АТОЛ ТУАМАКО

Повість

І голос вітру, й неба вись,

І океан довкола…

Веслуй, човняр, та стережись

Підступного атола!

Пісня полінезійських рибалок

Розділ перший

ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З МРІЇ

Покружлявши над хатою, сизокрилий турман, мабуть, не помітив голубника, спорудженого за повіткою. Він знову злинув у небо.

В таких випадках, якщо прибивається чужак, виганяють усіх голубів — щоб вони принадили залітного птаха.

Я наважився вже бігти по тичку, як раптом зупинився. Навіщо вона?! Адже голубів у мене немає. Було двійко, та кіт, клятий, зжер.

А турман все вище й вище линув у небо.

Його тріпотливі крильця не переставали мерехтіти у мене перед очима. Неначе дві хмаринки, гнані вітром.

Потім він перетворився на ледь помітну цятку — стало важко встежити за його летом.

А далі й зовсім розтанув у блакитній височині.

Та я не відступав од свого!

Швиденько налив у ночви води, приліг біля них — ще зіркіше заходився вдивлятися в голубінь неба, що відбилося на притихлому водяному плесі.

Турман то з'являвся — як метелик завбільшки, — то знову зникав серед бездонного піднебесся.

Я мов прикипів до ночов: боявся навіть ворухнутися, щоб, чого доброго, не втратити його з-перед очей.

І все даремно! Голуба, хоч плач, не було. А з води на мене дивився хтось чужий і незнайомий.

Худе, веснянкувате обличчя. Здивовані сіро-зелені очі. Віхоть чуба, злинялого від сонця. Вуха, — та ні, то не мої вуха! — схожі на крила кажанів, коли ті, ширяючи в темряві, ловлять надокучливих комах.

Невже то я? Жах який!

І скільки ж мені років?

Майже вісім…

Аби не псувати і так зіпсованого через невловимого чужака настрою, ляснув долонею по воді.

Іскристі бризки розлетілися довкола. Запалали дивовижні райдуги.

Там, де ще недавно в голубому небі тріпотіли крилечка, тепер ходили зморшкуваті брижі.

Коли вони вляглися і знову на воді заголубіла височінь, турмана вже не було.

Він зник безслідно.

Оце й усе!..

Легко наполохати заповітну мрію, яка привиділася неждано.

От і я думав: приручу голуба — він повернеться й назавжди залишиться в мене.

Та, як видно, не велося мені з голубами. І, може, через те, що вода мене вабила більше, ніж турмани.

Хата наша крайня в селі. На високому, оточеному урвищем пагорбі.

Урвище раніш глибочіло з трьох боків, а з четвертого, з тилу себто, до хати підступали буйногриві степи.

Колись тут не було яруг — курган степовий самотів, з давніх-давен названий Козацькою могилою.

В'юнився під ним і вів ген у поле неширокий, обсаджений тополями шлях.

Усе те давно змінилося.

Відтоді, як село розрослося і люди заходилися ставити нові хати, під Козацькою могилою, на якій тулиться наша мазанка, виник невеликий котлован — глинище.

Його спочатку викопали з одного боку. Та він розростався дедалі більше й більше, поки й зовсім, ще з двох сторін, не охопив пагорбка.

Щоразу, коли в селі ряснішало хат, на будівництво яких глину стали брати з тієї могили, глибшало й урвище.

І дядько Федос, про якого я ще розповім, пояснив, ніби хата наша стоїть на півострові. Та якщо глинище викопають і від поля, то ми з мамою опинимося на острові.

Почувши цю новину, мати моя тяжко зітхнула, а я від радості заплескав у долоні.

Хто ж би не зрадів такому! Серед степу — і раптом на острові.

Внизу, якщо глянути з вікна хати, ставок хлюпотить, верболіз кучерявиться, звисаючи довгим віттям над гаткою. Навіть спекотної днини там прохолода й смарагдовий затінок. Не встигне вітерець торкнутися крислатого гілля, як воно вже гойдається, шепоче, мов живе. Сонячні зайчики вистрибують; крізь гущавину, в просвіти, видно осоку, що лисниться шаблюками зеленими.

І коли, буває, примружиш очі, замрієшся, — здається, неначе й ставок не ставок, і я не я. Ніби то море бурхливе, яке мені випало перепливти.

З греблі нашого ставу, мов із капітанського містка, видно все село, розкидане по крутосхилах та неглибоких вибалках.

Ми, хлопчаки, полюбляємо збиратися тут. Грудками б'ємо жаб, у червоних і білих граємо, а заодно спостерігаємо, що діється навкруги: хто до крамниці пішов, а хто до кузні, де співають дівчата і як лається з дідом зла баба Маковеїха.

Ніщо не минає нашої уваги!

Взагалі, в селі кілька ставків.

Один — той, що коло млина, глибокий-преглибокий. З крутими, обривистими берегами. З водокрутами на середині.

Старі люди розповідають, буцімто в ньому, серед корчів та струхлявілих пеньків, живуть довгокосі русалки.

Воно, може, й справді існує, оте чортовиння. Бо, коли увечері йдеш гаткою, крізь густе вербове галуззя іноді можна угледіти іскристі вогники.

Одні кажуть, що то у плавнях — там, де залягає торф і примарно стирчать шпичаки зчорнілого очерету, — палахкотять болотяні вогні. Інші твердять, ніби то очі підступних русалок, що підстерігають запізнілих перехожих.

Так воно чи ні — не знаю. Але мати заборонила там купатися, наказала обходити ставок десятою дорогою, щоб часом довгокосі підступниці не залоскотали та не затягли в свій темний вир.

Отоді-то я із своїми товаришами — Миколою й Сергійком — і почав ходити до іншого ставу.

Води в ньому через край. Вона затопила городи, вишняки та пагорки по всьому березі.

І тепер горби на неозорому чистоводді, яке деінде поплямоване цятками зеленої ряски, здаються острівцями в океані — тими загадковими суходолами, про які ми читали в книжках.

Ми довго з хлопцями сушили голову, як би його потрапити на ті острівці.

Вбрід дістатися туди неможливо. Ми зруйнували мого спорожнілого голубника, прив'язали дошки до висохлої вербової колоди, і вийшов нівроку пліт, чи то ба — шхуна. Покликавши свого нерозлучного супутника, кудлатого Барбоса, який супроводить нас усюди, повантажилися на шхуну й вирушили у плавання до "островів".

У нас все було так, як на справжньому кораблі. Микола — найстарший серед нас — був капітаном, Сергійко — за штурмана, показував, куди пливти, а я, стерновий матрос, довжелезною тичкою впирався в грузьке дно і повільно гнав пліт на середину зеленавого плеса, де бовваніли напівзатоплені на горби та буяли кущі.

Вишневе верховіття, розкинуте над водою, здавалося мені гіллям кокосових пальм, котрих я не бачив, але про які теж, як і про кораблі, чував від дядька Федоса. Навіть очерет я називав цукровою тростиною.

Якщо б мені тоді сказали, що мине небагато років і я побачу справжні острови — я б і не повірив. Бо мрія про море здавалася недосяжною.

Хто ж із хлопчаків не хоче стати моряком, думав я. Майже кожен. Але хіба виходить так, як мріється?

Щоранку, як тільки рожевів схід, дядько Федос, — так звали сільського коваля, — умившись криничною водою, перевальцем простував до кузні.

Відігнавши корів до череди, тяглися до кузні і ми — Сергійко, Микола і я. Сідали втрьох на закіптюжений припічок і не зводили очей з коваля, спостерігаючи, як він працює.

Дядько однією рукою брався за держално, смикав донизу ручку — і пузатий, схожий на величезну роздуту жабу міх раптом дмухав на горно, де лежала купка пригаслого вугілля. Спочатку там зміївся, витягнувшись попід стелю, голубуватий димок. Потім, зажеврівши, спалахувало вугілля. Довжелезними щипцями коваль вихоплював з горна шмат розжареного заліза, кидав його на кувалду — і починав клепати. Він так легко і вправно піднімав молот, що мене брали завидки: от аби й собі стати таким дужим! Від кожного удару з-під молота віялом розсипалися вогнисті бризки. Падали на долівку, всівали припічок, а попавши в ночви з водою, люто сичали. І, гаснучи, лишали в кузні запах паленого металу. Минала година, друга. А здавалося — коротка мить. Ми так само зачаровано дивилися, як палахкотить вогонь та клепле осяяний ним дядько Федос.

Потім коваль витирав спітніле чоло і, важко опустившись на міцну лаву, гукав:

— Ану, полундра, підходь ближче!

Полундрою він називав усіх: мого діда, свою кобилу, нашу лайливу сусідку.

Наполоханими горобцями стрибали ми з припічка, несміло всаджувалися біля коваля.

З його слів ми знали, що спочатку він служив на військовому кораблі, потім плавав з китобоями.

Коваль розповідав, а перед нами ніби хлюпотіло море… гриміли шторми… вчувалися слова суворого капітана: "Вперед — крізь бурі й урагани! Море любить тільки сміливих".

Він, правда, жодним словом не обмовився про морських розбійників — піратів. Але ми самі здогадувалися про їх існування і про те, які сутички бувають з ними на морі.

Гінкі щогли кораблів, залиті сонцем гавані, синє-синє море… — все це не раз переслідувало мене навіть уві сні.

Кораблі уявлялись дивовижними палацами — білосніжні та високі, з розкриленими вітрилами вгорі. А матроси — похмурі, неговіркі бородані, серед яких я завжди бачив і себе.

Пізніше я розмову дядька Федоса з сусідкою нашою, тіткою Настею, підслухав.

Хоч коваль і твердив, що вуха мої на локатори схожі, здатні все вловлювати, — проте цього разу початок розмови я проґавив.

Не знаю, з чого вони почали. Коли я прийшов до тітки Насті, щоб позичити сапу, то вже застав, як дядько Федос оповідав:

— Ти й гадки, Насте, не маєш, що то за штукенція — кит!

З сіней, де я стояв, крізь прочинені в хату двері мені було видно, як коваль, зручно вмостившись на розсохлому, рипучому, мов гарба, стільці, вів:

— От якби, приміром, поставити одну на одну кілька хат, а на додачу ще й кузню, то й тоді кит-риба була б набагато більшою.

Щоки в сусідки зарум'яніли. Очі аж сяяли від захоплення й здивування.

Обіпершись рукою об припічок, вона стояла, засмагла, струнка, з короною чепуристо вкладених кіс, і слухала дядька Федоса.

Я навіть не помітив, як і сам захопився його оповіддю.

Цікаво ж як!

— Стою я, бувало, на грот-марсі, — вів далі моряк, — а море… море синє, як твої, Насте, очі! Раптом бачу, на видноколі ніби хто насосом цвиркає — водограї виростають. Отут уже не дрімай! І я подав команду: "Ліворуч двадцять… відстань десять кабельтових — кити!"

Капітан міняє курс — і ми йдемо на приступ.

А потім, вже у кузні, я довідався, що дядько Федос служив марсовим матросом. Марсовий матрос — це той, хто з "воронячого гнізда" — невеличкого майданчика на щоглі — за морем стежить і про все помічене на горизонті доповідає капітанові.

Я теж з хлопцями на високій дуплистій груші гніздо спорудив.

Груша та — дичка, кислиці родить. Тільки й добра, що затінок кружалом на все подвір'я падає.

Микола й Сергійко подавали хмиз, а я вкладав його хрест-навхрест між розлогих гілок.

Грот-марс вийшов хоч куди!

Весною, правда, там оселилися чорногузи. Та поки гніздом користувалися ми.

Я наказував, а хлопці виконували.

Побачивши в кущах дерези худу, з вичовганими боками козу, що дзигою крутилася навколо прикорня, кричав:

— Ліворуч по борту… відстань десять кабельтових — кит!

Мої товариші кидалися до кущів.

Натягнувши тятиву саморобних луків, чи то з рогатки, якою полохають горобців, вони, як і належить китобоям, гарпунили океанського велетня… козу.

Рогата мекала. Прудкіше крутилася, аж поки й зовсім відривалася, перетерши старий налигач. Бігла світ за очі — найчастіше в бережок, на чужі городи, безжально половинячи капусту.

Мати сварилася, розганяла хлопців. А дядько Федос, забачивши це, лише всміхався в руді, схожі на два переспілі колоски вуса.

— Мореплавці, — казав він, — на землі зростають. Дарма, що море далеко від наших країв…

Мені ж здавалось: море поряд, десь за лісами, що темніють ген на видноколі. До нього треба лише дійти. Та моря не було й там.

У цьому я переконався, коли з мамою одного разу їздив у Чорний ліс.

Скільки їхали, все степ та степ — хліба хвилювалися під вітром. А потім такий же нескінченний почався ліс.

Назбирали хмизу, пеньків накорчували та й рушили додому.

Коні бігли підтюпцем. Ішли не кваплячись… Знову припускалися риссю.

Віддавши мені віжки, мама обняла мене за худенькі плечі. Заспівала тихо.

Журлива пісня!

Про чаєчку-небогу, що вивела чаєняток при битій дорозі. І трохи веселішу: про вербу рясну, під якою — незрозуміло чому! — стояла дівка красна.

Потім вона похвалила мене, що я хоч і малий, а не лінькуватий, — праці не цураюся. Он і їй допоміг сьогодні.

Як давно те було… Аж не віриться якось, що тепер я, Гайовий Василь Петрович, — матрос океанського корабля "Буревісник". А дехто навіть Петровичем величає, на прізвисько Солоний — себто бувалий та загартований штормами, — дарма, що я матрос другого класу… Може, й не справжній іще моряк, а все ж — моряк.

Колись матроси другого класу звалися юнгами. На судні вони виконували різні, головним чином підручні роботи: замітали палуби, стежили за каютами та іншими корабельними приміщеннями, допомагали стерновим і впередзорящим. Були на побігеньках у досвідченіших мореплавців, яких гордо величали морськими вовками. Кожен юнга мріяв стати таким же випробуваним штормами; переймав досвід бувалих моряків, старанно вивчав морську справу.

… У порту, звідки я мав вирушати в своє перше далеке плавання, стояла сила-силенна кораблів: зовсім маленькі і велетенські океанські лайнери.

Мене зарахували на "Буревісник".

У книжках, яких я начитався в дитинстві, оповідалось, що капітан — завжди високий, з суворим обличчям чоловік. Таким же грізним змальовували й боцмана — від одного його погляду людину неодмінно мало кидати в холодний піт. Проте, як я швидко переконався, все це здебільшого вигадки. Та все ж немало здивувався, коли хлопці, що раніше за мене прийшли на "Буревісник", показали на невеличкого чоловіка і тихо мовили:

— Капітан…

— Капітан?! — перепитав я.

Ніколи б не повірив! Обличчя його нагадувало місяць уповні, таке було кругле. Присадкуватий, натоптаний, з черевцем, що випирало з-під кітеля, він скидався на діжку, яку я щойно силкувався перекотити з палуби в трюм.

Подібне здивування викликала і зустріч з боцманом. Коли я вперше його побачив, то подумав, що цей сухорлявий чоловік прийшов на судно, щоб провести в дорогу свого внука чи сина, — такий він був зовні непоказний, анічим не схожий на описаного в книжках всевладного господаря палуби.

Наш "Буревісник" — науково-дослідне судно. На його борту обладнано лабораторії, до впродовж усього плавання працюватимуть дослідники океану. Цього разу ми збиралися доставити велику групу природознавців на тихоокеанські атоли для вивчення місцевої флори і фауни.

Уже давно на борту нудилися іхтіологи, ботаніки, орнітологи, а "Буревісник" досі ще стояв, припнутий до причалу.

Треба сказати, що повна назва цього корабля: "Буревісник Глорія". Але ніхто його так не звав. "Глорія" буцімто латинською мовою означає: ореол, прикраса. А який до біса ореол це наше суденце! От його й називали просто "Буревісник", а іноді ще простіше — "Глорка".

Багато днів і ночей змарнували ми в порту. Різні клопоти заважали вийти в море. То десь на залізниці затримувався вантаж, без якого вчені не могли вирушати в далеке плавання; то несподівано захворів штурман і капітан шукав йому заміну.

З нас уже почали кепкувати.

Простуючи причалом, коло якого зупинився "Буревісник", портовики глузливо говорили:

— Ці морячки, мабуть, бояться вітру — вирішили переждати, поки він ущухне.

— А може, їхній ковчег сів на мілину? — гукали з кабіни височенного портального крана дівчата-кранів-ниці.

І, сміючись, пропонували:

— Якщо капітан не заперечує, можемо підсобити — зрушити з мертвого якоря вашу посудину.

Вони бралися за важелі — і довгошия стріла підйомного крана повисала над кормою "Буревісника".

Зачувши ті слова та угледівши над головою стрілу, наш капітан від образи червонів як рак, а боцман супився і цідив крізь зуби:

— Теж мені помічники — білоручки-верхоглядки! Знайшли з кого кепкувати, з бувалих моряків.

І спересердя накидався на нас, матросів:

— Чого вуха розвісили?! Що, роботи немає? Оно палуба яка брудна, ніби її зроду не драїли. Ану мерщій до діла!

Присоромлені, ми брали швабри і починали прибирати палубу. Так ми стояли аж до грудня.

Розділ другий

ВІТРИЛА НАПНУТО

З півночі подув холодний вітер, у повітрі закружляли сніжинки.

Та одного дня за наказом боцмана підняли важкий трап — довгу, хистку "доріжку", яка вела з корабля до пірса.

Кілька матросів з берегової команди швартовиків скинули з масивних чавунних тумб петлі манільських канатів.

"Буревісник" здригнувся.

Туга линва, що тримала його на припоні, востаннє натягнулася. І, ослабнувши, лунко впала на маслянисте плесо гавані. До вуха долетів різкий, пронизливий звук — ніби стьобнули батогом повітря. Дедалі більша смуга води відділяла судно від берега. Здавалося, між ними загнали велетенського клина, що помітно ширшав, аж поки й зовсім не перетворився на безмежний водяний простір.

Буксирний катер, відтягнувши "Буревісник" від причалу, залишив його посеред бухти, обабіч якої, по сопках, розкинулось приморське місто, а сам попростував до кораблів, які щойно повернулися з плавання і тепер стояли на рейді, очікуючи черги, коли їх підведуть до берега.

Видно було, як з кораблів — нам, а може, тим, хто стояв на причалі, — прибулі моряки махають руками.

Суворі, мужні люди, які змагалися з штормами, тепер не приховували радості від зустрічі з рідною землею.

Надійшов вечір. Після напруженого трудового дня боцман дозволив мені перепочити.

Вночі крізь сон я почув над своєю каютою чиїсь голоси, човгання підошов об дерев'яний настил палуби, брязкіт піднятих з морського дна якорів.

Внизу, у металевому череві корабля, запрацював двигун — гуп! гуп! гуп! — від чого перебірки й стільці в каюті затремтіли, а увесь "Буревісник" здригнувся, неначе наскочив на мілину… Потім тричі пробасив гудок. Корабель з боку на бік заколисливо гойднуло.

Напівсонний, я збагнув, що відчалюємо. І, від утоми не в змозі прокинутися, знову поринув у пестливі хвилі сну…

Коли розплющив очі, над морем займався сірий світанок.

Більмувате сонце ліниво зиркало з-за хмар.

Над щоглами, неначе їх приклеїли до верхівок, непорушно зависли ширококрилі альбатроси.

Значить, ми відійшли від берега далеко, якщо замість чайок з'явилися альбатроси. Адже ці горді, що полюбляють простір, птахи найчастіше ширяють далеко у відкритому морі.

Суходолу справді не було видно. Лише крізь туманну завісу ген за кормою вгадувався скелястий обрис землі… На далекому узвишші я навіть устиг помітити високе дерево. Його віття крислато нависало над морем — здавалося, хтось навздогін нашому кораблеві простягає руки.

Я згадав матір, до якої так і не зміг заїхати, — і серце защеміло болісно й тужно.

"Ось і маєш! — подумав. — Прагнув швидше податися в мандри, а залишив рідний берег — відразу ніби осиротів. Сумно стало".

Вітер щосили завивав у снастях. Він бешкетував і на морі. Зриваючи з пінявих брижів біляві баранці, сердито жбурляв їх в обличчя, з ніг до голови забризкував нас солоною, аж гіркуватою, водою. Але вода, на подив, була тепла. Така ж, як спечного літа в нашому ставку. Подумати тільки! В порту, який ми залишили, іскрився сніг. Білими свічками стояли вкриті памороззю щогли кораблів. Довколишні сопки й узгір'я теж спочивали під сніговою ковдрою, а в бухті раз у раз набігали важкі холодні хвилі. Тут же вода нагадувала купіль, і вітер був хоч і сердитий, одначе м'який і ласкаво теплий.

За кормою бурунився пінявий слід. По морю, скільки й сягало око, перекочувались розгойдані вітром білопінні хвилі.

Я дивився на них, і вони нагадували мені вигорілі на сонці пагорби, а западини між ними — глибокі, розмиті талими весняними водами степові яруги.

Коли корабель, натикаючись на зустрічну хвилю, здригався, йшов перевальцем, торохкотів, — від чого, ніби в лихоманці, тряслося й моє тіло, — я мимоволі думав, що так само почуваєш себе в розсохлій гарбі на грудкастій, іще не накатаній дорозі.

Уже кілька днів, як "Буревісник", перепливши Японське море, простував на південь — до екватора, у вічно теплі води.

Звечора, коли схопився вітер і океан розхвилювався, ми згорнули швартові канати, вклали їх кружальцями у величезні "бухти"; на люки, що вели до глибоких трюмів, натягли брезентові чохли — жодна краплина не повинна проникнути всередину; пласкими металевими глухарями наміцно задраїли ілюмінатори. Палубний вантаж, рятувальні шлюпки — все закріпили по-штормовому.

Зачувши дзвін ринди — вахтовий матрос на ходовому містку відбивав склянки, — я прокинувся.

Нашвидку умився, поснідав і вийшов на палубу.

Ще вчора похмурий, непривітний, океан вгомонився.

"Буревісник" уповільнив хід, потім зупинився. Вода за кормою, збурена потужним гвинтом, заспокоїлася й примовкла. Не видно було навіть брижів — дрібних, зморшкуватих хвиль, які під час руху судна віялом розходяться обабіч.

Вдалині лежали обрамлені торочкою прибою невеликі острівці.

Я в бінокль розглядав берег, сліпучо-білу смугу піску, високі пальми.

— Годі видивлятися! — почув над вухом глухий, сердитий голос.

То — боцман…

— Завтра все одно висадимось на берег. Дозвіл на це щойно одержали по рації, — докинув він, — тоді й побачиш усе, що тебе цікавить. А зараз переодягнись — он яка замазурена роба! — і мерщій на вахту.

Розділ третій

КАПІТАНЕ, ДО ВИСАДКИ ГОТОВІ!

Море дивилось на мене синьооко й замріяно. Здавалося, воно запитує: "Звідки ти, хлопче? Які дороги заманили тебе сюди?"

Які… Аби ж я міг кому розповісти! Я згадав би наш розлитий за городами ставок, де ми втрьох під час весняної повені гнали пліт; не забув би і дядька Федоса, розказав би, що про мандри мріяв змалку.

Серце моє справді, як ставок у повінь, переповнилось щасливим почуттям. Адже — подумати тільки! — коралові острови, про які так багато мріяно-перемріяно, бовваніли перед очима. Але кому та й навіщо про це розповідати, якщо більшість моряків "Буревісника" вже не раз відвідувала подібні місця, а ті члени екіпажу, які вперше вирушили в далеке плавання, були зараз заклопотані кожен своїм.

Втім, невдовзі на місток, де я стояв, завітав мій тезко — матрос Василь Окань.

— Відважному мореплавцю, — скинувши крислатого, в плямах сурику та охри капелюха, кинув він, — моє шанування!

— А, Василь, — ніби не помічаючи його глузливого тону, просто відповів я. — Здоров, здоров!

З містка мені було видно, як хлопці на кормовій палубі лагодять риболовецькі сіті; до високих дерев'яних ящиків кріпили шматки легкого пінопласту, щоб вони не тонули, коли в них покладуть зібрані корали.

Двоє з палубної команди, наш підшкіпер та матрос Анатолій Мотовило, готували рушниці для підводного полювання: гострили затуплені тризубці, розплутували прикріплену до вічка алюмінієвого дула і надіту на виступ запобіжника багатометрову контрольну линву… Знову й знову перевіряли надійність спускової, що викидає стрілу з гарпуном, гуми.

Тому я поцікавився:

— А що, справді вранці висаджуємось на острів?

Василь, як я зрозумів, на поставлене запитання ніколи не дасть прямої відповіді. Він, Окань, — так принаймні сказав мені, — десь ніби вичитав, що діалоги між людьми зовні повинні бути неконкретними й малозмістовними — як айсберги, що переважну більшість своєї маси ховають під водою і назовні витикають лише мізерну свою частину. Тільки в такий спосіб, твердив Василь, співрозмовники можуть досягти бажаного взаєморозуміння.

З Оканем часто можна було погомоніти приблизно так:

— Куди йдеш? — зустрівшись, питаєш у нього.

— А зорі вгорі — мов грона винограду, — чується у відповідь.

— Ти що, захворів?

— Дорогу здолає, хто вийшов долати! — значуще, з "глибоким" підтекстом відповідає він.

Як мовиться, на городі бузина, а в Києві дядько!

Та Окань, чи то щоб його вважали оригіналом, чи й справді повірив у доцільність такого спілкування, інакше ні з ким і не говорить.

Ось і на моє запитання він відповів:

— Зорі, віщуючи схід, виснуть так низько!

— Що ти мелеш? — спантеличено перепитав я. — До чого тут зорі, якщо я тебе запитую про висадку!

— І суходіл ніби в тумані, де не ступала людська нога… Слід, залишений на піску, розповість про моє буття.

— Васю, годі клеїти дурня! — не на жарт образився я. — Скажи по-людськи, о котрій почнуть переправлятися на берег.

Окань — горбатого могила виправить! — і далі так само сипав химерними натяками.

Щоб сповістити про мотобот, яким завтра збираються переправлятись на острів, Василь заговорив про місяць, що, як човник, плине, торкаючись хвиль.

Нічого не скажеш — образно, а пуття мало. І я, переконавшись, що від нього іншого годі й чекати, повів розмову в його стилі і на його вподобання.

Він запитав, чи довго мені стояти на вахті. І я відповів:

— Ніч, як чорний слон, наступила ранкові на вухо.

Тобто це означало, що моя вахта кінчається вранці. Не знаю, чи зрозумів Василь мою тарабарщину; він запитав іще про щось, потім поцікавився, чи не говорив боцман, кому з матросів завтра фарбувати судно.

На це останнє запитання я відповів так:

— Темрява вечірня змішала барви, і вітер пензлем змахнув у піднебессі — самотній маляр у годину свят…

Звичайно, небагато треба мудрості, щоб сипати такими словами, гадаючи, що їх хтось збагне. Важче все це вислухати та зрозуміти. Ото й Окань — його козир, як то кажуть, був битий його ж картою! — відчував це на собі.

Він слухав мене терпляче, після кожної моєї фрази, як немовля, безпорадно кліпаючи — що, мовляв, усе це означає? — банькатими очима.

Говорячи про темряву, яка змішала барви, та про самотнього маляра в годину свят, я мав на увазі конкретний факт: боцман таки, коли я заступав на вахту, казав, що Оканю завтра берега не бачити — він фарбуватиме каюти.

Василя це неабияк цікавило. Одначе моєї відповіді-загадки він не зрозумів.

"Ага, голубчику, піймався!" — зловтішно думав я. Бо терпець йому справді урвався.

Видовжене, вилицювате обличчя з гачкуватим носом стало тепер заклопотаним.

— Ти що — кепкувати з мене надумав?! — обурився Окань. — Відпочиватиму я завтра чи, може, дракон вигадав уже щось, аби мені перешкодити висадитись на острів?

— Хочеш знати правду? — перепитав я.

— Атож, — озвався Василь. І нетерпляче додав — Правду і тільки правду! Але говори не загадками.

— Які тут можуть бути загадки? — знизавши плечима, проказав я. — Всі відпочиватимуть, а тобі…

Окань навіть не вислухав до кінця — як навіжений метнувся з містка вниз.

— Ах ти ж, драконище! — лящав над "Буревісником" його дратівливий голос. — Ну, стривай, я тобі напрацюю!

Він побіг до боцмана в каюту з'ясовувати стосунки.

— Нарешті заговорив по-людськи, — вголос мовив я і незчувся, як з горішньої палуби в цей час буханцем скотився — хто б ви думали? — сам боцман.

— Що, потравили баланду? — сміючись, запитав він. — Ніч, як матадор, змахнула плащем, наступивши слонові на вухо, — вдало підробивши голос Оканя, передражнив він його. — Гальюнна поезія! — кинув уже сердито. І, промовляючи так, ніби перед ним стоїть Окань, заходився докоряти — Сачок всесвітній, базіка! Ти в мене завтра покрекчеш, забудеш фігуральність слів, їх пишну позолоту!

Боцман пішов так само несподівано, як і з'явився. Чортихаючись, згадуючи всіх грішних і праведних, він, мабуть, шукав Василя, щоб поговорити з ним наодинці. Десь у похмурому череві корабля, у довгому коридорі ще лунали його кроки.

Мені згадалась прочитана колись старовинна трагедія, в якій описувалось, як, мов грізна розплата за вчинені Дон-Жуаном гріхи, раптом вчулися важкі кроки командора — і земля розверзлась у грішника під ногами.

Та як би там не було, а з усього цього я зробив втішний висновок: уранці, коли скінчиться моя вахта, природознавці почнуть переправлятись на острів. Отже, поїду з ними і я.

Окань стояв на кормі, із заздрістю спостерігаючи, як ми вантажимо сіті, рушниці для підводного полювання, інше риболовецьке причандалля.

Бідний тезко — йому так кортіло побувати на острові!

Може б, якби він учора не посварився з боцманом, той узяв би і його. А тепер…

— Знаєш, — на диво щиро, без витребеньок, зізнавсь якось Василь, — коли дістанемось коралового суходолу, перш за все назбираю черепашок. Найрізноманітніших! їх, кажуть, на тих атолах безліч. Ну, а тоді, — мріяв він, — заведу колекцію, відвезу її додому, подарую рідній школі, на Молдаванці.

От тобі й колекція! Немарно кажуть: наперед ризиковано будь-що загадувати.

Я крадькома глянув на Василя. Мені навіть здалося, в його очах тремтять сльози. Втім, може, то й не сльози, а вітер водою забризкав обличчя. Щоправда, на його місці кожному було б кривдно: за тридев'ять земель їхав хлопчисько, аби побачити коралові острови, і от маєш.

Усе вже було готове, щоб вирушати в дорогу. Ті, хто зібрався пливти разом з нами: старенький ботанік Адам Варфоломійович, якого через його дивакуватість і самопожертву в ім'я науки прозвали Паганелем; худорлява, майже моя ровесниця, дівчина — іхтіолог Наташа, — сиділи в човні.

Старший матрос Журавка порався біля мотора, Мотовило допомагав боцману.

Ще кілька хвилин — і ми відчалимо.

У кораловому атолі, що оточував широку лагуну, було з десяток більших і зовсім крихітних острівців. На один з них — крайній з заходу, — рано-вранці висадилась група біологів. Ми ж повинні ліворуч обігнути атол. На його протилежному боці за довгим мисом є, свідчила лоція, невеличкий острівець Кілі-Кілі. Туди, — капітан на допомогу природознавцям виділив бригаду матросів, — ми й збиралися супроводжувати їх.

Острів той, де ми проживемо якийсь тиждень, у майбутньому стане базою, звідки дослідники поведуть розвідку океанського дна, пірнаючи в його глибини.

"Буревісник" стояв за кілька миль від берега — підступні коралові рифи заважали підійти ближче. Але й ця стоянка небезпечна: стрімкі течії раз у раз намагалися зірвати судно з якоря, віднести його далеко в океан або ще гірше — викинути на скелі. Тому капітан розпорядився увільнити на берег лише третину екіпажу: дехто з палубної команди ще вранці поїхав з біологами, щоб до обіду повернутись на судно; решта — вахтові та обслуга — була на борту.

Кілька матросів — ті, що вже не раз плавали в цих широтах, — нині стояли на палубі, готуючись фарбувати судно.

Серед цих морських вовків, яким коралові атоли не вдивовижу, дарма що він новачок на морі, був і Окань.

— Човен, хитнувшись, прокреслить шлях у небуття, — передражнивши Василя, уїдливо кинув підшкіпер, схиляючись через борт, за яким на легких брижах невтримно пританцьовував човен.

Окань, ніби сказане стосувалося зовсім іншого, ті слова пропустив повз вуха.

Та боцман, що якраз вкладав сіті, все те зважив і оцінив по-своєму.

— Годі, хлопці, його мучити! — звівшись у човні, пробасив він. І, звертаючись до Оканя, наказав: — Ану, базіко, мерщій сюди! А ти, — сказав він корабельному теслі, що вже сидів у човні, — вертайся на судно: атоли ти бачив стонадцять разів!

Василь, мов кіт, спритно стрибнув у човен. А похмурий, високий і плаский, ніби обтесаний, матрос невдоволено піднявся на палубу.

Отже, Окань з нами! Все складалось завдяки боцману краще кращого. Такий-от він, наш дракон, — уважний і зовсім не злостивий, як думалось раніше! Бо інший, мабуть, ще довго допікав би матросові за ту вчорашню сварку. А він, бач, забув про неї. Ще більше — навіть заступився за Василя, здогадався замість теслі взяти його з собою.

І хоч все те мене безпосередньо не стосувалося і трапилося не зі мною, я радів, відчуваючи, як щось важке й гнітюче ніби відлягло від серця.

Признаюсь, мені щиро хотілося, щоб поїхав і Окань. Як-не-як він мій напарник, до того ж земляк, теж з України в далекий порт прибився, став моряком. І взагалі, він гарний хлопець, — звичайно, якщо відкинути оту його дивну пристрасть висловлюватись загадково й велемовно.

Ми розмістилися на лавах уздовж бортів: Наташа, Паганель та Окань — на банках, ближче до корми, я з боцманом — у носовій частині. Мотовило, для рівноваги човна розставивши ноги, стояв посередині.

— Довго ти длубатимешся в тому моторі?! — нетерпляче запитав він Журавку, що в цей час, червоний од натуги, продував якусь трубку.

— Ти, Мотовило, в кожну шпарину пхаєш носа, так ніби без тебе й вода не освятиться! — образився Журавка. І вже примирливо додав: — Вода, чорт б її взяв, потрапила в розподільник пального. Зачекайте хвилину!

Ми принишкли, очікуючи довгожданої подорожі.

Мовчали всі, навіть охочий побазікати Мотовило. Окань теж був тихше води, нижче трави. Лише коли боцман, звернувшись до нього, поцікавився, чи радий він, що їде, Окань, вірний своїй вдачі, відповів:

— Як море, вщерть залите водами…

— Досить, досить! — перебив дракон. — Далі не треба — сам знаю, що скажеш: "Щасливий без міри!"

— Думки читати на відстані він вміє, — пошепки продекламував мій тезко.

Екіпаж був готовий вирушати до незвіданого берега. На атолі ми пробудемо до кінця місяця. "Буревісник" за цей час відвідає архіпелаг, що лежить далеко на півдні. І, вертаючись, забере нас з Кілі-Кілі… Аби-то ми знали, що для нас, хто нині сів у човен, мине не один день, доведеться пережити безліч пригод, пройти крізь різні випробування, перш ніж повернемось на рідний корабель!

Нарешті Журавка впорався з роботою.

Мотор загуркотів, оповивши корму синюватим димком. Вода під гвинтом закипіла, човен здригнувся і, розгинаючи незаймане плесо, рвонувся вперед.

— Щасливого плавання! — кричали нам навздогін товариші.

Ми бачили, як позаду височіли борти "Буревісника".

Довкруг лежав пустельний океан — на ньому ледь помітною цяткою підводилися пласкі острівці. Туди й поспішав наш човен.

Розділ четвертий

БЕРЕГ, ЯКИЙ ВІН?

Атол, тобто острови навколо лагуни, куди ми пливли, звався Туамако. В Тихому океані таких суходолів, стільки, що всіх і не злічити. З кінця в кінець розпорошені вони по неозорій водяній пустелі.

Загадкові, дивовижні острови! Повсюди, скільки й сягає зір, багатокілометрова прірва, а вони, виткнувшись із океанської безодні, не більше як на півтора-два метри підводяться над пінявою хвиль. Тямущі люди кажуть, ніби походженням своїм землі ті завдячують невеличким живим істотам — кораловим поліпам, що, прилипнувши до схилів давно згаслих підводних вулканів, протягом віків розросталися в численні колонії. І, відмираючи, раз у раз лишали по собі вапнякове нашарування.

Ось так на вулканічному підґрунті зіп'ялися над водою коралові атоли. Туамако — один з них. Та якби хтось побажав знайти його на карті, пошуки виявились би марними: Туамако в порівнянні з іншими острівними архіпелагами такий дрібний, що на жодній з карт де позначений. Згадується, правда, він, — як, до речі, й острівець Кілі-Кілі, — лише в лоції. Але ж лоція — навігаційний посібник і для більшості людей справжня рідкість.

Одначе я, аби вдовольнити вашу допитливість, назву місцезнаходження Туамако.

Візьміть географічну карту або глобус. Знайдіть точку, де сто вісімдесятий меридіан перетинає екватор. Від тієї точки відміряйте кілька сантиметрів на південний схід.

Ось у тих широтах, зразу за екватором, і лежить загадковий атол. Щойно ми відпливли од "Буревісника" і нас оточили — тут, виявляється, бурунилась течія! — гривасті хвилі, кожен відчув близьке, аж лячне, сусідство океану. Високі борти судна, надійні металеві перебірки та багатоярусні палуби відмежовують людину од загрозливої водяної безодні. А в цьому легкому, хоч і металевому, човні ми з нею віч-на-віч. Як мовиться, нерозривні, навіть єдині: щонайменший порух знизу відчуваємо кожною клітиною.

Легко, вільно дихає океан! Йому нікуди поспішати, нікого остерігатись — на сотні й тисячі миль, від континенту до континенту неподільно владарює океан, і серце його не дає перебоїв… Переміщуються глибинні шари води, змішані стрімкою течією; налітають, розбиваючись об скелі, білоголові хвилі; вітер схопиться, зібравши в зморшки океанове чоло, чи розлютується буря — так же розмірено й спокійно лине з глибин ледве чутний заколисливий гомін.

То дихає батечко-океан.

За хвилями-горами губляться обриси суходолу, які ще мить тому було видно з далини. А блакитною пелюсткою десь далеко, в мареві видноколу, розтанув "Буревісник". Вода, здається, захлюпала навіть небесну баню — лише сонце окато дивиться з безмірної височини та хмари чайками попелястими розкинулися над головою.

Боцман, долонею витираючи забризкане обличчя, задоволено сміється. Йому радісно — він у своїй, звичній змалку стихії. Адже сам — далекосхідник, виріс біля моря.

— Хто починав не на сучасних велетнях-кораблях, а на невеличких шхунах, тільки той може вважати себе справжнім моряком. Бо то не моряк, хто уникнув солоної купелі! — повчально каже він, кинувши в бік Мотовила насмішкуватий погляд.

Ми знаємо, чому тираду свою боцман адресує Мотовилу.

Якось, під час чергового перекуру на палубі, цей матрос заходився було привселюдно критикувати невеличкі, в тому числі й "Буревісник", кораблі, на яких, мовляв, його широкій душі тісно.

— Суперлайнер… Ну, ще, я розумію, посудина хоч би тисяч на вісімнадцять — двадцять водотоннажності, як ото "Тайга", на якій я починав свою біографію, — закинувши ногу на ногу, говорив він. — А то — черепок, кількаметрове корито! Мізерія та й годі!

Мотовило, правда, вже плавав на кораблі. Дечого він таки навчився, і моряцької виучки йому не бракує. А тільки нам, новачкам, набридли його розповіді "бувалого" моряка, відважного й безстрашного. За довгий язик боцман теж недолюблює Мотовила.

— Сякий-такий невдячний! — пригадую, налетів на нього дракон. — Йому, бач, розгулятися ніде. А знаєш ти, салаго, що оцей "Буревісник", на якому тобі, як ти маєш милість висловитись, тісно, ходив аж до Певека — у високі північні широти?

Ми й не підозрювали, що Мотовило торкнувся тоді заповітних струн боцманового серця. Як довідалися пізніше, він, боцман, у Берінговому морі не один рік плавав на невеличкій звіробійній шхуні. Навіть був капітаном. Потім його, Андрійовича, замінив молодший, з дипломом. Та не розлучатись же з морем! Отоді-то і влаштувався старий морський бродяга на "Буревісник". Власне, з приходом Андрійовича почався, певніше, збігався літопис далеких океанських рейсів науково-дослідного судна.

Спочатку "Буревісник" ходив уздовж Камчатки та Курильських островів, де океанологи вивчали далекосхідні моря. Пізніше дороги пролягли в Індійський і Тихий океани. І цілком зрозуміло, що Андрійович неабияк дорожив честю такого, нехай і невеличкого, суденця. І кожне неввічливо сказане на його адресу слово обурювало боцмана, сприймалося ним як особиста образа.

Мотовило нині вислухав повчання боцмана мовчки. Та я не втримався. Щоб якось виявити і свою особистість, кинув:

— Підростемо — і нас море скупає…

— Якщо ти, Гайовий, братимеш приклад з Мотовила, — сердито озвався дракон, — море тебе не те що скупає, а взагалі поглине!

— Годі вам, Андрійовичу, згадувати мої давні гріхи! — подав нарешті голос Мотовило.

Згадавши про гріхи, він мав на увазі випадок, який трапився з ним у порту. Одного разу, фарбуючи корму, він задивився на дівчину, що проходила пірсом. Втратив рівновагу — і шубовснув у воду. Коли боцман заходився йому докоряти, Мотовило на своє виправдання, не моргнувши оком, заявив, що в нього запаморочилась голова. Ще довго сміялися з нього друзі…

Це й дало зараз боцману підставу, відповідаючи мені, уїдливо зачепити й Мотовила.

Милю за милею долали ми відстань до берега.

Од води віяло пахощами свіжих, з грядки, огірків. Так буває завжди після шторму, коли вітер і хвилі викинуть на узбережжя одірвану від скель траву та морські водорості. А біля Туамако напередодні пронісся шквал.

Я зачерпнув у жменю води. Вона була прозора, аж синювата.

Підніс до обличчя, вмився — лоскітливо-теплі цівки побігли за комір. На губах лишився терпкий смак ропи. Ну й солонюща!

Човен плив тихо, не піднімаючи хвиль. Лише за кормою, там, де воду, неначе плугом, проорали лопаті гвинта, вилась тоненька борозна. Обабіч бортів плесо лежало прозоре й чисте. З нього, точніше з його поверхні, дивилось на мене моє ж обличчя.

Вихрястий чуб, злинялі брови, кольору морської води очі. "Хе!" — посміхнувсь я до себе. Нічого в мені, степовикові, з тих пір, як я залишив село, не змінилося. Ні в душі, ні зовні. А втім — хіба ж я був коли-небудь таким смаглим та мускулясто-дужим!.. На обличчі лише зуби блищать. Та й руки, зміцнілі від повсякденної фізичної праці, нагадують вузлуваті руки сільського коваля.

От би побачив мене дядько Федос!

"Я пишаюсь тобою!" — неодмінно сказав би він.

А матуся — це вже точно! — помітивши, як я схуд, заплакала б. Їй все здається, що я й досі босоногий Івасик-Телесик, який любив колись майструвати човники з рогози… О-ох, як давно те було! — поринув я у спогади. Літ збігло немало, і як би я не протестував, а в мені таки теж сталися зміни. От хоч би й таке. Раніше я, уявляючи роботу на кораблі, мріяв лише про дивовижні пригоди. Та ба! Коли ближче познайомився з морським людом, зрозумів: усі ті, кого, як і мене, покликало море, насамперед — великі трудівники. Це боцман або старший матрос Журавка. Вони, як білка в колесі, з ранку до вечора у корабельних клопотах. Крім, звичайно, лінькуватого Мотовила, який не береться до роботи.

Незважаючи на буденну працю, в якій ніби так мало знадливого, працю, що вимагає від людини і вміння, й мужності, — адже морське середовище, таке своєрідне й незвичне, приховує в собі багато загрозливого й небезпечного, — незважаючи на все це, моряки, зрозумів я, не перестають мріяти про романтичні подорожі, пригоди, далекі екзотичні острови. Хоч про це вони вголос нікому й ніколи не говорять. Рідко коли, здебільшого мимоволі, крізь удавану загрубілість і черствість, що, мов панцир, ховають од стороннього ока вразливу моряцьку душу, прорветься раптом оте потаємне й непідробне, що свідчить, які насправді до всього чутливі мої товариші.

— Таке воно, море! — одного разу сказав нам Андрійович. — На землі живеш довгі роки, а так, буває, й не відчуєш — гостро й сильно, як це трапляється часто-густо тут, — жадоби життя, боротьби з розлютованою стихією.

Якщо говорити про себе, то я до моря теж прикипів душею, полюбив його суворість — усе те, що пов'язано із службою на кораблі. І все ж раз у раз, всупереч здоровому глузду, вимальовуються перед моїм внутрішнім зором химерні картини морських пригод… От наш "Буревісник" попадає в тайфун; все трощить і змиває з палуби люта буря. В ефір летить тривожний сигнал "SOS". Жити лишилося лічені хвилини. І раптом — своєю уявою різко повертав я хід подій — море вгамовується, буря вщухає, а корабель випливає на чисту воду, де під сліпучим сонцем на вічнозелених тропічних островах стоять високі кокосові пальми, ваблячи нас у довгожданий затінок… А то ще ми рятуємо потерпілих, корабель яких пішов на дно, або й самі опиняємось на безлюдному острові.

Фантазії моїй, як бачите, немає меж. Бо кожен, хто прочитав бодай одну книжку, — таку, скажімо, як "Робінзон Крузо" чи "Таємничий острів", — неодмінно чекатиме від моря різних пригод.

Про це я нині й сказав боцману, мрійливо оглядаючи далечінь.

— Гм… — вислухавши, глибоко зітхнув Андрійович. — Ніхто, звичайно, не застрахований од несподіванок, — розсудливо мовив він. — Море завжди лишається морем, щедрим на прикрі витівки. Але для того ми, хлопче, й кинули йому виклик, щоб не воно нам, а ми йому диктували свої умови! Ну, а пригоди, які рояться в твоїй голівці, вони на морі, — пронизуючи мене допитливим поглядом, додав боцман, — як би це точніше сказати? Ну, одне слово, нещастя. Не заперечуй, не заперечуй! — на півслові перебив мене Андрійович. — Знаю, що дотримуєшся іншого погляду: як так без пригод? Нічого, друже, — закінчив він, — поживеш — зрозумієш помилку. Головне не це — інше: щоб не розваг та легкого життя шукав, вирушаючи в далеку дорогу.

Наш човен ближче і ближче підходив до берега. Ми подолали вже більшу частину відстані, і атол тепер був майже поруч. Та до самого берега Журавка підпливти побоявся: на коралових рифах звивалась, бурунячись, біла торочка прибою.

— Бери ліворуч, чого спиш?! — перекрикуючи гуркіт мотора, звелів Андрійович.

Дракон, як завжди, мав рацію. Озвався він вчасно: не встиг керманич перекласти стерна, як з-під води виткнулися схожі на зуби химерної істоти зчорнілі шпичаки скель.

Наскочити на них — і пробоїна в днищі забезпечена. Щоб уникнути цього, відхилилися в бік моря.

Попереду, де смуга прибою зливалася з імлистим видноколом, темнів довгастий мис.

Порослий чагарями, що підступали аж до води, він заважав нам оглянути далину. А там, за нею, і лежав острівець, до якого ми простували.

Мис, нарешті, лишився позаду. Нам відкрилась казкова картина: за пінявими бурунами у вузькій протоці височіли, здіймаючись до самісінького неба, гінкі пальми.

Вони росли на острові з краю в край. Розкрилена над водою смарагдова гущавина з окремими велетнями-стовбурами, що виділялися з-поміж інших дерев, здавалася напнутим на щогли вітрилом. Та й сам плаский суходіл своїми гострими обрисами нагадував шхуну, що лине серед хвиль.

Ми зрозуміли: то острівець Кілі-Кілі.

Звернутий до нас своїм видовженим боком, він був не більше двох-трьох кілометрів завдовжки і, хоч протилежний берег заступала стіна дерев, через що важко було його роздивитись, певно, ще менший завширшки.

Розділ п'ятий

КАТАСТРОФА. РЯТУЙТЕ НАШІ ДУШІ!

До цього острова, подолавши бурунисту течію, нам і треба дістатися. Та… Ось він, той фатальний випадок, що будь-якої миті може трапитися на морі. Цього разу пін чомусь обрав саме нас.

А тепер скажи, Андрійовичу, хто ж диктує умови: ми чи море? І взагалі, як після всього цього не повіриш, що море — всесильне і бавиться людиною, як кіт мишею: у мить може проковтнути, й сліду не лишиться.

Мотор, кахикнувши, наче дідуган, замовк. Човен підхопила, понесла течія.

— Весла! — владно наказав боцман, вмить оцінивши небезпеку. Човен, потрапивши у вир, от-от міг наскочити на рифи або й зовсім перекинутись.

Я з Мотовилом стрибнув до весел, поспіхом вставляючи їх у кочети.

Інші теж заметушилися, мов по авралу. Та це й справді був аврал. Журавка досі ще — і безуспішно! — намагався завести мотор, Окань допомагав Наташі й Паганелю, аби ті не заважали стерновому пересісти з корми.

Якщо до цієї хвилини кожен з нас, матросів, почував себе на човні безтурботним, то тепер ми зрозуміли свою відповідальність за людей і довірений нам мотобот, миттю згадали про свої безпосередні обов'язки, а ще — про покору залізній волі боцмана, який голосом, що не допускає заперечень, наказував:

— На воду!

Ми з Мотовилом, як і належить після поданої команди, занесли лопаті весел до носа шлюпки, розвернули їх вертикально і почали гребти. Але течія була така шалена, що наші зусилля виявились марними.

Боцман зрозумів це першим. Він гукнув:

— Журавко, облиш мотор! Разом з Оканем… — Не докінчивши, подав команду: — Кочети вставити!

— Хлюпнула хвиля — й останній матрос зник у піняві морській, — недоречно встряв зі своїм базіканням Окань.

— Облиш балачки! — різко кинув боцман.

Хлопці, рівняючись на нас, загребних, теж вставили в гнізда кочети, розвернули їх рогатками вздовж планшира.

— Навались! — тепер уже всім нам наказав Андрійович.

За цією командою, що подається, коли треба збільшити швидкість човна, ми ще жвавіше запрацювали веслами, загрібаючи щораз дужче.

Енергійні помахи та сильні ривки трохи протистояли вирові: човен почало зносити ліворуч, де хвилі були не такі круті, а течія спокійніша.

Проте раділи ми передчасно. За якусь хвилину вода знову взяла своє: завирувала-закипіла. Гривасті хвилі, налітаючи звідусюди та перехлюпуючи через борт, штовхнули човен у шалений вир.

Ми не переставали гребти. Боцман теж взявся за весла, а Наташа й Паганель черпаками виливали з човна воду.

Даремно: течія зносила нас все ближче й ближче до скель.

Поштовх знизу був такий сильний, що Мотовило, перелетівши через Оканя, який сидів навпроти нього, впав у носову частину мотобота.

Хвиля, жбурнувши нас на підводний риф, осіла й розтала, а на її місці з піняви виткнулось оголене каміння. Не встигли ми глянути на ті примари, як під ногами відчули воду, що прибувала й прибувала.

— Полундра! — несамовито зарепетував Мотовило. — Тонемо! Братва! Рятуйся, хто може!

Він зопалу кинув весла, намагаючись стрибнути за борт.

Дужа рука Журавки схопила його за плече.

— Ти чого панікуєш?! — суворим поглядом обпік його старший матрос. — Ану, ні з місця.

Мотовило, понуривши голову, взявся за весла.

Цей мимовільний вибух переляку хвальковитого моряка на якусь мить подіяв і на нас: може, й справді краще стрибнути за борт, ніж чекати, поки човен перекинеться і накриє всіх з головою?

Принаймні така думка майнула в мене. Та я вчасно підбадьорив себе — жодним порухом не виказав занепокоєння.

Наташа, що саме випросталась із черпаком у піднятій руці, аби вихлюпнути воду, лише пополотніла. Я здогадався, що вона теж перелякалась. Але, нараз опанувавши себе, ще міцніше стиснула губи і кинула презирливо:

— Ну й моряк! Я з таким би навіть баштан не відважилась стерегти.

Її обличчя, всіяне ластовинням, палало гнівом: щоки почервоніли, в очах світилася зневага.

Ми, присоромлені, ніби її слова стосувалися кожного з нас, ще енергійніше налягли на весла. Та боцман, щоб відхилити човен убік і уникнути зустрічі з небезпечним рифом, владно наказав:

— Ліві — на воду! Праві — табань!

Сам він кинувся до пробоїни: впав на дно човна, спиною вперся у півметровий отвір у днищі.

— Брезент, мерщій брезент! — гукнув Паганелю, біля якого на банці лежав невеликий пак.

Адам Варфоломійович, з ніг до голови забризканий водою, підсліпувато озираючись, намагався його намацати. Та Наташа випередила. Хутко простягла руку, схопила рятівну тканину. Розв'язавши пак, витягла з чохла брезент, подала боцману.

А хвилі лютували. Вони завели навколо нас відьомський танок. Били в борти, налітали звідусіль.

Води в човні дедалі більшало. Під її вагою він осідав, немов нижчав. Пробоїна виявилась такою великою, що брезент не допомагав.

— Вдягти нагрудники!

Коли відчалювали від "Буревісника", рятівні нагрудники були на кожному. Потім — вони заважали нам гребти — всі, крім Наташі й Паганеля, поскидали їх. Якщо тепер Андрійович наказав одягти їх… Це свідчило, що човна вже не врятувати, треба подбати про себе.

Ще кілька різких поштовхів, і човен занурився повністю. Спочатку ніс його піднявся високо над водою, потім усе зникло" безслідно.

Довкруг у шаленому кипінні моря залишились, то виринаючи, то знову гублячись у загрозливій глибині, різні, які ще могли триматися на плаву, предмети: весла, дерев'яні ящики, інший корабельний дріб'язок.

Серед цього жалюгідного збіжжя, що одвічно нагадує про сліди морської катастрофи, плавали, борюкаючись із хвилями, ми — семеро потерпілих.

У дитинстві про такі пригоди мріє кожен. Що ж, мріяти можна. Інша річ насправді опинитися серед розбурханого моря. Тут не до романтики!

Пізніше, коли нога торкнулася суходолу і я, знесилений, впав на гарячий пісок невідомого острова, в душі ворухнулась не радість, що от, мовляв, нарешті опинився в катастрофі. Я подумав про інше: а таки правду говорив боцман: пригоди на морі — нещастя. І аби не мужність — я не боюсь цього слова! — нашого Андрійовича, могло б трапитися так, що жоден з нас уже ніколи не побачив би берега. От тобі й тиран, от тобі й дракон!

Тієї миті, як хвиля вдарила в човен, накривши нас із головою, ми остаточно потрапили в обійми стихії. І шансу на порятунок, здавалося, не було: так принаймні вирішив я.

Та й хто ж би на моєму місці не розгубився!

Випірнувши, я глянув навкруг і мимоволі жахнувся: з товаришів — нікого. Лише хвилі, неначе велетенські змії, вигинали свої в'юнкі, поплямовані в біле, з пасмами бурих водоростей спини. Та ще деінде витикалися зубці вчорнілих гострих скель. Але вони були такі примарні, лише на мить з'являючись з-під води, що зарадити нам нічим не могли, — отже, на поміч їх марно й сподіватися.

Друзів поглинула морська безодня, — вжалило страшне припущення, — тепер черга моя. Бо хоч берег лежав за кілька миль, одначе самотужки з цієї водокруті мені не вибратись — течія бурунила воду, як навіжена, утворюючи колотнечу. Незрозуміло, в який бік вона спрямована, куди той плин — до берега чи у відкрите море.

А в страху, кажуть, великі очі. От і моя пам'ять блискавично вихопила з прочитаного колись: біля бар'єрних рифів припливно-відпливні течії досягають неймовірної сили.

Якщо бар'єрний риф розташований неподалік коралового атола, то прибій перекидає через риф велетенські маси води, і тоді в протоках між ними виникає стійкий відтік води в океан.

І далі знову недоречно виявилась моя обізнаність: відпливна течія, яка струменить в океан, така шалена, що протистояти їй не може жоден човен, тим паче — плавець. Не дивно, що я уявив себе далеко в океані, куди мене жбурнув високий прибій. А навкруги — акули, морські змії, інша гидь. Кінець! Прощай, мамо…

Та не встиг я про це подумати, домальовуючи в уяві жахливу картину своєї смерті (бо допомогти мені ніхто не міг — адже "Буревісник" лишився по той бік острова чи й взагалі знявся з якоря), як раптом коло мене з піни морської виткнулась кругла, мов кавун, голова Мотовила.

Наковтавшись води, він почав відкашлюватись, боязко зиркаючи на піняве море.

Потім з'явилися Окань, Журавка. Трохи далі, за гребенями хвиль, випірнули й Наташа, боцман та Паганель.

— Живі?! — не тямлячи себе від радості, вигукнув я.

— Живі, зміцнілі, хрещені водою, — білозубо посміхнувся Окань.

Але жарт, що й казати, вийшов жалюгідним. Поправляючи на грудях рятівний пояс, Окань, так само, як Мотовило, розгублено дивився на хвилі, серед яких око марно шукало тверді, на яку можна було б ступити, — вода затопила навіть вершечки скель.

— Сюди! — помахом руки наказав боцман.

Нагрудник надійно тримав мене на плаву, вода була тепла, аж гаряча, і неймовірно солона. Мені треба було перебороти течію — і я наввимашки поплив до боцмана. За мною Мотовило, а віддалік Окань і Журавка.

Виявилось: цих кілька десятків метрів подолати не так-то легко. Течія зносила вбік — боцман з товаришами лишалися праворуч, за високими шаленіючими хвилями.

Ага, нарешті перехитрили водокруть.

Журавка пірнув, трохи проплив під водою. Ще і ще! Я спробував наслідувати його приклад, але нагрудник звів нанівець усі мої спроби. Нарешті і мені вдалося прибрати найвигіднішого для плавби положення.

Так само зробили й інші… Кожна наступна хвиля, набігаючи, підштовхувала вперед. І от ми біля Андрійовича.

Паганель — чи то з переляку, через те що все трапилося так несподівано, чи, може, й справді знесилився, бо як-не-як дідусеві шістдесят! — був смертельно блідий. Залиті солоною водою очі (до того ж на чоло спадало пасмо мокрого, липкого волосся) дивилися розгублено. Навіть зблизька він анічогісінько не бачив.

— От що, хлопці, — розпорядився боцман. — Ти, Мотовило, і ти, Журавко, беріть "на буксир" Адама Варфоломійовича, а Солоний і Окань нехай підтримують Наташу.

— Я сама! — обурена запропонованою допомогою, озвалась дівчина.

— Сама чи не сама — мене це не цікавить! — заперечив боцман. — Хлопці нехай пливуть поруч. І всі — за мною! — наказав він. — Робити так, як я. Але тримайтесь на значній відстані.

Він підпірнув під хвилю і поплив геть від рифу, на широке, все в пінявих брижах плесо. Водокруть там, здається, не така шалена. А втім — побачимо…

Ось Андрійович наблизився до чистоводдя. За хвилями з'явилась його голомоза голова. Та нам пливти туди ще ранувато — трохи зачекаємо, поки він "промацає" ті води.

Ми бачимо, як дракон борюкається з течією, намагається пробитися вперед, силкується перебороти натиск води. Даремно! Там водокруть не менша, ніж тут.

Ну що ж, Андрійович без потреби, просто так чортові в пащу не полізе — море він таки перехитрує. Справді, він бере ліворуч, повертає назад.

Там, де боцман пливе, край течії, брижі дрібні й не такі високі — ледь-ледь хлюпочуть.

Андрійович пірнає. Коли з'являється на поверхні, бачимо — відстань між нами збільшилась. Тож течія там тихіша, дракон з нею впорався. Ми всі пливемо до нього.

Але туди теж дістатися важко. Вода зносить убік, тягне назад.

— Пірнай! — радить Окань. — Глибінь морська таїть скарби численні…

Незважаючи на його недоречну велемовність, я все ж роблю так, як він радить, — занурююсь глибше. Підводна течія допомагає просуватися вперед.

Наташа, бачу, пірнає теж.

Так, долаючи опір хвиль, пливемо до боцмана. А він у свою чергу, лавіруючи між скелями і вибираючи, де течія тихіша, прямує до берега.

Раз у раз прибій, налітаючи, піднімає в небо гори води, жбурляє їх на сусідній бар'єрний риф. Вода гримить гарматними залпами. Освітлені сонячним вогнем, міріади бризок утворюють різноколірні райдуги, сліплять очі, згасають, барвисто спалахують знову. А коли водяні гори, перевалившись через кораловий риф, пливуть далі, вони захлюпують і нас. Тоді ми опиняємось внизу, під їхньою рухливою й важкою, мов олово, масою.

Нас немає — всіх поглинула безодня, і море знову безлюдне. Та за якусь мить знову, один за одним, з'являємось на спіненій поверхні.

Купайся все життя, а так, як нині, не накупаєшся. Очі роз'їдає пекуча морська сіль, вода потрапляє в легені, забиває подих — ворогові своєму не побажаєш такої купелі!

— О-ох, не можу більше! — зізнається Окань, як жаба, розчепіривши руки й ноги на воді.

— Ти що? — запитую.

— Сил немає… — не зрозуміти, серйозно чи жартома, каже він.

— Може, йому справді допомогти? — перепитує Наташа.

— А чорт його збагне! — сердито відповідаю. — У нього завжди не так, як у людей, — без витребеньок не дихне!

— Окань, — удруге звертається Наташа, — допомогти?

— Не треба, — ледь ворушачи язиком, каже він.

Е, ні, Василь, видно, таки наковтався води, вибився із сил. Ми з Наташею підпливаємо ближче.

— Давай руку!

Окань простягає руки. Ми тягнемо його вперед.

Очі у Василя померкли, голову він низько понурив… Ось набігла хвиля, хлопець на ній гойднувся, і ми побачили його згаслий погляд. Йому таки погано.

— Васильку, — ласкаво запитує Наташа, — що з тобою?

— Нічого страшного, — тихо відповідає. — Дух забило. — І, завагавшись, пополотнілими губами винувато прошепотів: — Я, пірнаючи, об щось ударився…

Ми оглянули його: трохи вище брови побачили свіжу рану.

Наташа, не роздумуючи, одірвала шмат сорочки.

— Солоний, — звернулась до мене, — допоможи! Треба його негайно перев'язати.

Ми заходилися бинтувати Василеві голову. Течія невблаганно зносила нас від товаришів.

— Ой! — скрикнув Окань, відчувши дотик до рани.

— Потерпи трохи! — заспокоїла дівчина.

Вона вміло наклала пов'язку, і кров зупинилась.

От тобі й море! Не знаєш, що тебе чекає… А Журавка, метрів за сто від нас буксируючи Паганеля і помітивши, як Наташа перев'язує Оканя, вже кричить:

— Що трапилося?

— Все гаразд, — відповів я. — Василь ударився об камінь — у голові дірка.

— Навіть тут жартуєте, — невдоволено озвався старший матрос. — Мало вам біди!

— Які жарти? — щиро обуривсь я. І дещо грайливо додав: — У посудині пробоїна — Оканя взято на буксир.

Журавка лише махнув рукою: базіки, мовляв! Що Солоний, що Окань — обоє рябоє.

Ми гребок за гребком просувалися вперед.

Течія поступово вгомонилась. Віялом в усі кінці розходились від неї широкі, але вже не такі загрозливі хвилі.

Слідом за боцманом, що "намацував" шлях, підпливали ми до низинного берега.

Хоч це була терра інкогніта, себто невідома земля, ми знали, що острівець зветься Кілі-Кілі, — невеличка цятка коралового суходолу, який лежить майже на півночі атола Туамако.

Розділ шостий

НОГА ВІДЧУЛА ТВЕРДЬ БЕРЕГОВУ

Минав час — спливала хвилина за хвилиною, а ми досі ще, ніби нас тримала якась невидима сила, лежали непорушно.

Я подумав: аби так трапилося, щоб тієї миті, коли ми вийшли з моря, стомлено впавши на пісок, нас угледів художник, — кращої композиції для картини "Морська катастрофа" годі й шукати.

Тропічна природа взагалі, — переконались ми пізніше, — не перестає вражати прибульця буянням рослинного світу, в якому щонайменший пагонець невтримно пнеться до сонця, квітне, розхлюпує п'янкі, запаморочливі пахощі.

Так само щедра вона й на барви: від світло-смарагдових до яскравих — оранжевих та жовтогарячих.

А які квіти, всі оті плумерії, орхідеї, хібіскус, що, як і полум'яне та райське дерево, приковують зір, захлюпують очі багряним, цитриновим, блакитним! Щоправда, в крикливих барвах тамтешньої фауни й флори не стільки відтінків, тонів і напівтонів, які звикли ми бачити в наших лісах.

Місце, куди ми дісталися, подолавши, нарешті, водокруті й глибочінь, являло собою нешироку, з боку моря увігнуту, неначе бумеранг, смугу спорохнявілого, перемеленого жорнами хвиль коралового вапняку.

Обіруч, підступаючи до самої води, росли карячкуваті, схожі на огидних павуків, злинялі під сонцем мангрові зарості — з дивним повітряним корінням замість гілля чагарі.

Коли дивишся на них знизу, видно лише їхні криві ноги, немовби чагарі ті заходилися танцювати, викидаючи найхимерніші колінця.

Далі, в глибині острова, заступаючи виднокіл, височіли кокосові пальми, хлібні та інші дерева.

З протилежного боку цей рятівний для нас шмат суходолу, до якого ми щойно дісталися, обрамляло море — затишна бухточка, що вклинилася в спадистий сліпучо-білий берег. Але і тут, мабуть, іноді буває неспокійно: хвилі заливають, сягаючи до самого пальмового гайка, всю берегову смугу. Принаймні про це свідчила недавня, тепер висохла лінія прибою — хвиляста торочка з піску та камінців, залишена після шторму ген попід пальмовими стовбурами. Ну, та ще розкидані по всьому березі лапаті, зсудомлені спекою морські п'ятикутні зірки, галузки недавно живих коралів, стулки великих і зовсім крихітних, з вологим полиском внизу черепашок.

На цьому тлі — видовженому кораловому узбережжі, яке живописцю могло б правити за полотно, ми й розташувалися — семеро знесилених, але щасливих невдах-мандрівників, гордих усвідомленням того, що з такого важкого двобою вийшли переможцями.

Сцена, гідна пензля великого Айвазовського!

… Перше, що ми відчули, ступивши" на незнайомий берег, — це сильне запаморочення. Від надто тривалого перебування серед хвиль, які нас так довго гойдали, земля ходором ходила під ногами. Треба було докласти чимало зусиль, аби подолати десяток-другий метрів.

Мов п'яні, похитуючись з боку на бік, брели ми суходолом, діставшись, нарешті, нинішнього місця.

— Приїхали! — сказав боцман, стягуючи з себе прилиплу до тіла робу.

Він хотів скинути й тільняшку, але, викрутивши, надів її знову: з тропічним сонцем жарти небезпечні — од незвички враз вискочать пухирі-опіки.

У центрі цієї живої картини сиділа Наташа.

Звісивши над схиленою головою руки, вона збиралася викручувати свої русалчині коси. Біля неї, розкидавши по піску кістляві руки і ноги, горілиць лежав Мотовило, чимось схожий на викинутого прибоєм спрута. Поруч, підставивши спину призахідному, але ще спечному сонцю, в одних трусах до колін стояв Окань — голова забинтована, а на пов'язці — шматині Наталчиної сорочки — повільно розпускалася криваво-червона троянда.

Боцман поскидав із себе все і лишився в самій тільняшці та плавках.

Він сидів навпочіпки перед черепашкою молюска тридакни, допитливо розглядаючи велетенські перламутрові стулки.

Банькуваті очі, над якими майже вертикально стирчали пучки рідких стрілчатих брів; розпушені руді вуса — довжелезні волосини — і кругле, з глибокою ямкою підборіддя — все це робило Андрійовича схожим на тюленя.

Журавка та Паганель — бідний Адам Варфоломійович, він ледве дихав! — лежали, скоцюрбившись, віддалік. А біля них, притискаючи до вуха долоню, аби з нього витекла вода, на одній нозі підстрибував я.

Збоку валялися наші рятувальні пояси й нагрудники, одяг, деякі інші речі. Серед них — постійна супутниця старшого матроса Журавки в його морських мандрівках — маска для підводного плавання, сумка з консервами, ніж — власне, всі ті нечисленні предмети, які й складали цей жалюгідний "натюрморт".

Додам, що повітря було напоєне солоними випарами моря, п'янкими пахощами джунглів. У ньому на тисячі ладів бриніло пташине різноголосся з чіткими — здавалось, волає людина — викриками папуг та переспівом дрібного птаства.

Проте художникові не дано усе це змалювати, перенести на полотно.

Всі впали на гарячий, лоскітливий кораловий пісок. Лише Окань, тамуючи біль, — обличчя похмуре, губи міцно стулені, — мов тичка, стояв за кілька кроків од нас.

— Чого стовбичиш? — звернувся до нього Андрійович. — Іди-но сюди! — покликав.

Василь підійшов, опустився на коліна.

— Справи кепські, — оглянувши пов'язку, крізь яку просочилася кров, мовив дракон. — Ну, та скажу відверто: не смертельно. До весілля заживе.

— Гомо тарабаніус. А це про щось та говорить, — значуще докинув Мотовило.

— Що, що? — перепитав боцман.

— Я назвав нашого Оканя, звичайно, по-латині, — незворушно вів Мотовило, — тяжкопораненим.

— А звідки ти знаєш латинь? — поцікавивсь я.

— У коледжі вивчав.

— Ти що, за кордоном жив?

— Доводилось, — плів Мотовило, який — знали ми — родом з Примор'я і, крім свого тайгового висілка, ну, та ще хіба що порту Находки, інших країв і в очі не бачив. — Жив і в Парижі, й Лісабоні. А вищу освіту здобував у Кембріджському й Оксфордському університетах.

— Я бачу, зібралась компанія базік! — вислухавши Мотовила, дійшов висновку боцман. — Щоправда, Окань тимчасово з гри вийшов. Ну, та Солоний його замінить!

— Ви, Андрійовичу, як завжди, упереджено ставитесь до мене, — удаючи обуреного, не вгавав "вихованець" Оксфорда й Кембріджа. — Самі подумайте: коли б я був, як ви вважаєте, невігласом і неуком, то звідки ж би знав, що "гомо" означає "людина", а "тарабаніус" — "тяжкопоранена"?

Паганель, наш шановний, знеможений морем Адам Варфоломійович, який розуміє і латинь, й інші мови, хоч зараз йому й не до жартів, почувши, як Мотовило тлумачить слова, розсміявся.

— "Гомо" по-латині справді "людина", — пояснив він. — А ось "тарабаніус" — такого не стрічав. Може, ви переплутали чи помилилися? — чемно (Паганель до всіх звертається на ви) перепитав Мотовила.

— Облиште його, Адаме Варфоломійовичу, — подав голос боцман. — Переплутав! — глузливо кинув він. — Аби-то так! А то він наплів сім мішків гречаної вовни та ще й пишається своєю вигадкою. Торохтій тарабаніус! — закінчив дракон сердито, припинивши на цьому дурну суперечку.

Сонце хилилось до води. Його палаюча, оранжева куля, сплюснута з боків, ставала дедалі видовженішою, ніби то був розпечений, податливий кусень металу, з якого можна зробити що завгодно.

Ще якась година, не більше — і воно зайде. Отже, треба подбати про ночівлю.

Намети, які ми взяли з собою в мотобот, потонули. З продуктів теж уціліло небагато: галети, кілька банок м'ясних консервів. Ну, та ще прибій викинув на берег анкерок — невелику дерев'яну бочку з прісною водою. Оце й усі запаси на нашу зголоднілу ватагу. Проте можна було сподіватись, що пізніше хвилі ще щось винесуть на берег. А тут Мотовило заявив, що його кишки давно грають марш і він — терпець увірвався! — більше не може чекати.

— Потерпи, друже! — лагідно озвався Андрійович. — Не ти один зголоднів — он у Солоного, — він кинув погляд у мій бік, — теж звело живіт від голоду.

Дракон не помилився: я й справді тієї миті мріяв про їжу. А ще я думав про те, як-то для нас мине ця перша острівна ніч. Раптом тут повно хижих звірів або, не дай боже, остров'яни — люди войовничі і нападуть зненацька. Розповідав же Окань, ніби вичитав у якомусь журналі, що на островах Океанії, — а Полінезія, в яку входить атол Туамако, частина Океанії, — і понині мають місце випадки канібалізму, тобто людожерства. Василеві, правда, не слід вірити, а все ж… Я побачив себе в оточенні дикунів; вони виконували жертовний танок; потім до високого дерева, під яким палав огонь, потягли Мотовила — я був злий на нього за побрехеньки, отой Оксфорд та Кембрідж, тому моя уява, звісно, першим на розправу послала Мотовила; далі черга дійшла до мене — люті дикуни взялися й за мене!..

Ні, краще не думати про це. Від утоми й голоду в очах і без того мерехтять темні кола, а голова йде обертом.

Адам Варфоломійович ніби вгадав мої думки, мовив:

— Полінезійські архіпелаги тим і гарні, що на них не водяться хижі звірі. Є, правда, різна дрібнота з породи гризунів, але вона не завдає людям шкоди, окрім щурів.

— А як же людожери? — наважився запитати я.

— Які людожери? — перепитав Паганель.

— Ну… ну, ті, — завагавсь я, — що нападають на прибульців.

Природознавець усміхнувся.

— Вигадки! — рішуче заперечив він. — На островах Океанії останні акти канібалізму були зареєстровані в кінці минулого століття.

— А Соломонові острови? — озвався Окань.

— Он ви про Що! — хитнув головою Паганель. — Так, на сусідніх Соломонових островах, зокрема у високогірних районах Бугенвілю та Санта-Ісабелі, іноді трапляються подібні випадки, та й то тубільці нападають на свою жертву не для того, щоб її з'їсти, — вів далі Адам Варфоломійович, — а щоб придбати "трофеї" — черепи забитих, з яких вони виготовляють різні фетиші — амулети тощо.

— Не бійся, Солоний, — насмішкувато додав боцман, — ти такий пісний та кістлявий, що поласувати тобою не захоче найзапекліший людожер!

Цей дотеп, дарма що він допік до живого, всіх розвеселив — засміявся навіть слабий Окань. Я посміхнувся теж. А Наташа — навіть не здогадувався, що вона така чуйна та уважна! — заступилася за мене.

— Солоний — справжній матрос: підтягнутий, жилавий, — сказала привселюдно. — Не те, що дехто, — метнула погляд на Мотовила, — з черевцем передчасним.

У Мотовила, справді, чи то від природи, чи од лінощів на животі складки гармошкою.

— Тобі я теж, як і боцману, в печінках засів! — образився Мотовило.

— Засів, — сміливо відповіла дівчина. — Бо я зневажаю молодих дідусів.

— Годі вам гиркатись!

Боцман підвівся, щоб іти в джунглі — вибирати місце для ночівлі.

Розділ сьомий

ПЕРША НІЧ

У тремтливім мареві атола, де миси довгасто висунулись в море, ген на обрії, високо-високо, ніби то було не на воді, а в небі, мерехтіла цятка "Буревісника".

Корабель, з півночі обігнувши Туамако, повернув у відкрите море і простував тепер далеко від островів на південь.

Ми довго йому махали вслід, аж поки силует корабля не розтанув удалині. Прощай, наша затишна, надійна домівко!

Хтозна, чи помітили нас друзі. Адже відстань чималенька, до того ж проміння — острівець Кілі-Кілі лежав між "Буревісником" і сонцем — сліпило їм очі. Єдине ми знали, що, якби на судні довідалися про нашу пригоду, негайно припинили б рейс і подали б нам допомогу. Та про це вони, звичайно, і гадки не мали.

Боцман, з яким на розвідку в джунглі пішов і Журавка, незабаром повернувся і в двох словах змалював наше становище.

— Нічого втішного, — мовив. — За кокосовим гаєм непролазні хащі, багнисте озеро. Спатимемо тут!

— Тут то й тут, — підводячись на ноги, весело сказав Мотовило. — Менше мороки — кудись плентатись, чогось шукати. Краса! Нічліг як на замовлення, — показав він рукою на берегову смугу, що вже тонула в густому присмерку вечора.

Певніше, стемніло раптово: не встиг погаснути окраєць сонця, десь на заході впавши у воду, як небо всіялося зорями; без сутінків і звичного для нас, степовиків, надвечір'я настала ніч, а суходіл і море поринули в темряву.

Нашвидкуруч повечерявши — одна банка консервів на всіх та по галеті на кожного, — ми, на випадок дощу, заходилися ставити курінь.

Мотовило, Журавка і я з сусіднього гайка носили зібрані там гілки. Боцман вправно вивершував із них дах. По боках, у чотирьох місцях уткнувши в пісок жердини, зверху клав на них лапате пальмове гілля.

Наташа й Паганель, зсовуючи докупи пісок, зводили навколо куреня вал — захисток од усякої нечисті.

Окань спав, підклавши під голову висохлу робу.

І от хижка готова.

— Будь ласка, до хати! — сміючись, запросив боцман.

… Зразу ж у ногах, за кілька метрів од нас, зітхали, набігаючи на пісок, хвилі. Пестливий вітер, що, тільки-но зайшло сонце, на зміну морському бризові повіяв із суходолу, струмив прохолоду. Вгорі, над самісінькою головою, квітли пишні зірки й сузір'я.

Ми солодко спали, і снились нам на цій далекій землі дивовижні, повні пригод сни.

Заходившись будувати курінь, ми наче знали, що вночі піде дощ.

І він таки припустив.

Я, правда, не чув, як почалася злива. Прокинувсь, коли вона вже вщухла і пісок піді мною, — я лежав скраю, — просотавшись водою, став холодити тіло.

Дощ розбудив і Журавку та Мотовила, "ложе" яких теж просякло вологою. Решта товаришів, хоч гати з гармати, міцно спала під надійним захистом пальмового даху.

Що його робити? До ранку далеко. Сон стуляв повіки. Та лягати на сирий пісок ми не наважились — можна застудитись, а сухого місця для нас у курені не знайшлося.

— "Печальний Демон, дух вигнання, понад землею пролітав…" — уголос продекламував Мотовило. І, мабуть, уявивши себе Демоном, з широко розкриленими руками подався до моря.

— А що, — звернувся до мене Володя Журавка, — може, й ми викупаємось?

Після вчорашньої купелі мені не хотілося лізти в море. Та Журавка наполіг:

— Ходімо, ходімо — не лінуйся!

І ми побігли слідом за Мотовилом.

Вода в порівнянні з холодним піском, на якому довелось лежати, була тепла, навіть не хотілося з неї вилазити.

— Ну, що, небораки, — підморгнув Мотовило, виходячи з моря, — нагрілися?

— Трохи, — відповів я.

— Отож-бо й воно, — повчально додав він, — тримайтеся завжди Мотовила — і ви будете на висоті!

— Боцман також казав, де я опинюсь, якщо братиму з тебе приклад…

Мотовило був у доброму гуморі і на мою ущипливість нічого не відповів.

Край неба на сході зажеврів. Його латунно-вогнисті барви розлилися по морю, яке, розкинувшись із краю в край, лежало непорушне й тихе.

Як і в наших лісах на світанні, з довколишніх гаїв, радісно стрічаючи схід сонця, подавало голос метушливе тропічне птаство.

Вода нас збадьорила, відігнала сон. Ми одяглися, порадились, що робити, поки прокинуться товариші. Вирішили йти на розвідку в глиб острова.

З учорашнього дня, коли боцман і Журавка вирушали в джунглі, на піску квітло мереживо їхніх слідів. Ми звернули ліворуч.

Поминувши кокосовий гай, що зеленів неподалік від нашого нічлігу, пішли вздовж берега.

Хащі тут, притиснувши вузьку смугу коралового суходолу до води, були трохи нижчі. В деяких місцях чагарі росли біля самого моря, і нам довелося обходити їх убрід.

За мангровою гущавиною починалась широка галявина, звідусюди оточена частоколом високих пальм та схожих на фікуси дерев. Вранішнє сонце щедро залило віти іскристим промінням, і вони, сліплячи очі, виблискували незаймано й свіжо.

Ми перетнули галявину і, розсуваючи кущі, помалу рухалися вперед. Пружні гілки боляче били по обличчю, на тілі лишалося безліч подряпин. Взагалі, кожен крок вимагав зусиль, просувались ми повільно.

Та ось хащі кінчились. Зорові відкрився казковий гай.

Приземкуваті дерева буяли, густо всипані дрібно-квіттям. На інших, під схожим на дубове гіллям, висли продовгуваті золотисті плоди.

— Дині! — захоплено вигукнув я.

— Ти не помилився, Солоний, — мовив Журавка. — Це дерево справді зветься динним. Учора ми з боцманом теж натрапили на нього, але плодів не було, а тут бач, яка розкіш!

Куди не глянеш, око натрапляло на екзотику тропічного лісу: густі чагарі, квіти.

Вгорі, на запаморочливій висоті, під віялом пальмового гілля звисали грона кокосових горіхів.

Мотовило не витерпів — підбіг до однієї з пальм і, обійнявши стовбур руками, як мавпа, спритно подерся вгору. Незабаром його кругла, підстрижена під макітру голова майнула в піднебессі — там, де розкинула крону південна красуня.

— Полундра! — заволав він. — Стережись! Зараз посиплються горіхи.

Але плоди ті не так-то легко дістати. Анатолій з усієї сили трусив дерево, та жоден горіх не впав. Тоді він простягнув руку до грона і, намацавши найбільший плід, почав його сіпати. Не піддасться! Крутив, аби перервати стебло, на якому горіх тримається, теж даремно. Нарешті, один таки бухнув на землю.

Я ще ніколи не бачив таких великих кокосів. А тому кинувся, з цікавістю схопив горіх у руки.

Він виявився важкий — кілограмів на чотири. Круглий, приплюснутий на маківці, формою схожий на голову Мотовила.

Не встиг я одбігти від пальми, як поряд зі мною глухо впало ще кілька плодів.

— Годі, верхолазе! — гукнув Журавка. — На перший раз досить і цього. Ти он ледве тримаєшся — сил не вистачить злізти.

Та Мотовило ніби й не чув. Захопившись, він зривав і зривав горіхи. Через кілька хвилин під пальмою їх лежало з десяток.

— От і сніданок на всю нашу ватагу, — мовив Журавка.

— А що, хіба ви з Андрійовичем учора їх не бачили? — поцікавивсь я.

— Бачили, — відповів Володя, — проте було пізно, щоб лізти на дерево, а крім того, дракон хотів піднести вам сьогодні сюрприз. Ну, та ми це зробимо й без нього. — І, підморгнувши мені, додав: — Тепер голодною смертю не помремо. А там, дивись, знайдемо й воду.

Ми далі не пішли, а забравши кокоси та кілька спілих плодів динного дерева, інакше — папайї, вирішили повернутися до табору.

Сяк-так позв'язували ворсистими стеблами ті горіхи, ніби футбольні м'ячі, закинули їх на плечі — і подалися до куреня.

Забачивши нас ще здалеку, Наташа радо вибігла назустріч.

— Осьде вони, волоцюги! — вигукнула. — А боцман бідкається, чи не заблудились, бува, в хащах.

— Як бачиш, живі-здорові, ще й з трофеями!

Біля куреня нас теж зустріли радо: всі почали роздивлятися принесену здобич. Потім заходилися снідати.

Папайя справді смаком схожа на переспілу диню, а м'якушка кокосового горіха — на ліщину. Молоко ж недозрілого горіха теж приємне, — ніби морс, солодкувате й прохолодне.

Я давно не снідав з таким апетитом. Інші теж їли, аж за вухами лящало.

Коли скінчилася трапеза, боцман вирік:

— Усе це добре: горіхи, папайя, але жити нам на Кілі-Кілі не один день. Отже, слід подбати про майбутнє…

На кораловому атолі почалися нелегкі будні.

Розділ восьмий

ТРИ РОБІНЗОНИ

Уже кілька днів, як ми гасаємо по острову в пошуках прісної води. Анкерок, викинутий прибоєм на берег, опорожнили до останньої краплі, а кокосове молоко, що тамує спрагу, відверто кажучи, обридло. До нього треба звикнути. Бо хоч воно й приємне, прохолодне — від сонця його захищають товстий волохатий "кожушок" ворсистої оболонки та міцна шкаралупа, — одначе повністю води для пиття замінити не може: солодкувате.

Криничної б ковток. Та де її взяти! Сміх — навкруг океан води, а пити нічого.

Боцман мовив:

— Досить байдикувати! Вовка ноги годують. І, якщо ми самі цього не зробимо, ніхто про нас не подбає.

Розбилися на дві групи (Окань, бідолаха, досі слабував і тому лишився в таборі) та й вирушили в дорогу. Андрійович, Журавка, Мотовило — ліворуч, за порослий манграми мис. Паганелю, Наташі й мені випала західна частина Кілі-Кілі, де ще ніхто з нас не бував. Правда, за якихось півтора-два кілометри від табору, трохи вище лінії прибою, на береговому піску кривуляла низка слідів: хтось недавно пройшов і зупинявся — довкруг витоптано й погарцьовано, — знову простував далі.

І я, мов Робінзон Крузо, що вгледів виїмку од ступні незнайомця, почав розглядати сліди.

— Адаме Варфоломійовичу, — звернувся до ботаніка, — ви тут часом не ходили?

— Ні, — відповів він.

— А, — здогадалась Наташа, — вчора сюди навідувався твій тезко — Окань. Він ще приніс — мені теж дав кілька штук — гарних черепашок каурі.

Так і є — це Василеві сліди. Як я не догадався раніше! У нього ж буцімто плоскостопість: праву ногу Окань ставить трохи важко, так що лишається відбиток без звичного внутрішнього вигину.

Мотовило, згадалось, якось дорікав: мовляв, з такою хворобою сидіти краще дома, а не тинятися в океані. І, аби Василь позбувся плоскостопості, яка віднедавна почала в нього з'являтись, радив йому носити ортопедичний черевик.

От так Окань! Всіх обвів навколо пальця, домігся-таки свого. В той час, коли ми поралися, робили те, се, він, хитрунець, не марнував часу — повизбирував найкрасивіші черепашки.

Що ж, він про такі давно мріяв — нехай будуть його: ми собі ще знайдемо.

— Я бачу, Адаме Варфоломійовичу, літоральна зона почала оголюватись, — показала рукою на узбережжя Наташа. — Для відпливу щось ранувато.

Паганель глянув на сонце, яке вже висіло над островом.

— Ні, — заперечив він, — саме час.

Те, що вони називали "літоральний", для мене більше не було загадковим. "Літоральний" латинською мовою "прибережний", інакше — осушена під час відпливу смуга морського дна.

Про цю премудрість я дізнався кілька днів тому, коли Паганель та Наташа завели незрозумілу мені розмову.

— В літоралі, — говорив Адам Варфоломійович, — є можливість дослідити фітопланктон.

Він зазначив, що в літрі морської води тисячі, мільйони рослинних клітин. Вони непорушні, та їх близькі родичі — крихітні одноклітинні тварини — злегка рухаються. Тим-то, сказав Паганель, греки й назвали їх: фітон — себто рослина; планктон — та, що рухається.

Пригадую, повечерявши, ми всілися біля куреня.

Того вечора природознавець багато розповідав цікавого.

— Праматір усього живого, — казав він, — океан. І всі ми між собою — від медузи до людини — родичі.

— По-вашому, якась репана жаба моя сестричка? — обурився Мотовило.

— Виходить, що так, — підтвердив Адам Варфоломійович. — Якщо порівняти вашу, Анатолій Са… Са… — на півслові затнувся він, забувши, як Мотовила по батькові.

— Саврадимович! — підказав я.

— Дякую! — ввічливо кивнув Паганель у мій бік. — Отже, якщо порівняти, Саврадимовичу, вашу і жаб'ячу кров з морською водою, то в них виявиться багато спільного. У рідині вашого і жаб'ячого тіла є ті самі елементи і майже в однаковій пропорції, що і в морській воді.

— А я-то думав: чого в Мотовила на підборідді гармошкою звисає воло. Він схожий на…

— Завів! — сердито перебив Оканя Анатолій. — Ти краще глянь на свої колеса, — огризнувсь він.

Так воно буває завжди: спочатку жарт, потім сварка. Та цього разу все обійшлося мирно. Після Паганелевої розповіді ми довго не лягали спати, говорили про все на світі.

— Цікаво так багато, як Паганель, знати! — з доброю заздрістю мовив Мотовило.

— Людині взагалі властиво думками поринати в таємниче, — сказав настроєний на філософський лад Окань. І раптом спрямував розмову в інше русло: — А тільки в житті не завжди робиш те, до чого лежить душа…

Спочатку ми не зрозуміли, чим викликане його нарікання. Та слово за слово — мій тезко став відвертішим. Після різних там натяків зізнався, що мріяв бути поетом.

— Мрії не судилося здійснитись, — журливо додав. — От і чищу разом з вами гальюни. Море, чайки, острови — аякже, романтично! — уїдливо сказав він сам про себе.

Ми допізна тоді вели розмову. Про що тільки не говорили!

Гарні вони хлопці — Василько Окань, Анатолій Мотовило, дарма що кожен, як і я, із витребеньками. Ну, а хто, скажіть, не має вад? Он на сонці і то плями… Правда, в Журавки вад, здається мені, немає. Володя взагалі мій ідеал: розсудливий, врівноважений. Та й морське ремесло знає на зубок.

І долі Журавка не проклинає. Чого ж бо нарікати! Він першокласний матрос, робота йому люба, заочно навчається в технікумі — одне слово, знає, чого хоче, не те, що гм… дехто з нас.

Окань з Мотовилом твердять: мовляв, життя їх не пестить. А по-моєму, всі ті балачки — дурні. Бо коли людина чогось прагне, її не спинять ніякі перешкоди, і нічого тут вплутувати долю, бога, чорта.

Василько мріяв стати поетом; звичайно, поет — це щось зоряно-високе, і, щоб його досягти, замало хотіння: потрібне обдарування. Чи є воно в Оканя — баба надвоє ворожила. Адже добірка віршів про зорі та про плакучі верби, яку Василь надрукував у районній газеті, ще ні про що не говорить.

І, отже, проклинати долю та кепкувати з того, що ми прості матроси, нам нічого. Ця праця теж дає багато втіхи — ніщо, взагалі, не минає безслідно, кожен крок людини залишає на її серці зарубки. І байдуже: стане Василько поетом чи ні. Мені здається, якщо ми не глухі до правди та краси — це, може, необхідніше, ніж уміння віршувати. Якось я бачив, як дорожні майстри ремонтували вулицю. В'язучий, розплавлений гудрон суцільним шаром покривав бруківку. Вогнисте вариво палило всяку стеблину. Здавалось, не могло вціліти ніщо живе. Та ба!

— Минулої весни, — сказав кремезний чоловік, — я особисто стелив тут шлях. А бач, проросла трава. Спухирила, плечима підняла асфальт — і потяглася до сонця.

Проходячи там, я помітив, як на старій бруківці крізь щілини справді вибивались зелені паростки. Напоєні земними соками, вони виявились сильніші за камінь.

І я подумав: ось взірець життєлюбства!

Образ тих пагінців згадався мені немарно. Тож я й розповів про них хлопцям: нехай, скиглії, знають — навіть трава бере своє, а ми ж — люди!

Друзі, бачив, повеселішали, геть відігнали похмурий настрій.

— Ай справді, чого журитись? — озвався Окань. — Все стане на своє місце. Ти, Солоний, геній, що навів нам той приклад.

Геній чи ні, а сказав так, як воно є. Узбережжям ішли ми зараз утрьох до західного краю Кілі-Кілі.

Звідси добре було видно увесь атол. Оточивши довкруг лагуну, присадкувато підвівшись над водою, зеленими цятками лежали вдалині коралові острівці. До найвіддаленішого, розташованого на протилежному кінці лагуни острівця, де того пам'ятного і нещасливого для нас дня висадились наші товариші, — далеченько: крізь голубий серпанок видніли лише верхівки пальм.

— Кілометрів десять, — на око прикинув я.

— Якщо не більше, — додала Наташа. — А отже, нам туди не дістатися.

Паганель короткозоро озирнувся: без окулярів він не бачив навіть сусіднього острова, що простягнувся за кілька кілометрів від Кілі-Кілі.

Коли ми пливли сюди човном, то бачили зовнішній вигин цього суходолу.

— Атоли, — докинув Адам Варфоломійович, — як правило, оточені широкими кораловими поясами, що оберігають острівці від руйнування. Тому до них не підійти навіть на легкому, з малою осадкою човні.

Може, й атол Туамако в інших місцях має захисний бар'єр, але тут, де ми зараз перебуваємо, коралове кільце розірвано, й до самого острова від нього іде вузький прохід.

На протилежному березі протоки кущисті чагарі, розсипані крихітні острівці, почорніле каміння, неглибокі вирви.

То відплив оголив підводну смугу прибережжя — зону літоралі.

А тут, ліворуч, гостро вклинюється в протоку західний край Кілі-Кілі.

Тому що постійно владарюють припливно-відпливні течії й шар води кожного разу покриває плаский мис, на ньому жодного деревця. Зате далі, понад лагуною, — гущавина.

Уже в перші дні на острові я помітив, що тамтешня рослинність одноманітна: мангри, казуарини, пальми, з повітряним корінням пандануси, два-три деревця папайї — от і все.

— Нічого дивного, — погодився Паганель. — Як мені відомо, таке спостерігається на всіх атолах — рослинність бідна, складається не більш як з двох десятків чагарників і напівчагарників. Та ще з отих названих вами дерев.

Видно було, як з прибережжя та й з самої лагуни відплив, ніби велетенський насос, відкачує дедалі більше води. І це, внутрішнє, озеречко — лагуна, й зовнішні, що оточують атол, підводні рифи по краях помітно міліли, оголювались. Зорові відкривалась таємнича картина океанської безодні: різноманітні корали, уламки брил, ковбані.

— Бачиш, на зовнішньому рифі серед поля живих коралів каміння? — запитала Наташа.

— Бачу, — глянувши на лобаті, що лисніли під сонцем, валуни, сказав я.

— Ті брили звуться головою негра. І підняло їх з дна штормом.

— А я ще подумав: точнісінько голови велетнів.

— У тебе, Солоний, — насмішкувато додала моя супутниця, — мислення, як і в Оканя, образне.

Поки ми з Наташею розглядали голомозе, безладно розкидане каміння, Адам Варфоломійович у прибережній смузі збирав якісь корінці. Він також виловлював з лагуни невеличкі, товщиною як олівець, деревця, що вертикально плавали у воді.

— Це паростки червоного мангра, — пояснив він. — Точніше, визріле насіння, яке у вигляді маленького сформованого деревця з гілок впало на воду. Отже, щоб прорости, насінню мангра не треба землі — досить і повітря. Вже потім, — вів далі Паганель, — цей тоненький "олівчик" своїм вістрям увіткнеться в мул, закріпиться в ньому, швидко проросте. А ось це, — показав мені Адам Варфоломійович галузку, — турнефорція. Її зарості — перед нами.

Трохи вище росли невисокі кущі. Ми наблизились, сподіваючись крізь них продертися, — суцільною стіною гущавина перепинила нам шлях.

Доведеться кляту турнефорцію обійти. І ми подалися вздовж лагуни.

"Що ж, гербарій, — подумав я, — річ потрібна, але боцман послав нас не по корінці та вершечки: слід шукати джерело".

Не встигли ми ступити й кроку до приліска, під яким виблискувало болото, як з кущів щось наполохано шугнуло. Ще крок — і знову; по листю ніби залопотів дощ, довкола сипонули великі сірі бризки. Одна влучила мені в обличчя, і я встиг її схопити.

— Наташа! — скрикнув. — Та це ж риба.

— А, — знаюче мовила дівчина, схилившись над пійманим дивом, — ти й справді, Васильку, вдачливий. Тобі до рук потрапила риба-стрибунець. На відміну від інших риб ця, — пояснила, — здебільше перебуває на суходолі, бо її органи дихання, що водночас є і зябрами і легенями, кисень можуть добувати як з води, так і з повітря.

Оце то чудо-юдо! Вгорі над головою, ніби лампочка на шахтарській касці, булькате око. Воно дивиться на мене зло й здивовано.

Рибка забарвлена в коричневе; плямисті візерунки по боках, пояснила Наталка, допомагають стрибунцю добре маскуватися на заболоченій місцевості, в мангрових джунглях.

— Біжи! — сказав я і випустив з долоні рибку.

Полонянка на мить завагалась, а потім, мов на ноги, ставши на пружні, видовжені бокові плавці, з допомогою хвоста випросталась, піднялась трохи вгору, напружилась і, як цвіркун, рвучко скочила геть.

Скільки ми і йшли, на кожному кроці зустрічали безліч таких рибок-стрибунців. Вони випурхували з кущів, скакали по гілках, по болоту.

Чагарі скінчились, перед нами зеленів тінистий гай.

Серед знайомих мені дерев — високих, з м'яким видовженим, як голки в сосни, листям казуаринів і пальм — були й такі, яких я ніколи не бачив. Ну, от хоч би це: стовбур гладкий, саме невисоке. Широко розкидавши крону, воно стоїть на узліссі. Або інше — вузлувате, стрімке, під густими шатами гілля.

— О, пізонія! — впритул наблизившись до одного з дерев, радісно вигукнув Адам Варфоломійович. — Здоровенькі були, давно не бачились!

Заходився оповідати, як під час наукового відрядження на Калімантан він, тоді ще молодий ботанік, Адам Кава, з пізонією мав халепу. Якось, злізаючи з такого дерева, він схопився за гілку, та відчахнулась.

— Шкереберть полетів я на землю, — закінчив Паганель. — А наслідок — перелом ребер. Отож надійність пізонії, шановні колеги, оманлива: хоч гілки її й товстелезні, одначе крихкі, легко ламаються від найменшої ваги.

— Може, ви були тоді набагато повніші? — поцікавивсь я. — Через те і не втримала гілляка…

Варфоломійович не на жарт образився.

— Юначе, — кинув докірливо. — Я замолоду був справжній Аполлон — жодного грама зайвої ваги.

Мені хотілося поговорити ще, а точніше, трохи його подратувати, — є в мене, зізнаюсь, така вада — незлоблива дошкульність! — та Наташа непомітно сіпнула за руку: годі, мовляв!

Годі то й годі. Я не став сперечатися. Адам Варфоломійович — гарна людина, в дідусі мені годиться і, звичайно, не заслуговує на те, щоб я об нього точив свій язик.

"Негоже це, хлопче! — подумки звернувсь я до себе в третій особі. — Ну, тобі обридло, не подобається в Паганеля та і в Наташі те, що вони довколишній світ, красу земну, буяння природи намагаються втиснути в рамки науковості, розкласти її на полички, розчленувати до останньої молекули й атома… Ти дивишся на розгойдані вітром дерева, де в мінливих переливах світла й тіней виблискує смарагдове гілля. Воно вабить зір, і в дотику його тобі відчувається ласкавість материнської руки. Для твоїх сьогоднішніх подорожан те зелене галуззя, що раптом пробудило "тобі стільки почуттів, — просто хлорофіл і ще щось подібне… Узбережжя з гіркуватими пахощами свіжих водоростей, синіми скалками залишеної в заглибинах води, лоскітливим доторком прохолодного піску до твоїх ступнів — то тільки літораль. Навіть на краплю води з віддзеркаленням атола й сонця вони, науковці, дивляться як на сполучення різних там хімічних елементів".

Одне слово, аква, Н2О, дідько б їх узяв! Чи в мене не схожа на науковця вдача і душа моя настроєна на інший лад? Хтозна. Єдине скажу: коли хтось, забачивши, наприклад, райдугу, почне розкладати розмаїття її кольорів на складові, барви, що викликали радість, для мене відразу гаснуть.

Якось я сказав про це Наташі. Вона тільки загадково глянула, засміялась, але так нічого й не відповіла. А боцман, нагодившись на нашу розмову, порадив:

— Не забивай дурницями голови. І ще скажу: нерозумно вважати себе кращим, викінченішим за інших.

Образив мене тоді дракон! Бо зверхності та гордовитості в мене, здається, нема.

Зараз я прагнув розібратися в своєму бажанні позлити Паганеля. І таки цьому прикрому наміру знайшов обгрунтування. Це зветься — гм, як там воно? — ну, психологічна несумісність.

Коли збираються в далеке плавання, капітан ніби укомплектовує команду так, щоб люди були з найрізноманітнішими характерами. Взяти хоч би й "Буревісник" — на ньому різношерстий люд. А от ми в човен сіли, — розмірковував я, — не зваживши на те, що будемо довго один з одним віч-на-віч, відмежовані од решти світу.

— От і маєш — зіткнення характерів! — уголос закінчив я свої нелегкі й плутані думки.

— Що ти там бурчиш? — поцікавилась Наташа.

— Та… то я вколовся об гілку, — знайшов я що сказати.

Їй не потрібне це моє копирсання в душах. Вона і так якось зауважила:

— В тобі, Солоний, багато різної мішанини. Ну, словом, ти ще шукаєш себе, а тому й кидаєшся з боку в бік.

Потім Наташа з Паганелем сіли перепочити, а я, пам'ятаючи наказ боцмана — знайти воду, пішов у глиб острова.

Звичайно, ніякого джерела чи криниці не знайшов.

Звідусюди мене оточила гущавина. Серед неї голубими люстерками виблискували невеличкі озерця. Може, вони прісноводні? Попробував на смак. Ні, вода гірко-солона: її, мабуть, нагнало під час шторму.

Береги поросли травою. Ллє ні птахів, ані іншої живності на тихому плесі не помітив. Задушливо. Незрушне безгоміння. Понад болотом — синюватий димок.

Я пройшов далі з надією угледіти хижку, біля якої — тому й димок в'юниться! — тубільці розпалили багаття. Та з кожним кроком, коли став наближатися до диму, він танув і віддалявся. То, виявилось, звичайне марево.

Невловима фата-моргана… Ось із-за дерев видніють палаци й вежі. На власні очі бачу ажурне місто. Воно ніби пливе, повисаючи в повітрі. Вулиці, завулки, сновигають люди.

Та підійшов ближче: крім дерев, нічого. І ще тоскніше стало на душі. Міраж роздратував примовклі почуття, знову нагадав про людей, про світ.

От тобі й робінзонада! Нехай інші вихваляють самотність та відчуженість, а я скажу — особисто переконався: без людей не прожити. З їхніми чеснотами і вадами — вони необхідні, як повітря.

Що далі я заглиблювався в острівні нетрі, то ліс ставав густішим. Потім відкрилась галява, навколо якої стояли перевиті ліанами дерева. Під одним, завбільшки як людська голова, — плоди.

З боків вони підгнили й почорніли. Я розчавив ногою той "м'яч", лизнув язиком білий, мов крохмаль, м'якуш. Ніякого смаку — терпке та й тільки.

"Гаразд, візьму кілька штук із собою! — вирішив. — Мої всезнаючі друзі напевне скажуть, що воно таке".

Плоди висіли на гінких, схожих на ясени деревах. Я виліз, нагнув гілку, простягнув руку, аби дістати заморський фрукт. Овва! Він, чортяка, наміцно приріс. Все ж перекрутив вузлувате стебло — "м'ячики" один за одним покотилися в траву.

Назад дорога виявилась коротшою: після мене в траві та узбіч боліт лишився слід, і я не блукав — стежка вивела до лагуни.

— Відважному досліднику салют! — зустріла Наташа. — А це що? — запитала, розглядаючи мої трофеї.

— Хтозна, якісь гарбузи, — відповів я.

— Гарбузи?! — озвався Адам Варфоломійович. І, взявши важкенький "м'яч", поцікавився: — Де ви, колего, їх узяли?

— Там, у гущавині, — показав я в бік острова.

— Так це ж — знаєте що? — артокарпус, інакше — жака. Росте вона переважно на островах вулканічного походження, зрідка на коралових суходолах.

— Так, значить, це жака? — перепитала Наташа.

— Вона, — підтвердив Паганель.

— А що це таке? — пошепки запитав я.

— Васильку! — схопила мене за руку дівчина. — Ти. навіть не уявляєш, який ти молодець! Ці плоди, що ти приніс, — із хлібного дерева. Не куштував ніколи?

— Та я взагалі їх уперше бачу.

— Я — теж. Але багато про них читала.

— І про бунт на "Баунті" знаєте? — глянув на неї Паганель.

— Знаю, — відповіла Наташа.

Час уже й обідати. З собою ми взяли кілька кокосових горіхів: два зелених, з рідиною, яка заміняє воду; решта — спілі, всередині яких смачна-пресмачна і дуже поживна копра. В Полінезії вона буцімто основний продукт харчування. От і нас копра виручає з першого дня перебування на Кілі-Кілі. Шматка її, як долоня завбільшки, досить, щоб довго не хотілося їсти.

А тепер у нас ще й цей делікатес — плоди жаки.

Адам Варфоломійович розгріб пісок, звелів мені принести хмизу — в хащах вистачало! — і заходився видобувати, тручи палицю об палицю, вогонь.

Багаття запалало. Але всім нам довелося добряче попотіти, перш ніж пішов димок і затанцювала крихітна пелюстка полум'я.

Загадково всміхнувшись, ботанік повідомив, що він у земляній печі зараз пектиме перепічки… Коли дрова згоріли, Паганель присипав вугілля піском, притрусив листям, поклав зверху плоди хлібного дерева і знову насипав піску.

— Тепер чекаймо! — з полегшенням зітхнув. — З тіста жаки, замішаного на воді й підсмаженого, вийде смачна паста — попої, як звуть її полінезійці.

— А звідки ви це знаєте?

— О, таємниця! — так і не відповів на моє запитання Паганель.

— Наташо, що то за "Баунті", про який тебе запитував Адам Варфоломійович? — поцікавивсь я.

— Хочеш послухати?

— Дуже!

— Ну, гаразд, — і вона розповіла.

Трапилося те давно, точніше — в кінці позаминулого століття…

Одного похмурого дня від берегів Англії відчалив трищогловий військовий вітрильник з кількома десятками матросів на борту. Всі вони були сповнені найкращих надій, і жодному з них навіть на думку не спадало, що більшість уже ніколи не побачить рідної домівки, а декого чекають страшні випробування і ще страшніша смерть.

Море завжди підступне й небезпечне, та ще підступніші жорстокі люди. І поки "Баунті" плив на Таїті (а він прямував якраз до цього острова), стрічалися шторми, урагани, а серед членів екіпажу спалахували постійні сварки.

У ті часи Англія начулась від учасників експедицій капітана Кука таких чудес, що, мабуть, не в одного виникала думка неодмінно побувати на щойно відкритих тихоокеанських островах. Розповідали, ніби на Таїті росте дерево, що живородить хліб. Так, не колоски, не зерно, а справжнісінькі паляниці — готовий хліб! Це загадкове деревце і покликало моряків "Баунті" в далеку мандрівку.

Було це так. На Американському континенті, у так званій Вест-Індії, англійські колонізатори освоювали нові землі. Праця невільників, які гнули спину на білих панів, була невигідна й малопродуктивна. Та ходив поголос, що десь є дерево, яке саме родить готові хлібини. А що, коли привезти його пагінці до Вест-Індії?

Так з волі рабовласників-плантаторів "Баунті" вирушив на Таїті.

І все могло закінчитись як слід: саджанці хлібного дерева опинились би в Америці, а учасників плавання чекала б винагорода. Та…

— Капітан Блай, — вела далі Наташа, пригадуючи колись прочитане, — був породженням самого диявола. Бездушний, немилосердний, він навіть поглядом міг так обпекти матроса, що в того, сіромахи, поза шкірою ішов мороз. Знущався, пускав у хід кулаки. Мало йому було звірств над матросами — він і з офіцерами не краще поводився. Та наскочила коса на камінь. Під час розправи капітана над штурманом Флетчером останній не витримав — дав Блаю відсіч. До Флетчера приєдналися матроси, спалахнув бунт. Блая та вісімнадцять його прибічників бунтівники посадили в човен, а самі повернулися на Таїті.

— І що ж далі? — з нетерпінням перепитав я.

— Далі? А далі таке…

Я почув про те, як матроси повсталого вітрильника захопили з собою молодих таїтянок і вирушили шукати надійної схованки.

— Ну, й знайшли?

— Аякже! То був безлюдний острів Піткерн. Він, до речі, десь неподалік від атола Туамако. Не знаєте, Адаме Варфоломійовичу, — звернулась Наташа до ботаніка, що якраз витягав з печі "перепічки", — де розташований Піткерн?

Паганель випростався, — обличчя замазурене, в сажі, чуб підгорілий, теж у кіптяві, спадає на очі, — помовчав хвильку. Потім сказав:

— Стривайте, колего, зараз! — Він подумав і, перевівши подих, ніби по-писаному, випалив: — Острів Оено розташований на двадцять третьому градусі п'ятдесят шостій мінуті південної широти сто тридцятому градусі сорок четвертій мінуті західної довготи. Це на якихось десять градусів південніше від Туамако. Ну, а Піткерн за сімдесят три милі на південь-пів-день-схід від Оену.

— І ви все це знаєте й пам'ятаєте? — Від подиву очі мої округлились, стали витрішкуватими, як у морського бичка.

— І не лише це, — трохи хвальковито, як мені здалося, додав Адам Варфоломійович. — А втім, розповідайте, Наталіє Кіндратівно!

— Отже, висадились вони на той суходіл, — мовила Наташа. — Стали жити-поживати, аж поки виникли між ними чвари… На початку минулого століття, коли на Піткерн. — невідомий цивілізованому світові острів — натрапило американське судно "Топаз", з екіпажу "Баунті" там лишився один матрос, звали його Олександр Сміт.

— До чого ж цікаво! — мимоволі вихопилось в мене.

— Розповіли правильно, — похвалив Адам Варфоломійович Наташу. — От лише пропустили один важливий епізод. Адже кількох бунтівників таки привезли в Англію, де їх і страчено.

Поки ми говорили про моряків "Баунті", плоди хлібного дерева спеклися. Один, два… ще і ще! Адам Варфоломійович розгріб гарячий пісок і, витягнутим і під нього "коржі", подав Наташі й мені.

Та це ж печений гарбуз! Точно так у нашому селі печуть гарбузи. З боків вони обвуглюються, чорніють, зате всередині смачні: їж — за вуха не відтягнеш.

Ми заходилися обчищати ті хлібці. Е, Паганель перестарався — більшість плодів жаки зовсім обвуглилася й згоріла. А ті, їстівні, впали в пісок — на зубах скреготіло, мов товчене скло. Як видно, полінезійської пасти-попої не вийшло.

— Ну, як?

— Їсти можна, — відповіла Наташа і, аби не образити Адама Варфоломійовича, заходилась відкушувати шматочки жаки.

Я від неї не відставав.

Що вам сказати? Звичайно, хліба ці плоди замінити не можуть — даремно той "Баунті" перетинав моря! — одначе смаком нагадують прісний корж або перепічку.

— Ох і смачне ж! — їв я, примовляючи.

Але Паганеля не обдуриш: він бачив, що нам його страва не подобається. Обличчя в Адама Варфоломійовича спохмурніло. Він мовчки наминав коржі.

— Ні, прєстат оціозум ессе квам мале агере! — сердито забурмотів щось незрозуміле.

Як потім я довідався, цей його латинський афоризм означав: краще не робити, ніж робити погано. Може, й так — я з ним згоден.

Не знайшовши прісноводної криниці та хтозна й на що змарнувавши час, ми повернулися назад, до мису… Вода ще більше відступила, і за протокою, яка розділяла Кілі-Кілі й сусідній суходіл, на зовнішньому бар'єрному рифі пагорбилося кілька острівців. До них можна дістатися вбрід — по мілководних, залишених після відпливу калюжах.

Ми перепливли нешироку і теж обмілілу — в кількох місцях дно підступало до самої поверхні — протоку і, ступаючи по крихкому кораловому килиму, що встеляв навколишній риф, наблизились до острівців.

Вони були значно більші від тих запримічених нами на початку морського відпливу голомозих негритянських голів-брил, хоч, правда, площею жоден не перевищував і сотні квадратних метрів.

Знизу на них в обвід зеленіла ворсиста, ніби замшева, торочка — колонії водоростей. А на маківках суходолів, куди, мабуть, не завжди дістає вода, тулились приземкуваті кущі.

Такі острівці, на думку Паганеля, — кращі за будь-яку природознавчу лабораторію. Все, до найменшої стеблинки, на видноті: дивись, вивчай! Тим паче, що суходіл відмежований од навколишнього світу. Тут собі мимохіть виникає безліч проблем: як рослини сюди потрапили, як пристосувались до зовнішнього середовища, чи є в них подібність із представниками рослинного світу інших островів…

Вибір наш випав на крайній, сусідній з протокою острівець. По-перше, недалеко, до того ж серед інших острівців-пуп'янків він найвищий. Якщо навіть налетить висока хвиля — не страшно: можна перейти на пагорок, там і пересидіти.

Сонце вже котилося до обрію, його вогниста куля торкнулась вершечків ледь помітних здаля дерев на західному березі Туамако.

Було надвечір'я.

Острівець, до якого ми дісталися, виявивсь таким цікавим, що А дам Варфоломійович з головою поринув у роботу. Він обмірював висоту і товщину кожного деревця, пильно розглядав неглибоко вросле в скелястий грунт коріння; для чогось збирав квітковий пилок тамтешніх рослин, в той час як ми з Наташею довгоногими чорногузами ходили по рифах, брьохали в коралових калюжах-заглибинах, палицею виколупуючи звідти різноманітні черепашки.

Які ж вони гарні, ті пестунки океану, і скільки там їх! Ота схожа на мініатюрний палац-хатинку, в якій живе неповороткий, але обачний молюск. Як тільки я підніс до нього палюгу, він сховався в свій перламутровий панцир, не забувши водночас затулити вхідних, схожих на п'ятак "дверцят"… А ця — світло-жовта, округла, мов диня, з довгастим хвостиком-спіраллю на кінці.

Про черепашки каурі я читав ще в дитинстві. На деяких островах Океанії їх використовують замість грошей. Не знаю, яка вартість тих "мідяків" та "червінців" серед тубільців, але особисто мені каурі дуже сподобались.

Поверхня їхня всіяна переливистими, темно-коричневими цятками. Плямиста, із золотавим полиском, вона нагадує шкуру тигра. Тим-то черепашки ці ще звуться тигровими. І знаходять їх найчастіше одну біля одної — парами.

Або взяти ось цю, яка через смарагдову, розташовану в центрі випуклої поверхні пляму охрещена "котячі очиці". Такий сувенір може прикрасити найвишуканішу колекцію.

Схилившись над прозорим мілководдям, я заходився діставати схожу на конус, з гарними хвилястими візерунками по "хребту" черепашку. Молюск, що з неї виглядав, і не збирався ховатися. Навпаки, він ще більше висунув свої озброєні присосками щупальці. Коли я його перекинув горілиць, він раптом простяг щупальце і, наче маятник, почав розгойдувати ним з боку в бік. Ще один енергійний порух — і черепашка з войовниче настроєним равликом, ставши на "ноги", повернулася в своє попереднє положення.

— Наталко, глянь! — показав я на дно ковбані. — Якийсь витівник, до рук ніяк не дається.

— Солоний! — скрикнула дівчина. — Негайно облиш його і не торкайся.

— Чому?

— От балда! — обурилась вона. — Хіба незрозуміло, що це отруйний конусовидний молюск? Варто йому уп'ястися в твоє тіло — і смерть неминуча.

— Отак уже й неминуча! — скептично кинув я.

— В усякому разі, — пояснила Наталка, — зустріч з цим молюском до добра не доводить.

— Ну, коли так…

Я, ніби знехотя, став відступати од ковбані, хоч подумки вже вирішив: швидше ноги на плечі — і ходу від цих пречудесних черепашок!

Залишивши володіння небезпечного молюска, я подався на край рифу.

Коралові нарости уступами спускалися вниз. Здавалося, в синюватій воді зводяться снігові кучугури.

А тільки кольору вони темного, іржаво-коричневого. За крок від них починалась безодня. Обдаючи холодком, у саму душу дивились її тьмяні, приворожливі очі.

Там, скраю коралового рифу, я й зустрів ще одне морське диво, яке мене ледве не згубило.

Якщо в ставку водиться різна нечисть — жаби, п'явки, яких я, матрос далекого плавання, якщо бути відвертим, боюсь дужче, ніж смерті, — то що вже казати про океан! У ньому від мільки до кит-риби повно всякої всячини.

— Твоє щастя, Васильку, — співчутливо мовила Наташа, — що ти наступив на тридакну на мілководді і не всією ступнею.

Тридакна… Мені хочеться розповісти про неї докладніше.

Я ходив по рифу, час від часу штрикаючи палицею в коралові заглибини, де в черепашках-хатинках причаїлися равлики. Досить їх збирати! І я, мов циркач-еквілібрист, який на хисткому дроті утримує рівновагу, пробирався краєм рифу, щомиті ризикуючи підковзнутися і впасти в океан. Я брів, переступаючи з ноги на ногу, і зовсім не дивився вниз. Води було до колін. Отже, про небезпеку годі й думати. Але я помилявсь…

Уже пройшов, балансуючи, не один десяток метрів. І тільки занурив ногу, намацуючи коралову твердь та збираючись ступити далі, як від болю скрикнув. Щось гостре раптом різонуло по моїй ступні.

Не тямлячи себе, рвонувся, намагаючись підняти ногу. Де там! Невидимий капкан її не випускав.

— Наташо… Наташо! Рятуй!!! — заволав з переляку.

— Чого репетуєш?

— Сюди! — махнув я рукою.

Вона підійшла. А я, неначе прикутий, як і раніше незрушно стояв на одному місці.

— Що трапилось?

— Не знаю… Подивись!

Збурена моїми рухами вода вляглася. Наташа глянула в неї, наче в скло.

— Солоний, — ледь чутно мовила, злякавшись не менше за мене самого, — ти в пастці. Стій і не сіпайся!

Вона взяла палицю. Набачивши щось під водою, встромила туди загострений кінець.

— Допоможи! — звеліла.

Пересилюючи біль, я з усієї сили натиснув на палицю.

— А тепер дай мені!

Наташа взяла дерев'яний важіль, і не встиг я й оком зморгнути, як вона різко нахилила його вбік.

— Ой! — зойкнув я, вивільняючи ногу з пазурів невидимої підступної істоти.

Великий та середній пальці почавило, але кров не текла.

— Солоний, Солоний! — докірливо хитнула головою моя рятівниця. — Ти відбувся легким переляком, бо тридакна з свого капкана жертву часом довго не випускає. Особливо небезпечно наступити на неї на глибині: там без повітря відразу задихнешся.

Ну й страхіття!

Я глянув під ноги. Піді мною, звівши докупи дугасті, з поперечними складками стулки, лежала велетенська черепашка тридакна.

Ах ти ж, підступна! Зі злості я став гатити її ногою.

— На, на, на!

— Ох і дурень! — засміялась Наталка. — Сам вскочив у халепу, а звинувачує інших. І взагалі, твої стусани тридакні, як слону шротинка: вона сховалася між стулок і горя не знає.

Коли злість минула і я вгомонився, забажалось уважніше роздивитись кусливого равлика.

Аби тридакна не відчула небезпеки і знову розкрилась, ми її тимчасово залишили. Через кілька хвилин, повернувшись, побачили: молюск — невідомо, як він туди потрапив: можливо, його викинуло хвилею, — лежав врівень з водою на неширокому кораловому плато. Стулки раз у раз рухались, і зсередини виривалися тоненькі водограї, яскраво спалахуючи в призахідному промінні.

— Лихо не без добра — в усякому разі, для тридакни, — зауважила Наташа. — Ти потривожив, і вона, опинившись майже на поверхні, заходилась викидати з себе накопичені за час перебування під водою залишки їжі.

Це був справді гігантський, метрової довжини, молюск. В його стулках ми побачили хвилясте, розцяцьковане коричневими смугами та зеленими плямами тіло.

— Мантія, — знаюче кинула Наталка. І додала: — Придивись пильніше: там мають бути два отвори.

— Є! — схиливсь я над широко розтуленим молюском.

— То щось на зразок насоса або земснаряда, — пояснила моя супутниця. — Одним тридакна накачує в себе воду. Поживні мікроорганізми поїдає, потім починає працювати другий насос. Він виштовхує з молюска воду та недоїдки.

Ще я довідався: вага тридакни сягає інколи кількохсот кілограмів. М'ясо — їстівне, а у схожі на ночви стулки остров'яни-тубільці збирають прісну воду.

— А ми шукаємо джерела, — вислухавши Наталку, сказав я. — Навіщо? Хіба не краще взяти тридакну, вночі піде дощ — і питво готове!

— Легко сказати: взяти. А як її донесеш?

— Справді… про це я не подумав.

Забарившись на рифах, ми не помітили, як сонце от-от мало сісти, а приплив, нечутно вступивши в свої права, з кожним разом наганяв більше й більше води. Правда, до повноводдя було ще далеко, та вже й зараз перепливти протоки ми не могли: вона поширшала, береги зникли, а в бурунистій течії блиснули раптом скособочені плавці.

Так і є — акули!

— Що будемо робити?

Адам Варфоломійович безпорадно кліпав очима. Я з Наташею теж не знаходив ніякого виходу. Нарешті Наталка сказала:

— Я пропоную, поки ще видно, все ж спробувати перебратись.

Але як його лізти в протоку, коли там один за одним з'являлися нові плавці! Тепер їх було так багато, що, здавалось, хлюпочуть брижі. Не інакше, акуляча зграя.

Настрій зіпсувався вкрай, гнітила безвихідь. Добре, якщо вода не затопить острівця. А що, коли…

Ген за рідким частоколом далеких пальм сонце шубовснуло у воду. Небокрай востаннє завогнився.

Так настав вечір.

Про переправу на той бік не могло бути й мови — в темряві дороги не знайти, якщо навіть ми її й наважимось шукати. А тому вирішили чекати — дванадцять годин! — нічного відпливу.

Вже затопило увесь риф, де ми недавно ходили. Навіть валуни, голови негритосів, зникли з очей. З краю в край там гуляли хвилі. Вода підступала і до нашого пагористого острівця.

Десь праворуч на темно-синьому тлі неба вгадувались нечіткі обриси Кілі-Кілі, його окремих високих дерев та приземкуватої суцільної гущавини.

З лагуни дмухнув легковій, в обличчя кинув жменю бризок, і ми відчули на губах гірко-солоний присмак моря. Хотілося їсти, пити. Та спраги солона вода не втамує.

Витягнувши з торби не з'їдену з обіду копру — половинку ядра кокосового горіха — і розділивши на трьох, Паганель кожному простягнув шматок.

Ми подалі відступили од води, притиснулись, ніби воно нас врятує, до кущистого деревця на самісінькій маківці крихітного суходолу.

І був він, цей острів, схожим на хвостату рибу, що вигорбила спину серед хвиль-бурунів.

Люди далеких островів і морських узбереж, подумав я, все життя проводять віч-на-віч із стихією. Зрозуміло, чому вони походження суходолів приписують океанові, його прихованим силам.

Повільно спливав час на цій, що стала для нас рятівною, п'яді землі. Кожна хвилина здавалась вічністю. І, щоб якось розважитись та відігнати сумні думки, ми заходилися оповідати різні билиці й небилиці.

Тоді-то я й почув полінезійську легенду, розказану нам Адамом Варфоломійовичем.

Усе починається з води, і все у воду піде.

Далеких, уже забутих, напівміфічних предків і їхніх нащадків — тих, хто й понині живе на островах, виколисав батечко Океан.

Відомо, що кожного остров'янина він учить мужності, змалку гартує волю й тіло. Може, тому серед остров'ян так багато сміливців.

Та найвідважнішим був Мауї. Про нього наша мова…

Якось, повертаючись із плавання, рибалка на ім'я Тама помітив, як неподалік коралового рифу в мангрових заростях щось тихо ворушиться.

Тама повернув човна і підплив до берега. Те, що він побачив, потім довго ще передавалося з уст в уста, хвилюючи уяву остров'ян.

Серед прибережного мілководдя, прикрите "капелюхом" голубої медузи, плавало кирпате, із сплющеною головою немовля.

Дитина лежала ніби в сповитку, загорнута пелюшками, які на тому острові виготовляли із кори хлібного дерева, та обвита пасмами довгих жіночих кіс.

То був Мауї, син багатодітної Таранги.

Мати породила його на узбережжі, а потім, сповивши, кинула в піняву прибою.

Довго плавав Мауї по безмежжю океану, аж поки хвилі не прибили до острова.

Там-то його й угледів Тама. Він узяв знайду, приніс до себе в хижку.

Минали дні, плинули, мов хвилі, ночі. Сонце багряно підводилось над обрієм і знову поринало в темряву. Став рости-підростати Мауї.

І трапилось так, що якось він зустрів матір, розповів їй про свої пригоди й поневіряння. А тільки Таранга не хотіла визнати його за свою дитину. В неї он четверо синів — кремезні, високі, а цей — самозванець, карлик та й годі. Не може він бути її сином! І все ж…

Серце материнське чуле. От і Таранга зрештою не відцуралась маленького прибульця. Вона нарекла його Мауї-Тікітікі-О-Таранга, що значить: "хлопчик з жіночих кіс", або інакше — "пасмо".

Він був і справді ніби іграшковий: коротун, вайло. Та й з лиця незугарний: приплюснутий ніс, щербатий. От тільки очі… Вони, мов зорі, — великі, мрійливі, — загадково світилися.

Старші брати-красені дружили, тримаючись купи, а Мауї-Пасма ніби й не помічали або ж гнали геть. Вже що стусанів від них він мав — і не злічити!

Не раз брати-зухвальці заводили ігрища: перетягували канат, пірнали, хто далі, бігали наввипередки. І всі як один вихвалялися своєю спритністю. Лише Мауї мовчав, мовби у рот води набрав.

Хто ж міг подумати чи навіть припустити, що в того карлика, з якого всі кепкують, така надприродна сила!

Ось як про це дізналися люди.

Наповнивши калебаса — глечик, зроблений із висохлого гарбуза, — водою, старші брати вирушали рибалити. Коротуна, хоч як він просився, як завжди, не взяли.

Був час хоту-нуї, тобто пора, коли місяць стоїть уповні.

О такій годині все спочиває, навіть хвилі примовкають, заворожені тишею.

Мауї помітив, як у місячнім сяйві, переливаючись, лисниться, виблискує над берегом пальмове віття. Хитливі тіні падали на воду, погаптовану срібними пелюстками. І здавалось, на гулянку або ж раду зійшлися казкові чоловіки-менехуне.

Розповідають, що сила в їхніх руках нечувана: кожен може підняти або й кинути далеко в море щонайтяжчу брилу чи навіть дерево вирвати з корінням.

Мауї подумав, що і в нього, карлика, можливо, є сила, дарма що брати звуть його коротуном та нікчемою. Бо як її, ту силу, виявиш, коли Мауї відмовляють боротися, рибу ловити теж не дозволяють. Сила ж неторкана марно гине.

Хлопчик крадькома пробрався крізь прибережний гайок до затоки.

Вихололий пісок лоскотав підошви, відганяючи сон. Позаду лишилась звивиста низка слідів: вони нагадували стулки черепашок, кинуті на берег гнівною хвилею.

Мауї озирнувся — ніде нікого. Він притьмом кинувся до човна, впав на дощане дно.

То був човен-катамаран його братів, у якому вони завжди вирушали в море рибалити.

Невдовзі з-за пальмового гаю, де стояло помешкання — бамбукова хижка Мауї, долинув приглушений тупіт, вчувся знайомий вереск, сміх.

— І цього разу Пасмо-невдаха лишився з носом.

— Ха-ха! — засміявсь інший. А найстарший сказав:

— Карлик, і теж туди: хоче з нами, дужими, мірятися силою.

"Ха-ха-ха!" — болем озвалося в серці маленького Мауї.

Брати всілися в човен і попливли морем. І Довго пливли чи ні, як ось зупинились. Нараз угледіли Мауї, що раптом заворушився, — і отетеріли; він їх таки перехитрив!

— Мерщій до берега! — запропонував один.

— Краще кинемо коротуна тут — нехай спробує солоної водиці!

— Атож, йому це не завадить!

Та — о диво! — Мауї глянув на море, змахнув руками — і воно розкинулось неосяжно: лиш далина, вода та небо, берега зовсім не видно.

Кинули старші брати в глибочінь гачки. Сіп! Сіп! — а риби немає.

— Все через цього негідника!

— Краще б він тоді втопився!

І брати зло глянули на Мауї.

А хлопчик спробував ловити теж. З-за пазухи витяг перламутровий, прикрашений візерунками та пучком волосся гачок.

— Хе! — насмішкувато кинув старший. — Зараз капосне Пасмо вивудить банькувату ууа — рибу для жертовних обрядів. Не інакше, жрець замовив!

І він ще дужче засміявся.

Мауї справді кинув гачок за борт. Сіпонув і під оглушливий регіт не побачив нічогісінько! "А так", — майнула думка. Як же він не здогадався раніше: без наживки риби не спіймати. Попросив було наживку в братів. Де там — у відповідь почувся лише сміх. І тоді Мауї наважився: з розмаху вдарив кулаком по носу — обличчя заюшило кров'ю. Нею він і змазав гачок, знову кинувши його в море.

Удача сама по собі не приходить. То лише здається, ніби комусь, мовляв, легко таланить. А зваживши все, бачиш: щастя посміхається лише наполегливим і працьовитим.

Чи був Мауї роботящим? Авжеж. Хоч брати, звичайно, не помічали його роботи. А насправді і доглянуті кокосові пальми, і їжа на столі, й охайність у хижці — то була справа рук хлопчика-коротуна. Не встигнуть, бувало, брати й очей продерти, а він уже на ногах — трудиться.

Так ото й міцнів Мауї, непомітно наливаючись силою. Ніхто-бо цього, правда, не помічав, і сила дрімала, прихована.

І от вона себе показала.

Кинув Мауї закривавлений гачок і став спостерігати, як він поринає все нижче й нижче, аж поки торкнувся дна. Тоді хлопчик смикнув, але волосінь, до якої був прив'язаний гачок, туго натяглася й не піддавалась.

"Щось піймав! — майнув здогад. — І до того ж велике". Він подався вперед, раз, вдруге напружився, вибираючи волосінь. Коли бачить: з глибини, бурунячи воду, з'явився гачок, а на ньому велетенська риба. Така велика, що, відколи й стоїть світ, люди такої не бачили!

— Мауї піймав велетня! — защебетали морські ластівки копеа, розносячи повсюди радісну новину.

— Риба небачених розмірів! — вторили їм галасливі чайки.

А в човні тим часом коїлось таке. Мауї стояв на спині спійманої риби. Він, як і належить рибалці після вдалого улову, зухвало висолопив язик, ніби говорив: ну, братики, хто ж із нас пошився в дурні!

Збившись докупи, старші брати боязко озиралися навкруги. Не інакше, цей коротун знається з демонами або й сам менехуне — он він який крихітний! Такі думки можна було прочитати в їхньому лякливому погляді.

Чутка про спійманого велетня незабаром облетіла весь острів — про це подбав сільський віщун Лонго-Лонго.

З усіх усюд сходились до моря люди. Кожен хотів поглянути на те диво.

Вони помітили, що риба та справді незвична — вона нагадувала пагористий острів. Та це і був острів, пійманий Мауї перламутровим гачком.

— Потім він, відважний рибалка, прозваний Мауї-Пасмо-Тікітікі-О-Таранга, ще не раз вирушав у море, — закінчив свою оповідь Адам Варфоломійович, — І щоразу повертався з новим уловом…

Так один за одним з'явилися полінезійські острови.

Ніч спливала над світом. Засіяне зоряним кришивом, високо синіло бездонне небо. Багатоголосо озивались, набігаючи на рифи, хвилі. Примовк вітерець. Лише іноді дотикавсь він ніжноруко мого чола.

Я стояв з товаришами на острівці, який, може, теж піднявся з океанських глибин завдяки Мауї. Почувавсь я ніби заворожений, серце моє сповнилось казкових чарів. Наташа, бачив, була звор�