У нас з Олегом — своє озеро. Ми відкрили його ще першого вересня. Наша нова школа стоїть на самісінькій околиці міста. Тут і кінцева зупинка тролейбуса. Вона так і називається: "Школа". Коли ми вперше прийшли сюди, то побачили, що вже відразу ж за школою починається поле. Та незвично було: у місті скрізь — будинки, будинки, будинки... А тут дорогу перейти — і вже стоїш на стерні. Мабуть, зовсім недавно викосили пшеницю, бо стерня зовсім не колюча і не суха. Ми роззувалися і ходили по ній. Я читав, що справжня стерня колюча. А ця — ні. Значить, вона ще повинна стати колючою. Коли сонце її підсушить. Якось після уроків ми не пішли одразу додому, а гуляли тут, за містом. Вибігли за школу, перемахнули через дорогу й опинилися в полі. Брели ми навмання по стерні, оглядалися назад — школа ставала меншою і меншою, а потім і зовсім зникла, а попереду несподівано замаревів ліс. Так несподівано, мовби він нам тільки привидівся чи в кіно його показали. Ми довго нерішуче дивилися на нього — це ж так далеко, а він манив і манив нас до себе. Ноги нам аж гули з утоми — он скільки по стерні відміряли, а ліс ніби випливав із легкого туманцю назустріч і припрошував, щоб ішли до нього. Я нерішуче подивився на Олега, і він сказав бадьорим голосом: — Слухай, Дан! Чи не прогулятися нам у лісі? — А як заблукаємо? — завагався я. — Не заблукаємо. — Звідки знаєш? — Звідти. Я ображено насупився і відвернувся од нього. — Зі мною ніколи не заблукаєш. Не повертаючись до нього, запитав недовірливо: — Чого це ти такий упевнений? — Мене батько навчив орієнтуватися. От ліс од нас — на північ, а місто — на південь. Де б ми не ходили по лісі, повертатися нам треба на південь. І вся тобі наука. Виявляється, це справді зовсім просто. Йшли ми, говорили. Отак непомітно й до лісу дійшли. Майже до вечора виходили ми по лісі. Усяких птахів набачилися і наслухалися. А натомились так, що навіть говорити не було сил. Ото прогулянка! Сіли на листя спочити. У небі над голими деревами нескінченними ешелонами повзли хмари. Довкруг безшелесно пролітало сухе жовте листя. Падало біля нас, сідало нам на голови, руки, ноги. Якби просиділи отак цілий день, геть закидало б нас, укрило б з головою. Я встав і сказав: — Ходімо вже додому. Ти знаєш, як мені попаде! Батько й мати не люблять, коли я після школи десь валандаюся. — Мабуть, і мені влетить,— почухав потилицю і зажурено промовив він. А потім скривився так, начеб йому вже влетіло. Аж ластовиння підстрибнуло на його обличчі. — А може, й не попаде нам,— спробував я втішити Олега. — Попаде! Ти ж знаєш, який у мене батько суворий... Щось не так — одразу ж починається: "Скільки тобі можна казати?..", "Чи є в тебе совість?..", "Забороняю цілий місяць телевізор дивитися й у кіно ходити!.." — Цілісінький місяць?! — Так він каже, але потім, якщо немає двійок і зауважень, дозволяє і кіно, й телевізор... — А мій теж дуже не любить, коли я неслухняний. Тоді нотацій — не переслухаєш. Ми ще трохи посумували через те, що наші батьки дуже суворі, а потім пішли повз голі дерева по шурхоті опалого листя. Назад, як і сюди, брели навмання. Поминули гурт старезних дубів, що дружно вивищувалися над усіма деревами. Листя з них чомусь ще не падало, і вони стояли мов великі запалені осінню багаття. А густі хмари над ними видавалися шапками синього диму, що легко здіймалися з верхівок дубів аж у високе небо. Під самісінькими хмарами повільно пролітали пташині зграї. Птахи про щось перемовлялися між собою. Мабуть, казали, що вже скоро вдарять холоди і тому треба швидше вибиратися в теплі краї. Йшли ми отак і йшли з задертими догори головами, задивлені в небо з пташиними зграями, а тому й не помітили, як вийшли раптом до лісового озера. Воно лежало в улоговині на галяві, обступленій з усіх боків деревами. З трьох берегів озеро поросло густим очеретом, що рівно стояв на воді. А якраз перед нами пологий берег своєю піщаною спиною вповзав у чисте плесо й ніде не стриміла жодна очеретина. На озері зовсім не гуляли хвилі. Воно було тихе, аж сонно. — І чому зараз не літо?! — вигукнув із жалем Олег.— От накупалися б уволю. Я ніколи не купався в лісовому озері... — І я... Ми так зраділи озерові, що навіть і про втому забули. Стрибали на березі й вигукували: "Озеро! Озеро! Озеро!" І те слово було нам найкраще, найприємніше з усіх слів на світі. Геть захекані, попадали на пісок і знесилено віддихувалися. — Слухай, Дан,— сказав Олег.— Треба ж нам назвати озеро — не може воно бути безіменним! — Назвати? А як?.. — Давай думатимемо... — Давай. — Треба, щоб у назві говорилося про нашу міцну дружбу. — Тоді хай так і буде: озеро Дружби. — Не годиться... Цим же не сказано, що нашої з тобою дружби. — А як же про це сказати? — Якось можна,— промовив він, і ми знову задумалися. В мене аж голова заболіла від напруження. Ну як його придумати назву, щоб у ній говорилося про нашу з Олегом дружбу? Це набагато важче, ніж найважчу задачу з математики розв'язати. — То що, придумав? — запитав Олег. — А ти? — перепитав я. — Ні. — І я ні. — Бач, які ми з тобою тугодуми,— сказав Олег, і мені аж кривдно стало, бо я ніколи не вважав себе тугодумом. — Давай удома кожен подумає, а завтра виберемо, чия назва краща. — Ні, думаймо зараз. Не підемо звідси, доки не придумаємо. Ми посідали на пісок і понаморщували лоби. Я дивився на Олега, а він на мене. — Ти мені заважаєш,— сказав він.— Дивися на озеро. Тепер ми старанно дивилися на озеро, але час од часу з надією скоса позирали один на одного. — Нічого не виходить,— сказав Олег.— Хоч плач, не виходить. А мені раптом стрельнула думка, що треба просто поєднати наші імена. Скласти їх в одне. От, наприклад, Данол. Скоротити Данило й Олег. Ні, не годиться. Звучить трохи глухо. Тоді — Олдан. — Є! — вигукнув я.— Є, придумав! — Що? — Олдан! Олдан! — Олдан! — повторив за мною Олег. — Зрозумів? — запитав я. — Зрозумів. — То як? — Годиться. — Можемо йти додому,— сказав я з полегшенням, і раптом мені стало чомусь жаль, що назву вже придумано й ми зараз підемо від озера й з лісу. — Так не хочеться,— зітхнувши, мовив Олег, бо, мабуть, відчув те ж саме. Але ми обидва уявили собі суворі погляди батьків і швиденько потупали від озера. Дорога назад видалася довшою, ніж сюди. Ми вийшли в поле й оглянулися на ліс. Із лісу нас наздоганяв вечір. Ми чимдуж поспішили через поле. Знизу від стерні піднімався й дихав в обличчя холод. А вечір таки наздогнав нас на околиці, що засвітилася вогнями ліхтарів, загула машинами й автобусами. Ми разом подумали про те, що чекає нас удома, попрощалися й похнюплено розійшлися. ...Батько мій був зовсім блідий, але говорив чомусь дуже спокійно. І суворо. — Де це ти до цеї пори був? — Та я... — Що — "та я"? — Тату, не сердься... — Як же на тебе не сердитися? — Я тобі все зараз розкажу... — Іди спершу повечеряй,— вже не так суворо сказав він. А після вечері я все докладно йому розповів. — А що ти зробив неправильно? — запитав батько. — Що вас не попередив. — От бачиш — сам розумієш. — Я тоді не встиг про це подумати. — Неодмінно думай наступного разу. Добре? — Добре,— з полегшенням відповів я і вирішив учитися це робити. Наступного дня в класі я відразу ж кинувся до Олега: — Ну що? — Та нічого... Висварив трохи батько і все... Я думав — гірше буде. А в тебе? Нотації читав? — Ні, тільки попрохав попереджати. — Воно й правильно, звичайно,— погодився Олег.— Вони ж хвилюються... І мені стало приємно, що він думає так, як і я. Недарма ми — друзі. Відтоді Олдан — наша таємниця. Вранці ми зустрічаємося і вітаємось цим словом — "Олдан". Ним же й прощаємося. Вже настала зима. Поле за школою геть занесло снігами. Ми, звичайно, не ходимо в ліс. Чекаємо весни. Уявляємо, як спить наше озеро посеред лісу, вкрите льодом, припорошене снігом. Раніше ми не помічали, що зима тягнеться так довго. Навесні підемо до нашого озера й дамо на його березі урочисту клятву, що завжди — і коли навіть станемо дорослими — приходитимемо до нього. А якщо хтось із нас житиме в іншому місті, то все одно приїздитиме сюди, на берег Олдану. Я вирішив вивчитися на художника і намалювати наше озеро на двох картинах. Одну для себе, другу для Олега... Щоб перед нашими очима завжди і скрізь був Олдан.