Палкий, нічим незаспокійний,<br />
ловлю слова, мов барвні скельця.<br />
Як же ж я терня туги рвійне<br />
з корінням вирву з штольні серця?

Терпке похмілля свіжих ранків<br />
п'янить, як і давніш п'янило.<br />
Дивлюсь в блакитну призму склянки,<br />
де заламалось небо в хвилі.

Рожевий чай, мов піна з сонця,<br />
зелений морок сном колише.<br />
Заслуханий у дружній вітер,<br />
свій давній голос чую в тиші:

"Аж юне серце затремтить,<br />
незаспокоєне й несите.<br />
Устами спраглими в цю мить<br />
всю хмільність світу хочу спити".

1936