Моя гріховнице пречиста,<br />
Моя лілеє на багні,<br />
Чужі обійми, як намиста,<br />
Ти познімала при мені.

І знов, як у дитини, очі,<br />
Нічим не відвернути їх.<br />
І на твоєму непороччі<br />
Лечу я в безконечний гріх.

Невже ти хочеш одпокути<br />
На душу стомлену свою?<br />
Невже ти хочеш одягнути<br />
Моєї вірності шлею?

Скрипучі хомути і ярма<br />
За ласку ночі й сором дня?<br />
Чом яблука не рвем задарма<br />
Із дерева життя й знання?

Чи ти готова до вигнання<br />
На нашу землю кам'яну,<br />
Де праця старша від кохання,<br />
А хліб — від нитки бурштину?

Підеш? Візьми свої агати.<br />
Такою будеш, як була.<br />
В мою уздечку запрягати<br />
Мене ти будеш, як осла.

Ти будеш їхати світами,<br />
Усівшись на моїм хребті,<br />
І кидати за джиґунами<br />
Свої очища золоті.

А я тебе кохати буду<br />
За те, що не упала ти<br />
Ні у потворну безвість бруду,<br />
Ні у нудоту чистоти.

За те, що ти взяла у змія<br />
І принесла мені той плід,<br />
В котрім була нужда, і мрія,<br />
І молодість на сотні літ.

1967