Надбережний досвіт
Надбережний досвіт
І<br /> Марева від озера відходять,<br /> а туман: як потойсвітній.<br /> Ми — самокрадіжні; сонця одяг<br /> скинули, бо мало втіхи.
Зодягаємся в півтіні мерхлі,<br /> без надій, що — й луг палає,<br /> несучи ікони в мідній церкві<br /> осени! крізь горе спрагле.
Все — в блаженний жеврій, все з листками,<br /> погляди предвіччя близить:<br /> кличучи! вам квіти відмикати<br /> з вікон царства незалізних.
Там, світливши берег проти нетрів,<br /> з воску — мучениці повість.<br /> Білокора! в пламенності терпить<br /> ради дня сестер високих.
II<br /> Чуємо: курличуть в ірій вірний<br /> білі журавлі: — ключами.<br /> їм, як свідок, місяць перемірить —<br /> в айстрі синій шлях змічати.
Тут незлобні; тут ікон явлених<br /> учні: в листковій подобі.<br /> Жертву клен, безкнижно — євангелик,<br /> розпалив! послушник добрий.
Вкруг помножено костри блаженних;<br /> в озеро галуззя схилять.<br /> Небо кров’ю на трихресній стежі —<br /> побагрілося й крізь листя.
Ми незрячістю сердець — мов сонні:<br /> не збагнем свічок осінніх.<br /> Риби під дзеркальністю при мості<br /> проминуть веселок відблиск.
Ми — чи простимо, громада братня:<br /> всю! в непам’ять, кожну кривду?<br /> Рідні духом полум’я з розп’яття,<br /> ангели позвати прийдуть.
Ми — чи в звіт готові? крильня сіра, —<br /> до спокути, до палання.<br /> Вкруг хреста небесного іскриться,<br /> в цвіт, галузка сонць ласкава.
III<br /> Невеличні! кожен братчик вибрав<br /> смолоскип від неба мовчки.<br /> І повторює з огню глибизна —<br /> звіщення: в досвітню поміч.
Мов пожежа в небозвід: чудесність! —<br /> без темнот, ні в спад пелюстки.<br /> Ключик сонця зо стежок щоденних<br /> світить крізь терни колючі.
Світоч, розсипаючи вкруг церкви<br /> скарби з-над сузір’їв кріпких…<br /> мій порадник! псальмик мій сердечний,<br /> став при дверях неба мріти.
Царство, при хатках межею поряд,<br /> побудовано: від чаші.<br /> Зором серця зглянем, як негорда<br /> нива стала причащатись.
IV<br /> Сиплються листки — в три чверті зірки:<br /> ніби розгорівши з воску.<br /> Кучугурами жарин закрили<br /> згадку каменів жорстоку.
В синьогір’я напливають хмари,<br /> з тайности: мов гілка близить.<br /> Огній кленик — смолоскипник, марить;<br /> розсвіт в озері любити.
Нам би, наче гшамінь, завінчалась<br /> осінь при гробниці сніжній.<br /> Звідки? від руїни та дичання<br /> груди розростили в хижість.
Без святого невидим’я! тоскні,<br /> кліплять каганечно душі…<br /> Чад і тління суєти крізь осінь<br /> розтягнули: сніг додушить.
Збудимося? крізь туман присмертннй.<br /> вірячи з свічками свідків.<br /> Спомин церкви, в десять рук. берези<br /> піднесли на празник східній.