І мимо чужої печалі. Багаття<br />
Умерзло навіки в розломи зірниць…<br />
Згадаймо: дерева уміли літати,<br />
Подібно до зачаклованих птиць.

Не треба втрачати. Шукати не треба<br />
Бо гнізда високі над урвищем тим.<br />
Морзянка пташина: я небо… ми – небо…<br />
Ми просто ядучий минулого дим.

Порожні оселі, покинуті храми…<br />
Обвалом летять у безодню літа.<br />
І мимо печалі… Понад берегами<br />
Де тихої річки коса золота,

Там тінь моя бродить і там кам"яніє,<br />
Коли заглядається вгору, туди,<br />
Де крила давала не тільки надія,<br />
Але й притягання землі і води.

Де ми безтурботні й, здавалося, сильні,<br />
У той безконечний віків часоплин<br />
Ми все ж не зуміли. Не зупинили<br />
Пекельну зорю, на імення Полин…

Ми зв"язані травами. Тільки забули,<br />
Чорнобильський стронцій пустивши у світ,<br />
Ріка не замерзла, а просто минула.<br />
Із нею і наш обірвався політ.

Вибілює час опромінені ночі,<br />
І геть замітає недобрі сліди,<br />
Укотре весни ми не ждем. І не хочем<br />
Гірких чорноталів тієї води.

Того буявіння, вогнів квітопаду…<br />
Де буде прещедрий, либонь, урожай<br />
Отруйних плодів із Господнього саду…<br />
Куди ж повертатись, як спалено рай?

Наталя Дзюбенко-Мейс