Нерухомо завмерла, під стрункими тополями, вузенька смужка диму вгасаючого багаття. Ані не похитнеться в тиші прозорої ночі, осяяної ніби не вищербленим місяцем, але зеленавим світлом, що б'є з глибин могутньої, величної ріки. Буйним руном обгорнули хащі підніжжя пагорка, що висунувся й повис над Бористеном.1) А далі —— на низькому березі ріки спить у світляній імлі місто, під зеленими горбами. Дивиться на нього самітний мандрівник біля багаття — Андрій, з Бетсаїди. Уявляє собі душу цього міста, щоб завтра, як промовить до люду, знайти слова, якими одягне ту науку — "Вість Благу", — що несе її далекому світові. 1) Стара назва Дніпра у греків. І гарне Андрієві місто, що угніздилось там долі, обгорнене зеленими горбами. Дарма, що нема в ньому монументальної величі Риму, ані багатства Тиру чи иишности Александра. Ноно як обличчя молодої, гарної жінки, що не пишається своєю вродою, а лише тішиться нею. І всміхається, без виклику й без бажання сподобатися. Бо цей усміх — випромінює з неї як сяйво зі світла. Він не може не сяяти, бо така природа його. Однак є в цьому місті і ще щось: злилися в ньому гармонійно два дисонанси — два протилежних собі світи. Геленський зі своєю божеською гармонією форми й думок. І скитський із бойовістю, відвагою, безжальністю й буйністю. І дикий кочовик, зачарований гармонійними формами, кинув набіги. Не п'є па учтах вина з черепа вбитого ворога. Бо побачив більш принади у погарах із кованого золота й срібла. Лишилась у скитові нестримна буйність, мінливість та нестійкість непостійного, вільного вітру степів. Бо то — природа скитська. Але не хоче вже він жити у критому повстю возі, без краси, без радости життя — що побачив їх у геленів ). Нова течія захопила й понесла скита — як песо Бористен жменю сухого листу з понадбережньої верби. Андрій устає, спираючись на свою довгу, високу, подорожню палицю. І довгим поглядом обгортає вкриті лісом горби, — мов керманич, що в погляд недрімного ока свого замикає біг корабля. А в душі Апостола встають образи — такого ще недавнього минулого! — яке, однак, уже стало далеким... Бачить Андрій духовим зором натовп Єрусалимський захоплений вихором жагучої ненависти... палають помстою очі... стиснені загрозливо руки, піднеслись угору з проклонами... Реве несамовито натовп: — Распни! Распни його! І кипить розбурханим морем. А над цим пеклом біснування — тихе обличчя Того, Хто є Світлом світу, Життям і Шляхом... Так: перемагає не хаос. Не буря ненависти дає перемогу. Дух Переможний — є спокій і гармонія. Вони опанують завжди безлад і хаос. На хвилину вся Андрієва істота поринає в єдиній по своїй силі згадці — неймовірній для людського розуму. Серце завмирає. Не знаходить у собі тонів, які б могли відгукнутись на тс надлюдське, чого людська думка не може вмістити. Раптом, ламає об коліно свою подорожню палицю... Причепленим до шкуратяного поясу ножем зарівнює обломлені кінці. Врізує коротшу поперечину Б рівнобіжний пень. І утворює хрест. Немов смолоскип, високо підносить його над містом, горбами й Бористеном, що мерехтить глибоко долі. — Силою Хреста, знаку Вічности, — в безмежність бо продовжуються його рамена, — благословляю вас, зелені гори, і тебе, річко широка, і тебе, народе, що в дикій буйності своїй не міг не відчути творчої сили гармонії й спокою.... Благословляю вас! — промовив повним голосом Апостол. І застромив хрест над сонним містом і недрімним Бористеном, осяяним недосконалим кругом ущербленого місяця, подібного до маски варварського бога, вирізьбленого рукою мистця-варвара. ** * Коли ранком, на майдані, натовп обступив Апостола —— знали бо люди з-над Бористену, що мандрівник із надхненими очима, завжди більші скарби несе як найбагатша каравана, — полились вогненним потоком слова Андрієві... Питався, потім, також, про звичаї люду Бо-ристенського, про богів їхніх і віру... Гордовито і з пихою відповідали йому: вважав бо люд цей свій рід за найзацніший у світі: Від Зевса бо самого і доньки Бористе-пової іде він! — А намети з чорної повсті? Бойові ігри на прикрашених ворожими скальпами кониках — злих як хижі звірі? Раби, закопані живими, при похоронах взацних вождів? — Це все було так давно! — Тоді ще поклонялися Місяцеві й Мечу! — І звався нарід, що тут жив — може наш, а може й інший який — скити. А ми — аллани... Андрій розглядав білі обличчя, ясні, сірі очі, світле волосся... А в мандрівках своїх — від Дунаю вже!— стільки чув про жовтоскірих скитів, із масним, гладким, темним волоссям і вузькими, чорними очами... — Скитів більше нема — говорить Андрієві сивий, поважний муж. Жрець? Чи може Співак посвятннх співів цього народу... — Як нема страшних Амазонок, — — жінок, що не хотіли розніжуватись коло родинного вогнища. Бо ж понад щастя кохання ставили славу перемоги... — Не ллється більше кров людських офір на вівтар стогрудої богині, увінчаної місяцем, яка — як і Мати-Природа — творить на те, щоб знищувати. — Ми радо слухаємо про богів мирних, що не вимагають крови! — відгукується натовп. І п'ють жадібно Воду Живу, що подає їм Апостол. Коли ж почули про відвічну Божу Мудрість, Стіну Нерушиму — бурею зірвалося захоплення слухачів. Не гаючись, ураз вирішили заложите на найвищому горбі перше каміння цієї "Стіни Нерушимої". — Твердиню Мудрости поставимо! — Місто нездобутнє! І з загарливістю взялися до праці. Тільки ж надійшли свята Великих Діонісій... За ними Олімпійські вправи... Та й торгівля не може стояти занедбаною... І у греків помалу вгас перший запал. Алланам же тяжко втриматись коло чогось, що триває довго й здобувається впертістю й трудом. І лишилась стіна недокінченою. Знайшлася бо й ще перешкода: греки Святиню-Храм хотіли ставити, аллани ж —— твердиню. Андрій же, посіявши добре зерно Благої Вісті, далі пішов у далекі світи — як намітив собі це, ще прощаючись із братом, Петром, коло Генезаретського озера, співучого як арфа, арфу нагадуючи й зарисом своїм. Без палиці ішов. Хіба ж не сказано: — Слово Живе — за опертя мені і за світло ногам моїм? Навіщо ж спиратися на дерево сухе? На очеретину, що від вітру хитається? На Колхіду тримав путь Апостол. Не здобувати Золоте Руно Язонове — сам поніс, не мертве руно, а Агнця Живого, що знимає гріхи світу, а з ними — страх Життя і тягар Смерти.