На зеленій галявині посеред густого лісу жив гарний олень. Віддавна тут мешкали його мати й бабуся, і всі мали це місце за свою домівку. Ніхто із звірів не заходив туди пастися, знаючи, що тамтешня трава належить оленеві. Та якось золоторогий красень захворів; не міг ні бігати, ні пастися, лежав на зеленій траві й жалібно стогнав. Почула той стогін коза, яка саме минала галявину. Підійшла до оленя, питає: — Ти що, занедужав, сусіде? — Ох,— відказує олень,— болить мені все тіло, не можу ні їсти, ні пити. — Бажаю тобі якнайшвидше одужати! — Дякую,— мовив олень і заплющив очі. Коза намірилася йти, та побачила на галявині зелену, соковиту траву. Покрутилася й подумала: все одно олень не їстиме — чи не попастися трохи? Та й наїлася трави досхочу, а тоді подалася додому. По дорозі зустріла двох корів-сусідок. — Добрий день, чули новину? — Яку? — Олень занедужав, болить йому все тіло, він лежить і стогне. — Ой лишенько! — жалісно вигукнули корови.— Треба піти навідати його. — Я вже там була, трохи його розважила. Невдовзі корови прийшли на галявину до оленя. — Як здоров'ячко, любий сусіде? — питають. — Ох, занедужав, і сам не знаю чого, болить мені все тіло, що й підвестися не можу. Дякую, що навідали. Корови трохи постояли біля оленя, побажали йому якнайшвидше одужати та й подалися геть. А по дорозі червона каже до чорної: — Глянь лиш, яка зелена соковита трава! — Я помітила, коли ми ще сюди йшли, та й подумала: чом би не поласувати... — Авжеж, авжеж! Нумо скуштуймо! Скубнули корови траву — ой же і смачна! Понапасалися добре та й почимчикували додому, ситі та веселі. Дорогою зустріли коня з віслюком, що дуже кудись поспішали. — Куди це ви так квапитеся? — питають корови. — Таж олень занедужав, ідемо навідати,— відповідають ті. — Ідіть, ми саме від нього вертаємось. Незабаром кінь з віслюком дісталися галявини, розпитали оленя, як він почувається, чи не хоче, бува, чого, а тоді попрощалися й пішли. Аж ось побачили соковиту пашу. — Чи не поскубти травички? — каже віслюк.— Олень усе одно занедужав, і вона пропадає марно. — Чому б не поскубти,— згодився кінь. Понапасалися добре, згадали, що вже час і додому. На другий день на галявину прийшла коза із своєю сестрою. А вертаючись додому, знову поскубли зеленої травички. Те саме зробили корови, кінь з віслюком, ватага кролів та зайців, які теж дізналися про оленеву хворобу й забажали навідати його. А ще згодом прибігли вівці з ягнятами та черідка телят. Пробули з оленем весь день, розважали балачками, зичили здоров'я, а коли пішли — не залишилось на галявині жодної травички. Все випасли оленеві друзі. На ранок олень трохи оклигав, підвівся з землі й захотів попастися, адже кілька день ріски в роті не мав. Проте хоч скільки він нахилявся — не міг намацати ні травинки. "Ой лишенько,— подумав,— це ж мої сусіди випасли всю траву. Що тепер робити, немає ж сили піти попастися кудись іще: невже конати з голоду?" На той час галявиною бігла лисиця. Побачила оленя, розпитала за все й засміялася: — Не журися, я принесу тобі оберемок трави й води напитися, ще й розуму навчу: ніколи не водися з кепськими товаришами, від них завжди більше шкоди, ніж користі.