На шляху
На шляху
Янка Купала (Іван Домінікович Луцевич)<br /> На шляху
Перекладач: Микола Зеров
В'ючись гадюкою, передо мною<br /> Лежить він, стоптаний віками шлях,<br /> І снить казками, марить давниною,<br /> Що сам укрив у змучених грудях.
Над ним берези, плакальниці білі,<br /> Немов на варті, стали і стоять,<br /> І клонять віти, кволі, слабосилі:<br /> "Ти, шляху,— наш!" — промовити хотять.
А вітер їм співає і голосить,<br /> То звіром рикне, то шепне привіт,<br /> Голубить їх, і знов, і знов термосить,<br /> І кличе їх у неоглядний світ.
Між тих беріз скорботно-битим шляхом<br /> Іду я з тягарем понурих дум,<br /> Іду самотній, і таємним жахом<br /> За мною він, мій несмертельний сум.
Я сам, як шлях: нема мені спокою<br /> У ясні ночі і в дрімучі дні:<br /> Покладено недбалою рукою<br /> Мені — верстати доли жалібні.
І я ж — немов береза-жалібниця,<br /> Що позбулася листу восени,<br /> І вся тремтить од хуг і сніговиці,<br /> І жде морозу з північ-сторони.
Я вітер той, що в полі сиротою<br /> І в лісі чорнім ходить по ночах,<br /> Не знаючи ні сну, ні супокою,<br /> Ані розради у скупих сльозах.
Іду я шляхом — сумно позираю,<br /> Немовби сфінкс, у темну далечінь,<br /> І власним мукам не знаходжу краю,<br /> Не можу власних збутися терпінь.
От — яструб: захитався, бистроокий,<br /> Понад землею у горах завис,<br /> На мене важить, на мій вік короткий,<br /> І кпить, і хоче кинутися вниз.
О, хай би душу вирвав він із тіла,<br /> Та хоч на мить задержав в небесах,<br /> Хоч раз нехай би зором охопила<br /> Свій у долині перебутий шлях!