ПАН КОЛОМБИЦЬКИЙ — Ну, що за оказія? Що за справи, що за справи, прошу пана! Всяке бидло, голодранці підводяться. Ой, прошу пана, що то буде? Вацлав Францевич Коломбицький стоїть у пошанливій позі перед своїм господарем — власником фольварка паном Пу-жановським — і викладає все по черзі. — Прошу пана. В м'ясниці мають бути телятка від семен-талов, двох сірих та шести червоних. То чогось таки варто, прошу пана! Арденок ми пустили на розплід — то не зайва річ. А в яровому, так полагати, посіємо трохи конюшини з вівсом, люцерну, а то, прошу, на буряк. Хліба не варто сіяти... Пан Пужановський слухав і спроквола пихкав цигарку. Його пишні вуси якось розкуйовдились і обвисли, як коноплі, а посоловілі очі стомлено й байдуже кудись дивились. Нарешті він підняв голову, важко поглянув на Коломбицького й сказав: — Все це добре, Вацлаве! Порядкуй, як краще. Все тобі доручаю... — Що то є, прошу пана? А як сам пан? — А я завтра виїжджаю. Всією родиною. Пришли зрання кількох чоловіка. Тільки мовчи сьогодні, чуєш? — Слухаю пана,— і Вацлав похилив голову, сам покірно зігнувся. — Як то можна^як то можна, прошу пана,— сказав Вацлав, одійшовши до порога. — Так, голубе,— сумно відповів Пужановський,— не ті часи стали, не ті часи! І пан Пужановський тихо одійшов до своїх покоїв. А другого дня вранці стукали копитами два вороний коня, трусили білими лисинами, нетерпляче фиркали. Закутались пані і пан, а маленьких дітей посадили напроти; пузаті чемодани важко звисали за спинкою саней. І ще довго в полі сіпали дві плями й кивали головами. — Як то можна, то як то можна, прошу пана! Кинути госпо дарство, кинути майно! А що Коломбицький вдіє? Вацлав ходив по двору, льопав себе руками й клопотався. По давній звичці заглядав до стайні, обори, вслухався, як худоба стиха жувала сіно, і йому ставало тоді журно. — Бидло підвелося. Що то буде, прошу пана? Вечорами в небі вставали заграви, довго червоніли хмари, горіли далекі фольварки. А на сусідній станції загупали набої — не чутно було ні гуркоту, чи гудків потягів. За кілька день на фольварк прийшли селяни, ходили по двору, заглядали до худоби й захоплено гомоніли. Пан Вацлав стежив за ними із своєї хатини. А між гуртом Семен Гнида щось розводив руками та гомонів дзвінко, співуче. — Так отой рябенький ловкий такий бичок. Такий який ДО корів. У, там буда! Його неодмінно на плід зоставить. І ще оту лису кобилицю та вороного. Хороша порода, скажу я вам, братця. А то, значить, і поділить, кому біднішому. Нада, братця, по-божому, по справедливості. Тоді пан Коломбицький зіскакував зі стільця, насував шапку й біг на двір. — Семен Гнида, Семен Гнида. А бидло кляте! Пся крев! Оцей наймит, оце одоробало мою худобу ділитиме? Семен Гнида був колись наймитом на фольварку. Та й тоді вже пан Коломбицький не міг бачити його спокійно, бо очі Семенові завжди дивились гостро й сміливо, бо Семен не знав шляхетного поводження. — Семен Гнида, Семен Гнида —лайдак клятий, пся крев! І пан Коломбицький кипить від люті. — Чого тобі треба тут? — суворо він питає Семена. Але Семен так захоплений цією радісною перспективою великої Божої справедливості, що не помічає гнівного пана Коломбицького. — Та це ми, Вацлаве Франковичу, нащот худоби балакаємо. — Якої худоби? Чого тобі тут треба? — Та оце ж панської, виходить, народньої. — Якої народньої? Хто тобі сказав, що вона народня? — Та я й сам знаю, Вацлаве Франковичу, тепер народня республіка, тепер усе народне! — Народне, народне! Сам ти дурень народній! А ти знаєш, що мені наказано пильнувати тут, щоб і волосинка не пропала? — Ну то звісно, як по закону. Тільки це не довго. Скоро вийде закон такий, щоб усе ділить. — Закон! Ну то й жди свого закону! А поки що нічого лізти. — А ви думали, що воно так і буде. Годі вже тягти з нас жили, минулося. Треба по-божому, по справедливості. Щоб не було неімущих. — Ну, ще побачимо. А поки не лазь сюди, не твоє діло. — Як не моє, коли мене обрали на це? — Іди, йди собі. Селяни поволі, збентежено виходять. А пан Коломбицький радіє: він таки справді смакує, хоч раз добре витурив з двору оце бидло. Та Семен Гнида засмучений. Знову одсувається Боже призволення. І він думає: увечері засяде за Святе письмо й буде читати: як то ділити всім по справедливості добро "князів міра сего". Січневі морози так міцно стиснули сніг, що під ногами скриплять навощені струни. А на сонці дрібними голками горять іскри. І небо теж у скалках — тільки на заході маленьким кендюхом застряла сиза хмара. А там далі — сині, радісні простори. На дворі фольварка скриплять дві пари ніг. Семен Гнида та пан Коломбицький ходять по двору, госпо-дарять, розмахують руками та все сперечаються. — До посту треба давати худобі мішанку. А з посту тоді вже й сінця можна...— міркує лагідно Семен Гнида. — Яке тобі діло? Чого ти лізеш сюди? Хто тебе прохав? — напирає на нього пан Коломбицький. — Як хто прохав, Вацлаве Франковичу? Од народу приставлений... Потому мені тепереньки більше клопоту, ніж вам. — Я за все відповідаю своєю головою,— з гідністю підкреслює пан Коломбицький. — Та яке там головою. А на піст сінця, Вацлаве Франковичу, бо скотину треба підхарчувати на весняні роботи, щоб не захляла,— провадить своєї Семен. Пан Коломбицький спинився, зиркнув на нього й плюнув. — Піди ти батькові своєму скажи.— Й пішов. Та Семенові байдуже — за народне діло можна й постраждать. І він іде тоді до стайні, лащить корів і лагідно розмовляє з ними. А через фольварк проходить влада за владою: та все коней та харчів. І мовчки одводять їм всього потроху Семен Гнида та пан Коломбицький — тут вони в згоді. І ось раз насунула ціла хмара війська, розташувалась у фольварку, забила стайні, клуні, услала сараною дворище. — Та що то за військо, прошу пана: цигани не цигани, розбишаки не розбишаки. В одного якийсь очній мундир, у другого хутро, у третього попівська ряса. Той у якихось порваних черевиках, а в іншого блискучі кавалерійські чоботи! Що то за військо, прошу пана,— турбувався пан Коломбицький . — Куди ви лізете, добродії? Чим мені харчувати вас, прошу пана? — Какії тобі добродії! Віш ти, какой пан! І пустили такого, що пан Коломбицький аж чмихнув. Тоді все зрозумів. — Ось вона, ця сама большевизія! І заховався пан Коломбицький до себе в хату, тільки скоса визирав у віконце. А військо ґвалтувало: — Землю в чорний передел! — Чого боятись, сам забирай у клятих буржуїв! — Власть на містах! — Скотину бідним! — Машини неимущим! І пішли ділить. Цілий тиждень гуляло військо, цілий тиждень скликало мітинги, вибирало Совіти. Поїли свиней, порізали телят і рушили далі. А тихий сніжок сідав їм на плечі. На дворищі фольварка топтався гурт людей та гаряче сперечався. Нова влада, Совіт, а між ними й Семен Гнида. — Іменно в чорний переділ. Як є так! Усю землю поровну, по душах, щоб нікому не обідно було. — А як же, братця, з купованою? Потому вона прироблена, виходить, трудова... — Нікоторой прикупной. На чисту всю поділить... — Ну, добре, а як же нащот долини? Тієї землі не прирівнять?.. І пішли тоді — курили, лаялись, сперечались: — Як його поділити на долині підмети? А Семен Гнида до пана Коломбицького: — Ви тепер, Вацлаве Франковичу, виходить, наш, у нас на службі. — Як то так! Що то є: у вас на службі? — Так як це народне добро, власть на місцях — виходить, і ви наш. — Піди своїй мамі розкажи. Щоб я в тебе служив! О! Але Семен Гнида не зважав на це. — Ви не обижайтесь, Вацлаве Франковичу, потому це діло народне. Народ вам призначить і порційон, і всяке продо-вольствіє. Але пан Коломбицький люто дивився на нього. — Не буду я служити. — А куди ж ви? До панів знову? — Ні. — А до кого ж? — Так, ні до кого. — Виходить, ми вас мобілізуєм! Але пан Коломбицький показав носа, плюнув і швидко пішов до своїх хат. З того часу порядкував усім Семен Гнида. А пан Коломбицький лежав у себе на канапі, стогнав, мазав поперека горілкою з камфорою і нікуди не виходив. У березолі парувала земля, синіли в придолинках гаї, а десь далеко в небі сунули журавлі. Опівдні якось приїхав військовий на тачанці, зайшов до Колом би цького. — Ви хто такий? — холодно поспитав він. — Я ніхто,— байдуже відповів пан Коломбицький. — А де б мені управителя найти? — Управитель я був! — Чого ж ви мовчите? — Бо я вже не управитель. — Ну, тоді ходімо по господарству. Пан Коломбицький по-звірячому зиркнув на військового. — А що то буде? — Совхоз тут закладемо. — Совхоз? Що то є совхоз? Військовий пояснив. — О, совхоз! То добра річ — совхоз! Пан Коломбицький нашвидку одягся й підтюпцем побіг показувати господарство. Військовий уважно все записував, про щось міркуючи. — Виходить 400 десятин під совхоз, а то селянам. — О, прошу пана, нащо селянам? То така мужирва/ Та військовий лише пронизливо подивився на нього, нічого не сказав і почав намічати на плані межі совхозу. Увечері за чаєм військовий, розважившись, сказав: — Ну що ж, Коломбицький, зоставимо вас за спеца тут. Згодні? с — О, прошу пана... товариша... Я, чому ні? Хіба мені пан, то що? Рідний батько? Хіба ми не робочий люд? Тільки ота мужирва! Другого дня він уже бігав у дворі, метушився, порядкував. Коли побачив Семена Гниду, підбіг до нього й суворо почав кричати: — Ну, геть мені, чуєш? — Чого це ви, Вацлаве Франковичу? — Геть мені зразу! — Що таке? — Що таке? Ти хіба не знаєш, не чув? Яка ж ти власть! Совхоз тепер, а тобі ось що,— і він накрутив дулю. Семен Гнида збентежено одійшов до воріт і звідти почав оглядати двір, про щось міркуючи в гурті селян. Він думав: Що то є князі міра цього й прислужники їхні? А пан Коломбицький знову почував себе господарем. Щомісяця він посилав мішок борошна до когось у місто, звідти передавали якісь пакуночки. По весні увечері він любив сидіти в себе на ганку й палити спроквола цигарку. — Ну, що, як вам живеться, Вацлаве Франковичу, прі Совєцкой власті? — питали дядьки. Пан Коломбицький знехотя відповідав: — Воно конешно... Але що ж поробиш? Ми народ тру дящий... І віїґ пихкав цигаркою й у задумі мляво дивився кудисі далеко на захід, де золотились сиві хмаринки. 10/11 1Ш м. Київ