На вічну пам'ять Котляревському
На вічну пам'ять Котляревському
Сонце гріє, вітер віє<br /> З поля на долину,<br /> Над водою гне з вербою<br /> Червону калину;<br /> На калині одиноке<br /> Гніздечко гойдає, —<br /> А де ж дівся соловейко?<br /> Не питай, не знає.<br /> Згадай лихо, та й байдуже...<br /> Минулось... пропало...<br /> Згадай добре, — серце в'яне:<br /> Чому не осталось?<br /> Отож гляну та згадаю:<br /> Було, як смеркає,<br /> Защебече на калині —<br /> Ніхто не минає.<br /> Чи багатий, кого доля,<br /> Як мати дитину,<br /> Убирає, доглядає, —<br /> Не мине калину.<br /> Чи сирота, що до світа<br /> Встає працювати,<br /> Опиниться, послухає;<br /> Мов батько та мати<br /> Розпитують, розмовляють, —<br /> Серце б'ється, любо...<br /> І світ божий, як Великдень,<br /> І люди, як люди.<br /> Чи дівчина, що милого<br /> Щодень виглядає,<br /> В'яне, сохне сиротою,<br /> Де дітись, не знає;<br /> Піде на шлях подивитись,<br /> Поплакати в лози, —<br /> Защебече соловейко —<br /> Сохнуть дрібні сльози.<br /> Послухає, усміхнеться,<br /> Піде темним гаєм...<br /> Ніби з милим розмовляла...<br /> А він, знай, співає.<br /> Та дрібно, та рівно, як бога благає,<br /> Поки вийде злодій на шлях погулять<br /> З ножем у халяві, — піде руна гаєм,<br /> Піде і замовкне — нащо щебетать?<br /> Запеклую душу злодія не спинить,<br /> Тільки стратить голос, добру не навчить.<br /> Нехай же лютує, поки сам загине,<br /> Поки безголов'я ворон прокричить.<br /> Засне долина. На калині<br /> І соловейко задріма.<br /> Повіє вітер по долині —<br /> Пішла дібровою руна,<br /> Руна гуляє, божа мова.<br /> Встануть сердеги працювать,<br /> Корови підуть по діброві,<br /> Дівчата вийдуть воду брать,<br /> І сонце гляне, — рай та й годі!<br /> Верба сміється, свято скрізь!<br /> Заплаче злодій, лютий злодій.<br /> Було так перш — тепер дивись:<br /> Сонце гріє, вітер віє<br /> З поля на долину;<br /> Над водою гне з вербою<br /> Червону калину.<br /> На калині одиноке<br /> Гніздечко гойдає.<br /> А де ж дівся соловейко?<br /> Не питай, не знає.<br /> Недавно, недавно у нас в Україні<br /> Старий Котляревський отак щебетав;<br /> Замовк неборака, сиротами кинув<br /> І гори, і море, де перше витав,<br /> Де ватагу пройдисвіта<br /> Водив за собою,-<br /> Все осталось, все сумує,<br /> Як руїни Трої.<br /> Все сумує, — тільки слава<br /> Сонцем засіяла.<br /> Не вмре кобзар, бо навіки<br /> Його привітала.<br /> Будеш, батьку, панувати,<br /> Поки живуть люди,<br /> Поки сонце з неба сяє,<br /> Тебе не забудуть!<br /> Праведная душе! прийми мою мову<br /> Не мудру, та щиру — прийми, привітай.<br /> Не кинь сиротою, як кинув діброви,<br /> Прилини до мене хоч на одно слово<br /> Та про Україну мені заспівай!<br /> Нехай усміхнеться серце на чужині,<br /> Хоч раз усміхнеться, дивлячись, як ти<br /> Всю славу козацьку за словом єдиним<br /> Переніс в убогу хату сироти.<br /> Прилинь, сизий орле, бо я одинокий<br /> Сирота на світі, в чужому краю.<br /> Дивлюся на море широке, глибоке,<br /> Поплив би на той бік — човна не дають.<br /> Згадаю Бнея, згадаю родину,<br /> Згадаю, заплачу, як тая дитина.<br /> А хвилі на той бік ідуть та ревуть.<br /> А може, я й темний, нічого не бачу,<br /> Злая доля, може, по тім боці плаче, —<br /> Сироту усюди люде осміють.<br /> Нехай би сміялись, та там море грає,<br /> Там сонце, там місяць ясніше сія,<br /> Там з вітром могила в степу розмовляє,<br /> Там не одинокий був би з нею й я.<br /> Праведная душе! прийми мою мову<br /> Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.<br /> Не кинь сиротою, як кинув діброви,<br /> Прилини до мене хоч на одно слово<br /> Та про Україну мені заспівай!
(1838, С.-Петербург)