Колись та десь був собі пастух, пас у горах вівці. Розкладав часом багаття під деревом, а то сидів і дивився на гори, де інші пастухи пильнували свої отари. Одного дня пастух геть занудився біля овець, і схотілося вигадати йому якусь забавку. Думав, думав — і надумав. Став на великий, камінь і закричав: — Вовки! Вовки! Рятуйте! Почувши крик, ближчий пастух побіг на допомогу. Хлопець побачив його і зрадів. "Ну, тепер посміюся,— думає.— Хай ще й інші прийдуть". І знову загукав: — Вовки! Вовки на моїх овець! Ряту-у-йте! Почули його інші пастухи та кинулися щодуху на крик. — Де вони? — питали в хлопця.— Де? — Хто? — здивувався пастух, що сидів собі спокійно на камені. — Та вовки ж! Де ти їх бачив? Кажи швидше! Але пастух зареготав. — Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Невже ви й справді повірили, що вовки? То ж я хотів тільки налякати вас та пожартувать! — Добрий мені жарт! — гнівно промовив один пастух. — То це ти змусив нас бігти, мов навіжених, аби посміятися? — підхопив другий.— Батогом би тебе почастувати, щоб сам так побігав! Ходімо, хлопці, хай йому грець! І пастухи подалися до своїх овець. А хлопець дуже тішився з своєї витівки і сміявся з недотеп. — Пождіть трохи — я ще з вами пожартую. Вдалося раз, то вдасться й вдруге. І справді, за кілька день хлопець, пасучи вівці, знову закричав: — Вовки! Вовки! Рятуйте! Пастухи зачули крик та й кажуть один одному: — Чуєш, знову кричить? — Та чую! Та, може, він знову жартує? — А коли ні? — Ну, то біжімо! — Хутчій! І щосили кинулися бігти. А прибігши, побачили — хлопець заходиться сміхом. — Ха, ха, ха! Ну й дурні легковірні! — Ти знову смієшся з нас, негіднику? — Тут мало серця не повискакували, поки добігли! — А я що, вас гнав? Були б розумніші — змикитили б. Хаха-ха! Пастухи розгнівалися не на жарт, але нічого не сказали і мовчки повернулися до своїх овець. Минув якийсь час. Одного разу сидів пастух під деревом біля багаття і раптом, глянувши на отару, завмер із жаху. Величезний вовцюга, вишкіривши зуби, мчав просто на овець. — Ой матінко моя! Вовк! — вигукнув хлопець і кинувся бігти геть. — Вовк! Вовк! Рятуйте! Ой, мої вівці! Пробі! Сюди! А пастухи, зачувши крик, засміялися. — Чуєте цього брехуна? — Та чуємо. Знову жартує, але нема дурних. Годі вже. А пастух невгавав: — Пробі! Вовк! Рятуйте! Справді вовк! Мерщій біжіть, бо овець пороздирає! — Гукай когось іншого! — крикнув один пастух.— Ми вже знаємо твої жарти. — Правду кажу! Правду! Ходіть побачите! Мерщій біжіть! Пробі! — Знову нас дуриш? — гукнув інший пастух.— Бери когось іншого на кпини. Ніхто не поспішив хлопцеві на допомогу. А вовк роздер кілька овець та й зник у лісі. Відтоді пастух затямив: коли хочеш, аби тобі вірили,— ніколи не кажи неправди.