Біжить хлопчик, білий чубчик, мов курча;<br />
Підганяє паличкою обруча.

За ним сонце, наче мати,— навздогін:<br />
Щоб не впав та не побився він!

По долині, по стежині, біля круч<br />
Біжить сонце, білий чубчик та й обруч.

І нема, немає в світі далини,<br />
Де спинилися б невтомні бігуни.

Ах, обруч! Куди, куди він так жене<br />
По стежині через поле весняне?

Я питаюсь, бо ж то я — оте хлоп'я,<br />
А те сонце — то матусенька моя.