1

Чужі: й земля, і небо тут, і люди,<br />
І місяця золотосрібний ріг.<br />
Життя давно, як божевільне, блудить<br />
По манівцях заплутаних доріг.

Десь кревний край кона в останній муці,<br />
Дикун над ним заносить ятаган,<br />
А він скажений біль терпить, як Муцій,<br />
І крапле кров росою з чорних ран.

Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить<br />
Безглузда путь і хто остереже?<br />
Чужа земля, чужі похмурі люди —<br />
Й саме життя, здається, вже чуже.

2

Не треба ні паризьких бруків,<br />
Ні Праги вулиць прастарих:<br />
Все сняться матернії руки,<br />
Стара солома рідних стріх.

Все сниться гук весни і вітер,<br />
Веселий вітер світлих літ.<br />
А тут — молюсь, убогий митар,<br />
Шукаю Твій вогненний слід...

Hi! He знайтиі Ніхто не знає.<br />
Ніхто не чув Твоїх плачів.<br />
Біля всесвітнього Сінаю,<br />
Як завше — золото й мечі.

3

Десь сіре поле в чорних круках,<br />
Що пророкують: "Кари! Кар!"<br />
А я тут, на чужинних бруках,<br />
Чужий — несу чужий тягар.

А я на полум'ї розлуки<br />
Назавше спалюю роки,<br />
І сниться степ Твій, сняться луки<br />
І на узгір'ях — вітряки.

Там свист херсонського просторуї<br />
Там вітер з кришталевих хвиль!<br />
А тут: в вікні опустиш штору —<br />
І п'єш, самотній, смертний біль.

4

Несу отут страшний свій іспит<br />
І знаю, що життя мине.<br />
І мати, сидячи на призьбі,<br />
Вже не вичікують мене.

Давно Євгена поминає<br />
За упокій старенький піп,<br />
За весною весна минає<br />
Під запашне зітхання лип.

Все далі висиха Синюха,<br />
Й линя її весела синь,<br />
А вітер заголосить глухо<br />
І пролітає вдалечінь.

Сиріє стріха під дощами,<br />
Вже хата стала нетривка,<br />
І мати слухають ночами<br />
Бронхітне гавкання Бровка.

1924

5

По яких ще дорогах шукати причинної долі?<br />
Перекотиполем блукати в яких степах?<br />
Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю,<br />
Від зруйнованих міст розвіває горілий пах.

Заховала перекупка-пам'ять всі сни глибоко,<br />
Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі,<br />
Ніби в морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій<br />
Після чарки отрути влітає сонячний чміль1[1].

І ось все забуваю, і все зникає в сутінні.<br />
Зостає лише рівний профіль і зоряний зір,<br />
Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтіння:<br />
Всі принади Твоєї страшної краси.

1920

1[1] Чміль — Джміль (діал.).