Зелена, білогрива хвиль юрба.<br />
З піску рудого чорна гостра скеля;<br />
На ній і часу і вітрів різьба.

Як паща дихає морська пустеля,<br />
Під небом бурим, вагітним од хмар<br />
По надбережжю жовту піну стеле,

Вітрів і хвилі жовтий перегар,<br />
І вогкий шум, і від каміння тіни<br />
І сонця тьмяного задушний жар.

Ген з пелени зеленої дельфіни<br />
Спливають і медузи крізь глибінь,<br />
Стоять в застиглості байдужій – сині.

Ступнями ніжними на гостру рінь<br />
До каменя прикуте тіло діви;<br />
Його пронизує одчаю тінь;

Над ним кружляють меви галасливі.<br />
Її за ними не слідкує зір,<br />
Глядить на обрій, в тумани чадливі, —

Там піни і води до неба вир…<br />
Тріпочуть в неї вії золотаві —<br />
То бурею наближується звір.

Вилискується з пінистої лави<br />
Луска на животі спижева, хвіст,<br />
Полоще блиски огненно-синяві…

Ось надимається, як чорний міст.<br />
Не знає діва, де подіти тіло,<br />
Як тепле молоко, як ніжний лист…

І груди і живіт затріпотіли<br />
Під звоями живих рудавих кіс,<br />
А ноги розпросталися без сили…

Та враз – чи сон… – крилатий кінь підніс<br />
Над нею очи і шолом героя…<br />
З безодні рев, а зверху меч заблис.

Крізь вії бачить пломеніє зброя —<br />
То креше меч удари вогняні…<br />
Герой і звір пірнули в вир обоє.

Схопилися, лиш клекотить на дні;<br />
Заборсалось – і з піни кінь крилатий<br />
І гнівночолий вершник на коні.

Не знає діва: ждати чи тікати.<br />
Даремно, – в тіло в’їлись ланцюги…<br />
Ах, бедра й перса в коси не сховати…

Вже він цілує сплет її ноги,<br />
Під грудьми чує хижі владні руки<br />
І спраглий трепет мужньої жаги.

Об скелю ланцюгів розтятих стукіт.<br />
Кладе її між крил. Басує кінь.<br />
Летять – а в глибині німіють згуки.

І тільки хмарами крилата тінь<br />
Як чорна пляма потягла за ними<br />
В мінливому хаосі миготінь.

Уста до уст озерами нічними, —<br />
І він сказав: "О, діво, день погас.<br />
Під зорями Еллади голубими<br />
Як сонний лебідь нас несе Пегас".