Людей у церкві повно. Церква — городська, та гарно в їй так. Громовинне світло сяє, свічки палають, образи блищать, а еполети на панах, ризи на батюшках так і мигтять. Батюшки кадять та: — "Сей день, его же сотвори господь, возрадуемся и возвеселимся в онь!" Півчі: — "Христос воскресе!.." Люди так і ворушаться, зодів так і шамтить на їх: христосуються, цілуються... Весело. Так і всміхаються всі. Надворі, на східцях, по боках теж ворушаться люде. Тільки ці люде не всміхаються вже, не радіть. Ці, мабуть, не чують "возрадуемся и возвеселимся". Ці, пообдирані, позгорблювані, простягають руки до кожного та тільки: — Христос воскресе!.. Подайте, що милость ваша! Між ними і одна молодиця стоїть, теж обідрана така, та така худа, бліда. Перед молодицею — дівчинка малесенька, в лахмітті в якомусь та в чобітках, що так і червоніють пальчики з їх. Надворі холодненько, вітрець проймає, і воно, чорнобривеньке, мабуть, не помалу змерзло, бо щічки ті, круглесенькі, сині-сині, оченята карі повні слізок, а само аж на місці не встоїть: одно ніжки ті то сюди, то туди ворочає, а рученятка свої, манісінькі, одно до живітка під лахміттячко стромляє, одно стромляє. Молодиця оце дивиться на дідів, та й собі: і пригнеться інший раз оце, і голову схилить набік, і рот роззявить, та й нічого, почервоніє тільки. Кашлянула, та й собі-таки — тільки так несмілко: — Здр... Христос воскрес... з празником з святим будьте... — та й руку простягла-таки. Ніхто нічого їй, тільки дід один з хрестами на грудіх: — Пху! І сорому немає їй!.. Хай уже ми... Молодиця почервоніла зразу так, далі затулилась полою.. — Боже мій, боже мій, — каже, — хіба ж хто й повірить, що тобі горе? Хіба ж хто й повірить, що ти тільки раз учора годувала дитинку скориночками?.. — Молода, не каліка, — дід їй, — заробила б... і нам би не заважала отут. — Мої рідні! — молодиця йому. — Де ж би я заробила? Я ж ждала, я ж виглядала... Що ж я робитиму, коли є нас... і без діток є... Молодиця втерлась, помовчала, далі: — Було б у мене що, була б хата, чи я б виглядала наймів отих?.. Чи я б оце стояла тут?.. Боже мій!.. — Молодиця знов полу до очей: — Умер... умер покійник-чоловік... добре й зробив. — Ну, киснеш! — визвірився дід з хрестами. — Хтось подивиться на тебе оце. Молодиця перехлипала, постояла, подивилась кругом, пригнулась ще разів з скільки, далі до дівчинки: — Парасю, моя дитино, проси ти!.. — Мамо, я змелзла, — дівчинка їй. — Проси, моя дитино! Христос воскресе, кажи. Тобі зручніш. Дівчинка: — Мамо, я їсти хоцу. — Ну, ото ж і кажи: їсти нічого, кажи, удягтися ні в віщо. — Спатки хоцу, мамо. Мати аж з серцем на неї: — Проси, я тобі кажу, зараз! Дівчина: — Боюсь. — Проси!.. Христос воскрес, кажи. Ось пан іде... зараз! Дівчинка: — Хли... Хлистос... Восклес... — та й затулилась пальчиками. — Чому ж ти руки не простягла ото? Ну й!.. Руку сюди! Отак держи! Дівчинка: — Змелзла он... змелзла так, а вони... а вони... — одвернулась до рундука, заплакала. Плаче так гірко, аж здригається вся. Дивиться мати. Сльози тільки кап-кап у самої. Зітхнула, подивилась сюди й туди та знов пригинаться давай. Пригиналась-пригиналась — нічого. — От, боже мій, — каже. — Ходім, Парасю, між паски ще. Взяла за ручку, веде... — Пра-а-зников пра...зник, — чується з церкви. Пасок коло церкви багато, та все такі жовті... Поміж пасками ліхтарі горять скрізь, люде стоять, гомін... Мати каже: — Ну, підходь, Парасю... до жінки до тії. Христос воскресе, кажи. Дівчинка мов не чує. — Мамо, он спідницка гарна яка в дівцини. — Христос воскрес, кажи! — Мамо, он паска яка, а яєцка які... червоні, дивіться! — показує, та аж осміхається. — Я тобі... Я тобі що кажу? — гнівається мати. — Що там? Куди прешся? Народ! — прогонить їх поліціянт. Ось трохи згодом ревуть дзвони — паски святять. Забирають люди, несуть. Молодиця дивиться — стоїть, тільки сльози грають їй. — Мамо, ходімте взе й ми, — каже дівчинка. Мати за ручку її, похнюпилась, ідуть. Люди скрізь так юрбами й сунуть. Звощики скрізь так і торохтять. Дзвони ревуть десь. Майорять хлаки улицями. Громовина сяє. А на небі ані хмариночки; зорі тільки миг-миг. Дійшли до базарю, стала мати, думає. — Мамо, ходімте взе! — каже дівчинка. — Куди підемо? Мати скривилась, за ручку дівчинку та під крамницю на піддашшя. — Мамо, ну й спідницку бацила я! Мовчить мати. — Мамо, я яєцка хоцу. Мовчить. — Мамо, дасте паски? — А чом ти не слухалась, як я тебе навчала? Казала: проси! А ти слухалась моєї науки? Дитина в плач. Мати помовчала, нахилилась і пригорнула дочку. — Моя дитино! Дай хоч поцілую тебе!