Роберт Фрост<br />
Нескошені квіти

Я в лузі свіже сіно ворушив.<br />
Косар його зарання накосив.

Високі трави зрізала коса,<br />
Коли на них ще сяяла роса.

Я косаря між трав знайти хотів:<br />
Чи не зачую де мантачки спів?..

Самотньо він косив поміж низин,<br />
І я також лишався сам один.

— Так і повинно бути, — мовив я, —<br />
У нас робота в кожного своя.

І тут метелик знявся з-між кущів,<br />
І на прозорих крильцях полетів,

Шукаючи між скошених отав<br />
Ті кольори, що він запам'ятав.

Де в'яла квітка зрізана в траві,<br />
Забився він у злеті коловім.

А потім враз пропав з очей моїх, —<br />
І знов явивсь на крильцях голубих...

Із думкою про таїну землі,<br />
Не кваплячись, узявсь я за граблі,

Та погляд мій метелик перейняв<br />
Туди, де квітів пломінь розбуяв,

Де край покосу, біля джерела<br />
Коса смертельна квіти обійшла.

І я пішов, щоб там, край комишів.<br />
Збагнуть, чому ж косар їх полишив.

Йому до серця квіточки були,<br />
І він їх пощадив, аби цвіли.

Він залишив їх зовсім не для нас —<br />
Так радував його ранковий час!

І все ж відчув я у душі тепло.<br />
Його мені світання пролило.

І вже мені ранковий птах співа,<br />
З косою знов шепочеться трава,

Уже я не самотній, — брат і друг<br />
Прийшов до мене на широкий луг.

Я з ним копиці веселіш кладу,<br />
І в затінок спочити з ним іду,

Розмова дружня ллється під кущем,<br />
Відвертості я відчуваю щем...

— І нарізно, — до нього мовлю я, —<br />
Ми трудимось, немов одна сім'я.