Я тільки раз його на сцені бачив —<br />
Титана, що зламали вже літа,—<br />
Та молодим в очах він вироста,<br />
Бо я таким в душі його відзначив.

Він вийшов — сотні голубиних крил,<br />
Зірвавшися, в повітрі заплескали.<br />
Здавалося, і мертві стіни зали<br />
Враз ожили, весняних повні сил.

І мовчки, ніби скеля над прибоєм,<br />
Він на помості, мовчазний, стояв,—<br />
І от прибій ущух, і залунав<br />
Глибокий голос мужнім неспокоєм.

То був Шевченків вечір,— і слова<br />
Про Яр Холодний розцвіли гарячі,<br />
Про те, як стануть зрячими незрячі,—<br />
І правда говорила в них жива.

Я пам'ятаю, як я здивувався<br />
Нечуваній, високій простоті.<br />
Він одкидав прикраси золоті,<br />
Щоб діамант, як сонце, сам пишався.

І думав я, і думав зал увесь<br />
Про шлях його, де терен з лавром сплівся,<br />
Про подвиг многорічний, що лишився<br />
Навік-віків, нетлінний і поднесь.

Давно життя минуло старосвітське<br />
І зник з землі Глитай, або ж Павук,<br />
Та знов, мов крила, міліони рук<br />
Стрічають плеском ім'я — Кропивницький.

7 травня 1940 р, Київ