На сіні, що срібліє над кущами,<br />
завмерли дві душі в легких тілах.<br />
Я знаю,

хто прикидав їх пластами.

Нас кличуть, мила,

душі у сінах.

Живе, скажи, чи неживе створіння<br />
тут нипає, стискаючи горби?<br />
Оце, обдерте глодом озвіріння,<br />
оце проміння пекла полюби.

Бо ось надходить мить —

і пахне м'ята.

Барвінок пахне —

забирає зір.

Чужим, навскісним запахом зайнята, —<br />
ти є. Півдухом перловидних нір —

ти є. Паду, німію — все, доволі!<br />
Є ти. І тільки ти. І доки ти —<br />
оці кущі,

потовчені і голі

в своє важке волосся заплети.