І Я зі своїм другом, Анатолієм Іллічем Костенком, якось чаркувався із місцевими рибалками. На високому березі Сули, коло багаття. По той бік ледь мріло село, звідки рибалки. Випили по одному шкаликові, по другому — розговорилися. — Як поживаєте? — поцікавився Анатолій Ілліч. — Та яка там в чорта житуха, коли наш голова жить не дає! — Звірюка — не голова! — Еге ж... Як що, так і матом, а то і в морду заліпить. Не одному носа звернув. — А ви що, не знаєте, що робити? — спалахнув Анатолій Ілліч, якого і сталінські табори не укоськали. — А що такому вдієш, як у нього все начальство в кишені? — Та перестріньте смерком, зв'яжіть і в Сулу головою! Хай раків годує! — Та воно, канешно, так...— зам'ялись дядьки.— Тіки ж якось боязко. Все ж начальство у нього в кишені. — То ж отак вам, трясогузам, і треба! — схопився на ноги Анатолій Ілліч. Плюнув, ще й ногою розтер. Лаявся, поки й повернулися додому. — Ну що воно за народ отакий! Хто хоче, той і товче. А ми тільки сопемо та облизуємось... II А за тиждень по хутору, де ми зупинялися, новина: у сусідньому селі голову топили. Перестріли смерком, набили мордяку та в Сулу головою! — Утопили? — Костенко з надією. — Та ні, вигреблось, стерво. — Тьху!.. Учи їх, учи — як об стіну горохом.