Спало блакитне нерушенеє море під небом блакитним ясним. Сонце його цілувало, скелі над ним золотило, не зграбні яри проміж скель запинало синястим серпанком. Велетень-море тільки край берега дихало тихо-претихо. Враз на крайнебі з’явилася хмарка: така невелика, мізерна, немовби клубок або жмут немитої білої вовни. Злякано вітер пурхнув по землі й поверх моря, звістку кругом даючи про ненависний шквал. З жахом метнулось гілля, трава полохливо припала додолу, вихри закружляли, побігли шляхом. Море ж все спить собі: тихо-сумирно зітхають широкії груди. Вітер, побачивши дивний той спокій, ліг і собі спочивати. Вихри легкодухі геть розлетілись, не знать, де й поділись. Сторожко трави чуби підіймають, ущухле гілля коливається сонно, одна лиш осика, пройнята страшним предчуттям, тремтить од верха до коріння. Тиша на березі, тиша й на морі. А сонце, збентежене сонце, зблякло зовсім на виду і сполохано дивиться, як на крайнебі шириться-дметься зловісная хмара, крила брудні розгорта, наміряється світ весь зажерти. Зблідла й земля з переляку: фарби принадні злиняли, суворо наїжились скелі, яри, наче змії, до моря повзуть. Море ж і досі байдуже спросоння тихо белькоче лиш в дрібній жорстві. Хижая хмара росте і чорніє, ось висилає на море конницю бистру свою: кинулись раптом невидимі коні, склисту поверхню плямлять широкі копита. Та й ті не збудили сплячого бігом своїм. Пробігли. За ними летять сурмачі: завили, заскиглили, в бас загули. Сполоханий гомін повнить дерева. Свищуть, гудуть та голосять снасті та щогли, розпачливо б’ються об їх паруси, лопотять, прискоряючи ходу; прова, як меч, розсікає зеленую хвилю, білі бугри позад корми киплять. Все, що живе, поспіша заховатись, притулку шукає в безладді; і птиця, і звір, і сполохана риба. Над морем чайки лиш кигичуть, на березі ж тільки жінота рибальська з жахом та лементом дивиться в море. Море зневажене: міниться, морщиться, грізно чорніє, хоча нерухоме і досі. Чимдужче роздулася напасниця-хмара, роззявила хижую пащу і сонце зовсім проковтнула. Померк, мов закурений димом, весь світ навкруги. Не витримав велетень гнівний. Вдовж берегу смуга руда клекотить, коси та банки запінились рясно, в каміннях прокинувсь бурун голосний, плигає на скелі скажено. Одна глибина ще глуха та спокійна. Впала на море лютая хмара, шквалом черкнула довкола лиш оком сягнеш. Не стерпіло море наруги: здулося горами, як звір, заревло, побіліло і, дике, нестримне та дуже, – кинулось в бійку смертельну. Лукава, на збитки збудивши могутнє, не вдержалась в чесному бої: як раптом налинула бог знає звідки, так раптом і зникла у безвість. А море лютує! а море клекоче! недурно ж збудили, недурно розгнівали вільне! Увільнене сонце знов сяє велично і шле золоті тихомирні привіти на землю й на море. Земля усміхається, радо приймає ту ласку і вся рум’яніє в західному сяйві. А море сердите гордує тим даром: і золото дробить-шпурляє, і чорного кольору ще не змінило, хоч видимо зморене в бої: помалу спадають перлисті гребні, сичить розтаючая піна і стеле мережки по хвилях, бурун вже не скаче на скелі, лиш б’ється об їх. Влягається смуга руда прибережна, а коси та банки уже й задрімали. Одна глибина невгаває: важко відсапують втомлені груди, грізні прокльони ще й досі ідуть. Сонечко сіло. Туман закурився. Ніч присипляє всі рухи земні. Його лиш приспати не може: рухливе та гнівне, когось доганя-поспішає та дихає важко. Ось місяць вже, срібний та круглий, вирнув з-за скелі і став серед неба і килим парчевий розкинув по хвилях. Усе невгаває розлючене море: чорними смугам мертвого зибу рве та гойдає сріблястий шляшок. Розтала вже піна, розгладились зморшки на темнім обличчю морському, а там в глибині все колотиться гнівнеє серце, хвилюють натруджені груди. Усіх вколисала відрадниця-нічка, усе заніміло, заснуло… Уранці, умите росою, з-за гір осміхнулося сонце, і зайчики жваві кругом застрибали по хвилях, засяяв злотистий пісок, на піску заюрили морськії кузки, мошка над водою повисла, вискакує риба з води. Все сяє, сміється, раює… А море і сном не втишило гніву, і досі його не забуло; склиста поверхня вгинається довгими смугами мертвого зибу та свідчить, що завше глибоке не швидко на гнів піддається, не швидко й забуде образу.