(скорочено) Одного разу, коли я жив з мамою на дачі, до мене в гості приїхав Мишко. Я так зрадів, що й сказати не можна! Я дуже за Мишком скучив. Мама також була рада його приїзду. — Це дуже добре, що ти приїхав,— мовила вона.— Вам удвох тут веселіше буде. Мені, до речі, завтра до міста треба поїхати. Я, можливо, затримаюся. Проживете тут без мене два дні? — Звичайно, проживемо,— кажу я.— Ми не маленькі! — Тільки вам тут доведеться самим обід готувати. Зумієте? — Зуміємо,— каже Мишко.— Що там не зуміти! — Ну, зварите юшку й кашу. Адже кашу просто варити. — Зваримо й кашу. Що там її варити! — каже Мишко. Я кажу: — Ти дивись, Мишко, що як не зуміємо! Ти ж не варив раніше. — Не турбуйся! Я бачив, як мама варить. Ситий будеш, не помреш із голоду. Я такої каші зварю, що пальці оближеш! Уранці мама залишила нам хліба на два дні, варення, щоб ми чай пили, показала, де які лежать продукти, пояснила, як варити юшку й кашу, скільки крупів покласти, скільки чого. Ми все слухали, тільки я нічого не запам'ятав. "Навіщо,— думаю.— Та ж Мишко знає". Потім мама поїхала, а ми з Мишком надумалися піти на річку рибу ловити. Налаштували вудки, накопали черв'яків. — Стривай,— кажу я.— А обід хто варитиме, якщо ми на річку підемо? — Що там варити? — каже Мишко.— Морока сама! З'їмо весь хліб, а на вечерю зваримо каші. Кашу можна без хліба їсти. Накраяли ми хліба, намастили його варенням і пішли на річку. Спершу викупались, тоді розляглись на піску. Гріємося на сонечку і хліб з варенням жуємо. А тоді заходилися рибу ловити. Тільки риба погано клювала: спіймали лише з десяток пічкурів. Цілий день ми на річці протинялися. Надвечір повернулися додому. Голодні! — Ну, Мишко,— кажу,— ти спеціаліст. Що варити будемо? Лишень таке, щоб швидше. Страх їсти хочеться. — Давай кашу,— каже Мишко.— Кашу найпростіше. — Ну що ж, кашу, то й кашу. Розтопили плиту. Мишко насипав у каструлю крупів. Я кажу: — Сип більше. Страх їсти хочеться! Він насипав повну каструлю і води налив доверху. — Чи не багато води? — запитую.— Розмазня вийде. — Нічого, мама завжди так робить. Ти тільки за плитою наглядай, а я вже зварю, будь певен. Ну, я за плитою наглядаю, дрова підкладаю. А Мишко кашу варить, тобто не варить, а сидить та на каструлю дивиться, вона сама вариться. Незабаром стемніло, ми засвітили лампу. Сидимо й чекаємо, коли каша звариться. Раптом бачу: кришка на каструлі трохи піднялась, і з-під неї каша лізе. — Мишко,— кажу,— що це? Чому каша лізе? — Куди? — З каструлі лізе! Мишко схопив ложку і ну кашу назад у каструлю впихати. М'яв її, м'яв, а вона неначе пухне в каструлі, так і вивалюється назовні. — Не знаю,— каже Мишко,— чого вона вилазити надумала. Може, зварилась? Я взяв ложку, покуштував: крупинки зовсім тверді. — Мишко,— кажу,— а де ж вода поділася? Зовсім сухі крупи! — Не знаю,— каже.— Я багато води налив. Може, дірка в каструлі? Стали ми каструлю оглядати: ніякої дірки нема. — Мабуть, випарувалась,— каже Мишко.— Треба ще підлити. Він переклав зайві крупи з каструлі в тарілку і під— лив у каструлю води. Варимо далі. Варили, варили — дивимося, знову каша назовні лізе. А щоб тебе! — каже Мишко.— Куди ж ти лізеш? Схопив ложку, знову став зайві крупи відбирати. Відібрав і знову бух туди кухоль води. Варимо далі. Що за кумедія? Знову каша вилазить! Я кажу: — Ти, мабуть, багато крупів насипав. Вони розбухають, і їм тісно в каструлі стає. — Еге,— каже Мишко,— здається, я передав куті меду. Це все ти винен: "Сип більше. Їсти хочеться!" — А звідки я знаю, скільки треба сипати? Адже ти казав, що вмієш варити. — Ну й зварю, не заважай лишень. — Будь ласка, я не заважатиму. Відійшов я од плити, а Мишко варить, тобто не варить, а тільки те й робить, що зайві крупи в тарілку відбирає. Весь стіл заставив тарілками, як у ресторані, і знай воду підливає. Я не витримав і кажу: — Ти щось не так робиш. Так і до ранку можна варити! — А що ти думаєш, у доброму ресторані завжди обід звечора варять, щоб на ранок устиг. — Так то,— кажу,— в ресторані їм поспішати нікуди, у них багато харчів усіляких. — А нам куди поспішати? — Нам треба попоїсти та спати лягати. Дивись, уже дванадцята година. — Встигнеш,— каже,— виспатись. І знову плесь у каструлю кухоль води. Тут я зрозумів, у чому справа. — Ти,— кажу,— весь час холодну воду ллєш, як же вона може зваритися. — А по-твоєму, що — без води варити? — Відібрати,— кажу,— половину крупів і налити води відразу більше, і нехай собі вариться. Взяв я у нього каструлю, відсипав із неї половину крупів. — Наливай,— кажу,— тепер води по самі вінця. Мишко взяв кухоль, поліз у відро. — Нема,— каже,— води. Вся розійшлася. — Що ж ми робитимемо? Як його по воду йти, темнота яка! — кажу.— І колодязя не побачиш. — Дурниці! Зараз принесу. Він узяв сірники, прив'язав до відра мотузку і пішов до колодязя. За хвилину повертається. — А вода де? — запитую. — Вода... там, у колодязі. — Сам знаю, що в колодязі. Де відро з водою? — І відро,— каже,— в колодязі. — Як — у колодязі? — Так, у колодязі. — Упустив? — Упустив. — Ах ти,— кажу,— розмазня! Ти що ж, заморити нас голодом хочеш? Чим тепер води витягти? — Чайником можна. Я взяв чайник і кажу: — Давай мотузку. — І її нема, мотузки. — Де ж вона? — Там. — Де — там? — Ну... в колодязі. — То ти, значить, з мотузкою відро впустив? — Ну так. Почали ми іншу мотузку шукати. Нема ніде. — Нічого,— каже Мишко,— зараз піду попрошу в сусідів. — Збожеволів! — кажу.— Ти подивися на годинника: сусіди давно сплять. Тут, мов навмисне, обом нам пити захотілося. Мишко каже: — Це завжди так буває: коли нема води, то пити хочеться ще більше. Тому в пустелі завжди пити хочеться, що там нема води. Я кажу: — Ти не патякай, а шукай мотузку. — Де ж її шукати? Я скрізь дивився. Давай волосінь від вудки прив'яжемо до чайника. — А волосінь витримає? — Та, може, витримає. — А якщо не витримає, то... обірветься... — Це й без тебе відомо. Розмотали ми вудку, прив'язали до чайника волосінь і пішли до колодязя. Я опустив чайник у колодязь і набрав води. Волосінь напнулась, як струна, ось-ось лопне. — Не витримає! — кажу.— Я відчуваю. — Може, якщо піднімати обережно, то витримає,— каже Мишко. Почав я піднімати потихеньку. Тільки-но трохи підняв над водою, шубовсть — і нема чайника. — Не витримала? — запитує Мишко. — Звичайно, не витримала. Чим тепер витягати воду? — Самоваром,— каже Мишко. — Ні, вже краще самовар просто в колодязь кинути, хоч клопоту менше буде. Мотузки ж нема. — Ну, каструлею. — Що в нас,— кажу,— по-твоєму, каструльна крамниця? — Тоді склянкою. — Це стільки доведеться морочитися, поки склянкою води наносиш! — Що ж робити? Адже треба кашу доварювати. І пити страшенно хочеться. — Давай,— кажу,— кухлем. Кухоль усе-таки більший від склянки. Прийшли додому, прив'язали волосінь до кухля так, щоб він не перекидався. Повернулися до колодязя. Витягли по кухлеві води, напились. Мишко каже: — Це завжди так буває. Коли пити хочеться, то здається, що ціле море вип'єш, а станеш пити, то кухоль вип'єш і більше вже не хочеться... Кажу: — Нічого тут на людей набалакувати! Краще неси мерщій каструлю з кашею сюди, ми прямо в неї води натягаємо, щоб не бігати двадцять разів з кухлем. Мишко приніс каструлю і поставив на цямрину[1]. Я її не помітив, зачепив ліктем і ледь не скинув у колодязь. Мишко взяв каструлю й відійшов від колодязя. Я натягав води. Прийшли ми додому. Каша у нас захолола, у плиті потухло. Розтопили ми знову плиту і знову заходилися кашу варити. Нарешті вона в нас закипіла, зробилася густа й почала пухкати: "Пух, пух!". — О,— каже Мишко.— Добра каша, знаменита! Я взяв ложку, покуштував: — Тьху! Що це за каша! Гірка, несолона і тхне горілим. Мишко й собі хотів покуштувати, але відразу ж виплюнув. — Ні,— каже, помирати буду, а такої каші не їстиму! Диваки ми! Та у нас же пічкурі є! — Ніколи тепер уже з пічкурами возитися! Незабаром світатиме. — Та ми їх варити не будемо, а засмажимо. Адже це швидко — раз, і готове. — Ну гаразд, якщо швидко. А буде, як каша, то краще не треба. — В одну мить, ось побачиш. Мишко почистив пічкурів і поклав на сковорідку. Сковорідка нагрілась, пічкурі й поприлипали до неї. Мишко став вишкрябувати пічкурів із сковорідки ножем. Усі боки обідрав їм. ... Спати полягали голодні. Вранці пішли до тітки Наталки, розповіли їй усе, пообіцяли, що ми з Мишком усі бур'яни в неї на городі виполемо, тільки нехай вона допоможе нам кашу зварити. Тітка Наталка зглянулася над нами: напоїла молоком, дала пиріжків з капустою, а тоді посадила снідати. Ми все їли і їли, так що тітчин Наталчин Володя дивувався, які ми голодні були. Нічого не пропало — все витягли з колодязя. А потім ми з Мишком і Володею бур'яни на городі пололи. Мишко казав: бур'яни — це дрібниця, зовсім легке діло. Набагато легше, ніж кашу варити! [1] Цямрина — верхня частина колодязного зрубу (складених дерев'яних колод).