Не відав, ні, той вершник, хто і нащо<br />
збивав його на землю, як в кіно.<br />
Чекала ти його, дітородяща.<br />
На пагорбах білила полотно.

Я знаю: ти заламувала руки.<br />
Я знаю: ти ридала на валу.<br />
Я бачу: він у космосі розлуки<br />
шукає землю<br />
голу і малу.

Скажи мені: коли ти зрозуміла,<br />
що падати йому? Йому. Йому.<br />
Ти мукою себе обгородила —<br />
не соромом!<br />
Ти правду, як чуму,

пережила.<br />
Кому полотна білиш?<br />
Чи ж він доскаче? З-під копит встає…<br />
Чи ти доплачеш?<br />
Та невже ти віриш<br />
у милосердя долі і своє?!

Безмовні доли. Пагорби безмовні.<br />
Безмовні мури сполотнілих веж.<br />
Його оббиті друди страху повні —<br />
ні спокою,<br />
ні скону не даєш.

Гірка моя богине-берегине,<br />
ну що для тебе<br />
не із двох лиш барв?<br />
Хто грішник?<br />
Хто створіння безневинне?<br />
Хто з древа роду віть свою украв?

Які полотна білиш, жінко мила,<br />
на пагорбах вистелюючи всіх?!<br />
Відбілювала вже ти їх, білила,<br />
немов зіткала чорними ти їх.