Не можу я без посмішки Івана...
Не можу я без посмішки Івана...
Не можу я без посмішки Івана<br /> оцю сльотаву зиму пережить.<br /> В проваллях ночі, коли Київ спить,<br /> а друга десь оббріхують старанно,<br /> склепить очей не можу ні на мить,<br /> він як зоря проміниться з туману,<br /> але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.
Ні словом не озветься. Ані пари<br /> із уст. Вусате сонечко моє!<br /> Несуть тобі три царіє со дари<br /> скапарене озлоблення своє.
Іваночку! Ти чуєш, доброокий?<br /> їй-бо, не знаю, що я зле зробив.<br /> Чого ж бо й досі твій поріг високий<br /> ані відчув, ані переступив.
Прости мені недільний мій Хрещатик,<br /> що, сівши сидьма, ці котли топлю<br /> в оглухлій кочегарці. Що терплю,<br /> коли вже ні терпіти, ні мовчати<br /> не можу, що, читаючи, люблю<br /> твоїх Орхана, Незвала і Данте,<br /> в дев'яте коло прагнучи стремлю.
Моє ж досьє, велике, як майбутнє,<br /> напевне, пропустив котрийсь із трутнів.
Із тих, що білий світ мені окрали,<br /> окравши край, окрали спокій мій,<br /> лишивши гнів ропавий і кривавий<br /> і право — надриватися в ярмі.
Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,<br /> всі правдолюби, чорт би вас побрав!<br /> Чи людська добрість — тільки доти добрість,<br /> поки без сил, без мужності, без прав<br /> запомогти, зарадити, вступитись,<br /> стражденного в нещасті прихистить<br /> і зважитись боротися, щоб жити,<br /> і зважитись померти, аби жить?..<br /> 5-6.12.1965