* Ще до сходу сонця сходилися вони до голяра Тимка щонеділі і свята, аби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб, то солонину, то інший харч, а грошей ніколи, їх було вже небогато в селі, що держалися Тимка, бо одні повмирали, а другі пропали на війні. Але від трийцяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його. *** — Коби-сте не курили такі тютюни, що я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну. — Сиди, Насте, тихо, а глуха-то ти давно. — Як не глухнути в такім млині, стидайтеси, старі пайташі. — Та чого ви слухаєте музику з беззубого гребіня? — каже Тимко. — О, якого ґазду маю, видите ступня! І він ще такий храпливий та слинавий... — Ти питлюєш язиком, як у млині... — Тьфу на тебе, старий. — Вона би ще хотіла так, як давно, аби її попліскувати по мнєкім, але, небого, вибачай, мнєкого вже давно нема. — І це ти таке в неділю говориш, окаяннику, таже сегодні-завтра до дучі маєш забиратиси... — Най і до дучі, а таки старих бабів не буду плескати. Регіт, сміх, Настин кашель. *** — Тимку, бери, мой, кліщі та тєгни зуб, та я цеї ночі по стінах дравси. — Котрий зуб? — Та на, дивиси. Василь розняв рот і показав цілий ряд білих зубів. — Та який дідько з зубами з твоїми? Зуби такі, що залізо перекусиш. — А я не годен вітримати. — Я, небоже, не буду до служби божої тєгнути. — Терпи, як можеш, до післі служби, бо я тепер кров не буду пускати. — І-і, кілько ти нам крові вже пустив перед службою з бороди та лица. — То не хотічи, а це інше. — Васи, а пробуй горівки. Сходили діти ціле село — та й нема. — Нешті румунешті. — А я зараз найду, але аж на кінці села. — А кілько нас є? Порахували. — Літерку як купиш, та й буде. Всі шукали грошей, поволі, ніби невдоволені, але раді, що буде забава. *** — Розробляйте мило, котрі голитеси, а котрі стрижитеси, то сідайте, бо сонце сходить. — Тимку, небоже, ти тримай вже трафіку з папірками, бо як котрий віде з твоїх рук, то мусить цілу книжечку віліпити, аби кров з него не зійшла. — Та в тебе, Миколо, така тверда борода, що я борше би дику свиню віголив та пустив до церкви, ніж тебе. — Тобі все недогода, а на Юрка нарікаєш, що має мнєкий волос. — Бо також пустий волос, такий, як у дівки межи пахами... Мені вже рука дрожить, я не знаю, як я вас доголю до кінця, а як ще котрий з вас вівернете ратиці, то таки не знаю, як вго на лаву покласти. Сонце вже добре зійшло, як Тимкові гості сиділи обліплені папірцями та чекали на горівку. Микита врешті прийшов з пляшкою, і заки ще обголився, то на столі була горівка і накроєний хліб з часником. *** — Пиймо, бре, бо гони наші короткії Що будемо собі жалувати? — Та нам коби цеї нехтолиці хто доносив, то ще би-с, мо, дубали поволі. Війта вже не кладемо, ради не вібираємо, послів не посилаємо. — Все перейшло на читальню, там тепер рєд . — От, рєд, дівки перебираютьси на парубків, парубки на дівок, обіймаютьси без встиду та сорому, весілє справлєють та беруть грощі за білета. — Така тепер у них настала забава, але вони мають розум, не бійси, молоді, світом бували. Польщі ані-ані не хотє, а панцькі грунти хотє розділити. — Бігме, добре, ніц не кажіть, тепер з цев Польщев ніхто не годен вітримати: і маєткове, і доходове, і ґрунтове, і від псів, і від гноївки... але де що на світі є! — Та коби могли вібороти! От дай боже здоровлє, Насте, та й не кричи на нас, бо, небого, вже-м на розході. — Та що я вам кажу, дай боже і вам здоровля, лиш не загрійте голови, як котрих зелених свєт: люди йдуть до церкви, село обмаєне, а ви лежите, як дуб'є, під любистком... — Тогди був гелт, де ті часи?.. Довго ще балакали і Василеві на хорий зуб оставили зо два келишки. — Та йдіть вже додому, та коли вас жінки зберуть до церкви і коли я вімету оте волосе, кінцькі гриви з білих коней... І вони виходили з хати зі спеченими обличчями, які сонце довгі роки пражило; воно й тепер зараз увіссалося в них, та й вони його несли до своїх домів. *** — Зараз буде біда,— казав Микола Максимові. — Та яка біда, а дітем від тебе зась! — Та дітем зась, але стара. Вже чекає, аж очі відивила, аби мене чісати. — Сам си чіши. — А де ж би вона дала, вона ціпко любить полюванє робити в чупрі, та зараз занюхає, що-м пив горівку. Та й казане: не маєш стиду, старий, ні від сонца, ні від людий. — То сховайси десь у стодолі. — То пропало, вона би мене з гребенем шукала до завтра... *Morituri — Ті, що чекають смерті (лат.)