І А це кілька розповідей Володимира Савича Попика. Фельдшера з села Великої Севастьянівки. Що під Хрестинівкою. На Черкащині. Ми з ним та його дружиною милою не один рік дружимо заочно. II Прийшла якось до нього доярка. Назовемо її Василиною. Не стара ще вдовиця, що любила до чоловіків підморгувати. — О-йо-йой!.. Поможіть, Савичу! — Що таке? — Поперека замкнуло. Ішіас. Прописати б уколи, так не переносить уколів. Навіть пігулок не хоче ковтати: боїться, що в горлі застрянуть. — Знаєш що, молодице, пропишу я тобі бджоли. Налови бджіл на пасіці та й прикладай до певної зони. — А поможе? — Мусить помогти! — От спасибочко вам! Що б ми без вас і робили. А це йде мимо Василининого двору (на виклик до хворого), чує, а з кукурудзиння густого: — Ой-ой!.. Із твоїм ліченієм! І знов за хвилину: — Ой-ой!.. Із твоїм ліченієм! — Василино, що ви там робите? — Та бджоли пускаю за пазуху... Вже семеро роздушила. — Та я ж вам казав не за пазуху, а на певну зону саджати! — Еге, на певну зону! А фуражери силос задарма будуть возити? III Василина найчастіше до фуражерів підморгувала. Не задарма, а за дровця чи за силос.