Немов по замінованому полю,<br />
Ідеш вночі по траверсу рядка,<br />
І на півслові од терпкого болю<br />
Німіє і спиняється рука.

Під ненадійним шаром слів оспалих<br />
(Сипкий пісок, несіяний шпориш)<br />
Давно дрімає неминучий спалах,<br />
Вогонь, в якому ти за мить згориш.

Вернутися? Та поки що незрима,<br />
Хоч звільна тліють вже її гноти,<br />
В живій крові рядка присутня рима<br />
Примушує тебе вперед іти.

Відкинуто дитячу осторогу.<br />
Підводишся і йдеш на повний зріст.<br />
Короткий спалах мороку нічного —<br />
І ти злетиш в повітря, наче міст.

Свого кінця ти мусиш стерегтися,<br />
Але ж назад один зробити крок —<br />
Неначе самого себе зректися,<br />
Не тільки світла цих нічних зірок.

Охоплений передчуттям, і болем,<br />
І вірою в цілющу силу слів,<br />
Біжиш рядком, неначе мінним полем,<br />
Щоб їх вогонь скоріш тебе спалив.