
 <blockquote>Є. Плужникові</blockquote><br />
Минають дні, іде по літі осінь,<br />
В прозорім сумі ніжна й золота.<br />
Жаркі стрічки впліта в зелені коси —<br />
Слова прощання на мої уста.

Я знов один, чужий собі й нелюбий,<br />
З піснями синіми по синій далині…<br />
І хтось поклав слова на почорнілі губи —<br />
Такі ласкаві, ніжні і сумні.

Який я став? Яка тому причина?<br />
Вже кинув бокс і курс вечірніх вправ…<br />
Мале хлоп’я тепер мені за сина,<br />
А чи ж давно я з ним у цурки грав?

Біжать автобуси так само вчора й нині,<br />
А день – такий же синій, синій день…<br />
Скажи, чому в дочасну домовину<br />
Нас путь одна сухоткою веде…

Скажи, чому бушую і гуляю,<br />
А в серці сум і сонце і весна,<br />
І дух терпкий степового розмаю<br />
І золота весна…

О не сумуй, що не такі, а інші<br />
Прийшли ми в цей зелений, милий світ.<br />
Там у степах забрунькувала вишня,<br />
І на Дніпрі сльозою вкрився лід.

Там по степах… та ти не розумієш,<br />
Тобі рідніші брук і димарі…<br />
У сивім ковилі ховає сонце вії<br />
І в позолоті очерет горить.

І кличе владно знову повернути<br />
Далекий голос юність золоту,<br />
А за вікном голодний вітер, лютий<br />
І в ніч дерева зігнуті ростуть.

Ах думи, думи… До блідого ранку<br />
Вузька канапа не дає заснуть: —<br />
Я завтра знов лічити буду гранки<br />
І у портфелі тамувать весну…