CCLXXIX

Чи скиглення в гаях зачується пташине,<br />
Чи в літнім вітерці зашепчуть деревa,<br />
Чи лепетливих вод гармонія жива<br />
юди до берега зеленого долине,

Де я сиджу й пишу погожої години,-<br />
Про неї, дар небес, що нині укрива<br />
Глибінь землі, я сню і мислю, і слова,<br />
Здається, з уст живих спадають у долини.

"Для чого завчасу марнуєш ти свій вік? —<br />
Вчувається мені.— Для чого з-під повік<br />
Струмиш потоки сліз розпучливо, безсило?

Я вмерла, щоб ланцюг скороминущих літ<br />
Зімкнути з вічністю; зіниці я склепила,<br />
Щоб їх розкрити там, у непомеркний світ ".



CCCXII

Ні зоряних небес мандрівні хори,<br />
Ні вітрокрилі в морі байдаки,<br />
Ні в полі збройних лицарів полки,<br />
Ні звіра красного глибокі нори,

Ні вісті, що приходять через море,<br />
Ні строф любовних точені рядки,<br />
Ні в ароматах свіжої лукu<br />
Співання дам, що тішать наші зори,-

Ніщо мого вже серця не торкне:<br />
Свій день і сонце втратило, труднe.<br />
I все для нього мороком укрите.

Журбою стали довгі дні мої:<br />
Я кличу смерть, бо прагну ту зустріти,<br />
Що був би краще не стрівав її.



Переклад М. Зеров