Новорічне привітання

старого фермера<br />
до його старої кобили Меггі<br />
(разом з новорічним подарунком —<br />
звичайною міркою вівса)

Привіт! З новим, старенька, роком!<br />
Прийми цю торбу із оброком!<br />
Хоч немічна, з підсліпим оком,<br />
Але ж і ти<br />
Колись легким і гордим кроком<br />
Уміла йти.

Тепер ти ходиш спрокволa:<br />
Вся біла, а колись була<br />
У яблуках, немов із скла,<br />
Гаряча, люта —<br />
Та й хлопець той, що ти несла,<br />
Був не плохута.

Була ти славна кобилиця —<br />
Міцна, струнка — не надивиться!<br />
I як тобою не хвалиться,<br />
Як не згадать,<br />
Що ти рови могла, як птиця,<br />
Перелітать!

Літ тридцять буде, як привів<br />
Тебе від батька я в цей хлів;<br />
Дістав я й кілька срібняків —<br />
Хоч не багато,<br />
Але їх чесно заробив<br />
Небіжчик-тато.

Коли я їхав сватать Дженні,<br />
Ти дріботіла біля нені.<br />
Хоч, може, й бачила в ячмені<br />
Сліди малі,<br />
Та всі ті витівки шалені<br />
Були не злі.

А як ти грала на ходу,<br />
Додому нісши молоду!<br />
Яка невинність на виду<br />
У Дженні сяла!<br />
Не знав я пари, що в ряду<br />
Із вами б стала.

Хоч ти крива, без ладу й складу,<br />
Хоч я на тебе вже чи й сяду,<br />
Але тоді, лиш дай понаду,<br />
На повний хід<br />
Ти йшла, лишаючи позаду<br />
Усіх сусід.

За молодих веселих літ,<br />
Як западав тобі живіт<br />
У постоялому, з воріт<br />
Ти так летіла,<br />
Що нам юрба кричала вслід<br />
Оторопіла.

Як од'їсишся ти, бувало,<br />
А я ще й вип'ю мало-мало,<br />
Тоді на гонках так зухвало<br />
Ти мчала, аж<br />
Все серед пилу пропадало —<br />
I приз був наш.

Мисливські шустрі скакунці<br />
З тобою збігли б на луці;<br />
А в довшім гоні — навіть ці<br />
Просили впину,<br />
Хоч мав для тебе я в руці<br />
Лише лозину.

У плузі ранньою весною<br />
Ти йшла звичайно під рукою.<br />
Як любо нам було з тобою!<br />
В погожий час<br />
Свою загінку я й подвою,<br />
Було, не раз.

Ти не збивалася з ходи,<br />
Лиш хвіст мелькав сюди-туди,<br />
Без ліку купини й груди,<br />
Де корінь сплівся,<br />
Улігши в шлею, вергла ти —<br />
Аж діл трусився.

У зиму довгу і сувору,<br />
Як плуг барився серед двору,<br />
Тобі в корець я сипав гору<br />
Вівса щедріш,<br />
Бо добре знав, що в літню пору<br />
Ти не заспиш.

Ти не спинялась у візку<br />
I кручу брала будь-яку,-<br />
Та не притьмом, не нашвидку,<br />
Щоб стати згодом:<br />
Везла поклажу та й важку<br />
Помірним ходом.

Четвірку цю, що запрягаю<br />
У плуга, я від тебе маю;<br />
Та ще продав я цілу зграю<br />
Дітей твоїх.<br />
Тринадцять фунтів, пам'ятаю,<br />
Я взяв за них.

Тяжка нам випала судьба:<br />
Щоденна праця й боротьба.<br />
Бувало, ледве вже слаба<br />
Посеред змроку<br />
Надія жевріла... Та ба —<br />
Живем, нівроку!

Не думай тільки, що старою<br />
Захлянеш ти на купі гною!<br />
О ні! За тебе я застою —<br />
I до кінця<br />
Я насипатиму з горою<br />
Тобі корця.

Ми все ділили пополам.<br />
Удвох прийшлося й старіть нам!<br />
Ну що ж, припну тебе я сам<br />
До скирти жита,<br />
Щоб ти спокійно склала там<br />
Старі копита.