Усе було тихо і спокійно. Закінчувалася велика перерва. Раптом двері рвучко відчинилися, і Маринка закричала із коридора: ї — Потапенка викликає директор! Вона повідомила цю новину страшним голосом, і очі в неї були круглі, ніби ґудзики на платті. Отож усі спочатку подумали, що Грицько Потапенко щонайменше розбив кольоровий телевізор "Електрон-710", який стояв у піонерській кімнаті. — Ти чого сидиш?! Не в гості запрошують. Проводжали Грицька усім класом, як корабель у далеке плавання. Грицько дійшов до дверей класу, взявся за ручку й застиг, ніби статуя. — Тобі що, особливе запрошення потрібне,— торохкотіла, ніби горохом об стіну, Маринка.— Бач, як виламується. Зумів нашкодити, так умій і відповідати. Проте Маринку ніхто не підтримав. Навпаки, на неї накричали, наказали замовкнути. — Ми з тобою, Гришо! — сказав староста класу Якимчук. Старосту підтримали інші голоси. — Прощайте,— подав Грицько кожному руку, ніби старався набратися сил з останнього рукостискання.— Вибачте, якщо когось образив. — Прощаємо! — зітхнув клас.— І ти на нас не ображайся. Мало чого! З ким не буває! Потапенка взяли під руки і повели до кабінету директора. Іван Петрович зустрів Грицька гостинно. Привітавшись, запросив сісти. — Не великий пан, постою,— насилу видавив Грицько, ніби в нього галушка впоперек горла стала. А сам духу перевести не може. — Що з тобою, Григорію? — поцікавився стурбований директор.— Чи не захворів? Грицько ствердно кивнув головою. — Болить! — Де? — Ось тут,— показав на скроню.— Ніби хто молотком гупає. Аж іскри з очей сиплються. Дивлюся оце на вас і не бачу. Потапенко цього разу казав правду. Від страху і всіляких здогадок голова в нього розколювалась на дрібні частини. Директор підвівся. — А я хотів... — Винний я, Іване Петровичу,— признався Потапенко,— І жаліти нічого. Готовий прийняти будь-яку кару. Заслужив. Директор сів. — Не розумію,— машинально провів він розчепіренім ми пальцями, як гребінцем, по волоссі.— Я викликав тебе, щоб... Потапенко благально попрохав: — Не треба! Я сам. І, запинаючись, плутаючи, заходився пояснювати! — Я дійсно вчора списав контрольну у Петрика Семенюти. А що було робити, коли я нічого не знав? Але Петрик не винний. Він нічого не підозрював. Він через три парти від мене сидить. Проте шия у мене довга, зір гострий я все бачу. Іван Петрович спохмурнів і запитав: — І тобі часто доводиться списувати? Грицько замислився, підраховуючи, і, збившись з ліку, сумним поглядом зиркнув на директора. — Та це, Іване Петровичу, іще не все. Це дрібниці. Учора зірвав урок. Іван Петрович широко відкрив очі і міцно вчепився руками за стіл, хотів був вставити якесь слово, та Грицько вирішив покаятись до кінця. — Я, Іване Петровичу, інколи малих ображаю. Можу відібрати портфель і почепити його на деревині. А нещодавно взагалі таке зробив, що навіть соромно розповідати. Директор, примружившись, дивився на свого вихованця. А Грицько, набравшись сміливості, різав правду у вічі. Мовляв, помирати — так з музикою. Та й у народі кажуть, що зігнуту шию й нагай не січе. Півгодини Потапенко викладав свої гріхи, ніби горіхи на поличку, Івану Петровичу. Коли вже нічого було розказувати, заходився вигадувати, дав волю своїй фантазії: Коли він, знесилений, замовк, Іван Петрович скрушно похитав головою. — Ай-я-я! А я й не знав, що ти такий розбишака! Потапенко остовпів. — Як не знали? — насилу видушив. — Дуже просто. — А чому ж викликали? — Наступного вихідного ми кращих спортсменів веземо на екскурсію до Києва на футбольний матч "Динамо" (Київ) — "Динамо" (Мінськ). До списку кандидатів включили й тебе. Отож я й хотів, щоб ти спитав дозволу своїх батьків. А тепер... Далі Грицько вже нічого не чув.