Не відав, ні, той вершник, хто і нащо...
Не відав, ні, той вершник, хто і нащо...
Не відав, ні, той вершник, хто і нащо<br /> збивав його на землю, як в кіно.<br /> Чекала ти його, дітородяща.<br /> На пагорбах білила полотно.
Я знаю: ти заламувала руки.<br /> Я знаю: ти ридала на валу.<br /> Я бачу: він у космосі розлуки<br /> шукає землю<br /> голу і малу.
Скажи мені: коли ти зрозуміла,<br /> що падати йому? Йому. Йому.<br /> Ти мукою себе обгородила —<br /> не соромом!<br /> Ти правду, як чуму,
пережила.<br /> Кому полотна білиш?<br /> Чи ж він доскаче? З-під копит встає…<br /> Чи ти доплачеш?<br /> Та невже ти віриш<br /> у милосердя долі і своє?!
Безмовні доли. Пагорби безмовні.<br /> Безмовні мури сполотнілих веж.<br /> Його оббиті друди страху повні —<br /> ні спокою,<br /> ні скону не даєш.
Гірка моя богине-берегине,<br /> ну що для тебе<br /> не із двох лиш барв?<br /> Хто грішник?<br /> Хто створіння безневинне?<br /> Хто з древа роду віть свою украв?
Які полотна білиш, жінко мила,<br /> на пагорбах вистелюючи всіх?!<br /> Відбілювала вже ти їх, білила,<br /> немов зіткала чорними ти їх.