(Згадка з дитячих літ) Літо. Починає благословитись на світ. Мати рве на городі росисту цибулю, меле пляшкою сіль і кладе з сухою паляницею до торби-рукава... Ранішній солодкий сон; страшенно хочеться спати, аж пахне, і сниться: біліє полями туман, а росою — молоко, холодне і смачне-смачне; перекликаються півні... Слухаю: щось легенько гладить голівку, плаче... Прокидаюсь. — Це я, моя дитино! Вставай, пора: Шаповал пробіг недавно до зборні, збираються... Розкрила свитку, глянула на порепані ноги сина: "О діти, діти! На буряки, пузатим служить, весь вік поневірятись по наймах... За що? Де ж тоді бог? Ні, далі цього не буде, люди..." — Нічого, сину, я не плачу, самі сльози ллються. — Снилось молоко? Ех, горе наше... Вмиваюсь холодною водою на ганку; коло вікна шелестить листя явора, а підняті нерви дратує туман з росою і... Сердито, мовчки гострю сапу; мати молиться до криваво? сонячної смути на вікні, журливо поглядає на мою маленьку жваву постать, кривиться, і сльози, як золото, котяться по блідих щоках і падають росою на жовту долівку... — Сьогодні, мамо, треба купить тому рябому собаці півпляшки — не дає гонить два рядки, треба підмазать... — Ой нещастя, де ж того четвертака взять? — На бур-ря-ки! Дівчата, молодиці!.. Загавкали собаки, і вулицею пробіг, як козак, чорний, загорілий прикажчик, і знов кутком покотилось: — На бур-ря-ки! Хапаю мовчки торбу й сапу — до панської економії! Оглянувся: шелестить явір, лащиться Лиско, а над ярками зайнялася, горить червоним полум’ям смуга неба... — Сімнадцять копійок день... маленький брат... мати... Ех! — вітром врізався в росисті стежки, далі тихо, таємниче: — Боже, коли б гонить сьогодні два рядки! Яке це щастя: два рядки — синя сорочка, хліб... А як же пани? Росистий ранок заплакав дзвониками, і шляхом до пристані фаетон — блись-блись колесами — аж смішно стало! — Купаються в добрі чужому... Ми робимо. Ну да, так: пан наш ворог! Засміялись дзвоники шляхом аж на вигоні, і тільки чути голосну пісню полільниць та іноді хапливе: "Рушай!" Все змішується — пісок холодний під ногами, пісня... Ой горе нам, молодим, З цим прикажчиком дурним, Гей, гей! Ох-хо-хо! З цим прикажчиком дурним,— весело затягли дівчата, та... Сердиті, заспані молодиці моргали, приказували, і останній акорд пісні покотився сивим степом аж до гусачівських ланів: Гей, гей! Ох-хо-хо! З цим прикажчиком дурним! — З жиру, батькові дочки, казитесь! — Бач, Серафимка побачила прикажчика та як вигукує! — Високо літа, де-то сяде... Прикажчик ліниво підганяв свою булану, попалював цигарку і жартував з молодицями. — О! Моргнув оком,— думка: "Треба попросить дядину — він до неї залицяється, щоб... той... два рядки..." — Попросив. — Хай поле, але коли одстане, прожену з лану! — Ні, дядечку, їй-богу... — Ми будем переполювать, не бійся, Тронька,— сказала та й посміхнулась чорнява... "Яка вона добра й гарна... Але ж: два рядки — тридцять п’ять копійок, синя сорочка!.." Я був щасливий. Зайняли постать. Працюю, не розгинаючись, стараюсь, зверху пече сонце, а в грудях печія, і десь глибоко-глибоко думка жевріє: "Мужицька доля гірка..." — Гай-гай! Тронька, не одставай! Підводжу голову: мої рядки переполоті, а коло рову стоїть чорнява Пріся і кличе обідати. І знов — хороше і смішно, почервонів і дістав цибулю з торби... Обідаємо. До полудня працюють мляво, а коли попише табельщик, починають, як каже рябий Шаповал, дуріть: Ой уже сонце над вечірки, Бере пана за печінки! Лановий лютує, лається: панові ця пісня не подобається! А хтось на злість знову: Нехай бере, нехай ріже. Нехай... Вечоріє. А долинами на зеленій ботвині, як дівоцтво молода здає з дружками, стелиться: "Ой кінця ми, кінця..." Повертаються додому змучені, в пилюзі, голодні. Колосками кланяються жита, шумить од поділок вітер, а загорілі, трохи потріскані ноги одбивають якийсь чудний музичний такт: — Легка втома... дома... Передній ряд заколихався, сміються, а сміх гарний, простий. Ох і на заводі, на фабриці... — Тра-та-телень, тра-та-телень! — виграють на сапах голодні хлопці, а пісня котиться степом, в золотій пшениці, кісники смиче, волошки цілує і жартами пестливими берізку обгортає... — Тра-та-телень... Село в ярку. Я дома; нашвидку ковтаю картоплю з лушпайками, розказую матері, як пив коло криниці "собака" півпляшки і що гарна у Прохоренка дівчина,— переполює мої рядки. Розказую щиро, інтимно... Мати посміхається, журливо хитає головою: — Оддишеш, завтра неділя... Сьогодні рябенька знесла перше яйце: збираю тобі на штани... Заробляй, синку, треба... Ми бідні, недостатки... Подала води, поклала старий кожух на лаві і ще раз перепитала сина, хто переполював рядки... — Прохоренкова... Гарна дівчина... Зажмурив око, почервонів, а мати помітила і запитала: — В повітці будеш спать? Тихо. На ставку скрекотять жаби, в просі хававкає перепілка, і хтось чорний з золотими зірками на киреї вкриває голову рукавом старого кожуха... — Ай, садками!.. О, танцюють зорі, блищать сапи, співають дівчата,— а попереду уквітчана любистком Пріся йде... Чорні коси з пшеничними колосками... Сміється, жартує, лізе через перелаз... Цілую холодний рукав кожуха, спросоння посміхаюсь і сплю дитячим сном. Ніч. 1919