У неділю синьйор Чезаре прокидався пізно. Вставши з ліжка, він надягав піжаму й довго походжав по кімнаті. Тільки об одинадцятій він заходив у ванну кімнату й, не зачиняючи дверей, починав голитися. Саме тієї хвилини чекав Франческо, шестирічний хлопчик, що дуже хотів стати лікарем-хірургом. Він брав вату, пластир, пляшечку спирту і, зайшовши у ванну кімнату, сідав на стільчик. — Ну, чого тобі? — запитував синьйор Чезаре, намилюючи обличчя. У будень він голився електричною бритвою, а в неділю — звичайним лезом. — Ну, чого тобі? Франческо мовчав, прибравши поважного вигляду й соваючись на стільчику. — Ну, так чого ж тобі треба? — Я тут на всякий випадок,— відповів Франческо.— Адже ти можеш врізатися. Тоді я тебе полікую. — Гаразд,— сказав синьйор Чезаре. — Тільки ти не порань себе навмисне, як минулої неділі,— попереджав Франческо,— бо тоді це не зарахується. — Хай буде так,— погодився синьйор Чезаре. Та поранити себе несамохіть було важко. Він пробував врізатись мимоволі, та марно. Старався бути неуважним, але дарма. Нарешті він якось поранився, і Франческо взявся до роботи: витер краплю крові, помазав ранку йодом і приклав до неї пластир. І так щонеділі синьйор Чезаре дарує свому синові краплю крові. А Франческо переконаний, що його батько неуважний.