Публій Овідій Назон
Метаморфози
Переклад А. Содомори

Публій Овідій Назон
Метаморфози
Переклад А.Содомори
КНИГА ПЕРША
1] Дух пориває мене: про нові починаю співати
2] В змінених формах тіла. О боги,— бо ж од вас переміни,-
3] Задум співця надихніть: відтоді, коли світ народився,
4] Ген аж до наших часів доведіть нестихаючу пісню.

5] Поки ще море й земля появилися, поки над ними
6] Небо прослалось, обличчя однакове мала природа.
7] Хаосом потім назвали її — велетенська, безладна
8] Купа, сама бездіяльна вага, де, поєднане будь-як,
9] Зібране з різних кінців, клубочилось речей всіх насіння.
10] Світові сяйва свого не являв ще Тітан променистий,
11] Не поновляла сріблястих рогів, наростаючи, Феба.
12] Ще не повисла Земля, ще в повітрі легкім її власний
13] Не врівноважив тягар; у ту пору ясна Амфітріта
14] Не простягала ще рук лазурових уздовж суходолів.
15] Скупчились там, перемішані, води, земля і повітря;
16] Тим-то земля не була ще стійкою, пливучими — води,
17] Світлим — повітря; ніщо там не мало ще форми своєї,
18] Все-бо в сум'ятті було, й у тій масі, в єдиному тілі,
19] Жар проти холоду йшов, на вологу сухе повставало,
20] Проти м'якого — тверде, на легке напирало вагоме.

21] Бог тоді втрутивсь, однак, і добірніші сили природи:
22] Неба намет од землі відділив він, а землю — від моря,
23] Потім ефір блискотливий підняв над імлистим повітрям.
24] Так, розібравши громаддя сліпе на окремі частини,
25] Простором їх порізнив, а з'єднав — найсердечнішим миром:
26] Іскрами звився вогонь невагомий — опуклого неба
27] Сила стрімка — й закріпивсь на вершечкові світобудови.
28] Побіч — повітря, до нього вагою і місцем найближче.
29] Землю ж, яка притягнула до себе вагоміші частки,
30] Власний тягар пригнітив; наостанку хвиляста волога
31] Весь непохитний вже світ охопила пливкою межею.
32] Суміш первісну ось так поділивши, цей бог невідомий —
33] Хто б він не був — сформував як належало світу частини: [15]
34] Землю — насамперед, що на зразок велетенської кулі
35] Завжди однакову з різних боків своїх має опуклість.
36] Водами блиснув тоді; під вітрами рвучкими здійматись
37] їм повелів, суходоли ж обвів побережжям піщаним.
38] Далі — струмком задзвенів, багновища розлив та озера,
39] З волі його в берегах зазміїлися спадисті ріки.
40] Поки пливуть — одні тут, інші там — забирає земля в них
41] Трохи води, трохи — дійде до моря, і там, на просторі,
42] Лунко об скелі вже б'є, щойно з річища вирвавшись, хвиля.
43] Він повелів, щоб прослались поля, опустились долини,
44] Листям покрились ліси, піднялися хребти кам'янисті.
45] Як розтинають небесне склепіння праворуч дві смуги,
46] Й стільки ж ліворуч, і п'ята, від них чотирьох гарячіша,
47] Так от і небом повиту твердінь поділив прозорливий
48] Світу творець, охопивши й її стількома ж поясами.

49] На серединнім немає життя через жар непомірний;
50] Два по краях — у глибокім снігу; а двом поміж ними
51] В лагідній суміші бог дарував і тепло, й холоднечу.
52] Вище — повітря лягло, неозоре й легке, та наскільки
53] Легша вода від землі,— від вогню воно важче настільки.
54] Там він і хмарам густим, і туманам велів оселитись.
55] Там і громи помістив, щоби смертним серця потрясати.
56] Там — і вітри, що викрешують спалах і блискавку в небі.
57] Світу дбайливий творець не дозволив, однак, вітровіям
58] Вільно ширяти довкіл; їм опертися важко й сьогодні,
59] Хоч не в однім вони напрямі дмуть, а лиш кожен — в своєму:
60] Світ на шматки б розірвали — в такій ті брати ворожнечі.
61] Евр на Схід одступив — до країв набатейських та перських,
62] Та до хребтів, що купаються в променях раннього сонця.
63] Захід і ті береги, що під сонцем похилим тепліють,
64] Має в опіці Зефір. А на Північ, у Скіфію сніжну,
65] Силою вдерся жахливий Борей. Протилежні широти
66] Австр поливає дощем, наганяючи хмари кошлаті.
67] Врешті й ефір над усім помістив — невагомий і чистий:
68] В ньому ні крихти нема від падолів земних, ні пилинки.
69] Тільки-но бог усьому, що було тоді, визначив межі,-
70] Тут же, привалені досі безоднею пітьми сліпої,
71] Ясно засяяли, всіявши ген усе небо, сузір'я.
72] Потім, щоб кожна з частин світових щось живе в собі мала,
73] В обширах неба зірки появилися й постаті божі;
74] Хвиля, подавшись, окутала риб табуни блискотливі;
75] Звір на землі оселивсь, а птахи — в легковійнім повітрі.

76] Та не прийшла ще пора на розумну, на вищу істоту,
77] Що повноправно б могла над усім, що живе, панувати.
78] Тут і людина зросла. Чи її з божественного сім'я
79] Виплекав щедрий творець, щоб почин був для кращого світу,
80] Чи, розлучившись недавно з ефіром, земля молода ще [16]
81] З небом споріднений паросток вигріла в лоні своєму.
82] Син Іапета вигадливий, землю з дощем розмішавши,
83] Зліпок із неї зробив, до богів усевладних подібний.
84] Тож, коли звір тільки в землю потуплює погляд, людині
85] Він дав поставу струнку, щоб могла споглядати високе
86] Небо й до світлих зірок повелів їй підносити очі.
87] Так невпізнанною стала земля, хоч була нещодавно
88] Звалищем темним, і ось — вже обличчям людським зазоріла.

89] Вік золотий було вперше посіяно. Чесність і Правду
90] Всюди без примусу, з власної волі в той час шанували.
91] Люд ще ні кари, ні страху не знав, бо тоді не читав ще
92] Грізних законів, карбованих в мідь; ще юрба не тремтіла
93] Перед обличчям судді — проживала й без нього в безпеці.
94] З гір у ту пору підтята залізом сосна не спускалась,
95] Щоб до заморських країв поплисти по розгойданій хвилі.
96] Смертні й не знали, що є ще десь інший, крім їхнього, берег.
97] Міста тоді звідусіль обривистий рів не обводив,
98] Ще не ячала сурма та й ріжків ще не чуть було мідних,
99] Ще не блищали ні меч, ні шолом. Не тримаючи війська,
100] В тихім дозвіллі спокійно жили-вікували племена.
101] Без обробітку й земля, що не відала ран од заліза,
102] Щедро, по волі своїй, усіляку приносила живність.
103] Люди, вдоволені тим, що само, без принуки, зростало,
104] Терен по схилах гірських і пахучі суниці зривали,
105] Темні ожини, що густо гілки обліпляли колючі,
106] Дуб же, Юпітера дерево, рясно ронив їм жолуддя.

107] Вічна буяла весна. Під віянням теплих Зефірів
108] Солодко, наче вві сні самосійні гойдалися квіти.
109] Так от і лан, хоча плуга не знав, не лежав перелогом,
110] Гнав свою хвилю важку — золотавим пишався колоссям.
111] Ріки пливли молоком, хвилювалися ріки нектаром.
112] Медом жовтавим зелені дуби ненастанно точились.

113] Потім, як древній Сатурн повалився у темрявий Тартар,
114] Світ під Юпітером був. Появилося срібне поріддя,
115] Гірше, ніж золото, хоч од рудої цінніш було міді.
116] Весну колишню всевладний Юпітер обмежив у часі
117] Літом, зимою, сльотливою осінню; хутко минати
118] Стала весна — лиш четверта частина квапливого року.
119] Саме тоді замигтіло повітря від спеки сухої,
120] Саме тоді задзвеніли бурульками води під вітром.
121] Тут і під крівлю ввійти довелось: то в печерах селились,
122] То під наметом із пруття та лоз, переплетених ликом.
123] Саме в ту пору з'явився рільник, і Церерине зерно
124] В темну лягло борозну, й під ярмом заревіла худоба.

125] Третє на зміну йому підійшло тоді — мідне поріддя.
126] Грізної вдачі було й до жорстокої зброї поквапне, [17]
127] Ще не злочинне, однак, як останнє — з заліза твердого.
128] Тут же в цю гіршу, залізну добу всяка скверна ввірвалась;
129] Тут же, сумні, відійшли — Соромливість, і Чесність, і Віра.
130] Вслід їм на землю Облудність прийшла, Віроломність, а з ними —
131] Чвари, Насилля сліпе й до багатства Жадоба злочинна.
132] Парус тоді забілів, хоч весляр на вітрах ще не знався,
133] Й сосна, що цупко своїх верховин донедавна трималась,
134] Ось уже днищем ковзким на чужій захиталася хвилі.
135] Землю ж, яка була в спільному вжитку, як сонце й повітря,
136] Помежував як удовж, так і вшир землемір хитромудрий.
137] Не вдовольняючись тим, що дає вона — як і належить —
138] Хліб та всілякі плоди, зазирають уже в її надра.
139] Й ті, що заховані там, що вповиті стігійською млою,
140] Вже виринають скарби — й на лихе підбивають людину.
141] Зблиснуло згубне залізо й ще згубніше золото — й тут же
142] Встала, жаждива до них, невсипуща Війна, й забряжчала
143] Зброя в жорстокій руці, що багрилась пролитою кров'ю.
144] Люд на грабунок іде. На господаря гість зазіхає,
145] Тестя висліджує зять, уже й братня любов ненадійна.
146] Жінка грозить чоловікові, він же — чигає на неї.
147] Мачуха дітям готує із трав зеленаву отруту.
148] Синові знати кортить, чи то скоро впокоїться батько.
149] Впала вже віра в богів, і остання із жителів неба
150] Землю, зволожену кров ю людей, покидає Астрея...

151] Втім, і високий ефір мав свої тоді, кажуть, турботи:
152] Велетні, діти землі, володінь забажавши небесних,
153] Гори до зір нагромадили, вже по крутизні спинались,
154] Та блискавицею їх перестрів наймогутніший Батько:
155] Миттю Олімп розколов, Пеліон же — пожбурив із Осей.
156] Поки під звалищем скель ще звивались тіла велетенські,
157] Ріками крові своїх же дітей — змієногих гігантів,
158] Кажуть, земля підпливла й оживила їх кров, ще гарячу.
159] Щоб од загиблих бодай залишилася згадка на світі,
160] Вигляд людський тим істотам дала, але й це покоління
161] Не шанувало богів, повсякчас поривалось до вбивства,
162] Надто жорстоким було, бо й пішло від гарячої крові.

163] Бачачи це з позахмарних осель своїх, батько Сатурній
164] Тяжко зітхнув-спохмурнів, а згадавши про злочин ще свіжий,
165] Ще не відомий богам,— про гидку Лікаонову учту,-
166] Гнівом великим, Юпітера гідним, пройнявся і тут же
167] Скликує збори богів — і вони поспішили на поклик.

168] У високості є шлях, при погожому небі помітний:
169] Білістю наче проливсь, тому й назву отримав — Молочний.
170] Шлях той безсмертних веде до палат осяйних Громовержця
171] Та до престолу його. А направо й наліво — оселі
172] Знатних богів, де вітають гостей при відчинених дверях. [18]
173] Там, трохи далі, звичайні боги, хто де міг, поселились.
174] Тут же, край шляху, пенатів своїх помістили вельможі.
175] Місце те славне — якщо такий приклад не надто зухвалий —
176] Я без вагання б назвав Палаті ном великого неба.
177] Тож, коли вишні боги в мармуровій зібрались палаті,
178] Сам Громовержець, опершись на берло слонової кості,
179] З трону високого всіх озирнув, а тоді головою
180] Тричі струснув, сколихнувши і землю, і море, й сузір'я,
181] Потім озвався, уста розтуливши до гнівної мови:

182] "Вірте, за лад світовий не така мене брала тривога
183] Навіть у буряний час, коли ті змієногі шаленці
184] Сто своїх рук водночас підняли, щоб на небо ввірватись.
185] Ворог був лютий, це так; але ж тільки з одним поколінням
186] Грізна велася війна, лиш один вона мала початок.
187] Нині ж я змушений скрізь, де лиш землі Нерей обмиває,
188] Вигубить плем'я людське — в тому ріками я присягаюсь,
189] Що під землею, у млі, через гай пропливають стігійський.
190] Все перепробував я, та, коли загноїлася рана,
191] Треба мечем одсікти від здорового невиліковне.
192] Є в мене ще й півбоги, є сільські божества мої — німфи,
193] Фавни, сатири та жителі гір — добродушні сільвани.
194] Хоч дотепер вони ще не вдостоїлись почестей неба,
195] Все ж я їм землі розлогі оддав, де селитися можуть.
196] Та чи спокійно їм там, о всевишні, якщо вже й на мене,
197] Хоч блискавицю тримаю в руці, хоч над вами паную,
198] Сіті підступні плете Лікаон, що жорстокістю вславивсь?"
199] Тут підхопились усі й за зухвальство таке вимагають
200] Кари злочинцю; отак і тоді, коли змовників зграя
201] Цезаря кров пролила, щоб і Рим у крові затопити,
202] Всесвіт і люд сколихнулись, оглушені громом неждано.
203] Все, зціпенівши, чекало кінця. В ту годину тривожну,
204] Августе, вірністю люду свого ти не менше втішався,
205] Ніж отим гомоном неба — Юпітер. От, руку піднявши,
206] Голос подав він — і гомін ущух, і запала мовчанка.
207] Так заспокоївши всіх неосяжністю влади своєї,
208] Знов говорити почав, перервавши мовчанку, Юпітер:.

209] "Цим не турбуйтесь, боги: Лікаон поплативсь по заслузі.
210] Що ж учинив він і як був покараний — викладу зараз.
211] Чутка про нашого часу ганьбу досягла й мого слуху.
212] Щоб перевірить її — ану ж неправдива! — з Олімпу
213] Злинувши, в постаті смертного, бог, я обстежую землі.
214] Довго б я гаяв вас тут, якби взявся про всі неподобства
215] Мову вести — я побачив таке, що й не снилось нікому!
216] Ось проминув я Менал, де хижак собі схову шукає.
217] Потім — кілленські гаї та сосняк на Лікею холоднім,
218] Далі — Аркадська земля. В негостинне житло Лікаона
219] Входжу нарешті; вже слався туман, уже й ніч западала. [19]
220] Знак подаю, що це бог завітав — тоді з челяді кожен
221] Виявив шану мені. Лікаон же, злобливо всміхнувшись,-
222] "Я пересвідчуся,— каже,— й то скоро, кого тут вітаєм —
223] Бога, чи смертну людину, й сумнівною правда не буде".
224] Вбити намислив мене, й тільки темряви ждав, щоб неждано
225] Вдарить ножем. Ось такі полюбляє він пошуки правди.
226] Й тим не вдоволений, він полоненика з роду молосців
227] Слугам велить привести; перетявши нещасному горло,
228] Варить по куснях його у киплячій воді, а частину
229] Смажить, розвівши вогонь. І як тільки на стіл перед мене
230] Він тії страви поклав — я метнув блискавицю вогненну —
231] й дім нечестивий упав, нечестивця-господаря гідний.
232] Втік він, жахнувшись, кудись на поля, і там на безлюдді
233] Вовком завив, хоч хотів щось промовити; лють його хижа
234] Піною в пащі взялась — на худобу ще й нині звертає
235] Вбивчий свій зуб, ще й сьогодні він кров'ю упитися радий —
236] Шерстю наїжився весь, замість рук уже лапи у нього.
237] Все ж, хоча вовком зробивсь, та не всі свої втратив прикмети:
238] Та ж сивина де-не-де, той же темної дикості вираз,
239] Той же в зіниці вогонь, та ж в усьому подібність до звіра.

240] Дім цей руїною став. Та якби ж то лише в цьому домі
241] Гріх поселивсь! Куди оком не кинь — всюди злоба, насильство,
242] Мов присяглись вони злочин чинить. Тож усі якнайшвидше
243] Хай-но поплатяться,— вирішив я,— раз того заслужили".

244] Гучно вітає частина богів ці слова Громовержця,
245] Гніву йому піддає, а частина — лиш годиться мовчки.
246] Всім, проте, боляче стало нараз, коли роду людському
247] Винесли вирок такий: що за вигляд земля буде мати,
248] Люду позбавлена? Хто нам"— питають — запалить у свято
249] Ладан? Чи, може, ти звірам її віддаси, Володарю?
250] Він заспокоює їх: "Ці турботи беру я на себе,
251] Отже, дарма не тремтіть. Обіцяю вам дати початок
252] Іншій породі людей, не таких, як оті лиходії".

253] Вже блискавицями мав він ось-ось позакидувать землю,
254] Та побоявсь, щоб од того вогню сам етрір божественний
255] Не спалахнув, щоб і вісь світова водночас не згоріла.
256] Втім, пригадалося й рішення Долі: що має настати
257] Час, коли море, земля й величавого неба склепіння
258] Враз спалахнуть,— і довкіл світова запалає будова.
259] Тож блискавиці, що в кузнях кіклопів кувались, одклавши,
260] Шлях протилежний обрав: увесь люд йому спало на думку
261] Знищити в хвилях, проливши дощі з неозорого неба.

262] Вмить у печери глухі запроторює він Аквілона,
263] .3 ним і всі інші вітри, що розвіюють хмари, і тільки
264] Нотові волю дає. Вилітає на вогких він крилах,
265] Грізне обличчя його — в чорноті дощового завою, [20]
266] В хмарах важких борода, сивиною спливають потоки,
267] Хмари вповили й чоло, струменить йому з крил і з одежі.
268] Тільки-но руку важку покладе він на тучі розлогі —
269] Тріскає грім і з висот водночас проливаються ріки.
270] Ось і Юнони вістунка ясна в різнобарвнім убранні
271] Воду Іріда бере, щоб до хмар донести її знову.
272] Вилягли буйні лани, й не судилось тоді хліборобу
273] Жниво стрічать золоте, змарнувавсь його труд цілорічний.
274] Гніву не втишить, однак, тільки небом своїм Громовержець:
275] Брат лазуровий його вже викочує хвилі в підмогу,
276] Ріки скликаючи всі. І коли перед ним вони стали
277] В пишній палаті,— "Не буду тут,— каже,— розводитись довго,
278] На балачки не пора — вашу міць усі разом пролийте.
279] Велено так. Од камінних печер повідвалюйте брили
280] Й вашим потокам усім попустіть, скільки можете, віжки!"

281] Мовив, а ті, повернувшись, джерелам вивільнюють витік —
282] От вони піняться й рвуться туди, на широкії води.
283] Сам же він гупнув тризубцем об землю, й вона, колихнувшись,
284] Водам іще додала небувалої сили й розгону.
285] Вже вони не в берегах, а розлогими ринуть полями;
286] Крутять у вирі дерева, й хліба, і людей, і худобу,
287] Крівлю зривають, домашні божки — на запіненій хвилі.
288] Де-не-де дім коли встояв якийсь, непогоді опершись,-
289] Хвиля й його вже запліскує геть, над покрівлею грає,
290] Вже навіть вежі міські поховались, пригноблені нею.
291] Повністю зникла межа поміж водами і суходолом —
292] Бурхало море довкіл, берегів лиш не відало море.

293] Хто якось виліз на горб, хто в човні кривоносім зіщуливсь,
294] Сумно веслуючи там, де за плугом ішов нещодавно.
295] Ще хтось пливе понад обширом нив, над шпилями будинків,
296] Інший — вже рибу бере голіруч у верхів'ї в'язовім.
297] То десь у зелень лугів гостродзьобий вбивається якір,
298] То виноградну лозу підминає закруглене днище.
299] Де на м'якім моріжку випасалися кізки грайливі,
300] Нині ліниво собі розляглись вайлуваті тюлені.
301] З дива того нереїди німіють: міста ж під водою,
302] Храми, й зелені гаї, а дельфіни, блукаючи в лісі,
303] Тілом гнучким раз у раз об розхитані стовбури б'ються.
304] З вовком овечки пливуть; по сусідству — лев жовтогривий,
305] Шкіряться тигри в воді. Блискавичною силою ікла
306] Не порятується вепр, а проворністю ніг своїх — олень.
307] Довго шукаючи клаптя землі, де б на мить хоч присісти,
308] В море он падає птах, розпластавши натомлені крила.
309] Де тільки горб височів — там розгнуздані, піняві хвилі;
310] Вже об вершини гірські вони вперше розгонисто б'ються.
311] Все вже під хвилю пішло, та якщо кому й блиснув рятунок —
312] Голод того до загину довів, хоч повільно, та певно. [21]

313] Край аонійський від Ети-гори відділяє Фокіда,
314] Щедра земля, як землею була ще вона, а сьогодні —
315] Моря частина, де хлюпають води, набіглі зненацька.
316] Є там гора, що до зір наче рветься двома стрімчаками,
317] Це — величавий Парнас, що верхів'ям пронизує хмари.
318] Ось і причалив сюди,— бо все інше було під водою,-
319] Девкаліон і дружина його на човні невеликім.
320] Тут верховинних богів вони молять і німф корікійських,
321] Як і Феміду саму, що тоді віщувала майбутнє.
322] Бо ж, як ніхто з чоловіків усіх, він горнувся до правди,
323] Й серед жіноцтва — богів лиш вона шанувала найбільше.

324] Бачить Юпітер: де світ був колись — нині плесо безкрає;
325] 3-між чоловіцтва всього лиш один нині, бачить, зостався,
326] З-поміж усіх незчисленних жінок — лиш одна врятувалась.
327] Чесні обоє вони й пам'ятають богів шанувати.
328] От він, і хмари, й вологу розвіявши вітром північним,
329] Небу — на землю, землі ж — подивитись на небо дозволив.
330] Море нарешті вляглось, і Володар, одклавши тризубець,
331] Пестить гладінь голубу й лазурового кличе Трітона,-
332] Він оддалік над глибинами вод черепашками вкриті
333] Виставив плечі,— й велить йому зараз же, в ріг засурмивши,
334] Хвилям і течіям всім, щоб одхлинули, поклик свій трубний
335] З вітром пустити. Той мушлю порожню бере, яка знизу
336] Щораз повнішими ген аж до розтруба звивами в'ється.
337] Досить їй подих повітря відчути в собі серед моря,-
338] Повняться вже береги — і на схід, і на захід — одлунням.
339] Так і тепер, лиш приклав його бог до вуст своїх вогких,--
340] Лиш протрубив у ясну далину повеління Нептуна,-
341] Голос той. хвиля морська й річкова щонайдальша почула,
342] й тут же, почувши його, покорилась божественній волі.

343] Море — уже в берегах; у колишньому річищі знову
344] В’ється ріка. Виступають горби, мовби звівшись на ноги.
345] Де відступає вода — суходіл проглядає з-під неї.
346] Часу чимало спливло, і місцями, де ліс був раніше,
347] Там верховіття дерев появляються в твані липучій.
348] Світ на своє навернувсь. Та, окинувши зором пустелю,
349] Бачачи землю без нив у полоні глибокої тиші,
350] В смуткові Девкаліон обізвався крізь сльози до Пірри:
351] "Сестро, дружино моя, одинока врятована жінко,
352] Ти, з ким і спільний наш рід, і вітчизна мене пов'язали,
353] Й ложе подружнє, та ось — і самі небезпеки єднають,
354] Нині на всій цій землі —від сходу й до заходу сонця —
355] Двоє ми — цілий народ, а довкіл — тільки море й відлюддя.
356] Втім, ще не можна сказати напевно, що й ми врятувались:
357] Он бовваніють ще, страх навіваючи, хмари понурі.
358] Хто б то підтримав тебе, якби ти врятувалась без мене?
359] Хто б тобі руку подав? Чи могла б ти одна, самотою, [22]
360] Страх у собі подолать і кому б свої болі звіряла?
361] Бо щодо мене, повір,— якби ти стала жертвою моря —
362] Вслід за тобою, дружино, й мене б схоронила безодня.
363] О, коли б людність я міг відновить, перейнявши мистецтво
364] Батька свого, коли б душу вдихнув я у глиняний зліпок!
365] Нині ж по волі богів лиш удвох нам судилось, дружино,
366] Рід представляти людський, тільки ми — його втілення нині".

367] Тут і заплакали разом; тоді-то їм спало на думку
368] В неба поради прохать, по святе віщування звернутись.
369] От і в дорозі вони. Незабаром — вже хвилі Кефіса,
370] Хоч непрозорі, та все-таки грають у річищі звичнім.
371] Тут очисною водою обличчя й одежу зросивши,
372] Рушило знову подружжя туди, де богині Феміди
373] Храм віковічний самотньо стоїть; по чолі кам'яному,
374] Бачать, поповз уже мох, над жертовником дим не струмиться.

375] Лиш до порога дійшли — і, попадавши ницьма додолу,
376] Боязко плит храмових прохолодних торкнулись устами
377] Й так почали: "Якщо гнівних богів молитви наші щирі
378] Все ж прихилити могли б і ласкавість колишню вернути,
379] Дай нам, Фемідо, одвіт — чи могли б ми наш рід обновити.
380] Як, милостива, тут буть, коли з вітром пішло все, з водою?"
381] Мовить, власкавлена, слово таке: "Із святині виходьте,
382] Голови вкрийте накидками й, розперезавши одежу,
383] Кості великої матері кидайте ген поза себе".

384] Мов заніміли вони якийсь час. Обірвавши мовчанку,
385] Першою Пірра відмовилась волі Феміди скоритись:
386] "Вибач мені за непослух,— благає в сльозах,— та не зважусь
387] Над материнською тінню глумитись, метаючи кості".
388] Довго тим часом то подумки, то між собою старенькі
389] Те загадкове пророцтво на різні лади обертають.
390] Син Прометея нараз, прояснівши, говорить ласкаво
391] Епіметея дочці: "Або вже мене власний підводить
392] Розум, або,— якщо до гріха не схиляє пророцтво,-
393] Мати велика — це наша земля, а каміння, гадаю,-
394] Це її кості, тож маєм каміння метать поза себе".
395] Здогадом цим він лише зацікавив Тітанову доньку,
396] Переконати ж не міг: ось така до святого пророцтва
397] В них недовіра, була. Та чи може пошкодити спроба?
398] Вийшовши, голови вкрили мерщій, розпустили туніки
399] й кидають, як було велено їм, позад себе каміння.
400] Камінь,— та хто б у це вірив, коли б не засвідчила давність? —
401] Твердість, природу свою, поступово втрачав і дедалі
402] М'якшим, ніжнішим ставав, набуваючи й форми нової.
403] Росту сягнувши свого, злагіднівши, з тих каменів кожен
404] Тілом зробивсь, де, хоча й невиразно, та вже проглядали
405] Риси людини; такою є постать, яку в мармуровій
406] Брилі намітив митець — ще різцем не відточена, груба. [23]
407] Що в тому камені вогким було, мов од соку якогось,
408] Що в нім було од землі — те ставало податливим тілом.
409] Що ж непроникним, суцільним було — оберталось на кості.
410] Що було жилами щойно, те жилами в тілі лишилось.
411] Так добротою богів незабаром усе те каміння,
412] Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками,
413] Те ж, котре кинула жінка назад,— обернулось жіноцтвом.
414] Так появились ми, плем'я тверде, загартоване в праці,
415] Й роду твердого свого не один залишаємо доказ.

416] Інших іще різнорідних істот породила чимало
417] З власної волі земля, як лише споконвічна волога
418] З сонцем вогненним зійшлась, і, розпарені, мовби набрякли
419] Грязь та липкі болота. У землі живодайній налившись,
420] Плідні начатки речей наче в лоні росли материнськім,
421] Щоб у якомусь обличчі на світ появитися з часом.
422] Так і тоді, коли з нив заволожених семигирловий
423] Ніл поступово одплив, увійшовши у річище давнє,
424] Твань під сузір'ям палким припеклась, закипіла, тоді-то
425] Орючи землю парку, рільники натрапляли на безліч '
426] Різних істот дивовижних. Одні з них із лона земного
427] Саме зринали на світ; а в інших незрілі частини
428] В цілість іще не зрослись; і нерідко в одній половині
429] Вже якесь тіло жило, хоч у другій — було ще землею.
430] Тож, коли вогкість і жар поєднались у лагідній мірі,-
431] Втішились плідністю: все від них родиться, все виникає.
432] Хоч ворогує з водою вогонь, але випар вологий
433] Зроджує все, й визрівають плоди у незгідливій згоді.
434] Отже, земля, заболочена вкрай нещодавнім потопом,
435] Сонце побачивши знов і, прогрівшись у дні спекотливі,
436] Видала безліч істот. Повторила при тому частково
437] Давні їх форми, частково ж незнаних потвор народила.
438] Так мимоволі й тебе, велетенський Піфоне, в ту пору
439] Вивела з лона земля — на диво новим поколінням;
440] Жах ти наводив, бо тілом своїм заступав навіть гори.
441] Луком уславлений бог, який досі дзвенів тятивою
442] Сарнам услід та лякливим козулям, тепер сагайдак свій
443] Опорожнив уже мало не весь на потворного змія,
444] Стрілами вкрив його, чорну отруту по ранах розливши.
445] Щоб не приблякнув цей подвиг, однак, із перебігом часу,
446] Ігри священні заклав ще-тоді він цим славним двобоєм,
447] Назву "Піфійські" їм давши на знак перемоги над змієм.
448] Хто тут у бігу, чи силою рук, або на колісниці
449] Всіх подолав, той вінцем із дубового листя вінчався.
450] Лавра-бо ще не було тоді, й буйноволосого Феба
451] Зелень із різних дерев, обвиваючи скроні, втішала. [24]

452] Фебова перша любов — це Дафни, Пенеєва доня.
453] Та розпалив те кохання не випадок — гнів Купідона.
454] От якось стрів його Феб, що пишався двобоєм недавнім.
455] Той тятиву напинав, нагинаючи лук свій дворогий.
456] "Нащо, пустуне, та зброя тобі? — мимохідь йому кинув
457] Феб.— Чи не наше плече має право пишатися нею?
458] Здатні-бо ми нанести й найлютішому ворогу рани.
459] Ось нещодавно Піфон, який черевом, повним отрути,
460] Обшири цілі гнітив, повалився од стріл моїх частих.
461] Ти вже свій факел носи й задоволений будь, що вогнем тим
462] Будиш якусь там любов, не примазуйсь до нашої слави!"

463] Син Кітереї на те: "Нехай лук твій усе прошиває,
464] Мій же — прошиє й тебе. Тож наскільки усяке створіння
465] Нижче від бога, настільки ти й славою нижчий від мене".
466] Мовивши те, злопотів, невгамовний, крильми й за хвилину
467] Вже на зеленій вершині Парнасу, багатого тінню,
468] Став і вихоплює з сагайдака дві стріли неподібні:
469] Будить одна з них любов, а друга — її проганяє.
470] Та, котра будить,— із золота, вістрям вилискує гострим,
471] Та, котра гонить,— тупа й під тростиною олово в неї.
472] Ось полетіла тупа й Пенеїду, німфу, вразила.
473] Свиснула гостра — й до самих кісток пройняла Аполлона.
474] Тут же він німфи запрагнув, а та —утікає від нього.
475] Вся її втіха — глибокі ліси та на ловах багата
476] Здобич; суперниця в тому вона незаміжньої Феби:
477] Вільно з-під стьожки вилось перехоплене наспіх волосся.

478] Хто тільки нею не снив! Та, відкинувши всіх, вона рветься
479] В темні гаї, чоловіками ж нехтує, знать їх не хоче.
480] Що їй Амур, Гіменей: не дбає вона про подружжя.
481] Батько не раз їй казав: "Мені зятя ти, донечко, винна!"
482] Батько не раз їй казав: "Мені винна ти, донечко, внуків!"
483] Де там! Знаряддями зла видаються їй факели шлюбні. і
484] Милим обличчям на згадку про них рум'яниться німфа.
485] Батька благає не раз, йому шию обвивши руками:
486] "Батеньку любий, дозволь, щоб дівоцтвом своїм утішатись
487] Вік я могла, як Діані, було колись, батько дозволив!"
488] Той поступився; повстала, однак, проти мрії твоєї
489] Врода твоя, не судилось бажанню твоєму здійснитись.
490] Дафну побачивши, Феб закохавсь і побратися прагне.
491] Марить уже наяву, підвело ж його — власне пророцтво.
492] Як після жнив палахтять у вогні вже без колосу стебла,
493] Як ото тиння горить, що до нього приклав необачно
494] Факел мандрівець якийсь чи під досвіток там його кинув,
495] Так тоді Феб запалав: розгулялося в грудях у нього
496] Полум'я, й живить він, хоч безнадійну, любов сподіванням.
497] Бачить, як їй по раменах безладно збігає волосся,
498] Й думає: "От причесати б його!" Перед ним— її очі, [25]
499] Схожі до ясних зірок, її губки... та вже йому мало
500] їх уявляти собі; її пальці він хвалить, і руки,
501] Й голі рамена, і навіть під одягом різні принади
502] Бачить розпаленим зором своїм. Але німфа невтримна
503] Швидше від вільного подуву мчить, не зважає на оклик:

504] "Гей, зупинись, Пенеїдо, молю! Не хижак я, не ворог!
505] Гей, зупинись! Так од вовка ягня, так олень — від лева,
506] Так, стріпотівши крильми, від орла утікає голубка,
507] Ворог-бо в кожного свій, та хіба ж і закоханий — ворог?
508] Горе мені! Не спіткнись на бігу! Не позранюй об терня
509] Ніжок своїх, не хотів би я болю тобі причинити.
510] Глянь же — по тернях біжиш! Хоч повільніше трохи, благаю,
511] Німфо, од мене тікай — повільніше й я буду бігти.
512] Зваж хоч, кому ти вподобалась: посеред гір не живу я,
513] За пастуха не найнявсь; череди тут, здичілий, у нетрях,
514] Я не пильную. Не знаєш-таки, легковажна, не знаєш,
515] Хто я, тому й уникаєш мене. Під моєю ж рукою —
516] Сонячний Делос мій, Кларос, Текед і приморські Патари.
517] Батьком Юпітера зву; що було, що є і що буде,
518] Відаю я; з переливами струн я споріднюю пісню.
519] Влучно стріла моя б'є, та одній лиш стрілі уступає —
520] Тій, що впивається, наче жало, в незакохане серце.
521] Хоч лікування — це винахід мій, хоч і звуть мене в світі
522] Рятівником, хоч і знаюсь на діянні трав усіляких,
523] Що мені з того? Любові ніяке не вигоїть зілля.
524] Хист мій усім помічний, окрім мене, що ним володію!"

525] Ще не одне б він сказав, та вона все тікає лякливо,
526] Феба лишає, а з ним — і його недоказані речі.
527] Мила була ж і тоді: вітерець їй оголював тіло,
528] Подув зустрічний немов забавлявся вбранням лопотливим,
529] Довге волосся пливло-хвилювалося їй за плечима.
530] Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно
531] Німфу благати схвильований бог — з усе більшим завзяттям,
532] Чуючи опіки шалу любовного, рветься до неї.
533] Як серед вигону галльський собака, бува, запримітить
534] Зайця, й біжить, той — жадаючи здобичі, цей — порятунку,
535] Той — насідає, й здається, ось-ось у зубах буде мати
536] Здобич свою, вже неначе торкнувсь її, витягши морду;
537] Цей — завагався: чи спійманий вже, але ноги тим часом
538] Все-таки мчать і вихоплюють зайця з-під самого зуба.
539] Так ото дівчина й бог: її страх жене, бога — надія.
540] Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє,
541] Сил додає; про спочинок не думає він. Утікачці
542] Вже наступає на п'яти, вже дихає їй у волосся.
543] Сили, проте, покидають нещасну; від бігу стрімкого
544] Зблідла,— ослабла вона й, озирнувшись на хвилі Пенея,
545] Зойкнула: "Батьку, дочку порятуй! І якщо таки справді [26]
546] Силу божественну ти приховав у своєму потоці,-
547] Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!"
548] Щойно те мовила — вже ціпеніють рухливі суглоби,
549] Груди дівочі вже ликом тугим непомітно беруться,
550] Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки,
551] Коренем в землю вростає нога, хоч така легковійна,
552] Десь у верхів'ї зникає лице, й лише блиск зостається.
553] В Феба ж не гасне любов: на стовбур поклавши правицю,
554] Чує, як серце живе ще під теплою б'ється корою.
555] Горнеться він до гілок, мов до тіла гнучкого, цілує
556] Дерево, але й воно відхиляється від поцілунків.
557] Бог же на те: "Хоч моєю дружиною ти вже не будеш,
558] Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі
559] Лавром зав'єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш.
560] Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій
561] Оклик почує гучний і побачить похід тріумфальний.
562] На Палаті ні, де Август живе, охоронниця вірна,
563] Станеш побіч дверей, де пишається дуб темнолистий.
564] Як мою молодість вічну прикрашують кучері буйні,
565] Так от і зелень твоя не прив'яне повік, не поблякне!"
566] Змовк на тім слові Пеан, і схитнулось верхів'я зелене,
567] Мов головою підтакнувши, й віти щось наче шепнули.

568] Гай у Гемонії є. На обривистих схилах круг нього —
569] Ліс. Цю околицю названо Темпе. Пливе через неї
570] Пінний Пеней, що пробивсь течією з-під самого Пінду.
571] Стрімголов ринучи вниз, над собою здіймаючи хмари,
572] Води свої розпорошує він на ліси верховинні
573] Й гомоном повнить не тільки близькі, а й далекі міжгір'я.
574] Тут і палати свої, і приховані витоки, й ложе
575] Має велика ріка; тут Пеней у скелястій печері
576] Хвилям і німфам, що в хвилях живуть, оддає повеління.
577] Спершу сюди своїм краєм споріднені сходяться ріки,
578] Хоч і не знають,— вітати їм батька свого, чи втішати:
579] Сперхій, що родить тополі стрункі, Еніпей неспокійний,
580] З ними й старий Апідан, і Амфріс повільний з Бантом.
581] Тут же за ними вже й ті прибули, що, набравши розгону,
582] Ген аж до моря женуть у блуканнях натомлену хвилю.
583] Інаха тільки нема: в глибоченну печеру подавшись.
584] Збільшує води слізьми-нещасливий, за донькою Іо
585] Тужить, неначебто втратив її; чи живе ще, чи, може,
586] Вже серед мані в — не знає, ніде ж бо її не знаходить.
587] От і найгіршого жде, за пропащу нарешті вважає.

588] Глянув Юпітер на неї в ту мить, як вона залишала
589] Батьківську річку, й — "О діво, Юпітера гідна,— промовив,-
590] Хто б то не прагнув кохання твого? Увійди ж ненадовго
591] В тінявий гай,— і вказав їй той гай, заволочений тінню,-
592] Поки ще сонце пече, до середини неба підбившись. [27]
593] Може, боїшся сама туди йти, де ховаються звірі,-
594] Бог попровадить тебе, і в гущавину ввійдеш безпечно.
595] І не простий собі бог, але той, що тримає небесне
596] Берло велике в руці, й блискавиці летючі вергає.
597] О, не тікай!" Та тікала вона. Ось уже й пасовища
598] Лерни минула, й ліркейські поля з їх гайками, та раптом
599] Темряву бог розіслав, оповив нею землю широку,
600] Діву схопив на бігу й соромливість викрав у неї.

601] З неба Юнона тим часом поля озирнула похмурі,
602] Й дивно їй: як це запала раптово од хмар перелітних
603] Ніч серед білого дня? Не від вогких низин піднялися
604] Хмари ті, не від річок — розважає вона й мимоволі
605] За чоловіком своїм оглядається: де б міг подітись?
606] Знає, чим ласує він: попадався не раз на гарячім.
607] Не віднайшовши на небі його,— "Або я помиляюсь,-
608] Каже,— або ж одурили мене",— й, у— повітрі майнувши,
609] Легко торкнулась землі, й порозходитись хмарам веліла.
610] Він же, дружини прихід передбачивши, враз обертає
611] Інаха ніжну дочку в молоду білосніжну теличку.
612] Врода, проте, заясніла й у ній, тож Сатурнія хвалить,
613] Хоч і не радо, питає, чия ця теличка й з якої
614] Він череди її взяв, наче й справді нічого не знає.
615] Той все хитрує: в землі, мов, родилась. Юноні, одначе,
616] Рота він цим не заткнув. "Подаруй мені,— каже,-цю кралю".
617] Що тут.робить? Не годиться ж любов оддавати в дарунок,
618] Та й відмовлять підозріло. Любов до відмови схиляє,
619] Сором — погодитись радить: Ось-ось вже любов мала взяти
620] Верх, та подумав: якщо я дружині телички тієї
621] Не відступлю— здогадатися може, що це й не теличка...
622] Мужа коханку здобувши, не зразу всього позбулася
623] Страху: "Ануж мене знову піддурить..." — і ось до телички
624] Аргуса Аресторіда приставила сторожем пильним. .

625] Сто невсипущих очей довкола чола має Аргус:
626] Поки змикає по черзі він двоє очей для спочинку,
627] Інші не сплять у той час, гострозоро несуть свою службу.
628] Як, отже, б він не стояв,— не спускатиме погляду з Іо:
629] Спиною навіть до неї повернений — все ж її бачить.
630] Пастися вдень їй дає, коли ж сонце порине за обрій,
631] Гонить у хлів, ще й мотузкою стискує шию невинну.
632] Живиться листям вона й на гірких випасається травах.
633] Спить не в постелі м'якій — на землі, нещаслива, дрімає,
634] Де, бува, й травки немає, а п'є — з каламутних потоків.
635] Іноді хочеться їй простягнути до Аргуса руки,
636] Тільки ж не має тих рук, що до нього могла б простягнути.
637] Іноді тугу свою намагається вилити в словГ"^1-
638] Й лиш зареве, і свого ж таки голосу, бідна, жахнеться.
639] Вийшла до берега якось вона — це був Інаха берег,— [28]
640] Де забавлялась не раз, і, в воді спостерігши свій образ,
641] Геть перелякана мчить, щоб не бачить рогатого лоба.
642] Не впізнають її сестри-наяди, та й Інах не знає,
643] Хто ця теличка; вона ж все за сестрами ходить, за батьком,
644] Ласки жадає, сама йде до рук на великий їх подив.
645] Раз було жмуток травиці1 їй Інах подав посивілий,
646] Та ж мовби руки йому обціловує, лиже долоні,
647] Сліз не приховує, ще ж якби слово могла проказати,
648] Все б їм одкрила, назвавши себе, і благала б рятунку.
649] Врешті, вона на піску якось вивела букви ногою,
650] Знак про свою переміну сумну, хоч безмовна, подавши.
651] "Горе мені!" — простогнав тоді батько й повиснув на білій
652] Шиї телички-дочки, що й собі наче стиха стогнала.
653] "Горе! — повторює знов.— Чи це ти, моя доню, за ким я
654] Стільки земель обійшов? Та зустрів ось, і більша, ніж досі,
655] Туга на серце лягла! Все мовчиш і мені відповісти,
656] Бідна, не можеш, і тільки з грудей проривається в тебе
657] Стогін, або заревеш — ось і вся поміж нами розмова.
658] Я ж про весілля твоє та про факели шлюбні вже думав,
659] Зятем натішусь, гадав, та ще внуками (лихо й не снилось),
660] Нині ж у стаді народжений стане твоїм чоловіком.
661] Горе мені! Навіть смерть моїй тузі не буде межею:
662] Бог я, на жаль, тож даремно би стукав до чорної брами —
663] В вічність безкраю пливтиме мій біль, моя туга зі мною".
664] Втім, появляється Аргус зіркий, і дочку вириває
665] З батькових рук, і жене її знову кудись на безлюддя
666] Пастися. Сам оддалік на вершечку високої скелі
667] Сів собі й пильно, стоокий пастух, навсібіч позирає.

668] Жаль, проте, стало дивитись на долю сумну Фороніди
669] Владарю вишніх, і кличе він сина, що світла Плеяда
670] В горах йому народила, й наказує Аргуса вбити.
671] От він, не гаючись, крила до ніг підв'язав і в могутню
672] Руку снотворний взяв прут, а волосся окрив капелюхом.
673] Так спорядившись, Юпітера— син із високого неба
674] Сплигнув на землю. А ставши там, він капелюха відкинув,
675] Крила відклав, лиш не випустив прута з міцної правиці:
676] Гонить ним кіз, що дорогою викрав. Іде манівцями
677] Ще й на сопілці з тростин очеретяних пісеньку грає.
678] Голос почувши новий, захопився ним сторож Юнони.
679] "Сядь,— каже,— хто б ти не був, на камені тім побіч мене.
680] Кращого місця тобі не знайти, бо й отара тут має
681] Вдосталь трави, та й пастух як-не-як прилягти може в тіні".
682] Сівши, Атлантів онук за розмовою, як тільки може,
683] Млявий розтягує день, і на стеблах, що скріплені воском,
684] Лагідно граючи, пробує Аргусу вічі склепити.
685] Той із солодким змагається сном, і хоча вже немало
686] В нього зімкнулось очей, не одна ще їх пара, одначе, [29]
687] Дивиться пильно довкіл. Про сопілку він хоче дізнатись —
688] Як появилась вона: донедавна ж її не було ще.

689] Бог повідає на те: "Серед гір прохолодних аркадських
690] Славою всіх перейшла з-поміж гамадріад нонакрінських
691] Діва-наяда одна, її німфи Сірінгою звали.
692] Часто вона жартома від зухвалих сатирі в тікала
693] Та від усяких богів, що по темних лісах та врожайних
694] Нивах живуть. Ортігійській богині Сірінга складала
695] Шану дівоцтвом і ловами. Пояс і їй, як Діані,
696] Стан обвивав, і могла б вона здатись дочкою Латони,
697] Тільки в цієї був лук золотий, а в Сірінги — із рога.
698] Все ж їх нелегко було розрізнити. Якось поверталась
699] Німфа з Лікея; тут Пан, що в колючім вінку був із сосни,
700] Вгледів її і гукнув..." — залишилося ще доказати,
701] Що він гукнув їй, і те, як глуха до благань його німфа
702] Мчала наосліп, аж поки Ладон, очеретом порослий,
703] Втечі її не спинив, неквапливу гойдаючи хвилю.
704] Те, як молила сестриць річкових, щоб їй образ змінили,
705] Й те, як в обійми схопив її Пан, і в цю саму хвилину
706] Він очерет нід рукою відчув, а не тіло дівоче.
707] Як застогнав він, і те, як цей подих, по стеблах пробігши,
708] Тонко заграв-забринів, мовби хтось потихеньку заплакав.
709] Як зачарований голосом тим і незнаним мистецтвом,-
710] "Ось що,— втішився бог,— поріднить нас навіки з тобою".
711] Так відтоді повелось, що поєднані воском нерівні
712] Стебла ім'я зберігають тієї наяди — Сірінга.
713] Все це хотів розказати Кілленій, та в Аргуса, бачить,
714] Очі склепляються вже й западають у темну дрімоту.
715] Бог на півслові затих і, свій прут чародійний піднявши,
716] Гладить повіки йому, щоб у сон він ще глибше поринув.
717] Той уже носом клює, і Меркурій в ту мить його ранить
718] Прямо в потилицю лезом кривим і скидає в провалля —
719] Й котиться ранений вниз, прямовисну кривавлячи скелю.
720] Аргусе, ось ти й лежиш! І стількох зіниць твоїх світло
721] Згасло вже, й стільки очей твоїх ніч охопила єдина.
722] Тут же ті очі Сатурна дочка розміщає на крилах
723] Птаха свого, павича, та ще й хвіст вицятковує ними.
724] Вже вона гнівом горить і зсилає на діву Аргоську
725] Грізну Ерінію; та — нещасливій у душу впадає,
726] Перед очима, жахлива, стоїть і, вганяючи в груди
727] Жала невидимі, вколо землі перелякану гонить.
728] Ти на далеких шляхах її врешті межею став, Ніле.
729] Лиш досягла його — тут же, при самій воді, на коліна
730] Впала й немов у мольбі витягає гнучку свою шию —
731] Рук простягти ж не могла — й, до зірок повернувши обличчя,
732] Голос сумний подає — на Юпітера скаржиться, видно,
733] Жаль виливає в сльозах, припинить її муки благає. [30]
734] Він же, дружині своїй обнімаючи шию руками,-
735] "Годі карати її,— переконує,— можеш віднині
736] Бути спокійною: вже через неї повік не вподію
737] Кривди тобі!" — І за свідків бере трясовини стігійські.
738] Щойно власкавив жону — повертаючи вигляд свій, Іо
739] Знову собою стає: уже шерсть їй збігає із тіла,
740] Роги зникають, людським, усе меншим робиться око,
741] Вужчають губи, кругліє плече, з являються руки.
742] Далі й копито, на п ять розпадаючись нігтів, зникає.
743] Вже в ній нічого нема від телиці — одна тільки білість.
744] Рада опорі двох своїх ніг, випрямляється німфа,
745] Мовити слово боїться, однак, щоби знов, як недавно,
746] Не заревти, лиш окремі слова вимовляє несміло.
747] Нині в найбільшій пошані вона серед нільського люду.

748] Вірять, що в неї, коли прийняла від Юпітера сім'я,
749] Син народився — Епаф. і народ по містах його батька
750] З ним водночас шанував. Йому хистом був рівний і віком
751] Сонця син Фаетон. Перервавши якось на півслові
752] Горду хвальбу його: Феба, мов, син я, й тобі вже нізащо
753] Не поступлюсь — спалахнув Інахід: "Своїй матері сліпо
754] Вірячи, ти запишавсь, мовби дійсно він був твоїм батьком".
755] Вдарила кров Фаетону в лице, але, стлумивши гнів свій,
756] Він про наругу Епафа над ним сповіщає Клімену.
757] "Вразило, певно, тебе, моя мамо,— їй каже,-— що я ось,
758] Вільний, сміливий, змовчав! Це ганебно, що він мені в вічі
759] Міг те сказати, а я — не міг йому відсічі дати.
760] Тож, коли справді твій син із небесного кореня визрів,-
761] Дай тому доказ якийсь, порідни мене з батьківським небом!"
762] Мовивши, ніжно їй шию обняв і життям заклинає —
763] Власним своїм і Мероповим, шлюбною радістю сестер,-
764] Молить, щоб ясно засвідчила те, хто отець його справжній.
765] Годі судити нам, що розтривожило душу Клімени,-
766] Сина благання палкі, чи той наклеп,— та, знявши до неба
767] Руки обидві, звертаючи зір до блискучого сонця:
768] "Сяйвом світила цього, промінням славного, сину,
769] Я присягаюся,— каже,— тобі — воно ж бачить нас, чує —
770] Ось він, твій батько, поглянь! Це ж бо той, хто піклується світом,-
771] Сонячний Феб, і якщо це не так — хай сьогодні ж од мене
772] Гнівно відвернеться він, хай востаннє зрять мої очі!
773] Втім, до хоромів отецьких дійти вже не так тобі важко:
774] йтимеш на схід — наші землі стикаються там з його домом.
775] Тож, як охота,-— рушай і про все в нього сам порозпитуй".
776] Тут же схопивсь Фаетон, коли з уст материнських напутнє
777] Слово почув, і душею вже там він, у чистім ефірі.
778] Вже й ефіопів своїх він минув, і навиклих до спеки
779] Індів, а далі — вже й батьковий схід озирає сміливець. [31]

КНИГА ДРУГА
1] Сонця палац осяйний, на колони високі опертий,
2] Золотом щирим яснів і мінивсь полум'яним піропом.
3] Верх його так і сліпив білиною слонової кості;
4] Двері двійчасті важкі променилися сріблом яскраво.
5] Все ж і те срібло затьмарював хист: на дверях Мульцібер
6] Вирізьбив моря гладінь, що довкіл оперізує землі,
7] Світ круговий, а над ним — неозорого неба склепіння.
8] В хвилі пливкій — лазурові боги: там Трітон голосистий.
9] Там і постійно мінливий Протей, Егеон там, сторукий
10] Велет, що стискує спини китів непомірно широкі.
11] Далі — Доріда в гурті своїх дочок: ті в морі гуляють,
12] Ці — на пісок прилягли й зеленаве сушать волосся,
13] Декого — риби везуть; обличчя ж у них, хоч і різні,
14] Все-таки чимось близькі, як у дочок звичайно буває.
15] На суходолі ж — і люди, й міста, і ліси, а в них — звірі,
16] Й ріки ще, й німфи стрункі та сільські божества розмаїті.
17] Зверху ж митець зобразив широчінь яснозорого неба.
18] В ньому — сузір'я: праворуч їх шість і стільки ж — ліворуч.

19] Щойно по стежці крутій він піднявсь туди, парость Клімени,
20] Щойно ввійшов у палац (та чи батьківський — сумнів ще має),
21] Вже до отця він спішить, та в лице йому глянути зблизька
22] Все ж не посмів, оддалік зупинившись: інакше від сяйва,
23] Певно б, одразу осліп. На престолі в мигтінні смарагдів
24] Феб яснозорий сидів, багряницею плечі окривши.
25] Дні, Місяці, і Роки, і Століття обабіч престолу,
26] Й рівно віддалені поміж собою Години стояли.
27] Там — і Весна молода у вінку з різнобарвного квіту,
28] Літо — за нею, без одягу, горде вагомим колоссям,
29] Далі — забризкана гроном розчавленим Осінь рудава,
30] Врешті — Зима крижана, розкуйовджена, сивоволоса.
31] Феб же з престолу свого, всевидющим помітивши оком
32] Хлопця, що наче завмер, оглядаючи речі незвичні,-
33] "Що привело тебе,— каже,— сюди, до моєї палати, [32]
34] Люба дитино моя,— ти ж бо син таки мій, Фаетоне?"

35] Той йому в відповідь: "Світоче спільний великого світу,
36] Батьку мій, Фебе,— якщо дозволяєш себе йменувати
37] Батьком моїм і якщо не вдалась до обману Клімена,-
38] Знак якийсь, отче, подай, щоб ніхто вже мене не вагався
39] Віттю твоєю назвать, хай не їсть мого серця підозра!"
40] Мовив, а батько з ясного чола відкладає проміння,
41] Свій злотосяйний вінок, і велить підійти Фаетону.
42] Сина обнявши, сказав: "Не такий ти, щоб я завагався
43] Визнати батьком себе, не збрехала про рід твій Клімена.
44] Та, щоб і ти не вагавсь,— я твоє найпалкіше бажання
45] Сповнити нині ж готов; і як бог присягаюсь рікою,
46] Що в підземеллі пливе, недосяжна для нашого зору!"

47] Щойно промовив, а той колісниці вже просить у батька,
48] Щоб хоча протягом дня крилоногими правити кіньми.
49] Феб обіцянку прокляв, головою похитує скрушно.
50] "Сину мій,— каже,— слова мої після такого прохання —
51] Це нерозважність сама. О, якби-то присягу зламати
52] Можна було! Я тобі лише в тім, лише в тім би відмовив!
53] Тільки відраджувать можу тепер: не тобі, Фаетоне,
54] Брати повіддя до рук — понад сили твої, ще не зрілі,
55] Був би обов'язок цей, бо ж і вік твій ще майже дитинний.
56] Вмій, коли смертний, триматись землі. У своїх пориваннях
57] Ти несвідомо того забажав, що й богам неприступне,
58] Хоч і безсмертні вони. Похвалятися будь-кому можна,
59] Та, окрім мене, ніхто на вогненній моїй колісниці
60] Встояти, сину, б не зміг. Сам Олімпу широкого владар,
61] Хоч блискавиці страшні громовою правицею мече,
62] Коней не втримає тих. А з Юпітером хто б міг рівнятись?

63] Спершу — дорога стрімка. Навіть зранку незморені коні
64] Ледве долають її; посередині неба — найвища.
65] Лячно буває й мені, коли звідти скеровую погляд
66] На суходоли й моря — наче дух перехоплює в грудях.
67] Далі — дорога йде вниз, тут порив гальмувати потрібно.
68] Часто й Тетіс, назустріч мені посилаючи хвилю,
69] В страху буває, щоб я стрімголов не зваливсь у безодню.
70] Зваж і на те, що, всякчас обертаючись, небо кулясте
71] Втягує навіть високі зірки у кружляння шалене.
72] Мчу проти руху того, не корюсь течії супротивній,
73] Так і зринаю щомиті навстріч крутежу вихровому.

74] Став ти на повіз, скажім... ну а далі? Чи зможеш промчати
75] Всупереч ходу небес, чи долатимеш їх обертання?
76] Може, в уяві своїй ти гаї там розлогі побачиш,
77] Пишні оселі богів та святині, дарами багаті?
78] Там — небезпеки, там образи звірів на кожному кроці.
79] Хоч не зіб'єшся з путі й манівцями блукати не будеш,
80] Мусиш, проте, на Тельця, що рогами грозить, прямувати, [33]
81] На фессалійця Стрільця і на Лева, що вишкірив пащу;
82] На Скорпіона, що лапи криві розпрямлятиме грізно,
83] Й Рака, що клешні на тебе зніматиме з іншого боку.
84] Врешті, й до коней моїх запальних підступитись нелегко:
85] Бистрий раз по раз вогонь із грудей видихають крізь ніздрі,
86] В шалі на дибки стають — навіть я, напинаючи віжки,
87] Ледве що стримую їх, коли шию круту вигинають.
88] Отже, забудь про бажання своє, поки можна ще, сину,
89] Хай не караюсь, що сам тебе звів подарунком зі світу.

90] Впевнитись хочеш у тім, що з моєї ти зроджений крові,
91] Доказу певного ждеш? А той страх мій — хіба ж то не доказ?
92] Хто ж, як не батько, за сина тремтить? Зазирни мені в вічі,
93] Глянь на обличчя... А ще якби в груди мої ти на мить хоч
94] Зором сягнути здолав — хвилювання б моє там помітив.
95] Бачиш довколишній світ? З усього навкруги, чим багаті
96] Землі його, і повітря, й моря — вибирай, собі, сину,
97] Що до вподоби тобі — і, повір, не відмовлю ні в чому.
98] Тільки від того відмовсь одного, що не честю, а радше
99] Карою треба назвать... Хочеш кари собі, Фаетоне?
100] Годі вже шию мою обвивать, нетямущий, руками:
101] Дам тобі, що обіцяв, присягнувши на води стігійські,
102] Сумніви, сину, відкинь, побажай тільки щось розумніше".

103] Так умовляв юнака, Фаетон же стояв на своєму,
104] Слів його ніби й не чув, одного вимагав — колісниці.
105] Все перепробував Феб, і нарешті веде свого сина
106] До колісниці високої, витвору бога Вулкана.
107] Золотом сяяли дишель і вісь, золотились обіддя,
108] Спиці ж одна побіч одної сріблом ряхтіли промінно.
109] На хомутах, відбиваючи гранями Фебове сяйво,
110] Ряд самоцвітів палав, мерехтіли прозорі топази.
111] Поки те диво хоробрий юнак Фаетон оглядає,
112] Схід зарум'янився вмить. Од сну стрепенувшись, Аврора
113] Двері багряні палат, що трояндами встелені рясно,
114] Враз відчиняє. Зникають зірки: їх загони тремтливі
115] Люціфер гонить, останнім лишаючи варту небесну.
116] Бачить Тітан зарожевлений світ і ледве що видні
117] Зблідлого місяця кволі ріжки, що мов танули в небі,
118] Й Горам проворним велить рисаків запрягати негайно.

119] Не забарились богині швидкі: вже із стаєнь високих
120] Соком амбросії ситих виводять вони вогнедишних
121] Коней і вправно на них надягають вуздечки дзвонисті.
122] Феб тоді синові мазь чудодійну кладе на обличчя,
123] Щоб витривалим було до жари, а чоло прибирає
124] Сяйвом проміння свого, та, в душі сподіваючись лиха,
125] Серед глибоких зітхань ось такі ще дає настанови:
126] "Не підганяй, якщо батьківська рада для тебе щось важить, '
127] Коней, мій сину, бичем, тільки віжками їх погамовуй. [34]
128] Мчать без принуки вони, а от стримати їх — таки важко.
129] Не поривайсь навпростець, через п'ять поясів рівнобіжних,-
130] Іншого шляху тримайсь, що тільки трьома поясами
131] Дугоподібно біжить, оминаючи полюс південний
132] Та протилежну Ведмедицю, що з Аквілоном межує.
133] Ось тобі дороговказ, а ще й слід колісниці там видно.
134] Щоб розливався однаковий жар і на землю, й на небо,-
135] Ні до землі не тулись, ні в ефір щонайвищий не рвися:
136] Вище промчиш — спалахнуть за тобою небесні оселі.
137] Нижче — то й землі згорять. Найбезпечніший шлях — серединний.
138] Тільки праворуч, де склублений Змій, не скеруй ненароком,
139] І до Жертовника, вліво, не дай колісниці звернути.
140] Шлях твій між ними лежить. А втім, покладаюсь на Долю:
141] В мудрій опіці своїй, нерозважного, хай тебе має.

142] Ми ось говоримо тут, а віддалених меж гесперійських
143] Млиста торкнулася Ніч. Я баритися більше не смію:
144] Вже мне ждуть. Розігнавши пітьму, зайнялася Аврора.
145] Віжки візьми-но до рук, а коли завагаєшся раптом,-
146] Вибери краще пораду мою: не торкайся їх зовсім,
147] Поки ще змога, й ногами стоїш на твердому, й під ними
148] Ще не здригнулася вісь, на якій сподіваєшся, хлопче,
149] Землі широкі осяяти днем, нерозумний, без мене!"

150] Не помогли ті слова: вже юнак — на легкій колісниці
151] Випрямивсь; віжки зібравши до рук, вже їх стискує гордо
152] й дякує щиро за дар тій подяці не радому батьку.
153] Сонячні коні в той час колихнули повітря іржанням-
154] Вогненнодишні Еой, і Пірой, і Флегон із Етоном;
155] Б ють об запори дзвінким копитом, домагаючись волі.
156] Тетіс, не знаючи, хто там на повозі, вмить розсуває
157] Засуви всі — і сяйнула небес далина неозора.
158] Коні, рвонувшись туди, розсікають ногами повітря,
159] Хмари зустрічні шматують грудьми і, розправивши крила,
160] Швидше біжать, аніж Еври-вітри, що війнули зі сходу.
161] Надто легкою, одначе, була на цей раз колісниця,
162] Не відчували й ваги хомутів своїх Фебові коні.
163] Як на хвилястій воді рівновагу втрачає щоразу
164] Без вантажу корабель і пливе, куди вітер повіє,
165] Так і стрясається вся, і підстрибує, наче порожня,
166] Хоч і везе юнака, по небесних шляхах колісниця.
167] Тут же відчули те коні й, лишаючи биту дорогу,
168] Вже без порядку наосліп кудись, наполохані, ринуть.
169] Заціпенів Фаетон, колії рятівної не бачить,
170] Віжку хотів би сіпнуть, та куди керувати — не знає.

171] Вперше тоді розпеклися під сонцем холодні Тріони,
172] До заборонених вод дотягтись намагаючись марно.
173] Навіть лінивий Дракон, що під самим засніженим колом [35]
174] Досі в льоду напівсонний лежав, не страшний ні для кого,
175] Заворушивсь од жари, спалахнув несподіваним гнівом.
176] Кажуть, що й ти, Волопасе, в той час потривожений жаром,
177] Кинувся, млявий, тікать, хоча мусив тягти свого воза.
178] Глянув з ефірних висот Фаетон на широкії землі,
179] Що простяглися внизу, так далеко-далеко,— й од жаху
180] Зблід, нещасливий, і ноги раптово йому підкосились,
181] І затуманилось нагло в очах серед дня осяйного.
182] Вже він не радий, що батьківських коней торкнувся й про рід свій
183] Врешті дізнавсь, що домігся свого, вже й Мероповим сином
184] Звався б охоче тепер. Під напором Борея, буває,
185] Так от по хвилях летить корабель, коли пустить керманич,
186] Бурі піддавшись, кермо, й на одних лиш богів покладеться.
187] Що тут робить? Вже позаду чимало лишилося неба,
188] Перед очима ж .— іще його більш. Відміряючи в думці
189] Два ті простори, то гляне на захід, куди досягнути
190] Вже не судилось йому, то на схід,— та не бачить рятунку.
191] Весь наче здерев'янів: ні відкинути віжок не може,
192] Ні їх утримать; не знає й того, як окликнути коней.
193] З острахом бачить юнак то тут, то там серед неба
194] Різноманітних потвор велетенські та грізні подоби.

195] Є в небі місце таке, де, вигнувши клешні дугою —
196] Дві страхітливі руки — й випинаючи хвіст луковидний,
197] Тілом своїм Скорпіон аж на два розіслався сузір'я.
198] Тільки-но вгледів його Фаетон — усього, наче в поті,
199] В чорній отруті, готового вдарити жалом загнутим,-

200] Весь похолов, обімлів, і з рук йому випали віжки.
201] Коні ж, як тільки незвично лягли їм повіддя на спини,
202] Небо копитами рвуть і, не чуючи жодного стриму,
203] Мчать, куди вільний порив їх жене, крізь місця невідомі
204] Наче сліпі, стрімголов; набігаючи несамовито
205] На щонайвищі зірки, манівцями несуть колісницю.
206] То на крутизні вони, то, злітаючи стрімко додолу,-
207] Вже на тій смузі, що край суходолу, копитами дзвонять.
208] Феба здивована вкрай, побачивши братових коней
209] Нижче від коней своїх. Ось обпалені хмари димляться.

210] Вже спалахнула земля по верхах, зазміїлись довкола
211] Тріщини тілом її обезводненим, сірим од сквару.
212] Трави іржею взялись, пломеніє на дереві листя.
213] Нива неситий вогонь урожаєм своїм підживляє.
214] Мало того: загибають міста, огороджені муром,
215] Цілі краї й племена обертає пожежа навальна
216] В попіл, що з вітром летить. Палахтять і ліси, й верховини:
217] Тавр Кілікійський, і Тмол, і Афон, і Гераклова Ета,
218] й славна багатством джерел, сьогодні ж посушлива, їда;
219] Селище Муз — Гелікон і Гем, на той час не Еагрів.
220] Бухає Етна подвійним вогнем у незмірну високість. [36]
221] Ерікс палає і Кінт, Парнас двоголовий і Отрій,
222] Далі — Мікала, й Мімант, і Родопа, що вперше без снігу;
223] Діндіма і Кіферон, де так голосно Вакха вславляли.
224] Скіфії вже не рятує мороз, над Кавказом — заграва.
225] Осса жаріє, і Пінд, і Олімп, що піднявся над ними.
226] Альп небосяжні хребти та підпори для хмар — Апенніни.

227] Щойно тоді Фаетон озирнувсь — і помітив, що цілий
228] Світ наокіл запалав. Омліваючи сам од спекоти,
229] Хоче вдихнути, повітря, однак, мов з глибокої печі,
230] Палить уста йому; чує вже вісь під ногами пекучу,
231] Вже його попіл окрив, переслідують іскри летючі.
232] Весь, наче куряви стовп, він летить, оповитий гарячим
233] Димом, і в тій пелені смоляній нещасливець не знає,
234] Де він тепер і куди його мчать рисаки вихроногі.

235] Кажуть, що люд ефіопів тоді посмуглів, бо раптово
236] Кров, од жари закружлявши прудкіше, забарвила тіло.
237] Втративши соки земні, пройнялась тоді й Лівія наскрізь
238] Сухістю. Німфи річок та ставків, розпустивши волосся,
239] Сльози пекучі лили. Беотія кличе Діркею,
240] Аргос — дзвінку Амімону, Ефіра — піренську вологу.
241] Не вбереглись і потужніші ріки, яким пощастило
242] В ширших плисти берегах: Танаїс мовби парою взявся,
243] І вікопомний Пеней, і Каїк задимівся тевфрантський,
244] І бистроплинний Ісмен, а за ним — Ерімант, що в Псофіді.
245] Ксант, кому вдруге судилось палати, Лі корм жовтоводий,
246] Далі — Меандр, що грайливо біжить течією в'юнкою.
247] Потім — тенарський Еврот і Мелант у краю мігдонійськім.
248] Ось вавілонський Євфрат запалав, Оронт пломеніє,
249] Істер, і Фасіс, і Ганг, і прудкий Термодонт загорілись.
250] Вже палахтять побережжя Сперхея, Алфей закипає,
251] Таг, розпалившись, руде своє золото хвилею котить.
252] Лебедя спів обірвавсь, берегів меонійських окраса:
253] Білі птахи річкові спопеліли посеред Каїстру.
254] Ніл на край світу, жахнувшись, утік і свої верхоріччя
255] Хтозна-де заховав (їх не знайдено досі!) — й пилюку
256] Вітер жене по семи його гирлах, колись повноводих.
257] Гебр і Стрімон ісмарійські подібної долі зазнали.
258] З ними ж — і Родан, і Рен, і Пад у краю гесперійськім;
259] Висох і Тібр, хоч йому й призначалася влада над світом.

260] Тріщини-рани землею пішли, й аж у Тартар імлистий
261] Промінь сягнув — і злякався з дружиною владар підземний.
262] Вужчає простір морів: де недавно здіймалася хвиля,
263] Жовті піски залягли; де стелилася рівнява синя,
264] Гори в незвичних місцях — Кіклади нові — виринають.
265] Туляться риби до дна, не відважаться й звинні дельфіни
266] Випірнуть, щоб якусь мить у прозорому звитись повітрі.
267] Жирних тюленів тіла животом догори, бездиханні, [37]
268] Плавають посеред вод. Ось тоді й у глибинних печерах,
269] Кажуть, Нерея, Доріду й дітей їх спекота діймала.

270] Тричі, тамуючи гнів, намагався в повітря з-під хвилі
271] Руки підняти Нептун, та не виніс вогненного палу.
272] Мати-Земля, годувальниця, морем довкіл оповита,
273] Під тягарем його вод і джерел, що у скруті великій
274] Збіглись у лоно її, рятівної шукаючи тіні,
275] Голову ледь підняла, перевтомлена; взявши в долоні
276] Пойняте жаром чоло, затремтіла, здригнулася важко,
277] Все сколихнула кругом і сама, як ніколи ще досі,
278] В'язнучи в трясовині, промовляє святими устами:
279] "Раз я вже гідна того, то чому, між богами найвищий,
280] В рух не пускаєш своїх блискавиць? Коли згинути маю
281] Серед вогню, то врази мене ти, вкороти мої муки!
282] Ледве що мовлю я те: на вустах запікається слово,
283] Пара дихнуть не дає, та й волосся, поглянь ось, рудіє.
284] В попелі, бачиш, лице; запорошує попелом очі.
285] От і подяка мені за мою доброту, мою плідність,
286] От нагорода за те, що кривим лемешем, бороною
287] Зранюють груди мої, що весь рік обробітком караюсь,
288] Що зеленину худобі даю, що для роду людського
289] Зрощую хліб і солодкі плоди, а для вас — фіміами...
290] Та, припустімо, я гідна того, але чим провинився
291] Перед тобою твій брат? Ось міліють моря, що припали
292] В частку йому, осідають все нижче, все далі від неба.
293] Ну, а коли ні мене не жалієш, ні рідного брата,-
294] Зглянься над небом своїм! На полюси два озирнися:
295] Бачиш? Обидва в диму! І як тільки вогонь їх поглине —
296] Ваші хороми впадуть! Атлант ось, і той вже насилу
297] Неба розпечену вісь на плечах могутніх тримає.
298] Що, коли згинуть і землі, й моря, і небесні палати —
299] Знов у прадавній обернемось хаос! Хоч те, що лишилось,
300] Вирви з обіймів огню, не барися подбати про всесвіт!"

301] Мову на тім обірвала Земля: не могла вона більше
302] Пари жаркої знести, не могла говорити; ввібрала
303] Голову в себе, в понурі заглибини, ближчі до манів.
304] Батько всевладний, за свідки богів тоді взявши й самого
305] Феба, запевнив, що все пропаде, коли він без вагання
306] Сам не зарадить біді,— й поспішив на вершину Олімпу,
307] Звідки, піднявши чоло, затуманює землю широку,
308] Звідки потужно гримить і пускає вогні миготливі.
309] Та не було тоді хмар, тож не мав чим окутати землю,
310] З неба й дощами пролитись не міг: не було там вологи,
311] Блискавку він у правицю вхопив і, гримнувши громом,
312] У Фаетона пустив — той упав неживий з колісниці,
313] Й тут же всесвітній вогонь захлинувсь у вогні блискавичнім.
314] Коні, нараз урізнобіч метнувшись, у дикім пориві [38]
315] Шлеї з повіддям рвуть, хомути за собою лишають,
316] Онде гнуздечка лежить, а тут, одірвавшись від дишла,-
317] Вісь, і рясніють довкіл од коліс потрощених спиці.
318] Скрізь, куди зором сягнеш,— загибелі слід якийсь видно.
319] Сам Фаетон, мов зоря (у вогні його жовте волосся),
320] Стрімко додолу летить, і снується за ним у повітрі
321] Слід вогняний, як, буває, зоря на погожому небі,
322] Хоч не впаде, та здається, однак, що ось-ось може впасти.
323] Ген, на зворотному крузі землі, Ерідан повноводий
324] Легко його підхопив і задимлене вимив обличчя.
325] А гесперійські наяди в вогні триязикім зотлілий
326] Прах у могилу кладуть, на плиті викарбовують напис:
327] "Тут лежить Фаетон, що на батьковій став колісниці,
328] Хоч і не втримав її, та в дерзанні великому згинув".

329] Батько ж у смутку тяжкім, побизаючись гірко за сином,
330] Ясне лице приховав, і тоді, якщо вірити людям,
331] Сонце не сходило протягом дня: замість нього пожежа
332] Сяйво лила — мимоволі й нещастя приносило користь.
333] Мати Клімена, промовивши все, що в такому нещасті
334] Мовити звичай велить, розірвавши на грудях одежу,
335] Мов божевільна, пустилась у світ; оббігає всі землі —
336] Хоче хоч тіло бездушне знайти, хоч останки, хоч кості...
337] Врешті знайшла їх, покритих піском побережжя чужого.
338] Впала лицем до землі й, прочитавши на мармурі ймення,
339] Зрошує камінь слізьми, пригортається лоном до нього.
340] Фебові доньки не менше тих сліз — надаремного дару
341] Смерті безжалісній — ллють, і, вдаряючи в груди руками,
342] Тужать-сумують усе, й Фаетона, хоч він і не вчує,
343] Кличуть удень і вночі, до могили припавши обличчям.
344] Виповнивсь місяць, сріблистії роги вчетверте з'єднавши,
345] Ті ж, як звичайно, голосять (постійне вже звичаєм стало).
346] Віком найстарша між них, Фаетуза на землю було вже
347] Впасти намірилась ниць, не змогла, проте: "Що це з ногами? —
348] Зойкнула враз.— Наче з дерева стали". До неї русява
349] Кинулась Лампетіe, але й ту зупинило коріння.
350] Третя волосся рвать почала, та в руках замість нього —
351] Зірваний лист. Нарікає одна, що вросли їй у землю
352] Ноги корінням, а друга — що руки в гілля замінились.
353] Оторопіли на мить, а кора шорсткувата тим часом
354] Тіло їх криє: і лоно, й живіт, і рамена, і руки —
355] Все в тій корі, лиш устами ще матінку кликати можуть.
356] Що тут зарадить вона? То сюди поривається раптом,
357] То, мов шалена, туди; поки можна ще, дочок цілує.
358] Мало того: з-під кори їх тіла вона вихопить хоче,
359] Ніжне гілля гарячково обламує, звідти ж — о диво! —
360] Кров, наче з рани живої, струмить, обагряючи землю.
361] "Матінко, зглянься,— поранена скрикує,— зглянься над нами! [39]
362] В дереві тім — моє тіло тепер, я біль його чую!
363] Ну, прощавай!" На тім слові й уста затяглися корою.
364] Сльози відтіль потекли, і, стікаючи з віток по краплях,
365] Блиснув загуслий на сонці бурштин і поплив у прозорій
366] Хвилі в наш край, щоб латинським жінкам окрасою бути.

367] Кікн, Стенела дитя, цього чуда був очевидцем.
368] Він, хоч рідня, Фаетоне, тобі по матерній крові,
369] Серцем ще ближче з тобою ріднивсь. Одцуравшися влади
370] (Він лігурійцями правив і дбав про міста їх великі),
371] Жалем своїм побережжя зелене ріки Ерідана
372] Й ліс, примножений сестрами друга, сповняв, але раптом
373] Став його голос незвично тонким, а замість волосся —
374] Пір'ям увесь забілів, дугою витяглась шия,
375] Пальці багрянець покрив, і перетинки їх поєднали.
376] Зліва й справа — крило; замість рота — дзьоб заокруглий.
377] Так от став лебедем Кікн, від Юпітера й неба далекий:
378] Кривдницю-блискавку, що Громовержець метнув, пам'ятає.
379] Любить озера, ставки. Проклинаючи пломінь, воліє
380] Плавати в тихій воді, ворожій огневі стрімкому.

381] Чорний смуток тим часом повив ясночолого Феба.
382] Змерк і поник він, неначе б і справді мав світ покидати.
383] Сяйво своє, і себе він, і білу зненавидів днину,
384] В тугу поринув увесь, ще й гнів долучає до туги.
385] Світові більше не хоче служить: "Неспокійна од віку,-
386] Каже він,— випала доля мені. Я жалію сьогодні
387] Тих безконечних трудів, за котрі ні подяки, ні честі!
388] Інший нехай попровадить тепер колісницю вогненну!
389] А як такого нема, як боги свою визнають слабість,-
390] Сам хай веде її, щоб, пересвідчившись, як це нелегко,
391] Врешті відклав блискавки, що в батьків забирають дитину.
392] Звідавши коней вогненний порив, буде знать, що скарав він
393] Несправедливо того, хто не здужав упоратись з ними".
394] Поки снує нарікання такі, поставали круг Феба
395] Всі божества — щоб на світ не наводив глибокої пітьми,
396] Слізно благають його. Перепрошує навіть Юпітер
397] За блискавиці свої і грозить водночас як володар.
398] Коней сполоханих скликує Феб — вони дибляться й досі —
399] Й гнів свій зганяє на них (а гнівився тоді, як ніколи!),
400] Б є їх щосили, шмагає: винить у загибелі сина.

401] Батько всевладний тим часом обходить довкіл велетенські
402] Стіни небес — оглядає, чи пломінь аж так не пройняв їх,
403] Що завалитись могли б, та не видно такої загрози:
404] ілі и несхитні вони. Суходоли окинувши зором,
405] Бачить страждання людей. Над усе ж про Аркадію дбає,
406] Рідний свій край: оживляє струмки і річки, що поникли,
407] Мовби одвикли пливти, прихорошує травами землю, [40]
408] Листям — дерева, зчорнілим гаям велить зеленіти.
409] Серед таких от турбот зустрілась йому нонакрінська
410] Дівчина — й бог запалав щонайглибшим до неї коханням.
411] Вовни тонкої не пряла вона для вбрання дорогого,
412] Зачісок пишних не знала: лиш пояс охоплював стан їй,
413] Стрічка, біла, мов сніг, неслухняне в'язала волосся.
414] То вона лук у руці, то спис легенький тримала;
415] Фебі служила ясній: тільки з нею любила Діана
416] Йти на лісистий Менал. Але вічним ніщо не буває!..
417] Сонце стрімке вже пройшло половину високого шляху,
418] Як увійшла вона в гай, що од віку не бачив сокири.
419] Тут же з плеча зняла сагайдак і, тугий попустивши
420] Лук, на траву прилягла й під голову замість подушки
421] Повний свій сагайдак, візерунками вкритий, поклала.
422] Вгледівши втомлену без супровідника діву, Юпітер
423] Хитро всміхнувсь: "На цей раз приховаюсь-таки від дружини,
424] Ну, а коли попадусь — то хоч буде за що поплатитись!"
425] Миттю обличчям і одягом він уподібнивсь Діані
426] Й каже: "О діво-мисливице, перша з моїх супровідниць,
427] Як полювалось тобі?" Та схопилася: "Здрастуй, богине,
428] Вища — я певна того — й від Юпітера. Я Ь і йому те
429] В вічі сказати могла, хай почув би!" Той чує й сміється,
430] Рад, що над ним перевагу йому ж віддала во.на, й спрагло,
431] Не по-дівочому, став цілувать її. Та намагалась
432] Про полювання своє, про місця, де була, розказати —
433] Де там! — ще дужче обняв її й не без гріха себе видав.
434] Не піддається йому, але скільки-бо сил є у жінки?
435] (Глянула б ти, о Сатурніє,— серця не мала б на неї!)
436] Ще відбивається й ще. Та кого може діва збороти?
437] Хто — Громовержця? І ось, осягнувши свого, переможець
438] Вже на Олімпі засів, а їй опротивів і ліс той —
439] Свідок,— і гай, де мало що сагайдака не забула,
440] Стріл і лука свого, як у горі звідтіль поверталась.

441] Ось серед почту свого по стрімких верховинах Менала,
442] Здобиччю горда, ступає Діктінна: вдалось полювання.
443] Німфу помітивши, кличе здаля її, ця ж утікає:
444] Спершу вона їй здалася Юпітером; потім, круг неї
445] Інших чимало побачивши німф, перестала лякатись
446] Підступу й до своїх подруг, що з ловів ішли, приєдналась.
447] О, як то важко не зрадить обличчям провини своєї!
448] Погляд щоразу відводить вона, і вже, як бувало,
449] Побіч богині не йде, не очолює німф у поході.
450] Все лиш мовчить і рум'янцем густим видає свою кривду.
451] Що з нею — тут же пізнала б Діана, якби довелось їй
452] Звідати кривду таку ж, але німфи — таки здогадались.
453] Ось у дев'ятий вже раз округлився місяць рогатий,
454] Як після ловів трудних, натомившись на братовім жарі, [41]
455] В гай Діана ввійшла, відкіля витікав дзюркотливо
456] Чистий ручай, що на дні ворушив піском золотавим.
457] Місце сподобалось їй, торкнулася хвилі стопою —
458] Вабить богиню й вода: "Від стороннього ока далеко —
459] Всі ми тут,— каже,— поніжимось голими в хвилі прозорій!"
460] Жар Паррасійку пройняв. Уже всі познімали свій одяг,
461] Жде чогось тільки вона, та її роздягли проти волі.
462] Одягом досі прихований гріх очевидним зробився.
463] Поки сама не своя хоче лоно руками прикрити,--
464] "Геть! — каже Кінтія їй.— Не забруднюй священних потоків!"
465] Так із числа супровідниць своїх нещасливу прогнала.

466] Знала відразу про все й Громовержця дружина, одначе,
467] Кару жахливу свою на догіднішу мить відкладала.
468] Врешті наспіла пора. Вже ж бо й хлопчик Аркад (він Юноні
469] Тут же ненависним став) появивсь у суперниці-німфи.
470] Зиркнувши люто туди, не ховала вже гніву Юнона:
471] "Ще бракувало того,— проказала,— щоб ти, потіпахо,
472] Нас осоромила плодом своїм, щоб усім стала явна
473] Кривда моя й поведінка ганебна верховного бога!
474] Запам'ятаєш мене: красуватись, повір, вже не будеш,
475] Не пощастить вже тобі замануть мого мужа, негідна!"
476] З тим, за волосся вхопивши, на землю, до ніг собі, з маху
477] Кинула німфу, вона ж простягає до неї в благанні
478] Руки, та що це? Нараз вони їжаться чорною шерстю,
479] Грубнуть, кривими стають, гачкуваті ростуть на них кігті,
480] Правлять уже замість ніг, а лице, яким щойно Юпітер
481] Намилуватись не міг,— роззявилось вищиром хижим.
482] Щоб молитвами вона не схилила душі Громовержця,
483] Робить німою її: переповнений гнівом і люттю,
484] Рик виривається в неї хрипкий із звірячого" горла.
485] Розум один лиш і пам'ять людська в ведмедиці лишились.
486] От і порикує глухо, й до неба здіймає кошлаті
487] Лапи (такі в неї руки тепер), виявляючи біль свій,
488] Знає, що кривду вподіяно їй, та сказати не може.
489] Скільки разів, боячись опочити самотньою в лісі,
490] Біля колишнього дому свого вона полем блукала!
491] Скільки разів, коли гавкіт собачий ущелини повнив,
492] Мчала що сили було — мисливиця перед мисливцем!
493] Часто й звіра вона, хоч сама була звіром, лякалась,
494] Навіть ведмедя, забувши про те, що й сама — ведмедиця,
495] Лячно минала й вовків, хоч до них приєднавсь її батько.

496] Ось Лікаонії син, що й не знає, хто його мати,
497] Юний Аркад (ще й п'ятнадцяти він не досяг) у ті гори
498] На полювання пішов. Наганяючи звірів у сіті,
499] Зручні яри намічаючи серед лісів Ерімантських,
500] Якось на матір набрів. А вона, наче вкопана, стала.
501] З сина не зводить очей, впізнає його. Той — утікає: [42]
502] Звідки ж міг знати, чиї так у нього впиваються очі?
503] Слідом за ним поспішає й вона — лиш би сина дігнати! —
504] Він, озирнувшись, отруйну стрілу їй націлює в груди;
505] Втрутивсь Юпітер, однак: обох підхопивши зненацька,
506] З вітром поніс у бездонну порожняву й високо в небі
507] Місце їм дав, щоб двома по сусідству сузір'ями стали.

508] Злість Юнону взяла, коли підла суперниця зблисла
509] Зіркою, от і спішить вона в синяве море до Тетіс,
510] До Океана, що й серед богів чималим шануванням
511] Часто втішались, і так ось, їх подив помітивши, мовить:
512] "Диво бере вас, чому, володарка всевишніх, приходжу
513] З далей ефірних сюди? На небі вже інша панує!
514] Віри не ймете мені? Ось ніч буде — гляньте на небо:
515] Прямо над вами, вшановані щойно, мені на погибель,
516] Зорі вилискують там, де останній пояс полярну
517] Вісь на вершечку її щонайвужчим кільцем обвиває.
518] Всяк нині кривдити схоче Юнону, а скривдивши, навіть
519] Не затремтить: моя помста, як бачите, йтиме на користь!
520] От чого я домоглась! Отака-то могутність у мене!
521] Образ людський відняла їй, вона ж — несмертельною стала!
522] Ось як за кривду я мщуся, таку маю владу велику!
523] Краще хай знов замість морди хижацької людське обличчя
524] Дасть їй, як це вже зробив був колись Фороніді аргівській!
525] Тільки чому ж він, Юнону прогнавши, не тішився з нею
526] В спальні моїй і тестем своїм не зробив Лікаона?
527] Ласку, прошу вас, явіть вихованці покривдженій вашій:
528] Не підпускайте до вод лазурових оту Ведмедицю,
529] Геть проганяйте зірки, що за блуд поробились зірками.
530] Хай не торкнеться прозорої хвилі блудниця погана!"
531] Згідно кивнули морські божества. Сатурнія тут же
532] Злинула легко в ефір колісницею, впрягши до неї
533] Тих павичів, що їх пір'я зіницями Аргуса вкрите.

534] Так ото, вороне, й ти поплативсь, у минулому білий,
535] За гомінливість: нараз чорнотою взялись твої крила.
536] Весь білосніжний ти був, твоє пір'я сріблилось до сонця,
537] Навіть з голубом міг, що без жодної плямки, рівнятись.
538] Не поступався ти й гусям, що криком дзвінким врятували
539] Наш Капітолій, ні лебедям білим, що люблять затони.
540] Через язик постраждав. Балакучий язик його винний
541] В тім, що з білого він смолянисто-чорний зробився.

542] В цілій Гемонії, пліднім краю, не бувало красуні
543] Над Короніду з Ларісси. Кохався і ти в ній, Дельфійцю,
544] Поки невинна була й ніхто ще не стежив за нею.
545] Фебовий птах її зраду помітив, і вже з новиною
546] Вибрався в путь, невблаганний донощик: не терпілось тут же
547] Перед велителем стати своїм. Крильми побіч нього
548] Жваво махає ворона, що все хоче знать, балаклива. [43]
549] З чим поспішає, довідавшись,— "Не до добра,— йому каже,-
550] Шлях цей тебе доведе. Моїм кряканням віщим не знехтуй!
551] Ким я була і якою зробилася, глянь — і побачиш,
552] Як поплатитися можна й за вірність. Колись-то Паллада
553] В кіш, із актейських сплетений лоз, Еріхтонія вклала,
554] Що народився з землі — дитя, яке мами не мало.
555] Трьох попередивши дів, Кекропа двоїстого дочок,
556] Щоб до її таємниць зазирати, цікаві, не смілй
557] В листі сховавшись дрібнім, підглядала я з в^Тгаа густого,
558] Що вони роблять. Так ось тільки дві з них — Пандроса і Герса —
559] Чесно пильнують той кіш. Боязливих, проте, підкликає
560] Третя, Аглавра,— вузли всі розв'язує, ось вони й бачать:
561] Ніби дитина в коші, ніби змій розіслався у ньому.
562] Тут я богині про все розплескала. За це нагороду
563] Маю таку, що навіки позбавлена ласки Мінерви,
564] Нижча від птиці нічної тепер. У моїм покаранні
565] Мають науку птахи: язикатий-бо — сам собі ворог.
566] Не на прохання моє — я й на думці такого не мала —
567] Перемінила мене! Запитай-но в самої Паллади —
568] Не заперечить вона, хоча й переповнена гнівом.
569] Бо ж у фокейськім краю Короней-володар, як відомо,
570] Був мені батьком. До мене, дочки владаря, чередою
571] Вибрані йшли женихи — не гордуй же ти мною й сьогодні.
572] Врода згубила мене. Якось берегом я проходжалась,-
573] Часто по рівнім піску я сама полюбляла гуляти.
574] Бог мене вгледів морський у той час — і жагою пройнявся.
575] Марно вмовляннями згаявши час, він од ласки до сили
576] Вже намірявсь перейти, вже за мною пустивсь. Я — тікаю,
577] Хвилею битий пісок залишаючи, грузну в сипкому.
578] Кличу на поміч богів і людей, та ніхто з-поміж смертних
579] Не відгукнувся, і тільки зворушена дівою Діва
580] На допомогу прийшла. Простягала я руки до неба —
581] Руки мої од рамен почали наче, пухом темніти.
582] Стала я одяг зривати з плечей, але замість нього
583] Пір'я цупке корінцями вросло мені глибоко в шкіру.
584] В розпачу бити руками взялася в оголені груди,
585] Та не було в мене вже ні долонь, ані персів дівочих.
586] Бігла я далі, лишень у піску не вгрузала ногами —
587] Ледве торкалась його; а за мить якусь — високо в небі,
588] Як неповинна супутниця діви Мінерви, я мчала.
589] Щастя ж не мала я й тут, бо втішається честю тією
590] Та, що за злочин важкий стала птахом нічним — Ніктімена.
591] Ти про цей вчинок не чув? А про нього на Лесбосі славнім
592] Тільки й мови було — як ота Ніктімена зганьбила
593] Батькове ложе. Тепер, хоч і птаха, — вину свою тямить,
594] Сонця боїться й сторонніх очей; а ганьбу свою в пітьмі
595] Криє. З широкого неба її проганяють пернаті". [44]
596] "Хай та наука,— їй ворон в одвіт,— тобі йде на користь,
597] Як у біду попадеш. Я сміюсь над пустим віщуванням".
598] Не завернув, долетів і Фебові про Короніду —
599] Як гемонійський юнак поруч неї лежав — сповіщає.
600] Зблід на ту звістку закоханий Феб. Злітає лавровий
601] В нього вінок із чола, на яке мовби туча набігла.
602] Гнівом страшним закипів, і вже замість плектра дзвінкого —
603] Стискує лук у руці, вже роги його майже докупи
604] Зводить, і груди, що й сам до них щойно грудьми пригортався,
605] Ніжний коханець, стрілою несхибною вмить прошиває.
606] Дівчина зойкнула враз і, з-під серця вирвавши вістря,
607] Тіло, біле, мов сніг, заливає червоною кров'ю.
608] "Фебе,— встигла шепнуть,— я могла б, народивши спочатку,
609] Гріх свій сплатити тобі: ти в одній нині двох убиваєш".
610] Мовивши те, пролила вона з кров'ю й життя одночасно.
611] Холод смертельний пройняв з душею розлучене тіло.
612] Феб схаменувся, та пізно було! На свій гнів нарікає,
613] Вже він не рад, що про зраду почув, що так розпалився.
614] Птаха клене, що про неї звістив йому й став винуватцем
615] Горя нежданого, лук ізненавидів свій і правицю
616] Й зброю — стріли сліпі, що в правиці були,— відкидає.
617] Мертву голублячи, має надію ще всупереч Долі
618] Поміч подати їй; все, яке знав, перепробував зілля.
619] Після даремних зусиль, побачивши стос похоронний
620] Дров, на яких її тіло ось-ось переміниться в попіл,
621] Гірко Феб засмутивсь, а що лиць оскверняти сльозою
622] Не випадає богам, він зітхав і стогнав раз од разу
623] Глибоко й тяжко. Буває, корова так лунко затужить,
624] Бачачи те, як на скроні бичка, який ссав її щойно,
625] З розмаху раптом упав, кісточки йому дроблячи, молот.
626] Потім, коли, вже не милі їй, пахощі вилив на груди,
627] Ще раз обняв, належне віддавши їй по неналежнім,
628] Не допустив, щоб охоплене полум'ям лютим зотліло
629] Сім'я його — й вириває з вогню й материнського лона
630] Сина; в печеру гірську до Хірона його переносить.
631] Ворону ж, хоч за донос він чекав нагороди для себе,
632] Гнівний Феб серед білих птахів не дозволив бувати.

633] Мудрістю славний кентавр і божественному вихованцю,
634] Й почесті рад, хоч вона додала йому й труду чимало.
635] От підійшла якось, жовте волосся по плечах пустивши,
636] Донька Хірона,— її народила колись миловида
637] Німфа Харікло на березі річки прудкої й назвала
638] Окіронеєю. Не вдовольнилась вона, перейнявши
639] В батька-провидця науку його — провіщала майбутнє.
640] Впавши в той час у пророчу нестяму й раптово пройнявшись
641] Духом палким божества, що в грудях у неї ховалось,
642] Тільки-но вздріла дитя: "Цілителем всесвіту,— каже,— [45]
643] Хлопче, рости! Як часто життям зобов'язані будуть
644] Смертні тобі! Ти й душі вертати матимеш право.
645] Зважившись раз на таке, проти волі безсмертних, удруге
646] Вже ти того не здійсниш: твого діда вогонь перешкодить.
647] З бога ти станеш прахом німим, а з праху німого —
648] Богом об'явишся знов, свою долю Два рази поновиш.
649] Ти ж, о мій батьку, хоч ти і не відаєш смерті, хоч мати
650] Вічним на світ привела тебе,— сам же бажатимеш палко
651] Смерті собі, коли в тіло твоє через рану проникне
652] Змія жахливого кров,— невимовного болю причина.
653] Отже, з безсмертного смертним ти станеш волею неба.
654] й нитку життя перетнуть тобі три нерозлучні богині".
655] Ще додала б не одне, та з грудей тільки стогін у неї
656] Вирвався, й сльози, напливши нараз, по лиці покотились.
657] "Доля змагає мене,— проказала,— не можу я більше
658] Мовити й слова, бо мовлення дар поступово зникає.
659] Хоч не такий вже великий мій хист, а все ж проти мене
660] Він божество скерував — будущини краще б не знати!
661] Вже я, здається, обличчя людське поступово втрачаю,
662] Чую, трава вже мені до смаку, вже б у поле майнути,
663] Вже в кобилицю я, батька-кентавра дочка, обертаюсь,
664] Тільки всім тілом чомусь, хоч мій батько — півкінь, півлюдина".

665] Так нарікала вона. Незабаром слова якось дивно
666] Стали зливатись усі, вже їх годі було розуміти.
667] Далі — вже й не словами були: видавались іржанням,
668] А за хвилину якусь таки справді, немов кобилиця,
669] Лунко заржала вона й на траву опустилась руками.
670] Пальці зростаються їй, і вже їх не нігті вінчають —
671] В'яже копито тверде, вже робиться довшим обличчя,
672] Шия крутою стає, де складками слалась одежа —-
673] Вже в неї хвіст, а волосся, що вільно спадало до шиї,
674] Гривою вправо лягло. Водночас і лице в неї, й голос
675] Іншими стали, й дала їй ім я ця сумна переміна.

676] Марно Філіри син побивавсь і твоєї, Дельфійцю,
677] Помочі слізно благав: навіть ти б не мав сили змінити
678] Волі батька богів, а коли б навіть мав — не змінив би:
679] Був ти в Еліді тоді, на далеких лугах мессенійських.
680] Бурка пастуша кудлата в той час тобі плечі вкривала,
681] В лівій руці в тебе посох — кийок лісовий — був, а в правій —
682] Ти голосну із семи різнодовгих тростин мав сопілку.
683] Поки ти грою втішався, захоплений тільки любов'ю,
684] Стадо биків твоїх, чуючи волю, зайшло собі, кажуть,
685] Аж до пілійських полів. Ось тоді й перейняв ціле стадо
686] Майї син (на таке він мастак!) і сховав його в лісі.
687] Кражі тієї ніхто не помітив, один лиш про неї
688] Знав із села того дід, його Баттом усі називали.
689] Він у Нелея служив, багача: на траві соковитій [46]
690] Серед залісених гір випасав кобилиць чистокровних.
691] Щоб не доніс він, бува,— на плече йому руку поклавши,
692] Каже по-доброму бог: "Не видай мене, чоловіче,-
693] Може, биків тут шукатиме хтось,— ти нічого не бачив.
694] Не пожалієш об тім: візьми ось цю білу теличку".
695] Й тут же віддав її. Той відповів, подарунок прийнявши:
696] "Йди і не бійсь! Хіба камінь он той про крадіжку розкаже",-
697] Пальцем на камінь вказав. Юпітера син, попрощавшись,
698] Наче пішов, та за хвильку вернувсь, але в іншій поставі.
699] "Чи по межі цій,— питає,— бики не проходили щойно?
700] Добре діло зроби, не приховуй поганого вчинку.
701] Матимеш гарну корову за це, ще й бика їй до пари".
702] Звабив старого подвійний дарунок: "Он там, під горою,-
703] Каже,— віднайдеш биків". І справді були під горою.
704] Внук Атланта всміхнувсь: "Мене мені ж, віроломний,
705] Видав, мене — мені ж?" І того чоловіка за зраду
706] В камінь твердий обернув, що й донині "указником" зветься:
707] Так от неславу чужу зберігає той камінь невинний.

708] Звідси із жезлом в руці, змахнувши крилами рівно,
709] Над муніхійськими нивами злинув, і милий Мінерві
710] Край споглядав, і Лікея сади, науками славні.
711] Саме в цей день урочистим походом до храмів Паллади
712] Йшли, як звичайно, дівчата цнотливі. На маківці кожна
713] Прибраний квітами кошик несла з начинням священним.
714] Як повертались, помітив їх бог і зі шляху прямого
715] Тут же, крилатий, звернув, по колу свій лет скерувавши.
716] Наче коршак, найпрудкіший з птахів, спостерігши жертовні
717] Нутрощі, боязко — поки жерці там ще в повному зборі —
718] Жадібний, в небі кружля, не наважиться вбік одлетіти,
719] Лиш у надії на щастя ширяє, викреслює кола,
720] Так і проворний Кілленій все нижче понад актейським
721] Замком летить і тільки над ним невідхильно колує.
722] Як серед ясних зірок виділяється гожа Зірниця,
723] Як побіч Феби-красуні й Зірниця маліє та меркне,
724] Так найвродливіша серед усіх у поході ступала
725] Герса — того торжества та своїх супровідниць окраса.
726] Замилувався Юпітера син і, в повітрі повисши,
727] Весь запалав. Так ядро, з балеарської пущене пращі,
728] Поки викреслює в небі дугу, розпечеться від лету,
729] Досі йому не відомий під хмарами жар однайшовши.

730] З неба високого вже до землі спрямувався Кілленій
731] І не таїться, настільки поставі своїй довіряє;
732] Хоч бездоганна вона, додає їй ще більшої зваби:
733] От він пригладжує буйний свій чуб, розправляє хламиду,
734] Складки щоб рівні були, щоб кайму золоту було видно;
735] В руку бере заокруглений жезл, який сни наганяє
736] І розганяє, до блиску начищує чудо-сандалі. [47]
737] Три в домі спальні були потайні; слоновою кістю
738] Вбрані їх стіни ясні й черепахою. В правій-Пандроса,
739] В лівій Аглавра жила, в серединній селилася Герса.
740] Та, котра в лівій жила, Меркурія першою вздріла,
741] Як увіходив. "Ти хто,— відізвалася, страх подолавши,-
742] З чим завітав у цей дім?" На те їй Атланта й Плейони
743] Внук таке відповів: "Я той, що повітряним шляхом
744] Батька веління ношу, мій отець — сам Юпітер великий.
745] Що привело мене — теж не таїтиму, тільки сестриці
746] Не підведи,— й мої діти тебе будуть тіткою звати:
747] Я ради Герси прибув. Посприяй же тому, хто кохає".
748] Нишком на нього Аглавра поглянула, як нещодавно
749] На таємниці Мі нерви русявої очі косила.
750] За допомогу свою вимагає від нього чимало
751] Золота й богу велить, щоб тим часом вийшов із дому.
752] Грізно богиня війни позирнула тоді на Аглавру,
753] Видала стогін важкий, і від того здригнулись їй груди,
754] Й навіть егіда, якою могутливі груди вкривала,
755] Вся сколихнулась. Богині згадалося те, як Аглавра
756] На таємницю її посяглася — присягу зламавши,
757] Бога лемносця дитя, що родилось без матері, вздріла.
758] Ну, а тепер іще й милою стане — прокралася думка —
759] Богу й сестрі, та й золота стільки загорне, захланна.

760] З тим поспішає до Заздрості, що й не змиває вже з себе
761] Чорного гною. Житло її нице — в похмурій долині,
762] Десь аж на самому дні, де ні сонця, ні вітру немає;
763] Темний, погибельний кут, переповнений холодом млявим,
764] Де не буває вогню, зате пітьми не бракне ніколи.
765] Щойно прибувши туди, Воївниця-діва сувора
766] Стала при вході в той дім (увійти в нього не випадало
767] Світлій богині) й постукала в двері кінцем свого списа.
768] Аж загули й розчинилися двері. Всередині, бачить,
769] М'ясо гадюче жує — своїх же пороків поживу —
770] Заздрість. Від неї богиня безсмертне лице відвертає.
771] Та ж, залишивши обід свій —— гадюк недоїдених кусні,-
772] Ледве звелася з землі, до дверей неохоче прямує.
773] Грізну богиню побачивши, вродою й зброєю славну,
774] Важко зітхнула вона і відразу змінилася з виду.
775] В неї обличчя бліде, в неї тіло — сама тільки худість,
776] Косить очима весь час, почорніли зіпсовані зуби,
777] В грудях — жовч клуботить, а язик — у зелецій отруті.
778] Сміху не знає, хіба що над болем чужим засміється.
779] Не покріпляється й сном — не дають задрімати турботи:
780] От пощастило комусь — і всихає вона, завидюща,
781] Прагне те щастя звести нанівець — та сама себе зводить,
782] Мучить себе заодно. Хоч богині вона осоружна,
783] Так промовляє до неї Трітонія, коротко й чітко: [48]
784] "Влий отруту свою в одну з Кекропових дочок,
785] Ту, що Аглаврою зветься. Так треба". Й тут же злетіла
786] В світлий ефір, од землі відштовхнувшись кінцем свого списа.

787] Заіздрість за летом богині злобливим слідкуючи оком,
788] Забурмотіла щось — успіх Мінерви заздалегідь вже
789] Спокою їй не дає. Перегодом бере вона в руку
790] Палицю, всю в колючках. Оповившись у хмару смолисту,
791] Всюди, куди б не пройшла, витолочує поле врожайне,
792] Спалює трави м'які, верхівки рослин оббиває,
793] Духом трійливим поганить народи, міста і домівки.
794] Врешті, побачивши місто високе Трітонії-діви,
795] Славне хистом людей, багатствами й миром святковим,
796] Аж просльозилася — саме тому, що там сліз не застала.

797] В спальню, однак, до Кекропа дочки увійшовши, взялася
798] Тут же сповняти наказ: їй на лоно поклала кістляву
799] Руку і вщерть колючками гризькими наповнює серце.
800] Пристрасть вдихає їдку й отрутою чорною наскрізь
801] їй усі кості промочує, скроплює нею легені.
802] Щоб таки тут, під рукою, було джерело того лиха,-
803] Образ сестри перед нею малює і красеня бога, .
804] Що за дружину собі її взяв. У дівочій уяві
805] Ще величавішим робить усе те — й Кекропову доньку
806] Туга вже їсть потайна; зітхає, журна, серед ночі,
807] Журно зітхає і вдень, і в хворобі, такій невсипущій,
808] Тане, мов лід навесні під непевним ще променем сонця.
809] Так у гарячці стліває вона, розтривожена щастям
810] Герси, як вогнище, де замість дров — усіляке будяччя:
811] Не палахкоче воно — на повільному жарі згоряє.
812] Часто, щоб очі такого не бачили, вмерти хотіла,
813] Часто — суворому батькові, наче провинна, зізнатись.
814] От, наміряючись бога прогнать, перед ним на порозі
815] Сіла й у дім увійти не дає. її бог умовляє,
816] Слів добираючи якнайніжніших. Вона ж йому: "Годі!
817] Поки не вижену звідси тебе — не зійду з того місця!"
818] "Згода. Станем на тім",— усміхнувся проворний Кілленій
819] І відчинив собі двері жезлом. А їй, що хотіла
820] Рвучко звестись, оніміло все те, що згинатися може
821] В тілі людському, незвичний тягар не давав ворухнутись.
822] Ще раз, що сили було, намагалася випрямить спину,
823] Та ціпеніють суглоби колін, розпливається тілом
824] Холод, а жили, втрачаючи кров, леденіють і бліднуть.
825] Як — непоправна напасть! — розповзається тілом повільно
826] Рак, що до хворих частин усякчас долучає здорові,
827] Так, і життєві шляхи забиваючи, й дихання тепле,
828] Холод мертвотний, в'язкий проникає нещасній у груди.
829] Не намагається слова сказать, та хоча б намагалась —
830] Виходу голос не мав: кам'яніло їй горло, й у камінь [49]
831] Перемінилось лице, не жива — кам'яна вже сиділа.
832] Білим той камінь не був: від думок її темним зробився.

833] Так покаравши зухвалі слова і думки нечестиві,
834] Внук Атланта піднявся в ефір і, розправивши крила,
835] Край, що втішається йменням Паллади, мерщій покидає.
836] Тут його батько гукнув. Притаївши, що мова тим разом
837] Йде про кохання,— "Велінь моїх,— каже,— сповнителю вірний,
838] Часу не гай, а з висот, як то звично тобі, зісковзнувши,
839] Мчи в ту країну, що з правого боку їй видно на небі
840] Матір твою. Цю країну Сі донською звуть поселенці.
841] Там серед гір оддалік ти володаря стадо побачиш
842] На пасовищі; його й заверни до берега ближче".
843] Мовив — і тут же, зігнаний з гір, до берега моря
844] Жваво спішить молодняк, де володаря славного донька
845] В колі тірських дівчат погуляти частенько любила.

846] Згоди між ними нема, не люблять у парі ходити
847] Влада найвища й любов. Занедбавши свій скіпетр владичий,
848] Батько й керманич богів, хто в правиці зброю тримає —
849] Триязиковий вогонь, хто кивком може світ сколихнути,
850] Перемінивсь у бика, й, замішавшись до стада теличок,
851] Гучно порикує, й гордо по травах м'яких походжає.
852] Білий він весь, наче сніг, по якому іще не ступала
853] Жодна нога, над яким не проносився Австер сльотливий.
854] Шия — в м'язах тугих, від лопаток підгорлина висне;
855] Роги, хоч, може, й не надто круті, та подібних, напевно,
856] Не відточив би й митець; самоцвітами ясними сяють.
857] Погляд не грізний, однак, та й широке чоло не похмуре,
858] Лагідним він видається. Дивує Агенора доньку
859] Те, що красивий такий, що й не думає бити рогами.
860] Та, хоч який він м'який, підступитися зразу боїться.
861] А за хвилинку вже китицю квітів йому простягає.
862] Радість бурхливу закоханий чує, і руки їй лиже
863] В передчутті насолод, і жагу свою ледве тамує.
864] То по зеленій травиці, пустуючи, б'є він ногами,
865] То на жовтавий пісок білосніжним боком кладеться.
866] Вже й перестала боятись його, вже й він дозволяє
867] То поплескати по грудях себе, то вінком із весняних
868] Квітів роги вінчать. Нарешті зважилась діва
869] Сісти на нього: чия була спина під нею, не знала.
870] Бог же з твердої землі та сипкого піску непомітно
871] Входить у хвилю, лукавий, а далі — рівниною моря,
872] Де лише небо й вода, грудьми розсуваючи хвилю,
873] Він полонянку везе. Вона ж озирається, зблідла,
874] На побережжя. Взялася за ріг однією рукою,
875] Другу — на спину поклала; під вітром одежа лопоче.

КНИГА ТРЕТЯ
1] Потім Юпітер, оманливий образ бика з себе знявши,
2] Знову собою зробивсь, на діктейських полях оселився.
3] Батько тим часом велить, щоб дочку, яку викрали в нього,
4] Кадм будь-що відшукав, а ні — то грозить, що вигнанням
5] Тут же скарає його — злочинний і благочестивий.
6] Світ обійшовши (та хто потаємні діла Громовержця
7] Міг би вгадати?), від батька тікаючи, край свій лишивши,
8] Так і блукає Агенора син, і в оракула Феба
9] Просить поради, не знаючи, де йому врешті б осісти.
10] "В полі,— Феб одповів,— тобі стрінеться біла корова,
11] Що під ярмом не була, що й не бачила плуга кривого.
12] Підеш за нею слідком, і там, де корова приляже,
13] Стіни зведи, і нехай твоє місто "Беотія" зветься.
14] Тільки-но втішений Кадм із Кастальської вийшов печери,
15] Бачить, полем без нагляду йде собі гарна телиця;
16] Глянув на шию — ніякої мітки, щоб людям служила.
17] От він і йде невідступно за нею, і Фебові мовчки
18] Дяку складає за те, що вказав йому певну дорогу.
19] Вбрід перейшли вже Кефіс і рівнини Панопи минули;
20] Тут зупинилася дивна телиця й, піднявши до неба
21] Лоб свій, рогами оздоблений, раптом замукала лунко.
22] Потім на тих, що за нею ішли невідступно, зирнувши,
23] Звільна боком гладким прилягла на траву соковиту.
24] Вдячністю повниться Кадм, на коліна впавши, цілує
25] Землю чужу, невідомим полям поклонився та горам.
26] Жертву Юпітеру скласти бажаючи, слугам велить він
27] Для у зливання води зачерпнути з джерел найчистіших.

28] Темний праліс там був, не торкнутий вістрям сокири;
29] В ньому — печера глуха. Кам'яні віковічнії брили,
30] Споєні часом, правили їй за склепіння могутнє.
31] Били дж"рела довкіл. У глибинах тієї печери
32] Жив собі Марсовий змій: мерехтить золотий його гребінь,
33] Очі вогнем палахтять, набухає отрутою тіло, [51]
34] Три язики миготять, три ряди зубів-частоколів.
35] Тільки-но вихідці з роду тірійського в той непроглядний
36] Ліс нещасливо заглибились, тільки-но дзбан, задзвенівши,
37] Хвилю прозору черпнув,— у цю ж мить із лігва кам'яного
38] Виглянув синявий змій і страшним обізвався сичанням.
39] Тут же їм дзбани випали з рук; як стояв із них кожен,
40] Так, побілівши, й завмер, а тоді затремтів усім тілом.
41] Змій же, виток за витком, викочує тіло лускате,
42] Легко його раз у раз у дугу велетенську згинає.
43] Звівшись у простір повітряний більше, ніж наполовину,
44] Ліс озирнув довкруги — від небесного змія не менший,
45] Що розмежовує Аркти (якщо його цілим побачиш).
46] Тут на нещасних людей (з них одні боронитись хотіли,
47] Інші —тікати, а хто й ворухнутись не міг з переляку)
48] Змій налетів: тих зубами шматує, а цих у смертельних
49] Губить обіймах, отрутою чорною-інших вбиває.

50] Ось уже й сонце стрімке вкоротило під полудень тіні.
51] З дива не сходить Агенора син: де ж це баряться друзі?
52] Вирішив слідом піти. На плечах його зідрана з лева
53] Шкіра жовтілася; ратище й спис проти сонця блищали
54] Вістрям залізним, але його дух — над усяке' залізо.
55] Тільки-но в ліс увійшов і побачив тіла бездиханні,
56] Велета-змія над ними, що все ще лизав страхітливі
57] Рани на жертвах своїх язиком криваво-червоним,-
58] "Я відомщу за вас, друзі,— сказав,— а якщо не судилось —
59] То приєднаюсь до вас!" І правицею брилу камінну,
60] Мовивши те, підхопив і пожбурив у лютого змія.
61] Сили такої удар похитнув би й твердині високі
62] Разом із муром міським, але змій залишився без рани:
63] Панцир його захистив — луска невразлива блискуча,
64] Темно-синява твердь удар небувалий відбила.
65] Та не встояла й твердь перед списом гостроконечним:
66] Він йому в спину гнучку посередині з розмаху впився,
67] Глибоко вістрям залізним проникнувши в нутрощі змія.
68] Той озирнувся на спину свою; скаженіючи з болю,
69] Рану побачив, і, списа держак ухопивши зубами,
70] Довго і в той бік, і в другий хитає ним, поки із спини
71] Якось не вихопив, тільки в кістках наконечник остався.
72] Щойно тоді, роз'ятривши рану живу, запалав він
73] Звичним гнівом своїм — набубнявіла жилами шия,
74] Слина біляста запінилась в пащі, роззявленій хижо;
75] Стогне, дзвенить під лускою земля, й отруйливий, чорний
76] Подих із горла його, мов із Стіксу, снується в повітрі.
77] Сам же, звиваючись, то в величезне кільце своє тіло
78] Скрутить, а то на весь зріст, мов найвища жердина, зметнеться.
79] Ось уже стрімко вперед, мов бурхлива ріка в повноводдя,
80] Рине й грудьми на своєму шля.ху повергає дерева. [52]
81] Трохи подавшись назад, Агенора син відбиває
82] Шкірою лева цей змієвий шал, цю загрозливу пащу,
83] Спис наготові тримаючи. Той, очманівши від люті,
84] Марно залізо гризе і скрегоче по вістрі зубами.
85] Вже піднебіння трійливе його починає спливати
86] Кров'ю; від неї зелена трава червониться довкола.
87] Рана, одначе, була невеликою: змій од удару
88] Ще відхилявсь і, задкуючи, вражену шию відводив,
89] Щоб не засіло й у ній, заглибившись, гостре залізо.
90] Тут щойно Агенорід, устромивши спис йому в горло,
91] Став наступать, не пускаючи списа, й до дуба, нарешті,
92] Змія притис, і пробив йому шию і дуб одночасно.
93] Дуб, застогнавши, зігнувсь од ударів хвостатого змія,
94] Що навалився на стовбур дзвінкий усією вагою.
95] Поки зчудований Кадм обдивляється тіло простерте,
96] Голос раптово почув, хоч не міг розпізнати спочатку
97] Звідки, та ясно почув: "Дивуєшся, Агеноріде,
98] Як того змія здолав? За хвилину й ти будеш змієм".

99] Той остовпів і поблід на обличчі, мов розум утратив,
100] Дибом волосся йому піднялось, похололому з жаху.
101] Тут опікунка його, Паллада, злинувши з неба,
102] Кадмові землю орати велить і сипати в неї
103] Змієві зуби, з яких прорости має Люд войовничий.
104] Тільки-но скиба за плугом лягла, в борозну вже ті зуби
105] Сипле, як велено, Кадм — сівач умирущого роду.
106] Тут же (нелегко й повірити в Те) ворухнулися скиби,
107] Й де борозна була — вістря списів заблищали спочатку,
108] Згодом шоломи зійшли, захиталися китиці грізні,
109] Далі зринають обтяжені зброєю плечі, й погруддя,
110] Й руки — стіною піднявся засів щитоносного люду.
111] Так у театрі, коли під час свят опадає завіса,
112] Постаті різні ростуть: появляються спершу обличчя,
113] Потім — все інше повільно на світ наче з дна випливає,
114] Поки, врешті, й нога на краю підмостків не стане.
115] Знову за зброю хапається Кадм, не виходячи з дива.
116] "Кинь! — йому крикнув один із мужів, що з землі народились.-
117] Кинь! X втручатись не смій до наших боїв міжусобних!"
118] Мовивши, тут же сусіда свого, земнородного брата,
119] Гострим ударив мечем, але й сам загибає від списа.
120] Довго й убивця не жив: через рану під серцем глибоку
121] Тут же видихнув те, що вдихнув нещодавно, повітря.
122] Щойно з'явившись, лягають ряди в бойовищі кривавім.
123] Брат на брата встає, щоб за хвилю обом їм упасти.
124] Так ось юнацтво коротковічне, кривавлячи землю,
125] Рідну матір, об неї грудьми, розгарячене, б'ється.
126] П'ятеро воїнів ще не зітнулись; один з них, Ехіон,
127] "Голос Трітонії вчув і, на землю кинувши зброю, [53]
128] Мир обіцяє братам, вимагаючи сам у них миру.
129] їх тоді взяв у підмогу собі пришелець сідонський,
130] Зводячи мури міські, як велів йому ,Феб-ясновидець.
131] Ось уже й Фіви стоять! І, здавалося б, що й на вигнанні,
132] Кадме, тобі усміхається щастя: з Венерою й Марсом
133] Ти споріднився; чимало заважила й знатність дружини,
134] Стільки ще дочок, синів та улюблених паростків роду —
135] Внуків, уже юнаків! Але завжди людині чекати
136] Слід на останній свій день: щасливим назвать когось годі,
137] Поки не вмре й не зів'ється над тілом вогонь похоронний.
138] Та серед щастя й удач причиною першого болю,
139] Кадме, внук тобі став, що раптово зробився рогатим.
140] Потім — кров'ю господаря ситі мисливські собаки.
141] Втім, коли зважиш усе,— не злочин у цьому побачиш:
142] Виявиш Долі вину, бо ж помилка — не злодіяння.

143] Горб височів, де не раз хижаків убивали на ловах.
144] Полудень саме надходив, коротшали тіні довкола.
145] Сонце від'двох своїх меж зависло на віддалі рівній.
146] Друзів-мисливців тоді по глухих, бездоріжних яругах
147] Словом погідним юнак гіантійський скликає до себе:
148] "Досить вже сіті й списи нам на ловах кривавити, друзі!
149] Нині щасливим був день. А завтра, коли на рожевім
150] Повозі знов нам Аврора заблисне — тоді, відпочивши,
151] Діло продовжим своє. Тепер ось од Заходу й Сходу
152] Рівно Феб віддаливсь: аж порепалось поле від спеки.
153] Вже відпочити пора, то згорніть вузлуваті тенета".
154] Роблять, як велено, ті,— відкладають лови на завтра.

155] Діл був, сосною порослий увесь і струнким кипарисом,
156] Звався "Гаргафія" він — заповідна діброва Діани.
157] Десь у найдальшім куточку діброви ховалась печера,
158] Скромна, без жодних прикрас, та не згірш од митця там явила
159] Хист свій природа сама: склепіння тієї печери
160] Дугоподібне вона з ніздрюватого каменю склала.
161] Зліва струмок гомонить, кришталевою хвилею грає.
162] А по боках моріжок охопив його, наче окрайком.
163] Тут богиня лісів після ловів утомливих часто
164] Тіло дівоче в прозорій воді холодити любила.
165] От, прийшовши туди, вона спис, і послаблений лук свій,
166] І сагайдак віддає зброєносиці німфі, а друга
167] Руки мерщій простягла —— від богині одежу приймає.
168] Дві — роззувають її, а з усіх найздібніша Крокала,
169] Донька Ісмена-ріки, хвилясте волосся Діани
170] В'яже майстерно вузлом, хоч своє розпустила по плечах.
171] Воду тим часом черпають Нефела, Гіала, Раніда,
172] Псека, Фіала — й по вінця наповнюють дзбани опуклі.
173] Поки Тітанія тіло своє неквапливо зливає,
174] Кадма внук у той час, полювання удатне відклавши, [54]
175] Гаєм незнаним іде навмання, і тут ненароком
176] (Видно, вже доля така!) забрідає в той закут священний.

177] Тільки ввійшов під склепіння глухе, де джерела струмились,
178] Німфи, що вже роздяглись, нежданого вгледівши гостя,
179] Вдарили в груди себе й розкричалися так, аж луною
180] Гай оді звавсь, а тоді, обступивши Діану юрбою,
181] Тілом своїм приховали її; вона зростом, одначе,
182] Серед усіх виділялась — на голову вища, ніж інші.
183] Як запалає хмаринка не раз, коли променем сонце
184] Здалеку вразить її, як багрянцем горить Зоряниця,
185] Так, без одежі побачена, вся зашарілась Діана.
186] Хоч і нелегко було ворухнутись в оточенні подруг,
187] Боком вона повернулась-таки й озирнулась за плечі,
188] Та не було під рукою стріли, а так їй.хотілось
189] Лука напнути в ту мить! Дотягнувшись устами до хвилі,
190] Порскає нею в лице юнака; оросивши й волосся,
191] Так йому, мстива, майбутню біду пророкує та горе:
192] "Йди та розказуй тепер, коли щось розказати зумієш,
193] Як ти роздягнену бачив мене". Не додавши ні слова,
194] Оленя роги йому понад мокрим чолом підіймає,
195] Шию видовжує, над головою — загострює вуха,
196] Кисть у копито тверде перемінює, руки ж — у довгі
197] Ноги, а тіло вкриває густою плямистою шерстю,
198] В серце вселяє ще й страх: утікаючи, син Автоної
199] З дива не сходить: відкіль у ногах така прудкість береться?
200] Та, спостерігши у хвилі струмка свою голову й роги,-
201] "Горе!" — зойкнути мав, але так і не вимовив слова,
202] Лиш застогнав,— це й була його мова,— й сльози обличчям,
203] Вже не людським, попливли; тільки розум колишнім лишився.
204] Що тут робить? Чи додому, в палати, вернутись, чи в лісі
205] Сховок найти? Дома соромно буде, в гущавині — страшно.

206] Поки вагався, помітили пси його. Першими двоє
207] Гавкіт зняли — Іхнобат, що нюх мав гострий, з Мелампом.
208] Кноським був Іхнобат, Меламп — спартанської крові.
209] Далі — ринули всі, залишаючи й вітер позаду:
210] Памфаг, Доркей, Орібаз — гончаки чистокровні аркадські —
211] Дужчий за всіх Неброфон, Лелапа й Терон жорстокий,
212] Бистрий гончак Птерел і чуйний Агр, а за ними —
213] Лютий Гілей — нещодавно кабан його іклом поранив;
214] Напа, вівчарка породиста, що народилась од вовка,
215] Пемена й Гарпія хижа з двома щенятами разом,
216] І сікіонський Ладон, що живіт наче втягує в себе,
217] Ті грі д, Алкея, Дромад, Канакея завзята, й Стіктея
218] І білосніжний Левкон, і чорний скуйовджений Асбол,
219] Дужий Лакон і Аелл, витривалий у бігу стрімкому,
220] Фой, швидкий Кіпріон у парі з братом Лікіском,
221] Гарпал, що білою міткою світить на чорному лобі, [55]
222] І Меланей, і Лахнея, що шерсть наїжачує грізно;
223] Побіч — Лабр, Агріод, у яких лаконянка — мати,
224] Батько — діктеєць, а далі —лункоголосий Гілактор.
225] Не зрахувать їх усіх! І ця зграя, жадаючи крові,
226] Через провалля, верхи, через дикі, неходжені скелі —
227] Є там стежина яка, чи нема — пролітає, мов вихор.
228] Той утікає, хоч тільки що й сам переслідував звіра.
229] Горе! Тікає від слуг своїх власних, гукнути їм хоче:
230] "Я — Актеон, ваш господар! Пригляньтесь до мене, впізнайте!"
231] Слів не знаходить, однак. А гавкіт — усе голосніший.

232] Першим йому Меланхет у спину вгризся зубами,
233] Потім — Терідамад, на плечі повис Оресітроф.
234] Вибігли дещо пізніше вони, подолали, одначе,
235] Пасма гірські навпростець, і поки там гаяли пана,
236] Інші наспіли й разом його шматувати взялися.
237] Весь він суцільною раною став, тільки стогін ще чути,
238] Наче вже не людський, але й олень так не застогне.
239] Тужним голосом повнить місця, йому добре відомі.
240] Впав на коліна й, неначе прохач, повертає безмовно
241] Голову в різні боки, простягти хоче руки в благанні.
242] Друзі тим часом і криком, і свистом нацьковують зграю
243] Спрагнених крові собак, розглядаючись за Актеоном.
244] "Гей, АктеонеІ — навперебій, що є сили, гукають
245] (Той на їх поклик щораз озирається).— Гей, Актеоне!"
246] Кличуть його: засидівсь, мовляв, а тут он яка здобич!
247] Він, проте,— поруч, а як би хотів бути й справді відсутній!
248] Бути б хотів глядачем, та коли б тих укусів не чути!
249] Пси ж — його вірні пси! — йому в тіло зуби встромивши,
250] Рвуть свого пана, бо де ж було знати їм, що то за олень!
251] Так і сконав од укусів, і тільки тоді наситила,
252] Кажуть, великий свій гнів мисливиця славна — Діана.

253] Всяко судили про це: для одних видавалась богиня
254] Надто жорстокою; інші — хвалили: суворе дівоцтво
255] Слід саме так берегти, і по-своєму кожен мав слушність.
256] Байдуже тільки Юноні одній, як цей вчинок назвати:
257] їй він на руку пішов, бо ж дім Агенора, врешті,
258] Горя зазнав. І ось від суперниці Тірської гнів свій
259] Вже на весь рід переносить вона. Та тут до старої
260] Злоби й нова додалась: завагітніла від Громовержця
261] Діва Семела — Юнона тоді язику дає волю.
262] "Лайка, проте, не поможе мені,— схаменулась,— на неї
263] Мушу я впасти, на неї саму,— якщо величаве
264] ймення Юнони не марно ношу,— й погубить, якщо маю
265] Право на скіпетр ось цей осяйний, якщо я — володарка
266] Й для Громовержця — дружина й сестра (що сестра — то вже певно).
267] Кривдниці я відомщу — своїм блудом не буде втішатись! [56]
268] Тільки подумать! — Блудниця, а носить у лоні своєму
269] Плід од Юпітера! Тільки від нього матір'ю стати
270] Прагне, чого ледве я домоглась. У красу свою вірить!
271] Вір собі, вір! Або я не Сатурна дочка, або скоро
272] Сам твій коханець тебе зажене в попідземнії води!"

273] Тут вона з місця встає і, вповившись у хмару жовтаву,
274] Мчить до Семели. І поки не вийшла ще з хмари тієї,
275] Робить із себе бабусю стару: побіліли їй скроні,
276] Зморшки обличчям лягли, пригорбилась, крок став непевним,
277] Голос — старечим, хрипким. Ось так вона за епідаврську
278] Няньку себе видає, що колись годувала й Семелу.
279] Мова зайшла то про се, то про те. Про Юпітера також
280] Наче знічев'я згадала стара, ще й зітхнула: "Коли б то,-
281] Каже,— це в дійсності він, а то всяке бува: не один же
282] Богом назвавшись, отак прослизне собі в спальню дівочу.
283] Мало сказати: "Я — батько богів", якщо є ним насправді,-
284] Доказ любові хай дасть: яким його звикла приймати
285] Владна Юнона, таким, величавим, нехай і до тебе
286] Горнеться; знак же верховної влади при ньому хай буде".

287] Так вона Кадма дочку, якій горе й не сниться, повчає
288] Словом лукавим, а та вже в Юпітера просить дарунку.
289] Він їй на те: "Вибирай! Не відмовлю, будь певна, ні в чому:
290] Щоб марнослівним не видавсь тобі,— присягаюся Стіксом,
291] Він для богів усіх — бог, він острашку й на них наганяє".
292] Лихом своїм і могутністю горда, і згубним для себе
293] Послухом бога-коханця: "Яким тебе брати в обійми
294] Звикла Сатурна дочка, коли двох вас Венера єднає,
295] Будь і зі мною таким". їй хотів він уста затулити,
296] Та запізнивсь: у повітря вже злинуло слово квапливе.
297] І застогнав Громовержець: як їй не змінити бажання,
298] Так і йому не вернути присяги. В глибокій скорботі
299] З неба спускається він; за обличчям його потяглися
300] Хмари густі, він завихрює їх, виповняє громами,
301] Стріли меткі додає — невідхильні свої блискавиці.
302] Втім, свою силу він прагне послабити, як тільки може:
303] Взяв у правицю вогонь не такий, як тоді, коли в прірву
304] Скинув Тіфея сторукого — зброя ця надто могутня.
305] Різні блискавки є: одним, котрі легші, кіклопи
306] Менше вогню додали, не такі вони хижі, стрімливі —
307] Другою зброєю звуть їх боги; саме з ними Юпітер
308] Входить в Агенора дім. Небесного полум'я смертне
309] Тіло знести не могло, спопеліло від шлюбних дарунків.
310] Ще недозріле дитя, з материнського лона добуте,
311] Вшите було (якщо вірити слову) в стегно свого батька.
312] Й там добуває свій строк, що його провести мало в лоні.
313] Ще коли був немовлям, його потайки Іно ростила —
314] Тітка, Семели сестра. Опісля заховали нісейські [57]
315] Німфи в печерах своїх те дитя й молоком годували.

316] Поки діється це на землі згідно приписів Долі,
317] Поки безпечно росте собі Вакх, який двічі родився,
318] Кажуть, десь у той час, розігрівшись нектаром, Юпітер
319] Тугу важку позабув і, Юнону безжурну обнявши,
320] Знов забавлятись почав, і при цьому: "Більша,— їй каже,-
321] Випала вам насолода, жінкам, аніж нам, чоловіцтву".
322] Та заперечила. Щоб не сваритись, рішили спитати,
323] Що на те скаже Тіресій досвідчений,— він-бо обидві
324] Знав насолоди: в зеленому лісі він двох величезних
325] Змій, що зійшлись, переплівшись тілами, києм ударив
326] І з чоловіка відразу він жінкою став (чи не диво?)
327] Й нею сім осеней був, а на восьму тих змій він удруге
328] Вздрівши, сказав: "Якщо ран ваших сила така, що негайно
329] Стать свою змінює той, хто поранює вас, то сьогодні
330] Я вам удару завдам". І завдав їм удару — й колишній
331] Вигляд, який од народження мав, повернув собі знову.
332] В тій суперечці смішній мимоволі ставши суддею,
333] Думку Юпітера стверджує він. Не на жарт розгнівилась,
334] Кажуть, Сатурна дочка й за таку от нікчемну марницю
335] Зір забирає в судді — його в темінь занурює вічну.
336] Батько всесильний зате — бо ж того, що зроблене богом,
337] Не скасувати й йому — взамін за відібрані очі
338] Робить провидцем його, покарання полегшує честю.

339] В славі найвищій своїй по містах аонійських Тіресій
340] Людям, коли хто звернувсь, непомильно пророчив майбутнє.
341] Слів його віщих вагу і правдивість судилося вперше
342] Ліріопеї блакитній пізнать: течією виткою
343] Німфу Кефіс обійняв, і як тільки зімкнулися хвилі,-
344] Честі позбавив її. Завагітнівши, німфа прекрасна
345] Сина в свій час повила, що й тоді вже був гідний любові.
346] Ніжне дала йому ймення — Наркіс. Про долю хлопчини —
347] Чи довголіття судилось йому — віщуна запитали.
348] Долі провидець на те: "Якщо сам себе не побачить".
349] Довго слова ці здавались безглуздям; та ось прояснились
350] Ходом подій — небувалою пристрастю й смертю Наркіса.
351] Три п'ятиліття свої примноживши ще одним роком,
352] Міг видаватися він юнаком і хлоп'ям одночасно.
353] Скільки в ту пору дівчат, скільки хлопців за ним упадало!
354] Гордість незламна, проте, заховалась під виглядом ніжним:
355] Жодна в ту пору з дівчат, жоден хлопець його не торкнулись.
356] Раз якось німфа його запримітила: в сіті лякливих
357] Оленів він заганяв — гомінлива Ехо, що луною
358] Кожен повторює, звук, хоча першою слова не зронить.
359] Мала ще тіло тоді, не самий лиш невидимий голос;
360] Та говірливі уста і тоді їй для того служили,
361] Щоб із підхоплених слів лиш останнє весь час повторяти. [58]
362] Так балакливу скарала Юнона, бо та заважала
363] В горах виловлювать німф, що з Юпітером там забавлялись:
364] Поки словами володарку гаяла, німфи-пустунки
365] Легко чкурнути могли. Розгадала Сатурнія хитрість:
366] "Я вкорочу,— пригрозила,— язик твій зухвалий, що досі
367] Вводив в оману мене, буде куцим віднині твій голос!"
368] Діло скріпляє грізьбу: тільки те, що закінчує мову,
369] Слово подвоює німфа тепер, лиш почуте повторить.

370] Отже, Наркіса, що в тій глушині полював, спостерігши,
371] Вмить запалала Ехо. Непомітно ступає за хлопцем.
372] Скільки не йде за ним — жар усе ближчий красуню діймає.
373] Змочений в сірці палкій смолоскипа вершечок так само,
374] Ще й не притулиш його до вогню, спалахне пурпурово.
375] Як їй хотілося словом ласкавим його перестріти,
376] Вилити просьбу свою! Та якби ж то не вперта природа:
377] Першій промовити слова не дасть, і вичікує німфа,
378] Поки почує когось, щоб одразу й собі одгукнутись.
379] На полюванні тим часом Наркіс, відлучившись од друзів,
380] "Гей, чи тут є хтось?" — гукає їм, "Є хтось!" — Ехо відгукнулась.
381] Той остовпів і, довкіл озирнувшись: "Сюди!" — що мав сили,
382] Крикнув іще раз. "Сюди!" — залунав за тим закликом заклик.
383] Знову оглянувсь — нікого ніде. "То чого ж утікаєш?" —
384] З дива не сходить. Та скільки питав, стільки й чув те питання.
385] Все ж на своєму стоїть і, піддавшись омані відлуння,
386] "Тут ось зійдімось!" —— гукнув. Нічого так радісно досі
387] Не повторяла Ехо, як оце довгождане: "Зійдімось!"
388] До того слова сама дослухаючись, ліс покидає,
389] Йде, щоб руками обвить юнака чарівливого шию.
390] Той, утікаючи, кинув їй: "Геть! Забери свої руки!
391] Краще помру, та не буду тебе звеселяти собою!"
392] Ця ж одізвалася: "Буду тебе звеселяти собою!"
393] Сором обпік її. В дикому лісі зневажена німфа
394] Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує.
395] Пристрасть не гасне, проте; роз'ятрює душу й зневага.
396] Тіло поникле підточує туга їдка, невсипуща.
397] Сохне і шкіра на ній, соковитий рум'янець неначе
398] З вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос.
399] Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням.

400] Щезла в лісах, і ніхто серед гір уже німфи не бачить,
401] Чують — усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний.

402] Так от над нею й над багатьма річковими й гірськими
403] Німфами він насміявсь, як раніше — над чоловіками.
404] Хтось із покривджених, руки до неба піднявши нарешті,-
405] "Сам хай полюбить, та хай дотягтись до любові не зможе!" —
406] Мовив,— і це справедливе прохання Рамнусія вчула.

407] Чистої хвилі струмок течією сріблястою вився.

408] Не добирався пастух туди, з гір не спускалися кози, [59]
409] Жодна тварина, жоден хижак, жоден птах не торкався,
410] Не каламутив його, не кружляв над ним лист облетілий.
411] Трави— м'які, що довкіл зеленіли, живив той струмочок.
412] Тінявий ліс охороною був од пекучого сонця.
413] В полудень спечний, по ловах, у ту мальовничу місцину,
414] За течією подавшись, юнак забрідає. Прилігши,
415] Хоче згасити жагу, та ніяк її, спраглий, не згасить.
416] Поки хиливсь над струмком, побачив себе — й закохався
417] В мрію без тіла; гадає, що тілом є хвиля холодна.

418] Ось він над нею завмер, наче різьблений мармур пароський,
419] Зором холодним красу свою п'є, та напитись не може.
420] Очі свої, дві зорі, й волосся, яким не гордив би
421] Вакх, або й сам Аполлон, лежачи над водою, він бачить;
422] Лиця, порослі пушком, наче з кості слонової, шию,
423] Ніжні вуста й вишневий розлив на лиці білосніжнім.
424] Все це дивує його, бо й справді він подиву гідний.
425] Прагне, безтямний, себе; він і хвалить, і хвалений — він же.
426] Рветься до себе ж таки: сам запалює, сам же — палає.
427] Скільки разів цілував, нерозважний, хвилю зрадливу!
428] Скільки разів, пориваючись шию точену обняти,
429] Воду руками горнув, та себе на знаходив під нею!
430] Що там побачив — не знає; незнаним горить він, одначе.
431] Те, що обманює зір, водночас його й вабить до себе.
432] Що ж, нерозумний, на хвилі пливкій відображення ловиш?
433] Це ж бо — мара: відвернись — і зникне те, що кохаєш!
434] Бачиш обличчя своє, що відбилось у хвилі. Без тебе
435] Тінь ця — ніщо, бо приходить вона й зостається з тобою,
436] Й піде з тобою, якщо куди-небудь піти звідси можеш.
437] Та відтіля відійти йому годі: ні їжа не вабить,
438] Ні відпочинок; лежить на траві в холодку і жадливо
439] П'є безтілесну красу, в незворушну задивлений воду.
440] Гине від власних очей. Але врешті підвівся насилу
441] Й жалісно вигукнув, руки простягти до лісу німого:
442] "Хто, вікопомні ліси, нещасливішим був у коханні?
443] Ви ж не одну та й не раз прихищали закоханих пару.
444] Скільки над вами майнуло віків, а хто, пригадайте,
445] Так побивався, як я? Хто сохнув аж так од любові?
446] Бачу ось мрію свою, але що мені з того: до неї
447] Не дотягнуся — ось так обманутись закоханий може!
448] Прикро ще й те, що не безкрай морів, не дороги далекі,
449] Не верхогір'я, не мури міські пролягли поміж нами —
450] Смужка води! Та й сам він, бачиться, прагне любові:
451] Скільки разів я вустами торкався прозорої хвилі,
452] Стільки ж, назустріч мені, з глибини наближав він обличчя.
453] Вже й наче смужки тієї нема, що закоханих ділить.
454] Випірни, хто б ти не був, не вводь мене, милий, в оману!
455] Хлопче, куди ти, куди? Не такий я на вік та на вроду, [60]
456] Щоб уникати мене: пропадали ж бо німфи й за мною!
457] Щиру взаємність лице твоє ніжне мені обіцяє:
458] Ось я до тебе тягнусь — простягаєш і ти мені руки,
459] Я усміхнувсь — усміхаєшся й ти; а заплачу — й у тебе,
460] Бачу, сльоза вже бринить. На кивок мій — кивком одмовляєш,
461] Видно й з поруху вуст прехороших, що ти мені й слово
462] Мовиш в одвіт, та його з-під води я не можу вловити.
463] Він — це я сам! Я збагнув. Мій образ мене не обдурить!
464] Палом до себе пройнявсь я; вогонь і ношу, й роздуваю.
465] Що ж тут? Благать, а чи ждати благань? Та й чого ж тут благати?
466] Те, чого прагну,— я сам. Од багатства я вбогим зробився.
467] О, коли б вийти я міг поза межі свого ж таки тіла!
468] Дивно — любити й бажати розлучення з тим, кого любиш!
469] Сил моїх рештки вже біль забирає. Недовго на світі
470] Жити лишилось мені; не розвившись іще, засихаю.
471] Смерть не страшна мені: вмерши, од болю звільнюся; одначе
472] Той, кого я полюбив, хай ще довго живе після мене.
473] Нині ж обом нам в одній треба вмерти душі нашій спільній".
474] Мовивши, знов у своє відображення втупивсь очима.
475] Ронить у воду сльозу. Потурбований образ, хитнувшись,
476] Наче по хвилі ковзнув. "Безсердечний, куди ти? — в розпуці
477] Зойкнув юнак.— Зупинись! Не лишай тут того самотою,
478] Хто покохав! І якщо твоїх уст я торкнутись не можу,-
479] Дай хоч дивитись на них, щоби лютий вогонь мав поживу!"
480] Одяг тоді розстебнув і в оголені груди раз по раз
481] Білими, наче той мармур, почав ударяти руками.
482] Й там, де вдаряли долоні, проглянула ніжна рожевість.
483] Так одним боком рум'яниться яблуко, другим — ще світле;
484] Так от багрянцем тонким непомітно беруться під осінь
485] Ягоди, ще недозрілі, бліді в виноградному гроні.
486] Тільки-но те він помітив, коли заспокоїлась хвиля,
487] Більше терпіти не міг: як на полум ї тихому тане
488] Жовтий віск або вранішня паморозь біла, як тільки
489] Сонце пригріє, так він, од любові на скіпочку звівшись,
490] Весь непомітним охоплений полум'ям никне повільно.
491] Вже не цвіте, як раніш, на лиці білосніжнім рум янець;
492] Сили, снаги вже нема, пощезали принади недавні.
493] Далі — вже й тіло, що бідну Ехо полонило, зникає.
494] Муки ці бачить Ехо і хоча пам'ятає зневагу,
495] Боляче їй, і скільки разів бідолашний "О горе!"
496] Вигукне, стільки разів і вона відгукнеться: "О горе"!
497] Вдарить у відчаї він себе в груди — і вже співчутливо
498] Б'є себе в груди Ехо, одізвавшись таким же зітханням.
499] Все ще задивлений в воду: "Любове моя нещаслива!" —
500] Мовив останні слова. "Нещаслива!" — долинуло з лісу.
501] "Хлопче коханий, прощай!"-І "Прощай!" — Ехо повторила. [61]

502] Ось на зелену траву він поник головою, і меркнуть
503] Очі, що ними в свою ж таки вроду так пильно вдивлявся.
504] Навіть у темнім житлі, в попідземній Стіксовій хвилі,
505] Все він себе споглядав. Наяди за ним голосили,-
506] Сестри, й братові в дар волосся зрізане склали.
507] Плакали й німфи лісів, і вторила Ехо їм луною.
508] Про смолоскипи подбали, про вогнище, ноші сплітали,
509] Тіла ж ніде не знайшли, натомість — шафранної барви
510] Квітку, в якої довкіл пелюстки, мов сніжинки, біліли.

511] Чутка про це розійшлась, і в ахейських містах по заслузі
512] Славу Тіресій здобув — знаменитим ім'я його стало.
513] Серед усіх тільки син Єхіона, зневажник безсмертних,
514] Гордий Пентей над старим посміявсь і словам його віщим
515] Віри не йме, дорікає, що темний, позбавлений зору.
516] Той головою схитнув і промовив, пророк посивілий:
517] "Щастя велике ти б мав, коли б і тобі відібрав хтось
518] Очі, щоб Вакхових священнодійств ти не міг оглядати.
519] День-бо настане колись (я вже бачу його), коли юний
520] Лібер — Семели дитя — завітає сюди, і як тільки
521] Жертвами ти не вшануєш його як годиться в святині,-
522] Землю довкіл, пошматований, всієш і темною кров'ю
523] Матір свою заплямиш, її сестер і в лісі дерева.
524] Бути тому! Божества не вшануєш-таки; з гіркотою
525] Слово згадаєш моє і позаздриш незрячому — зрячий!"

526] Син Ехіона жене, проте, геть ясновидця старого.
527] Скоро підтвердились віщі слова-що сказав, те стається:
528] Лібер — вже тут! Всі вітають його, аж полями луна йде.
529] Квапиться люд — матері і жінки разом з чоловіками,
530] Бо таємничий обряд і незнатного, й знатного вабить.
531] "Що то за шал, змієродні, напав на вас, Марса нащадки,
532] Розум затьмаривши вам? — так Пентей їх соромить:— Невже ж то
533] Мідноголосий кімвал і покривлений ріг-ці марниці,
534] Весь цей обман, мають силу таку, що вас, котрим звичні
535] Меч бойовий, та сурма, та готові до бою загони,
536] Нині скорили жінок голоси і вином розігрітий
537] Безум, юрба сороміцька і пустопорожні тимпани?
538] Старці! Дивуюся й вам: подолавши море безкрає,
539] Тір тут заклали ви й тут поселили вигнанців-пенатів,-
540] Нині без опору піддаєтесь? А ви, хто сьогодні
541] В розквіті сил, мої друзі-ровесники,— спис, а не.тирс вам
542] Личить тримати в руці, не вінок, а шолом одягати!
543] Не забувайте, молю, від якого ви кореня вийшли!
544] Духом проймітеся змія того, що стількох одним махом
545] Сам один подолав! Він за озеро та за джерела
546] Згинув, а ви перемогу здобудьте для слави своєї!
547] Мужніх змій переміг, а ви, слабодухих прогнавши,
548] Батьківську честь захистіть! Та якщо не судилося далі [62]
549] Фівам нашим стоять, то хай воїни й пращі потужні
550] Мури зметуть, хай вирує вогонь, хай скрегоче залізо!
551] Ми б не соромились горя свого, нарікали б на долю,
552] Та не таїли б її, і за сльози ніхто б нас не ганив.
553] Нині ж-о сором! — хлопчині беззбройному коряться Фіви,
554] Хоч про війну він не чув, не тримав ні меча, ні повіддя,-
555] Кучері мастить усе та вінками чоло вповиває;
556] Носить коштовний багрець і вишивані золотом шати.
557] Я от за нього візьмусь (не юрміться лишень) і розвію
558] Всі ті про батька його та про таїнства вигадки-плітки.
559] Мав же сміливість Акрісій-владар: над оманливим богом
560] Він посміявсь, перед ним зачинивши аргоські ворота.
561] Тож чи Пентея й усі його Фіви той зайда злякає?
562] Гей же! — Велить він рабам.— До мене того верховода,
563] В путах міцних притягніть! Та мерщій мою волю сповняйте!"

564] Всі його хочуть отямити: дід, Атамант, умовляє,
565] Радять домашні'гуртом, щоб зухвалим не був, але де там —
566] Тільки дратують його; від тієї загайки ще більше
567] Лютість у ньому кипить, не пішла йому рада на користь.
568] Бачив я: мірно спливає потік, не знімаючи шуму,
569] Поки йому на шляху перешкода не стане, та хай-но
570] Трапиться стовбур якийсь або скелі відламок — він тут же
571] Піниться й рине, лютіший стократ, перепону зустрівши.
572] Ось посланці, всі в крові, повернулися. "Щось я не бачу
573] Вакха",— нахмуривсь Пентей. "Не знайшли його,— ті відмовляють.-
574] Лиш одного з його слуг і супутників ми захопили
575] Ось він. Ми руки йому, як велів ти, за спину звязали.
576] Вслід за Вакхом пішов він колись із Тірренського краю".
577] Глянув на нього Пентей ошаАілими з люті очима
578] Й тут же скарати хотів, але, гнів на хвилину згнітивши,-
579] "Ти, що сконаєш за мить,— проказав,— у науку для інших,
580] Як тебе звати, зізнайсь, як — батьків, із якого ти краю,
581] Що спонукало тебе до нового звернутись обряду?"
582] "Звуть Акетом мене,— відповів йому той незворушно,-
583] Вийшов з Меонії, ну а батьки мої — скромного роду:
584] В спадок ні клаптя землі, ні волів, щоб ниву орати,
585] Ні тонкорунних овець — не лишив мені батько нічого:
586] Вік свій убогим прожив. То гачком він, то в сіті щоденно
587] Рибу ловив і з води, пам'ятаю, тягнув, тріпотливу.
588] Так на життя заробляв, передав і мені те мистецтво,-
589] "Все, чим багатий я,— каже,— наступнику мій, спадкоємцю,
590] Нині тобі віддаю". А багатий він був лиш одними
591] Водами, їх і вважаю по батькові спадком єдиним.
592] Щоб на тих скелях, однак, окрай моря, вік не стриміти,
593] До мореплавства я взявся; стерном і вітрилами вправно
594] Міг повертать, на зірках визнававсь: де Коза Оленійська, [63]
595] Вісниця злив, де Тайгета, де Аркт, де понурі Гіади,
596] Звідки очікувать вітру, де гавань, для суден догідна.

597] Плив я на Делос якось. На весло налягаючи справа,
598] До побережжя Хіоського я підпливав. Ось і берег...
599] Легко стрибаю з судна — в пісок вогкуватий ногами.
600] Там ми й ніч провели. Непомітно рум'янцем Зірниці
601] Небо взялося. Прокинувшись, друзям велю по джерельну
602] Воду піти й на тропу, що веде до струмка, їх виводжу.
603] Сам вибігаю на горб, обмірковую, чим нас потішить
604] Вітер, і, друзів гукаючи, знов до судна повертаюсь.
605] "Ось ми!" — першим озвався Офельт, посміхаючись гордо:
606] З того безлюддя, мовляв, не з пустими вертаюсь руками.
607] Хлопця він берегом вів, що скидався на миле дівчатко.
608] Бачу, хлоп'я ледь бреде: чи то сон йому йти заважає,
609] Чи то вино; на лице його глянув, на одяг, на рухи —
610] Й тут же подумав собі: не людська це, не смертна дитина.
611] От і кажу я супутникам: "Хто з богів, ще не знаю,
612] В хлопця того замінивсь, та що бог він — у цьому я певний!
613] Хто б ти, одначе, не був,— не гнівися, сприяй нам у всьому!
614] Вибач і друзям моїм!" — "За нас ти дарма не молися!" —
615] Діктід мене перебив, що найшвидше з усіх на вершечок
616] Щогли вилізти міг чи вниз по шнурку зісковзнути.
617] "Справді!" — підтакнули й інші: .русявий Мелант, гострозорий
618] Сторож на носі судна, і Лібій з Алкімедоном,
619] І Епопей, що накази дає веслярам і в дорозі
620] їх бадьорить,— геть усіх одурманив до здобичі потяг.
621] "Не потерплю,— я гукнув,— щоб у нас на судні коли-небудь
622] Був полонеником бог! Моє вирішальне тут слово!"
623] З тим загороджую шлях їм собою. З усіх найлютіший
624] Гнівом кипить Лікабант: вигнанець із туського міста,
625] На чужині він за вбивство страшне відбував тоді кару.
626] Й поки стою, він мене кулаком (а бив молодецьки)
627] В горло вразив, і з судна вже на дно мав мене зіштовхнути,
628] Та серед линв корабельних повис я, хоча й непритомний.
629] Схвально гуде нечестивців юрба. Тоді Вакх (а це справді
630] Вакх був) неначе від окриків сон його, врешті, покинув,
631] Чи одшуміло вино, й до грудей відчуття повернулось,-
632] "Що це за галас? Що робите? Як, поясніть, мореплавці,
633] Тут опинивсь я? Куди завезти мене маєте намір?"
634] "Ти не хвилюйсь,— йому каже Прорей,— назви тільки гавань,
635] Де б ти зійти захотів, і прибудеш на землю жадану".
636] "В Наксос,— їм Лібер на те,— судна свого біг завертайте!
637] Там — оселя моя; вона й вас повітає гостинно".
638] "Згода!" — брехливі богами всіма присягаються й морем
639] І над оздобним судном мені парус велять піднімати.
640] Наксос праворуч лежав. Повертаю й вітрило праворуч.
641] Тут мені гнівно Офельт: "Чи ти глузду рішився? Що робиш?" [64]
642] Бачу, зам'ялись усі. А тоді почали: хто кивати,
643] Дехто й на вухо шепнув,— завертай, мов, негайно ліворуч!
644] Я остовпів. "Якщо так, хай судном,— відмовляю,— керує
645] Інший". І так од стерна відсахнувся й від темного діла.
646] Лаять мене почали всім судном, загули вколо мене...
647] Втрутивсь . тут Еталіон: "Виходить,— всміхнувся злобливо,-
648] Ти лиш один нашим щастям рядиш!" І ось, замість мене
649] Взявши кермо, в протилежний від Наксоса бік завертає.

650] Ну, а хлопчак, наче б тільки тепер запримітивши підступ,
651] Став на загнутому носі судна, озирнув усе море
652] Й, ніби втираючи сльози: "Не в той ви мене, мореплавці,
653] Край обіцяли везти, не про те я просив побережжя.
654] Чим я на кривду у вас заслужив? Чи така вже велика
655] Слава —стільком юнакам одного підманути хлопчину?"
656] Я не приховував сліз, та що тим безбожникам сльози?
657] Тільки сміялися з них, налягаючи дружно на весла.
658] Ним присягаюсь я нині тобі (бо хто йому рівний
659] Серед богів?), що, наскільки ця річ неймовірною здасться,
660] Віри настільки ж вона буде гідна: судно серед моря
661] Враз зупинилося так, ніби врізалось носом у берег.
662] Ті, зчудувавшись, розмашисто веслами б'ють, напинають
663] Всі паруси — на підмогу веслу залучають ще й вітер.
664] Плющ їм, однак, на заваді стає: вколо весел обвившись,
665] Пнеться вгору, цупкий, розбуявши, повис на вітрилі.
666] Ось і сам бог, увінчавши чоло золотим виногроном,
667] Тирсом трясе, що в зелену лозу виноградну вповитий.
668] Тигри блукають довкіл; то тут, то там полохлива
669] Рись, наче привид, майне, розляглися плямисті пантери.
670] Тут якось дивно, чи то з переляку, чи то з божевілля,
671] Всі застрибали; з них перший Медон став тілом чорніти
672] Й вигнувся, наче дуга, шорсткуватою вкрившись лускою.
673] "Ну й чудасія! — йому Лікабант — Що за вигляд у тебе!"
674] Та на півслові запнувсь: уста його пащею стали,
675] Ніздрі обвисли; лускою взялася, затверднувши, шкіра.
676] Лібій на весла хотів налягти, але бачить, що в нього
677] Руки раптово неначе коротшають, далі й руками
678] Вже не здаються вони — поплавками назвати їх можна.
679] Інший за шнур, оповитий плющем, норовив ухопитись,
680] Та не було в нього рук, тільки, вигнувши тулуб кумедно,
681] Гепнувсь у воду плиском, і тут серповидним одразу
682] Хвилю хвостом, що на роги півмісяця схожий, став бити.
683] Бачу, й інші стрибать почали; спливає вода з них,
684] То виринають вони, то знов у глибини пірнають,
685] Наче танок завели: вигинаються в хвилі грайливо
686] Тілом усім і випорскують воду крізь ніздрі широкі.
687] Тож із усіх двадцяти (на судні саме двадцять було нас)
688] Я залишився один. Сам себе з переляку не тямлю, [65]
689] В поті холодному весь, але тут мене бог заспокоїв:
690] "Ти не лякайсь, і на Дію пливи". Я доплив туди, й тут же
691] Вакхові шану віддав і до таїнств його залучився".

692] "Довго ти гаяв нас,— каже Пентей,— балачками пустими,
693] Думав, що стихне мій гнів, поки нам теревені розводиш?
694] Гей же! На муки його! Не жалійте вогню та заліза,
695] Поки живий, а тоді — пожбурніть його в пітьму Стігійську!"
696] Вмить у в'язниці глухій опинивсь Акет тірренієць
697] В путах міцних. І вже кат готував за наказом Пентея
698] Все, що потрібне для мук,— і залізо, й вогонь,— та зненацька
699] Двері самі по собі перед ним розчинилися навстіж,
700] Кажуть, що й пута самі по собі з його рук поспадали.
701] Вперся ще більше Пентей: замість іншим накази давати,
702] На крутосхили, посвячені Вакхові, сам поспішає,
703] На Кіферон, де вакханок лункі чути заклики-співи.
704] Як стрепенеться загонистий кінь, коли мідноголоса
705] Раптом сурма заячить, як до бою жага його пройме,
706] Так і Пентея жінок голоси й завивання нестямне
707] Збуджують: чуючи їх, він ще більшою люттю скипає.

708] Здалеку видна галявина є посеред Кіферону,
709] Темним вона звідусіль, мов кільцем, опоясана лісом.
710] Там, поки таїнство невтаємниченим оком він бачить,
711] Першою вздріла його, й, ошаліло підбігши до нього,
712] Першою кинула тирс і вразила в груди Пентея
713] Мати. "Сюди! —зазиває,— сюди, мої сестри обидві!
714] Гляньте-но, що за кабан походжає по нашому полю!
715] Я кабана того вб'ю!" Налітають у дикій нестямі
716] Всі вони — на одного. Завиваючи, мчать за тремтливим,-
717] Вже-бо він справді тремтить, вже забув свою мову зухвалу,
718] Сам проклинає себе, у провині своїй зізнається.
719] "Згляньсь, Автоноє,— поранений зойкнув,— о сестро моєї
720] Матері! Зглянься хоч ти! Пригадай собі тінь Актеона!"
721] Про Актеона ж ця ніби й не чула, й простягнену руку
722] Вирвала. Іно, підбігши, Пентею викручує й другу.
723] Рук, щоб до матері міг простягти, вже не має сердега,
724] Тож покаліченим тулубом тягнеться: "Глянь, моя мати,
725] Глянь же!" — благає. Агава ж, поглянувши, тільки завила,
726] Наче здригнулась уся, й, розпустивши з вітром волосся,
727] Синові голову миттю зриває, і пальцями в неї
728] Вп'явшись: "Іо! — кричить.— Таки вклали ми, подруги, звіра!"
729] Навіть морозом побитих листків, що ось-ось облетіти
730] Мають самі, з верховіть не зірве так раптово негода,
731] Як розірвали Пентеєве тіло безжалісні руки.

732] Після таких от повчальних подій узялись Ісменіди
733] Вакхові ладан палить, до нових залучившись обрядів.

КНИГА ЧЕТВЕРТА
1] Мінія донька, однак, Алкітоя, бурхливого свята
2] Не визнає до цих пір і не вірить у те, легковажна,
3] Що від Юпітера Вакх народився, ще й сестер за спільниць
4] Має в безбожному ділі. Та ось до обряду скликає
5] Жрець і жінок, і служниць, які вільні від праці; прикрити
6] Шкірами груди велить, розв'язати стрічки, на волосся
7] Позакладати вінки; виноградом оплетені тирси
8] Взяти до рук, провіщаючи те, що не знатиме в гніві
9] Стриму ображений бог. Покорились жінки й молодиці:
10] От вони, кинувши тканку, й коші, й недопрядену вовну,
11] Ладан несуть, зазивають Ліея, Бромія, Вакха,
12] Сина вогню, який двічі від двох матерів народився.
13] І додають ще: Нісей, син Тіони буйноволосий,
14] Також Леней-жартівник, сівач винограду п'янкого,
15] Також отець Елелей, Іакх, Еван і Ніктелій,
16] І не одне ще ім'я, що дають його різноплемінні,
17] Лібере, греки тобі! Нема-^ж твоїй юності краю,
18] Вічно цвітеш юнаком; найвродливіший, високо в небі
19] Сяєш у колі богів. А коли ти без рогів, то з виду
20] Схожий на миле дівча. Ти Схід покорив аж до краю,
21] Де омиває засмалену Індію Ганг повноводий.
22] Двох святотатців скарав: Пентея й Лікурга, що гордо
23] З міді сокиру двосічну носив; потопив і тірренців.
24] Рисі послушні тобі: їх пара в упряжці кориться
25] Віжкам оздобним твоїм. За ними — сатири, й вакханки,
26] Й старець, Сілен,— то в руці з посошком він бреде напідпитку,
27] То на повільнім ослі, непевно тримаючись, їде.
28] Всюди, куди б тільки ти не прийшов,— і юнацькі, й жіночі
29] Заклики гучно звучать, аж гудуть під долонями бубни,
30] Гнута.відлунює мідь, не стихає дірчаста сопілка.
31] "З миром, ласкавий, прийди!" — до обряду, як велено, ставши,
32] Просять жительки Фів. Тільки Мінія дочки зостались
33] Дома, врочистий зневажують день рукоділлям невчасним. [67]
34] То вони вовну прядуть, веретено кваплячи пальцем,
35] То запопадливо тчуть, то рабинь спонукають до праці.
36] Легко пускаючи нитку з-під пальця, сказала одна з них:
37] "Поки, зібравшись на свято придумане, інші дармують,
38] Ми, котрі пильно Палладі слугуємо, кращій богині,
39] Мову по черзі ведім то про се, то про те, щоб корисна
40] Легше нам рук наших праця ішла, щоб години повільні
41] Швидше спливали — незайнятий слух веселім одна одній".
42] Задум сподобався їм. "Ти й почни щось!" — пожвавились сестри.
43] Та завагалася: "Що б тут почати?" А знала всіляке;
44] "Може, про те оповім, вавілонська Деркетіє, спершу,
45] Як Палестинського озера хвилі —в те вірять усюди —
46] Вкривши лускою тебе, твій природжений вигляд змінили.
47] Може, згадаю про те, як дочка' твоя, в пір'я зодягшись,
48] Пізні роки свої часто на білих проводила вежах.
49] Може, й про те, як силою зілля та чарів наяда
50] Зайшлих могла юнаків у безмовних риб обертати,
51] Поки й сама не вдяглась у луску. Чи про те, як од крові
52] Чорні тепер, а не білі смоковниця ягоди родить".
53] Вибравши оповідь цю про подію не кожному знану,
54] Так почала, поки з вовни тонесенька нитка снувалась:

55] "Тісба й Пірам, той — вродою перший поміж юнацтва,
56] Та — найчарівніша серед дівчат, що їх Схід колись бачив,
57] Дім побіч дому жили, де муром високим із цегли
58] Місто довкіл обвела, за переказом, Семіраміда.
59] Отже, сусідство близьке зазнайомило їх і зріднило.
60] Далі — зміцніла любов; дійшло б до весілля по праву,
61] Тільки не згодні батьки. На одне лиш нема заборони:
62] Палко любились вони, перейнявшись чуттям обопільним.
63] Свідків нема в них: то знаками мову ведуть, то кивками.
64] Пломінь же, хоч приховай, розгориться, прихований, дужче.
65] Здавна щілинка була у стіні, для домів їхніх спільній,
66] Мабуть, іще відтоді, як будинки ці два поставали,
67] Хиби тієї ніхто, хоч минали віки, не помітив.
68] Око ж любові метке: ви ж бо перші, її спостерігши,
69] Стали розмову крізь неї вести; через отвір вузенький
70] Скільки то лагідних слів туди й сюди пролетіло!
71] Стануть, бувало, Тісба й Пірам: ця звідси, той — звідти,
72] Й тільки-но подих палкий з-за стіни переловлять обоє —
73] "Заздрісна,— шепчуть,— стіно! Чому заважаєш коханню?
74] Нам поєднатись дозволь! А коли завеликого просим —
75] Для поцілунку хоча б — невеликий це труд — розетупися.
76] Втім, ми твої боржники: бо ж тобі завдячувать мусим
77] Те, що можемо тут обмінятись хоч словом сердечним".
78] Так от, він тут, вона там, стіні глухій пожалівшись,
79] На ніч сказали: "Прощай!", до щілинки припали вустами,
80] Та поцілунок не міг, наче слово, пройти через неї. [68]

81] От, звістуючи день, вже зірки проганяє Аврора;
82] Зринуло сонце стрімке, осушило зарошені трави.
83] В звичному місці зійшлись. Пошепталися, тихо сплакнули,
84] Потім рішили під ніч,} коли все постихає довкола,
85] Потайки вийти надвір, підманувши сторожу, а далі,-
86] Хай лише вдасться покинути дім і міські забудови,
87] Щоб навмання по широкому полю обом не блукати,-
88] Біля могили Ніна зійтись і сховатись під тінню
89] Дерева. Дерево те — білосніжними вкрита плодами
90] Смоква струнка; недалеко від неї струмок був холодний.
91] Намір сподобався їм. Повільніше в води, здавалось,
92] День западав, неквапливо й ніч із глибин виринала.
93] Врешті, не рипнувши навіть дверима, проворно пірнула
94] В темряву Тісба. Своїх підманула й, закривши обличчя,
95] До гробівця підійшла й під умовлене дерево сіла.
96] Духу любов додала. Та ось по кривавій вечері
97] Суне левиця страшна з бичачою кров'ю на пащі
98] Прямо до того струмка, щоб докучливу спрагу згасити.
99] Тільки-но Тісба її запримітила в місячнім сяйві,
100] В темну печеру біжить, омліваючи вся, й по дорозі
101] Губить накидку легку, що з плечей, наче птиця, зметнулась.
102] От, нахлептавшись води, завертає до лісу левиця,
103] Та на своєму шляху, наступивши на те покривало,
104] Рве на шматочки кривавою пащею ніжну тканину.

105] Вийшовши дещо пізніше, Пірам незабаром побачив
106] Звіра глибокі сліди на піску — й сполотнів, на обличчі.
107] Далі й накидку тонку запримітивши в плямах кривавих,
108] Каже: "Одна тільки ніч, а закоханих двоє в ній згине,
109] З них же вона, лиш вона заслужила найдовшого віку.
110] Я провинився тут! Я тебе звів, нещаслива, зі світу!
111] Бо ж у місця небезпечні тебе скерував, та раніше
112] Я сюди сам не прийшов. ГЛоє ж тепер тіло на кусні
113] Рвіть, по-хижацькому рвіть і нутро поїдайте злочинне,
114] Всі ви, що водитесь тут, у скелястих ущелинах, леви!
115] Смерті, однак, боягуз тільки ждатиме!" З тим, нахилившись,
116] Тісби накидку бере і відносить під тіняву смокву.
117] Там, оросивши тканину слізьми та цілунками вкривши,
118] Каже: "Й моєї крові ковток не відмовся прийняти!"
119] Мовив — і меч, що при поясі був, устромив собі в груди
120] Й тут же його вириває, півмертвий, з пекучої рани.
121] Так він горілиць завмер на землі. Тільки кров невгамовна
122] Високо б'є. Так от трубка не раз, де свинець надітреться,
123] Тріскає вмить і хльосткою тоненькою цівкою з неї
124] Рветься назовні вода, розтинаючи з свистом повітря.
125] Кров'ю забризкані смокви плоди, що, мов сніг, були білі,
126] Темними раптом стають. І від кореня, ситого кров'ю,
127] Наче багрянцем густим наливаються ягоди звислі. [69]
128] Все ще тамуючи страх, щоб коханий, бува, не заждався,
129] Тісба спішить; юнака виглядає очима та серцем,-
130] Хоче похвастати, як то вдалось їй уникнути смерті.
131] От і те місце. Пригадує й дерева обрис, їй знаний;
132] Барва плодів лиш дивує. "Чи це?" — зупинилась непевна.
133] Й тут її кинуло в дрож: на піску закривавленім бачить,
134] Болісно корчиться хтось. Відсахнувшись, поблідла смертельно,
135] Наче самшит, і здригнулась нараз. Так по тихому морю
136] Часом вітрець промайне: схвилювавшись, воно потемніє.
137] Врешті, коханого в тім окривавленім тілі впізнавши,
138] Груди невинні свої невгамовним плачем надриває,
139] В тузі волосся розплетене рве; до Пірама припала,
140] Сповнює рану глибоку слізьми, їх із кров'ю густою
141] Змішує, криє цілунками мертве, холодне обличчя.
142] "Ой, що це сталося! — зойкнула.— Хто розлучив нас, Піраме?
143] О, відгукнись, відгукнись! Твоя Тісба, твоя найдорожча
144] Кличе тебе. Не мовчи ж, повернися обличчям до мене!"
145] Чуючи Тісби ім'я, піднімає обтяжені смертю
146] Очі Пірам, та, побачивши милу, зімкнув їх навіки.
147] Раптом накидку свою спостерігши, омочену кров'ю,
148] й піхви самі, без меча,— "Рука твоя,— каже,— й кохання,
149] О нещасливий, згубили тебе! Та надійні й у мене
150] Є і правиця, й любов: нанести собі й я зможу рану!
151] Вслід за тобою, супутниця й смерті твоєї причина,
152] Я, безталанна, піду. Тебе ж, кого взяти від мене
153] Смерть лиш спроможна була,— неспроможна й вона відірвати!
154] Все ж ми обоє сьогодні шлемо наше спільне прохання
155] Вам, о батьки,— мої і його, нещасливі стократно:
156] Тим, кого щира любов поєднала й остання година,
157] Дайте змогу в одній побіч себе лежати могилі!
158] Ти ж, о розлога смоковнице, ти, що гілля своє хилиш
159] Тільки над ним, а скоро вже двох укриватимеш сумно,
160] Крові пролитої слід бережи, залишайся в жалобі:
161] В темних постійно плодах на знак двоєдиної смерті!"
162] Мовила — й, вістря під груди, до самого серця приклавши,
163] Впала з розгону на гостре залізо, ще тепле від крові.
164] Вчули, одначе, боги, дійшло до батьків те прохання:
165] Бо ж і смоковниці плід, коли робиться зрілим, темніє,
166] І спочивають останки їх — попіл — в одній домовині".
167] Змовкла, й ніхто якийсь час не озвався. Тоді Левкотоя
168] Другою слово взяла, й не порушили сестри мовчанки.

169] "Навіть сонячний бог, який править усім, яснозорий,
170] Силу кохання пізнав. Пригадаймо ж любов того бога!
171] Кажуть, він перший помітив якось, як розкішна Венера
172] Й Марс обнялись тайкома; він же перший усе помічає.
173] Прикро зробилось йому, і про зраду подружнього ложа
174] Сина Юнони він тут же звістив, ще й на місце спровадив. [70]
175] Той остовпів, і з правиці ковальської виріб майстерний
176] Випав. Негайно тонкі ланцюжки та гачки він і сіті
177] З міді ковкої, такі, що й побачити їх неможливо,
178] Виточив. З витвором тим не могла б ні найтонша тканина,
179] Ні павутина легка, що під сволоком висне, зрівнятись.
180] Робить ще й так, щоб одним тільки дотиком міг він цю сітку
181] В рух привести, й хитромудро її накладає на ложе.
182] От і лягли собі нишком на нього дружина з коханцем,
183] Та ненадовго: бо лиш обнялися — небачена досі
184] Цупко їх сіть повила — не могли й ворухнутись обоє.
185] Двері слонової кості в ту хвилю Вулкан розчиняє,
186] Просить богів увійти, а ті двоє — у путах лежали...
187] Сором, та й годі! — Хоч дехто з богів тоді сам був не проти
188] Сорому звідать того. Насміялись безсмертні, й ще довго
189] Тільки про ту новину гомоніли в широкому небі.

190] Та Кітерея в боргу не-лишилась: того, хто таємну
191] Викрити пристрасть посмів,— сама покарала такою ж
192] Пристрастю. Що це тобі, хто родився від Гіперіона,
193] Врода сьогодні дає і рум'янець, і зір променистий?
194] Жаром ти землю довкіл обдаєш, але сам повсякденно
195] Сохнеш од жару того. Хоч усе тобі слід озирати,-
196] На Левкотою глядиш. Увесь світ занедбавши, з тієї
197] Діви не зводиш очей. То завчасно на східному небі
198] Зринеш, то в темряву західних вод поринаєш запізно,-
199] Днину зимову, бува, задивившись на неї, продовжиш.
200] Часом не видно тебе: від жаги твої очі беруться
201] Млою, і смертних тоді потемнілим жахаєш обличчям.
202] Та не тому ти стьмянів, що ближчого місяця обрис
203] Став на твоєму шляху: од любові погас твій рум'янець.
204] Вабить тебе лиш одна; позабув же ти Роду, Клімену,
205] Кинув з усіх найвродливішу — Матір Еейської Кірки.
206] Потім — ще й ту, що бажала твого, хоч зневажена, ложа,-
207] Клітію; саме тоді вона в серці своєму відчула
208] Рану важку. Забуттям не одну вповила Левкотоя,
209] Гожа дочка Евріноми-красуні, чия батьківщина —
210] Сповнений пахощів край. Лиш дозріла дочка — й свою неньку
211] Вродою так перейшла, як колись її ненька — всіх інших.
212] В ахеменійських містах її батько владу мав, Орхам.
213] Сьомим він був у високому роді, що вийшов від Бела.

214] Є пасовище в краю гесперійськім для сонячних коней,
215] Де їх не трави — амбросія живить; розтрачені сили
216] їм повертає, наснажує знов до щоденної праці.
217] Поки там коні баскі споживають небесну пашницю,
218] Поки триває ще ніч, перевтілився бог в Евріному,
219] Матір, і входить до спальні жаданої; там Левкотою
220] Бачить він: при ліхтарі в товаристві дванадцяти служок
221] Нитку тонку вона вправно снує говірким веретенцем. [71]
222] От він, як мати, ввійшовши, цілує її, й до служанок:
223] "Хочу дочці я тут дещо сказать, залишіть нас,— велить їм,-
224] І не перечте, бо ж я материнське на це маю право!"
225] Ті покорились. А бог, коли з нею віч-на-віч лишився:
226] "Я — отой самий,— сказав,— хто, керуючи порами року,
227] Бачить усе довкруги, через кого й земля усе бачить,-
228] Всесвіту око. Я, вір, покохав тебе!" Тут Левкотої
229] Випала прядка із рук, покотилось прудке веретено.
230] Вроду примножував страх. Не гаючись, бог перед нею
231] Виступив явно тепер, у своєму звичайному блиску.
232] Діва, хоч як налякала її ця раптова поява,
233] Богові, сяйвом подолана, без нарікань піддалася.

234] Клітію заздрість бере, бо й сама до промінного бога
235] Чула надмірну любов. На суперницю зло затаївши,
236] Всім розплескала про гріх, перед батьком її очорнила.
237] Той, розлютившись, у гніві сліпому, дочку, яка руки
238] До ясночолого сонця простягши, благала: "Це ж бог той
239] Честі насильно позбавив мене!" — закопав, безсердечний,
240] Глибоко в землю, ще й пагорб над нею насипав піщаний.
241] Та, розметавши промінням той пагорб, син Гіперіона
242] Дав тобі змогу підняти лице з-під могили — до світла.
243] Не підняла ти, однак, голови, що відчула вже, німфо,
244] Натиск землі; непорушним було твоє тіло безкровне.
245] Кажуть, сумнішого в світі не бачив погонич крилатих
246] Коней нічого й ніде, хіба смерть Фаетона вогненну.
247] Все-таки пробує він, чи прониклива сила проміння
248] В тілі її льодянім теплоти не пробудить живої.
249] Та коли доля звела нанівець божественні зусилля,
250] Тіло її і розриту могилу зросивши нектаром,
251] Так завершив свої довгі жалі: "Ти сягнеш-таки неба!"
252] Тіло, просякле нектаром небесним, нараз розпливлося,
253] й запахом ніжним земля пройнялася на місці могили.
254] Гілка пахуча тоді, через брили пустивши коріння,
255] Насип вершечком пробивши тонким, протяглася до сонця.
256] Та відсахнувся од Клітії світла даритель, хоч тугу
257] Міг оправдати любов ю, а зрадництво — тугою; більше
258] Не повернувся, однак, розлюбив її, кинув назавжди.
259] Сохне по ньому вона, від палкого бажання шаліє,
260] Німф уникаючи, днями й ночами вона просто неба
261] Гола сидить на траві, розпустивши по плечах волосся.
262] Дев'ять днів пересидівши так без води, без поживи,
263] Голод і спрагу хіба що слізьми та росою гасила,
264] Не піднімаючись, тільки обличчя своє повертала,
265] Жалісним зором весь час проводжаючи бога ясного.
266] Кажуть, що врешті з землею зрослась і частиною тіла
267] В листя безкровне, бліде замінилась, а там, де обличчя,
268] Барва багряна лягла, до фіалки, журливої квітки, [72]
269] Стала подібна. За Сонцем, однак, хоч і корінь тримає,
270] Все повертається: давня жага й перемінену сушить".

271] Тим закінчила вона, й захопила всіх оповідь дивна.
272] Дехто їй віри не йняв, а дехто й не сумнівався
273] В силі правдивих богів; не було, проте, Вакха, там, кажуть.
274] До Алкітої тоді, постихавши, звертаються сестри.
275] Та, проганяючи вправно швидкий між основою човник,
276] Мовить: "Змовчу про любов пастуха — про Дафніса з Іди:
277] Всім же відомо про те, як у камінь його обернула
278] Німфа, лиха на суперницю: ось як любов розпікає!
279] Не наміряюся вам повторяти, як проти природи
280] Сітон то жінкою був якийсь час, то ставав чоловіком.
281] Не зупинюся й на Кельмію — нині алмаз він, а був же
282] Другом Юпітера-хлопця колись,— ні про вас, о курети,
283] Діти дощу, не почну, ні про вас, Кроконе й Смілако,
284] Що замінились у квіти дрібні,— захоплю новиною.
285] Звідки славу лиху здобуло джерело Салмакіди,
286] й силу таку, що, торкнувшись, в'ялить і розніжує тіло,-
287] Слухайте. Знана-бо міць його хвилі, незнана — причина.

288] Сина Меркурію в дар повила Кітерея прекрасна,
289] й діви-наяди в печерах ідейських його згодували.
290] Хлопець той видавсь такий, що з обличчя однаково батька
291] Й матір нагадував, так що й ім'я від батьків перейняв він.
292] Щойно п'ятнадцять минуло йому, як батьківські гори
293] Та годувальницю Іду покинувши, в світ він подався.
294] Радо краями незнаними йшов, на незнані дивився
295] Ріки, й утоми не чув, озираючись пильно довкола.
296] От він лікійські міста й сусідню з тим краєм відвідав
297] Карію. Бачить там озеро, чисте настільки, що в ньому
298] Видно й піщинки на дні. Очерет не росте там болотний,
299] Ні осока з порожнистим стеблом, ні ситник гостроверхий.
300] Дивна прозорість води... Моріжком облямований берег;
301] Далі — трави довкіл поросли, що не в'януть ніколи.

302] Німфа в місцях тих жила. їй чужі були лови, не вміла
303] Й лука тримати в руці, не змагалася в бігу ніколи.
304] З-поміж наяд лиш її прудконога не знала Діана.
305] Кажуть, їй радили сестри не раз: "Візьми ж, Салмакідо,
306] Спис або хоч сагайдак розмальований, не полінуйся
307] Серед дозвілля свого й полюванням суворим зайнятись".
308] Списа, однак, не бере, сагайдак їй — не до вподоби,
309] Серед дозвілля свого забуває про лови суворі.
310] То джерелом охолоджує тіло гнучке, то волосся
311] Чеше тонким гребінцем із кіторського бука, й до хвилі,
312] Мовби до дзеркала, зиркає: як я, мовляв, причесалась?
313] То, огорнувши свій стан серпанковим ясним покривалом,
314] Чи на травиці м'якій, чи на листі м'якім опочине.
315] Часто зриває квітки. Випадково й тоді їх зривала, [73]
316] Як подорожнього вгледіла; тут же його і запрагла.
317] Та, вгамувавши порив, привела до порядку свій одяг,
318] Причепурилась, хоча була й так прехороша собою.
319] Й тільки тоді вона, кроком легким підійшовши до нього,
320] Так почала: "Справедливо тебе я назвала б, юначе,
321] Богом, і то Купідоном самим; а якщо ти із смертних,
322] Значить, щасливі стократно батьки, що тебе породили,
323] Щасний твій брат, пощастило й сестрі, якщо є вона в тебе,
324] Й няні, котра згодувала тебе; та одній, безумовно,
325] Поталанило найбільш — нареченій твоїй, якщо тільки
326] Маєш таку, що весільних достойна була б смолоскипів!
327] Є така в тебе — то хоч крадькома я тобі подарую
328] Ласку свою, а нема — поєднаймось на шлюбному ложі!"

329] Тим закінчила вона, й зарум'янивсь юнак соромливо,
330] Бо й не чував про любов; йому личив, одначе, рум'янець.
331] Яблуко так червоніє на гілці, осяяній сонцем,
332] Так і слонова кість, коли в пурпур її омочити,
333] Й місяць, коли при затемненні міддю видзвонюють марно.
334] Німфа — цілунків жде: "Хоч як брат поцілуй мене," — каже.
335] Й руки уже простягла до його білосніжної шиї.
336] "Годі! —він їй,— а ні, то тебе й цю місцевість покину!"
337] "Що ти! — злякалась вона,— ці місця я тобі відступаю,
338] Гостю!" І йде собі геть, але тільки вдає, що відходить.
339] Ще озирнулася декілька раз і, в чагар увійшовши,
340] Нишком присіла собі, підігнувши коліно, а хлопець,
341] Певний, що серед незайманих трав одинцем походжає,
342] Врешті ногою знічев'я торкнувся грайливої хвилі;
343] Далі занурив стопу — й течія невимовно ласкава
344] Втомлене тіло нараз переповнила млостю п'янкою.
345] Тут він свій одяг легкий із юнацького тіла знімає...
346] Наче вогонь Салмакіду пройняв, як побачила вперше
347] Голу красу юнака — запалали їй очі жагою.
348] Так, бува, сонце сяйне, коли дзеркала рівна поверхня
349] Серед безхмарного дня його круг відіб'є найчистіший.
350] Годі вже стриматись їй, наперед сона втіху смакує,
351] Ласки жадає його і до нього, шаліючи, рветься.
352] Він же руками плеснув і в прозорість рухливу з розгону
353] Кинувсь, і вправно пливе, викидаючи руки по черзі,
354] Й видно його у воді — як, буває, під скло щонайтонше
355] Постать слонової кості кладуть або сніжну лілею.
356] "Мій він тепер! Таки я взяла верх!" — торжествує наяда.
357] Одяг відкинувши, хутко за хлопцем у воду пірнає.
358] Той опирається їй, а вона силоміць то цілує,
359] То обнімає його, то грудей проти волі торкнеться —
360] З різних боків припадає, і горнеться, й липне до нього.
361] Врешті довкола плавця, щоб не вислизнув,, .щоб не пручався,
362] Так обвилась, мов змія, що її аж до хмар піднімає [74]
363] Владар пернатих, орел: йому шию змія охопила
364] Й ноги, а довгим хвостом намоталась на крила простерті.
365] Так наполегливо плющ на високому стовбурі в'ється,
366] Так восьминіг на морській глибині випускає раптово
367] Всі свої щупальця й наче тенетами стискує жертву.
368] Правнук Атланта тим часом стоїть на своєму й наяду
369] Втіх позбавляє близьких; а вона, просто впившись у нього
370] Тілом усім: "Хоч-не-хоч,— йому шепче,— моїм таки будеш,
371] Не сподівайся втекти! Повеліть же, боги, щоб однині
372] Я при ньому була, а він — при мені був навіки!"

373] Вчули цю просьбу боги: непомітно змішавшись, обоє
374] В тілі з єднались однім, одне вже було в них обличчя.
375] Так і дві гілки, якщо їх корою впов'єш однією,
376] Живляться разом, ростуть, поки тілом єдиним не стануть.
377] Тож, коли тісно ті двоє сплелись, то були вже не двоє:
378] З виду хіба що подвійні вони, бо вже годі сказати,
379] Хлопець чи дівчина це: і так, і не так одночасно.
380] Чуючи млість у руках та ногах, півмужчиною ставши
381] У мерехтливій воді, куди входив мужчиною щойно,
382] Руки до неба підняв, і вже не хлопчачим благає
383] Голосом Гермафродит: "О ви, моя ненько, мій батьку,
384] Сина свого, що й ім'я перейняв у вас, просьбу сповніте:
385] Той, хто в потік той пірне, півмужчиною з нього хай вийде.
386] Ледве торкнувшись хвиль, нехай тілом одразу розм'якне!"
387] Жаль стало сина батькам; і сповняють, що він, двоєдиний,
388] Просить їх: води пливкі чарівним занечищують зіллям".

389] Стихла й вона. Проте Мі ні я донька ще й далі до праці
390] Квапить усіх, над богом новим та над святом глумиться.
391] Тут, хоч не видно було їх ніде, загриміли зненацька
392] Бубни гулкі звідусіль, зігнуті роги заячали,
393] Дзвоном озвалася мідь, запахло смолою й шафраном.
394] Потім, хоч важко й повірить у те, почала зеленіти
395] Тканка, й листям узявсь, повислий, мов плющ, їхній одяг.
396] Ось уже де-не-де й грона звисають; де нитка снувалась —
397] В'ється вусата лоза, крізь основу брость проростає.
398] Вже й виногроно важке пурпуровим поймається блиском.
399] День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати:
400] Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало,-
401] Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство.
402] Крівля раптово стряслась, і здалося, що всюди олійні
403] Враз ліхтарі зайнялись, багрянцем весь дім освітивши.
404] Звірів примарних довкіл розляглося лунке завивання.
405] Кинулись сестри шукать по кімнаті задимленій сховку,
406] Тиснуться всі по кутках — від очей, від огнів якнайдалі.
407] Поки ховаються в ніч, їх тендітні суглоби вкриває
408] Плівка, й суцільне крило їм рамена затягує й руки.
409] Так метушаться вони в темноті, й переміни своєї [75]
410] Все ще не бачить ніхто. І хоча не вкривалися пір'ям,
411] Легко, проте, повисали в повітрі на крилах прозорих.
412] Хочуть мовити щось, та порівняно з тілом мізерний
413] Звук видають, і жалі свої свистом тонким виявляють.
414] Вабить їх крівля, не ліс, і літають, цураючись сонця,
415] Тільки вночі, тож і назву від пізнього вечора мають.

416] .Лиш після того по Фівах усіх божеством повселюдно
417] Визнаний Вакх. Розголошує всім про його всемогутність
418] Іно, Семели сестра: серед них лиш вона не зазнала
419] Болю — хіба що того, яким сестри її засмутили.
420] Бачачи те, як вона Атамантом, своїм чоловіком,
421] Дітьми своїми та плеканцем-богом гордиться, Юнона,
422] Вже розпікається: "Міг же розпусниці син меонійських
423] Зачарувати плавців, їх занурити в море бездонне;
424] Міг домогтися, щоб си"а свого рвала мати на кусні;
425] Ще й дивовижними крилами вкутала Мінія дочок!
426] Я ж, хоч Юноною звусь, маю кривди безсило терпіти?
427] Маю обмежитись цим? Моя велич уся — тільки в цьому?
428] Сам він, однак, мене вчить (бо й у ворога вчитись не сором),
429] Силу яку має шал: страхітлива загибель Пентея —
430] Доказ аж надто ясний. То чому б нині й Іно не мала
431] Шалу гризького жало, які і всі її рідні, відчути?"

432] Є один спадистий шлях, лиховісним затінений тисом:
433] До підземельних осель серед тиші німої веде він.
434] Мляво парує там Стікс, і тіні недавно померлих
435] Шляхом тим сунуть униз — вже не люди, лиш обриси їхні.
436] Млиста зима в підземеллі панує, і новоприбулі
437] Помацки йдуть по шляху до Стігійського краю; не знають,
438] Де в тій долині сумній непроглядного Діта оселя.
439] Тисячу входів має довкола те місто безмежне,
440] Тисячу навстіж одчинених брам. Як до моря — всі ріки,
441] Так усі душі до нього пливуть. Там селитися може
442] Цілий народ, і хоч як би юрмивсь — буде краплею в морі.
443] Тіні безкровні без тіла й кісток сновигають по ньому.
444] Дехто торгівлі віддавсь, при палаці Плутоновім дехто
445] Служить, а хто й ремеслом, як було за життя ще, зайнявся.
446] Кожен там, як і належить, покару свою відбуває.

447] Ось куди сходить, покинувши небо, всевладна Юнона,
448] Донька Сатурна,— таку вона лють, таку ненависть чує.
449] Щойно туди увійшла,— подавшись під кроком богині,
450] Темний поріг застогнав, і Кербер трьома одночасно
451] Пащами гавкнув три рази підряд. Народжених ніччю
452] Кличе сестер вона — темних богинь, що глухі до благання.
453] Біля дверей, адамантом окутих, вони, посідавши,
454] Гребенем чорних гадюк із волосся хотіли зчесати.
455] В чорній підземній імлі, серед тіней, пізнавши богиню,
456] Хутко вони піднялись. Нечестивим зветься те місце: [76]
457] Тітій шулік там собою живив, простягнувшись на дев'ять'
458] Югерів тілом своїм. І тобі не вдавалось, Тантале,
459] Хвилі зловить, а з лукавого дерева — плоду зірвати.
460] Знову й знову під гору викочуєш камінь, Сісіфе.
461] Крутиться там Іксіон: себе ловить, від себе тікає.
462] Ті ж, які руку зняли на своїх наречених, Беліди,
463] Воду постійно беруть, але бочки ніяк не наповнять.

464] Оком суворим Сатурна дочка повела вколо себе,
465] Першим з усіх Іксіона побачила, далі — Сісіфа,
466] Й так собі каже: "Чому ж то з братів тільки він безконечну
467] Кару тут мусить нести? Атамант же в палаці владичім
468] Гордо живе, хоч не раз, пам ятаю, мене зневажали —
469] Він і дружина його!" Свого гніву й дороги причину,
470] Й те, чого хоче, звіщає. А хоче, щоб Кадма владичий
471] Дім поваливсь, щоб до злочину шал довів Атаманта.
472] Просить, велить, обіцяє нараз і, як тільки може,
473] Збуджує чорних богинь. Заледве скінчила Юнона,-
474] Вже Тісіфона бліда головою патлатою гнівно
475] Скинула й, чорних настирних гадюк одігнавши від рота,
476] Мовила так: "Манівцями не прийнято тут говорити:
477] Що повелиш, те вважай уже здійсненим. Край наш немилий
478] Можеш на небо своє, де чистіше повітря, змінити".
479] Радо Юнона злетіла в ефір. Перед входом до неба
480] Донька Тавманта, Іріда ясна, її вмила росою.

481] А Тісіфона в цю ж мить смолоскип, омочений кров'ю,
482] В руку, нещадна, бере і плащем, що його обагрила
483] Кров, окриває себе й, підв язавшись в юнкою змією,
484] З дому виходить. її супроводжують, вірні їй: Смуток,
485] Острах і Жах, і з лицем перекошеним дика Нестяма.
486] Вже на дорозі вони; тоді й еолійські одвірки,
487] Кажуть, одразу стряслись, наче й двері кленові поблідли,
488] Й сонце померкло нараз. Налякалася з'явищ тих Іно,
489] й сам Атамант похолов. Готувалися вибігти з хати,
490] Тінню страшною, однак, на порозі Ерінія стала:
491] Руки, вповиті десятками змій, розвела перед ними,
492] Ще й головою стрясла. Сколихнулись розлючені змії,
493] Деякі в неї на плечах повисли, а деякі люто
494] Біля грудей, зісковзнувши, сичать і мигтять язиками,
495] Гноєм блюють. Серед них вона двох вириває з волосся
496] Й кидає, в руку схопивши заразливу. Ті, їй послушні,
497] Вже Атамантові й Іно за пазуху лізуть і-думи
498] Темні й важкі наганяють на них, не вражають, одначе,
499] Тіла — сама лиш душа відчуває шалені укуси.
500] Ще й рідину Тісіфона взяла — незвичайну отруту,
501] Кербера піну їдку та отруйливу слину Ехідни,
502] Й зілля, що вводить у блуд, і дурман, що засліплює розум,-
503] Все, що до злочину, безуму, сліз та до вбивства схиляє, [77]
504] Разом розтерла і, свіжої крові доливши, зварила
505] В міднім котлі; за копистку їй правила гілка цикути.
506] Ще й не отямились ті, як вона цю скажену отруту
507] В груди влила їм обом, аж до дна скаламутивши душу.
508] Стала тоді смолоскипом кружляти, і він у повітрі,
509] Швидко вогнями вогні доганяючи, кола виводив.
510] Горда мистецтвом своїм, повертається знов у безплідний
511] Діта великого край і розв язує пояс гадючий.

512] В цю ж таки мить заметавсь Еолід у середнім покої:
513] "Друзі! — викрикує.— Гей! Розставляйте в цім лісі тенета!
514] Щойно левицю з двома левенятами тут я побачив!"
515] Наче за звіром, так він за дружиною мчить, ошалілий,
516] І вириває Леарха їй з рук, що до нього всміхався,
517] Тягнучи руки дрібні, й, ніби пращею, ним у повітрі
518] Пару разів покрутив — і, навіжений, личком дитячим
519] Вдарив об камінь. Щойно тоді стрепенулася й мати:
520] Може, прошив її біль, а можливо, й отрута озвалась,-
521] Зойкнувши, рине кудись, розпустивши в нестямі волосся,
522] Не випускаючи з рук своїх голих тебе, Мелікерте.
523] "Вакху-Евгію!" — кричить. Посміхнулась Юнона зловтішно —
524] Хай, мов, сьогодні поможе тобі вихованець твій любий!

525] Скеля, над морем нахилена, є. Від дощів, наче крівля,
526] Хвилі, що вперто довбуть їй підніжжя, вона захищає.
527] Верх піднімає до хмар, а чолом висувається в море.
528] Вибігла Іно туди — божевілля помножило сили —
529] 1 без вагання, бо страху не мала, з розгону в безодню
530] Стрибнула з рідним дитям — зімкнулася, блиснувши, хвиля.
531] Внучку, покарану так без вини, пожалівши, Венера
532] Дядька ласкаво благати взялася: "Велителю моря,
533] Ти, що найближчу посів до Юпітера владу, Нептуне!
534] Хоч незвичайне прохання моє, але згляньсь над моїми,
535] Що в іонійську пірнули безодняву,— зволь їх прийняти
536] В коло богів голубих, бо ж і я не чужа тим широким
537] Водам, якщо в їх божественнім лоні була в давнину я
538] Сніжної піни пучком, як говорить ім'я моє грецьке".
539] Вчув її просьбу Нептун, і все, що в них від природи
540] Смертним було, те відняв, а натомість повагу й величність
541] їм дарував, обновивши й обличчя, й ім'я: Палемоном,
542] Богом, названий він; Левкотеєю — мати, богиня.

543] Вслід їй, що було сил, із Сідона жінки поспішали,
544] Поки на край стрімчака їх не вивів стопи відпечаток.
545] Тут у долоні всі сплеснули, певні, що скоїлось лихо,
546] Кадма оплакують рід, і волосся рвуть собі, й одяг,
547] Ще й дорікають богині за злість, за її непомірну
548] Лють до суперниці, та не Юноні терпіти докори,-
549] "З вас я найбільший зроблю,— спалахнувши, сказала богиня,-
550] Пам'ятник гніву мого!" І підтвердила ділом погрози: [78]
551] Ось найвірніша з жінок: "За владаркою,— каже,— пірну я
552] В моря глибінь!" Уже стрибнути мала, але в ту хвилину
553] Наче зв'язав її хтось — прикріпилась навіки до скелі.
554] Друга, в груди руками б'ючи себе з несамовитим
555] Зойком, відчула нараз, що вдаряється камінь об камінь.
556] Руки одна з них саме в той час простягнула до моря —
557] Ствердла, й так і стоїть, усім тілом подавшись до моря.
558] Інша, схопившись за голову, стала в розпуці волосся
559] Рвати, однак, у волоссі таки скам'яніли їй пальці.
560] Кожна в ту мить, у своєму захоплена русі, застигла.
561] Деякі стали птахами тоді: над поверхнею моря
562] Й нині ширяють, торкаючись хвилі крилом, Ісменіди.

563] Не здогадався Агенора син, що дочка його з внучком
564] Стали богами в глибинах морських. Переможений смутком,
565] Низкою бід і видінь, що їх бачив не раз, він лишає
566] Місто, котре заснував, немовби не він у неласку
567] Долі попав, а цей край. Після довгих блукань в іллірійські
568] Землі ввійшли вони — він та його безпритульна дружина.
569] Гнуло їх горе й роки. Та якось повелась у них мова
570] Про пережите, про долю їх дому, і тут обізвався
571] Кадм: "Чи, бува, не священний той змій, що його своїм списом
572] Я проколов, а прибувши з Сідону, страшні його зуби,
573] Наче насіння небачене, в зорану землю посіяв?
574] Раз вже так ревно взялись відомстити за нього всевишні,-
575] Хай нині й сам по землі животом довжелезним зів'юся".

576] Мовив — і вже по землі животом довжелезним прослався;
577] Чує, Як шкіра жорстка поступово лускою береться,
578] Бачить: цятки темно-сизі біжать по зчорнілому тілу.
579] Ось він на груди упав, а тим часом немов поєднались
580] Ноги обидві в одну й витягаються в хвіст заокруглий.
581] Руки самі тільки мав, і ті руки самі, що їх мав ще,
582] Він простягнув і в сльозах, що людським ще спливали обличчям,-
583] "Бідна дружино моя! Підійди ж і торкнись мене,— просить,-
584] Поки від мене лишилося щось, і візьми мою руку,
585] Поки ще є та рука, поки змієм не весь я зробився!"
586] Ще не одне хоче мовити їй, але раптом надвоє
587] В нього язик розщепивсь, і, хоч як намагається,— слово
588] Так і не йде йому з уст. Тож не мовою він, а сичанням
589] Жаль виливає: такий вже дала йому голос природа.
590] В голі груди рукою вдаряючи, тужить дружина:
591] "Кадме, собою лишись! Відкинь машкару дивовижну!
592] Що ж це таке? Де плече твоє, Кадме, де руки, де ноги,
593] Лиця, рум'янець — усе, що кудись, поки мовлю, зникає?
594] Чом, о боги, ви й мені поповзти по землі не звеліли?"
595] Так побивалася. Він же лизав їй заплакані лиця.
596] Й начебто впізнаючи, Відповзав до грудей і в обійми
597] Взяти хотів і до шиї жіночої звично тягнувся. [79]
598] Всі, хто там був — їх супутці — жахнулись; вона ж усе гладить
599] Шию лускату слизьку гребенястого велета-змія.
600] Раптом обоє сплелись вони, зміями ставши, обоє
601] Зникли, звиваючись колом, у тіні сусіднього гаю.
602] Не уникають людей, не грозять і сьогодні нікому:
603] Бо ж не забули вони, ким були, нешкідливі дракони.

604] В тій переміні сумній немалу їм утіху приносив
605] їхній онук, перед ким, упокорена, низько хилилась
606] Індія смугла, для кого й Ахайя звела свої храми.
607] Втім, лиш Абанта син, Акрісій, що вийшов із роду
608] Того, що й Вакх, до стін кам'яних арголідського міста
609] Не підпускає його, проти бога йде збройно, що бог він —
610] Віри не йме, не вважає й Персея Юпітера сином,
611] Хоч народила його від дощу золотого Даная.
612] Все ж незабаром і він (таки правда верх бере врешті!)
613] Гірко розкаявся в тім, що зневажував бога, що внука
614] Не визнавав: поселився один з них на небі, а другий,
615] Пам'ятну здобич, наїжену зміями голову, взявши,
616] На шелестких через ніжне повітря проносився крилах.
617] Понад пустелею Лівії він пролітав переможно,
618] Й капала кров'ю в пісок голова страхітлива Горгони.
619] Змій різнородних, ті краплі прийнявши, Земля наплодила,
620] Так що й тепер там повсюди кишить небезпечне гадюччя.

621] Далі, мов хмарка, багата дощем, по безкрайому небу
622] Він то сюди, то туди завертає, на непримиренні
623] Здавшись вітри,— і, з ефірних висот окидаючи зором
624] Обриси млистих земель, увесь світ обгинає по колу.
625] Тричі він Аркти холодні та Ракові клешні побачив.
626] То поривав його вітер на Схід, то на Захід відносив.
627] День до завершення йшов. Боячися довіритись ночі,
628] Він у Гесперії, де владарює Атлант, опустився,
629] Щоб на хвилинку спочить, поки Люціфер, вісник світанку,
630] Знов не покличе Зорі, а Зоря — колісниці для Сонця.

631] Син Іапета, Атлант, який правив там, ростом незмірним
632] Поміж людей виділявся. Землі щонайдальші простори
633] Він посідав, як і море, що сонячним коням під вечір
634] Хвилею слалось до ніг і розжарену вісь холодило.
635] Безліч отар і черід, сновигаючи там по роздоллі,
636] Паслися вільно — межі не було, яка б їх зупиняла.
637] Листя лискуче дерев, зеленавим ясніючи злотом,
638] Там і гілки золоті, й плоди злотосяйні вкривало.
639] "Друже,— звернувся до нього Персей,— може, знатності роду
640] Ти довіряєш, то знай: від Юпітера я народився;
641] Може, цінуєш діла,— то й мої поцінуєш, напевно.
642] В тебе притулку й спочинку прошу". Па м я тав той, одначе,
643] Що йому в давні часи віщувала Феміда парнаська:
644] "Прийде, Атланте, пора — й з твого дерева вкрадено буде [80]
645] Золото, й подвигом тим Юпітера син себе вславить".
646] Муром високим тоді, налякавшись, Атлант золотий свій
647] Сад оточив і велів берегти його дужому змію;
648] Не підпускав до своїх володінь із чужинців нікого.
649] Тож і Персея жене: "Забирайся, а то не поможуть
650] Ті побрехеньки тобі — про подвиги й рід божественний!"
651] Далі вже й руки пускає у хід, наступає на нього.
652] Той, зволікаючи, слово ласкаве з суворим чергує.
653] Силою слабший — та хто взагалі б міг з Атлантом рівнятись
654] Силою? "Ну, коли так уже мало для тебе я важу,
655] Дар мій,— каже,— прийми!" І криваве обличчя Медузи
656] Зліва до нього простяг несподівано, сам відвернувшись.
657] Був, мов гора, й став горою Атлант: борода і волосся
658] В темні ліси перейшли, а в хребти — його плечі та руки.
659] Що головою було,— закруглилось верхом над хребтами;
660] В камінь кістяк обернувсь і, розрісшись ще більше, в безмежжя
661] Велет піднявсь кам'яний — так хотіли боги — і на ньому
662] Всіяне густо роями зірок, обіперлося небо.

663] Врешті, вітри позганяв Гіппотад у відвічну в'язницю.
664] Високо в небі, скликаючи всіх до щоденної праці,
665] Люціфер чистий зайнявсь. Одпочивши, Персей собі знову
666] Крила до ніг прив'язав і, закривлений меч підіп'явши,
667] Жваво сандалями став розсікати прозоре повітря.
668] Над багатьма, які слались довкіл, промайнувши краями,
669] Він ефіопів народ і Кефеєві ниви побачив.
670] Саме тоді в тім далекім краю Аммон безсердечний
671] За материнську вину безневинну скарав Андромеду.
672] Тільки-но вздрів її Абантіад — до суворої скелі
673] Міцно за руки прикуту,— й коли б вітерець їй волосся
674] Не розвівав і з очей не спливали б їй сльози гарячі,
675] Певний би був, що це статуя з мармуру,— задивувавшись,
676] Весь обімлів і, з тієї краси не спускаючи ока,
677] Мало на скелі не впав, бо й забувся, що в нього є крила.

678] От, опустившись, він їй: "Не таких, не залізних, о діво,
679] Гідна ти пут, а таких, що закоханих пару єднають!
680] Як називаєшся ти і твій край, і за що тебе в путах
681] Тут залишили, скажи!" Якийсь час помовчала, не сміла
682] Дівчина — з хлопцем розмову вести, й соромливо руками
683] Лиця прикрила б свої, але в путах були тії руки.
684] Лиш на одне спромогтися могла — залилася сльозами.
685] Він таки далі розпитує, й от, щоб не мав підозріння,
686] Ніби приховує гріх, і себе вона, й край свій назвала.
687] Розповіла йому й те, як пишалась красою своєю
688] Мати, та, поки те все вона згадує, раптом об скелю
689] Гримнула хвиля туга, і, з безмежного зринувши моря,
690] Суне потвора, й киплять під грудьми її води широкі.

691] Зойкнула діва. Стривожені з'явою батько і мати [81]
692] Стали при ній; побивається він, а вже мати — тим паче.
693] Тільки не поміч, а смуток і плач, як до того схиляв їх
694] Час той скрутний, принесли й до закутого тіла припали.
695] Тут чужоземець озвавсь: "Голосити могли 6 ви за нею
696] Цілий свій вік, а от для рятунку — хвилина дається.
697] Тож, коли діву цю я попрошу в вас,— Персей, Громовержця
698] Син і тієї, що плід понесла від дощу золотого,
699] Я, той Персей, що, змієволосу Медузу зітнувши,
700] Зваживсь, махнувши крильми, у прозоре злетіти повітря,-
701] Виберіть серед зятів лиш мене; до усіх тих достоїнств,
702] Хай лиш поможуть боги, добре діло ще хочу додати.
703] Ваша дочка, як життя їй врятую,— моєю хай буде!"
704] Радо погодились (хто б тут вагавсь?), ще й своє володіння
705] Дать обіцяють як посаг дочки й умовляють сміливця.

706] Ось, наче бистре судно, веслярами спітнілими гнане,
707] Носом окованим води морські розтинає з розгону,
708] Так, розсуваючи хвилю грудьми, й та потвора до скелі
709] Мчала, й не далі була, ніж на віддаль, яку пролітає
710] Дзиґою в небі свинець, з балеарської пущений пращі.
711] Тут одчайдушний юнак, від землі відштовхнувшись ногами,
712] Стрімко під хмари злетів. І, як тільки поверхнею моря
713] Тінь перебігла хистка,— вже на тінь нападає потвора.
714] Як от Юпітера птах, підстерігши на дикому полі
715] Змія, що спину свою синювату до сонця наставив,
716] Ззаду на нього, щоб пащі не встиг повернуть, нападає
717] Й пазури хижі свої в лускувату заглиблює шию,
718] Так Інахід, описавши дугу в порожнечі безкраїй,
719] Ззаду на звіра напав, устромивши ревучій потворі
720] З розмаху меч по загнуте руків'я під праву лопатку.

721] Рану відчувши важку, то з води виринає в повітря,
722] То під водою ховається звір, то метається люто,
723] Наче кабан, коли пси звідусіль його тиснуть газкучі.
724] Хижих зубів завдяки своїм крилам Персей уникає.
725] Рани тим часом наносить — то в спину, що мушлями вкрита,
726] То поміж ребра, під бік, то туди, де хвіст, наче в риби,
727] Робиться тоншим,— усюди вганяє свій меч серповидний.
728] Ось уже з пащі страховища б'є водограєм багряно
729] Змішана з кров'ю вода. Вже Персеєві крила намокли,
730] Вже він сандалям своїм обважнілим не важиться більше
731] Вірити. Втім, помічає стрімчак, що при тихій погоді
732] Шпилем з води виступав, і зникав, коли вищала хвиля.
733] Там він опору знайшов і, за верх ухопившись рукою,
734] Декілька раз проникає мечем аж у нутрощі змія.

735] Оплески й радісний крик залунали на березі моря
736] Та між небесних осель".. Ніяк не натішаться зятем,
737] Доньки рятівником і захисником їхнього дому,
738] Кассіопея й Кефей. Покидаючи скелю похмуру, [82]
739] Діва розкована йде — тих трудів нагорода й причина.
740] Сам він, черпнувши води, переможні омив собі руки,
741] Й, щоб шорсткуватий пісок голові змієносній не шкодив,
742] Листя м'яке по землі й під водою вирослі трави
743] Стелить і голову зверху кладе Форкініди Медузи.
744] Ще не зів'яле стебло своїм осередком дірчастим
745] Силу Горгони ввібрало й затвердло, торкнувшись до неї,
746] І небувало міцним розрослося гіллям воно й листям.
747] Чудо те німфи морські вже й на інших спішать повторити
748] Стеблах — і кожне чудовим стає, от і множать насіння,
749] Сіють його по воді, забавляючись, жительки моря.
750] Тож і донині в коралах живе дивовижна властивість:
751] Хай лиш повітря торкнуться вони — кам'яніють відразу;
752] Те, що травою зростало в воді, над водою — вже камінь.

753] Кожному з трьох богів три вівтарі дерном він виклав:
754] Лівий — Меркурію, правий тобі, зброєвладная Діво,
755] Третій, між ними,— Юпітеру. Вбито Мінерві теличку,
756] Віснику неба — бичка, бика ж — тобі, Всемогутній.
757] Тут же Персей в нагороду за подвиг бере Андромеду,
758] Тільки без посагу. Вже й смолоскипами там потрясають
759] І Гіменей, і Амур. Всюди палиться ладан пахучий.
760] З крівель звисають вінки, звідусіль озиваються ліри,
761] Флейти, лунають пісні — променистої радості й щастя
762] Доказ гучний. Ось і двері відчинено — й злотом сяйнули
763] Пишні покої: туди, у багатих уборах, рядами,
764] На величаву гостину прямують кефенські вельможі.

765] Вже до кінця йшов обід, уже й дар благородного Вакха
766] Кожному в серце проник, і тут про людей того краю
767] Хоче дізнатись Лінкід, про їх звичаї, побут, про мужність.
768] Хто розповів йому те, в свою чергу звернувсь до Персея:
769] "Ти нам тепер поясни, яким чудом цю змієволосу
770] Голову зрізать тобі, найхоробріший муже, вдалося!"

771] Оповідає герой, що в краю під холодним Атлантом
772] Місце захищене є посеред кам'яного громаддя.
773] Доньки Форкіда там, дві сестри, поселились при вході,
774] Й оком одним на двох їм судилось дивитись по черзі.
775] Поки те око вони одна одній передавали,
776] Він якось перехопив його, руку підклавши, й потому
777] Дебрі глухі перейшов, обривисті скелі й нарешті
778] Став перед домом Горгон. І стрічались йому по дорозі
779] Звірів подоби й людей, тих самих, котрі вже назавжди
780] В камінь безмовний, Медузу побачивши, перемінились.
781] Далі й про те оповів, як тієї Медузи жахливе
782] Сам відображення вздрій на щиті, що носив його зліва,
783] Як обезглавив її, коли змії й вона в непробудний
784] Канули сон, і про те, як тоді з материнської крові
785] Разом із братом своїм бистрокрилий Пегас народився. [83]
786] Про небезпеки згадав, а було їх чимало в тривалім
787] Леті,— про те, які землі, моря споглядав під собою,
788] Як і про те, яких крилами в небі сузір'їв торкнувся.
789] Потім неждано замовк. Але в цю ж таки мить його знову
790] Хтось із вельмож запитав, чому ті трійливі гадюки
791] Тільки Медузі одній з-поміж сестер у коси вплелися.
792] Гість же на те: "На питання твоє, признаюсь, таки варто
793] Відповідь дати. Так ось. Незрівнянною вродою славна,
794] Для багатьох вона заздрості гідним була пожаданням.
795] Надто ж волоссям своїм, хоч усе було в неї чудовим,
796] Сяяла. Знав я таких, що самі пересвідчились в цьому.
797] Кажуть, морів повелитель у храмі святому Мінерви
798] Нею оволодів. Громовержця дочка, відвернувшись,
799] Вкрила егідою чисте лице, а щоб гріх покарати
800] В чорних, огидливих змій замінила волосся Горгони.
801] Й нині ще, вводячи в жах ворогів обімлілих, богиня
802] Носить, могутня, на грудях тих змій, що сама їх створила".

КНИГА ПЯТА
1] Поки про всі тії подвиги в колі кефенів Данаїн
2] Розповідає герой, залунав по владичих палатах
3] Гомін юрби, але не по-весільному там гомоніли,
4] Спів не звучав, тільки крик, озвірілої сутички вісник.
5] Мить — і вже не бенкет, а бійка довкіл вирувала.
6] Так над усміхненим морем, бува, в божевільному гніві
7] Зчепляться буйні вітри — й за хвилину воно спохмурніє.
8] Першим зухвалець Фіней, зачинатель того бойовища,
9] З ясена списом своїм потрясаючи, міддю окутим,-
10] "Ось,-— каже,— ось я за кражу дружини прибув сюди, месник!
11] Ні твої крила, ні бог твій, що в золото перемінився,
12] Не допоможуть тобі!" Вже й списа підняв. "Зупинися! —
13] Тут йому крикнув Кефей,— що за думка тебе підбиває,
14] Брате, на злочин такий? Чи за всі добродійства Персею
15] Дякуєш так? Може, це за врятовану дар твій весільний?
16] Бо ж не Персей, коли вникнеш у правду, відняв її в тебе,-
17] Лиш володар нереїд, лиш Аммон, божество рогоносне,
18] Як і те чудо морське, що пливло, насититись готове
19] Донею, серцем моїм. У цю мить, коли смерть їй грозила,-
20] Забрано в тебе її. Чи бажаєш таки, щоб зазнала
21] Смерті вона, щоб моїм упиватися, нелюде, смутком?
22] Мало тобі ще того, що її при тобі ж закували,
23] Й ти їй нічим не поміг — її дядько, її наречений?
24] Жаль тобі, видно; що інший її врятував, тому в нього
25] Вирвати з рук нагороду завзявсь. Якщо так її ціниш,
26] Чом, як до скелі прикута була, ти не рвався до неї?
27] Ну так погодься, щоб мав її той, хто за неї боровся,
28] Хто мою старість од сліз уберіг, перед ким у боргу я.
29] Втім, не між вами двома, а між ним вибирав я і смертю".
30] Мовчки зиркає той то на нього, то на Персея,
31] Годі рішитись йому, кого б то поцілити першим.
32] Далі з усіх своїх сил, помножених лютістю й гнівом,
33] Ратище він, розмахнувшись, пустив — та намарно — в Персея. [85]
34] В ложе вбилася мідь — і зіскочив Персей з покривала,
35] Й кинув, розгніваний, списом тим самим у ворога, й був би
36] Груди йому розпоров, якби той у ту мить за жертовник
37] Не заховавсь: нечестивцю святе прислужилося місце!
38] Рет зате постраждав: у чоло йому вбилося вістря.
39] От він упав, і з кістки йому наконечник добуто;
40] Б ється вже він на землі і столи заплямовує кров ю.

41] Вмить роз ярилася збройна юрба; звідусіль полетіли
42] Кинуті в гніві списи. Вже почав домагатися дехто
43] Смерті Кефея і зятя його. Та якраз тоді з дому
44] Вийшов Кефей. Присягається вірністю, правом, узявши
45] В свідки гостинних богів, що він проти такого шаленства.
46] Збройна Паллада — вже тут. Егідою брата прикривши,
47] Зваги йому додала. Був там Атіс, індієць, якого
48] Кажуть, на світ привела у воді блискотливій Лімнея,
49] Гангом народжена. Красенем, надто в ясних своїх шатах,
50] Був цей юнак, що й шістнадцяти років од роду не мав ще.
51] З тірського шовку хламиду носив, облямовану знизу
52] Золотом щирим. Намисто рясне золотилось на шиї,
53] А діадема— на вогкім од пахощів цінних волоссі.
54] Списом легеньким на будь-якій віддалі він непохибно
55] Ціль пробивав, та влучніше стрілу міг із лука пускати.
56] Поки він лук, що є сил, напинає, Персей в цю хвилину
57] Спритно вхопив з вівтаря головешку розжарену й кинув
58] Прямо в обличчя йому — й воно місивом стало кривавим.

59] Тільки-но глянув на те, як лицем, ще недавно прекрасним,
60] Б'ється полеглий в крові, ассірієць Лікаб, щонайближчий
61] Друг і супутник його, що з любов ю до нього не крився,
62] Сльози над тим, хто конав од жорстокої рани, проливши,
63] Над дорогим йому Атісом, лук, що з руки йому випав,
64] Перехопив із словами: "Зі мною тепер позмагайся!
65] Кров'ю того юнака не натішишся, більше зневаги
66] Гідний ти, ніж похвали!" Ще й не змовкнув, а вже на Персея,
67] Зблиснувши вістрям, помчала стріла, тятивою підбита.
68] Той відхиливсь, і застрягла вона в його вільній одежі.
69] Тут і звернув проти нього, прославлений вбивством Медузи,
70] Меч свій Акрісія внук і встромив йому в груди; Лікаб же,
71] Смертну стрічаючи мить, уже в ніч западаючі темну
72] Очі на милого Атіса звів, прихилився до нього,
73] Радий, що з другом своїм він ітиме й у світ попідземний.

74] Раптом сієнець Форбант, Метіона син, і лівієць
75] Амфімедонт, пориваючись в бій, послизнулись в калюжі
76] Теплої крові, що так і лилась по долівці, і впали
77] Навзнак обоє. Хотіли піднятись, та меч не дозволив:
78] Амфімедонтові — в бік, Форбантові — в горло встромився.
79] На Акторіда ж, Еріта, що саме в ту мить за двосічний
80] Довгий вхопився топір, Персей не з мечем своїм вийшов: [86]
81] Миттю обіруч піднявши кратер, що на ньому висока
82] Скрізь виступала різьба, велетенську посудину мідну,
83] Й кинув у мужа того. Він же, кров пурпурову зригнувши,
84] Падає й б'ється, спускаючи дух, головою об землю.
85] Вже й Полідаймон поліг, що походив од Семіраміди,
86] Житель Сперхея Лікет; Абарід, що родивсь на Кавказі,
87] Кліт, Флегіат, а за ними — й Гелік буйноволосий,-
88] Знищує всіх, ще й тіла накопичені топче ногою.

89] Так і не зваживсь Фіней проти ворога вийти віч-на-віч:
90] Кинув списом здаля, але схибив, потрапивши в їда,
91] Хоч безоружним той був, уникаючи битви намарно.
92] Грізним поглядом Ід безсердечного зміряв Фінея.
93] "Раз ти втягнув мене в бій, так поглянь, кого проти себе
94] Ти повернув, і за рану нанесену раною сплачуй!"
95] Списом, що вихопив з тіла свого, мав метнути в Фінея,
96] Й раптом ослабнув, поник, пролившися рештками крові.
97] Далі й Одіт, що в краю тому був після владаря першим,
98] Впав під Клімена мечем. Гіпсей порішив Протенора,
99] Ну а Гіпсея — Аінкід. Серед них був похилий вже віком
100] Ематіон, шанувальник богів, чоловік правдолюбний.
101] Через літа вже не міг воювать, тож юрмі роз'ярілій
102] Кидає гнівні слова, проклинаючи зброю злочинну.
103] Поки вівтар обнімає руками тремтливими старець,
104] Хромід мечем йому голову зрізав, і та покотилась
105] По вівтареві; півмертвий язик невиразні прокляття
106] Пролепетав ще, й життя закінчив між вогнями той старець.
107] Два близнюки, Бротеад і Аммон, що в змаганні кулачнім
108] Непереможні — коли б то кулак міг мечам дорівняти! —
109] Смерть од Фінея руки прийняли; з ними й Ампік, Церери
110] Жрець, що довкіл голови білосніжну пов'язує стьожку.
111] Й ти, Лампетіде, замовк, не в такому, а мирному ділі
112] Мав прислужитись: єднаючи голос із гомоном ліри,
113] Піснею свято й гостину покликаний був прославляти.
114] Поки він мирно стояв оддалік із дзвінким своїм плектром,
115] Петтал глумливо: "Стігійським богам доспівай свою пісню!" —
116] Мовив і скроню пробив йому ратищем гостроконечним.
117] Пальцями той, коли падав, конаючи, струн ще торкнувся,
118] І випадково співзвуччям сумним одізвалася ліра.
119] Грізний Лікорм того вбивства, однак, не лишив без покари:
120] Вирвавши засув із правих дверей, наче довбнею, махом
121] Череп йому розтрощив, а той, заливаючись кров'ю,
122] Мертвий на землю упав, як жертовний бичок під обухом.

123] Далі кініфський Пелат намагався й собі відірвати
124] Засув од лівих дверей, та пробив йому вістрям правицю
125] Мармарідянин Коріт, пришпиливши її до одвірка.
126] Абат ще спис йому в бік устромив, але той не.звалився,
127] Тільки повис на руці, до дверей прицвяхований міцно. [87]
128] Вже ось поляг Меланей, що вступивсь за Персея, а далі —
129] Впав і Доріл, що поля під собою мав насамонійські,
130] Славний землею Доріл, ніхто ж бо не міг з ним рівнятись
131] Обширом нив, ніхто не збирав стільки пахощів цінних.
132] Навскіс кинутий спис наніс йому рану смертельну:
133] Вістрям заглибивсь у пах. А той, хто метнув ним, бактрієць
134] Галкіоней, лиш побачив, як ранений дух випускає,
135] Й водить очима, повітря хапаючи,— "Ось під тобою,-
136] Каже,— й земля твоя вся!" — і знекровлене тіло покинув.

137] Тут його месник, Абанта нащадок, зустрів ще гарячим
138] Вістрям, добутим із рани; крізь ніздрі пробившись, залізо
139] Шиєю вийшло, й так і поліг він, просилений списом.
140] Поки Персеєві Доля сприяє, сини однієї
141] Матері — Клітій і Кланій — од ран неоднакових гинуть:
142] Клітію ясен важкий, що з могутньої вирвавсь долоні,
143] Стегна розсік, а Кланію вістрям між зуби ввігнався.
144] Впав Келадо'н, що із Мендеса, впав палестинської неньки
145] Син яснозорий Астрей, в кого батько був невідомий.
146] І Етіон, який знавсь на майбутнім, та, видно, тим разом
147] Птах віщуна підманув. І Тоакт, владаря зброєносець,
148] Гепнувсь об землю, й Агірт, осоромлений батька убивством.
149] Юрмами все ж на ослаблого тиснуть, усі — одного лиш
150] Хочуть зі світу звести, звідусіль піднялись одностайно,
151] Змовившись проти добра, проти честі й заслуги пришельця.
152] Тесть, шанувальник богів, і Персеєва юна дружина,
153] Й мати тривожаться ним, наповнюють криком покої,
154] Та заглушили їх брязкіт заліза й поранених зойки.
155] Ось і пенатів, убивством осквернених, дика Беллона
156] Кров'ю захлюпує й знов ошалілу зав'язує бійку.

157] Тільки його одного оточили — Фіней і не менше
158] Тисячі тих, що з Фінеєм; з обох боків ненастанно
159] Градом повз нього списи — біля вух та очей — пролітають.
160] До кам'яного стовпа він тоді прихилився плечима,-
161] Ззаду щоб хто не напав,— до напасників ставши обличчям,
162] Стримує їхній напір. Хаонієць Молпей вів до бою
163] Зліва загін; Ехемон-набатієць-правий очолив.
164] Так от тигриця, бува, роздратована голодом, чує
165] Мукання стад на одній водночас і на другій долині,
166] Й подумки в цей бік і в той поривається, спрагнена крові;
167] Так завагався Персей — чи праворуч метнутись, чи вліво.
168] Врешті, Молпея вразив, проколовши стегно, й відступити
169] Дав йому змогу, бо вже й Ехемон, у бою роз'ярілий,
170] Мітив у нього мечем, намагався поцілити в шию,
171] Та промахнувся — такої був сили удар, що н* кусні
172] Меч розлетівся, по грані стовпа кам'яного креснувши.
173] Бризнув уламок дзвінкий, і в горло нападника впився.
174] Та не такою була його рана, щоб тут же від неї [88]
175] Згинути,— весь він тремтів, простягаючи руки безсило,
176] Та надаремно: Персей покінчив з ним мечем Кілленіда.

177] Бачачи те, що не стримає й мужність тієї навали,-
178] "Що ж,— завагався Персей,— через вас буду змушений, видно,
179] Ворога взяти в підмогу собі. Відверніть же обличчя,
180] Хто серед вас мені друг!" І Горгони главу показав їм.
181] "Інших тим чудом лякай!" — Персеєві мовив глузливо
182] Тескел, і тут, розмахнувшись, мав ратище згубне в героя
183] Кинуть, але в тому русі застиг, наче з мармуру постать.
184] Ампікс, що поруч стояв, на сповнені духом великим
185] Груди Лінкідові меч підіймав, але, закам'янівши,
186] Права рука не могла ні туди, ні сюди ворухнутись.
187] Далі й Нілей, що нібито був семигирловим Нілом
188] Зроджений,— в доказ того й на своєму щиті позначив він
189] Сім його витоків, сріблом частково, частково ж і злотом,-
190] "Глянь-но,— щитом він потряс,— од якого я батька, Персею!
191] Радість, проте, немалу понесеш ти до тіней безмовних,
192] Що ось такий тебе муж подолав!" Та кінець того слова
193] Мов обірвавсь, і, здавалось, уста говорити ще хочуть,
194] Бо ж і розкриті були, та для слів не було вже дороги.
195] "Страх,— їх соромить Ерікс,— а не сила Медузи Горгони
196] Вас обертає в стовпів. Ану, всі за мною! Накиньмось
197] І повалімо хвалька зі страховищем разом на землю!"
198] Мав уже кинутись сам, але ноги немов скам'яніли,
199] Весь за хвилину завмер — у камені різьблений воїн.
200] Так по заслузі покарано всіх, та один був між ними,
201] Хто за Персея боровсь, Аконтей; але й він серед бою
202] Глянув Горгоні в лице — і на камінь — перемінився.
203] Астіагей не помітив того, й полоснув, мов живого,
204] Довгим мечем — задзвенівши, зі свистом відскочила зброя.
205] Щойно той здивувавсь — а вже й сам став такої ж природи,
206] На мармуровім обличчі здивований вираз лишився.
207] Довго б мені довелося мужів із незнатного роду
208] Тут називати: їх двісті всього після бою лишилось;
209] Двісті мужів, Горгону побачивши, заціпеніло!
210] Врешті, Фіней схаменувсь, нечестивої бійки призвідник,
211] Пізно розкаявсь, однак: довкіл одні статуї бачить,
212] І впізнає у них друзів своїх, і на ймення їх кличе,
213] Й помочі просить; торкається тих, котрі ближче,— не вірить
214] Власним очам, але скрізь тільки мармур. Тоді, відвернувшись,
215] Навскіс він руки в благанні простяг і, каючись гірко,-
216] "Перемагаєш, Персею,— сказав,— забери це жахливе,
217] Що перемінює в камінь, обличчя німої Медузи,
218] Швидше, молю, забери! Бо ж не гнів і не прагнення влади
219] Меч мені вклали до рук — за дружину цей бій розпочав я!
220] Подвигом ти прислуживсь, та при ній таки я був скоріше.
221] Жаль, що я в битві не впав! Пощади, найхоробріший, тільки [89]
222] Душу мою, а все інше — твоєю хай власністю буде!"

223] Так лепетав він, не сміючи глянуть Персеєві в вічі.
224] Той прохачеві в одвіт: "Не тремти, боязливий Фінею:
225] Що в моїх силах, про що боягуз тільки мріяти може,^
226] Матимеш те, не хвилюйсь! Не завдасть тобі шкоди залізо,
227] Мало того: з тебе пам'ятник вічний зроблю, щоб у домі
228] Нашого тестя в усіх на виду він стояв, непорушний:
229] Хай звеселяє дружину мою нареченого образ".
230] Мовив, і голову Змієволосої виставив рвучко
231] Саме в той бік, куди скований жахом Фіней одвернувся.
232] Той відсахнутись хотів, та не міг: у цю мить йому ствердла
233] Шия, і навіть текуча сльоза його — закам'яніла.
234] Так він у мармурі й заціпенів: на блідому обличчі —
235] Страх, каяття і благання; пониклими й руки лишились.

236] А переможець Персей із дружиною гордо вступає
237] В межі краю свого й за вподіяну дідові кривду
238] Претові мстить, бо, прогнавши мечем насильницьким брата,
239] Вежі Акріс^я Прет до свого приєднав володіння.
240] Та ні мечем, ані вежами, що захопив їх злочинно,
241] Грізних очей змієносного чуда не міг подолати.

242] Так і тебе, Полідекте, Серіфа маленького царю,
243] Ні в небезпеках стількох Персеєм засвідчена мужність,
244] Ні його лиха важкі не зм'якшили: ти весь невблаганним
245] Гнівом гориш, ні межі твоя лютість не має, ні міри.
246] Здрібнюєш славу його, називаєш пустою брехнею
247] Те, що Медузу він вбив. "Доведу тобі слів моїх правду.
248] Очі зімкніть!" — попередив Персей, і обличчям Медузи
249] В камінь безкровний перемінив Полідекта обличчя.

250] Золотородного брата свого Трітонія досі
251] Не покидала. Та ось, оповившись у хмару пухнату,
252] Острів Серіф, і Кітн, і Гіару лишивши праворуч,
253] Шляхом щонайкоротшим морським подалась вона в Фіви,
254] До Гелікону, де Діви живуть. Досягнувши вершини,
255] Стала й словом таким обізвалась до сестер учених:
256] "Про джерело ми почули нове, що його в вашім краї
257] Кінь Медузи крилатий пробив своїм гострим копитом.
258] Ось що мене привело. На це диво хотіла б я глянуть.
259] Я ж бо те бачила, як з материнської крові родивсь він".
260] Мовить Уранія їй: "З якою метою, богине,
261] Ти не прийшла б у цей край — будеш милою нашому серцю.
262] Чутка правдива до тебе дійшла, бо Пегас таки дійсно
263] Вибив оте джерело",— й повела за собою Палладу.
264] Ця ж до води, котру викресав кінь, приглядається пильно,
265] Зелень прадавніх лісів, розбуялих довкіл, озирає,
266] Темні печери й луги, незчисленним засіяні квітом,
267] І_ Мнемонід називає щасливими, бо ж і їх діло,
268] Й місце сподобалось їй. Одна з них тоді до Паллади: [90]

269] "О, якби справи поважніші й більші не ждали на тебе,
270] Чом і тобі не вплестися б у наше, Трітоніє, коло?
271] По справедливості наше заняття й оселю ти хвалиш.
272] Доля всміхнулася нам. От, коли б іще жити в безпеці!
273] Ми ж усього боїмося (для злочину й меж не буває).
274] З мислі не сходить страшний Піреней, немовби ще й досі
275] Перед очима стоїть; я все ще півмертва зі страху.

276] Військом фракійським давлідські й фокейські поля підкоривши,
277] Грізним володарем там на неправді й насильстві тримався.
278] В храми парнаські ми йшли. Побачивши нас по дорозі
279] Й вигляд зробивши такий, ніби нас поважає, шанує,-
280] "О Мнемоніди! — звернувсь (бо з обличчя пізнав нас).— Постійте!
281] Поки дощить — (а дощ таки йшов),— під мою завітайте
282] Крівлю, уклінно прошу! Гостювали всевишні, бувало,
283] Навіть у нижчих домах". Тим словам і негоді піддавшись,
284] Тут же погодились ми й завітали в передню світлицю.
285] Дощ тим часом ущух. Аквілони приборкали Австра.
286] Поспіхом за небосхил дощові розбігалися хмари.
287] Вийти намірились ми; Піреней нас, однак, зачиняє
288] В домі й насиллям грозить. Ми — на крилах од нього майнули.
289] Він, мов зібравшись у лет, на стрімкій своїй випрямивсь вежі:
290] "Цим же шляхом і я,— прокричав,— полечу вслід за вами".
291] З тим, божевільний, і кинувся сторчки з високої вежі,
292] Та не злетів, лиш обличчям ударився, геть роздробивши
293] Голову, й кров ю злочинною злив, умираючи, землю".

294] Розповідь Муза вела. Та на те щось крильми злопотіло
295] Й серед високого гілля почувсь якийсь оклик вітальний.
296] Глянула вгору й дивується: звідки б це міг долетіти
297] Голос? Гадала побачить людину дочка Громовержця,
298] Та помилилась: були це птахи; на верхів'ї сиділо
299] Дев'ять сорок, що наслідують все й нарікають на долю.
300] Муза богині здивованій каже таке: "Нещодавно
301] Зграю пернатих примножили й ці, суперечку програвши.
302] Був у них батько, Піер, що поля мав багаті пеллейські;
303] Й мати була в них — Евіппа з Пеонії, та, що Люціну
304] Кликала дев'ять разів, перетерпівши стільки ж пологів.
305] От і числом своїм стали хвалитися сестри зухвалі.
306] В різних містах побували вони — гемонійських, ахайських;
307] Потім, прийшовши сюди, ось таку почали суперечку:

308] "Годі вам, годі пустою принадою вводить в оману
309] Темний народ! Позмагайтеся з нами, якщо вам не бракне
310] Духу, теспійські богині! Ні голосом нас, ані хистом
311] Не переможете, й стільки ж нас є; тож або Аганіппу,
312] Води гіантські й Медузи струмок відступіть, припинивши
313] Спір, або ж ми ематійські поля віддамо до пеонів, [91]
314] Люду, що серед снігів,— хай нас німфи в тій справі розсудять".
315] Сором було нам вести суперечку, але й відступати —
316] Сором ще більший. Вже вибрали німф. І вони, присягнувши
317] Ріками, сіли півколом на камінь, що мохом узявся.
318] Та, що нам кинула виклик, без жереба, першою стала
319] Пісню співати про битви богів; непомірно гігантів
320] Хвалить, натомість замовчує славні діяння безсмертних.
321] Ніби, з глибин підземелля звільнившись, Тіфей на всевишніх
322] Доброго страху нагнав, так що всі якнайдалі від нього
323] Стали тікать, поки втомлених біженців землі Єгипту
324] Й Ніл, що на сім рукавів розгалужений, не прихистили.
325] Ніби й туди незабаром добрався Тіфей земнородний,
326] Тож під оманливим виглядом їм довелось приховатись:
327] "За вожака череди,— каже,— був там Юпітер. Тому-то
328] Й нині Аммона Лівійського бачать усі круторогим.
329] В ворона — Феб перевтіливсь, у цапа — нащадок Семели,
330] В кішку — Делійця сестра, в білосніжну корову — Юнона,
331] Рибою скрилась Венера, Кілленій став ібісом-птахом".
332] Так от вела вона, голос єднаючи з дзвоном кіфари.
333] "Треба вже й— нам, Аонідам, почать,— але в тебе, можливо,
334] Вільного часу нема, щоб пісні вислуховувать наші".
335] "Не сумнівайся, і що на умі,— заспівай усе чисто!" —
336] Мовить і в тінь прохолодного гаю сідає Паллада.
337] Муза тоді: "Ми одній лиш довірили долю змагання".
338] З тим піднялась і, хвилясте волосся плющем пов'язавши,
339] Пальцем журливих торкнулася струн Калліопа, й потому,
340] Вже, як звучали вони, споріднила свій голос із ними:

341] "Першою плугом кривим перелоги зорала Церера,
342] Першою — ніжну поживу й плоди принесла вона землям,
343] Першою — різні закони дала, найщедріша Церера.
344] Буду про неї співать. О, коли б тільки гідну богині
345] Пісню я скласти могла! Вона ж гідна, богиня ця, пісні.
346] Острів Трінакрія, дужих гігантів тіла пригнітивши,
347] Всім тягарем наваливсь на простертого долі Тіфея,
348] Що на небесний престол посягав, непомірно зухвалий.
349] Все ще пручається він, час од часу піднятися прагне,
350] Та авсонійський Пелор йому праву обтяжує руку,
351] Ліву — Пахін, а на ноги йому Лілібей навалився.
352] Голову Етна гнітить. Горілиць простягнувшись під нею,
353] Ротом пісок він і полум'я в люті страшній вивергає.
354] Часто цю темну вагу розметать намагається велет,
355] Гори високі й міста, сколихнувшись, із себе струсити.
356] Землю бере тоді дрож, і лякається владар безмовних,
357] Щоб не розверзлась вона, щоб у пітьму, бува, не прорвався
358] Сонячний день, нажахавши померлих тремтливії тіні.

359] Цим перейнявшись, імлисту оселю мерщій покидає
360] Владар і, ставши на повіз, запряжений чорними кіньми, [92]
361] Межі глибинні Сіцілії, пильний, почав обгїжджати.
362] Глянувши зблизька на все, заспокоївся трохи: обвалів
363] Ще не траплялось ніде. Та в той час із вершини своєї
364] Вздріла його Еріціна: крилатого сина обнявши,-
365] "Збройний соратнику мій, мої гордощі, сину мій! — каже,-
366] Стріли, що всіх ти пронизуєш ними, візьми, Купідоне,
367] Зброю несхибну, й у серце врази того бога, якому
368] Третя, остання за жеребом випала світу частина!
369] Тих, що на небі, богів і Юпітера, й тих, котрі в морі,
370] Легко впокорюєш ти й повелителя тих, котрі в морі.
371] Тартар лиш вільний. Чому ж материнської влади й своєї
372] Ти не поширив туди? Про третину ж бо світу ідеться!
373] Навіть на небі мене — і як це терплю я ще й досі! — м
374] Вже не шанує ніхто. Не така вже й Амурова сила.
375] Вже відступились од нас — чи не бачиш? — Паллада й Діана,
376] Діва із списом в руці. Дівувать буде й донька Церери,
377] Хай лиш допустимо те, бо й вона таку мрію плекає.
378] Ти ж, якщо ласка твоя, нашу справу владнай обопільну:
379] З дядьком богиню з'єднай!" Так Венера промовила. Він же
380] Миттю відкрив сагайдак свій і вийняв, як мати веліла,
381] З тисячі стріл лиш одну — найгострішу, яка найточніше
382] Била й найкраще лягала на лук, його волі покірна.
383] Ось, на коліно приклякнувши, він вигинає дугою
384] Ріг і стрілу гачкувату спрямовує Дітові в серце.

385] Неподалік од геннейських стін є глибоководне
386] Озеро, назване Перг. Голосів лебединих не більше
387] Чує, напевно, й Каїстр на хвилях, що мчать мерехтливо.
388] Ліс, мов вінком, оточив того озера плесо й від сонця
389] Дав йому захист, зеленим наметом над ним розіславшись.
390] Квітом барвистим багата земля там, а холодом — віти.
391] Вічна весна там стоїть. Поки в тому гаю Просерпіна
392] Рве то фіалки дрібні, то лілеї стрункі білосніжні,
393] Поки то кіш, то поділ свій наповнює ними завзято,
394] Прагнучи більше зібрати квіток, аніж будь-яка з подруг,
395] Владар підземний побачив її, закохався і викрав —
396] Ось як його підганяла любов! Налякавшись, богиня
397] Матір і подруг своїх (але матір частіше!) тужливо
398] Кличе. Коли ж розірвала вона біля шиї свій одяг,
399] Так і посипались зірвані квіти на землю, й такою
400] В неї наївність була, притаманна літам ще дитинним,
401] Що й за квітками вона по-дівочому стала тужити.
402] А викрадач на прудкій колісниці жене своїх коней,
403] Кожного з них називає по імені й часто шмагає
404] Темно-багряними віжками їх і по шиї, й по гривах.
405] Повз болота Палікійські Сірчані й глибокі озера
406] Коней жене він, де з тріщин земних прориваються води,
407] Де бакхіади, народ, що з двоморського вийшов Корінфа, [93]
408] Поміж нерівних гаваней двох заснував колись місто.

409] Між Кіанеєю і джерелом Аретуси пісейським
410] Є, наче взятий в кліщі, невеликий моря відрізок.
411] Там і жила — бо й саме джерело взяло назву від неї —
412] Вродою перша між німф у Сіцілії всій Кіанея.
413] Ось їм назустріч по пояс вона піднялася із хвилі
414] Й тут же, впізнавши богиню,— "Не пройдете далі! — гукнула,-
415] Зятем Церери не бути тобі проти волі богині!
416] Не викрадати — просить її мав ти! Коли щось велике
417] Зрівнювать можна з малим, то й мене покохав мій Анапіс,
418] Я не зі страху, одначе, побралася з ним — добровільно".
419] Мовила — й, руки рішуче розклавши, йому на дорозі
420] Стала. Скипів тоді гнівом Сатурній і громоподібним
421] Голосом крикнув на коней жахних, а тоді, замахнувшись,
422] Кручене берло владиче правицею, що було сили,
423] Кинув у вир — і земля сколихнулась, і в Тартар одкрила
424] Шлях, і в безодняву цю стрімголов понеслась колісниця.

425] А Кіанея, зажурена тим, що украдено діву,
426] Біль затаївши в душі за таку неповагу до себе,
427] Наче замкнулася в горі тяжкому, спливає сльозами:
428] В води прозорі, пливкі, що їх божеством була щойно,
429] Вже переходить сама; омліваючи, тоншає, м якне,
430] Гнуться у неї кістки, свою твердість утратили й нігті.
431] Те, що тендітним було, в першу чергу водою спливає:
432] Синяві пасма волосся, і пальці, і ноги, і стопи;
433] Потім, коли вже кінцівок не стало, в холодні потоки
434] Вся обернулася: спина, й боки, і рамена, і груди —
435] Никне уся на очах, гомінкими збігає струмками.
436] Врешті, й у жилах незвично тонких замість крові живої —
437] Ллється вода; вже нічого нема, чого б можна торкнутись.

438] Ось уже мати журна побивається в пошуках доні:
439] Марно всі землі довкіл, всі глибини, яри оглядає.
440] Тож ні росистоволоса Аврора ніколи не бачить,
441] Щоб опочила вона, ані Веспер: палкі смолоскипи,
442] В полум'ї Етни запалені, в руки вхопивши, стрімливо
443] Через імлисту пітьму поривається, зблідла, бентежна.
444] Й знов, коли вигулькне день, погасивши зірки,— ненастанно
445] Доню шукає вона — від заходу сонця й до сходу.
446] Втомлена, спрагу відчула нараз, але жоден струмочок
447] Уст їй тоді не змочив. І тут вона вгледіла хижу:
448] Крівля солом яна, двері низькі... Постукала. Звідти
449] Вийшла бабуся. Побачивши спраглу богиню, дала їй
450] Кухоль напою солодкого (ним підливала ячмінну
451] Кашу), та, поки богиня пила, появивсь перед нею
452] Хлопець зухвалий з лиця. Усміхнувсь: он яка, мов, захланна!
453] Гнівом богиня нараз пройнялася й, до дна не допивши,
454] Хлюпнула з кухля водою з ячменем нахабі в обличчя. [94]
455] Плямами лиця взялися, де руки були в нього щойно —
456] Ноги тепер, і хвостом закінчилися змінені члени.
457] Й тут же він тілом новим, щоб не міг заподіяти шкоди,
458] Вмить скоротивсь — і в малесеньку ящірку перетворився.
459] З дива не сходить стара, і ридає, й торкнутись готова
460] Чуда цього, та воно пропихається, звинне, в щілинку;
461] Назва ж його викриває той сором і цятки на тілі.

462] Скільки земель обійшла, скільки вод озирнула богиня,
463] Довго було б повідать. Навіть світ їй тісним видавався.
464] От і в Сіканію знов повернулась; а там, невсипуща,
465] До Кіанеї прийшла. Кіанея ж — водою спливала,
466] Тож не могла сповістить, хоч і прагнула: жодного слова
467] Без язика та без уст не вдалось їй, сердешній, зронити.
468] Знак очевидний, проте, подала: показала Церері
469] Барвний дочки її пояс, що й досі на хвилі священній
470] Легко погойдувавсь там, де загублений був ненароком.
471] Щойно богиня впізнала його — зрозуміла, що доню
472] Вкрадено; стала в розпуці волосся нечесане рвати,
473] Бити долонями в груди свої почала раз од разу.
474] Все ще не знала, однак, де дочка. Проклинає всі землі:
475] Ви, мов, невдячні й плодів, мого щедрого дару, негідні!
476] Лає Трінакрію передусім, де пропащої доні
477] Вгледіла слід. Ось тоді вона в шалі ламає плуги всі,
478] Що борозну там вели, запалавши однаковим гнівом
479] На рільників і волів, повбивала їх; нивам звеліла
480] Занапастити посів, а сама зіпсувала насіння.
481] Ось і родючість полів, землі неосяжної гордість,
482] Стала лиш словом пустим: ледь зійшовши, посів загибає.
483] То його спекою зсушить дотла, то сльотою розмиє.
484] Шкодять і зорі, й вітри; зерно посівне поїдають
485] Завжди голодні птахи. Кукілем червонавим, будяччям
486] Геть заросли пшениці, заглушив їх бур'ян розбуялий.

487] Тут із елейських вод чоло підняла Алфеяда.
488] Мокре волосся з-перед очей відгорнувши до скроні,
489] Мовить: "О матінко діви тієї, котру ти по цілім
490] Світі шукаєш, богине плодів! Не карайся так тяжко,
491] Гніву свого не скеровуй на землю— вона ж тобі вірна
492] й не заслужила того: крадію помогла проти волі.
493] Не за вітчизну прошу: я сюди завітала як гостя.
494] Піса — вітчизна моя, хоча рід мій пішов із Еліди.
495] Та, хоч захожа, я все ж до Сіканії більше горнуся,
496] Ніж до всіх інших країв: тут-бо я, Аретуса, пенатів
497] Маю своїх, тут живу; змилостивсь над цією землею!
498] Що ж мене зрушило з місця і як я крізь обшири моря
499] В край Ортігійський прийшла,— колись у доґіднішу пору
500] Я оповім, коли туга від серця у тебе одляже
501] І просвітліє лице. Через товщу землі мені вільно [95]
502] Всюди пройти! Крізь глибинні печери пробившись насилу,
503] Тут піднімаю чоло й на зірки вже забуті дивлюся.
504] Тож, коли я під землею пливла, мов струмина стігійська,
505] Там Просерпіну твою я на власні побачила очі.
506] Все ще сумує вона, в неї жах на обличчі Ще й досі,
507] Хоч попідземного світу сьогодні владаркою стала,
508] Хоч повелителя темних глибин вона славна дружина".

509] Мати, почувши таку несподівану звістку, завмерла,
510] Мов скам'яніла уся. А коли з того стану тяжкого
511] Біль її вивів тяжкий — вона миттю у простір ефірний
512] На колісниці звилась — і, обурена вкрай, спохмурніла,
513] Стала перед Громовержцем самим, розпустивши волосся.
514] "Задля моєї сюди прибула я, прохачка, сьогодні
515] Крові, Юпітере, й задля твоєї. Якщо не жалієш
516] Матері — доню свою пожалій! Не турбуйсь нею менше,
517] Слізно прошу, через те, що в моєму була вона лоні.
518] От віднайшла я дочку, якщо віднайти — це точніше
519] Втратити значить; або, якщо знати, де є твоя згуба —
520] Значить уже віднайти. Я забуду, що вкрадено доню,
521] Тільки б вернути її. Чи така вже дочка твоя підла,-
522] Хай вже вона не моя,— щоб крадій її взяв за дружину?"
523] Батько богів їй на те: "І зарука, й турбота одна в нас —
524] Доня моя і твоя. Та, якщо побажаєш давати
525] Назви правдиві речам,— то не кривдою, тільки любов ю
526] Ти цю пригоду вважай: такий зять не ганьбою нам буде,
527] Дай лише згоду свою. Чи не досить того, що він брат мій,
528] Бога верховного брат? Є ще й іншого в нього немало,
529] Жеребом лиш поступився мені. Та коли завзялась ти
530] їх розлучити будь-що,— нехай вийде з імли Просерпіна,
531] Та при одній лиш умові: щоб там не торкнулась устами
532] Жодного плоду, такий-бо закон їй накреслили Парки".

533] Мовив — і вивести доню з імли поспішає Церера.
534] Доля, однак, не дала: не зуміла дотримати діва
535] Посту, бо через наївність свою, поки йшла підземеллям,
536] Темний гранатовий плід із похилої гілки зірвала,
537] Сім пурпурових зернин добула з-під жовтавої шкірки
538] І закропилась їх соком. Один Аскалаф це помітив,
539] Той, що колись Ахеронтові, кажуть, його народила
540] Орфна в печері глухій, незрівнянною славна красою
541] Серед сестер Авернійських своїх. І, як тільки помітив,-
542] Зразу, жорстокий, доніс, до світла їй шлях перетявши.
543] Важко зітхнула владарка пітьми і в зловісного птаха
544] Тут же змінила його: флегетонським потоком скропила
545] Голову; дзьоб додала йому й пір'я, побільшила очі.
546] Ось він, позбувшись себе, зодягається в крила рудаві,
547] Більшою в нього стає голова, загинаються кігті,
548] Ледве здіймає свої нещодавно оперені крила. [96]
549] В птицю бридку замінився, в провісницю лиха близького —
550] Мляву сову, що похмурим знаменням засмучує смертних.

551] Він за донос та за довгий язик свій, бачиться, кару
552] Міг понести. Та чому ж от у вас, Ахелоєві дочки,
553] Пір'я та ноги птахів? Чи ж не ви мали вроду дівочу?
554] Може, тому, що, коли повесні Просерпіна зривала
555] Квіти, її супроводили ви, велемудрі сирени? .
556] Потім, коли нашукались за нею по всім суходолі,
557] Раптом, щоб навіть широкі моря вашу тугу відчули,
558] Ви побажали над сплесками хвиль на крилі обіпертись,
559] Мов на веслі; вас почули боги — і за мить ваше тіло
560] (Ще й не отямились ви) жовтуватим покрилося пір'ям.
561] Щоб не загинув, однак, насолодою сповнений голос,
562] Щоб не пропав їхній жар, щоб уста не замовкли співучі —
563] Лиця дівочі та мову людську їм боги залишили.

564] А посередник між братом своїм і сумною сестрою,
565] Надвоє рік, що по колу біжить, розділив Громовержець:
566] Спільна богиня двох різних світів, відтепер Просерпіна
567] З матір'ю місяців шість і з мужем стільки ж проводить.
568] Тут же владарка плодів і думками, й лицем просвітліла.
569] Щойно похмура, в журбі й перед Дітом посмівши постати,
570] Вся заясніла нараз, наче сонце, вповите недавно
571] В хмари важкі, випливає із них, золоте, переможне.

572] Втішившись донею, до Аретуси Церера звернулась:
573] "Що ж тебе зрушило в путь і в струмок замінило священний?"
574] Стихнула хвиля дзвінка; підняла з глибини понад нею
575] Німфа чоло й, зеленаве волосся рукою скрутивши,
576] Ось що про давню любов Алфея-ріки розказала.

577] "Німфою,— каже,— росла серед німф багатьох я в Ахайї,
578] Місце для ловів знайти так, як я, ні одна з них не вміла,
579] Сітей на звіра так тонко сплести ні одній не вдавалось.
580] Хоч і не прагнула слави собі здобувати красою
581] (Вроди ж не бракло мені), та красунею всі мене звали.
582] Личком своїм не гордилась, однак, хоч його й похваляли.
583] Те, чим пишались усі, того я, по-селянському скромна,
584] Завжди соромилась: тіла вабливість за гріх я вважала.

585] От, пам'ятаю, верталась якось я з гаїв стімфалідських.
586] Жарко було, й натрудилась я добре, та й спека діймала.
587] Раптом, бачу, струмок; не дзюрчить, не хвилюється в ньому
588] Наскрізь прозора вода: на дні його кожен камінчик
589] Можна було б зрахувать, нерухомим струмок видавався.
590] Сива лоза довкруги та буйні од вологи тополі
591] Схили його берегів огорнули природною тінню.
592] От, підійшовши, ногою легенько води я торкнулась.
593] Ось по коліна ввійшла, та замало й того: розстебнувшись,
594] Одяг легкий на похилу вербичку кладу й поринаю
595] Голою в той потічок. Розгрібаю його й загрібаю, [97]
596] Так собі плаваю й сяк і виляскую, втішна, руками.
597] Враз десь на самому дні загуло щось чи то забурчало.
598] Злякана, швидко пливу до найближчого берега річки.
599] "Гей, Аретусо! — Алфей навздогін мені з хвилі гукає,-
600] Гей, Аретусо, куди ти, куди?" — перепитує хрипло.
601] Гола, без одягу, мчу я щосили: мій одяг лишився
602] На протилежному березі. Хіть розпікає Алфея:
603] Бачачи тіло моє, вже мене він своєю вважає.
604] Не оглядаючись, бігла я; він, ошалілий,— за мною.
605] Так от, тріпочучи крилами, мчить од шуліки голубка,
606] Так от шуліка-хижак на тремтливу голубку спадає.
607] Вже й Орхомен залишився позаду, Псофіди й Кіллена,
608] Виступи гір Меналійських; а там — Ерімант і Еліда...
609] Я ж усе далі біжу; він — услід, не прудкіший од мене.
610] Сили ж не рівні були: не могла я в такому ж розгоні
611] Бігти весь час, не могла витривалістю з ним позмагатись.
612] Через долини, поля, через гори, лісами порослі,
613] Через ущелини, скелі стрімкі та яруги я мчала.
614] Сонце в спину світило мені, отже, перед собою
615] Довгу я бачила тінь, чи, може, то страх її бачив?
616] Ніг його тупіт важкий насувався на мене, а подих
617] Мов буревій, лопотів-забавлявся моїми стьожками.

618] Врешті, знемігшись: "Діано, рятуй,— кажу,— поки ще змога,
619] Вірну твою зброєносицю, ту, котру лук свій, бувало,
620] Й повний стріл сагайдак доручала нести за собою!"
621] Зглянулась Діва прудка: з-поміж хмар узяла найгустішу
622] Й нею мене вповила. Оббігаючи хмару довкола,
623] Пильно по ній переслідувач зиркає, з дива не сходить,
624] Ось він те місце, де я заховалась, оббіг уже двічі,
625] Двічі він "Гей, Аретусо!" — гукнув мені,— "гей, Аретусо!"
626] Як почувалась я, бідна, тоді? Чи не так, як овечка
627] Десь у високім хліві, коли вовк за стіною голодний
628] Виє, або як той заєць-русак під кущем, коли бачить
629] Морди мисливських собак, а проте й ворухнутись не сміє.

630] Та не відходить бог річковий: саме тут обірвався,
631] Бачить він, дівчини слід, от і топчеться круг того місця.
632] Потом холодним уся, полонянка його, я стікаю:
633] Краплі, а далі й струмки моїм тілом пливуть лазурові.
634] Де лиш ногою ступлю — там озерце. З волосся потоки
635] Так і струмлять, і скоріше, повір, ніж про те повідаю,
636] Я течією роблюсь. Але, й воду жадану впізнавши,
637] Образ людський, що недавно прийняв його, знов одкидає
638] Й знову потоком стає, щоб зі мною в любові з'єднатись.
639] Делія землю пробила, однак,— і в імлі, крізь печери,
640] Я допливла до Ортігії; йменням богині земля ця
641] Мила мені. Вона вивела знову мене на повітря".

642] Німфа скінчила на тім. А богиня плодів земнородних [98]
643] До колісниці запрягши двох зміїв, напнувши повіддя,
644] Вже між землею і небом летить, а тоді завертає
645] Легко свій повіз туди, де біліє Трітонії місто,
646] До Тріптолема. Частину насіння велить зуживати
647] На переліг, а частину — на землі, не орані здавна.
648] Ось над Європою вже, над полями азійського краю
649] Високо лине юнак. Завиднілися й Скіфії межі.
650] Лінк там володарем був. От юнак і подався до нього.
651] Що привело, звідкіля, про ім'я, про вітчизну спитали.
652] "Славні Афіни — вітчизна моя,— відмовляє прибулий,-
653] Звуть Тріптолемом мене, не судном сюди плив через хвилі,
654] Й не суходолом ішов: мандрувати ефіром-умію.
655] Ось вам Церери плоди. По широких розсіяні нивах,
656] Буйно посходять вони й принесуть вам солодку поживу".
657] Варвара заздрість взяла: захотілось самому подати
658] Людям той дар, і на гостя свого, що заснув, серед ночі
659] Меч піднімає, щоб серце прошить, але тут же Церера
660] В рись замінила його. І велить, щоб юнак Мопсопійський
661] Зміїв священних ізнову підняв у прозоре повітря".

662] Пісню свою закінчила на тому сестра наша старша.
663] Німфи ж усі як одна віддали перевагу богиням
664] Із Геліконських осель, а коли переможені в злобі
665] Стали ще й лаятись, я їм на те: "Не навчила вас, бачу,
666] Розуму ваша ганьба: лихословите все, хоч і винні,
667] От нам, нарешті, й урвався терпець, і на шлях покарання
668] Станем і ми й попрямуєм туди, куди гнів нас покличе".
669] Не вгомонились, однак, і беруть те на глум Ематіди,
670] Знову, меткі на язик, намагаються галас підняти,
671] Руки витягують знов, та нараз почало пробиватись
672] Пір'я з-під нігтів у них, за хвилину — оперились плечі,
673] А через мить одна в одної бачать, як рот костеніє,
674] Дзьобом стає, і новітні птахи появляються в лісі.
675] Хочуть ударити в груди себе, та, змахнувши руками,
676] Висять в повітрі уже, лісові балакухи — сороки.
677] Не покидає цю птицю й тепер балакливість колишня:
678] До хрипоти без кінця все скрекоче вона та скрекоче.

КНИГА ШОСТА
1] Слухала пильно Трітонія оповідь цю й похвалила
2] Вміння сестриць Аонід, а також їх гнів справедливий.
3] Далі подумала: "Мало хвалити — хай нас тепер хвалять!
4] Тож не дозволимо й ми божеством легковажити нашим".
5] Тут і згадалась їй доля й діла меонійки Арахни.
6] Чула, що та не поступиться їй у мистецтві прядіння.
7] Славу не місцем вона здобула і не родом високим,
8] Тільки мистецтвом своїм; а батько її, колофонець
9] Ідмон, фокейським забарвлював пурпуром вовну пухнасту.
10] Мати ж у неї померла, що теж була з простого люду,
11] Мужу своєму до пари. Дочка, проте, їхня старанням
12] Славу собі здобула по лідійських оселях, дарма що
13] В домі родилась малім і в малих оселилась Гіпепах.
14] Щоб до чудової праці приглянутись, часто до неї
15] З Тмолу свого, виноградом порослого, німфи спускались.
16] Часто вони покидали Пактол свій, на хвилі багатий.
17] Любо дивитись було не лише на готову тканину,
18] А й на ткання — насолоду чималу й мистецтво давало:
19] Го вона вправно звивала в клубки ще непрядену вовну,
20] То, пробігаючи пальцями, часом її розпушила
21] Так, що ставала вона, мовби піна, мов хмарка на небі;
22] То веретеном, мов дзиґою, фуркне, а то вже й узори
23] Голкою тонко кладе: як-не-як — вихованка Паллади.
24] Не до вподоби це їй: не Палладі, мовляв, мене вчити,
25] Хай до змагання стає — що завгодно даю під заставу!"

26] Образ бабусі приймає Паллада, вибілює скроні,
27] Палицю в руку бере, слабосилого тіла опору,
28] И так починає: "Не все, що приносить нам старість повільна,
29] йде лиш на шкоду, є й корисне: більшає досвіду з віком.
30] Раду мою пошануй. Серед смертних найвищої слави
31] Прагнеш зажити мистецтвом своїм — обробленням вовни.
32] Та до богині рівнятись не смій і за слово зухвале
33] Слізно прощення благай — і благальниці вибачить радо". [100]
34] Скоса поглянула та на бабусю, й, роботу відклавши,
35] Руку, було, підняла, й, на лиці не ховаючи гніву,
36] Слово таке, спохмурніла, Палладі прихованій мовить:
37] "Розуму брак тобі, видно, ще й старість його притупила.
38] Йде лиш на шкоду життя надто довге. Свої настанови
39] Прибережи для дочки, якщо маєш її, чи невістки.
40] В мене своя голова на плечах; не гадай, що навчанням
41] Ти домоглася чогось — при своїй залишаюся думці.
42] Чом не приходить сама? Чи боїться зі мною змагатись?"
43] їй же богиня: "Прийшла!" — відмовляє,— і вже не бабуся —
44] Знову Паллада ясна. Молодиці мігдонські та німфи
45] Ревно шанують її. Лиш Арахна бундючиться далі,
46] Тільки рум'янцем взялась: по лиці мимоволі розлившись,
47] Він непомітно погас. Так повітря погожого ранку
48] Вмить спалахне багрецем, як лише заясніє зірниця,
49] й стане блідавим нараз, коли сонце з-за обрію зрине.

50] Все ще гордиться вона і в безглуздому прагненні слави
51] Занапащає себе. А дочка Громовержця, намарно
52] Не витрачаючи слів,— розпочати змагання готова.
53] Врешті, одна проти одної дві розмістились майстрині.
54] Вже на верстати легкі вони швидко основу напнули.
55] Держить основу навій, гребінець — поділив її навпіл.
56] Ось між зубцями й утік просилили; вже пальці грайливо
57] Перебирають його, а коли між нитками основи
58] Він промайне — пробивають його тоді бердом зубчатим.
59] Ткалі обидві спішать. Під грудьми підіп'яли свій одяг,
60] Діло горить у руках; захопившись, не чують утоми.
61] Тканка з-під рук їм пливе — пурпурова, котра побувала
62] В тірськім котлі, пробігають по ній миготливії тіні.
63] Іноді так при дощі, коли промінь крізь нього прорветься,
64] Райдуга весь небосхил велетенським охоплює луком.
65] І, хоч вилискують барви на ній тисячами відтінків,
66] Оком між ними не вловиш межі. Так і тут: усе іншим
67] Кольором грає узір, хоч лягають нитки однобарвні.
68] Щирого золота нитка слухняно вплітається в тканку.
69] Нитка по нитці — й повість стара постає на тканині.

70] Ось на твердині Кекроповій виткала пагорб Маворта
71] Діва ясна й щодо назви його суперечку прадавню.
72] Ось і дванадцять богів обабіч Юпітера-батька
73] Зводяться гордо на кріслах високих, і кожного легко
74] Можна з обличчя пізнати. В Юпітера — владарний вигляд.
75] Бога морів зобразила вона, як об скелю сувору
76] Довгим тризубцем розмашисто вдарив, і з тріщини скелі
77] Море струмить. Він цим доводом місто береться скорити.
78] Виткала далі й себе: зі щитом і загостреним списом;
79] Голову криє шолом, а на грудях високих — егіда.
80] Ось вона гримнула списом об землю — й на голому місці, [101]
81] Мовби на поклик її, засріблилась плодами олива.
82] Тканка дивує богів. Під кінець ще вплела Перемогу.
83] Щоб очевидним, одначе, було для суперниці слави,
84] Що її жде за шалену зухвалість, яка нагорода,-
85] По чотирьох боках додала ще чотири змагання
86] Сповнені барв, де й дрібнесенькі постаті в вічі впадали.
87] Гем і фракійська Родопа в одному з кутів були видні —
88] Гори холодні тепер, колись — люди живі, що посміли
89] Вічних богів іменами себе возвеличити, смертних.
90] В іншім — представила матір пігмеїв, її жалюгідну
91] Долю: Юнона її, перемігши колись, обернула
92] На журавля й зі своїми війну їй веліла почати.
93] Виткала ще й Антігону, що кинула виклик зухвалий
94] Навіть дружині самого Юпітера — й птицею стала
95] З волі Юнони-владарки, тож ні Іліон, ані батько
96] Лаомедонт помогти не могли їй: в оперенні білім
97] Дзьобом лелека весь час калатає — сама собі плеще.
98] Потім, в останнім куті, сироту зобразила — Кініра:
99] Храмові східці обняв — своїх дочок тіла — й видавалось,
100] Наче здригається він од ридань на камінній долівці.
101] Врешті, краї облямовує мирна оливкова гілка:
102] Праці своєї вінцем своє дерево робить Паллада.
103] Взір меонійки — облудливий бик, що обманом Європу
104] Викрав: мов справжній той бик, і море під ним — наче справжнє.
105] Бачиться, сумно вона поглядає на батьківський берег,
106] Ледве що видний вже, подруг своїх окликає, ботться
107] Плескоту хвилі, тремтить, підібгавши з остраху ноги.
108] Виткала й те, як Астерія в кігтях орлиних тріпоче.
109] Виткала й Леду, котра прилягла під крилом лебединим.
110] Далі ще й те, як Юпітер в обличчі зухвальця-сатира
111] Плодом подвійним обтяжив у лісі Ніктеєву доньку,
112] Як пригорнувсь до Тірінфії в постаті Амфітріоне,
113] Як він Данаю дощем підманув, Асопіду — вогнями,
114] Як Мнемосіні явивсь пастухом, Деоїді — змією.
115] Далі, Нептуне,— й тебе, як Еолову діву здобув ти
116] В образі грізнім бика; в Еніпеєвій постаті батьком
117] Був Алоея синам; як баран — підманув Бісальтіду.
118] Лагідна мати плодів із волоссям пшеничної барви
119] Знала тебе як коня; як крилатого — змієволоса
120] Мати коня, що окриленим був, як дельфіна — Меланта:
121] Постаті кожній і кожному місцю дала відповідну
122] Барву. Там був іще Феб, селянином зображений; він же
123] То наче яструб оперення мав, то — лев'ячу гриву;
124] То вже пастух він, що вводить в обман Макареєву І ссу.
125] Побіч — і Лібер, що гроном своїм підманув Ерігону.
126] Далі — й Сатурн-жеребець, Хірона двотілого батько.
127] Врешті, краї обмережила тонко: довкола тканини [102]
128] Виткала квіти в'юнкі, що з плющем заплелися зеленим.

129] Тож ні Паллада, ні Заздрість доскіплива жодної хиби
130] В тканці знайти не змогли. І не стерпіла Діва русява:
131] Тканку цю — образ пороків небесних — на кусні шматує
132] Й човником ткацьким з кіторського бука майстриню Арахну,
133] Ідмона доню, вдаряє в чоло разів три чи чотири.
134] Знітилась та і, піддавшись розпуці, недовго вагалась:
135] Тут же повисла в петлі. Відв'язавши нещасну, Паллада
136] Мовила злобно: "Живи! Але висни й надалі: така вже
137] Випала кара тобі,— щоб майбутнім журитися вічно,-
138] Й роду твоєму всьому, й того роду найдальшим нащадкам".
139] А на відході ще й соком із зілля Гекати на неї
140] Бризнула — й разом із краплями згубними їй і волосся
141] Миттю спливло з голови, вже не видно ні вух, ані носа,
142] Вже й голова — наче макове зерно, зіщулилось тіло,
143] Вже по боках замість ніг-мов карлючки якісь гачкуваті.
144] Видувся тільки живіт, але й з нього вона випускає
145] Нитку тонку й усе тче, як колись, павутиння-тканину.

146] Лідія вся аж гуде. Про подію нечувану вістка
147] йде по фрігійських містах, переповнює все доокола.
148] Знала Арахну й Ніоба колись, за свого дівування,
149] Ще в ті часи, коли дома жила — в меонійськім Сіпілі.
150] Доля землячки сумна не пішла їй на користь, одначе:
151] Скромною бути в словах, поступатись богам не навчилась.
152] Досить для гордості мала причин, та ні мужа мистецтвом,
153] Ні висотою їх давніх родів, ні могутністю царства
154] Так не втішалась,— хоча й похвалялась усім цим,— як дітьми,
155] Славним потомством своїм. За зразок материнського щастя
156] Мали б її, якби тільки сама себе ним не вважала.
157] Віща Тіресія донька, Манто, якось раз оббігала
158] Вулиці міста всього. Покорившись божественній силі,
159] Так закликала жінок: "Поспішайте гуртом, Ісменіди!
160] Славте Латону й тих двох, що на світ привела їх Латона!
161] Ладан паліть їм, благайте їх, лавр у волосся заплівши!
162] Це ж бо велю вам не я, а Латона моїми устами".
163] Вірять їй жительки Фів і, вплітаючи зелень у скроні,
164] Ладан кладуть у священний вогонь і Латону вславляють.

165] Ось і Ніоба, пишаючись, в почті жінок виступає,
166] Ще звіддалік убранням вирізняється золототканим,
167] Навіть у гніві прекрасна. Крутнувши нараз головою,
168] Так, що волосся в'юнке по обох заструміло раменах,
169] Станула й, змірявши всіх доокіл зневажливим оком,-
170] "Ну чи не шал,— почала,— щоб богам, про яких тільки чули,
171] Шану складать, а занедбувать — явних? Чому ось сьогодні
172] Всюди Латоні димлять вівтарі, не мені, хоч мій батько,
173] Тантал,— єдиний, хто міг із всевишніми сісти до столу.
174] Мати — Плеяд мерехтливих сестра. Атлант велетенський — [103]
175] Дід мій, що вісь світову на могутній підтримує шиї.
176] Другий мій дід — сам Юпітер, та ним ще й як зятем пишаюсь.
177] Фрігія переді мною тремтить. Під моєю рукою —
178] Кадмове царство; твердиня, що звів її муж мій дзвінкими
179] Струнами, з людом її — у моєму й його володінні.
180] Дома ж, куди не скерую свій зір, на кожному кроці —
181] Гори коштовних речей. А коли врахувати, крім того,
182] Гідне богині обличчя моє та ще семеро дочок,
183] Стільки ж синів і стільки ж майбутніх зятів і невісток,
184] То чи не маю підстав, розсудіть, бути гордою нині?
185] Як же насмілились ви перевагу надати Латоні,
186] Кея-титана дочці? Чи забули, що й місця малого,
187] Щоб народити могла, не дала їй Земля неосяжна?
188] Не прийняли її ні суходіл, ні повітря, ні води,-
189] Не прихистив її світ, над блукачкою зглянувся Делос.
190] "Ти суходолом,— їй каже,— блукаєш, а я ось — морями",-
191] Й дав їй притулок хисткий. Ось там вона, врешті, й родила
192] Двоє дітей; це — потомства мого тільки сьома частина.

193] Так, я щаслива! Чи хто сумнівався б? Щасливою й буду,
194] Хто б сумнівався й у тім? Моя певність — потомство численне.
195] Я — на такій висоті, куди й Доля сягнути не може:
196] Хай відняла б вона щось, а залишиться все-таки більше.
197] Щедрі набутки мої — поза межами страху: скажімо,
198] Вихопить Доля у мене когось із рясного потомства —
199] Не пограбує аж так, щоб дітей моїх кількість урізать,
200] Як у Латони, до двох. А вона — мало що не бездітна.
201] Годі, розходьтесь усі! Познімайте-но лавр і забудьте
202] Шал цей!" Знімають вінки й, незавершене кинувши свято,
203] Шепотом тільки, щоб чуть не було, величають Латону.
204] Ту ж — опалив уже гнів. На шпилі щонайвищому Кінта
205] Стала й словом таким до Діани звернулась і Феба:
206] "Ось я — горда, що вас народила, що я — ваша мати,
207] Вища за кожну з богинь, крім Юнони хіба, та сьогодні
208] Засумнівались і в тім, що богиня я: славлені вічно
209] Втрачу свої вівтарі, якщо ви не заступитесь, діти!
210] Та не одне це болить: крім зухвальства, ще й наглумилась
211] Тантала донька: дітей своїх смертних, негідниця, ставить
212] Вище, ніж вас, а мене (хай це трапиться з нею!) назвала
213] Майже бездітною — видно злобливий язик її батька!"
214] Мала й прохати ще їх, але Феб обірвав на півслові:
215] "Досить!-сказав,— нарікання твої лиш затягують кару".
216] "Досить!" — промовила й Феба. Майнувши повітрям, обоє,
217] В хмару вповиті, спустились над містом укріпленим Кадма.

218] Поле широке й рівнинне було біля стін того міста.
219] Коні там брали розгін, пролітали стрімкі колісниці;
220] Де яка брила була — під копитом дробилась у порох.
221] Старші з семи Амфіона синів там вискакують махом [104]
222] На рисаків і за мить — уже всі на попонах багряних
223] Гордо сидять і важкими од золота віжками дзвонять.
224] Раптом один з них, Ісмен, кого першим носила Ніоба
225] В лоні своєму колись,— завертаючи круто по колу,
226] Так, що під ним аж запінився кінь, закусивши вудила,
227] Скрикує: "Горе мені!" — й зі стрілою під серцем ще їде
228] Деякий час, та з руки, яка слабне, висковзують віжки.
229] Ось він поволі сповзає з сідла, нахилившись управо.
230] Ближчий до нього, Сіпіл, коли вчув, як подзвонюють стріли
231] В сагайдаку,— за повіддя сіпнув. Так обачний керманич,
232] Хмару помітивши, вісницю бурі, повислі вітрила
233] Вже напинає мерщій, щоб ловити в них подув найменший.
234] Щойно коня підігнав — а за ним навздогін невідхильна,
235] Свиснувши, лине стріла й за хвилину йому пробиває
236] Шию і вістрям^ тонким виступає, скривавлена, з горла.
237] Він, як нахилений був, так і зсунувся вниз по гривастій
238] Шиї коня — і гарячою кров'ю земля вже парує.
239] Ось нещасливий Федім і той, що мав дідове ймення —
240] Тантал — їзду верхову закінчивши, взялись, як звичайно,
241] До боротьби (це ж бо діло юнацьке) в блискучій палестрі.
242] Щойно зчепились вони і притиснулись, наче в обіймах,
243] Щільно грудьми до грудей,— як стріла, тятивою підбита,
244] Наскрізь обох водночас, як були вони вкупі, прошила.
245] Зойкнули разом вони, й, од раптового —болю скрутившись,
246] Разом на землю лягли; й очима, що вже пригасали,
247] Разом блукали ще, разом утратили й душу, зітхнувши.
248] Глянув на те Алфенор і, до крові б'ючи себе в груди,
249] Кинувсь до них, нахиливсь, піднімає тіла похололі —
250] Й тут таки сам при братах своїх падає: гордий Делієць
251] Глибоко в груди йому смертоносну стрілу заганяє.
252] Той її вирвати встиг, але з вістрям і кусник легені
253] Вирвавсь — і бризнула з кров'ю душа в неозоре повітря.
254] Таж не від простої впав після нього й хлопчак Дамасіхтон
255] Рани: стріла блискавична ввігналась у сам підколінок,
256] Де починається литка і м'яко сплітаються жили.
257] Поки рукою добуть намагається згубне залізо,
258] Друга, смертельна, стріла йому вбилася в горло по пір я.
259] Виштовхнув крові потік ту стрілу, й, заблищавши, злетіла
260] Високо в небо вона, голубий прошиваючи простір.
261] Іліоней же, останній з семи, надаремно піднявши
262] Руки до неба,— "Всевишні боги, о всі ви сукупно! —
263] Мовив, бо знати не міг, що не всіх йому треба благати,-
264] Згляньтесь!" Почув його лучник ясний, та стрілу повернути,
265] Хоч і розчуливсь, не міг. Тільки вклав юнака незначною
266] Раною: серця його лише кінчиком вістря торкнувся.

267] Чутка жахлива, скорбота людей і домашніх ридання
268] Вже й до Ніоби дійшли, вже й вона своє лихо неждане [105]
269] Бачить і віри ще й досі не йме: чи настільки велика
270] Влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі?
271] Вже й Амфіон, коли вчув про синів, устромив собі в груди
272] Меч, і не тільки життя, а й страждання позбувсь одночасно.
273] Як та Ніоба тепер від тієї різнилась Ніоби,
274] Що розганяла жінок, які шану Латоні складали,
275] Й містом ішла самовпевнено так, викликаючи заздрість
276] Навіть у колі своїх, нині — й ворог над нею б заплакав.
277] Ниць на холодних простерлась тілах і квапливо цілує
278] Кожного з мертвих синів і до кожного з них припадає.
279] Врешті, озвалась, до неба знімаючи руки зболілі:
280] "Горем моїм, о жорстока Латоно, сьогодні насичуйсь!
281] Горем насичуйсь моїм, упивайся журбою моєю,
282] Серце звірине втішай! Синів своїх сім схоронивши,
283] Я і себе схороню. Тож радій, переможнице вража!
284] Що я кажу? Переможниця? Ти, хай щаслива, та дітьми
285] Не дорівняєш мені, після всіх смертей — переможній!"
286] Тільки промовила те — й тятива задзвеніла напнута,
287] Й ті, хто лиш був там, здригнулись, окрім однієї Ніоби:
288] В горі забула й про страх. Одягнені в темне, стояли
289] Перед тілами братів, розпустивши волосся, їх сестри.
290] Раптом одна з них, виймаючи вістря з-під серця, припала
291] Зблідлим до брата лицем — і зів'яла, завмерла на ньому.
292] Друга, бажаючи якось розрадити матір нещасну,
293] Змовкла нараз і, зігнувшись, конає од рани сліпої.
294] Ще й не стулились уста, як душа розпрощалася з тілом.
295] Ця, надаремно тікаючи, падає. Інша поникла,
296] Вже нежива, на сестру. Та тремтить, а ця — сховку шукає.
297] Врешті, по-різному вражені, шість її дочок упало;
298] Сьома лишилась. її прикриває собою Ніоба,
299] В одяг окутує свій. "Хоч оцю наймолодшу, найменшу
300] З-поміж усіх залиши мені, цю найдрібнішу, єдину!" —
301] Гине ж і ця, за котру вона просить так... Сіла самотня
302] Серед синів, серед дочок німих, коло мужа — й од горя
303] Заціпеніла нараз: не хвилює на вітрі волосся,
304] Блідістю щоки взялись, на скорботно застиглім обличчі —
305] Очі застиглі такі ж — мертвоти й непорушності образ.
306] Навіть язик, западаючи, до піднебіння твердого
307] Мовби примерз, теплоту, як і пружність, утратили жили,
308] Не повертаються шийні хребці, не згинаються руки,
309] Кроку не зробить нога, скам'яніли й нутрощі в неї.
310] Все вона плаче, однак. Підхопив її вихор могутній
311] І на вітчизну заніс. На вершині вона там спливає
312] Слізьми: з холодного мармуру точаться сльози й сьогодні.

313] Весь тоді люд затремтів — і жінки, і мужчини: настільки
314] Явним був гнів божества. Величавіші жертви складають
315] Тій, що славетних двійнят на Делоській землі народила. [106]
316] Й тут, як то часто бува, при новому й старе пригадалось.

317] Мовив один з них: "Полів урожайних лікійських селяни
318] Теж не безкарно колись ображали богиню, зухвалі.
319] Мало хто знав тих людей, то й подія ця — маловідома,
320] Дивна однак. Цю місцину й озерце, де трапилось чудо,
321] Бачив я сам. Постарілий мій батько, не в силі в дорогу
322] Дальшу пускатись, мені дав завдання туди перегнати
323] Кращих корів, і людину звідтіль, селянина лікійця,
324] Вибрав за провідника. Оглядаючи з ним пасовища,
325] Бачимо: серед озерця того в очереті тремтливім —
326] Вівтар од попелу жертв і від літ багатьох почорнілий.
327] "Ласку яви свою!" — мій супроводжувач пошепки мовив.
328] "Ласку яви!" — зупинившись, і я за ним пошепки мовив.
329] "Чий він,— питає,— з місцевих богів когось, Фавна, чи, може,
330] Німф, які в водах живуть?" — І таке розповів супровідник:

331] "Ні. Й не гірським божествам той жертовник належить, юначе.
332] Тій він належить, котрій не дала Громовержця дружина
333] Місця на світі колись; прихистив тільки Делос прохачку,
334] Хоч мандрував тоді й сам — хисткий, неприкаяний острів.
335] Там, під Палладине дерево й пальму-красуню прилігши,
336] Діток на світ привела — ненависну мачусі двійню.
337] Лиш повила — й од Юнони пустилася знову тікати,
338] Новонароджених — два божества — притуливши до лона.

339] Ось уже Лінії край, що Хімеру зродив. Було літо.
340] Сонце зсушило поля. Натомилась вигнанка-богиня,
341] Довго спекотою йшла, від жаги починала вмлівати.
342] Двоє малят як на те до грудей її спрагло припали.
343] Раптом озерце в долині йайнижчій вона випадково
344] Вгледіла. Люди з близького села там сплітали вербові
345] Лози з тугим комишем, що в болоті росте, й тростиною.
346] Ось до води підступила богиня; навколішки ставши,
347] Просить дозволити їй зачерпнуть льодяної вологи.
348] Не дозволяють, одначе, селяни. На те їм богиня:
349] "Що ж відмовляєте ви? Чи вода не в загальному вжитку?
350] Сонця, повітря, прозорої хвилі нікому ж у'власність
351] Не віддавала природа — до спільних дарів нахиляюсь.
352] Врешті, ласкаво прошу їх у вас. Я ж не мала на думці
353] Втомлене тіло своє в прохолодній воді омивати,-
354] Спрагу хотіла згасить. Задубів он язик мені в роті,
355] Горло за день пересохло настільки, що й мовити годі.
356] Буде нектаром мені хоч ковточок води. Присягаюсь,
357] Ви врятували б мене, дозволивши губи змочити!
358] Згляньтесь, одначе, й на тих, що до вас із грудей моїх тягнуть
359] Ручки свої!" А малі й простягнули тоді рученята.

360] Хто б то лишився глухим до ласкавого слова богині?
361] Ці — таки справді глухі до благань: не лише відганяють,
362] А й обзивають, готові й побити, якщо не відійде. [107]
363] Мало того: почали всі гуртом каламутити воду —
364] З самого дна ще й намул і руками, й ногами збивають,
365] Так і вистрибують, повні зловтіхи тупої, селяни.
366] Гнів уже й спрагу згасив. Перестала благати негідних
367] Кея дочка. Не бажає, зневажена, тратити марно
368] Слів, що богиню принижують. Руки піднявши до неба,
369] "Вічно живіть,— їм веліла вона,— в тій воді каламутній".

370] Мить — і здійснились богині слова: вже під хвилею бути
371] Любо їм: то з головою в глибоке болото пірнають,
372] То визирають з води, а то попливуть по поверхні.
373] Часто й на берег вилазять погрітись, і знов у холодну
374] Хвилю стрибають нараз, але й досі, забувши про сором,
375] В лайці вправляють свої язики; під водою сховавшись,
376] Далі гуртом лихословлять, зухвалі, хоча й під водою.
377] Хрипне вже голос у них, роздувається шия напнута.
378] Рот їх широкий ще ширшим стає від постійної сварки.
379] Голову, наче без шиї, з багна висувають огидну;
380] Спина зелена, біліє живіт, непомірно великий,-
381] Жаби, істоти нові, галасливо в намулі стрибають".

382] Щойно один оповів, що з лікійцями трапилось, інший
383] Розпочинає про те, як на флейті Палладиній з Фебом
384] Став до змагання сатир — і зазнав, переможений, кари.
385] "Що ж ти мене обдираєш із мене? — скричав.— О, якби-то
386] Флейти я зовсім не знав!" Але, поки він кається гірко,
387] Той йому стягує шкіру з кінцівок і з цілого тіла.
388] Ось він вже— рана одна, вже потоками крові стікає.
389] Видно й оголені м'язи на ньому. Нічим не прикриті
390] Напнуті жили дрижать; навіть нутрощі всі тріпотливі
391] Можна було врахувати й прозорі перетинки в грудях.
392] Плакали фавни над ним, лісові божества, котрі люблять
393] Села, й сатири-брати, й Олімп, що тоді вже був славний,
394] Плакали німфи й усі пастухи, що на тих верховинах
395] І густорунних овець, і рогаті стада випасали.
396] Вогкою стала врожайна земля, прийняла в своє лоно
397] Сліз легкобіжні струмки, всіма порами їх увібрала.
398] Потім, водою зробивши, на вільний їх вивела простір.
399] Ось вже до моря пливе, зберігаючи Марсія ймення,
400] В ється в стрімких берегах найчистіший з фрігійських потоків.

401] Після таких от сумних оповідок недавню подію
402] Люд пригадав. За Амфіоном тужать усі та за дітьми,
403] В гніві на матір, однак. Тільки Пелоп невтішно над нею,
404] Кажуть, ридав,— і на лівім плечі, коли в тузі великій
405] Одяг зірвав із грудей, показалася кістка слонова.
406] Та від народження він не такий був: плече його ліве
407] Не відрізнялось від правого. Батько своєю ж рукою
408] Сина посік; боги ж, за переказом, знов його склали,
409] Члени знайшовши. Лиш там, де з ключицею сходиться шия, [108]
410] Пусто було: не знайшли того кусника, й кістку слонову
411] Вклали туди — й нещодавно порубаний знову став цілим.

412] Ось вже споріднена сходиться знать, і міста, котрі ближчі,
413] Вже владарів, щоб ішли співчувать, виряджають у Фіви.
414] Аргос, і Спарта, і славне гніздо Пелопідів — Мікени,
415] І Калі дон, що тоді ще не був осоружний Діані:
416] Далі — Корінф, що багатий на мідь, Орхомен урожайний,
417] Патри й Мессена, що вславилась мужністю, скромні Клеони,
418] Пілос Нелея й Трезен, де потому Піттей укріпився,
419] Різні, крім того, міста, що їх Істм оточив двобережний,
420] З ними — ще й інші, які по той бік двобережного Істму.
421] Хто б міг повірить, однак? Не було тільки вас там, Афіни!
422] На перешкоді постала війна: надпливаючи з моря,
423] Вже вколо стін мопсопійських юрмились війська чужоземні.

424] Владар фракійський Терей, свій загін на підмогу привівши,
425] Геть одігнав їх і ймення своє перемогою вславив.
426] З ним поріднивсь Пандіон, і багатством, і силою знаний,
427] І знаменитістю роду (виводив його від Градіва),-
428] Прокну за нього віддав. Ні подружня Юнона, одначе,
429] Ні Гіменей, ані Грації край його ложа не стали,-
430] Лиш Евменіди для них запалили вогні похоронні,
431] Лиш Евменіди стелили постіль їм, а птах лиховісний —
432] Пугач — їх дім полюбив і квилив їм над крівлею спальні.
433] Саме той птах поєднав їх у шлюбі, зробив їх батьками
434] Саме похмурий той птах. Молодих, проте, гучно вітала
435] Фракія; вдячність богам виявляли й вони молитвами:
436] Дні ж, коли славному владарю милу дочку Пандіона
437] В дім привели й коли І тіс родився,— до свят прилучили.
438] Ось як нелегко пізнати корисне! Тітан променистий
439] Вп'яте вже рік через осінь провів по шляху коловому.
440] До чоловіка тоді, пригортаючись, мовила Прокна:
441] "Дай мені дозвіл провідать сестру, якщо ти мене справді
442] Любиш, або хай приїде сестра: що повернеться скоро,
443] Свекору пообіцяй,— чималим мені буде дарунком
444] Те, що побачу сестру". Незабаром володар на море
445] Судна спустити велів. І вітрилам, і веслам покірні,
446] В гавань Кекропа ввійшли вони, стали в Пірею на якір.

447] Щойно зустрілись,— правицею тесть свого зятя правицю
448] Дружньо потис, і по теплих словах почалася розмова.
449] Виклав Терей, з чим прийшов, що дружина йому доручила,
450] Й тут же запевнив, що гостю не буде затримувать довго.
451] Ось Філомела ввійшла, заяснівши вбранням, та ще більше —
452] Вродою; десь у лісах віковічних — не раз про те чуєм —
453] Саме такі, як вона, походжають наяди й дріади,
454] Звісно, якщо б у них шати подібні були і прикраси.
455] Глянув на неї Терей — і вогнем перейнявся, неначе
456] Колос сухий, коли жар хтось до нього притулить, немовби [109]
457] Зжовклого листя намет або стіг пересохлого сіна.
458] Гідна ж любові вона! Та й володаря вроджена пристрасть
459] Палить. Населення краю того до Венери охоче,
460] Тож і своєю, й своїх земляків пломеніє жагою.
461] Вже тільки те на умі в нього, як підкупити прислугу,
462] Як — годувальницю вірну схилити: саму Філомелу
463] Звабити хоче будь-що, хоч би мав поплатитися цілим
464] Царством, або ж її викрасти й потім стояти за неї
465] Збройно. На все б він, здається, в полоні любовного шалу.
466] Зважився — пристрасть палка йому груди вогнем ^роздирає.
467] Вже не терпиться йому. Про доручення Прокни раз по раз
468] Тестю нагадує, сам — про своє тільки дбає бажання.
469] Як промовляти — навчила любов, а надмірний свій запал
470] Тут же виправдує: так, мов, дружина мене наставляла.
471] Іноді пустить сльозу, ніби й плакати Прокна веліла.
472] Скільки ж то, світлі боги, нагромадиться ночі сліпої
473] В грудях людини! До злочину вперто йдучи, видається
474] Чесним Терей, а лукавлячи — ще й похвалу пожинає.
475] Хоче того водночас Філомела, й до батька ласкаво
476] Горнеться, просить його, щоб сестру їй відвідать дозволив.
477] Щастям своїм на нещастя своє, нерозумна, благає.
478] Стежить за нею Терей, вже в обіймах своїх її чує;
479] Бачить, як батька вона обціловує, висне на шиї —
480] І, мов смолою вогонь, так усім цим жагу ненаситну
481] Живить, і, скільки б разів не горнулась до батька,— він хоче
482] Стільки ж разів бути батьком,— чеснішим не став би, одначе.

483] Врешті, вдалось їй вітця ублагати. Зрадівши, складає
484] Батькові дяку, сердешна,— приймає за спільний їх успіх
485] Те, що за деякий час для них спільною буде бідою.
486] Мало вже Фебові праці лишалось: розпалені коні
487] Мчали, копитом б'ючи, по спадистім обширі неба.
488] Щедрі наїдки кладуть на столи, наливають у злото
489] Вакховий дар. Підкріпившись, у сон поринають спокійний.
490] Лиш одрісійський володар не спить: перед ним, хоч відсутня,
491] Діва стоїть; він ходу її згадує, руки, обличчя;
492] Далі, чого ще не бачив, собі на свій лад уявляє,
493] В грудях роздмухує жар, не знаходячи сну в лихоманці.

494] От зайнялося на світ, і подав Пандіон на прощання
495] Зятеві руку й дочку, просльозившись, йому поручає:
496] "Зятю мій, дівчину цю,— на похвальний зважаючи намір,
497] І на бажання сестер, що й твоїм є бажанням, Терею,-
498] Я довіряю тобі. Та молю тебе (ми ж таки рідні)
499] Вірністю, серцем своїм і богами — як люблячий батько
500] Нею піклуйсь і верни її, втіху моєї сумної
501] Старості, швидше в мій дім,— рахуватиму кожну хвилину.
502] Швидше додому й сама, якщо добра ти в мене дитина
503] (Досить, що з Прокною я у розлуці!), вертайсь, Філомело!" [110]
504] Так говорив і дочку цілував, а з очей йому сльози,
505] Поки напуття обом їм давав, ненастанно спливали.
506] Врешті, як вірності знак, поєднавши правиці від'їжджих,
507] Тх попросив, щоб, коли допливуть, і дочку, і онука
508] Від пам'ятливого батька і діда вітали сердечно.
509] Втім, "прощавай" він заледве промовив: раптове ридання
510] Стиснуло горло — стривожився передчуттям лиховісним.

511] Лиш на оздобне судно Філомела ногою ступила,
512] Пінисту хвилю весло загребло, суходіл одштовхнувши,-
513] "Я переміг! — він гукнув,— палка моя мрія — зі мною!"
514] З радощів так і підстрибнув, до втіхи жаданої рветься
515] Варвар. Ока свого з полонянки й на мить не спускає.
516] Так гострозорий хижак гачкуватими кігтями вхопить
517] Зайця й несе до гнізда його високо, птах Громовержця.
518] Жертва — в глухому куті; в неї оком упився грабіжник.

519] Ось і дорозі кінець. Нахитавшись, свого побережжя
520] Днищем торкнувсь корабель, і володар дочку Пандіона
521] Тягне в кошару глуху, непроглядним оточену лісом.
522] Там він її зачинив-перелякану, зблідлу, тремтливу,
523] Що про сестру вже питала, заплакавши, й виклав одразу
524] Намір нечуваний свій і над чистою дівою тут же
525] Грубе насильство вчинив. А вона то вітця надаремно
526] Кликала, щоб заступивсь, то сестру, то богів — найчастіше.
527] Дрібно тремтить, мов овечка, яку, хоч і вирвано з пащі
528] Сірого вовка, поранену, все ще рятунку не певна;
529] Наче голубка, що, власною кров'ю крило заплямивши,
530] Досі лякається пазурів яструба, в них побувавши.

531] Щойно до тями прийшла — й волосся розпущене стала
532] Рвати, і руки ламать, як ото над покійником ломлять.
533] "Варваре! — мовила, знявши долоні,— жорстокий у вчинках
534] Нелюде, здатний на все! Не схилили тебе ні напуття
535] Батька, ні сльози старечі його, ні чуття до сестриці,
536] Ні непорочність дівоча моя, ні подружні закони;
537] Все ти поплутав: я рідній сестрі — суперниця нині,
538] Ти-нам обом чоловік, мені ж за суперницю-Прокна.
539] Чом ти не вирвав, облудо, й душі? Не лишилося б інших
540] Злочинів! Чом не вподіяв цього перед тим, як ганебно
541] Ми тут зійшлись? То хоч тінь моя вільна була б од провини.
542] Втім, якщо справді боги — всевидющі і ще якусь силу
543] Мають на світі вони, якщо все не пропало зі мною,-
544] Кару гірку понесеш у свій час! Я сама про твій вчинок,
545] Сором одкинувши, всім розкажу. При найменшій нагоді
546] Я до людей поспішу. А замкнеш мене в лісі — наповню
547] Й ліс наріканнями; до співчуття прихилю навіть скелі.
548] Вчує ефір мене й бог, якщо бог якийсь є ще на небі!"
549] Люттю страшною тиран закипів, та не меншим пройнявся
550] Страхом, почувши грізьбу. Щоб і люті позбутися, й страху, [11]1
551] З піхов при поясі вихопив меч і, не мовлячи слова,
552] Він Філомелу схопив за волосся, скрутив їй за спину
553] Руки й зв'язав їх мотузкою. Шию вона підставляє,
554] Тільки-но вгледіла вістря меча: сподівається смерті.
555] Поки пручалась, і кликала батька свого, й намагалась
556] Мовити ще щось, він, щипцями жертві язик ухопивши,
557] Гострим залізом одтяв. Його корінь тремтить іще в роті,
558] Решта — на чорній землі тріпотить, щось шепнути їй хоче.
559] Так от і хвостик змії, якщо порубать її, в'ється,
560] Наче слідів свого тіла шукаючи, врешті, вмирає.
561] Після того лиходійства (й повірити годі!) не раз ще
562] Він насолоджувавсь, кажуть, її покаліченим тілом.
563] Ще й повернутись посмів,— після вчинку такого! — до Прокни.
564] Та про сестру, неспокійна, розпитує. Він і зітхає,
565] Й плаче, лукавий: померла, мовляв, твоя люба сестричка.
566] Як не повірить сльозам? І зриває з плечей своїх Прокна
567] Шати, що сяла на них золота облямівка широка.
568] В темну жалобу вдяглась і гробницю порожню для неї
569] Зводить, і жертви складає богам підземелля благальні,
570] й тужить, хоча й не такої сестра заслуговує туги!

571] Феб дванадцять разів обігнув уже знаки небесні.
572] Що ж Філомелі робить? Утекти не дозволить їй пильна
573] Варта. Довкіл височать із суцільного каменю стіни.
574] Як розказати про все без'язикій? У скруті ж, буває,
575] Думка щаслива майне: винахідливість дружня з бідою.
576] Ось Філомела на ткацький верстат напинає основу,
577] Нитку криваво-червону вплітає в канву білосніжну —
578] Злочину знак. Лиш доткала — й кивком одній жінці веліла,
579] Щоб господині своїй віднесла. Та, не гаючись, тканку
580] Прокні до рук оддала, що вручає їй — звісно, не знала.
581] Ось розгортає цю тканку тирана-злочинця дружина,
582] Вістку про долю своєї сестри, нахилившись, читає
583] І, як не дивно, мовчить: від страждання й вона заніміла.
584] Слово таке їй на думку не йшло, щоб могла ним віддати
585] Лють свою. Навіть не плакала: праведне й несправедливе
586] Рветься змішати. Думками вже вся вона — в баченні домети.

587] Саме настала пора, коли Вакхові звичну складали
588] Шану сітонські жінки. Тільки ніч їхні таїнства бачить.
589] Мідний тимпан лиш один уночі потривожить Родопу.
590] Дім свій під ніч покидає володарка й одяг, потрібний
591] Для святкування, бере, за шалену хапається зброю.
592] Голову рясно лозою вінчає; оленяча шкіра —
593] Лівий окутує бік; на плечі в неї — спис із ялиці.
594] Збуджена, в колі жінок, у ліси поривається Прокна,
595] В шалі своєму страшна, ніби в груди їй справді запало,
596] Вакху, страждання твоє. До кошари крізь дебрі прорвавшись.
597] Голосом диким "Евое!" кричить, і виламує двері, [112]
598] І забирає сестру відтіля. Напинає на неї
599] Одяг вакханок, обличчя вкриває плющем темнолистим
600] І силоміць у палати свої перелякану тягне.

601] Щойно в оселю, де нелюд живе, увійшла Філомела,-
602] Жах безталанну зціпив, на лиці вона зблідла смертельно.
603] Прокна, священні відзнаки свої познімавши тим часом,
604] Плющ із обличчя сестри, що з ганьби омлівала, зриває.
605] Прагне обняти її, але та, відвертаючи погляд,
606] Страшно карається тим, що сестрі за суперницю стала.
607] В очі не гляне їй, хоче при ній таки скласти присягу,
608] Взявши у свідки богів, що над нею жахливе насильство
609] Вчинено,— знаки лише подає. Розлютилася Прокна,
610] Гніву свого вже й сама не вміщає. "Облиш побиватись! —
611] Каже сестрі.— Не сльозами тут діяти слід, а залізом,
612] Гострим залізом або чимось іншим, що більшу потугу
613] Мало б. Сьогодні я, сестро, вчинити найважчий готова
614] Злочин: або підпалю смолоскипами царські покої
615] І винуватця біди — лиходія Терея— у пломінь
616] Кину, або ж йому очі, язик і ті члени, що ними
617] Честі позбавив тебе, відсічу; або вижену з нього
618] Душу крізь тисячу ран! Я піти на велике готова,
619] Тільки вагаюсь — на що". Поки так гарячилася Прокна,
620] Ітіс, підбігши, до неї припав, і вона здогадалась,
621] Що їй робить. Подивившись на нього: "Який же ти схожий,
622] Сину, на батька свого!" Проказала і більше — ні слова:
623] Злочин готує страшний, закипаючи в гніві німому.
624] Все ж, коли син підійшов і коли привітав, усміхнувшись,
625] Неньку, їй ручками шию обняв, нахиливши до себе,
626] Став цілувати її, пригортатися — ще ж бо дитина —
627] Полагіднішала враз. її гнів, перервавшись, пригаснув.
628] І мимоволі в ту мить їй наповнились очі сльозами.
629] Не піддалась, проте, слабості. Ніжне чуття материнське
630] Стлумивши, з сина свій зір на сестру вона знов переводить,
631] Потім, по черзі на них поглядаючи: "Ні, не зворушить,-
632] Каже,— ласкавістю син, коли ти ось мовчиш, без'язика!
633] "Мамо!" — він кличе мене; але їй не промовити: "Сестро!"
634] Що за людина твій муж, поміркуй, Пандіонова дочко!
635] Ти зневажаєш свій рід: співчуття до Терея — це злочин".
636] Мовила — й сина свого потягла, як тигриця з-над Гангу —
637] Лані молочне дитя в непроникливі, тіняві хащі.
638] В домі високому закут знайшла вона, й поки до неї
639] Ітіс витягує руки, сумну свою бачачи долю,
640] "Матінко! Мамо!" — кричить і до шиї ще тягнеться, Прокна
641] Меч йому з розмаху вбила під ребра — і навіть обличчя
642] Не відвернула в ту мить. І цього, щоб життя відібрати,
643] Досить було. Філомела ж розтяла і горло, а члени,
644] Де тріпотіла ще ніжна душа, поки даючи тіло, [113]
645] Ділить на кусні дрібні. В казані вже скипає частина,
646] Решта — сичить на рожні. Потемніла від крові долівка.

647] Ось до якої гостини запрошує Прокна Терея.
648] "Є в нашім краю,— збрехала,— обряд, на якому, крім мужа,
649] Бути не може ніхто". Тож рабів одіслала й прислугу.
650] Сам же Терей, на дідівському кріслі високому сівши,
651] Страви смакує вже — власним дитям набиває утробу.
652] Ще й посилає по Ітіса — так він обману піддався!
653] Прокна ж уся палахтить, не діждеться жорстокої втіхи.
654] Прагнучи стати вістункою лиха свого ж якнайшвидше,-
655] "Те, чого хочеш ти,— каже,— всередині". Той озирнувся,
656] Сина ж не бачить ніде. Поки знов, оглядаючись, кличе,-
657] Простоволоса, якою була при нелюдському вбивстві,
658] Вбігла нараз Філомела й скривавлену голову хлопця
659] Кинула просто в обличчя Тереєві. їй ще ніколи
660] Так не потрібен язик був,, щоб радість засвідчити словом.

661] Рикнув оглушливо, стіл одіпхнувши, фракієць і сестер
662] Змієволосих із дому стігійського кличе в розпуці.
663] То він наїдки страшні з-під грудей (та хіба це можливо?)
664] Вирвати хоче, нутра свого вміст, то, зітхаючи тяжко,
665] Плаче й себе називає живою могилою сина.
666] На Пандіонових дочок, роз'ярений, меч оголивши,
667] Кинувся. Ті ж, утікаючи, мовби на крилах повисли.
668] Справді — на крилах вони. Вже в ліси з них одна подалася,
669] Друга під крівлею місце знайшла. Ще й сьогодні у неї
670] Мітка на грудях горить — про криваве нагадує вбивство.
671] Він же, в стражданні своїм, як і в прагненні помсти, поривний,
672] Теж у пернатого перемінився: на маківці —гребінь,
673] Дзьоб довжелезний прямий, мов у воїна спис, виступає*
674] Одудом став називатись той птах, войовничий на вигляд.

675] Лихо таке не дало Пандіонові в мирі зустріти
676] Старість глибоку: завчасно зійшов до аїдових тіней.
677] Правити став Ерехтей, своє берло над краєм піднявши,
678] Чи правосуддям сильніший, чи зброєю — годі сказати.
679] Батьком він був чотирьом юнакам і чотири прегарні
680] Дочки зростали у нього; з них дві були вродою рівні.
681] Взявши, Прокрідо, тебе за дружину, Кефал, внук Еола,
682] Щастя пізнав. А Борею — Терей заважав і фракійці.
683] Він Орітії коханої довго не мав побіч себе.
684] Все ще проханням той бог перевагу давав, а не силі.
685] Марно, одначе, благав. І прорвався жахливим, нарешті,
686] Гнівом, а вже коли в гніві Борей — нема йому рівних.
687] "Так мені й треба!-скипів.— Чому, відкладаючи грізну
688] Зброю, і лють, і свій шал, і погрози свої буревійні,
689] Вдався до тихих прохань, що мені анітрохи не личать?
690] Сила — знаряддя моє. Розганяючи силою хмари,
691] Море до дна сколихну, вивертаю дуби вузлуваті, [114]
692] В камінь збиваю сніги, суходіл можу градом побити;
693] В небі розлогім, де нива моя, на братів із розгону
694] Впавши, не зраджу себе: не шкодуючи сили, змагаюсь
695] Так, що й високий ефір двиготить, як зітнемось у небі.
696] Стріли вогненні тоді вириваються з хмар порожнистих.
697] І в підземеллі не зраджу себе: розпрямляючи спину
698] В темних заглибинах, я потрясаю склепіння понурі —
699] Манів, підземних богів, і закруглену землю турбую.
700] Так от і свататись мав: не проханням, а силі піддавшись,
701] Силі навальній моїй. Ерехтей моїм тестем мав стати!"

702] Мовивши в гніві принаймні таке, розпростер над землею
703] Крила потужні Борей, розмахнувсь — і майнув суходолом
704] Подих їдкої зими; спохмурніли, запінились води.
705] Куряву збивши стовпом, по верхах за собою він тягне
706] Темну кирею, і землю січе, й непритомну від жаху
707] Горне до себе рудавим крилом Орітію кохану.
708] Далі, вже з нею, летить і жагу роздуває у леті.
709] Щойно тоді, як домчали вони до твердині кіконів,
710] Лет викрадач уповільнив, попущені віжки стягнувши.

711] Владар північний актеянку взяв там собі за дружину,
712] Й матір'ю стала вона: незадовго близнят народила.
713] Схожі на матір були вони, тільки крилаті, як батько.
714] Кажуть, однак, що на світ вони двоє без крил появились:
715] Поки русявого заросту їх підборідки не знали,
716] Поти й були ті хлоп'ята безкрилими — Зет і Калаїд.
717] Та, як лише по боках у них виросли крильця і пір ям,
718] Як у птахів, поросли,— зажовтів тоді й заріст на лицях.
719] Потім, коли за дитинством услід наступило юнацтво,
720] Через незвідане море з мінійцями разом пустились
721] Першим своїм кораблем по ясне, променистеє руно.

КНИГА СЬОМА
1] Море судном пагасейським уже борознили мінійці.
2] Скоро й Фінея побачили. В пітьмі очей своїх вічній
3] Віку старий доживав у нестачах; синам Аквілона
4] Птиць-півжінок відігнати вдалось од злощасного старця.
5] Досить усі вони вкупі з Ясоном, вождем, набідились,
6] Поки мулкий прудководого Фасіса вгледіли берег.
7] До владаря приступили відразу по Фріксове руно,
8] Й він їм нечувані виклав умови — труди непомірні.
9] В серці Еета доньки спалахнуло тим часом кохання.
10] Довго з собою вела боротьбу, та коли пригасити
11] Розум жаги не здолав,— "Опираєшся марно, Медеє,-
12] Мовила,— певно, вмішався тут бог, і було б мені справді
13] Дивно, якби це не був саме той, що керує любов ю.
14] Ось чому батьків наказ мені видався надто суворим.
15] (Втім, він і є такий!) Але чому так боюсь, щоб не згинув
16] Той, кого щойно побачила? Звідки закрався неспокій?
17] Вибий, якщо на це вистачить сил, із дівочого серця,
18] О нещаслива, той жар! Чи собі я добра б не бажала?
19] Сила незнана гнітить мене: розум одне мені радить,
20] Іншого — серце жада. Що добром є — і бачу, і знаю,
21] Та до лихого хилюсь. Чи не гріх тобі, владаря дочко,
22] Липнути до чужака, зазіхати на ложе чужинне?
23] Втіху дала б тобі й наша земля. Хай вирішує небо,
24] Жити Ясону чи ні. А благати за нього всевишніх
25] Ти й без кохання б могла; не такий він, до речі, злочинець.
26] Хто б не розчулився віком Ясона, високістю роду,
27] Мужністю? Нелюд хіба. Та й без того, кого б не привабив
28] Сам його погляд ясний? Він одразу й запав мені в душу.
29] Кину в біді юнака — його спалять бики вогнедишні,
30] Воїни в битві зітруть, що їх сам він засіє, чи, врешті,
31] Здобиччю стане для лютого, спраглого крові дракона.
32] Це допустивши, підтверджу сама, що кривава тигриця —
33] Мати моя, що не серце у мене, а камінь, залізо. [116]
34] Чом би не глянуть, однак, на загибель його й спогляданням
35] Не осквернити очей і биків не нагнати на нього,
36] й тих дикунів, що зросли із землі, й невсипущого змія?
37] Краще боги хай подбають про все! Хоч мені не прохати —
38] Ділом зайнятись пора... Маю зрадити батькове царство,
39] Щоб заблукалий чужак, доброту мою взявши в підмогу,
40] Потім вітрила напнув, і поплив собі морем без мене,
41] Й мужем для іншої став, а Медея щоб те не помстила?
42] Хай на таке він наважиться, іншій віддасть перевагу,-
43] Сплатить, невдячний, життям. А проте, не такого він серця,
44] Виглядом, постаттю він не такий, щоби я хвилювалась
45] Тим, що одурить мене, що забуде мою допомогу.
46] Поки що хай присягається він, хай боги те почують —
47] їх я покличу за свідків. Твій страх — без причини. Тож годі
48] Далі баритись! Довічним Ясон боржником твоїм стане.
49] Факели шлюбні запалить тобі, й у містах пеласгійських
50] Будуть тебе,-їх мужів рятівницю, жінки прославляти.
51] Значить, і брата, й сестру, й свого баЧька, й богів свого краю
52] Як і сам край свій, подавшись на вітряне море, покину?
53] Батько, щоправда, не пестить мене; не ласкава й вітчизна.
54] Брат ще малий; у сестриці — таке ж, як і в мене бажання.
55] Бог над богами — в мені. Не багато я втрачу, набуду ж —
56] Досить: ахейцям юнацтво зберігши, там буду в пошані,
57] Кращі пізнаю оселі й міста, що їх слава сягнула
58] Й наших країв, і мистецтва сторін тих, і їхні звичаї.
59] Стане моїм Есонід — і нікому нізащо на світі
60] Не відступлю його. Скажуть: "Богам вона мила й щаслива
61] За чоловіком таким!" — і зірок головою торкнуся.
62] Хай повідають, що там десь у морі зіткнутися можуть
63] Скелі, що грізна Харібда то втягне в нутро своє воду,
64] То її вихлюпне знов; що оточена дикими псами
65] Скілла-напасниця гавкає, люта, з глибин сіцілійських,-
66] Я до любові своєї однак, до Ясона, припавши,
67] Сміло пливтиму, про страх позабувши. Та вже коли й буду
68] В морі боятись чогось, то боятимусь тільки за мужа.
69] Вже й про заміжжя згадала... Красиві слова, та за ними
70] Блуд свій ховаєш, Медеє. Поглянь, до якого безчестя
71] Ти вже близька. Відсахнися ж од злочину, поки не пізно!".;

72] Мовила — й знов перед нею постали цнотливість, і чесність,
73] І до вітчизни любов. Утікать довелось Купідону.
74] Йде вона до вікових олтарів Персеїди Гекати.
75] В тінистім гаї вони посеред непрохідного лісу.
76] Вже вона знову стійка, вже відкинутий жар не діймає.
77] Та, лиш зустрівсь Есонід,— і вогонь палахкоче у грудях.
78] Лиця рум'янцем густим узялись, обдало її знову
79] Жаром. Як іскра під подувом вітру зажевріє часом,
80] Хоч непомітна, дрібна, хоч під попелом ледве що тліла, [117]
81] Й полум'ям знову стає, і вбивається в силу колишню,
82] Так і любов, що пригасла, сказати б, захиріла зовсім,-
83] Щойно Ясон появивсь,— на сам вид його знов запалала.

84] Трапилось так, що в цей день Есонід, як ніколи ще досі,
85] Вродою сяяв: усяк оправдав би закохану в нього.
86] Дивиться, й диво бере її: так, наче вперше сьогодні
87] Бачить обличчя його. Видається шаленій, що й справді —
88] Бог перед нею, і спраглих очей відвернути не може.
89] Ще як розмову завів, їй правицю подавши, й ласкаво
90] По допомогу звернувсь мандрівець, обіцяючи стати
91] Мужем її,— у сльозах йому ось що сказала Медея:
92] "Бачу, на що нині йду. Та не те, що не відаю правди,
93] Губить мене, а любов. Урятує життя тобі, гостю,
94] Дар мій, але присягнися цим гаєм священним, що в ньому
95] Править обряд свій богиня трилика, й майбутнього тестя
96] Батьком, що світ озирає довкіл і ділами своїми,
97] Й тим, задля чого життям своїм важиш".— Ясон присягає.
98] Вірить Медея, і вже він узяв чарівне в неї зілля,
99] Вивідав силу його й задоволений в дім повернувся.

100] Зранку наступного дня, лиш Аврора зірки погасила,
101] Став напливати народ на священне Мавортове поле,
102] Пагорби всі обліпив. Посередині — владар на троні
103] Пурпуром сяє; в руці його — берло слонової кості.
104] Вже в міднорогих биків через їх адамантові ніздрі
105] Струменем вирвавсь вогонь — і зелені, в росинках ще, трави
106] Никнуть, рудіють під ним. Так сичить у печі, заклубившись,
107] Полум'я. Так червоніють цеглини й дедалі палкішим
108] Жаром виповнюють піч, коли їх окропити водою.
109] Так от, шукаючи виходу, в грудях биків, у гортані
110] Хижий вогонь клекотить. Та хоробрий нащадок Есона
111] Йде їм назустріч. Вони ж віддаля повернули до нього
112] Морди жахливі й залізом блискучим закінчені роги.
113] Землю копитом роздвоєним б ють, підійнявши пилюку.
114] Димом і риком страшним, наче громом, виповнюють поле.

115] Острах мінійців обняв. А Ясон приступає безпечно
116] До вогнедишних биків (аж таку мало силу те зілля!).
117] Ось він підгруддя обвислі правицею гладить і сміло
118] Гонить биків під ярмо-вони тягнуть, покірні, важкого
119] Плуга і твердь, у котру ще леміш не заглиблювавсь, орють.
120] Колхів — диво бере, а Ясона мінійці вітають,
121] Криком його підбадьорюють. Ось він виймає з шолома
122] Мідного змієві зуби й у зорану землю їх сипле.
123] М'якне насіння в ріллі. На отруті настояні, пнуться
124] Проростом — людом небаченим — щойно засіяні зуби.
125] Як немовля, що в нутрі материнському спершу приймає
126] Вигляд людини, збиваючись там поступово докупи,
127] Й щойно дозрівши, на спільне для всіх виринає повітря, [118]
128] Так і вони, коли в лоні земному засів поступово
129] Схожим зробивсь на людей, з отяжілої ниви постали,
130] Й дивнеє диво: в цю ж таки мить узялися за зброю!
131] Тільки-но вгледіли їх, що списи вже націлили гострі
132] В бік юнака гемонійського, серце прошити готові,
133] Духом од жаху тоді й головою поникли пеласги.
134] Страх охопив навіть ту, що безпеку йому запевняла:
135] Стільки нараз ворогів одного лиш Ясона тіснило!
136] Зблідла й схилилась раптово, і в жилах їй кров охолола.
137] Щоб не забракло, проте, чудодійної міцності в травах,
138] Шепче закляття й уміння своє виявляє таємне.
139] В гущу напасників камінь великий метнувши тим часом,
140] Бій поміж них зав'язав, одвернув їхню зброю од себе.
141] Ран завдають один одному, гинуть брати земнородні,
142] Від міжусобного гинуть меча. Стрепенулись ахейці,
143] Кожен в обійми міцні намагається взяти Ясона.
144] Прагнула й ти переможця обняти, шалена Медеє,
145] Та не зробила цього: про ім'я своє добре подбала.
146] Сором утримав тебе. Пригорнула б, якби не той сором.
147] Тільки в душі (це дозволено всім!) ти радієш бурхливо,
148] Вдячна закляттям своїм і богам, що створили закляття.
149] Ще залишилося зіллям приспать невсипущого змія.
150] Гребенем він вирізнявсь, триязикий, з кривими зубами,
151] Жах розсівав навкруги-злотосяйного дерева сторож.
152] Соком летейського зілля Ясон, того змія скропивши,
153] Тричі закляття шепнув, що зсилають солодку дрімоту,
154] Втишують буйні моря та стрімливі потоки,— й на вічі
155] Вперше зійшов змію сон. А сміливець Есонів тим часом
156] Золотом заволодів. На судно своє, здобиччю гордий,
157] Ще одну здобич,— призвідницю першої,— взяв і невдовзі
158] В гавань Іолкську привіз, переможець, і руно, й дружину.

159] Там, повітавши синів, матері та батьки посивілі
160] Вдячно складають дари. На жертовнім вогні задимівся
161] Ладан. Бичка з золотими рогами Всевишнім у жертву
162] Вже принесли. У святковій юрбі лиш Есона не видно:
163] Гнуть сивочолого довгі роки, вже до смерті близький він.
164] Мовив тоді його син: "О дружино, в котрої довіку
165] Я — неоплатний боржник! Хоч усе, що лиш маю,— від тебе,
166] Хоч неймовірними справді здаються твої добродійства,
167] Все ж, коли можна (та що для заклять неможливим буває?)
168] Віку мені вкороти, щоб продовжити вік мого батька!"
169] Стримати сліз не могла, розхвильована чуйністю сина —
170] Раптом покинутий батько згадавсь їй і власна бездушність.
171] Не подала, проте, виду. "Ну що це за слово,— жахнулась,-
172] Мужу, зійшло з твоїх вуст? Чи могла б я життя твого частку
173] Так от, узявши, віддать комусь іншому? Врешті, й Геката
174] Згоди не дасть: незвичайне-бо в тебе прохання. Одначе, [119]
175] Спробую більше, ніж ти попросив, тобі дати, Ясоне.
176] Хистом своїм намагатимусь тестю примножити років
177] Не за рахунок твоїх. Помогла б лиш богиня трилика
178] Замір нечуваний цей, завітавши до мене, здійснити!"

179] Трьох бракувало ночей, щоб у місяця, круг утворивши,
180] Роги докупи зійшлись. А як тільки в високому небі
181] Повня повисла, широкі моря озираючи й землі,-
182] З дому босоніж виходить вона, розпустивши на плечах
183] Довге волосся своє, і в широкій, по п'яти сорочці
184] Непідперезана, без супровідниць у ніч безгомінну
185] Кроком непевним іде. І людей, і пернатих, і звірів
186] Спокій глибокий окрив. Не рухнуться кущі; мов поснулі,
187] Стихли верхів'я дерев, заніміло й повітря вологе.
188] Тільки зірки мерехтять. Ось до них тоді, звівши долоні,
189] Тричі вона повернулась і тричі, з потоку черпнувши,
190] Буйне волосся змочила, й потрійний із уст її злинув
191] Оклик. Торкнувшись коліном землі, почала вона: "Ноче,
192] Всіх таємниць охороннице вірна, що з місяцем ясним
193] Денне чергуєте світло з нічним! Триголова Гекато,
194] Ти, що в усіх моїх справах обізнана й радо приходиш
195] На допомогу мені! Заклинання, мистецтво чаклунське!
196] Земле, що трави ростиш чарівні й чаклунам їх даруєш!
197] Подуви неба, вітри, крутосхили, річки та озера!
198] Всі лісові, всі нічні божества — на мій голос озвіться.
199] З вашої ласки до витоків можу річки повертати,
200] Щоб дивувать береги. Розхвильоване море вспокою,
201] В тихому — хвилю зіб ю заклинаннями. Небо й очищу,
202] Небо й у хмари впов'ю. Розжену вітровії — і скличу.
203] Пащі гадюк, проказавши слова чарівні, розкриваю.
204] Камінь, що мохом поріс, і дуби вузлуваті я зрушу
205] З місця, й дрімучі ліси. Повелю — і здригаються гори,
206] Стогне земля, а з-під плит надмогильних привиддя зринають.
207] Стягую, місяцю, навіть тебе, хоч темеською міддю
208] Блиск повертаю тобі. Колісниця вогненного Сонця
209] Блідне від слова мого; від отруйного зілля — Зірниця.
210] Ви полум яних биків усмирили і зігнутим плугом
211] Шию, що досі в ярмі не була, їм додолу пригнули.
212] З вашої волі себе ж перебили мужі змієродні.
213] Ви охоронця безсонного сном подолали — і руно,
214] Сторожа перехитривши, в міста переправили грецькі.
215] Сік мені нині потрібен такий, щоб оновлену старість
216] Він до цвітіння довів, молодечі роки повернувши.
217] Сік цей дасте ви мені. Недарма ж мерехтіли сузір'я
218] І колісницю стрімку, напинаючи шию, дракони
219] Мчали сюди недарма". Й колісниця спустилася з неба.

220] Ось вже Медея на тій колісниці, вже гладить рукою
221] Шию драконів запряжених. Віжками легко змахнувши, [120]
222] Лине попід небеса. Вже й долину Фессалії, Темпе,
223] Бачить внизу, й у знайомі краї завертає драконів.
224] Там і на Отрію, й Оссі-горі, на стрімкім Пеліоні,
225] Пінді, Олімпі, що знявся над Піндом, вона вибирає
226] Трави. Одні з них, котрі помічні, вириває з корінням,
227] Інші — під корінь серпом підтинає півкруглим із міді.
228] Зілля чимало зібрала вона й з берегів Апідана,
229] Досить із Амфріса. Й ти, Еніпею, в боргу не лишився.
230] Дещо їй хвилі Пенея дали фессалійського; дещо
231] Дав їй Сперхей. До них Беб долучився, тростиною вкритий.
232] На Антедоні евбейському зелень живлющу зривала —
233] Сік її ще не прославивсь тоді перевтіленням Главка.

234] Ось і дев'ятий вже день, і дев'ята ніч її бачить,
235] Як озирає вона кожен луг, кожне поле, аж поки
236] Не повернулась. І хоч тільки запах торкнувся драконів,-
237] Шкіру старезну свою мимохіть вони скинули з себе.
238] Після повернення — все за порогом вона й за дверима;
239] Над головою — саме тільки небо. Цураючись мужа,
240] З дерну жертовники два спорудила Медея: праворуч —
241] Той, що призначений був для Гекати, для Юності — зліва.
242] Листям оплівши їх густо й вербеною, осторонь дещо
243] Вигребла землю Медея з двох ям і обряд чарівничий
244] Здійснює: в горло вівці темнорунної гострий встромляє
245] Ніж і гарячою кров ю широкі заповнює ями.
246] Потім вино золотаве пливке вона ллє туди з чаші,
247] Далі й парке молоко туди з іншої ллє вона чаші.
248] Шепче й закляття слова; божества закликає підземні:
249] Владаря тіней, дружину його, котру викрав для себе,-
250] Щоб не спішили душі відділяти од кволого тіла.
251] Лиш ублагала обох молитвами та довгим шептанням,
252] Старця Есона велить вона вивести з дому, й на нього
253] Чарами сон непробудно-міцний насилає відразу,
254] Й, мов неживого, кладе горілиць на розіслані трави.

255] Тут же Ясону й прислузі велить відійти якнайдалі,
256] Щоб на таємний обряд, непосвячені, глянуть не сміли.
257] Всі, хто там був, оді йшли. Розпустивши волосся, Медея,
258] Згідно з обрядом вакханок, обходить жертовники димні;
259] В ямі, що з темною кров'ю була, смолоскипи змочивши,
260] В полум'ї двох вівтарів їх запалює й сіркою тричі,
261] Тричі водою і тричі вогнем очищає Есона.
262] В посуді міднім могутнє дання закипає тим часом,
263] Булькає, над казаном піднімаючи піну блідаву.
264] Варить коріння, підтяте серпом на долах гемонійських,
265] Квіти, насіння і з трав темнолистих відтиснені соки.
266] Ще докидає туди й камінці з щонайдальшого Сходу,
267] Й чистий пісок, що його Океан омивав при відпливі.
268] Хлюпнула трохи роси, котру в місячну ніч назбирала. [121]
269] Пугача, птаха понурого, кидає крила з їх м'ясом,
270] Нутрощі вовка, що вигляд хижацький на образ людини
271] Може змінити. Змії кініфійської шкіру тоненьку
272] Теж не забула в казан опустити. Була ще печінка
273] Оленя жвавого; ще й голова криводзьоба, а з нею
274] Яйця ворони, що дев'ять віків уже провікувала.
275] Врешті, ще й інших чимало речей, котрі й назви не мають,
276] Кинувши в цю, вже й без того міцну, як для смертного, суміш,
277] Все це від самого дна заколочує аж до блідої
278] Піни давно вже засохлим уламком старої оливи.
279] Раптом галузка суха, що крутилась у міді гарячій,
280] Вся забростилась, немов навесні, й незадовго взялася
281] Листом, а далі на ній зарясніли й оливки вагомі.
282] Тільки-но через краї казана мовби виплюне піну
283] Полум'я — вже на тім місці, де впали розпарені краплі,
284] Трави ростуть соковиті, м які, розсипаються квіти.
285] Щойно помітила це — гостролезим мечем розтинає
286] Старцеві груди Медея й туди замість млявої крові
287] Вариво ллє. І як тільки Есон увібрав його в себе
288] Раною й ротом — волосся його й борода, що віддавна
289] Білі були, наче сніг, темнобарвними стали раптово;
290] Ніби й не був він худим; пропадає блідота стареча,
291] Тіло, зробившись м'ясистим, розгладжує зморшки глибокі.
292] Все в ньому наче цвіте, й мимоволі, на подив Есона,
293] Що сорок років тому відбулось, те на пам ять спливає.

294] З неба високого вздрівши таку неймовірну обнову,
295] Лібер-отець зміркував, що й його годувальницям юні
296] Можна б вернути літа — й від колхідянки дар цей отримав.
297] Щоб неперервним був підступів ряд, удає, що порвала
298] З мужем. І ось припадає благальницею до порогів
299] Пелія. Старість пригнула його, тож її повітали
300] Дочки й у дім повели. За хвилину хитрунка з Колхіди
301] Так придобрилася їм, що вони й не відчули обману.
302] Про добродійства свої почала; зупинилась на тому,
303] Як од Есона старечі роки їй вдалось одігнати.
304] Так заронила надію в серця, що й Пелія, батька,
305] Можна так само з похилого віку в юнацький вернути.
306] Дочки вмовляти взялись, натякають на щедру оплату.
307] Мить якусь хитра Медея мовчить: удає, що нелегко
308] Зважитись їй на таке. Зволіканням їх мучить, лукава.
309] Врешті, погодившись, каже таке: "Щоб моя обіцянка
310] Мала вагу, барана-вожака приженіть, що найстарший
311] З-посеред ваших отар: у ягня заміню його зіллям".

312] Бачить, уже барана, що років йому годі злічити,
313] Тягнуть за скручений ріг, біля впалих висків ухопивши.
314] Тільки-но в горло худе йому ніж гемонійський встромила,
315] Лезо тонке заплямивши подекуди кров'ю скупою, [122]
316] Тушу в опуклий казан опускає чаклунка й одразу
317] Суміш міцну туди ллє — й на очах його члени маліють,
318] Роги зникають цілком, а з рогами — й роки незчисленні.
319] Вже мов забекало щось у нутрі порожнистої міді.
320] Диво бере всіх. Аж бачать: ягнятко виплигує звідти
321] Жваво, й гуляє собі, і за вим'ям, голодне, шукає.

322] Тут заніміли Пелеєві дочки й, коли обіцянку
323] Ділом скріпила Медея, ще впертіше стали благати.
324] Три рази коней своїх, що в Іберську ріку поринали,
325] Феб розпрягав. А четвертої ночі, коли замигтіли
326] Зорі, Еетова спритна дочка на пожадливий пломінь
327] Чистую воду кладе й звичайнісінькі трави в ній варить.
328] Ось і володар заснув, мов покійник, розслабивши тіло.
329] Далі й усіх його слуг заспокоїв такий же мертвецький
330] Сон, що його ворожба й заклинання могутні зіслали.
331] В батькову спальню услід за Медеєю дочки проникли,
332] Стали край ложа його. А вона: "Розгубились ви, бачу,-
333] З піхов добудьте мечі й од старої звільніть його крові,
334] Щоб молодеча натомість могла струмувати у жилах.
335] Вашого батька і вік, і життя нині вам доручаю.
336] Тож, коли щире чуття привело вас, а не забаганка,-
337] Батькові допоможіть: його старість мечем подолайте,
338] Гострим залізом ударте, хай витече пасока з тіла!

339] Та, котра з глибшим чуттям, на нечулість наважилась перша.
340] Злочин вершить, уникаючи злочину. Зранюють батька,
341] Навіть не бачачи ран: відвернули обличчя від нього,
342] Тільки правиця раз по раз мечем ударяє наосліп.
343] Він, хоча кров ю підплив, та, насилу опершись на лікоть,
344] Хоче звестися, посічений, з ложа й тремтливі долоні
345] Серед мечів піднімаючи,— "Що ви,— звернувся благально,--.
346] Чините, дочки мої? Хто вам меч проти рідного батька
347] Вклав у правицю?" В них запал погас, опустилися руки.

348] Пробував ще говорить, та Медея мечем перетяла
349] Вихід словам, покалічене тіло в окріп опустила...
350] Скарана б тут же була, якби в небо на зміях крилатих
351] Не піднялася в цю мить. Уже високо над Пеліоном
352] Тінявим лине вона, де оселі філірські; під нею —
353] Отрій, а далі — місця, що прадавній Керамб їх уславив:
354] Німфи на крилах його понесли, коли море бурхливе
355] Над суходолами ген розіслалося; так він уникнув
356] Девкаліонових вод і не бачив навислої хвилі.

357] Ось, залишаючись зліва внизу, Еолійська Пітана
358] В ється, немовби там довгого змія хтось висік із скелі;
359] й Іди затінений гай, де бичка — свого сина крадіжку —
360] Спритно колись заховав, перевтіливши в оленя, Лі бер.
361] Далі — горбок пісковий, що піднявся над батьком Коріта,
362] Й тихі поля, що колись їх жахнула, загавкавши. Мера; [123]
363] Й Кос, Евріпілове місто міцне, де рогатими стали
364] Надто зухвалі жінки по відході загонів Геракла.
365] Фебовий Родос минула вже, де іалізьких телхінів
366] Люд оселивсь, що одним тільки зором усе міг псувати,-
367] В братові хвилі занурив його, не злюбивши, Юпітер.
368] Давньої Кеї Картейська твердиня лишилась позаду,
369] Де колись Алкідамант заніміє з великого дива,-
370] Батько,— як донька його переміниться в тиху голубку.

371] Вже й Гіріею побачили, озеро, й Кікнову Темпе,
372] З явою лебедя вславлені: подарував юнакові
373] Філій пернатих приручених і велетенського звіра —
374] Лева до ніг йому склав. Той велів ще й бика подолати —
375] Впорався Філій з биком, та не дав його Кікну в дарунок,
376] Як не прохав той: гордив, було, хлопець палким його серцем.
377] "Ще пожалкуєш!" — обурився Кікн, і з високої скелі
378] Кинувся сторч головою. Гадали, що хлопець розбився,
379] Він, проте, лебедем став і на крилах повис білосніжних.
380] Лиш Гіріея не знала того й, затуживши за сином,
381] Вся розпливлася слізьми — Гіріеєю, озером, стала.

382] З тими місцями межує Плеврон, де на крилах тремтливих
383] Ран од своїх же дітей офіянка уникнула, Комба.
384] Ось і поля Калавреї, що милі були для Латони;
385] Там володар із дружиною злинули в небо птахами.
386] Справа Кіллена лежить, де, за звичаєм дикого звіра,
387] З рідною матір ю ложе своє мав Менефрон ділити.
388] Бачить Кефіса здаля, що оплакував долю невтішну
389] Внука: його замінив Аполлон у тюленя товстого;
390] Бачить домівку Евмела, який побивався за сином.
391] Врешті, в Ефіру Піренську домчали Медею-чаклунку
392] Крила зміїні. Прадавніх людей ще від першого віку
393] Виник там рід од грибів лісових, що зросли під дощами.

394] Потім, коли наречену спалила колхідська отрута,
395] Й море пожежу палацу одне віддзеркалило й друге,
396] Й кров ю дітей обагрилось залізо,— тікає злочинна
397] Мати од гніву й меча, відімстивши зрадливцю Ясону.
398] Злинувши знов на Тітанових зміях, вона прибуває
399] В замок Паллади. Тебе, справедлива Фенеє, в повітрі
400] Бачили там і тебе, що літав побіч неї, Періфе;
401] Там на незвичне оперлась крило й Поліпемона внучка.
402] Владар Егей прихистив утікачку. В однім тільки схибив:
403] їй, крім притулку, ще й руку подав, поєднавшись у шлюбі.

404] Скоро й Тесей появився, дитя, не відоме для батька,
405] Мужній герой, що зумів упокорити Істм двобережний.
406] Щоб подолати його, аконіт заварила Медея —
407] Десь аж на березі скіфськім чаклунка його назбирала.
408] Кажуть, з-під зуба собаки, котру народила Ехідна,
409] Зілля те вбивче зросло. Де печера глибока темніє, [124]
410] В ється там спадистий шлях. Ось по ньому тірінфський сміливець
411] Кербера-пса, що пручавсь і від променів сонця сліпучих
412] Очі сховати хотів, на ланцюг адамантовий взявши,
413] Вивів-таки з-під землі. Тоді Кербер у люті скаженій,
414] Гавкотом тричі повітря прозоре довкіл колихнувши,
415] Тричі блідавою піною бризнув на поле зелене.
416] Піна, гадають, коріння пустила; черпнувши врожайних
417] Соків тієї землі, набула смертоносної сили.
418] Пнеться й по схилах те зілля цупке і тому аконітом
419] Назване серед селян. Із намови хитрунки-дружини
420] Батько Егей подає його синові (думав — що ворог).

421] Келих узяв у правицю Тесей, не чекаючи лиха,
422] й тут на руків ї меча запримітив здивований батько
423] Знак свого роду — й злочинний напій з-перед уст йому вибив.
424] Та врятувалась Медея закляттями — в хмару пірнула.
425] Батько, хоч як ізрадів, що живим його син залишився,
426] Довго був наче не свій, аж не вірив, що міг мимоволі
427] Руку на сина здійнять. Уже вівтарі роздуває,
428] Щедро складає безсмертним дари. Розсікають сокири
429] Шию могутніх биків; на рогах у них — стрічки жертовні.
430] Жоден день перед тим так осяйливо для Ерехтідів,
431] Радісно так не заблис. До гостини сідають вельможі
432] Й простий народ. За вином, що людей звеселяє, по колу
433] Пісня пішла: "Гомонить про діла твої славні, Тесею,
434] Весь Марафон, зачудований кров ю бика — Мінотавра.
435] Те, що спокійно за плугом іде селянин кроміонський,-
436] Також заслуга твоя. Завдяки тобі край Епідавра
437] Бачив, як велет, озброєний києм, упав — син Вулкана.
438] Бачили мертвим Прокруста жорстокого хвилі Кефіса.
439] Як поваливсь Керкіон,— Елевсін це побачив Церерин.
440] Впав і Сі ніс, що для зла застосовував рук своїх силу:
441] Стовбури він нагинав; до землі, було, схилить верхів я
442] Сосни, щоб ген розметать пошматоване тіло людини.
443] До Алкатої, до стін лелегейських безпечний провадить
444] Шлях, коли згинув Скірон. Лиходія розсіяні кості
445] Ні суходіл, ані хвиля морська не схотіли прийняти.
446] Довго ще, кажуть, їх вітер носив, поки з часом не стали
447] Скелями; й досі така ж у них назва: Скіронові скелі.
448] Та, коли б ми твої вчинки й літа зрахувати взялися,-
449] Подвигів більше було б, ніж років. Ми за тебе, могутній,
450] Купно благаєм богів. Піднімаємо келих — за тебе!"
451] Схвально на слово те люд одгукнувсь, і розлігся в палаці
452] Гомін. Кутка не було, де б смутились, у цілому місті.

453] Все ж (отакою вже куцою в нас насолода буває:
454] Щось неодмінно її скаламутить!) Егей, повернувши
455] Рідного сина сЬбі, безтурботно не міг веселитись:
456] Мінос готує війну. Нездоланні морські в нього й піші [125]
457] Сили, та батьківський гнів — наймогутніша Міноса зброя:
458] За Андрогея, загиблого сина, спішить відомстити.
459] Та перед тим він союзні війська до війни залучає.
460] Темні моря борознить, кораблі спорудивши крилаті.
461] Ось вже Анафа війська подала йому й Астіпалея:
462] Цій він мечем пригрозив; обіцяв подарунки — Анафі.
463] Взяв і низинний Мікон, і Кімол, що на крейду багатий;
464] Далі й Сірон, де квітує чебрець, і Серіф, де рівнини,
465] Парос, де мармур, і край, що його нечестива фракійка
466] Арна колись продала: пожадане отримавши злото,
467] Птахою стала вона, що на золото й нині поквапна;
468] Птаха ця, з чорними ніжками й чорним оперенням,— галка.

469] Лиш Оліар і Дідіми, лиш Андрос, Гіара і Тенос,
470] І Пепарет — острівець, на блискучі оливки багатий.
471] Суднам із Кноса не слали підмоги. Тож Мінос вітрила
472] Вліво звернув, до Енопії, де Еакідів країна.
473] Так називали її в давнину, та Еак їй дав іншу
474] Назву: Егіна — це ймення колись його мати носила.

475] Юрмиться люд: роздивитись такого преславного мужа
476] Прагне. Спішить Теламон, а за ним підбігає молодший
477] Від Теламона Пелей і третій — Фок, вслід за ними.
478] Повагом, не поспішаючи,— все-таки вік за плечима,-
479] Йде сам Еак і розпитує, що привело їх в Егіну.
480] Вчувши про батькове горе, зітхнув. А йому повелитель
481] Кріту, де славних сто міст, відмовляє такими словами:
482] "Месницькій зброї моїй посприяй: в справедливім поході
483] Часткою військ моїх будь. За могилу розради я прагну".
484] Парость Асопа йому: "Надаремне благаєш: не може
485] Край мій піти на таке: найтісніше з землею Кекропа
486] Нині пов'язані ми, договір є міцний поміж нами".
487] Той, спохмурнівши, пішов; "Пожалієш об тім договорі!" —
488] Мовив. І вирішив краще погрожувать збройним походом,
489] Ніж, розпочавши війну, передчасно в ній тратити сили.

490] Судна ліктійські ще видно було з Енопійської вежі
491] В морі, коли під вітрилом тугим корабель бистрохідний
492] З Аттіки в гавань уже запливав, до прихильного краю.
493] На кораблі був Кефал, а при ньому — веління вітчизни.
494] Гостя зустріли Еака сини і впізнали Кефала,
495] Хоч і давно з ним не бачились. Дружньо правиці подавши,
496] В дім запросили, до батька. Герой величавий, що з віком
497] Не розгубив ще яскравих слідів молодечої вроди,
498] Входить, оливкову гілку тримаючи,— знак свого краю.
499] Двоє молодших стоять і ліворуч од нього, й праворуч —
500] Кліт із Бутеєм, Палланта сини, що з Кефалом дружили.
501] Після взаємних вітань, що без них не обходиться зустріч,
502] Волю Егея Кефал переказує, просить подати
503] Поміч, про дружні зв'язки, що ріднять їхіоддавна, згадавши. [126]
504] Врешті, йому нагадав, що й Ахайї погрожує Мінос.

505] Гарно промовив — і справі поміг: на блискучу головку
506] Скіпетра владар Еак ліву руку рішуче поклавши,-
507] "Помочі ви не просіть, а беріть її,— мовив,— Афіни!
508] Сили всього мого острова, все, що мені постачає
509] Нинішня влада моя,— ви своїм без вагання вважайте.
510] Війська мого для моїх і для ваших потреб не забракне.
511] Дяка богам, не в біді ми, тому перепрошувать — зайве".
512] "Хай буде й далі так,— мовив Кефал,— громадян хай прибуде
513] В місті твоїм. Я от радий був щойно, коли ваша молодь
514] Вийшла назустріч мені — юнаки, один одного варті,
515] Красені в розквіті літ. Багатьох не знаходжу, одначе,
516] З тих, що їх бачив я, в вашім краю побувавши раніше".
517] Важко зітхнувши, таку повів мову Еак сумовито:
518] "Кращою долею, друже, змінився печальний початок.
519] О, якби можна, його не торкнувшись, про неї згадати!
520] Та по порядку, про все оповім, щоб не гаяти часу.
521] Прахом, кістками лежать усі ті, що про них пам ятаєш.
522] З ними частину набутку свого щонайкращу я втратив!

523] Мор наше місто косив: його гнівна Юнона зіслала
524] В злобі сліпій на цей край, що суперниці носить імення.
525] Поки вважали це лихо земним і не відали, звідки
526] Впав цей удар, у мистецтві лікарськім рятунку шукали.
527] Зрадило їх і воно: переможене, впало мистецтво.
528] Темною млою в цей день над землею нависло понуре
529] Небо й повітрям парким нездорові наповнились хмари.
530] Роги свої, наливаючись, місяць єднав учетверте
531] І, коли тоншав, роз'єднував їх учетверте,— та все ще
532] Австри, палючі вітри, розвівали над містом заразу:
533] В води вона, як відомо, проникла — в струмки та озера.
534] А по полях, що взялись бур'яном, розповзлось усіляке
535] Гаддя й своєю отрутою чорною повнило ріки.
536] Пошесть пішла наперед на собак, на птахів, на отари,
537] На хижаків — наче пробував мор свого подиху силу.
538] З подивом бачив рільник нещасливий, як, тягнучи плуга,
539] Падали дужі бики, борозни до кінця не довівши.
540] Жалібно бекали рунисті вівці; у них випадала
541] Вовна сама по собі й хворобливо зсихалося тіло.
542] Чистої крові рисак, володар бігової доріжки,
543] Пальми не гідний тепер: забуваючи елаву колишню,
544] Тільки постогнує, в стайні чекає повільної смерті.
545] Гнівом не вибухне дикий кабан, не втішається сарна
546] Прудкістю ніг, а кошлатий ведмідь на бика вже не вийде.
547] Млявість панує довкіл. По лісах, і полях, і дорогах
548] Трупи огидні лежать. Занечищує сморід повітря.
549] Дивне скажу: не чіпає собака ні вовк-сіроманець
550] Падла, ні пажерний птах. Розкладаються трупи, й розносять [127]
551] Запах важкий, і недугом заразливим сіють довкола.

552] Врешті на вбогих селян, смертоносної сили набравшись,
553] Мор наваливсь і в оточене мурами місто ввірвався.
554] Спершу нутро все горить. Червоність і віддих палючий
555] Свідчать про внутрішній жар. Не вміщається в роті розбухлий,
556] Здерев янілий язик. Пересохлим, порепаним горлом
557] Ловлять повітря, та подув палкий не збиває гарячки.
558] Ані на постіль лягти, ані тіла прикрити не можуть:
559] Падають ницьма на землю тверду. Від землі холоднішим
560] Тіло, проте, не стає, а земля аж палає від тіла.
561] Й не порятує ніхто: лікарів, що приходять на поміч,
562] Косить недуга — мистецтво їх нині самим їм на шкоду.
563] Хто біля хворих бував, не лишав у біді свого друга,-
564] За допомогою й сам загибав. І коли всі надії
565] Прахом пішли й тільки смерть цю хворобу могла перервати,
566] Всяк, що хотів, те й робив, помічне зацуравши, бо в ньому
567] Помочі й так не було. Тож повсюди без сорому, стриму
568] Воду, розлігшись, пили при водоймах, струмках та джерелах;
569] Марно пили, бо не спрагу — життя в ній гасили раніше.
570] Там, у воді, й захлинавсь не один: понад міру обпившись,
571] Вже й ворухнутись не міг, а хто жив ще — продовжував пити.
572] Так своє ложе ненавидять хворі, що, мов божевільні,
573] З нього зістрибують. Хто ж і на ноги звестися не в силі,-
574] Зсунувшись, котиться той по долівці, аби якнайдалі
575] Бути від рідних пенатів: чумним тут усе видається.
576] Всяк винуватить куток свій-не знає, де корінь нещастя.
577] Ті по дорогах, півмертві, бредуть, поки ноги ще носять;
578] Інші — в сльозах на землі простяглись; од утоми й хвороби
579] Вже через силу запалими глибоко водять очима,
580] Руки благально до зір, до безмовного неба здіймають.
581] І видихають життя свого залишок, де доведеться.

582] Що я, гадаєш, тоді відчував і чого, окрім смерті,
583] Прагнув, життя кленучи, до своїх приєднатись готовий?
584] Всюди, куди тільки зір міг сягнути, на кожному кроці,
585] Люд нещасливий лежав: так на землю падуть переспілі
586] Яблука, тільки-но гілку торкнеш, або з дуба — жолуддя.
587] Глянь перед себе: Юпітера храм височить небосяжний
588] З довгими східцями. Хто на священному вівтарі марно
589] Ладану там не палив? Скільки раз там дружина за мужа,
590] Батько за сина молилися палко, й самі при молитві,
591] На незворушливий камінь упавши, з життям розлучались,
592] І незужитий знаходили ладан у мертвій долоні!
593] Часто жертовні бики, коли їх підігнали до храму,
594] Тільки-но жрець помоливсь і вино почав лити між роги,
595] Хоч їм удару ніхто не завдав ще, валились на землю.
596] Жертву Юпітеру сам я складав за вітчизну, за себе
597] І за синів своїх трьох, та жертовна тварина зненацька [128]
598] Що мала сил заревла й, повалившись, немов од удару,
599] Скупо забарвила хворою кров'ю підставлене лезо.
600] Втратило й хворе нутро правдомовні ті знаки, що з неба
601] Людям боги подають: перетлила недуга утробу.

602] Бачив я трупи людські, що лежали при вході до храму,
603] Побіч самих вівтарів — і страшнішою смерть видавалась.
604] Дехто у зашморгу душу губив — од страху перед смертю
605] Смерті шукав, закликаючи й так уже скору загибель.
606] Не хоронили, а просто виносили скошених мором:
607] Брами для всіх похоронних обрядів були б затісними.
608] То на землі залишали тіла, то на вогнища клали,
609] Та без останніх дарів. Хто повірить, що бійка зринала
610] Навіть за вогнища: часто згоряв на чужому покійник.
611] Там і сльозинки ніхто не зронив. Неоплакані тіні
612] Старців, малят, матерів і дівчат незаміжніх блукали.
613] Місця для свіжих могил, а для вогнища — дров бракувало.

614] Вражений вихором бід і смертей,— "О Юпітере-батьку! —
615] Вигукнув я,— коли й справді колись поспішав ти в обійми
616] Доньки Асопа, Егіни; якщо тобі предком егінян,
617] О всемогутній, не соромно бути,— тоді мені, батьку,
618] Люд мій увесь поверни, а як ні — то й мене вкрий землею!"
619] Блиснув Юпітер і громом на те відгукнувся прихильно.
620] "Знак цей приймаю,— сказав я,-— і хай він потвердженням добрим
621] Ласки твоєї для нас і зарукою певною буде!"

622] Побіч був дуб, хоч розлогий, та віттям рідкий, Громовержця
623] Дерево недоторканне — насіння додонського парость.
624] Там працьовитих мурах ми побачили: в ротик узявши
625] Більший од себе тягар і стежини тримаючись, довгим
626] Рядом снували вони по корі, наче зморшками зритій.
627] Подивувавшись їх кількістю,— "Дай громадян мені стільки ж,
628] Батьку ласкавий,— кажу,— щоб залюднити вимерле місто!"
629] Дуб ніби весь затремтів, і в безвітряній тиші раптово
630] Шелест по ньому пройшов. Переляк оді йняв мені мову,
631] Заворушилось волосся. Проте я і дерево, й землю
632] З трепетом поцілував. Хоч на чудо й не смів уповати,
633] Все ж — уповав і в душі сподівання плекав потаємні.

634] Злинула ніч* і турботами денними зморене тіло
635] Сон оповив. Уві сні я побачив той дуб, що розлогих
636] Стільки ж гілок мав і стільки ж мурах метушилось по ньому.
637] Так, як тоді, сколихнувсь він гіллям і почав розсівати
638] Ті зерноносні ряди на поля, що під ним розіслались.
639] Раптом немовби рости почали вони, ширшати стали;
640] Далі з землі піднялись і могли вже триматися прямо,
641] Втратили худість, і темне забарвлення, й кількість велику
642] Ніжок, і вже не мурах, а людей незчисленних я бачив.

643] Сон одлетів. Не вдоволений ним, на богів нарікаю:
644] Не помогли ж бо нічим. А тим часом почувсь у покоях [129]
645] Гамір і наче людські голоси, від яких у ту пору
646] Я вже відвик був давно. Поки й ті голоси я вважаю
647] Сном, Теламон підбіга й, розчиняючи поспіхом двері,
648] Каже: "Побачиш таке, в що й повірити, батечку, годі!
649] Вийди ж!" Виходжу — й не вірю очам своїм: тих, що недавно
650] Бачив у сні,— наяву їх усіх у такому ж порядку
651] Бачу тепер, пізнаю. Владаря, підійшовши, вітають.
652] Я Громовержцеві дякую й між новоявленим людом
653] Місто ділю і поля, де колишніх селян бракувало.
654] Щоб пам ятав про свій рід, мірмідонами люд цей назвав я.
655] Що це за люд такий, бачив ти сам. Ну а звичаї в нього —
656] Ті, що й у предків були: працьовите, ощадливе плем я.
657] Вперто громадить майно й берегти нагромаджене вміє
658] Рівна літами й хоробрістю юнь на війну за тобою
659] Вирушить, тільки-но Евр, що тебе супроводив щасливо,-
660] З Евром ти справді приплив,— ходовим переміниться Австром".

661] Так-то розмовами тими, що справ усіляких торкались,
662] Довгий виповнювавсь день. Його рештка пішла на вечерю,
663] Ніч — на покріплення сил. Уже сонце зійшло злотогриве,
664] Вітер, однак, не змінивсь, не давав нам вернутись додому.
665] Вранці Палланта сини прибули до Кефала, що віком
666] Був од них старший, і втрійку — Кефал із синами Палланта —
667] Вибрались до владаря. Та владар іще спав у ту пору.
668] Фок, син Еака, гостей повітав на високім порозі,
669] Бо Теламон і Пелей для війни набирали загони.
670] В дім свій, у внутрішні пишні покої, охоче провадить
671] Внуків Кекропових Фок; побіч них і собі примостився.
672] Тут він увагу звернув, що нащадок Еола в правиці
673] Спис невідомого дерева має з золоченим вістрям.

674] Кинувши декілька слів, щоб розмову підтримати дружню,
675] Каже таке: "У лісах я бував, не новак і на ловах,-
676] Не розумію усе ж, із якого ти дерева зрізав
677] Той, що в руці твоїй, спис: якби з ясена, то неодмінно б
678] Червонуватим він був; якби з терну, то мав би колінця.
679] Де він зростав, не вгадаю ніяк, та не бачив я зроду
680] І між найкращих списів ось такого метального списа".
681] "Ще якби ти його в дії побачив,— на те Еакіду
682] Мовив один із актейських братів,— ще б не так дивувався!
683] Кинутий, б'є лиш у ціль: випадковість-бо ним не керує.
684] Сам по собі і назад повертається з вістрям кривавим".
685] Все хоче знати Нереїв юнак,— випитує далі,
686] Що це за спис, відкіля він узявся, чий подарунок.
687] Все йому гість пояснив; одного лиш — якою ціною
688] Придбаний спис — не сказав. Соромливо примовк, та, згадавши
689] Милу дружину, здригнувсь і таке повідає крізь сльози:
690] "Через цю здобич, нащадку богині,— та хто в це повірить? —
691] Плачу і довго ще плакати буду,— якщо мені доля [130]
692] Жити ще довго дала,— бо з дружиною милою спис цей
693] Занапастив і мене. О, якби ж того дару й не знав я!

694] Отже, Прокріда була. Ти чував, може, про Орітію
695] Ту, що Борей її викрав? Прокріді — сестра вона рідна.
696] Все ж, коли вдачу й красу їх зрівняв би ти, то здивувався б,
697] Як він Прокріди не вкрав: Ерехтей поєднав мене з нею,
698] Батько; з'єднала й любов: я щасливим не тільки вважався —
699] Був ним, і досі б ще був, та в богів було інше на мислі.
700] Другий, відколи побрались ми з нею, минув уже місяць.
701] Сіті в той час розставляв я на оленів, славних рогами.
702] Раптом розвіявши млу, з рясноцвітного верху Гімета
703] Вздріла рум'яна Аврора мене й проти волі моєї
704] Тут же в обійми взяла. І скажу — хай не в кривду богині —
705] Правду святу: хоч і сяє вона миловидним рум'янцем,
706] Хоч вона межами дня володіє і межами ночі,
707] Хоч споживає нектар,— я кохав тоді тільки Прокріду.
708] В серці Прокріда була й на вустах була — тільки Прокріда.
709] Нішого шлюбу правами священними я захищаюсь,
710] Нашим покинутим ложем, що нас поєднало недавно,-
711] Тим я богиню зворушив. "Ну годі, невдячний! — сказала,-
712] Вірний Прокріді лишайсь. Та, наскільки я бачу майбутнє,-
713] Ще пожалієш об тім!" — І дозволила йти мені, гнівна.

714] Поки вертаюсь, неспокій бере: що не крок — мимоволі
715] Чую богині грізьбу. "А чи там,— промайнула підозра,-
716] Жде, як належить, на мене жона?" її вік, її врода
717] Наче б шептали: "Не вір!" — "Можеш вірить їй!" — вдача казала.
718] Сам же я що міг сказать? Але та, що вертавсь я від неї,
719] Приклад лихий подала. Втім, закоханий завжди в тривозі.
720] Мучить підозра. "Візьми подарунками,— радить,— на пробу
721] Вірність цнотливої". Страх у мені роздуває Аврора,
722] Змінює (я наче сам це відчув) і лице моє, й вигляд.

723] От я в Афіни, Палладине місто, невпізнаний входжу.
724] Вже яв оселі своїй, але злочином навіть не пахне:
725] Дім чистоту береже, за господарем все тут сумує.
726] Вдавшись до хитрощів, якось проникнув я до Ерехтіди.
727] Глянув — і наче забув, що прийшов сюди брати на пробу
728] Вірність своєї дружини! Нелегко було не признатись,
729] Хто я такий і в обійми не взять її, як і годилось.
730] В смутку була. Та немає красуні, що з нею змагатись,
731] Хоч і смутною, могла б. До відсутнього мужа душею
732] Все поривалась. Отож уяви собі, друже, якою
733] Вродою сяла вона, якщо личила їй навіть туга!
734] Годі й злічить, скільки раз відхиляла вона соромливо
735] Спроби мої! Скільки раз повторяла: "Лише одному я
736] Вірна. І де б він не був — бережу насолоду для нього".
737] Хто б — якщо він при здоровім умі — не вважав, що подружню
738] Вірність доведено вже? Але я сумніваюся далі. [131]
739] Сам себе знищити взявсь: їй за ніч обіцяю заплату.
740] Так я прилип, розщедривсь, що неначе й вона завагалась.
741] Далі не втримавсь: "Піймалась-таки! — у долоні я сплеснув,-
742] Хитрий спокусник — твій муж. Ти в руках моїх нині, зрадлива!"
743] Та ж — ні півслова мені. Від ганьби занімівши та болю,
744] З дому підступного йде, покидає невдячного мужа.
745] Через облудність мою, проклинаючи рід чоловічий,
746] В гори глухі подалась, лісовій посвятилась Діані.
747] Я залишився один, і вогнем пройняло мене раптом
748] Аж до кісток. Я вину визнавав свою, я вибачався
749] І запевняв, що дарунки й мене до такої провини,
750] Врешті, схилити б могли, що піддався б і я такій звабі.

751] Довго її умовляв, поки, глум над собою помстивши,
752] Якось вернулась вона, й проживали ми в згоді солодкій.
753] Ще й піднесла мені дар,— наче б мало того подарунка,
754] Що повернулась сама,— гончака, що його віддала їй
755] Кінтія, мовивши: "Скільки б не бігло з ним — він буде перший".
756] З ним вона спис цей дала, що в руці його, бачиш, тримаю.
757] Конче довідатись хочеш про долю й того подарунка?
758] Слухай же. Випадок цей тебе, певно, здивує й зворушить.

759] Синові Лайя вдалося розплутати згубну для інших
760] Загадку-пісню-і, стрімголов кинувшись, ницьма лежала
761] Темна віщунка, забувши й сама свою мову двозначну.
762] Вчинків, одначе, таких не лишає без помсти Феміда —
763] Впало негадано й друге на Фіви в краю аонійськім
764] Лихо: селянам немає життя од лисиці, що важить
765] І на худобу, й на них. От зійшлись ми, сусіднє юнацтво,
766] Й сіті мисливські довкола полів розіслали широких:
767] Легко лисиця, однак, через ту огорожу плигала,
768] Над полотняним окрайком тенет вигинаючи спину.
769] Зграї собак напускали на неї, але вона птахом
770] Мчала собі жартома, залишаючи всіх їх позаду.
771] Лелапа — так називавсь мій гончак — почали домагатись
772] Одноголосно усі. Він з ошийника й сам гарячково
773] Рвався, хотів ремінець перегризти, жадаючи волі.
774] Щойно пустили з припону його — і ніхто й не помітив,
775] Де він. Одні лиш сліди на гарячім піску залишились.
776] Сам же він зник із очей. Не пролине так швидко в повітрі
777] З розмаху кинутий спис, ні розкручений пращею камінь,
778] Ні легкопера стріла, що з гортінського пущена лука.

779] Пагорб в околиці тій коршаком нависав над полями.
780] З нього було мені видно цю справді незвичну погоню:
781] То вже неначе впіймалась, то знов умикає хижачка
782] Псові з-під самих зубів; і біжить, хоча поле рівнинне,
783] Не навпростець, а петляє, описує коло — в оману
784] Вводить собаку мого, щоб на неї з розгону не вдарив.
785] Пес у хитрунки висить "на хвості, вже готовий у бік їй [132]
786] Ікла встромити, та ба! — тільки клацає даром зубами.
787] Я вже за спис ухопивсь був і вже ним почав у правиці
788] Звично гойдати; вкладаючи пальці в петельку ремінну,
789] Зір одвернув; але, перш ніж метнути, я знов перед себе
790] Глянув — і з дива завмер: серед поля два мармури бачу:
791] Той — наче мчить навздогін їй; а ця — наче все ще тікає.
792] Значить, хотів, щоб у тому бігу не було переможця
793] Бог, коли дійсно невидимий бог якийсь стежив за ними".
794] Те оповівши, замовк. "Але в чому тут списа провина?" —
795] Фок запитав. І відразу почув про вину того списа.

796] "Радість була для нас, друже, початком великого болю.
797] Слухай про неї спочатку. Приємно згадать, Еакіде,
798] Ті благодатні пошлюбні літа, коли, сповнені щастя,
799] Я — дружину кохав, а дружина — мене, чоловіка.
800] Спільна турбота про дім, обопільне чуття нас єднало..
801] Навіть Юпітер її б не привабив, закохану в мене,
802] Рівно ж і я б не піддався спокусниці, хоч би й Венера
803] Нею була, бо ж однаковий жар у серцях відчували.

804] Тільки-но сонце, розвіявши млу, осявало вершини,
805] Я спозаранку рушав з молодецьким завзяттям на лови.
806] В гори ні слуг я, одначе, не брав, ні собак, які звіра
807] Чули здаля; вузлуватих тенет не вантажив на коней —
808] Спис мені все заміняв. А коли вже втомилась правиця
809] Хижого звіра вкладать,— я шукав собі тіні, спочинку.
810] Милої в гості чекав із вологих долів — охолоди.
811] Про охолоду легку я в годину спекотливу мріяв.
812] Тільки її виглядав, коли зморений був,— охолоду.
813] "Де ти? Прилинь, легковійна! — любив я, бувало, співати,-
814] Злинь, найсолодша, на груди мої, поможи блукачеві!
815] Подихом тихим жагу пригаси, як не раз ти гасила".
816] Може, й ніжніші слова — невідхильна вела мене доля! —
817] Я кожен раз додавав. "Найсолодша моя насолодо!
818] Ти покріпляєш мене,— промовляв я звичайно,— ти пестиш,
819] Це через тебе горнусь до лісів я, шукаю відлюддя,
820] Спраглий, сухими вустами ловлю твоє свіже дихання!"

821] Заклики ці, хтось, підслухавши в лісі, гадав, що це німфу
822] Я охолодою зву, що, коханням новим запалавши,
823] Милу свою раз у раз, на ім'я називаючи, кличу.
824] З тим до Прокріди побіг підслуховувач нетерпеливий
825] І нашептав їй усе, що почув ненароком у лісі.
826] Тільки-но він закінчив і —така вже любов легковірна! —
827] Кажуть, упала вона й тільки потім, до тями прийшовши,
828] Долю кляла, над собою, злощасною, руки ламала.
829] Все дорікала мені й під вагою уявної зради
830] Страх мала перед нічим: безтілесного ймення лякалась.
831] Прикро сердешній було, ніби справді їй звабили мужа.
832] Має ще сумнів, однак; сподівається ще на помилку, [133]
833] Віри усе ще не йме і про мужа не сміє сказати
834] Слова лихого, хіба що сама його зраду побачить.

835] Ранок наступного дня після ночі заблис — і на лови
836] Я поспішив у ліси. Задоволений здобиччю, кличу
837] Знов: "Охолодо, прийди! Від утоми зціли мене, мила!"
838] Раптом здалося мені, що густий чагарник на мій заклик
839] Наче зітханням озвавсь. Я ж ізнову: "Прийди, наймиліша!" —
840] Знову листок шелеснув, опадаючи. Думка майнула:
841] "Певно, хижак причаївсь",— і метнув туди спис непохибний.
842] Там — Прокріда була. Затуляючи рану під серцем,
843] Зойкнула: "Горе мені!" На голос дружини своєї
844] Кинувсь я в той чагарник, омліваючи серцем од жаху.
845] Там півживу в заплямованій свіжою кров'ю одежі
846] Бачу Прокріду, що спис із грудей — свій дарунок — виймає.
847] Тіло зімліле, дорожче мені набагато, ніж власне,
848] Ніжно на руки беру. Розірвавши на грудях одежу,
849] Пробую кров зупинить, перев язую рану глибоку.
850] Слізно благаю її, щоб мене за злочинця не мала.

851] Втім, опадаючи з сил, перед смертю вона спромоглася
852] Ще на тих декілька слів: "Ради нашого шлюбного ложа,
853] Ради всевишніх богів і підземних, моїх; ради того,
854] Чим я тобі прислужилася, ради моєї любові,
855] Що не згасає й тепер, коли смерть через неї приймаю,
856] Не запроваджуй, молю, в наш подружній покій Охолоди".
857] Мовила. Тут я збагнув, що ім'я привело до помилки
858] І пояснив їй чому. Та хіба допоміг, пояснивши?
859] Никне, і з кров'ю, що ллється струмком, розпливаються й сили.
860] Поки ще бачить, мене хоче бачити, й так, задивившись,
861] Душу свою жалібну мені тихо в уста видихає.
862] Все ж у ту мить на лиці спокійнішою начебто стала".

863] Плакав герой, спогадавши це, плакали й ми, та в ту пору
864] Входить Еак із синами двома й до походу готовим
865] Військом новим — і Кефал привітав зброєносні загони.

КНИГА ВОСЬМА
1] Тільки-но, ясний звістуючи день, розігнала Зірниця
2] Темряву,— втишився Евр; набубнявіли в небі вологі
3] Хмари, й подався Кефал з Еакідами в море, діждавшись
4] Австрів, попутніх вітрів. Під їх подувом судна раніше,
5] Ніж сподівались, у гавань свою допливли без пригоди.
6] Мінос тим часом пустошить поля прибережних лелегів,
7] Щастя військове своє в Алкатоєвім пробує місті,
8] Де за володаря — Ніс благородний; на маківці в нього
9] Серед поважних сивин, багряніючи пурпуром чистим,
10] Волос виднівся один — запорука великої влади.

11] Вшосте вже місяць новий золотими рогами пишався,
12] Доля ж усе ще хисткою була: Перемога крилата
13] Все ще над полем завзятих боїв нерішуче кружляла.
14] Владарська вежа була, що до мурів дзвінких прилягала,
15] Де золоту свою ліру — так свідчить переказ — Латони
16] Син осяйний прихилив; зазвучав тоді й камінь од неї.
17] Ніса дочка на ту вежу, було, залюбки піднімалась,
18] Ще коли мир був, і звідти, метнувши камінчик у мури,
19] Слухала гомін дзвінкий. Так і в пору війни вона часто
20] З вежі тієї на Марсові герці дивитись любила.
21] З часом усіх поводатарів знала вона поіменно,
22] Зброю, і коней, і сагайдаки впізнавала кідонські.
23] Сина ж Європи, вождя, з-між усіх вона знала в обли*ччя
24] Краще, ніж слід було знати. Прекрасним він їй видавався
25] Завжди: чи то він на голову, підняту гордо, надіне
26] Свій буйноперий шолом, а чи візьме ясніючий міддю
27] Щит — йому все до лиця. А коли він у дужій правиці
28] Ратище довге розгойдував,— діва й тоді вихваляла
29] Вправність і силу його. А коли напинав широченний
30] Лук, щоб несхибну пустити стрілу,— присягалась, що тільки
31] Феб може стріли так легко пускати. Коли ж він обличчя,
32] Знявши блискучий шолом, одслоняв, чи в плащі пурпуровім
33] На білосніжного сівши коня, на барвисту попону, [135]
34] Поводом туго стягав рисакові запінену морду,-
35] Діва вмлівала тоді й, задивившись на нього, втрачала
36] Розум, щасливим здавався їй спис, що не раз у правицю
37] Брав його Мінос, щасливим — і повід у нього в долонях.
38] Прагне у табір чужий — о коли б це можливо! — майнути
39] Кроком дівочим легким. Із високої вежі готова
40] Кинутись прямо туди, де розставив укріплення кноський
41] Ворог, або відчинить перед ним мідноковані брами,-
42] Все, чого б Мінос хотів, те зробила б. Тим часом сиділа
43] Й так, дивлячись на Діктейця намет білосніжний, до себе
44] Мовила: "Клясти цю прикру війну, чи радіть їй,— не знаю:
45] В ній моє горе, бо той, в кого я закохалася,— ворог;
46] В ній, проте, й щастя: без неї коханого б я не пізнала.
47] Втім, як заложницю взявши мене, цю війну припинити б
48] Міг він: і миру заруку, й супутницю б мав одночасно.
49] Вірю тепер, що сам бог запалитися міг до тієї,
50] Що народила тебе, незрівнянного в силі та вроді.
51] П'яна була б я од щастя, коли б, у повітрі змахнувши
52] Крилами, в таборі кноського владаря враз опинилась.
53] Там не таїлася б я, запитала б, яке він за мною
54] Придане б мати хотів. Якщо батьківські вежі, то краще
55] Хай пропадає жаданий мій шлюб: не піду я на зраду,
56] Щоб догоджати собі! А проте переможцю піддатись —
57] Це не така вже біда, якщо той переможець ласкавий.
58] Врешті, війну він веде справедливу — за вбитого сина,
59] Сильний і правдою він, і військами, що стали за правду.
60] Нас переможуть-таки. То чому ж, коли місто повинно
61] Впасти,— крізь мури ці Міносу має дорогу прокласти
62] Марс, а не пристрасть моя? Чи не краще б йому без убивства
63] Та зволікань перемогу здобути, без крові своєї:
64] Я ж усе більше боюсь, щоб тебе ненароком у груди,
65] Мі носе, хтось не вразив. Та чи трапиться десь такий нелюд,
66] Щоб кровожерливим списом навмисно націлився в тебе!
67] Задум подобавсь мені. Так і буде: з собою і край свій
68] Міносу в придане дам і тим самим покінчу з війною.
69] Задум, однак,— ще не все: біля входів усіх — охорона;
70] Батько пильнує, чи брами зачинені. Рідного батька
71] Я, нещаслива, боюсь. Він один — проти мрії моєї.
72] О, якби з ласки богів не було в мене батька! Та, врешті,
73] Кожен — сам собі бог: боязким не сприятиме доля.
74] Інша, таким ось вогнем запалившись, напевно б, одразу
75] Всі перешкоди змела, що стоять на шляху до любові.
76] Може, я слабша від інших жінок? Але ж кинутись можу
77] І на мечі, й у вогонь. Ні про меч тут, одначе, не йдеться,
78] Ні про вогонь — про один тільки батьковий волос багряний,-
79] Він-бо для мене дорожчий од золота; він лиш єдиний
80] Може мене ощасливити, те, чого прагну,— здійснити". [136]

81] Мовила так. А між тим годувальниця дум невсипущих —
82] Ніч западає, і визріла в темряві чорна зухвалість.
83] Першому спокою всі піддались, що розслаблює тіло
84] Після турботного дня. Потихеньку дочка проникає
85] В батькову спальню і — злочин нечуваний! — зрізує в нього
86] Згубний отой волосок. Нечестивою здобиччю горда,
87] Вже поспішає вона; залишивши позаду й ворота,
88] Станом ворожим (аж так на заслугу свою уповає!)
89] До владаря підійшла. Він здригнувсь на таку її мову:
90] "Пристрасть мене на цей злочин підбила: я, Нісова донька,
91] Скілла, тобі оддаю і свої, й свого батька пенати.
92] Жодної плати, крім тебе, не хочу. Візьми ж цей багряний
93] Волос, палкого чуття мого знак, і вважай, що не волос —
94] Голову батька вручаю тобі!" Й подає лиходійка
95] Міносу дар свій, простягши правицю. Та він одсахнувся
96] Вражено й так відказав на цей вчинок її небувалий:
97] "Геть хай із світу свого проженуть тебе жителі неба,
98] Нашого віку ганьбо! Хай земля відцурається й море!
99] Не потерплю ж я того, щоб колиска верховного бога,
100] Кріт, що є світом моїм, був притулком такому страхіттю!"
101] Мовивши те, ворогам переможеним видав закони,
102] Бо справедливість любив над усе, й повелів одв язати
103] Прив'язі й веслами гнати на Кріт мідноковані судна.
104] Скілла, помітивши з берега судна, збагнувши нарешті,
105] Що не отримати їй від вождя нагороди за злочин,
106] Слів для благань не знаходячи, гнівом страшним вибухає.
107] Руки простягши, кричить,— розлючена, простоволоса:
108] "Гей, чужоземцю, куди ж ти, куди ж ти пливеш без тієї,
109] Що над вітчизну, над рідного батька добро твоє ставить?
110] О безсердечний, куди ж ти, чия перемога — це злочин
111] Як і заслуга моя? Чи твоєї душі не зм'якшили
112] Дар мій, кохання моє? Не розчулило те, що тобою,
113] Тільки тобою живу? Бо куди ж нещасливій податись?
114] Може, в свій край? Він подоланий. Втім, коли б навіть був вільний,
115] Зрада туди мені йти не дозволить. То, може, до батька?
116] Він — мій дарунок тобі. Громадяни мене зневажають,
117] Та й для сусідів я — приклад жахливий. Вигнанкою світу
118] Стала я з тим, щоб один тільки Кріт мене міг прихистити.
119] Ти ж, коли шлях і туди перетнеш мені, тут залишивши,-
120] Значить, тебе не Європа зродила, а Сірти суворі,
121] Австрами гнана Харібда, вірменського краю тигриця.
122] Ти — не Юпітера син; твою матір, Міносе, викрав
123] Не перевтілений бик, все це — вигадки: справжнім биком був,
124] Диким до того ж, який і не відав ніколи любові,
125] Той, що тебе породив. Тож карай мене нині по праву,
126] Батьку мій, Нісе! Втішайтеся, мури, котрі я посміла [137]
127] Зрадити! Смертної кари за це, присягаюсь, я гідна.
128] Хай, проте, смерть заподіє мені хтось із тих, кого підло
129] Зрадила я! Чи ж тобі, кому злочин приніс перемогу,
130] Бути мені за суддю? Хай мій гріх щодо батька й вітчизни
131] Ляже на плечі твої. Тобі й справді до пари дружина,
132] Що, дерев яним зображенням хитро бика підманувши,
133] Плід понесла в своїм лоні подвійний. Але ж чи сягає
134] Голос мій слуху твого? Чи вітри тільки звук невиразний
135] Морем так само женуть, як і судна твої, о невдячний?
136] Хто б дивувався тепер, що бика замість тебе воліла
137] Взяти за мужа собі Пасіфая: ти більше мав люті.
138] Горе! Чого ж я стою? Веслярі вже розрубують, чую,
139] Хвилю дзвінку, а зі мною й земля моя вже відступає.
140] Та не поможе тобі, хто забув про моє добродійство,
141] Квапитись так: дожену й, за корму луковидну вхопившись,
142] Буду пливти, з кораблем нерозлучна". І стрибнула в море,
143] Вже й до корми дотяглася (жага їй примножила сили),
144] Вже он за кноським судном, невідчепна супутниця, в'ється.
145] Батько її спостеріг (перемінений в хижого птаха,
146] Він понад морем ширяв, жовтуваті розправивши крила),-
147] Тут же на неї упав, щоб ударити загнутим дзьобом.
148] Та ж, налякавшись, корму відпустила, вже падала в море —
149] й тут мов легкий вітерець їй не дав доторкнутись до хвилі:
150] Крила були — замінилась у птицю й вона, що на згадку
151] Про волосок, по-злочинному зрізаний, зветься "Кіріда".

152] Мінос, як тільки торкнувсь кораблями землі куретідів,
153] Сотню биків на жертовники вічним богам у подяку
154] Склав і в палатах своїх порозвішував здобич багату.
155] Роду неслава тим часом зросла: материнської зради
156] Свідченням явним була дивовижна двотіла потвора.
157] Вирішив Мінос усунуть цей сором зі спальні своєї,
158] В дім незвичайний його, під склепіння глухе, помістивши.
159] Сам винахідник Дедал, із митців найславніший у світі,
160] Звів цю будівлю складну: переплутавши знаки, химерним
161] Плетивом різних ходів будь-кому міг там око змилити.
162] Так от фрігійський Меандр течією прозорою в полі
163] В ється: то наче назад, то повзе вже вперед непомітно,
164] Хвилю зустрічну в потік свій приймаючи, вічно рухливий,
165] То до верхів'я свого, то до моря відкритого зверне
166] Хвилю грайливу, хистку. Так облудно й Дедал заплітає
167] Безліч усяких доріг; навіть сам із глибин лабіринте
168] Ледь до порога вертавсь: так ходи хитромудро петляли!
169] Там і загнали того, хто биком водночас був і хлопцем.
170] Там він і крові актейської двічі напивсь, але втретє,
171] З дев'ятиліттям новим, переможений, вже не напився:
172] Двері, що вдруге ніхто в них не входив, удруге побачив
173] Той, кого нитка вела рятівна з допомогою діви. [138]
174] Зараз же, викравши Міноса доньку, нащадок Егея
175] Морем до Дії подавсь, а супутницю кинув, жорстокий,
176] Там, на її побережжі. Заплакану, журну, самотню
177] Вакх пожалів, пригорнув. А щоб вічною поміж зірками
178] Славою діва втішалась,— вінок із чола її знявши,
179] В зоряне небо метнув; у повітряні звившись простори,
180] Лине — й мигтять, поробившись зірками, його самоцвіти.
181] Форму зберігши вінця, зупинивсь він, де два Геркулеси:
182] Той, що припав на коліно, і той, що в руці із змією.

183] Втім, надокучив Дедалові Кріт, утомило вигнання;
184] Рідні місця спогадав, та від них одмежований морем,-
185] "Хай собі,— мовив якось,— перекриє моря й суходоли,-
186] Небо відкрите для нас, тож по ньому майнемо додому.
187] Землі й моря хоч посів — не посів, проте, Мінос повітря".
188] Мовив і думку свою скерував на нечуване діло,
189] Взявся природу мінять: укладає рівненько пір'їни,
190] Щоб поверх менших, дрібних, поступово все більші лягали;
191] Наче по схилу рядками росли вони. Так от селяни
192] Склали собі з різнодовгих тростин гомінливу сопілку.
193] Ниткою зв'язує їх посередині, скріплює воском
194] При корінцях, а тоді, так уклавши їх, дещо згинає,
195] Як ото в птаха крило. Ні на крок не відходив од батька
196] Хлопець І кар; що торкається згуби своєї — не відав.
197] То, сміючись, перехоплював пір'я, що ним час од часу
198] Бавився вітер-блукач, то розм якшував пальцем жовтавий
199] Віск, заважаючи батькові в праці його небувалій,-
200] Все під ногами крутивсь. Та нарешті великий умілець
201] Викінчив твір і, обидва крила до плечей прикріпивши,
202] Ледь ворухнув ними — й наче гойднувся в легкому повітрі.
203] Тут він і сина повчав: "Лиш середнім, Ікаре, благаю,
204] Шляхом лети: бо занизько полинеш — то стануть важкими
205] Крила від плескоту хвиль, а зависоко — сонцем їх спалиш.
206] Крайностей двох уникай! Оглядатись не смій на Боота,
207] Ні на Геліку, ані на оголений меч Оріона.
208] В небі мене лиш тримайсь!" А тим часом уміння польоту
209] Вчить і йому до плеча прикріпляє крило небувале.

210] Руки ж у старця тремтять, а поорані зморшками лиця
211] Вогкими стали од сліз. Пригорнув, приголубив І кара,-
212] Більше ж нагоди не мав! Над землею піднявшись на крилах,
213] Першим летить, боячись за супутника-сина, мов птиця,
214] Що пташенят із стрімкого гнізда випроваджує вперше.
215] Хлопцеві вказує шлях, до хисткого привчає мистецтва,
216] Крилами змахує сам і за летом Ікаровим стежить.
217] Хто б їх не вгледів тоді: чи рибалка, що завше тримає
218] Вудку гнучку, чи пастух із кийком, чи плугатар похилий —
219] Кожен із дива завмер, бо гадав, що над ним у повітрі [139]
220] Линуть безсмертні боги. Ось і Самос, Юнони оселя,
221] Зліва під ними проплив, уже Делос і Парос минули,
222] Справа лишився Лебінт і Калімна, що славиться медом.
223] Тут захопився польотом І кар і, налігши на крила,
224] Врешті, відбивсь од вождя: потягла його в небо високе
225] Вільного лету жага. Та сусідство пекучого Сонця
226] Віск запашний, що скріпляв його крила, вогнем розм'якшило.
227] Скапав розплавлений віск — і руками, безкрилий, у небі
228] Марно махає Ікар: на повітря вже нічим опертись.
229] Батька ще кликав, коли вже приймало його лазурове
230] Море, котре з тих часів називають Ікаровим морем.
231] Батько нещасний — уже ж і не батько,— "Ікаре мій! — кличе,-
232] Де ти, мій сину, тепер? У якім однайду тебе краї?"
233] Все він "Ікаре!" гукав, та, побачивши пір я на хвилі,
234] Хист свій прокляв, у могилу, засмучений, синове тіло
235] Склав, а місцевість цю названо йменням того, хто в могилі.

236] Те, як безрадісний батько тужив над останками сина,
237] Вгледіла із рівчака балаклива куріпка й одразу
238] Стала на радощах бити крильми, не ховаючи втіхи.
239] В роді пернатих єдина, раніше небачена птиця,
240] Щойно ж бо пір'я вдягла, щоб тобі докоряти, Дедале.
241] Сина в науку сестра віддала йому,— хто ж бо то може
242] Долю свою передбачити? — Тільки шість років подвоїв
243] Хлопець, а розум його вже для різних наук був придатний.
244] Глянув якось на остистий хребет, що лишився від риби,
245] Взявши його за зразок, він зубці на тонкому залізі
246] Густо нарізав — і вийшла пила з-під руки його вперше.
247] Перший він також єдиним вузлом поєднав дві залізні
248] Ніжки, й коли між собою вони на віддалі рівній,-
249] Твердо одна з них стоїть, а друга — коло обводить.
250] Заздрість Дедала взяла, і з високого замку Мі нерви
251] Учня свого зіштовхнув стрімголов, і збрехав, що хлопчина
252] Сам спотикнувсь, та його на льоту підхопила Паллада,
253] Здібних людей опікунка,— і в пір я в повітрі вдягнула.
254] Світлого розуму жвавість колишня при тій переміні
255] В крила й ноги пішла, лиш ім'я залишилось незмінним.
256] Високо все ж не злітає куріпка, тому й свої гнізда
257] Не на високім гіллі, не по різних вершинах звиває,-
258] Яйця кладе по кущах, перепурхує з місця на місце;
259] Страшно їй злинути вище: лякає колишнє падіння.

260] Вже на Етнейській землі зупинився Дедал у великій
261] Втомі, й Кокал, захистивши благальника силою зброї,
262] Виявив ласку йому. Вже не мусили слати Афіни
263] Жертви сумної на Кріт завдяки переможцю Тесею.
264] Храми вінчає народ; і Юпітера, й збройну Мінерву,
265] Й інших безсмертних богів заодно величаючи вдячно
266] Кров'ю жертовних тварин і жертовників димом пахучим. [140]
267] Славне Тесея ім'я наче вітром розсіяла чутка
268] По арголідських містах, тож народ усієї Ахайї
269] Став допомоги благать, опинившись у скруті великій.
270] По допомогу тоді й Калідон, хоча мав Мелеагра,
271] Мало що не на колінах звернувсь. А причиною просьби
272] Дикий кабан був — служитель і месник Діани гнівної.
273] Кажуть, володар Ойней у подяку за рік урожайний
274] Перші плоди склав Церері, вином уласкавив Ліея,
275] Соком оливок Палладиних — жовтоволосу Мінерву.
276] Віддана спершу сільським божествам, до богів олімпійських
277] Шана ця, врешті, дійшла. На жертовниках доньки Латони
278] Ладан, одначе, не тлів, а стежки бур'яном забуяли.
279] Гнів і богам не чужий. "Не залишим цього без покари!
280] В шані відмовили нам, але ми не відмовим у помсті!"
281] Щоб голослівною в гніві не бути, на землі Ойнея
282] Месника шле — кабана: ні в Епірі, що травами славний,
283] Ні на лугах сіцілійських биків не знайти, йому рівних.
284] Очі спалахують кров'ю й вогнем, надимається шия,
285] Густо щетиною їжиться весь; на пригорбленій спині —
286] Мовби високі списи, гостролезими вістрями грізні.
287] Рикне той звір — і спливає з його страхітливої морди
288] Піна, скипаючи; ікла ж у нього-мов бивні слонові.
289] Блискавка — подих його, що на відстані спалює листя.
290] То потолочить посів, який тільки що в полі заврунивсь,
291] То — обважнілі жита, селянина сподіванки марні.
292] Гинуть на пні пшениці, подарунки Церери; намарно
293] Засіки ждуть, поки в них золотаве посиплеться зерно.
294] Лози виткі з виногронами разом затоптані в землю,
295] З ними — й зелена, в плодах, засихає підрита оливка.
296] Вже й на стада він упав, і ніхто — ні пастух, ні собаки,
297] Ні круторогі бики не були порятунком худобі.
298] Люд утікає з полів і безпечним себе почуває
299] Тільки за муром міським, поки відділу хлопців добірних
300] Не підібрав Мелеагр, голосної бажаючи слави:
301] Два близнюки там були, Тіндарея сини: один вершник,
302] Другий — кулачний боєць; був Ясон, мореплавець одважний,
303] Був і Тесей, нерозлучний із другом своїм — Пірітоєм;
304] Два Тестіади й сини Афарея: Ідас прудконогий
305] Та гострозорий Лінкей; і Кеней був, тоді вже не діва,
306] Грізний Левкіпп і Акаст, що несхибно вмів списа метати,
307] Був Гіппотой, був Дріант і нащадок Амінтора — Фенікс,
308] Актора два близнюки і Філей, посланець із Еліди.
309] Був там силак Теламон, був Ахілла великого батько,
310] З Феретіадом прибув Іолай, що з Беотії родом,
311] Еврітіон запальний, Ехіон, нездоланний у бігу,
312] З Наріка — жвавий Лелег; Панопей, і Гілей, і суворий
313] Гіппас, і Нестор, який на той час був у розквіті віку, [141]
314] Й ті, що їх вирядив Гіппокоонт із прадавніх Аміклів.
315] Ще й паррасієць Анкей з Пенелопиним свекром; розумний
316] Був Ампікід і Еклід, ще безпечний тоді від дружини,
317] Врешті,— й окраса лікейських гаїв була — діва тегейська.
318] Одяг їй застібка зверху скріпляла, відточена гладко;
319] Скромно, у вузол один, вона просте волосся збирала.
320] Збоку дзвонистий висів сагайдак із слонової кості,
321] Стріл охоронець, у лівій руці мала спис ясеновий.
322] З виду такою була: як на хлопця, то — можна б сказати —
323] Надто дівоча, але як на дівчину — надто хлоп'яча.
324] Тільки-но вгледів її калідонський герой — і любов'ю
325] Тут же пройнявсь проти божої волі; відчувши глибинний
326] Пал,— "О щасливим,— сказав,— буде той з юнаків, кого мужем
327] Зволить назвати вона!" Та на більше ні час не дозволив,
328] Ні соромливість, бо вже починались небачені лови.

329] Ліс, що від віку сокири не знав, од рівнини почавшись,
330] Ген, до пологих полів, непроглядний, густий, простелявся.
331] Щойно туди прибули — за роботу взялися сміливці:
332] Ті вже розтягують сіті, ці — псів із припону спускають,
333] Інші — по слідові йдуть, безрозсудно життям своїм важать.
334] Діл там заглиблений був; рівчаками туди переважно
335] Води пливли дощові. По вологому дні того долу
336] Гнув своє пруття вербняк, очерет височів тонколистий,
337] Серед низьких комишів лепеха пробивалася гостра.
338] Вигнаний зграєю псів із гущавини в натовп мисливців
339] Кинувсь кабан, мов із хмар, що зітнулись, вогонь блискавичний.
340] Ліс вилягає за ним. Наче в бурю лунає довкола
341] Гуркіт і тріск. Загукали бійці. У могутній правиці
342] В кожного — спис наготові; тремтить його вістря широке.
343] Рине розлючений звір. Ударяючи іклами скоса,
344] Так і розкидує вправо та вліво собак гавкотливих.
345] Першим метнув Ехіон, розмахнувшись, але надаремно:
346] Спис не потрапив у ціль, лиш черкнув по корі ясеновій.
347] Другий за ним, коли б кинутий був трохи з меншим зусиллям,
348] Певно, в хребет кабанові б уп явсь, а не в землю, далеко
349] Спереду; списом метнув так потужно Ясон-пагасеєць.
350] "Фебе! — шепнув Ампікід,— я ж тебе шанував і шаную,
351] Вияви ласку й мені: поможи того звіра поцілить!"
352] Вислухав бог і, що міг, те зробив: кабана таки вдарив
353] Спис Ампікіда, не зранив, однак: на льоту йому збила
354] Вістря залізне Діана; мети досягло тільки древко.
355] Тут аж запінивсь кабан, розбуявсь, наче грім у негоду:
356] Полум'ям очі блищать, блискавиці з грудей видихає.
357] Камінь із пращі напнутої пущений так невідхильно
358] Мчить на твердині, наповнені військом, або на високі
359] Мури, як дик ошалілий — у гурт юнаків із розгону [142]
360] Вклинивсь. Лежать уже ті, що праворуч на чатах стояли:
361] Евпалам із Пелагоном; уже відтягнули їх друзі.
362] Від блискавичного ікла й Енесім не зміг ухилитись,
363] Гіппокоонта нащадок: намірився вдатись до втечі,
364] Зблідлий, та пізно було — підколінки підтяті ослабли.
365] Може б, і Нестор-пілосець, троянських часів не діждавшись
366] Там свою голову склав, та на списі, немов на жердині,
367] Він із розгону стрибнув між галуззя найближчого дуба —
368] Звідти, врятований чудом, на ворога-вепра дивився.
369] Дик, свої ікла між тим нагостривши об корінь дубовий,
370] Смертю вже знову грозить і, блискучою зброєю гордий,
371] Зранює іклом кривим Еврітідові-велетню литку.
372] Два близнюки, що зірками не стали ще в небі, тим часом
373] На білосніжних гарцюючи конях, брати нерозлучні,
374] З виду прекрасні, ставні, ненастанно в руках потрясали
375] Гостроконечні списи, їх метнути постійно готові.
376] Певно б, і влучили вепра, коли б не пірнув, щетинястий,
377] В дебрі, куди не прорветься ні кінь, ані спис не проникне.
378] Кинувсь туди й Теламон запальний, та, спіткнувшись об корінь,
379] Раптом на повнім бігу на землі розпластавсь, —необачний.
380] Поки його піднімає Пелей, вже стрілу бистролетну,
381] Вигнувши лук свій, пустила в гущавину діва-тегейка.
382] Звіру під вухом застрягла стріла, тільки злегка дряпнувши
383] Шкіру, й щетина там кров'ю забарвилась ледве помітно.
384] Кажуть, тим успіхом першим не так сама діва пишалась,
385] Як Мелеагр: саме він, запримітивши кров на щетині,
386] Друзям на неї увагу звернув, а мисливиці юній,-
387] "Честь і хвала за цей постріл,— сказав,— тобі буде по праву!"
388] Соромно стало мужам, бадьорять один одного; криком
389] Духу собі додають і списи безуспішно метають:
390] Ні розмахнутись, мовляв, ні прицілитись тут неможливо.
391] Ось на загибель свою топірець ухопивши двосічний,
392] Кинувсь Аркад: "Ану, місце мені! Покажу вам,— гукає,-
393] Як над жіночою зброєю верх бере ця, чоловіча!
394] Хоч під опікою звір у мисливиці — доньки Латони,
395] Все ж упаде під моїм топірцем на очах у Діани!"
396] Так ото він похвалявсь і сокиру двобічну рішуче
397] Над головою підняв, її в руки обидві узявши.
398] Звівсь для удару навшпиньки, подався вперед, але першим
399] Вепр на сміливця напав: увігнав йому два блискавичні
400] Ікла під низ живота, де смертельною рана буває.-
401] Впав після нього й Анкей; розповзлись на землі біля нього
402] Кишки, що кров'ю набухли, земля багряніє довкола.
403] Вийшов на звіра тоді Пірітой, Іксіона потомок,
404] Ратищем довгим усе потрясаючи в дужій правиці.
405] "Стань трохи далі, дорожчий мені над життя моє власне,
406] Втіхо моєї душі! — йому крикнув Егід,— бо й хоробрим [143]
407] Далі стояти не гріх. Не повторюй помилки Анкея!"
408] Мовив і списа метнув із важким наконечником мідним.
409] Добре метнув, і, можливо, всміхнулася б доля Тесею,-
410] Лиш, на гілляку натрапивши, спис відхилився від цілі.
411] Потім метнув ще Ясон, але й тут несподівано втрутивсь
412] Випадок: спис Келадона прошив замість дикого звіра
413] Й, нутрощі вирвавши, вістрям червоним у землю заглибивсь.
414] Двічі метнув Мелеагр: із списів його перший — у землю,
415] Другий — у вигнуту спину страховиська глибоко вбився.
416] Поки шаліє кабан, завертівшись, як вихор, од болю,
417] Поки розбризкує піну криваву й похрюкує грізно,
418] Той, хто поцілив — не гається: вибравши мить відповідну,
419] Ратище довге гладке заганяє йому під лопатку.
420] Скрикнули, радісно друзі; потиснути хоче негайно
421] Всяк у правиці своїй переможця щасливу правицю.
422] Аж. заніміли на вид хижака: на землі розпростертий,
423] Він видається немовби ще більшим, ще й досі вселяє
424] Страх, але кожен кольне: хоче кров його мати на списі.
425] А переможець, ногою притиснувши голову звіра,-
426] "Здобич ця,— каже,— по праву твоя, нонакрійська красуне,
427] По справедливості й славу та честь розділю я з тобою".
428] Тут же він діві дарує страшною щетиною вкриту
429] Шкуру й оздоблену грізними іклами голову вепра.
430] Милий дарунок їй, милий і той, хто подав цей дарунок.
431] Інші — позаздрили; чутно було невдоволений гомін.
432] Ось, замахавши руками, взялись на все горло кричати
433] Тестія гнівні сини: "Ану кинь це й на честь чоловічу,
434] Жінко, не смій зазіхать! І не дуже на вроду надійся,
435] Щоб не покинув тебе переможець, хоча й закохався!"
436] В неї — цей дар відняли, дарувати можливість — у нього.
437] Не потерпів тут нащадок Маворта; скипівши від люті,-
438] "Знайте ж ви,— кинув,— усі, хто до слави чужої охочий,
439] Як од погрози до діла далеко!" — й злочинне залізо
440] В груди Плексіппу встромив, коли той не чекав небезпеки.
441] Мить завагався Токсей: поривавсь відомстити за брата,
442] Долю ж, якої зазнав його брат, повторити боявся.
443] Довго вагатись не дав Мелеагр: од недавнього вбивства
444] Тепле ще вістря зігрів другий раз він братньою кров'ю.

445] Рада, що син переміг, до святинь поспішивши з дарами,
446] Бачить Алтея: на ношах несуть двох братів бездиханних.
447] Б'є себе в груди вона, голосними риданнями місто
448] Повнить і не в золотім — у жалобнім іде Одіянні.
449] Щойно дізналась, хто вбивця,— і вмить забуває про тугу,
450] Сліз надаремно не ллє — переймається прагненням помсти.

451] Дерева шмат був; його, коли Тестія донька лежала,
452] Сина родивши, в огонь три богині, три сестри, поклали [144]
453] І, підганяючи пальцем невпинне своє веретено,
454] Мовили: "Рівний відрізок життя ми й тобі присудили,
455] Новонароджений, і деревині тій". Тільки-но сестри,
456] Долю звістивши йому, відступили,— з вогню те поліно
457] Мати вихоплює й полум'я з нього водою збиває.
458] Довго в найглибшому закутку дому пролежав цурпалок.
459] Поки він там зберігавсь, то й літа зберігав твої, хлопче.
460] Мати ж відтіль його винесла й скіпок соснових веліла
461] Скласти й жадливий вогонь підсуває до купи сухої.
462] Кинуть туди деревину вчетверте вона намагалась,
463] Та не зробила того: в ній боролася мати — з сестрою.
464] Два протилежні чуття розривали їй надвоє душу.
465] То полотніла, як тільки згадала свій намір злочинний,
466] То, коли гнів допікав, наливалися кров'ю їй очі.
467] Так і обличчя: то враз кам'яніло, жорстоким робилось,
468] Наче б карала когось, то з'являлася жалість на ньому.
469] Ще не зсушила запеклість їй сліз, а за мить хтозна-звідки
470] Знов набирались вони. Як судно, що жене його в бурю
471] Вітер потужний в один бік, а хвиля, не менше потужна,-
472] В другий,— ті сили дві чує й, хитаючись, двом піддається,-
473] Так от і Тестія донька в своїх почуттях супротивних,
474] Щойно приборкавши гнів, уже знову його роздуває.
475] Врешті, над матір'ю в ній — сестра бере верх поступово:
476] Щоб уласкавити кров'ю по крові споріднені тіні,
477] Гріх замишляє, безгрішності прагнучи. Згубного гніву
478] Поштовх одчувши новий: "На цім вогнищі плід мій,— сказала,-
479] Хай догорить!" І вже в руку вхопила злощасне поліно,
480] З ним, безталанниця, при похоронному вогнищі ставши:
481] "О Евменіди,— звернулася,— помсти богині суворі!
482] Будьте прихильні, молю, до моїх заклинань божевільних!
483] Знаю: так мститися — гріх, але смерть треба сплачувать смертю.
484] Злочин — до злочину, вбивство — до вбивства потрібно додати.
485] Хай під вагою скорбот западеться цей дім нечестивий!
486] Буде втішатись Ойней перемогою сина, а Тестій
487] Вік сумуватиме? Ні! Хай нещасними будуть обоє!
488] Ви ж, безтілеснії тіні братів моїх, щойно загиблих,
489] Ласку відчуйте мою! Оцініть, яку жертву сьогодні
490] Вам на могилу кладу — мого лона злощасне поріддя!
491] Горе! До чого хилюсь? Не винуйте, брати мої, матір!
492] Не піднімається в мене рука; присягаюсь, що смерті
493] Вій заслужив, та чи мати на те є, щоб сина вбивати?
494] Значить, уникнувши кари, живий та ще й подвигом гордий
495] Матиме весь Калі доні ї край під своєю рукою?
496] Вам же тут — жменькою пороху, тіні холодні, лежати?
497] Ні, я не стерплю того! Хай загине злочинець, хай прахом
498] Батькові підуть надії, нехай пропадає вітчизна!..
499] Де ж материнське чуття тоді, чесність батьків та присяги? [145]
500] Може, забулися ті місяці, як ходила я в тяжі?
501] О, коли б ти спопелів у вогні, коли був немовлятком,
502] Я ще могла б це знести! Те, що жив ти,— моя в тім заслуга.
503] Що помираєш — твоя! Тож розплачуйсь: життя, тобі дане
504] Двічі — народженням, а опісля врятуванням поліна —
505] Нині верни або дай і мені до братів приєднатись.
506] Прагну"-й тремчу водночас. Що робить мені? Перед очима
507] Рани братів постають і видіння жахливого вбивства.
508] Та материнське чуття раз у раз мою волю ламає.
509] Горе! Хай вашою буде, брати, ця сумна перемога.
510] Тільки б, утішивши вас, я змогла з цього світу за вами
511] Слідом піти!" Відвернувшись, рукою, що дрібно тремтіла.
512] Кинула прямо в огонь смертоносне для сина поліно.
513] й тут — чи здалось їй, чи справді — це дерево видало з себе
514] Стогін глухий, як лише вповилося вогнем невідступним.
515] Хоч Мелеагр був далеко й нічого не відав, одначе —
516] Палиться: десь аж під серцем жадливе, невидиме чує
517] Полум я; болі великі приборкує силою духу.
518] Прикро йому, що без крові, безславною, млявою смертю
519] Гине; Анкеєві заздрить, що впав, щасливіший, од рани.
520] Стогнучи, кличе похилого батька, братів і ласкавих
521] Сестер; останньою — ту, що ділив з нею ложе подружнє;
522] Може, ще й матір свою. Втім, і біль, і вогонь наростають;
523] Потім звертають на спад і влягаються, врешті, обоє.
524] Лине в повітря душа й розпливається в ньому повільно.
525] Попелом сивим жаркі поступово взялися вуглини.

526] Никне стрімкий Калідон. У журбі юнаки, як і старці;
527] Люд побивається й знать. І ридають, і рвуть свої коси
528] Доньки Евена, голосять жінки й матері калі донські.
529] Батько забруднює порохом лиця, що в зморшках глибоких,
530] І сивину й, на землі розпростершись, кляне свою старість.
531] Мати, до тями прийшовши, свого ж.таки вчинку жахнувшись,
532] Гостре залізо під серце собі власноручно встромила.
533] Навіть якби з волі неба стоустим я був, стоязиким.
534] Навіть якби неосяжний мав хист до пісенного слова.
535] Все ж передати б не міг, що, сумуючи, мовили сестри;
536] Вроду марнуючи, б'ють до синців свої груди дівочі.
537] Поки ще братове тіло лишається, пестять це тіло,
538] Ніжно цілують його й наготовлене ложе цілують.
539] Потім, коли з нього попіл зоставсь, вони тулять до серця
540] Попіл і, впавши на камінь холодний, голублять устами
541] ймення, що в нього вкарбоване, ймення слізьми поливають.
542] Донька Латони, коли наситилася врешті нещастям,
543] Що навалилось на дім Партаона,— крім Торги й невістки
544] Славної родом Алкмени,— сестер оперила й у небо
545] їх піднімає, і крилами довгими робить їм руки.
546] Дзьобом загострює рот і — птахами вже — в лет їх пускає. [146]

547] Спільної праці тим часом частину чималу скінчивши,
548] В край Ерехтея Тесей прямував, до Трітоніди замків.
549] Шлях мандрівцю перетяв, забаривши його, повноводий
550] Після дощів Ахелой: "Загостюй в мене, внуче Кекропа,-
551] Просить він,— деякий час і на хвилі рвучкі не пускайся:
552] Звикли вони забавлятись колодами, наче трісками,
553] Звикли й камінням, гуркочучи, бавитись. Сам же я бачив,
554] Як поривало худобу й хліви; тоді й сила могутня
555] Не помагала бикам, витривалість у бігові — коням.
556] Повен розталого снігу, що з гір позбігав у відлигу,
557] Не одного він поніс юнака, закрутивши у вирі.
558] Краще спочинь, поки води спадуть, поки, вже не гнівлива,-
559] Тиха й легка, попливе собі в річищі звичному хвиля".

560] Тут же погодивсь Егід: "Скористаюсь як радою,— мовив,-
561] Так і притулком твоїм". І таки скориставсь тоді ними.
562] Входить він в атрій, з дірчастого каменю й туфу шорсткого
563] Гарно збудований; мох вогкуватий долівку встеляє.
564] Стеля висока мигтить черепашок багряним узором.
565] Гіперіон за той час дві третини світу відміряв,
566] І розмістились на ложах Тесей та супутники-друзі:
567] Син Іксіона— по цій стороні, а по тій, проти нього,-
568] Славний трезенець Лелег, припорошений вже сивиною.
569] Всім, хто лиш був там, ріки Акарнанської бог справедливий
570] Виявив шану однакову, гостю високому радий.
571] Різного роду наїдками тут же й столи заставляти
572] Німфи взялись босоногі. Коли ж пообідали гості,
573] В чаші коштовні вино налили їм. І тут поцікавивсь,
574] Зором окинувши моря рівнину, герой величавий:
575] "Що це, скажи, за місцевість — і пальцем вказав — яку назву
576] Має цей острів, а може, їх декілька там — не розгляну".
577] Бог же на те: "Не один там і справді видніється острів:
578] П'ять їх у морі лежить, віддаля розрізнити їх годі.
579] Тож не одна лиш Діана-мисливиця мстить за зневагу;
580] Ці острови — це колишні наяди: якось вони в жертву
581] Десять бичків закололи й, богів польових запросивши,
582] Вколо жертовника в танець пішли, та забули про мене.
583] Весь я неначе набряк, і такий, як ніколи ще досі,
584] Вийшовши геть з берегів, розхвильований, темний од гніву,
585] Рину й ліси від лісів, а поля — від полів одділяю.
586] Врешті, з землею й тих німф, що запізно про мене згадали,
587] Я аж до моря одніс. Там у вирі моєму й морському
588] Шмат суходолу на стільки окремих частин роз'єднався,
589] Скільки тепер Ехінад серед водного простору бачиш.
590] Там он на овиді, глянь, там на овиді мріє ще острів,
591] Любий мені; Перімелою нині його називають.
592] Діву цю я покохав і невинність одняв, покохавши.
593] Батько ж її, Гіпподам, не потерпів цього і в безодню [147]
594] Із стрімчака, зіштовхнув нещасливу дочку свою — в море.
595] Я підхопив її, поки пливла, і промовив: "Нептуне,
596] Владарю хвиль, кому царство припало, найближче до неба.
597] Де зустрічаємось ми, де й зникаємо, ріки священні,-
598] Вислухай слізне благання моє й змилостися, Нептуне!
599] Занапастив я ось цю, що несу; якби трохи хоч м'якшим,
600] І справедливішим був Гіпподам, не таким безсердечним.
601] То пожалів би її, нам обом дарував би провину.
602] Згляпьсь над тією, що тоне, над жертвою гніву сліпого.
603] Дай їп притулок якийсь,— чи сама нехай стане притулком,-
604] Буду й тоді обнімать її!" Мовчки схитнув головою
605] Вод повелитель, і хвилі, підвладні йому, сколихнулись.
606] Німфа злякалась, але ще пливла. Я торкавсь її лона,
607] Поки пливла,— і тремтіло воно під моєю рукою.
608] Чую, однак, обнімаючи: важчає, твердне дівоче
609] Тіло, а груди м які мовби шаром землі затяглися.
610] Я щось кажу,— а земля поступово їй сковує рухи:
611] Островом посеред хвиль, перевтілена, вже застигає".

612] Змовкнув на слові тім бог річковий. Слухачів схвилювала
613] Дивна подія. Глузує з довірливих син Іксіона,
614] Вічний хулитель богів, що думками зухвалими славивсь;
615] "Байку ти нам, Ахелою, повів: не така вже велика
616] Сила богів, щоб і вигляд могли відбирати й давати".

617] Всі, як один, заніміли, безбожним обурені словом,
618] Передусім же — Лелег, і літами, й душею дозрілий.
619] Так він озвався: "Не має направду ні меж, ані міри
620] Неба могуть: що боги захотіли, те й станеться тут же.
621] Можу це вам довести. На фрігійських горбах біля дуба
622] Аипа гілляста росте; вколо них — огорожа низенька.
623] Закут цей бачив я сам: на рівнинах Пелопових був я
624] З волі Піттея, в краю, де колись панував його батько.
625] Побіч там є низина, нещодавно заселені землі,
626] Нині — мокляк, де болотні птахи собі гнізда звивають.
627] В образі смертного батько богів завітав туди; з ним же —
628] Син його, крила відклавши та різку,— потомок Атланта.
629] В сотні дверей вони стукали, втомлені: на ніч просились —
630] Сотні дверей тих глухими були, й лиш одні відчинились,
631] Хоч дерев'яні, низькі, під острішком із пруття й соломи.
632] В хижі тій пара стареньких жила — Філемон і Бавкіда.
633] Там поєднались вони молодими ще; там вони й пізні
634] Вкупі зустріли літа й не кляли свою вбогість-сусідку:
635] Легко й погідно жилося при ній невибагливій парі.
636] Марно б дошукувавсь ти, де господарі там, а де слуги:
637] Двоє їх — ось і весь дім; що велять, те й виконують — двоє.
638] Тільки-но жителі неба торкнулися скромних пенатів,
639] І, нахиливши чоло, завітали під крівлю низеньку,-
640] Старець мандрівцям утомленим лаву гостинно присунув, [148]
641] А господиня заслала її полотном груботканим.
642] Попіл, що теплим ще був, розгортає; вуглинки вчорашні
643] Зрушує з місця; їх листям сухим та легкою корою
644] Живить і подихом тихим старечим огонь роздуває.
645] Кілька полінець і в язанку хмизу приносить у хату
646] І підкладає в огонь тріскотливий під мідний казанчик.
647] З овочів, що на городцеві росянім муж назривав їх.
648] Гичку стинає. Він, вила двозубі тимчасом узявши,
649] • Із почорнілої балки похребтину зняв; обережно
650] Кусник тієї свинини надрізав і, щоб одварилась,
651] У казанок опустив, де вода булькотлива кипіла.

652] Різні розмови тимчасом ведуть вони, щоб подорожнім
653] Час непомітно спливав. Там, у закутку,-з бука цеберко
654] Вухом кривим на кілку, що в стіну був, забитий, висіло.
655] Воду нагріту в цеберко те ллють, щоб вони собі змили
656] Тіло пітне. Посередині — ліжко; у нього вербові
657] Поручні й ніжки. М який очерет-постіль заміняє.
658] Ще й застеляють його покривалом, котрим лиш у свято
659] Звикли вкривати постіль. Покривало — старе та плохеньке.
660] Тож, не гордуючи, слалось воно на вербовому ліжку.
661] Врешті, боги прилягли. Підіп'явшись, Бавкіда тремтливо
662] Столик до них підсуває, що ніжку мав третю коротшу.
663] Вирівняв їх черепок: господиня його під цю ніжку
664] Хутко підклала. Зеленою м ятою столик натерши,
665] Діви Мінерви двоколірний плід подала до обіду —
666] Терен осінній, що був заготовлений в осаді виннім;
667] Редьку, цикорій, оддавлений сир; біля нього поклала
668] Яйця, що в попелі їх підпекла на помірному жарі.
669] В глинянім посуді все це. Потому — прикрашений взором,
670] Також із глини, кратер вони ставлять, а побіч кратера —
671] Букові кухлі, всередині воском жовтавим политі.
672] Через хвилинку якусь уже подано страви гарячі;
673] Знову, хоча й не старі, на столі появилися вина.
674] Далі й вони поступилися місцем новій переміні:
675] Тут і горіхи, і сливи, й поморщені фініки, й смокви,
676] й свіжі, V широких кошах, запахущі плоди яблуневі,
677] й зірвані з лоз, що багрянцем взялись, виногрона солодкі,
678] Й меду стільник золотий. Над усім же — погідні та щирі
679] Лиця господарів, щедра — при вбогості дому — гостинність.
680] Бачать старенькі, однак, що в кратері вино непомітно,
681] Скільки б його не пили, самохіть відкілясь прибуває.
682] Страх огорнув їх, і, руки піднявши, слова молитовні
683] Стали шептати вони — Філемон боязкий і Бавкіда.
684] Просять, щоб їм вибачали за вбогість, за скромну гостину.
685] Був там один лиш гусак, їх садиби маленької сторож.
686] От вони й хочуть пожертвувать ним для богів милостивих. [149]
687] Він не давався, однак: виривався з-під рук їм і довго
688] Крилами бив, гелготів, і, нарешті, старих натомивши,
689] Якось забіг до гостей. Не дали вони скривдити птиці:
690] "Ми — невмирущі боги. Хай спіткає безбожних сусідів
691] Кара,— промовили,— ви ж не страшіться обоє: це лихо,
692] Праведні, вас омине, лиш виходьте з-під крівлі своєї
693] І на стрімкі верхогір'я, узвозами, слідом за нами
694] Разом рушайте!" Старенькі — не проти: з ціпком у правиці
695] Кроком непевним ідуть по стежині далекого схилу.

696] Близько й вершина була: вже напевно б туди долетіла
697] Пущена з лука стріла. Озирнулись обоє і бачать:
698] Діл затягнуло багном; понад ним — тільки їхня хатина.
699] Поки, зчудовані, тихо оплакують долю сусідів,
700] Хата стара, що й для двох затісна була,— їхня оселя,-
701] Храмом величним стає: де підпорки були, там колони,
702] Де була стріха гнила,— вже вилискує золото щире.
703] В мармур подвір'я вдяглось, а різьбою пишаються двері.

704] Словом ласкавим тоді до стареньких звернувся Сатурній:
705] "Що б ви бажали, скажіть мені, праведний старче, й дружино,
706] Мужа достойна свого". Пошепталися ті між собою,
707] І сповіщає богам Філемон обопільне бажання:
708] "Бути жерцями хотіли б ми разом, щоби доглядати
709] Храм ваш, а що прожили ми літа свої в мирі й любові,-
710] Хай нас одна упокоїть година, щоб я не побачив
711] Праху своєї жони; над моїм — щоб вона не хилилась".
712] Так усе й склалося їм: проживали вони при святині,
713] Поки снувалось життя. Та якось, уже геть підупалі,
714] Стали вони перед східцями храму, й про давні події
715] Мова між ними зайшла. Несподівано — бачить Бавкіда —
716] Зеленню вкривсь Філемон; придивляється старець: неждано
717] Зазеленіла й жона, і шумить вже над ним і над нею
718] Листя рясне. "Прощавай!" — він їй шепче. "Прощай!" — одночасно
719] Мужу шепоче й вона, та в цю мить, затягнувшись корою,
720] Тихнуть обом їм уста... Ще й нині вам житель тамтешній
721] Двоє сусідніх дерев, що сплелися корінням, покаже.
722] Вірив я тим дідусям (бо з якої б то речі брехали?),
723] Що сповістили про це. А до того ж і сам я на вітті
724] Бачив вінки. До них свій долучаючи, свіжий, сказав я:
725] "Дбають боги про побожних: шануй їх — і будеш у шані".

726] Мовив, і всіх захопила подія і сам оповідач.
727] Надто розчуливсь Тесей; про богів дивовижні діяння
728] Прагне послухати ще. До Тесея, прилігши на ложе,
729] Бог калідонський звернувсь: "Є істоти, герою хоробрий,
730] Що не міняють вже вигляду, раз переміни зазнавши.
731] Єсть і такі, що мінятись їм дано: таким є, Протею,
732] Ти, що живеш у морях, котрі землю тверду омивають. [150]
733] То юнаком тебе бачили люди, то левом, то диким
734] Вепром, то враз обертавсь у змію, що й торкнутись до неї
735] Страшно, то раптом рогами грозив, у бика замінившись;
736] Каменем часто робивсь, міг і деревом стати розлогим,
737] Іноді, хвилі пливкій уподібнившись, ти гомінкою
738] Річкою був, а не раз і вогнем, що в незгоді з водою.

739] Так і жона Автоліка. донька Ерісіхтона може
740] Постаті різні приймать. її батько, великий безбожник,
741] Жодного не вшанував олтаря запашистим курінням.
742] Кажуть, що й в гаї Церери дерева рубав святотатець;
743] Далі й незайманий ліс оскверняв нечестивим залізом.
744] Дуб велетенський там ріс, із розлогим гіллям, предковічний,
745] Сам наче гай — у стьожках, у присвятних табличках довкола
746] Та в плетеницях барвистих, ознаках прохань молитовних.
747] Часто дріади кружляли під ним у святковому танці,
748] Часто, побравшись за руки, хотіли кільцем охопити
749] Стовбур могутній, і тільки тоді, як було їх п ятнадцять,
750] Ледве змикалось кільце. А довколишній ліс простелявся
751] Так уже низько під ним, як під лісом довколишнім — трави.

752] Все ж, хоч яким був той дуб, Тріопей не вагався й на нього
753] Вийти з сокирою: слугам велить, щоб святий підрубали
754] Стовбур. Вони завагались. А нелюд, сокиру вхопивши,-
755] "Хай би ж і сам він богинею був, а не тільки їй любий,-
756] Навіть тоді б верховіттям об землю ударитись мусив!"

757] Мовивши, з розмаху навскіс рубнув по дзвінкій деревині.
758] Дуб затремтів; застогнало Церерине дерево, й тут же
759] Блідістю ціле взялось: жолуді побіліли зелені,
760] Листя поблякло нараз і гілки, наче руки, збіліли.
761] А відтіля, куди вбилося вістря, кору відлупивши,
762] Вдарила кров, наче з рани широкої. Так вона часом
763] Б'є на вівтар, коли падає бик під ударом сокири,
764] Що розсікла йому шию могутню,— струмком пурпуровим.

765] Всі заніміли; один лиш безбожнику став на дорозі,
766] Зважився лютий топір одвести від священного дуба.
767] Та фессалієць на те: "За побожність прийми нагороду!"
768] Замість по стовбурі він по людині тим разом ударив,-
769] Голову з маху відсікши, став наново дуба рубати.
770] Втім, наче голос якийсь із середини дуба донісся:
771] "Я тут живу, під корою, улюблена німфа Церери,
772] й нині віщую тобі, помираючи: матимеш кару,
773] Гідну своїх злодіянь, що втішає мене перед смертю".

774] Та не отямивсь дикун: похитнулось, нарешті, підтяте
775] Дерево й, стягнене довгими линвами, важко на землю
776] Падає--широко ліс під його тягарем вилягає.
777] Горем полеглих гаїв, одночасно й своїм, перейнявшись,
778] Сестри дріади, вдягнувшись у темне, скорботні, зійшлися [151]
779] Всі до Церери гуртом — Ерісіхтону кари просити.
780] Згоду Церера дала; головою, прекрасна, хитнула —
781] Хвиля по нивах пішла, де вгиналось колосся налите.
782] Кару, що гідна була б співчуття,— якщо грішник у когось
783] На співчуття заслужив,— підшукала для нього Церера:
784] Голодом хоче морити. Оскільки ж сама до богині
785] Голоду вдатись не може (бо як же богині достачі
786] Й голоду разом зійтись?), то звернулася до однієї
787] З тих, що по горах гасають, богинь — Ореади сільської:
788] "Єсть,— каже їй,— на околицях Скіфії сніжної місце,
789] Гола, безплідна земля, де нема ні дерев, ні билинки.
790] Тільки гнітючий Мороз, тільки Трепет і Блідість живуть там,
791] І Голоднеча худа. Богохульнику в груди злочинні
792] Хай увірветься вона; хай ніяка на світі пожива
793] Не заспокоїть її — нехай навіть мене перевершить.
794] Лиш не лякайсь, що дорога далека: візьми колісницю.
795] Зміїв крилатих візьми, щоб під хмарами правити ними".
796] Тут же й дала їх. Вона ж, колісницею злинувши в небо,
797] В Скіфський край прибула й на вершині гори льодяної,
798] Що називають Кавказом її, зупинила драконів.
799] Поле було кам яне, де й побачила німфа Голодну:
800] Нігтями там і зубами хирляву траву вигрібала.
801] Простоволоса, бліда; наче ями, темніли очниці,
802] Спраглі вуста запеклись, мов іржею роз їло їй зуби;
803] Шкіра напнулась суха, й було нутрощі видно крізь неї;
804] Де закругляються стегна, там кості тонкі виступали.
805] Там, де мав бути живіт,— тільки місце лишилось для нього;
806] Груди ж немов до хребта прикріплялися, мляві й обвислі;
807] Від худини їй суглоби побільшали; повипинались
808] Чашки колін; величезними ґулями видались п'яти.
809] Здалеку вздрівши її — підійти не наважилась ближче —
810] Волю богині звістила, й хоч тільки хвилину була там,
811] Хоч тільки що прибула туди, хоч і далеко стояла,-
812] Голод відчула-таки,— й колісницю назад повертає,
813] В край Гемонійський, повіддями кваплячи зміїв у небі.

814] А Голоднеча тим часом, дарма що в Церери й у неї —
815] Різні шляхи, догодить їй готова. Вже вітер худющу
816] До Ерісіхтона в дім переніс. Ось у спальню злочинця
817] Входить нечутно вона й оповитого сном непробудним,-
818] Пізня була, тоді ніч,— обома обнімає руками;
819] В нього вдихає себе: проникає в уста йому, в горло,
820] В груди й голодну жагу розливає по жилах порожніх.

821] Діло звершивши своє, покидає багатий плодами
822] Край і в убогу домівку вертається, в звичні печери.
823] Солодко сон Ерісіхтона "рилами ніжними все ще
824] Пестив. До їжі вві сні дотягнутись, голодний вже, прагне, [152]
825] Вже пережовує щось, хоч і крихти не має у роті,
826] Вже й проковтнути жадливо спішить, але що тут ковтнути? —
827] Замість добірних, привабливих страв поїдає повітря.

828] Врешті, прокинувся він, і розжеврене прагнення їсти
829] В жадібне горло йому й у нутро ненаситне запало.
830] Тут же б із їв усе те, чим багаті повітря, і землі,
831] Й води. Вгинається стіл перед ним, а йому — все замало:
832] їсть він і їжею марить. Чим можна було б накормити
833] Багатолюдні міста,— тих наїдків одній лиш людині
834] Мало: що більше наповнює шлунок, то більше бажає.
835] Як насититися море не в змозі, хоча й поглинає
836] Води всієї землі, прибережні й віддалені ріки,
837] Як загребущий вогонь, що ні міри не знає, ні стриму:
838] Дров цілі стоси зжере, а підкинь йому більше поживи,-
839] Більшої схоче, бо більшу вона в нього будить жадобу,
840] Так ось тоді й Ерісіхтон: наповненим їжею ротом
841] їжі весь час домагається. Ще не ковтнув, а вже знову
842] й знову ковтнути спішить, бо живіт, як не дивно,— порожній.

843] Так ось у прірву його живота й поспливав непомітно
844] Батьківський статок, та голод їдкий не пригаснув ні трохи,-
845] Як і раніше йому допікав, палахтів непокірним
846] Полум ям. Канули, врешті, в нутро всі пожитки; зосталась
847] Тільки єдина дочка,— не такий би належавсь їй батько!
848] Скоро й дочку він продав. Не признавши господаря, в тузі
849] Вийшла над море вона, простягнула долоні й сказала:
850] "Вирви з неволі мене, безталанницю, ти, хто невинне
851] В мене дівоцтво відняв!" — це Нептун був, кого закликала.
852] Вчув це володар морів, і коли, спохватившись, за нею
853] Пан її вже поспішав,— їй поставу і вид чоловічий
854] Дав непомітно й начиння у руки їй вклав риболовне.
855] Власник, на неї зирнувши: "О ти, хто шматочком поживи
856] Мідний гачок приховав і розмотуєш вудку,— промовив,-
857] Доброго лову тобі! Хай довірливо йде на приманку
858] Риба й відчує гачок лиш тоді, коли добре прикусить!
859] Дівчину бачив я тут, незачесану, в простому платті,
860] На побережжі морськім, саме тут, де ти ловиш, стояла.
861] Де ж вона? Ось і сліди її ніг на піску обірвались".
862] Чуючи дар божества, задоволена тим, що про неї
863] В неї ж розпитують, так утікачка йому відмовляє:
864] "Хто б ти не був, не гнівись, але я, задивившись на вудку,
865] Не озиравсь і весь час лиш своїм був захоплений ділом.
866] Та, присягаюсь Нептуном, що нам, риболовам, сприяє,-
867] Поки я рибу ловлю, окрім мене, на березі тому,
868] Не появлявся ніхто, жодна дівчина тут не стояла".
869] Як не повірити в те? Почвалав він додому по ріні —
870] Не здогадавсь про обман, а вона стала знову собою.

871] Батько, помітивши здатність дочки, скориставсь нею радо: [153]
872] Знову й знову її продавав, а вона замінялась
873] То в кобилицю, то в оленя, то у корову, то в птаха.-
874] Так постачала весь час ненаситному батькові їжу.
875] Та коли й це він спожив, у своїй невсипущій жадобі
876] Тут же й нову підшукав для своєї хвороби поживу:
877] Взявся до членів своїх — шматувати почав їх і гризти,
878] Сам своє тіло, нещасний, живив, убуваючи тілом.

879] Годі про інших, однак, я ж бо й сам маю здатність, юначе,
880] До перемін, хоча й не безконечних: то богом буваю.
881] Як ось тепер мене бачиш, то раптом зів юся змією.
882] То перед стадом іду вожаком, запишавшись рогами,-
883] Сила моя в них була; одного з тих рогів нині в мене.
884] Бачиш — нема на чолі..." — й за цим словом зітхання почулись.

КНИГА ДЕВ'ЯТА
1] Чим засмутивсь тоді бог і чому в нього ріг одламався,
2] Просить Нептунів герой оповісти, й Потік Калідонський
3] Так розпочав, оповивши лозиною буйне волосся:
4] "Прикре бажання твоє, бо чи стане хвалитись боями
5] Той, хто поразки зазнав? Але в тій, хоч ганебній поразці.
6] Друже, не стільки ганьби, скільки честі в самому двобою.
7] Що переможець такий — це велика для мене розрада.
8] Може, до слуху твого донеслась хоч яка-небудь чутка
9] Про Деяніру, в колишні часи незрівнянну красуню?
10] Навперебій домагались її женихів цілі юрми.
11] З ними і я, залицяльник, подавсь до майбутнього тестя.
12] "Зятем,— кажу,— ти назви мене, сину ясний Партаона!"
13] Те ж саме мовив Алкід. Усі інші нам двом поступились.
14] Вабить Алкід його сватом — Юпітером, славою грізних'
15] Подвигів, що довелось йому з волі Юнони здійснити.
16] Я ж на те: "Сором,— кажу,— коли смертному бог уступає
17] (Богом тоді він не був ще). Ти бачиш мене, володаря
18] Вод, які схилами краю твого, розхвильовані, в'ються.
19] Не чужаком я приходжу до тебе в зяті набиватись,-
20] Я — твій земляк і твоїх володінь неабияка частка.
21] Гнівом Юнони, однак, як ось той, похвалитись не можу,
22] Тож і на подвиги йти — вибачай вже — не мав я нагоди.
23] Ти натякав, що Юпітер — це батько твій, сину Алкмени:
24] Значить, або ти — брехун, або він таки зрадив Юнону.
25] Батька в гріху материнськім шукаєш? Так ось: або з блуду
26] Ти народивсь, або вигадки це, що ти — син Громовержця".
27] Поки я так промовляю до нього, він скоса на мене
28] Дивиться й, ледве тамуючи гнів, що в очах заіскрився.
29] Словом таким обізвавсь: "Не язик, а рука — моя сила.
30] Ним можеш ти брати верх, ну а я — довіряю правиці!"
31] І наступає, хмурний. А мені, красномовному щойно.
32] Сором було відхилятися. Зняв я свій одяг зелений.
33] Витягнув руки вперед і, розправивши плечі широкі, [155]
34] Став, як належить борцю, усім тілом готовий до бою.
35] Той, зачерпнувши долонями порох, сипнув мені в вічі —
36] Й сам пожовтів од піску, що ним я його зразу ж обсипав.
37] То він за шию хапає мене, то за ноги проворні.
38] То, нападаючи з різних боків, лиш береться схопити.
39] Марно, проте, нападав: мене власна вага захищала.
40] Так от і скеля стоїть, хоч об неї запінені хвилі
41] Б'ють раз у раз,— не схитнеться вона, тягарем своїм горда.
42] То розійдемось на крок, то вже знов один одного борем,
43] Наче б у землю вросли, до кінця так стояти готові
44] Вперто, нога при нозі. На Алкіда грудьми навалившись,
45] Пальцями — в пальці, чолом — у чоло, що є сили, впираюсь.
46] Дужі бики так зійдуться не раз у завзятім двобої,
47] Щоб нагороду здобуть — усього пасовища оздобу,
48] Кращу з найкращих телиць, і тремтить, дивлячись на них, стадо:
49] Хто, перемігши, тепер вожаком буде,— годі вгадати.
50] Тричі Алкід од грудей своїх силою рук намагався
51] Груди мої відштовхнуть, але марно; лише на четвертий
52] Раз він обійми мої розірвав. Тоді, руку відвівши.
53] Вклав мене махом одним і на мене (брехати не буду)
54] Тут же всією вагою насів, так що (хочете — вірте,
55] Хочете — ні, все одно ж не до того веду я розмову, .
56] Щоб похвалитися) наче горою мене придавило.
57] Якось, рясним обливаючись потом, я руки насилу
58] Вивільнив: якось і груди звільнив од залізних обіймів,
59] Передихнути ж не міг: не дає супротивник зібратись
60] З силами — шию уже захопив. Ось тоді я коліном
61] Мусив торкнутись землі, а губами — пісок зачерпнути.
62] М язами слабший, ніж він, я до хитрощів тут же вдаюся:
63] Змієм роблюся в юнким, висковзаю із рук йому спритно.
64] Вже я повзу по землі, вигинаючи кільцями тіло,
65] Грізно шиплю і роздвоєний з пащі язик виставляю.
66] Над перевтіленням цим посміявся герой із Тірінфа:
67] "Зміїв бороти,— сказав,— це забава моя ще з колиски!
68] Стань хоч найбільшим із них, Ахелою, та гідрі Лернейській
69] Не дорівняєш: хоч як не тягнись, ти — дрібна її частка.
70] Множилась навіть од ран; із голів — а їх сто було в неї —
71] Ні однієї безкарно зрубать я не міг: на тім місці
72] Дві поставало, і вдвоє сильніша була її шия.
73] Все ж я приборкав її й полонив, хоч вона и поростала
74] Зміями, наче галуззям новим, од ударів — рясніша.
75] Хто ти такий проти неї? Підроблений змій, що чужою
76] Зброєю, бачте, грозить, під чужим заховавшись обличчям".
77] Мовивши, зверху, мов зашморгом, він мені пальцями стиснув
78] Горло, і вже я почав задихатися, наче у кліщах.
79] Якось я пальці великі просунув, щоб віддих зловити.
80] Марно старався, однак. Перевтілитись змушений втретє, [156]
81] Став я биком; заревівши, двобій вже биком починаю.
82] Той мене зліва схопив за підгрудок і мчить побіч мене.
83] Роги мені пригинаючи, поки я глибоко в землю
84] Ними з розгону не вбивсь, на глибокий пісок повалившись.
85] Мало того: він крицевий мій ріг, як тримав у правиці,
86] Так, наче гілку, й зламав і чоло божественне споганив.
87] Німфи річок освятили той ріг: його вщерть і плодами,
88] Й квітом пахучим наповнивши, Рогом достачі зробили".
89] Мовив, і тут увійшла, підібравши поділ, мов Діана,
90] Німфа, з прислужниць одна, що по плечах розпущені мала
91] Коси, й той ріг подала пребагатий; у ньому ж — дарунки
92] Осені: щедрі солодкі плоди, що вінчають гостину.

93] Щойно проміння торкнулося гір і заблис над землею
94] День,— розійшлись юнаки. Не хотіли чекати, щоб ріки
95] Стали спокійними знов, —щоб, опавши, розбурхані води
96] Звичним побігли руслом. Ахелой же суворе обличчя
97] І покалічений лоб у ріку глибодонну занурив.

98] Тільки цим рогом одним поплатившись, окрасою лоба,
99] Цілим лишивсь Ахелой. Але й цю свою ваду він легко
100] То комишевим вінком, то вербовим приховував листям.
101] Ти ж поплатився життям, на цю діву поквапившись, Нессе!
102] Пущена з лука крилата стріла тобі спину прошила.
103] Саме тоді з молодою дружиною син Громовержця,
104] В отчий вертаючись край, Зупинивсь над бурхливим Евеном,
105] Він од зимових негод аж запінивсь; виходячи з себе,
106] Вир побіч виру крутив — годі й думати про переправу.
107] Поки вагався Геракл (за жону— не за себе боявся),
108] Несе підійшов,, що не тільки був дужий, а й знав усі броди.
109] "Я вже подбаю,— сказав,— щоб вона на тім березі стала.
110] Ти ж при одвазі своїй можеш плавом пуститись, Алкіде!"
111] Зблідлу не тільки од хвиль рокітливих, але й від кентавра,
112] Взяв калідонку герой аонійський і Нессу довірив.
113] Сам же, як був,— сагайдак мав на плечах і лев ячу шкуру.
114] Бо свою довбню і зігнутий лук на той бік перекинув,-
115] "Вже як почав я плисти — течію подолаю!" — промовив.
116] І без вагання пливе навпростець; не шукає, де менше
117] Річка бурлить: він не з тих, що пливе собі за течією.
118] Ось і на березі став, уже й лук із землі піднімає;
119] Втім, наче голос дружини почув. Озирнувсь, а вже з нею
120] Щезнути хоче кентавр. "Ти куди? Не надійся на прудкість
121] Ніг своїх! — грізно гукає Алкід.— Я до тебе звертаюсь,
122] Нессе двообразний! Стій! На моє посягати не важся!
123] Нехтуєш мною — то батька свого пригадай, Іксіона,
124] Й колесо — муку його — і не рвися до втіх незаконних.
125] 1 не втечеш, хоч на кінську свою розраховуєш силу:
126] Раною наздожену, не ногами!" Підтверджує ділом [157]
127] Слово останнє: напнув тятиву й втікачеві стрілою
128] Спину прошив — і стримить із грудей гачкувате залізо.
129] Тільки той вирвав стрілу — з обох отворів тут же струмками
130] Вдарила кров, що з їдкою лернейською змішана жовчю.
131] Несе, підхопивши цю кров,— "Не помру я, одначе, без помсти",-
132] Мовив до себе й накидку, просяклу гарячою кров'ю,
133] Тій, котру викрав, дає: "Ти любов,— каже,— нею привернеш".

134] Часу чимало спливло, і Геракла великого слава
135] Світ обійшла й пригасила в Юнони до пасинка злобу.
136] Жертву Кенейцю-Юпітеру скласти збиравсь переможець,
137] Взявши Ехалію. Слуху ж твого, Деяніро, торкнулась
138] Чутка; до правди вона, говірка, додавати неправду
139] Любить — спочатку мала, вона зросту в брехні набуває.
140] Ось Деяніра, кохаючи, вірить у те, що Іоли
141] Прагне Амфітріонід. Налякавшися зради нової,
142] Волю сльозам, нещаслива, дала, мовби справді хотіла
143] Виплакать горе своє. А тоді, схаменувшись: "Навіщо
144] Так побиваюсь? Хіба що суперниці,— каже,— на втіху.
145] Скоро вона буде тут. Якесь рішення треба прийняти,
146] Поки не пізно, щоб ложа мого не торкнулась повія.
147] Плакать мені чи мовчать? Бути тут, чи в свій край повернутись?
148] Кинути дім свій? Чи, вдавшись до крайності, опір ^чинити?
149] Що, коли я, Мелеагре (тобі ж бо доводжусь сестрою!),
150] Зважусь на вчинок лихий і, суперницю звівши зі світу,
151] Людям засвідчу, як може помститись покривджена жінка".
152] Всяке їй в голову йде; на однім зупинилась, одначе:
153] Мужу своєму накидку послати, що змочена кров'ю
154] Несса,— як засіб, що може роздмухать кохання пригасле.
155] Ліхасу згорток, незнаний для нього, вручає і просить,
156] Бідна, собі ж на велику печаль, щоб цей дар якнайшвидше
157] Він її мужу відніс. А герой, розгорнувши накидку,
158] Плечі отрутою гідри Лернейської радо вкриває.

159] Ладан димить на жертовнику. Перші слова молитовні
160] Мовить.великий Геракл і вино ллє на мармур із чаші.
161] й тут, од жертовного полум'я заворушившись, отрута
162] В різні боки розпливлась, обліпила Гераклове тіло.
163] Зціпивши зуби, він, поки ще міг, намагавсь не стогнати.
164] Врешті, нестерпним став біль. Мармуровий вівтар одштовхнувши,
165] Скрикнув Алкід — і луна розляглась по залісеній Еті.
166] Поспіхом хоче зірвати з плечей смертоносну накидку —
167] З нею, однак, він і шкіру зриває, і — страшно сказати! —
168] То прилипає тканина до тіла — зірвать неможливо,
169] То, відділившись, оголює виразки, де-не-де — й кості.
170] Вже й сама кров,— як розпечене лезо, бува, в прохолодну
171] Воду занурити,— і закипає, й шипить на отруті.
172] Міри стражданням нема. Вже вогонь пожирає осердя,
173] Піт усім тілом струмить, перемішаний з темною кров'ю. [158]
174] Жили тріщать у вогні, й коли жар непомітний для ока
175] В мозок пробивсь кістковий,— тоді, знявши до неба долоні.-
176] "Болем моїм,— закричав,— упивайся, Сатурнова донько!
177] Мстива, впивайсь! І, з висот на страшну поглядаючи муку.
178] Серце жорстоке втішай! Та коли 6 нині зглянувсь на мене
179] Ворог тяжкий, тобто ти,— то зболілу в стражданнях, немилу
180] Душу, народжену лиш для трудів, забери з мого тіла!
181] Дар мені зробиш. А дар такий мачусі й личить робити.
182] Я Бусіріда зборов, що невинною кров ю мандрівців
183] Храми богів оскверняв. Я в Антея суворого вирвав
184] Міць материнську землі. Чи тритілий пастух іберійський
185] Страху на мене нагнав, чи злякав мене пес триголовий?
186] Роги могутні бика чи ж не цими руками пригнув я?
187] Сила цих рук і в Еліді відома, й на водах Стімфальських,
188] І в Партенійських гаях. Завдяки вашій доблесті, руки,
189] Золотом із Термодонта я викрав оздоблений пояс.
190] Яблука вами зірвав, що дракон їх беріг невсипущий.
191] Моці моїй не оперлись кентаври; піддавсь їй нищитель
192] Краю Аркадського — дикий кабан. І даремно зросталась
193] Гідра порубана; марно, поранена, множила сили.
194] Мало того: лиш побачив я коней фракійських, що ситі
195] Кров ю були, біля ясел, набитих тілами людськими,-
196] їх розметавши, я вклав одночасно й господаря коней.
197] Здавлена цими руками Немейська громада простерлась.
198] Небо на шиї тримав. Натомилась давати накази
199] Гнівна дружина Юпітера — я ж був невтомний у ділі.
200] Й раптом — нова навалилась біда: проти неї безсилі
201] Мужність і довбня моя; вже в легені проник, відчуваю,
202] Пломінь їдкий, пожирає, захланний, усе моє тіло.
203] Щасний, проте, Еврістей! То чи може хтось вірити нині
204] В те, що існують боги?" — простогнав, і верхів'ями Ети,
205] Зранений, рушив. Так іноді бик із застряглим у боці
206] Списом бреде, хто ж метнув,— порятунку шукає у втечі.
207] То він постогнував глухо, то раптом спалахував люттю.
208] То намагався, та все надарма, з себе одяг зірвати.
209] То по дорозі дерева ламав, то на гори в нестямі
210] Звалював гнів, то простягував руки до отчого неба.
211] Ліхаса раптом побачив, слугу, що тремтів у печері,
212] Й, геть ошалівши, втрачаючи розум од лютого болю,-
213] "Ліхасе! — крикнув йому.— Чи не ти мені дав цей смертельний
214] Дар? Чи не ти мене зводиш зі світу?" А той з переляку
215] Блідне й лепече в своє оправдання слова невиразні.
216] Ось вже й до ніг йому впав, та Алкід ухопив нещасливця.
217] Добре ним кілька разів розмахнувшись, пустив на Евбейські
218] Води, і той стрімголов полетів, наче пущений з пращі;
219] Так він летів, і розтратив тепло, й затвердів поступово.
220] Як од холодного подуву — кажуть — дощі загустілі [159]
221] Снігом стають, а потому й сніжинки, кружляючи легко,
222] Врешті, збиваються в кульки дзвінкі й висипаються градом.
223] Так ось і він, коли велет його у порожняву кинув,
224] Крові од жаху позбувсь; розгубивши й соки життєві,
225] В скелю німу, за прадавнім переказом, перемінився.
226] Ще й дотепер із Евбейського моря чоло піднімає
227] Скеля не дуже стрімка, віддалік до людини подібна.
228] Камінь цей Ліхаса ймення зберіг, і його не торкнеться,
229] Наче б живого, моряк. Ну а ти, Громовержця нащадку,
230] Дров, що на Еті зросли, нарубавши, у стіс їх для себе
231] Сам же кладеш, а свій лук і місткий сагайдак, і несхибні
232] Стріли, що їм було суджено знову побачити Трою,
233] Сину Пеанта вручаєш. Слугуючи, той роздуває
234] Полум я. Поки пожадливо лиже воно деревину,
235] Ген, аж на верх того стосу ти шкіру немейського лева
236] Стелиш і, замість подушки під голову довбню поклавши,
237] Мов до гостини приліг, яснолиций, на лев'ячій шкурі
238] Серед наповнених чаш, із вінком запахущим на скронях.

239] Полум'я аж стугонить, відусіль уже рветься до того,
240] Хто зневажає його, хто посмів у вогонь похоронний
241] Так незворушно лягти. Налякались боги, що загине
242] Славний землі захисник. їм, відчувши те, з радістю в серці
243] Каже Сатурній таке: "Мене тішить, о жителі неба,
244] Ваша тривога! Сьогодні я сам себе палко вітаю
245] З тим, що чутливого серцем народу я — владар і батько,
246] Бо співчуття виявляєте щире ви й сину моєму.
247] Хоч заслужив він у вас на цю ласку своїми ділами,
248] Я зобов'язаний вам. Хай не мліють, одначе, од страху
249] Віддані ваші серця; не кляніть цього полум'я марно:
250] Все подолавши,— й вогонь, котрий бачите, він подолає.
251] Лиш материнською часткою силу вогненну відчує;
252] Що ж є у ньому від мене,— те вічне, позбавлене смерті,
253] їй непідвладне, ні в якому жарі зотліти не може.
254] Хай він труди на землі завершить — я в оселі високі
255] Радо візьму його. Вірю, що всі небожителі схвалять
256] Волю мою. Та коли буде прикро комусь, що з богами
257] Сяде Геракл, що таку йому виділив я нагороду,-
258] Врешті, погодиться з цим, коли всі його зважить заслуги".
259] Схвально кивнули боги. І здалось, що й жона Громовержця
260] Не спохмурніла. Проте, коли владар закінчував мову,
261] Стала хмурною: кінцеві слова не сподобались, видно.
262] Ну, а тим часом, що силі вогню піддавалося, тлінне,-
263] В попіл "Мульцібер те обернув, і Геракл на обличчі
264] До невпізнання змінивсь. Що від матері мав,— спопелівши,
265] З димом пішло; що було від Юпітера в ньому,— лишилось.
266] Як, оновившись, змія, що зі шкірою старість скидає,
267] Свіжій радіє лусці, що вилискує-грає під сонцем, [160]
268] Так і тірінфський герой, увільнившись од смертного тіла.
269] Мовби розцвів своїм кращим начатком: на зріст видавався
270] Вищим і виглядом, як у богів, почав острах будити.
271] Взяв його батько тоді всемогутній і в простір захмарний
272] На четверні з ним піднявсь і вмістив між зірки променисті.

273] Нижче пригнувсь під вагою Атлант. Ще й тоді свого гніву
274] Не позабув Еврістей: як на батькові мстивсь, так, жорстокий,
275] Мститись на синові став. При сумній арголідській Алкмені
276] Вірна Іола була. їй звіряла вона свою тугу,
277] їй повідала про синові подвиги, світу відомі,
278] їй — про свої ж невеселі пригоди. З веління Геракла
279] Гілл, його син, із Іолою ложем і серцем з'єднавшись,
280] Лоно їй виповнив сім ям чудовим. До неї Алкмена
281] Так обізвалась: "Боги хай сприяють тобі, хай наближать
282] Час, коли ти, вже дозріла для родів, почнеш Ілітію
283] Кликати, діву, що вам, боязким породіллям, сприяє,
284] Ту, що мене обійшла, намовлянням Юнони піддавшись.
285] День наставав, коли мав трудівник народитись великий —
286] Син мій, Геракл. До десятого знаку підбилося сонце.
287] Від тягару в мене випнувсь живіт, і важка моя ноша
288] Свідчила явно про те, що лише від Юпітера-батька
289] В лоні я плід понесла. Не було в мене сили терпіти
290] Надто великих страждань. Ще й тепер, коли їх пригадаю,
291] Дрож обгортає мене, повертається й болю частина.
292] Так сім ночей і сім днів я страждала. Переймами, врешті,
293] Стомлена вкрай, простягнула благально долоні до неба —
294] Кликати стала Люціну й богів, що стоять при пологах.
295] І появилась, але не з добром, на мій заклик Люціна:
296] Злобній Юноні віддать мою голову в жертву готова.
297] Тільки-но зойки мої вона вчула — й присіла на вівтар
298] Перед дверима насуплена, й, ногу заклавши на ногу,
299] Сплівши чимдуж свої пальці й руками обнявши коліна,
300] Не дозволяла мені розродитись; закляття шептала —
301] Силою тих заклинань зупиняла назрілі пологи.
302] Я ж у потугах страшних за невдячність ганьблю, нерозумна,
303] Батька богів. Собі смерті бажаючи, так побиваюсь,
304] Що й кам яний би розм як. Побіч мене — й жони кадмейські
305] Зглянутись молять богів, утішають мене в своїх муках.
306] Серед служниць Галантіда була там із простонароддя,
307] Жовтоволоса, що завжди спішила своїй господині
308] Послугу добру зробить. От і видалось їй, що Юнона
309] Щось замишляє лихе. Час од часу виходячи з дому,
310] Бачила, як на жертовнику гнівна богиня сиділа,
311] Як вона пальці сплела й охопила руками коліна.
312] "Хто б не була ти,— їй каже,— вітай цього дому хазяйку:
313] Врешті свого домоглась молитвами й родила Алкмена!"
314] Миттю схопилась богиня пологів, розвівши руками [161]
315] З дива, й таки народила я, тільки-но вузол розплівся.
316] Ввівши в обман божество, почала Галантіда сміятись.
317] Поки сміялась, її за волосся схопила богиня
318] В гніві; з землі не дала їй піднятись, пригнувши додолу
319] Тулуб; у ноги звірячі насамперед руки змінила.
320] Жвавість колишня у ній збереглася, не втратила й спина
321] Барви своєї, на вид невпізнанною стала, одначе.
322] А через те, що брехнею взялась помогти породіллі,-
323] Родить устами й у наші доми, як раніше, вчащає".

324] Мовила так, і на згадку про давню служницю зітхання
325] Вирвалось їй із грудей. На той смуток озвалась невістка:
326] "Журишся, матінко, тим, що чужа тобі зовсім людина
327] Вигляд утратила свій. А якщо розповім я про дивну
328] Долю своєї сестри? Від ридання і туги, щоправда,
329] Важко мені говорить. Одиначкою в мами зростала —
330] Я народилась од другої — вродою перша Дріопа
331] 3-між ехалійських дівчат. Ось її, що позбулась дівоцтва,
332] Звідавши силу того, кому Делос покірний і Дельфи,
333] Взяв Андремон за жону — й тим набув собі слави щасливця.
334] Озеро є, берегами своїми похилими схоже
335] На побережжя морське; по краях його — мирт зеленіє.
336] Стала над озером тим — бо ж не відала долі — Дріопа,
337] Німфам, на горе своє, принесла ще й вінки запахущі;
338] Мала й дитя на руках, дорогу свою ношу: хлопчині
339] Й року тоді не було — молоко собі ссав іще тепле.
340] Тут же, таки при воді, мов тірійською барвою гордий,
341] Лотос пишавсь водяний, розквітав, сподіваючись ягід.
342] Цвіт обривать з нього стала Дріопа й давати хлопчині,
343] Щоб забавлявсь. Я й сама (бо була там) до лотоса руку
344] Вже простягла, та побачила раптом: із квітів раз по раз
345] Капає кров, а гілками мов дрож пробігає із жаху.
346] Тут, запізнілі на жаль, нам селяни про німфу Лотіду
347] Розповіли, як тікала вона від зухвальця Пріапа,
348] В дерево це обернувшись, що ймення її зберігає.

349] Звідки ж могла про це знати сестра? Налякавшись, хотіла
350] Німфам покласти вінки й відійти відтіля, але годі:
351] В землю ногами вросла. Хоче вирвати їх, та не може,
352] Тільки хитається злегка на них, а вже тілом поволі
353] Знизу повзе шорсткувата кора, вже й до лона сягає.
354] З розпачу, вгледівши це, хоче рвати волосся, та в жмені —
355] Листя зеленого жмут: уже й голову листя покрило.
356] Втім малолітній Амфіс — те імення від діда Евріта
357] Він перейняв — під устами вже чує, що в матері груди
358] Тверднуть, що з них молока ані крапельки виссать не може.
359] Я була свідком нещастя того, допомоги ж подати,
360] Сестро, тобі не могла! Та, наскільки було в мене сили,
361] Стовбур обнявши й гілки, намагалась їх ріст зупинити. [162]
362] Й, вір мені: прагнула я під тією ж сховатись корою.
363] Ось Андремон, чоловік, ось її заклопотаний батько
364] Хочуть Дріопу знайти. Та хоча вони кличуть Дріопу,
365] Лотос показую їм. Деревину цілують ще теплу,
366] Потім у землю й самі, до коріння припавши, вростають.
367] Тільки обличчя одне, моя сестро-голубонько, в тебе
368] Деревом ще не взялось! По корі, по листках, що недавно
369] Тілом були,— наче сльози пливуть. Поки слово ще може
370] Злинути з уст, вона повнить повітря такими жалями:
371] "Вірте — якщо до істот нещасливих ще є якась віра —
372] Кару несу без вини, присягаюсь богами святими!
373] Чесно жила я; коли щрсь приховую — хай нині всохну,
374] Втративши зелень свою, хай, порубана, з димом розвіюсь.
375] Час, проте, з рук материнських — гілок — це дитятко забрати!
376] Хай годувальниця візьме його. Ви ж подбайте, щоб часто
377] Ссав він отут молоко й забавлявся під тінню моєю.
378] А розмовляти почне — нагадайте, щоб мамі вклонився
379] й сумно сказав: "Моя мати живе під цією корою".
380] Хай він, однак, уникає озер і з дерев не зриває
381] Цвіту, хай тілом богів кожен кущик йому видається.
382] Мужу мій любий, прощай! Моя сестро, мій батьку, прощайте!
383] Тільки, молю, бережіть, якщо й вам я колись була люба,
384] Зелень мою від серпа, від голодної завжди худоби.
385] А через те, що до вас нахилятись мені вже не дано,
386] Ви підійдіть і до вуст моїх, поки торкнутись їх можна,
387] Ваші уста протягніть, піднесіть ще й маленького сина!
388] Більше, на жаль, не скажу: ось і шию мою білосніжну
389] Вже затягає кора, у верхів'ї зеленім гублюся.
390] Можете й віч не змикати мені, бо й без вашої ласки
391] Світло в зіницях моїх під корою навіки погасне".
392] Змовкли на тому вуста й одночасно корою взялися;
393] Віти ж іще якийсь час берегли теплоту її тіла".

394] Поки Іола це диво розказує, поки Алкмена
395] Пальцем з обличчя сльозу витирає у доньки Евріта,
396] Хоч просльозилась сама, їхню тугу розвіяло раптом
397] Диво нове: на високім порозі, ще майже хлопчина,
398] З ледве помітним пушком, що засіявсь на лицях рум яних,
399] Став Іолай, до років молодечих повернений чудом.
400] Так прислужилась йому від Юнони народжена Геба,
401] Мужа проханням піддавшись. І вже присягтися готова,
402] Що після нього ніхто домогтись цьою дару не зможе.
403] Та почала, спохмурнівши, Феміда: "Незгоди у Фівах
404] Будять війну. Капанея ж ніхто, крім Юпітера-батька
405] Не подолає. Впадуть два брати один одному рівні,
406] Лоно розкриє земля, й свою тінь в її надрах побачить,
407] Хоч і живий ще віщун. Материнською кров'ю помститься,
408] Долі не знаючи, син — благородний злочинець — за батька. [163]
409] Вражений вчинком своїм, позбувшись і розуму й дому,
410] Від Евменід утікатиме й від материнської тіні,
411] Поки злочинного золота в нього жона не попросить,
412] Поки Фегеєвий меч не застрягне в спорідненім боці.
413] Щойно тоді Ахелоя дочка, річкова Калліроя,
414] Буде Юпітера слізно благать, щоб додав її дітям
415] Віку, щоб месника смерть не лишалася довго без помсти.
416] Бог, молитвами зворушений, пасербицю і невістку
417] Ждати не змусить: хлоп'ят у дозрілих мужів перемінить".

418] Щойно промовила те, відкриваючи долю майбутню,
419] Віща Феміда,— гуртом почали гомоніти всевишні:
420] Всі нарікають на те, чому й іншим не дано втішатись
421] Правом на ласку таку. Те, що муж її віком похилий,
422] Паллантіаду гнітить. Зажурилась ласкава Церера,
423] Що посивів Ясіон. Еріхтонію вік молодечий
424] Прагне вернути Вулкан. А Венера домовитись хоче,
425] Дбаючи про майбуття, щоб Анхіса в літах обновити.
426] Всяк із богів комусь рад посприяти, й у тому завзятті
427] Вже назрівала сварня, та Юпітер, повівши бровою,
428] Втрутився словом таким: "Якщо є в вас до мене повага,
429] Змовкніть усі! Чи аж так загордились ви, що й проти Долі
430] Маєте намір піти? Це ж вона Іолая вернула
431] Знов у колишні роки. Каллірої сини помужніли
432] їй завдяки, й не потрібно було ні пихи, ані зброї.
433] Доля й над вами всіма, а щоб цим ви не дуже смутились —
434] То й наді мною стоїть, і якщо б її міг я змінити,
435] Нині б Еака мого не пригнули літа його довгі,
436] Розквітом віку постійно б тоді Радамант утішався
437] З Міносом чесним моїм, що, в похмуру заглибившись старість,
438] Тілом і духом подавсь, тож і править не так, як бувало".
439] Вплинуло це на богів. Нарікать перестали, бо й справді
440] Бачили втомлених низкою літ Радаманта з Еаком,
441] Бачили й Міноса. Він, поки був у юнацькому віці,
442] Йменням одним міг наводити острах на цілі народи,
443] Згодом — охляв, занеміг. Тоді сина Дейони — Мілета,
444] Повного сил, що був гордий отцем своїм — Фебом промінним,
445] Старець лякався: був певний, що той забере в нього владу.
446] Все ж юнака не наваживсь од рідних пенатів прогнати.

447] Сам ти подавсь на вигнання, Мілете. Судном бистрохідним
448] Через Егейську майнувши глибінь, ти на землях азійських
449] Стіни будуєш міцні, що засновника названі йменням.
450] Там ось, блукаючи звивистим берегом, донька Меандра,
451] Батька стрімкого, який од верхів'я пливе й до верхів'я,
452] Стрілась тобі й віддалась,— незрівнянна вродою німфа.
453] Потім близняток на світ привела вона — Бібліду й Кавна.
454] Бібліда — дівам усім, щоб законне любили, наука.
455] Бібліді брат її, Феба нащадок, над міру сподобавсь. [164]
456] Тільки не так, як то личить сестрі, вона брата любила.
457] Спершу цей потяг вона не приймала за щось неприродне,
458] Тож не вважає гріхом, що до брата свого з поцілунком
459] Часто спішить, що обніме, схвильована, братову шию:
460] Все це сестринським чуттям називає вона помилково.
461] Далі в жагу переходить чуття. На побачення з братом,
462] Прихорошившись, іде, пере;; ним хоче звабною стати.
463] Заздрісно їй, коли інша вродливою видатись може.
464] Втім, їй самій ще не ясно, що з нею: ніяке бажання
465] Не пробивалось іще з-під вогню, хоч душею палала.
466] Вже він для неї не брат: його милим волить називати,
467] Рада й од нього не "сестро" почути, а "Біблідо люба".

468] Все ж потаємних надій наяву ще плекати не сміє
469] В пойнятій жаром душі. Тільки в сні, розімлілій, виразно
470] Бачиться мрія не раз:,відчуває при тілі своєму
471] Братове тіло й, хоч міцно ще спить, палахкоче рум'янцем.
472] Сон одлетів. Ще лежить якийсь час вона мовчки й усе ще
473] Бачить видіння нічне. Розхвильована, мовить до себе:
474] "Горе! Що значило б видиво це безгомінної ночі?
475] Тільки б явою не стало воно! І чого не насниться!
476] Він, проте,— що не кажи,— мене вродою вабить; такого
477] Я покохати б могла, якби братом мені не доводивсь.
478] Гарна з нас пара була б! О, як важко лишатись сестрою!
479] Тільки б мені наяву на таке не рішитись ніколи,-
480] А сновидіння подібне хай часто мій спокій хвилює.
481] В сон не загляне ніхто; хоч уявна, та є в ньому втіха.
482] Як я втішалась у сні! Тільки ти про те знаєш, Венеро,
483] З сином крилатим своїм. Яку явну, щімку насолоду
484] Звідала! Як мене втома п'янка до кісток переймала!
485] Солодко те спогадать. Та не довго тривали розкоші:
486] Стрімко пролинула ніч, осолоді позаздривши нашій.
487] О, коли б можна, змінивши ім'я, поєднатись з тобою,-
488] Батькові, Кавне, твоєму була б я тоді за невістку,
489] Батькові, Кавне, й моєму ти був би за доброго зятя.
490] О, якби з ласки богів було спільним усе в нас, окрім лиш
491] Наших батьків! Якби ти був од мене походженням вищий!
492] Жінку якусь, о мій світе солодкий, ти матір'ю зробиш,
493] Тільки мені, що, на жаль, од тих самих батьків народилась,
494] Братом залишишся ти — в нас обох перешкода єдина!
495] Що ж означають, одначе, ті сни? Чи й у них приховалось
496] Правди вагоме зерно? Чи правдивими є й сновидіння?
497] Краще богам! Вони вільно собі своїх сестер любили:
498] Опію вибрав Сатурн, хоча кровно був зв'язаний з нею;
499] Бог Океану — мав Тетіс, володар Олімпу — Юнону.
500] В небі — закони свої, та чи має хтось право рівняти
501] Звичаї люду й богів, покликатись на їхні подружжя?
502] Тож або з серця свого я зумію прогнати злочинний [165]
503] Жар, а як ні — хай умру і нехай мене на похоронне
504] Ложе складуть, нехай брат хоча мертву мене поцілує.
505] Справа така вимагає, проте, обопільної згоди:
506] Що, припустімо, схвалю, те вважатиме брат за злочинне.
507] Втім, чи ж Еола нащадки не входили в спальню до сестер?
508] Що це на мене найшло? І чому саме їх я згадала?
509] Горе! Куди я хилюсь? Дикі пристрасті, гетьте од мене!
510] Тільки як личить сестрі, тільки так я любитиму брата.
511] Все ж, якби першим судилось йому запалати до мене,
512] Може, душі його пал сприйняла б я не так безсердечно.
513] Значить, чого б не відмовила я, коли б він домагався,
514] В нього прохатиму? Зможеш озватися? Зможеш зізнатись?
515] Зможу, бо змусить любов. А якщо мене зробить німою
516] Сором,— прихований жар у рядках спалахне потаємних".

517] Думка ця, визрівши, перемогла нерішучість душевну.
518] Боком на ложі звелась і, на лівому лікті опершись,
519] Мовила: "Знатиме й він — у любові нечуваній звірюсь.
520] Горе! Куди мене шал порива? Що за пломінь у серці?"
521] Й ті, що на думці слова, тріпотливій руці довіряє;
522] Стилос — у праву бере, навосковану дощечку — в ліву.
523] Сумнів писать не дає: розпочне й проклинає писання.
524] То, написавши, зітре, то щось змінює; ганить і хвалить.
525] Дощечку кинувши, знову бере її; взявши,— відкине.
526] Не розуміє й сама, чого хоче; що мала зробити —
527] Вже не сподобалось їй. То рішучість в очах, то несмілість.
528] Ось написала "сестра", але тут же й затерла те слово,
529] Наново креслить такі ось рядки на блискучому воску:
530] "Та, що з тобою одним лиш могла б однайти своє щастя,
531] Любляча пише тобі. Тільки сором їй, сором назватись!
532] Певно, спитаєш, який в мене намір,— я спершу б хотіла.
533] Не називаючи ймення свого, домогтись, щоб розкрилась
534] Бібліда щойно тоді, коли в здійснення мрії повірить.

535] Різні є свідки безмовні того, що я ранена в серце:
536] Худість і блідість лиця, його вираз і завжди вологі
537] Вічі, й зітхання, що в мене зринали з грудей безпричинні,
538] Часті обійми й цілунки; вони ж — ти, напевно, помітив —
539] Надто палкими були, до цілунків сестри не подібні.
540] Я ж і сама, хоч боліла душа від глибокої рани,
541] Хоч допікав мені шал, намагалась — боги мені свідки! —
542] Скільки змоги було, розумнішою стати хоч трохи.
543] Досі надія ще в мене була — не піддатись навальній
544] Пристрасті, й стільки я, бідна, знесла, скільки дівчина жодна,
545] Певно, знести не змогла б. Та сьогодні зізнатися мушу:
546] Я — переможена й боязко ласки твоєї благаю;
547] Можеш один тільки ти врятувать мене й занапастити.
548] Як учинить — вибирай. Не чужа тебе просить рятунку —
549] Рідна людина, близька, що до тебе ще ближчою бути [166]
550] Прагне, з тобою навік ще тіснішим зв язком поєднатись.
551] Приписи — діло старих; що законне, що проти закону,
552] Хай визначають вони, заклопотані завжди правами.
553] Нашого віку закон — легковажна Венера. Сьогодні
554] Нас не цікавить, що можна, що ні, тому вірим, що все нам —
555] Можна, й великих богів беремо собі радо за приклад.
556] Що нам суворого батька грізьба? Що людські поговори?
557] Що нам усякі страхи? Та коли б і закравсь якийсь острах —
558] Ніжними йменнями "брат" і "сестра" приховаємо втіхи.
559] Можна з тобою віч-на-віч мені розмовлять, коли схочу,
560] Можемо, навіть при всіх, цілуватись, побути в обіймах.
561] Маємо, значить, усе. Не відкинь лиш кохання, що в ньому
562] Вбивчий вогонь мене змусив признатись. Нехай винуватцем
563] Смерті моєї тебе не назве на плиті моїй напис".
564] Віск до краєчка списала рука. Мерехтіла словами
565] Дощечка; ледве останній рядок притуливсь у куточку.
566] Й тут же падіння своє вона-стверджує відтиском персня,
567] Слізьми зросивши його, бо вуста їй гарячка зсушила.
568] Потім із слуг одного, спалахнувши рум янцем, позвала
569] Й так почала: "Віднеси це, слуго найвірніший, моєму...-
570] І зупинилась; а зважившись,— братові",— ледве шепнула.
571] Дощечку, ще як на зло, Даючи йому, з рук упустила.
572] "Не до добра це",— подумала. Лист одіслала, одначе.
573] Вибравши мить, посланець доручив юнакові признання.
574] Кілька рядків перебігши очима, нащадок Меандра
575] Гнівом раптово пройнявсь, те писання відкинув од себе,
576] Вже й на слугу, що зіщуливсь, підняв, було, руку, та стримавсь.
577] "Геть,— прокричав,— поки цілий, пособнику блуду гидкого!
578] Геть же! Й затям собі добре: якби твоя смерть одночасно
579] Не заплямила й мене — ти б життям поплативсь неодмінно!"
580] Зляканий, втік посланець і доносить своїй господині
581] Кавна жорстокі слова. їх почувши, ти, Біблідо, зблідла;
582] Заціпенівши, тремтить, мовби льодом охоплене, тіло.
583] Щойно до тями прийшла — божевілля вернулось до неї,
584] Стерплим іще язиком ось таке, безталанна, лепече:
585] "Так мені й треба! Навіщо було напоказ виставляти
586] Рану свою? А порив, що в душі, десь на дні мав таїтись,
587] Дощечці тій навмання поспішила я звірить — навіщо?
588] Слід було спершу розвідати, мову двозначну повівши,
589] Всі мого брата думки. Щоби мірно наповнювавсь парус
590] Вітром попутнім, належить пізнати потужність і напрям
591] Подуву й морем безпечно плисти, а не так, як ось нині:
592] На буревії незнані туге скерувавши вітрило,
593] Скелям назустріч лечу. Похитнеться судно — й мене вкриє
594] Весь океан, і вітрило моє вже не випірне з нього.

595] Втім, од тієї любові злочинної певна прикмета
596] Застерігала мене: чи ж не я мимохіть упустила [167]
597] Дощечку з рук — ось.тоді й сподівання мої занепали.
598] Треба ж було або день, або згубний свій намір змінити.
599] Краще, мабуть,— таки день. Чи ж мене очевидним знаменням
600] Не попереджував бог? Та якби ж я тоді не шаліла!
601] Слід було словом живим, а не так ось, Черкнувши по воску,
602] Бесіду з ним повести, в божевіллі своєму признатись.
603] Бачив би сльози мої, спостеріг би закоханий погляд.
604] Більше б сказала я слів, ніж на дощечці їх помістилось.
605] Хоч не бажав би,— могла б його шию обняти любовно,
606] А відштовхнув би мене,— йому ноги обвивши руками,
607] Ницьма, півмертва, благала б його не збавлять мені віку.
608] Врешті, пішла б я на все. Та якщо б усе те поодинці
609] Серця зм'якшить не змогло, то, гадаю, — змогло б усе разом.
610] Певно, вина в тому є й посланця мого, хай і часткова:
611] Може, не в пору подав йому лист, може, мить непідхожу
612] Вибрав або не діждавсь, щоб у нього був настрій погідний.

613] Все це на шкоду пішло. Але ж він не вродивсь од тигриці,
614] В грудях не адамант,• не залізо й не камінь у нього —
615] Все-таки серце людське, й не левиця його згодувала.
616] Значить, піддасться колись! Я почну все спочатку, й нізащо
617] В розпачі рук не складу, поки дух ще тримається тіла!
618] Все ж, коли б можна було свої вчинки назад повернути.
619] Не починала б того,— та, почавши, закінчувать мушу!
620] Хай подолаю, скажім, затопчу свою пристрасну мрію,-
621] Те, на що зважилась я, того брат не забуде ніколи.
622] Може подумати він, що сестра захопилася легко,
623] Врешті,— що це лиш обман, його стійкість порушити спроба.
624] Певно, й у гадці б не мав, що це бог мою втомлену душу
625] Мучить і палить вогнем, а не хіть понукає буденна.
626] Гріх є, одначе, гріхом: я писала йому, я благала —
627] Вже ж не вернути того— і якої зазнала зневаги!
628] Хай поступлюся —вини все одно вже не знімуть із мене;
629] Спроба ж якась не применшить гріха, та надію-примножить".
630] Мовила, й знову (настільки вже розум у неї затьмаривсь!)
631] Радо береться за те, що пошкодило їй. Загубила
632] Міру: невдачі нові додають нещасливій наснаги.
633] Виходу вже не було — батьківщину й сестру знавіснілу
634] Кидає він і в чужому краю закладає оселю.

635] Тільки тоді од незмірної туги затьмарення повне
636] На Мі леті ду найшло. Лиш тоді вона, кажуть, у шалі
637] Одяг зірвавши з грудей, почала в них руками вдаряти.
638] Вже й не приховує болю свого: нарікає, схибнувшись,
639] На нещасливу любов. Покидає вітчизну й немиле
640] Вогнище дому свого й подається за братом-вигнанцем.
641] Як, підхопивши твій тирс, о нащадку Семели, вславляють
642] Раз у три роки тебе ісмарійські вакханки, так само
643] Бібліда мчала кудись на поля; її крики протяжні [168]
644] Чули бубаські жінки. їх лишивши, вона до карійців,
645] І до лікійців тоді подалась, і до збройних лелегів.
646] Ось залишила вже й Краг, і Лі міру, й Ксантові хвилі,
647] Далі — й хребет, що з глибин його жар вивергає Хімера —
648] З пащею лева й зміїним хвостом дивоглядна потвора.
649] Вже відшуміли ліси, коли ти, натомившись до краю,
650] Біблідо, падаєш ниць, по землі розпустивши волосся,
651] Й так ось лежиш — похололим лицем до опалого листя.
652] Німфи лелегів не раз намагались підняти зомлілу,
653] Ніжно за стан беручи її, радили тузі любовній
654] Не піддаватись, але до порад був глухим її розум:
655] Німо лежить вона, пальцями вп'явшись у трави зелені,
656] Ллються їй сльози з очей, мураві постачають вологу.
657] Кажуть, у чистий струмок, що й під сонцем улітку не сохне,
658] Німфи ті сльози звели. Що ж іще могли більше зробити?
659] Зразу ж, неначе живиця-сльоза, що сочиться з надрізу,
660] Наче тягуча смола, що з врожайного точиться грунту,
661] Наче замерзла вода, що під подихом теплим Фавону,
662] Сонцем зігріта, з незрушної робиться раптом пливкою,
663] Так, ненастанно сльозами спливаючи, Фебова внучка,
664] Бібліда, стала струмком, що й тепер береже її ймення
665] В тій же долині й пливе під гіллям темнолистого дуба.

666] Звістка про цю дивину розійшлася б, напевно, по Кріту,
667] Славному сотнею міст, але саме на Кріті недавно
668] Сталося чудо нове — в юнака перевтілилась Іфіс.
669] Трапилось так, що фестійська земля, що сусідує з Кносом,
670] Лігда на світ привела; чоловік був нічим не примітний,
671] Із простолюддя, та й статком своїм вирізнявся не більше,
672] , Ніж благородством. А щодо життя, щодо звичаїв добрих —
673] Тут бездоганним він був. До дружини, що в скорому часі
674] Мала родити, він якось звернувся такими словами:
675] "Два побажання тобі: народити без болю, й щоб конче
676] Сина від тебе я мав! Затужив би я в іншому разі.
677] Доля гнітила б мене. Та якщо (проклинаю те слово!)
678] Станеться так, що народиться дівчинка,— я, мимоволі
679] Батьківське в серці згнітивши чуття, повелю: хай загине".
680] Мовив, і ринули сльози з очей, омиваючи лиця,
681] В того, хто так повелів, і в тієї, котрій повеліли.
682] Марно вмовляла тоді Телетуса свого чоловіка,
683] Щоб не обмежував він сподівань її так уже тісно.
684] Та не вмолила його. Наспівала пора, й Телетуса
685] Ледве носила вже визрілий плід в обважнілому лоні.
686] От серед ночі якось, уві сні появившись, до неї •
687] Інаха донька у почті яснім підійшла і край ложа
688] Стала,— чи, може, їй тільки здалось. Над чолом у богині —
689] Місяць рогами срібливсь, колосковий вінок золотився.
690] І діадема цвіла. Там були ще: Анубіс гавкучий, [169]
691] Апіс плямистий, свята Бубастіда і той, хто довкола
692] Втишує всі голоси й закликає до мовчанки пальцем.
693] Сестри були там і той, кого й досі шукають,— Осі ріс,
694] І чужоземна змія, на снодійну отруту багата.
695] Начебто вже й не вві сні — наяву Телетуса почула
696] Голос богині: "О ти, найвірніша з моїх шанувальниць!
697] Думи тривожні розвій і в оману введи чоловіка.
698] Тільки-но звільнить Люціна тебе,— повивай без вагання,
699] Що б не родилось, і знай: я сприяю, прихильна богиня,
700] Всім, хто благає мене; що невдячній ти шану складала,-
701] Не доведеться тобі жалкувати". Й покинула спальню.
702] Радісно з ложа крітянка встає і знімає до неба
703] Чистії руки свої і благає, щоб сон став явою.
704] Біль її раптом пойняв — і тягар тоді випав із лона
705] Сам по собі: народилась дочка, й не довідався батько:
706] Доню — запевнивши всіх, що то син,— віддала вона няні,
707] Щоб годувала, одній тільки їй усю правду розкривши.
708] Дідове ймення, дотримавши слова, дає йому батько:
709] Іфісом дід називавсь. Задоволена мати: це ймення
710] Для чоловіка й для жінки годиться — підозри не буде.
711] Так у невинній неправді обман приховавсь початковий.
712] Все на дитині хлопчаче було, не підводило й личко:
713] Як для хлопчини, так і для дівчинки — рівно хороше.

714] Десять тим часом пролинуло літ, потім — три, й уподобав
715] Батько щасливий для Іфіса, сина, біляву Іанту.
716] Серед фестійських дівчат вирізняв' її чистої вроди
717] Рідкісний дар; від діктейця Телеста вона народилась.
718] Віком і вродою рівні були. Початкову освіту —
719] Раннього віку знання — здобували в наставників тих же.
720] Тут і проникла в їх душі любов. І однакову рану
721] Двоє відчули нараз, сподівання ж у них були різні!
722] Шлюбу жаданого жде, смолоскипи вже бачить весільні,
723] Вірить, що піде за ту, котру хлопцем вважає Іанта.
724] Іфіс кохає й собі, але ж як їй втішатись коханням?
725] Жар не вщухає, однак,— і вже дівчина дівчини прагне.
726] Сльози насилу тамуючи,— "Що маю діяти,— каже,-
727] Що це за дивна, нікому не знана жага мої груди
728] Палить вогнем? Якщо раз мене вишні боги врятували —
729] Хай порятують тепер. А якщо завзялися згубити,-
730] Будь-яким лихом, аби лиш природним, хай мене вразять!
731] Бо ж ні корови не прагнуть корів, ні кобил — кобилиці,
732] Любить овечок баран, оленицю шука собі олень.
733] Звичай такий і в птахів; між тварин не траплялось такого,
734] Щоб до самиці хоч раз не самець пригорнувсь, а самиця.
735] Краще б мене й не було! Чи то справді одні тільки чуда
736] Кріт наш виховує? Сонця дочка тут бика полюбила,-
737] Все-таки, жінка — самця. Моя пристрасть, по правді сказати, [170]
738] Ще божевільніша; та — хоч надію плекала зазнати
739] Втіхи і, вдавшись до хитрощів, образ корови прийнявши,
740] Все ж прихилила бика. Я ж не маю кого й підманути!
741] Тож хай вигадливість цілого світу спливеться до мене,
742] Знову на крилах, що склеєні воском, Дедал хай зів ється,-
743] Що б тут зарадив? Умілець він славний, та хлопцем із діви
744] Й він не зробив би мене, не зумів би змінити й Іанти.

745] Тільки до чого все це? Чи не краще б мені, схаменувшись,
746] Якось до тями прийти й затопити жагу божевільну?
747] Зваж на природу свою і не вводь себе більше в оману,
748] Міру в бажаннях шануй і люби, що жінкам усім любо!
749] Тільки надія і живить любов, і її викликає,
750] В тебе ж — надії нема: від жаданих обіймів ні сторож,
751] Ні чоловіка ревнивого пильність, ні батька суворість
752] Не віддаляють тебе. Твоїй ласці й сама— вона рада —
753] Та недосяжна-таки! Не доможешся щастя, хоч цілий
754] Світ сколихни,— хоч би люди й боги потрудились для тебе.
755] Втім, ні в одному бажанні наразі не маю відмови:
756] Все мені щедрі всевишні, що тільки могли, дарували:
757] Прагне того і вона, і мій батько, і свекор майбутній,
758] Тільки природа, на жаль, з них усіх наймогутніша,— проти.
759] На перешкоді — вона. Недалеко вже мить довгождана:
760] Шлюбний займається день, щоб мені дарувати Іанту,
761] Та не з'єднаємось ми: серед хвиль одчуватиму спрагу.
762] Що вас сюди привело, Гіменею, весільна Юноно,
763] Де молодого нема, де виходимо заміж — обидві?"
764] Змовкла на тому вона. Та не менше від неї Іанта
765] Збуджена: просить, щоб ти, Гіменею, скоріше прилинув.
766] А Телетуса тремтить; то хвороба, мовляв, на заваді,-
767] Як тут весілля справлять? —то знамення якесь лиховісне
768] Бачить раз по раз вона, але й вигадки не безконечні:
769] Врешті, хоча й відсувався не раз, та настав-таки термін
770] Факелів шлюбних: лишавсь тільки день, і тоді Телетуса,
771] Стьожки, що скроні вінчали, з дочки позривавши і з себе,
772] Простоволоса припала до вівтаря й молить: "Ісідо,
773] Мареотійських полів, Паретонія, й Фароса світла
774] Владарко, й Нілу, що хвилю жене сімома рукавами,
775] Змилуйся й вибав сьогодні мене від великого страху!
776] В сні ж я впізнала, богине, тебе — по твоїм одіянні,
777] По смолоскипах твоїх, по оточенні, по брязкотінні
778] Систрів, усе, що ти мовила,— все береже моя пам ять.
779] Те, що дочка моя нині живе, те, що я за обман свій
780] Не поплатилась,— у цьому твоя і заслуга, й порада.
781] Зглянься ж на нас, поможи!" — й на очах забриніли їй сльози.
782] Тут їй здалося, що вівтар схитнувсь — його й справді богиня
783] Зрушила! Храмові двері стряслись, і сріблом заясніли
784] Місяця роги, й зненацька озвалися систри дзвенючі. [171]
785] В щасті не впевнена ще, цьому чуду зрадівши, одначе,
786] Мати покинула храм, а за нею — й дочка її, Іфіс.
787] Тільки сягнисто тепер вона йшла і смуглявішим стало
788] В неї обличчя, і сил додалося, й суворішим видавсь
789] Погляд, і вже не спадало по плечах коротше волосся.
790] Вже не жіночу відчула снагу, бо ж із дівчини щойно
791] Перемінилася ти в юнака. Обдаровуйте храми,
792] Радістю серце сповніть,— і вони обдаровують храми,
793] Й напис ііце додають, що в короткий рядок помістився:
794] "Склав тут юнак ці дари; обіцяла ж їх дівчина — Іфіс".
795] Ранок наступного дня опромінив земне видноколо,
796] Й разом при шлюбних вогнях Гіменей, і Юнона, й Венера
797] Стали — й Іфіс-юнак пригорнувсь до своєї Іанти.

КНИГА ДЕСЯТА
1] Через ефір неосяжний у золототканій киреї
2] Ген до кіконів подавсь Гіменей, на далекий фракійський
3] Берег: його надаремно тим разом Орфей закликає.
4] Все-таки бог надлетів. Та з собою ні радісних співів,
5] Ні розпромінених лиць не приніс, ні щасливих провіщень.
6] Навіть його смолоскип, хоч розмахував ним, не займався —
7] Тільки потріскував, димом густим роз їдаючи очі.
8] Гіршим, однак, було те, що там скоїлось: юна дружина,
9] Серед супутниць-наяд по зеленім гуляючи лузі,
10] Мертвою впала — в п'яту їй змія свого зуба встромила.
11] Досить по ній наридався, благаючи небо, родопський
12] Віщий співець. Щоб, нарешті, й глибинних осель не минути.
13] Зваживсь до Стіксових вод через браму Тенарську спуститись.
14] Тіні блідаві — померлих юрбу — залишивши позаду,
15] До Персефони співець приступив і до того, хто владу
16] В царстві сумному посів. Для початку, пробігши по струнах,
17] Мовив: "О ви, божества попідземного світу, куди ми
18] Прийдемо з часом усі, бо смертними ж ми народились!
19] Щиро звернутись до вас, якщо можна, дозвольте, без мовних
20] Викрутів, без манівців: я не з тим сюди йшов, щоб уздріти
21] Тартар, повитий в імлі, щоб чудовиську, внуку Медузи,
22] Змієволосому, шию потрійним вузлом затягнути,-
23] Задля дружини прибув я сюди: їй змія запустила
24] Зуб свій отруйний в п'яту, вкоротила літа молодечі.
25] В горі я пробував бути стійким, але з богом Любові
26] Годі змагатись; він добре відомий в надземному світі,
27] В вашому ж— мабуть, не так. А проте в його силу я вірю
28] Й тут; адже й вас поєднала Любов, якщо в чутці про давню
29] Крадіж є правда якась. Цим безрадісним обширом смутку,
30] Хаосом цим, що не відає меж, глибиною мовчанки
31] Вас я молю: Еврідіці ви наново виснуйте долю!
32] Всі-бо належимо вам: затримавшись трохи під сонцем,
33] Рано чи пізно у спільну для всіх поспішаєм оселю.
34] Всі ми прийдемо сюди, де притулок останній; ви двоє [173]
35] Правите роду людського сумним найобширнішим краєм.
36] Буде й вона, звікувавши належний свій вік, однією
37] З ваших підлеглих; прошу її тільки на час — не назавжди.
38] Може, на те не погодиться Доля — тоді в підземеллі
39] З нею залишусь і я: то й моєю натішитесь смертю!"
40] Чуючи мову його, що звучала під супровід ліри,
41] Тіні безкровні слізьми залились. Навіть Тантал до хвилі,
42] Спрагнений, не нахилявсь. Іксіонове коло завмерло.
43] Не шматували печінки птахи; Данаїди в бездонну
44] Бочку води не лили; на свій камінь присів ти, Сісіфе.
45] Кажуть, уперше тоді Евменіди, зворушені співом,
46] Лиця зросили слізьми — й не могли вже ні владна дружина.
47] Ні підземелля владар відхилити прохання Орфея.
48] Кличуть мерщій Еврідіку. Була вона серед недавніх
49] Тіней і йшла, нещодавно ужалена, кроком повільним.
50] З нею, однак, ще й умову отримав співець із Родопи:
51] Щоб озирнувсь аж "годі, як уже проминуть вони разом
52] Паділ Авернський, а ні — то повернену втратить дружину.
53] Ось вони в тиші глухій по спадистій пнуться стежині,
54] Темній, стрімкій, що довкіл оповита смолистою млою.
55] Вже й до землі недалеко було, до меж її верхніх,-
56] Тут, помогти Еврідіці бажаючи, спраглий любові,
57] Глянув на неї Орфей — і вона зісковзнула в провалля.
58] Руки співець простягнув, сподівавсь підхопити дружину,-
59] Марно: тремтливих долонь тільки подув летючий торкнувся.
60] Вдруге звідавши смерть, на Орфея, свого чоловіка,
61] Не нарікала вона: на любов хіба хтось нарікає?
62] Тільки востаннє гукнула: "Прощай!" — та до нього долинув
63] Шепіт,— і знову, сумна, подалась у похмурі глибини.
64] Він — остовпів, перейнявшись подвійною смертю дружини,
65] Так, наче той, кого пес триголовий злякав, що нашийник
66] Мав на середній з голів: не раніше звільнився від страху.
67] Ніж од природного стану свого-перевтілився в камінь.
68] Мов той Олен, що на себе ж накликав біду і злочинцем
69] Сам видаватись хотів; або ти, нещаслива Летеє,
70] Вродою горда надмір: ті серця, що горнулись до тебе
71] Пристрасно,— скелі тепер на раменах вологої Іди.
72] Як не благав, як не рвавсь він назад,— перевізник на той бік
73] Перепливти не давав. Сім ночей і сім днів невідступно
74] Він біля Стіксу, зчорнілий, сидів, не торкаючись хліба.
75] Тугою, болем душевним жививсь, упивався сльозами.
76] Чуючи жаль до підземних богів, на верхів я Родопи,
77] В край свій подавсь і на Гем, де буйні гудуть Аквілони.

78] Рік, що сузір ям риб завершився, Тітан ясночолий
79] Ось уже втретє зімкнув, та Орфей, одцуравшись любові,
80] Жодної жінки не знав, чи тому, що до них став байдужий,
81] Чи через те, що беріг свою вірність. А з ним поєднатись [174]
82] Прагнули різні й відмову гірку не одна тоді чула.
83] Став він призвідцем того, що й суворі фракійські племена,
84] Хіть невгамовну свою перенісши на хлопців незрілих,
85] Віку людського весну, наче квітів первинки, зривають.

86] Пагорб самотній знімавсь, а на ньому — немовби майданчик,
87] Що віддаля зеленів, муравою м'якою порослий.
88] Затінку там не було. Та як тільки співець божественний
89] Сів на зелену траву й дзвінкострунної ліри торкнувся,-
90] Затінок там появивсь: бо додонське сюди завітало
91] Дерево, гай Геліад, а за ними — й дуб небосяжний;
92] Липи м які прибули, потім — буки й лаври безшлюбні,
93] З ними — горіхи ламкі і для ратищ уживаний ясен.
94] Далі — ялиця гладка, і жолуддям обтяжений скельний
95] Дуб, і розкішний платан, і клен, що багатий на барви.
96] Лотос, покинувши воду, прийшов і верба надбережна.
97] Вічнозелений самшит, і кущі тамариску тонкого,
98] Й мирт, що двоколірні має плоди, й пурпурова калина,
99] Й ви до співця дотягайсь, цупконогі плющі, а за вами —
100] І виноградна лоза, і лозою оплетені в язи.
101] Пінія, і гостролист, і суничник, що вгнувсь од червоних
102] Ягід, і пальма гнучка — гомінких перемог нагорода.
103] Врешті — і сосна прийшла, підібравши колюче волосся.
104] Дерево, миле Кібелі, бо ж Аттіс, її шанувальник,
105] Тільки-но вигляд утратив людський,— затвердів у цій сосні.

106] Був серед них кипарис, до стовпа межового подібний;
107] В дерево те замінивсь колись хлопець, улюбленець бога.
108] Що тятиву і струну напинав із однаковим хистом.
109] Вільно під захистом німф на картейських лугах велетенський
110] Жив собі олень колись. І такі були в нього крислаті
111] Роги, що сам собі створював затінок над головою.
112] Золотом роги ясніли до сонця. З округлої шиї
113] Аж до плечей в самоцвітах рясних опадало намисто.
114] Срібна гойдалась у нього над лобом однолітка-булла,
115] Звиснувши на ремінцях. Мерехтіли під вухами в нього
116] Біля заглиблених скронь у сережках коштовні перлини.
117] Страху, породі своїй притаманного, дивний цей олень
118] Зовсім не мав: у двори час од часу заходив; охоче
119] Будь-кому шию свою підставляв, домагаючись ласки.
120] Ти ж, Кипарисе, на острові Кеосі красеню перший,
121] Ним щонайбільше втішавсь. Залюбки на нові пасовища
122] Оленя ти проводжав, до джерельно прозорої хвилі.
123] То йому в роги вплітав різнобарвні квітки, то, бувало,
124] Сівши на нього, немов на коня, за вуздечку багряну
125] Смикав і їздив собі то сюди, то туди для забави.
126] Був тоді полудень. Літо парке. Від пекучого сонця
127] Клешні криві прибережного Рака вогнем пойнялися.
128] Втомлений олень приліг на траву під розлогою тінню [175]
129] Дерева й тілом усім живодайну вбирав охолоду.
130] Тут Кипарис ненароком поцілив його в саме серце
131] Списом; і, бачачи те, як він гине од лютої рани,
132] Згинути вирішив сам. Розважав його Фе б у тім горі,
133] Як тільки міг! Нерозумно, мовляв, себе в гріб заганяти
134] Через дрібницю таку. Але той все зітхає і просить
135] Лиш одного, щоб ось так, як тепер, міг постійно тужити.
136] Вже в нього кров од надмірного плачу покинула тіло.
137] Вже зеленіти почав поступово. І навіть волосся,
138] Хоч тільки що нависало м'яке, над чолом білосніжним,
139] їжитись враз почало, жорсткуватим, загостреним стало —
140] Вже & не волосся воно, а націлене в небо верхів'я.
141] Сумно зітхнув тоді бог: "Оплаканий нами, ти й інших
142] Будеш оплакувать,— мовив,— супутник людської скорботи".

143] Ось яким лісом Орфей оточив себе; сам же безпечно
144] Серед усяких тварин, серед звірів сидів і пернатих.
145] Тільки-но пальцем великим ковзнув попередньо по струнах
146] І пересвідчивсь, що всі відгукнулися милим співзвуччям,
147] Хоч гомонить з них по-своєму кожна,— почав свою пісню:

148] "Музо, Юпітером ти (над усім-бо — Юпітера влада!)
149] Пісню мою розпочни. Я могутність його і раніше
150] Славить любив: на гучнішім ладу награвав про гігантів,
151] Про блискавичні вогні, що флегрейські поля засипали.
152] Ліру тендітнішу нині візьму: юнаків оспіваю,
153] Що полюбились богам, і дівчат, що, вогнем запалавши
154] Протизаконним, за пристрасть свою поплатились належно.

155] Батько богів у свій час полюбив Ганімеда-фрігійця
156] Палко, й тоді він придумав, який собі вибрати вигляд,
157] Що до лиця б йому був: тільки тим він погодився стати
158] Птахом, який блискавиці його має силу носити.
159] Мить — і розправивши крила підроблені широко в небі,
160] Вже й Іліада несе,— він виповнює чаші й сьогодні,
161] й, хоч це Юноні болить, Громовержцю нектар наливає.

162] Так, Амікліде, й тебе переніс би в ефірні висоти
163] Феб, але часу, на жаль, не дала йому заздрісна доля.
164] Все ж обезсмертив тебе. Рік у рік, як лише пересилить
165] Зиму весна, як Овен після Риби сльотливої блисне,
166] Серед заврунених трав на стеблі розквітаєш зеленім.
167] Ти був улюбленцем батька мого. Надаремно священні
168] Дельфи, котрі в осередку землі, свого владаря ждали.
169] Бог тоді радо бував на Евроті й у вільній од мурів
170] Спарті. Не дбає вже він ні про стріли свої, ні про ліру.
171] Сам же себе він забув: хоча бог,— не цурається сітей,
172] Стримує чуйних собак, через дебрі гірські йому любо
173] Разом іти: спілкуванням постійним жагу свою живить.
174] Вже посередині шляху свого — став Тітан ясночолий:
175] Між учорашньою ніччю й тією, котра наближалась. [176]
176] Друзі одежу зняли, намастили оливковим соком
177] Тіло, й диск почали, до змагань приступивши, метати.
178] Першим його, розмахнувшись, пустив у прозоре повітря
179] Феб — і стрімким тягарем розметав усі хмари зустрічні.
180] Часу чимало пройшло, поки диск, повернувшись на землю,
181] Впав. Ось таке можуть сила і хист, коли в парі, звершити.
182] Грою захоплений, саме в ту мить нахиливсь тенарієць —
183] Диск підхопити хотів,— але той від землі блискавично
184] В цю ж таки хвилю відбивсь і тебе, Гіакінте, в обличчя
185] Наче б із пращі потужної вразив. Збіліли обоє —
186] Хлопець і бог. Він на руки підхоплює тіло зів яле.
187] То зігріває його, то висушує рани криваві,
188] Зілля кладе: зупинить хоче душу — невтримну, летючу...
189] Хист не поможе, проте, коли рана — невиліковна.
190] Як на городі, коли хтось надломить фіалку, чи дикий
191] Мак, чи лілею з тичинками жовтими в чашечці білій,-
192] Никнуть вони, нахиливши додолу голівки зів ялі:
193] Втриматись сили нема, і верхівками дивляться в землю,-
194] Так от і він свою голову клонить; безсило на плечі,
195] Вже й під своєю вагою вгинаючись, падає шия.
196] "Гинеш, обдурений долею, в розквіті літ, Ебаліде! —
197] Вигукнув Феб.— Твою кров — мимовільний мій злочин — я бачу.
198] Ти — моя мука, мій біль. До могили твоєї причетна
199] Буде правиця моя, бо й довів я тебе до могили!
200] Втім, чи моя тут вина? Якщо так, то виною назвати
201] Можна б і гру; якщо так, то й кохання назвімо виною.
202] О, якби згинуть я міг замість тебе! Якби міг померти
203] Разом з тобою! А що я не вільний од присудів Долі —
204] Будеш зі мною вовік — на співучих устах і на думці.
205] Тільки тебе відтепер моя пісня вславлятиме й ліра.
206] В квіт обернувшись новий, мого стогону мітку нестимеш.
207] Прийде пора — й у той самий квіт переміниться славний
208] Воїн-герой; на пелюстці і ймення його прочитають".
209] Поки таке майбуття Аполлон правдомовний віщує,
210] Кров, що в той час по землі розлилася, траву заплямивши,
211] Кров'ю вже не була: заяснівши, мов пурпур із Тіра,
212] Квіт появився, подібний до лілії, тільки ж у неї
213] Сріблом блищать пелюстки; найчистішим багрянцем — у нього.
214] Фебові мало й цього: щоб іще було більше пошани,
215] Сам він зітхання своє залишає на квітові: "Ай, ай!"
216] На пелюстках надписав — у тих літерах тугу засвідчив.
217] Що Гіакінта на світ привела — не соромиться Спарта;
218] Й досі шанують його: рік у рік там, за звичаєм предків,
219] Пишно святкує народ Гіакінтії, свято триденне.

220] Та запитай Аматунта, що славний багатством металів,
221] Чи Пропетідами може пишатись,— за них йому сором,
222] Як і за тих, що на лобі в них гострі колись виступали [177]
223] Роги подвійні, тому й таку назву їм дано— керасти.
224] Вівтар гостей охоронця — Юпітера (й згадувать страшно!)
225] Перед ворітьми їх двору стояв. Хто з мандрівців на ньому
226] Кров спостеріг, той був певен, що тут охоронцеві-богу
227] Ріжуть молочних телят і дворічних ягнят аматунтських.
228] Різали гостя, однак! Щоб не бачить такого блюзнірства,
229] Вже й благодатна Венера, було, залишити хотіла
230] Кіпру луги та міста. "А проте,— схаменулась,— у чому ж
231] Винен тут край мій — долини й міста, мого серця розрада?
232] Краще хай плем'я безбожне страждає, зазнавши вигнання,
233] Смерті або чогось іншого, що між вигнанням і смертю.
234] Що ж би це бути могло? Лиш одне: перевтілення кара".
235] Поки вагалася, в що б обернути їх, якось на роги
236] Глянула — й думка прийшла їй: рогатими будуть віднині.
237] й тут же зробилися з них вайлуваті битливі корови.

238] Не визнавали, однак, Пропетіди й тоді, що Венера —
239] Це божество. За образу таку вони з волі богині
240] Першими тіло й принаду свою почали продавати.
241] Що таке сором — забули вони й не рум'янились навіть,
242] Так що й у камінь твердий перевтілити їх було легко.

243] Бачачи бруд, у якому вони свої дні марнували,
244] Й хиби, що ними так щедро жінок наділила природа,
245] Пігмаліон одинцем собі жив і не думав шукати,
246] Хто б із ним ложе ділив,— без дружини обходився довго.
247] З кості слонової білу, мов сніг, той умілець тим часом
248] Вирізьбив постать такої краси, що подібної жінки
249] Світ не народжував ще — й у різьбу свою сам закохався.
250] В неї живе, як у діви, обличчя; ось-ось — ти сказав би —
251] Рухатись буде вона, щоби тільки набралась відваги.
252] Так під мистецтвом не раз приховатися може мистецтво!
253] З дива не сходить різьбяр: запалав до різьби, мов до тіла.
254] Часто рукою свій твір випробовує: хоче дізнатись,
255] Тіло чи кість перед ним; що не кість — присягнутись готовий!
256] Часто, цілуючи, й сам мовби чує її поцілунки,
257] Шеп^е їй щось, обнімає; здається йому, що під пальцем —
258] Тіло пружне, тож боїться на ньому синець залишити.
259] Чи, пригортаючись, пестить її, чи приємні дівчатам
260] їй подарунки несе: черепашки, камінчики круглі,
261] Різні пташини дрібні, рясноцвітні веселкові квіти,
262] Ніжні лілеї, барвисті м'ячі й Геліад бурштинові
263] Сльози, що впали з дерев. До лиця їй вбрання добирає,
264] Перснями — пальці, намистом ясним прикрашає їй шию,
265] В вухах сережки блищать, мерехтять самоцвіти на грудях —
266] Личить усе. Та не менше вродлива й тоді, коли гола.
267] На покривало сідонської барви її приміщає —
268] Ось, мовляв, подруга ложа мого; під нахилену шию
269] З пуху подушку кладе, мовби та відчувать могла справді. [178]
270] Свято Венери, на Кіпрі всьому найславніше, настало.
271] В жертву для неї призначені золоторогі телиці
272] Падали, тільки-но бризнула кров з білосніжної шиї.
273] Ладан куривсь. Перед вівтарем, жертву обіцяну склавши,
274] Боязко Пігмаліон прошептав: "Якщо все в ваших силах,-
275] Дайте дружину, боги (не сказав: "Із слонової кості").
276] Хай до тієї,— додав,— що я вирізьбив, буде подібна".
277] Що мав на думці різьбяр,— золота здогадалась Венера,
278] Адже на святі була; виявляючи ласку богині,
279] Тричі вогонь спалахнув, язиками лизнувши повітря.
280] Щойно додому прийшов,— нахилившись над ложем, цілує
281] Діву, різця свого твір. Але що це? Чи теплою стала?
282] Ще раз устами торкнувсь, до грудей дотулився рукою —
283] Кість розм'якає слонова: втрачаючи твердість природну,
284] Вже подається під пальцями. Так от гіметський на сонці
285] Лагідним робиться віск і під пальцем великим потрібних
286] Форм набуває — в роботі стає для роботи придатним.
287] Пігмаліон остовпів; чи радіть, чи лякатись — не знає.
288] Ще раз і ще раз творіння свого доторкнувся з любов'ю —
289] Тіло було! Він одчув, як під пальцем забилися жили.
290] Тільки тоді міг Венері засвідчити всю свою вдячність
291] Пафський щасливий герой. І до вуст непідроблених, справжніх
292] Тільки тоді він припав. Поцілунки палкі відчуває
293] Діва й рум'яниться; світлі свої піднімає до світла
294] Очі — й небо ясне водночас, і коханого бачить.
295] Благословляє цей шлюб, що його й влаштувала,— Венера.
296] Дев'ять разів заокруглювавсь місяць, єднаючи роги,-
297] Й Пафа вона повила, від якого названо й острів.
298] Потім від неї Кінір народивсь, і міг би щасливцем
299] Бути він серед людей, якби доля дітей не послала.

300] Про страхітливе співаю тепер. Відійдіть якнайдалі,
301] Дочки й батьки! А якщо вам приємною видасться пісня,
302] Не довіряйте в цій пісні мені, у цей злочин не вірте.
303] Хто з вас повірить-таки, хай повірить і в кару за злочин.
304] Та, якщо сталось таке, й не пішла проти цього природа,-
305] Рад я за наш ісмарійський народ, за цю сторону світу,
306] Рад за цей край, що далеко лежить од земель, де зродився
307] Цей ще не чуваний гріх. Нехай будуть амомом багаті,
308] Славні корицею й костом, нехай із дерев там спливає
309] Ладан; хай інші чудові рослини виводить Панхайя,-
310] Вивела мірру, проте! Й вона дорого їй обійшлася!
311] Навіть Ерот запевняв, що не він тобі, Мірро, стрілою
312] Серце прошив: до такого гріха його жар непричетний.
313] В тебе стігійський вогонь і отруту Ехідни вдихнула
314] З трьох божевільних одна: хоч ненависть до батька — це злочин,
315] Більший злочин, однак,— це кохання твоє. Звідусюди
316] Вибрані прагнуть тебе женихи. Всього Сходу юнацтво [179]
317] Рветься до ложа весільного. Між усіма ними, Мірро,
318] Вибери мужа собі. Вибирала, на жаль, не між ними.
319] Хоче спокусі сама, розуміючи блуд свій, опертись:
320] "Що це зі мною? Куди пориваюсь я? — мовить до себе,-
321] Згляньтесь, боги, справедливосте, батьківське право священне,-
322] Впасти в той гріх не дозвольте мені, хай не скоїться злочин!
323] Тільки чи злочин це справді? З такою любов'ю віддавна
324] Миряться кровні зв'язки. Без розбору ж єднатися звикло
325] Все, що живе на землі: за ганьбу не вважає телиця
326] Батька на спині нести; жеребцеві дочка віддається,
327] Тих, що їх сам породив, запліднює цап; так і птахи
328] Плід свій від того несуть, чиє сім'я дало їм початок.
329] Добре живеться таким! Ланцюгами злобливих законів
330] Люди себе ж оплели; що природа сприймає спокійно,-
331] Заздрісне право ганьбить. Але, кажуть, такі є племена,
332] Де собі вільно єднаються батько з дочкою, а мати —
333] З сином — немовби подвоюють шану й любов обопільну.
334] Горе! Чому я не там народилась! Тутешні звичаї,
335] Бачиться, шкодять мені. Але годі весь час про те саме!
336] Гетьте, злочинні думки! Він достойний любові, одначе —
337] Тільки як батько. Виходить, якби не доводився батьком
338] Славний Кінір, то з Кініром і ложе могла б я ділити!
339] Значить, він мій і тим самим — не мій. Поміж нас — чи не диво? —
340] Близькість межу провела. Чи не краще б нам бути чужими?
341] Кину вітчизну, подамся в світи, щоб у тім божевіллі
342] Не допуститись гріха. Та злочинна жага зупиняє:
343] Тут — на Кініра дивлюсь, розмовляю, горнуся до нього,
344] До поцілунку спішу — на щось більше й права не маю.
345] Втім, про щось більше не слід було й думати, діво безбожна!
346] Не відчуваєш хіба, як і назви, й права ти змішала?
347] Батько — любовник, а мати — суперниця будуть у тебе?
348] Будеш для сина сестрою, а матір'ю станеш для брата?
349] Чи не лякаєшся сестер із зміями замість волосся,
350] Що, до очей і до уст наближаючи факел жахливий,
351] Бачать, що серце таїть. Поки тілом ти ще не згрішила,
352] Дбай про невинність душі; нездоланних законів природи
353] Цим небувалим, ганебним зв'язком не посмій забруднити.
354] Хай він, скажімо, полюбить тебе — все одно не піддасться
355] Звабі: шанує звичай. О, якби він зазнав мого шалу!"

356] Мовила так. А Кінір заклопотаний: що відповісти
357] Цілій юрбі женихів. Поіменно, звернувшись до Мірри,
358] Перераховує їх, щоб од неї почуть її вибір.
359] Мірра спочатку мовчить і, не зводячи погляду з батька,
360] Жаром палає; гаряча сльоза їй зволожила очі.
361] "Он яка доня моя,-здивувався Кінір,— соромлива".
362] Каже: "Не плач!" І цілує в уста, й витирає їй сльози.
363] Мірра ще дужче горить. На питання, кого б побажала [180]
364] Мужем назвати,— "Подібного,— мовить,— обличчям до тебе".
365] Той, не подумавши, ще й похвалив: "Поважай так постійно,
366] Донечко, батька свого!" Про повагу до батька почувши,
367] Зблідла, свідома своєї провини, похнюпилась діва.
368] Час опівнічний минав. Одігнав і турботи, й утому
369] Сон. Та Кініра дочка невгамовним, що душу з їдає,
370] Все ще палає вогнем, од бажання шаліючи знову.
371] То в безнадію впада, то кріпиться; то сором, то пристрасть
372] Мучать її, не збагне, що робити. Як сосна могутня
373] На вирішальний чекає удар і не знає, куди їй
374] Впасти, й стоїть, завагавшись, погрозлива з кожного боку,
375] Так от і Мірра: поцілена в серце, скеровує думку
376] В різні боки водночас, рівноваги зловити не може.
377] В смерті вона від жаги порятунку й спочинку шукає.
378] Смерть її вабить. Чимшвидше їй хочеться шию дівочу
379] Взяти в петлю. На одвірку свій пояс вузлом зав язала.
380] "Милий Кініре, прощай! Але знай: через тебе я гину!"
381] Мовила й зашморгом горло бліде почала затягати.

382] Схлипи й неясні слова годувальниця, кажуть, почула,
383] Що вихованки своєї поріг пильнувала дбайливо.
384] Тут же на ноги тремтливі зметнулася; вбігши в кімнату,
385] Бачить: готується смерть — і б є себе в груди старенька,
386] Зойкнувши, й одяг у розпачі рве і, здійнявши їй з шиї,
387] Геть одкидає петлю, і тоді бере Мірру в обійми,
388] Плаче й розпитує, що на ту стежку її спрямувало.
389] Дівчина мовчки стоїть, від землі не відводячи зору.
390] Жаль їй, що так по-дурному зірвалася спроба померти.
391] Молить стара своїм сивим волоссям, оголює груди
392] Висохлі, молить колискою й покорг.ом першим, солодким,
393] Щоб свою тугу їй звірила. Дівчина ж тільки зітхає
394] І відвертає лице. Але та, щоб свого домогтися,
395] їй обіцяє не тільки мовчанку: "Довіришся,— каже,-
396] То й посприяю тобі, хоч стара вже, не згірш молодої.
397] Може, пройняв тебе шал — пошепчу, заварю тобі зілля.
398] Може, зурочена ти — ворожильним обрядом очищу.
399] Може, гнівляться боги — їх молитвою можна власкавить.
400] Що ж могло трапитись ще? Процвітає твій дім, і достаток
401] Не покидає його. Ще живуть твої батько та мати!"
402] Мірра здригнулась, почувши про батька; з грудей мимоволі
403] Вирвався стогін тяжкий. Але няня й тоді ще нічого
404] Не запідозрила. "Мабуть, закохана",— думка майнула.
405] Правду дізнатися хоче будь-що; до старечого лона
406] Горне заплакану, слізно блага, щоб у горі своєму
407] Звірилась. Не випускаючи Мірри з обіймів старечих,
408] Каже їй: "Мабуть, кохаєш когось. Не хвилюйсь: помічною
409] Буду й у цьому тобі. Ні про що й здогадатись не зможе
410] Батенько твій". На те слово од няні вона відсахнулась, [181]
411] Мов божевільна, й припавши до ложа: "Облиш мене,— каже,-
412] Згляньсь!" А що й далі старенька вивідує: "Годі! — гукнула,-
413] Ятрити рану мою! Докопатись до злочину хочеш?"
414] До вихованки своєї простягує няня, жахнувшись,
415] Руки, тремтливі од немочі й страху; до ніг їй упавшу
416] То примовляє ласкаво, то кидає оком на зашморг,-
417] Руки на себе, мовляв, накладу, якщо біль свій від мене
418] Ти затаїш. Якщо звіриться їй — помогти обіцяє.
419] Дівчина очі насилу звела, і старенькій на груди
420] Сльози рясні пролились. І вже декілька раз на півслові
421] Сором уста їй змикав. Затуливши лице, вона врешті
422] Мовить: "Яка ж моя мати щаслива своїм чоловіком!"
423] Тяжко потому зітхнулося їй. А в старенької няні
424] Наче мороз перебіг поза спиною, в кості проникнув;
425] Дибом їй стало на всій голові посивіле волосся.
426] Довго вмовляє її найжахливішу вибити з серця
427] Пристрасть. А та, хоча знає, що слід саме так учинити,
428] Смерті жадає одно, якщо милим не буде втішатись.
429] Няня ж на те: "Не вмирай, будеш мати свого..." — не посміла
430] Мовити "батька", й присягою скріплює цю обіцянку.

431] Свято Церери подружні жінки святкували щорічне.
432] Всі вони в білий, мов сніг, у цей день споряджаючись одяг,
433] Перші плоди їй несуть, з колосків посплітавши віночки.
434] Дев'ять ночей у ту пору своїх чоловіків до себе
435] Не допускають жінки. Кенхреїда в числі шанувальниць
436] Участь у святі так само взяла, володаря дружина.
437] Тож, поки вільним було від жони повноправної ложе,
438] Няня Кініра сп янілим найшла, й, на біду розторопна,
439] Під неправдивим ім'ям про любов сповіщає правдиву.
440] "Гарна з лиця",— додає. Коли віком її поцікавивсь,
441] Каже: "Ровесниця Мірри". "Приводь же!" — Кінір заохотивсь.
442] Та, лиш додому прийшла,— "Порадій, вихованко! —гукнула,-
443] Наша взяла!" Але повної радості діва злощасна
444] Не відчувала: щось наче гнітило її й одночасно
445] Втісі радіє п'янкій — ось такий бува розлад душевний!
446] Час наставав, коли все затихає. Боот у ту пору
447] Серед Тріонів свій Віз повертав уже, дишло скосивши.
448] Мірра на злочин іде. Золотавий із неба тікає
449] Місяць. У скопищі хмар мерехтливі зірки поховались.
450] Ніч залягла без вогнів. Ти лице своє перший, Ікаре,
451] Скрив. А тоді й шанувальниця батька свого — Ерігона.
452] Тричі спіткнулася Мірра, йдучи; по дорозі їй тричі
453] Пугач пугукнув сумний, та її не лякають знамення:
454] Йде-таки в ніч, а вона, непроглядна, притуплює сором.
455] Няню стареньку за руку взяла однією рукою,
456] Другою — в пітьмі намацує шлях. Ось і східці до спальні.
457] Вже до дверей підійшла, вже всередину входить, а далі — [182]
458] Ноги немов підкосилися в неї; на зблідлім обличчі —
459] Ані кровинки: де й звага поділась? Що ближче до ложа —
460] Більший бере її жах. Тій затії сама вже не рада,
461] Хоче звідсіль утекти, поки темно й ніхто не побачив,
462] Та відступать їй стара не дає; до високого ложа
463] Мірру насильно веде і, вручаючи,— "Ось тобі,— каже,-
464] Дівчинка гарна, Кініре!" Й ганебним зв'язком їх єднає.
465] От і прийняв свою плоть на постіль соромітницьку батько.
466] Сором дівочий і страх заспокоює словом ласкавим.
467] Певно, дочкою її, відповідно до віку, йменує.
468] "Батьку",— сказала й вона, й те звертання поглибило злочин.
469] Повною батьківську спальню лишає: в осквернене лоно
470] Злочину плід прийняла, нечестиве виношує сім'я.
471] Другої ночі подвоївся гріх. І далі — без ліку.
472] Врешті, дізнатись Кінір захотів, з ким провів у коханні
473] Стільки ночей. Принесли смолоскип — і, жахнувшись, побачив
474] І лиходійство, й дочку. Занімівши з великого болю,
475] З піхов, що висіли побіч, вихоплює меч свій блискучий,-
476] Ніч доокіл нависала сліпа, й лиш тому пощастило
477] Міррі з душею втекти. По широких полях находившись,
478] Пальми арабів і ниви панхайські навік покидає.
479] Дев'ять разів заокруглювавсь, роги змикаючи, місяць —
480] І на Сабейській землі прилягла, натомившись до краю.
481] Ледве тягар свій несла. Вже й не знала, про що їй благати.
482] Жити не маючи сил, а померти — не маючи зваги,
483] Руки до неба звела: "О боги, якщо ті, хто розкаявсь,
484] Ласку ще мають у вас,— на сумну заслужила я кару,
485] Що не кажи. Щоб живою, однак, я живих не ганьбила,
486] Мертвою — мертвих, з обох володінь проженіть безталанну:
487] Перемінивши мене, відмовте в житті мені й смерті!"
488] Хтось із безсмертних таки змилостививсь. Останнє благання
489] Часто схиляє богів: ще говорить, а вже її стопи
490] В землю вростать почали, вже поповз, розщепляючи нігті,
491] Корінь кривий — деревини стрункої надійна опора.
492] Стовбуром стали кістки, й тільки мозок у них залишився.
493] Кров замінилась у сік, а руки — в галуззя розлоге,
494] Пальці — в малі гілочки, покривається шкіра корою.
495] Дерево ж далі росте; обважнілий живіт охопило,
496] Вже до грудей підповзло, вже й до шиї, цупке, підступає.
497] "Задеревіти б скоріш!" — не втерпіла вона, й за хвилину
498] Голову в плечі, в кору поринаючи ціла, ввібрала.
499] Все ж, хоч вона й відчуття свої мусила втратити з тілом,-
500] Плаче весь час, і спливають по стовбуру сльози гарячі.
501] Слави й слізьми зажила: з-під кори випливаючи, краплі
502] Ймення її бережуть, і воно не затреться ніколи.

503] В блуді зачате дитя під корою зростало тим часом.
504] Осиротіле, шукало дороги, якою б із лона [183]
505] Вийти до світла. Живіт розбухав у твердій деревині,
506] Матір вагою гнітив. Але біль породіллі — безмовний:
507] Навіть Люціну, щоб їй посприяла, покликать не може.
508] Все ж наче родить вона: зігнувшись, немов од переймів,
509] Дерево стогін глухий видає і спливає сльозами.
510] Зглянувшись, біля стражденних гілок милостива Люціна
511] Стала й, торкнувшись їх лагідно, слово потрібне шепнула.
512] Стовбур тоді розщепивсь, і живий з-під кори виступає
513] Плід: закричало хлоп'я, і поклали дитятко наяди
514] На моріжок, омивають його материнськими слізьми.
515] Заздросте, й ти його вроду схвалила б. Якими звичайно
516] Бачимо голих Амурів-богів на картинах, таким ось
517] Він був. Але щоб обличчю й спорядження відповідало,-
518] Дай йому вигнутий лук, а вони вже хай будуть без лука!
519] В безвість тим часом роки непомітно пливуть-одлітають...
520] Що є на світі прудкішим од них? Чи не так і той хлопчик,
521] Син свого діда й сестри, що недавно ще був під корою,
522] Щойно народжений,— вже ось дитя золоте, прехороше,
523] Вже він юнак, уже муж і вже сам красивіший од себе.
524] Милий Венері вже став і мстить за жагу .материнську.

525] Хлопчик, цілуючи матір якось, мимоволі їй груди
526] Зранює вістрям стріли, що йому з сайдака виступала.
527] Сина вона відштовхнула в цю мить, та було вже запізно:
528] Рана, хоча й незначна, таки добре взнаки їй далася:
529] Смертний подобався муж — і богиня Кітеру лишає,
530] Вже надокучив їй Паф, оперезаний морем, не милі
531] Славний рибою Кнід, Аматунт — на метали багатий.
532] Навіть про небо забула вона: їй Адоніс — над небо.
533] Ходить за ним крок у крок. Хоч у затінку любому досі
534] Все догоджала собі й свою вроду щоденно плекала,-
535] По крутосхилах тепер, по яругах, по дебрях блукає,
536] Аж до колін, як Діана це робить, поділ підіп'явши.
537] Скликує чуйних собак, на легку їх нацьковує здобич:
538] То на зайців боязких, то на оленів високорогих,
539] То переслідує сарн. Кабанів уникає, одначе,
540] Й хижих вовків, і кошлатих ведмедів, що звикли грозити
541] Кігтями, й левів страшних, що впиваються кров'ю худоби.
542] Хоче й тебе впильнувати, Адонісе (жаль, що не завжди
543] Слухають добрих порад!). "Полохливих одважно виловлюй,-
544] Радить йому,— а з відважними — ой, небезпечна відвага!
545] Зглянься на мене, молю! Не шукай собі смерті, юначе!
546] Звіра того не чіпай, що дала йому зброю природа,-
547] Дорого слава твоя обійшлася б мені! Зрозумій же:
548] Вік твій, і врода, й усе, що мене полонило, для лева,
549] Для кабана це — ніщо: на красу не подивляться звірі.
550] В іклах кривих кабана блискавиця стрімка приховалась:
551] Гнів і нестримна могуть вирізняють рудавого лева; — [184]
552] Як я ненавиджу їх!" Він питає чому. А Венера:
553] "Що ж, оповім. Хай здивує тебе перевтілення давнє.
554] Втім, од незвичних блукань я втомилась. Д,о речі, й тополя
555] Наче запрошує нас у свій затінок. Замість постелі
556] Буде для нас моріжок. Побіч тебе охоче приляжу
557] Тут на землі!" Й прилягла. На траві спочиває — до нього
558] Тулиться й голову ніжно кладе юнакові на груди.
559] Так почала, поцілунками переплітаючи мову:

560] "Може, ти чув, як одна була дівчина, що найпрудкіших
561] Переганяла мужів. Ти не думай, однак, що ця чутка
562] З байки пішла: таки справді вона всіх позаду лишала.
563] Важко судить, чи прудкіша була вона, чи красивіша.
564] Бога про мужа спитала якось. Той на те: "Аталанто,
565] Муж не потрібен тобі. Утікай якнайдалі від мужа!
566] Та не втечеш, і себе, хоч живою залишишся, втратиш".
567] От і живе вона в темних лісах, незаміжня, злякавшись
568] Віщих слів божества, й женихам, щоб охоту відбити,
569] Ставить умову таку: "Тільки з тим обіцяю побратись,
570] Хто перегонить мене. Позмагайтесь ногами зі мною.
571] Спальні й дружина — така нагорода прудкого чекає,
572] А неквапливого — смерть. Ось така перегонів умова!"
573] Справді нечувана! Врода, проте,— неабияка сила!
574] Ось уже ціла юрба залицяльників бігти готова.
575] Сів там собі й Гіппомен, споглядач небезпечного бігу;
576] "Щоб аж такою ціною,— гукнув,— домагатись дружини?"
577] І глузувати почав з юнаків, до любові жадібних.
578] Та коли сам на лице її й тіло без одягу глянув,
579] Як на моє ото чи на твоє, якби дівою був ти,-
580] Тільки руками сплеснув. "Надаремно над вами,— промовив,-
581] Я насміхавсь: нагороди не бачив, заради якої
582] На небезпеку йдете. Вихваляючи, й сам запалився".
583] Молить богів, щоб ніхто Аталанти не зміг перегнати.
584] Чує і заздрість, і страх. "Та чому б і мені в перегонах,-
585] Спало на думку йому,— не попробувать щастя? Сміливим
586] Допомагають боги!" Поки так бадьориться й до себе
587] Мовить юнак Гіппомен,— мов окрилена, діва знялася.
588] "Скіфська стріла так не мчить",— захопивсь молодець аонійський
589] Дивною прудкістю ніг. Та найбільше його полонила
590] Врода її осяйна, легковійним помножена бігом.
591] П'ятами б'є у поділ, що під подувом вільним лопоче,
592] Над білосніжними звившись раменами, плеще волосся,
593] Барвним узором мигтять підколінних підв'язок лямівки.
594] Ось на сліпучу, неторкану білість дівочого тіла
595] Тінь червонява лягла. Так на мармурі передпокою
596] Світло рожеве тремтить — пурпурової відсвіт запони.
597] Поки дивується гість, за межу промайнула вже діва;
598] Ще якась мить — і святковий вінок увінчав Аталанту. [185]
599] Стогнучи йдуть переможені, за договором, на страту.

600] Та не злякала хороброго хлопця їх доля злощасна —
601] Став посередині й, глянувши в вічі прудкій Аталанті,-
602] "Чи не занадто легка над слабкими твоя перемога? —
603] Мовив,— зі мною змагайсь! Якщо доля мені посприяє,
604] То переможець такий тобі соромом, діво, не буде:
605] Бо ж Мегарей із Онхеста — це рідний мій батько. Нептун же
606] Був йому дідом. Тож я — божества моревладного правнук.
607] Мужність — не нижча, ніж рід. Над таким перемогу здобувши,
608] Славу нетлінну в віках забезпечиш собі, Аталанто!"
609] Поки говорить, ласкаво на нього Схенеєва донька
610] Дивиться, й сумнів бере її: перемогти чи піддатись?
611] Каже таке йому: "Що це за бог, на красу твою заздрий,
612] Хоче згубити тебе, спонукаючи ради подружжя
613] Важити милим життям? Завелика ціна" як на мене!
614] Поки що не полонила мене — хоч могла б — його врода.
615] Що ж тоді? Вік? Не його, значить жаль, а років молодечих?
616] Що ж тоді? Мужність і те, що з життям розлучитись готовий?
617] Що ж тоді? Те, що четвертим він числиться в роді морському?
618] А чи не те, що мене покохав і настільки запрагнув
619] Шлюбу, що вмерти готов, якщо доля йому не всміхнеться?
620] Поки не пізно ще, гостю, тікай од кривавого ложа!
621] Згубний зі мною зв'язок. А за тебе ж піти б не вагалась
622] Жодна з дівчат. І розумна, й вродлива була б тобі рада.
623] Що ж це тобою журюсь, багатьох уже звівши зі світу?
624] Втім, не сліпий він. Хай гине, якщо його ще не навчила
625] Доля стількох женихів, якщо світлом занудився денним!
626] Отже, впаде через те, що будь-що хотів жити зі мною?
627] Через кохання палке, та ще й лютою смертю загине?
628] На перемогу таку, очевидно, ніхто б не поквапивсь,
629] Та не моя тут вина. О, коли б ти відмовивсь од мене!
630] А коли так ошалів, то хоча будь у бігу прудкіший!
631] Скільки в обличчі його щось дівочого, ніжного бачу!
632] О, коли б я не зустрілась тобі, нещасливий юначе!
633] Жити б та жити тобі! О, якби я була щасливіша,
634] О, якби злобна в подружжі мені не відмовила доля,-
635] Тільки з тобою одним, Гіппомене, я ложе б ділила!" —
636] Мовила. Й не розуміє сама — бо ж іще не кохала —
637] Стану незвичного: любить уже, та не знає, що любить.
638] Батько й народ вимагають тим часом наступного бігу.
639] А Гіппомен тоді, парость Нептуна, з тривогою в серці
640] Мовить до мене таке: "Кітерея нехай з піднебесся
641] Злине, й одваги додасть, і своїм же вогням посприяє".
642] Подув ласкавий до мене доніс ті слова молитовні.
643] Ними зворушена, поміч йому подала незабаром.
644] Поле там є,— поселяни Тамаським його називають,-
645] Мабуть, найкраще на цілому Кіпрі. Мені цю ділянку [186]
646] Старці тамтешні колись посвятили й веліли вважати
647] Власністю храму мого. Посередині поля ясніє
648] Дерево золотоверхе, гіллям шелестить золотавим.
649] Яблука три золоті з шелестливої гілки зірвавши,
650] З ними в руці, для присутніх невидима, крім Гіппомена,
651] Я перестріла його й, що робить має з ними, повчила.
652] Труби вже знак подали. Від межі, нахилившись, обоє
653] Мчать, ледь помітний лишаючи слід на рівнині піщаній.
654] Не замочивши стопи, вони й морем, напевно б, майнули
655] І, не стоптавши посівів струнких,— по жовтавім колоссі.
656] Духу йому додають підбадьорливі оклики: "Гей же! —
657] Дружньо гукають усі,— доганяй її, поки не пізно!
658] Ще трохи бігу наддай! Ось тепер завізьмись, Гіппомене!
659] Візьме твоя! Не зівай!" І не знати, чи син Мегарея
660] Більше зрадів заохоті такій, чи Схенеєва донька.
661] Скільки разів, хоч могла обігнать його, не поспішала,
662] Довго очей одвести не могла, озирнувшись на нього.

663] Віддих сухий виривавсь із утомлених уст Гіппомена,
664] Та до межі ще далеко було. Тоді правнук Нептуна
665] Кинув один із плодів золотих Аталанті під ноги.
666] Та заніміла, й, захоплена золотом, що покотилось,
667] Тут же побігла за ним, і принадливий плід підхопила.
668] Тим скориставсь Гіппомен — і в долоні йому заплескали.
669] Все-таки прудкістю ніг Аталанті вдалося нагнати
670] Втрачене — й знов юнака залишає далеко позаду.
671] Вдруге він кинув і знов перегнав. Але та за хвилину
672] Знову попереду мчить. До межі вже — рукою сягнути.
673] Тут він до мене: "Тепер посприяй мені, щедра богине!"
674] Мовив і з розмаху навскіс, щоб далі було за ним бігти,
675] Золотом сяюче яблуко по-молодецькому кинув.
676] Ця завагалась — підняти чи ні, й коли з волі моєї
677] Все ж нахилилась за ним, я тоді його важчим зробила;
678] Так і загайкою їй перешкодила, й важкістю ноші.
679] Щоб не була, проте, довшою розповідь, ніж перегони,-
680] Першим домчав Гіппомен; перемігши,^ забрав нарогоду.
681] То чи не мав мені дякувать він, мій Адонісе, й ладан
682] Благочестиво палить? Але він позабув про подяку —
683] Ладану не запалив! Пройнялась тоді гнівом я зразу.
684] Прикро зробилось мені, й щоб надалі моїм добродійством
685] Не злегковажив ніхто, я поклала скарати цю пару.

686] Йшли вони разом якось повз відлюдну святиню Кібели,
687] Що в предковічних лісах спорудив Ехіон, вшанувавши
688] Матір богів. А що йшли вже довгенько — спочить захотіли.
689] Тут несподівано сильний відчув Гіппомен до дружини
690] Потяг — це я так його розпалила, жагуче дихнувши.
691] Сутінний закуток був недалеко тієї святині,
692] Наче печера глуха, вапняком шорсткуватим окрита. [187]
693] Храмом була в давнину. В ту печеру жерці настягали
694] Різноманітних прадавніх богів — дерев'яних зображень.
695] Тут і зійшлись вони, й місце святе нерозважно зганьбили.
696] Зір одвернули боги. А прикрашена вежами Мати
697] Вже намірялась у води стігійські занурити грішних.
698] Кара легкою здалась. І нараз, де їх шиї біліли,-
699] їжаться гриви руді, загинаються кігтями пальці,
700] Спиною їхні рамена стають, переходить у груди
701] Весь їх тягар, і хвостом замітають пісок за собою.
702] Грізні на вигляд вони; не говорять — порикують глухо.
703] Дебрі — це їхня постіль. Наганяючи страх на всіх інших,
704] Зубом покірним повіддя Кібели підтримують — леви.
705] їх, мій коханий, лякайсь — хижаків, що мисливця стрічають,
706] Щоб нападати,— грудьми, а не спиною, щоб утікати;
707] їх уникай, щоб хоробрість твоя нас обох не згубила!"

708] Так ось повчала його. Й за хвилину на лебедях білих
709] Ген у повітря звилась. Та хоробрість повчань не шанує.
710] Якось на слід кабана, що виходив із темного бору,
711] Чуйні натрапили пси, і як тільки хижак показався,
712] Навскіс ударив його молодецький нащадок Кініра.
713] Іклом зметнувши кривим, закривавлене ратище з рани
714] Вибив кабан і за хлопцем, що геть, переляканий, кинувсь,
715] Звір ошалілий біжить. Наздогнавши, вбиває в пахвину
716] Ікла й на жовтім піску загибати його залишає.

717] На колісниці легкій Кітерею до рідного Кіпру
718] Лебеді, крила в повітрі розправивши, ще не домчали —
719] Здалеку вчула вона передсмертні зітхання й звернула
720] Білих птахів у той бік. Із ефіру високого бачить:
721] Тіло бездушне лежить на піску, підпливаючи кров'ю.
722] Вмить, зістрибнувши, в розпуці то одяг вона, то волосся
723] Рве й у невинні раз по раз долонями б'є себе груди.
724] Долю жорстоку кляне. "Над усім же, ненависна,— каже,-
725] Права не маєш однак! — про мій сум залишу я нетлінний
726] Спогад, Адонісе мій: що не рік — одгукнеться відлунням,
727] Наче б ти знову вмирав, над тобою моє голосіння.
728] Кров переміниться в квіт. Бо ж колись і тобі, Персефоно,
729] Можна було — пригадай — обернути у м'яту пахучу
730] Німфу струнку. То чому б то хороброго сина Кініра
731] Не перевтілила я?" Те сказавши, нектаром богиня
732] Скроплює кров юнака — і вона від тієї вологи
733] Наче здулась. Так на темному плесі прозорі зринають
734] Бульбашки під перелітним дощем. Не минуло й години —
735] Квітка зросла, що однакове з кров ю забарвлення має.
736] Так пурпурово квітує гранат, що під шкірою любить
737] Зерня своє берегти, але квітка ця — короткочасна:
738] Мовби ось-ось опадуть, до стебла пелюстки притулились.
739] Легко з вітрами, що й назву дали їм, вони облітають.

КНИГА ОДИНАДЦЯТА
1] Поки фракійський співець заворожує звірів такою
2] Піснею, поки ліси за собою та скелі провадить,
3] Буйні кіконів жінки, що вкривають розпалені Вакхом
4] Груди звірячими шкурами, раптом з гірської вершини
5] Вздріли Орфея, що пісню співав, ударяючи в струни.
6] Тут із вакханок одна, розпустивши під вітром волосся,-
7] "Ось він,— гукнула,— той муж, який нехтує нами!" — й метнула
8] Тирсом в уста милозвучні того, хто вславляв Аполлона.
9] Листям оплетений тирс тільки знак залишив, а не рану.
10] Каменем — друга жбурнула в співця, але дивне співзвуччя
11] Голосу й ліри той камінь, ще поки летів, усмирило.
12] Тихо до ніг він Орфеєві впав, мов жалів, що причетний
13] До божевільної люті жінок. А тим часом зростає
14] Шал, уже міри нема, вже панує сліпа Ворожнеча.
15] Все б уласкавила пісня співця, та ні з чим незрівнянний
16] Галас,•'пронизливі звуки ріжків і фрігійської флейти,
17] Оплески, лункоголосий тимпан, завивання вакханок
18] Ліру дзвінку заглушили-таки. Ось тоді обагрилось
19] Кров'ю співця, що тонув у тім гаморі, гостре каміння.
20] Геть одігнали менади птахів, що на голос Орфея
21] Хмарами хтозна-відкіль позлітались, і зміїв, і різних
22] Звірів, що скупчились так, наче люд незчисленний в театрі.
23] Потім вони й на Орфея звернули скривавлені руки.
24] Впали на нього, неначе птахи, що при денному світлі
25] Вгледіли птицю нічну; як на жовтій арені, буває,
26] В амфітеатрі на оленя, жертву беззахисну, вранці
27] Люті накинуться пси, так в Орфея взялися вакханки
28] Тирсами, хоч не для того прибрала їх зелень, метати.
29] Ті в нього груддям шпурляють, а ці — вузлуватим галуззям;
30] В інших — каміння в руці. Та замало й того ошалілим:
31] Саме в ту пору воли випадково там поле орали.
32] Неподалік же, спливаючи потом, селяни кремезні
33] Землю копали тверду, щоби міг на ній хліб зародити. [189]
34] Вгледівши натовп жінок, утікають вони, полишили
35] Працю й знаряддя своє,— розкидані в полі безлюднім,
36] Заступи, кирки, мотики лежать і широкі лопати.
37] Ними озброївшись, вмить повалили шалені менади
38] Грізних рогами биків і спішать на розправу з Орфеєм.
39] Руки до них простягав він і вперше тоді надаремно
40] Линуло слово дзвінке — не було в ньому звичної сили.
41] От і шматують, безбожні, співця. Крізь уста, яким щойно
42] Скелі покірні були, крізь уста, що до них дослухались
43] Звірі — Юпітере-батьку! — душа вилітає в повітря.

44] Всі в ту годину птахи, всі тварини тужили, Орфею;
45] Плакали скелі німі. Сумували гаї, що бувало
46] Йшли на чудовий твій спів. Осипаючи листя шумливе,
47] Дерево никло в журбі. Навіть ріки, ридаючи, кажуть,
48] Вийшли тоді з берегів. А наяди й дріади в жалобі
49] Темне носили вбрання, розпустили по плечах волосся.
50] В різних місцях було тіло співця: його голову й ліру
51] Гебр підхопив. Поки серед ріки їх погойдує хвиля,-
52] Важко й повірити! — сумно про щось озиваються струни,
53] Сумно щось мовить язик, береги їм одлунюють сумно.
54] Далі не в рідній ріці — по широкім пливуть вони морі,
55] До метімнейського Лесбосу їх допровадила хвиля.
56] Там, на чужому піску, вже чигає змія на Орфея:
57] Мітить в уста й у вологе од солі морської волосся.
58] Та перейняв її Феб; щойно зуб устромити збиралась —
59] Каменем стала нараз: для укусу роззявлена паща
60] Вже не зімкнулась, у вищирі хижому заціпенівши.

61] Тінню спустився під землю співець. Що там бачив раніше,
62] Все впізнає. На полях, де відведено праведним місце,
63] Він Еврідіку знайшов і, щасливий, обняв свою милу.
64] То вони поруч ідуть неквапливо, за руки побравшись,
65] То він услід їй ступа, то, простуючи поперед неї,
66] На Еврідіку свою не боїться Орфей озирнутись.

67] Та не дозволив Ліей, щоб нескараний був такий злочин.
68] Чуючи тугу за богоподібним співцем його таїнств,
69] Миттю ж усіх едонійських жінок, лиходійок безбожних,
70] Він серед лісу прип'яв до землі вузлуватим корінням.
71] Видовжив пальці у них на ногах; де ярилася кожна,
72] Там і вп'ялася кінцівками гострими в землю затвердлу.
73] Як на сильце, що його птахолов хитромудрий поставив,
74] Птиця натрапить, бува, й, хоч петлю на нозі відчуває,
75] Б ється, однак, і тремтить, затягаючи вузол тугіше,
76] Так ото й кожна з жінок, до землі мовби цвяхом прибита,
77] Злякана, рветься втекти, але корінь тугий не дає їй
78] З місця зійти ні на крок, відчайдушні приборкує рухи.
79] Поки стопу свою власну розшукує, пальці та нігті,
80] Бачить: де литки були в неї круглі,— кора наростає. [190]
81] Вражена, руки зняла, хоче вдарити ними по стегнах,
82] Чує, однак, що по дереву б'є; дерев'яні вже груди,
83] Деревом плечі стають. А благально простягнені руки
84] Ти галузками б назвав і, назвавши так, не помилився б.

85] Вакхові все ж того мало було. Залишивши ті землі,
86] В колі найкращих жінок він до рідного Тмолу подався,
87] Де пропливає Пактол, хоч у пору ту золотоносним
88] Він ще не був і піском дорогим ще не вабив нікого.
89] Там і сатири гуртом, і вакханки до бога спливались.
90] Та не з'являвся Сілен: од вина й довголіття тремтливий,
91] В руки фракійським селянам попався. Зв'язавши вінками,
92] Щоб не чкурнув, привели до Мідаса, кого до священних
93] Таїнств Орфей залучив із співцем кекропійським — Евмолпом.
94] Цар, у старому впізнавши супутника свят, побратима,
95] Щиро його привітав; несподіваній зустрічі радий,
96] Десять днів і ночей пригощав його в домі своєму.
97] Вже одинадцятий раз переборював Люціфер в небі
98] Зграї зірок. Лиш тоді задоволений цар на лідійські
99] Ниви подавсь і вернув вихованцеві старця Сілена.
100] Бог дав можливість царю, за наставника вдячний, Сілена,
101] Будь-який вибрати дар, але все ж не на користь для нього.
102] Цар, не подумавши,— "Хочу,— сказав,— щоби з ласки твоєї
103] Все, чого тільки торкнусь, оберталось у золото жовте".
104] Слова дотримавши, Лібер-отець наділив його згубним
105] Даром і тільки подумав: "Міг краще собі побажати".
106] Радий своїй же біді, берекінтський герой, оді йшовши,
107] Дар випробовує ділом,— що бачить, до того й торкнеться.
108] Ледве що вірить собі: відламав із вербички низької
109] Гілку зелену — й вона несподівано злотом сяйнула.
110] Камінь підняв із землі — заблищав несподівано й камінь.
111] Темної скиби торкнувсь — і вона золотим заясніла
112] Зливком. Колосся зриває сухе — на долоні ж у нього —
113] Золото щире горить. Ось тримає він яблуко, справді
114] Наче з садів Гесперід. Лиш високих одвірків діткнеться
115] Пальцями — й тут же промінням до нього всміхаються двері.
116] Навіть, коли він у воду джерельну занурював руки,
117] Хвиля, спливаючи з рук, обманути могла б і Данаю.
118] Радість йому переповнює груди. В уяві щасливця
119] Робиться все золотим. Йому стіл заставляла прислуга:
120] Різноманітне їство було, печиво, ласощі всякі.
121] Та, коли тільки рукою торкнувся дарунків Церери,-
122] Щедрі Церери дари непомітно ставали твердими.
123] Тільки-но пряника жадібним зубом хотів надкусити,-
124] Зуб на тверду натрапляв золотаво-червону платівку.
125] Спраглий, хотів закропитись водою розведеним Вакхом,-
126] Золото замість вина йому в горло струмилось із кухля.
127] Вражений лихом нечуваним цар,— і багатий, і вбогий.— [191]
128] Прагне позбутись майна, про що марилось — те проклинає.
129] Голоду вже не вспокоїть ніщо. Пересушує горло
130] Спрага. Ненависне золото мучить його — й по заслузі!
131] Врешті, до неба в сльозах піднімаючи руки блискучі,-
132] "Батьку Ленею,--до Вакха звернувсь,— хоча сам завинив я,
133] Все-таки зглянься, молю, з золотого врятуй мене лиха!"
134] Лагідний бог, пожалівши царя, що вину свою визнав,
135] Дар свій недійсним зробив, розірвав нещодавню умову.
136] "Щоб у тім золоті, згубнім для тебе, ти вік не карався,
137] Йди,— каже бог,— до ріки, що пливе коло Сардів могутніх.
138] По крутосхилу прямуй, щоб назустріч тобі всю дорогу
139] Річка пливла. До верхів'я дійшовши, під сам її витік,
140] Де найпотужніше, піну збиваючи, бурхають води,
141] Тім я підстав — течією і тіло омий, і провину".
142] До того струменя цар підійшов, і заграло у ньому
143] Золото: сили такої набравсь він од тіла людського,
144] Й нині ще, давню, багату на золото жилу зберігши,
145] Твердне земля, і пісок золотиться на скибі вологій.

146] Цар, одцуравшись багатств, поселився в одлюдному лісі
147] З Паном сільським, що в печерах гірських собі сховку шукає.
148] Розум коротким, однак, залишивсь, і думки нерозважні,
149] Як і раніше, тупій голові були тільки на шкоду.
150] В синяве море задивлений ген, височить крутосхилий
151] Тмол. Він одним своїм боком сягає прославлених Сардів,
152] Другим, південним, доходить аж ген до затишних Гіпепів.
153] Там, зазиваючи ніжною піснею німф полохливих,
154] Склеєну воском пастушу сопілку до вуст притуливши,
155] Пан похвалявсь, що йому й Аполлон, мов, у співі не рівня.
156] Вже й до змагання нерівного став він, а Тмол був суддею.
157] Сів на горі своїй старець-суддя і, щоб добре міг чути,
158] Вуха звільнив од дерев. Тільки дуб його сизе волосся
159] Віттям окрив, жолудьми прибираючи скроні старечі.
160] Глянувши скоса на бога отар,— "За суддею,— промовив,-
161] Діло не стане. Я жду". Той заграв у селянську сопілку.
162] Грав на фрігійськім ладу й мимоволі привабив Мідаса,
163] Що випадково там був. Опісля до промінного Феба
164] Голову Тмол повернув. Одночасно й ліси повернулись.
165] Той, золотаве волосся прикрасивши лавром парнаським,
166] Пурпуром тірським забарвлений плащ по землі за собою
167] Тягне. Слоновою кісткою й каменем цінним оздобну
168] Ліру у лівій тримає руці, а плектр — у правиці.
169] Став, як то вміє лише музикант, і по струнах кіфари
170] Пальцями вправно пробіг. Заворожений звуком солодким,
171] Вирішив Тмол, щоб кіфарі дзвінкій піддалася сопілка.
172] Судження Тмола, святої гори, до вподоби припало
173] Всім. Гарячиться, однак, проти слова судді виступає
174] З-поміж усіх лиш Мідас. І Делієць того не потерпів, [192]
175] Щоб отакі нерозбірливі вуха людський мали вигляд:
176] Витягнув їх, загострив, білуватою шерстю наповнив,
177] Рухатись їм повелів, хоч були дотепер непорушні.
178] Зрештою, все в нього, як у людей, окрім вух, залишилось.
179] Так уподібнивсь Мідас до осла, що повільно ступає.
180] Щоб од сторонніх очей приховати цей сором великий,
181] Голову й скроні пов'язував цар пурпуровим завоєм.
182] Тільки прислужник один, що його підстригав час од часу,
183] Бачив усе. Хоч йому і кортіло мерщій розплескати
184] Скрізь про цареву ганьбу, та за розголос кари боявся.
185] Врешті, не втерпів-таки: сам-один відійшовши від дому,
186] Викопав ямку й про вуха Мідаса, якими їх бачив,
187] Ледве що чутно почав, нахилившись до ямки, шептати;
188] Що крадькома нашептав, те швиденько засипав землею,
189] Потім пішов собі тихо назад, зарівнявши те місце.
190] Та незабаром, де ямка була, там, подібний до гаю,
191] Взявся тремтливий рости очерет. Він того селянина
192] Зрадив —уже через рік: таємницю, закопану в землю,
193] Хай лиш подме вітерець, шелесткі розголошують стебла.

194] Тмол, відомстившись, лишив і, майнувши в повітрі прозорім
195] Понад протокою Гелли — Нефели дочки й Атаманта,-
196] Сонячний Феб зупинився на Лаомедонтових нивах.
197] Є від затоки Сігейської справа, Ретейської — зліва
198] Давній вівтар — усевидящий в шані там був Громовержець.
199] Бачить там Феб, як, для Трої нові закладаючи стіни,
200] Трудиться Лаомедонт — як багато він сил докладає,
201] Скільки він засобів тратить на те, щоб вони виростали.
202] Разом із богом, велителем вод, що в правиці з тризубцем,
203] В образі смертного Феб постає, й за умовлену плату
204] Вдвох для фрігійського владаря з каменю стіни будують.
205] Ось і звели їх. А той — ні шага, та ще й дурнів з них робить:
206] Начебто й не домовлялись вони про якусь нагороду.
207] "Ти нам заплатиш-таки!" — мовив батько морів і тризубцем
208] Пінисту хвилю звернув до захланного берега Трої.
209] Вигляду моря він землям надав, хлібороба позбавив
210] Засобів для прожиття, урожайні поля затопивши.
211] Кара ще й ця замала: владареву дочку було дано
212] Чудиську в жертву морському. До скелі прив язану діву
213] Визволив дужий Алкід. Нагороди, обіцяних коней,
214] Просить. Коли ж не дали їх, дарма що звершив такий подвиг,
215] Трою високу бере, що присягу порушила вдруге.
216] Без нагороди й соратник його, Теламон, не лишився:
217] Взяв Гесіону собі за жону. Божественну дружину
218] Мав тоді й славний Пелей. І гордився він тестем, Нереєм,
219] Більше, ніж дідом своїм, адже внуком Юпітера бути
220] Випало не одному; одному ж — бути мужем богині. [193]

221] Старець Протей провістив був Фетіді: "Володарко хвилі,
222] Матір'ю стань! Підросте в тебе син — і ділами своїми
223] Батька затьмарить, тому-то й назвуть його більшим від нього".
224] Так,— щоб на світ не з'явився могутніший хтось, ніж Юпітер,-
225] Батько богів, хоч його й небуденна жага розпікала,
226] Все-таки стримавсь якось, не торкнув голубої Фетіди.
227] Те, в чім одмовив собі, Еакідові, внуку своєму,
228] Він повелів: утішатись обіймами діви морської.

229] Тиха в краю Гемонійському є луковидна затока.
230] Вдаль рукави потяглись. Якби глибше — була б там, напевно,
231] Гавань. А так — по жовтавім піску тільки ковзає хвиля.
232] Берег-на диво твердий: на піску не лишається сліду;
233] Легко по ньому ступать, не буває там твані морської.
234] Близько є миртовий гай, на двоколірні ягоди щедрий.
235] В ньому — печера; природна чи створена — важко сказати,
236] Дуже подібна до твору митця. Загнуздавши дельфіна,
237] Голою ти в той куток запливати любила, Фетідо.
238] Поки лежала, поринувши в сон, у жагучі обійми
239] Взяв тебе, сонну, Пелей. Не домігшись благаннями ласки,
240] Силою він скориставсь: охопив тобі шию руками,
241] й був би таки переміг, якби ти не вдалась до мистецтва,
242] Що притаманне тобі,— появлятися в постатях різних.
243] Птицею в небо зметнулася ти — він тримав уже птицю;
244] В землю сосною вросла — та Пелей ухопився за стовбур;
245] Потім тигрицею стала смугастою — й тут, ізлякавшись,
246] Руки свої розімкнув Еакід і звільнив тебе врешті.
247] Все ж він на хвилю вино ллє богам, що живуть у глибинах
248] Моря, тварин їм у жертву приносить і спалює ладан,
249] Поки, з-під хвилі піднявши чоло, не промовив до нього
250] Віщий Протей: "Еакіде,— сказав,— ти доможешся шлюбу!
251] Тільки, як діва, втомившись, засне в прохолодній печері,
252] Путами, поки триватиме сон, обв'яжи її міцно.
253] Не відступайся, хоч тілом вона сто разів би мінялась,-
254] Що б не було там — тримай, поки знову не стане собою!"
255] Мовив карпафський віщун — і в безодняві рідного моря
256] Зникло обличчя його, й відлунало промовлене слово.
257] Спадистим шляхом Тітан уже йшов і нахиленим дишлом
258] Вод гесперійських торкавсь. Ось тоді Нереїда прекрасна,
259] Вийшовши з моря, до милої їй подалася печери.
260] Тільки-но взявся Пелей полохливу красуню в'язати —
261] До перевтілень одразу вдалась. Та, почувши всім тілом
262] Пута, й руками, хоч як не пручалась, не в силах рухнути,
263] Врешті, зітхнула. "Ти верх,— каже,— взяв не без помочі бога!"
264] Й знову Фетіду побачив герой, і в жадані обійми
265] Взяв її, й велета стала носить вона в лоні — Ахілла.

266] Сяє од щастя Пелей, і дружиною гордий, і сином.
267] Ще якби він од убивства вберігсь, якби Фока не рушив — [194]
268] Справді б щасливцем був. Та повинного в братовій крові
269] Вигнано з дому. Вигнанця прийняв тоді радо Трахінський
270] Край. Без убивств і насильства в ту пору там лагідно правив
271] Син Світоносця, Кеїк, що зберіг на своєму обличчі
272] Батька сяйливого блиск. Та тоді сам на себе не схожий
273] Був од зажури Кеїк: сумував усе, втративши брата.
274] Так Еакід, занепалий в тривозі й дорозі далекій,
275] Став перед ним, із людьми кількома лиш до міста ввійшовши.
276] Стадо ж худоби й овець, що пригнав із своєї країни,
277] Зразу ж за стінами міста лишив у тінястій долині.
278] Тільки-но, дозвіл отримавши, володаря він побачив —
279] Віття, пов'язане з вовни стрічками, подав і про себе,
280] Хто він, чий син, розказав. Та ні слова — про скоєний злочин.
281] Щось там відносно вигнання збрехав. Залюбки, каже, в місті
282] Жив би або на селі. Повелитель Трахінський, всміхнувшись,
283] Ось що йому відповів: "Ми й для простого люду, Пелею,
284] Не шкодували б угідь — не захланним керуємо краєм.
285] До щиросердя мого якщо ймення твоє долучити
286] Й те, що Юпітер — твій дід, то хіба ще й прохати потрібно?
287] Все необхідне бери! І вважай, що й твоїм є так само,
288] Що б не побачив у нас. О, коли б ти міг бачити більше!"
289] Й сліз приховати не міг. Поцікавивсь Пелей і супутці,
290] Що за причина такої журби. Він у відповідь мовив:
291] "Мабуть, гадаєте ви, що той птах, який іншим пернатим
292] Кігтями, хижий, грозить, споконвіку був пір'ям покритий?
293] Мужем він був! І-така вже постійність душі — вирізнявся
294] Звагою з-поміж усіх, поривавсь до насильства, до зброї.
295] Дедаліоном він називавсь. Був один у нас батько —
296] Той, Що приводить Зорю, покидаючи небо останнім.
297] Мир над усе я любив. Тільки й думи було тоді в мене,
298] Що про подружжя та мир. Зате в війнах — брат милувався:
299] Скільки вождів покоряв наполегливо, скільки народів!
300] Нині ж у Тісбі виловлює він голубів заповзято.
301] Мав прехорошу дочку, що Хіоною звалась; до неї,
302] Щойно сім років подвоїла, йшли женихи чередою.
303] Феб і народжений Майєю разом якось повертались:
304] Перший — із сонячних Дельф, із вершини Кілленської — другий.
305] І, лиш уздріли її водночас,— водночас покохали.
306] Феб сподівання свої на любов одкладає до ночі;
307] Той і не думав баритися: жезлом, що сон навіває,
308] Легко торкнувсь її уст, і вона, покорившись тій силі,
309] Богу вві сні віддалась. Уже зорі розсипала в небі
310] Ніч — і натішився й Феб, годувальниці вигляд прийнявши.
311] Виповнивсь, час дозрівавши належний, живіт у Хіони,
312] Й парость безсмертного роду богів — крилоногий Автолік,
313] Бог хитромудрий родивсь, до зухвальства всілякого здатний.
314] Гідний наслідувач батька свого, без зусиль особливих [195]
315] З білого — чорне він міг, а з чорного-біле зробити.
316] Фебів же син, Філаммон,— бо ж вона близнюків народила,-
317] Славився співом дзвінким і майстерністю гри на кіфарі.
318] Що їй за користь, однак, що двійнят повила, полюбившись
319] Двом несмертельним богам, що свій рід од могутнього батька
320] Й діда ясного веде?.. Багатьом тільки шкодила слава,
321] Не прислужилась і їй. Почала зневажати Діану:
322] Я красивіша, мовляв. А на те, спалахнувши, богиня:
323] "Що ж, як не вродою,— каже,— то, може, прославлюсь ділами!"
324] Й тут же, тугу тятиву відтягнувши, тростину пускає
325] З лука — й Хіоні язик прошиває стріла по заслузі.
326] Змовкнув язик; не могли вже прорватись ні голос, ні слово.
327] З кров ю й життя, поки скрикнути хоче, її залишило.
328] Я, підхопивши її, похололу вже, батьківським болем
329] Теж, нещасливий, пройнявсь і старався розрадити брата.
330] Брат же мій слухав мене, як молитву керманича — скелі:
331] Все побивався над тілом дочки. А на вогнище клали,-
332] Сам він раз по раз чотири рази прямо в полум'я хиже
333] Кидавсь — чотири рази зупиняли присутні безумця.
334] Врешті він бігти пустився. Так бик під укусами шершня,
335] Чуючи в шиї пекуче жало, шаленіючи з болю,
336] Рине наосліп. І видно було, що не може людина
337] Бігти так швидко; здалося — не ноги вже в нього, а крила.
338] Вже від усіх віддалився і, гнаний жадобою смерті,
339] Вибіг аж ген на вершину Парнасу, але змилосердивсь
340] Феб: коли Дедаліон із високої кинувся скелі,
341] В птаха його обернув — і на крилах повис він у леті.
342] Дзьоб гачкуватий і кігті такі ж йому дав, і завзятість
343] Давню зберіг, і, хоч меншим зробив,— неабияку силу.
344] Нині — він яструб, ворожий усім; на пернатих чигає,
345] Хижий. Страждаючи сам, він примушує інших страждати".

346] Щойно про чудо таке оповів Світоносця нащадок —
347] Про перевтілення брата свого — ледь живий прибігає
348] Той, хто за містом із стадом лишився,— фокеєць Онетор.
349] "Ой, не з добром, не з добром поспішив я до тебе, Пелею",-
350] Мовив пастух і затнувсь. "Говори,— той велить,— не приховуй,
351] Що б там не трапилось". Од несподіванки зблід і Трахінець.
352] Вісник почав: "Підігнав я до звивистого побережжя
353] Спраглих корів. До найвищої смуги підбилося сонце:
354] Скільки пройшло, стільки й перед собою ще бачило шляху.
355] Там-то частина корів, на пісок золотавий прилігши,
356] Моря широку далінь, наче поле без меж, озирала.
357] Деякі з них то сюди, то туди неквапливо бродили.
358] Інші — пливли вже, з води виставляючи шию високу.
359] Є коло берега храм, не золочений, не мармуровий:
360] Стовбури — замість колон, верховіття густі — замість крівлі.
361] Тінявим гаєм зате й предковічними соснами славний. [196]
362] Там нереїд і Нерея шанують; про це розповів нам
363] На побережжі моряк, що розвішував сіті рибальські.
364] Є ще там неподалік верболозом поросле болото,
365] Де, в улоговинку з моря набігши, застоялась хвиля.
366] Тріском і шумом жахливим сусідні місця сколихнувши,
367] Звір величезний — ощирений вовк, баговинням облиплий,
368] Вийшов; на пащі, подібній до блискавки,— піна кривава;
369] Пойняті хижим вогнем, багряніючи, зблискують очі.
370] Видно, так само й од голоду він скаженіє та люті,
371] Більше від люті, однак. Бо корів не для того шматує,
372] Щоб ненажерне нутро заспокоїти,— лиш без розбору
373] Череду валить усю, роздираючи всіх без розбору.
374] Деякі вже й з-поміж нас, що взялися тварин рятувати,
375] Від смертоносного зуба загинули. Вже червониться
376] Берег, і хвиля, й болото, наповнене ревом худоби.
377] Кожна хвилина, проте, дорога. Хіба можна вагатись?
378] Поки не все ще пропало для нас, об'єднаймось, і зброю,
379] Зброю хай кожен бере, щоб ударити разом на звіра!"
380] Мовив пастух, та Пелей незворушно сприйняв це нещастя:
381] Злочин йому пригадавсь. "Це в пошану загиблому Фоку,-
382] Думка майнула,— нещастя таке мені шле Нереїда".
383] Владар етейський тим часом велить, щоб мужі брали зброю —
384] Ратища довгі й списи. З ними й сам був готовий на звіра
385] Вийти, але на той галас дружина його, Алкіона,
386] Ще й не уклавши волосся як слід, вибігає з домівки *
387] І, через натовп до мужа прорвавшись, у нього на шиї
388] Висне, словами й слізьми його молить, щоб слав допомогу,
389] Сам щоб, одначе, не йшов, два життя в одному врятувавши.
390] їй син Еака: "Цей страх, що про любляче серце так гарно
391] Свідчить, дружино, відкинь! Я давно вже пізнав твою щирість!
392] Не до вподоби й мені на те чудисько йти небувале,
393] Краще морське божество вшанувать!" Там є вежа висока —
394] Світлом жаданим своїм вона втомлені судна вітає.
395] Лиш піднялися туди —й, озирнувшись, аж охнули з горя:
396] Вилягла вся череда. Хижака там, нищителя, бачать:
397] Паща потворна — в крові, закривавлена й шерсть його довга.
398] Руки благально тоді до відкритого моря простягши,
399] Просить Пелей, щоб забула свій гнів лазурова Псамата
400] Й на допомогу прийшла. Не схилилась до слів Еакіда
401] Німфа морська. Клопотатись за мужа Фетіда взялася —
402] Й ласки її домоглась. Але ^вір, хоч йому й повеліли
403] Шал вгамувати, впиравсь і солодкою кров ю впивався,
404] Поки, повислий на шиї телиці, що кров ю спливала,
405] Мармуром раптом не став; окрім барви, нічим не змінилось
406] Тіло його: тільки білою барвою вказує камінь,
407] Що перед нами — не вовк, що його вже не треба лякатись.
408] Доля, однак, не дала поселитись вигнанцю Пелею [197]
409] В тому краю. До магнетів дійшов подорожній, і тільки
410] Там гемонієць Акаст від убивства очистив мандрівця.

411] Втім, затривожений долею брата свого й нещодавнім
412] Чудом — появою вовка жахного, Кеїк, щоб дізнатись,
413] Що провіщатиме бог — одинокий порадник людині,-
414] В Кларос, до Феба, наміривсь іти, бо до храмів дельфійських
415] Доступ Форбант-лиходій перетяв із загоном флегійців.
416] Та перед тим він тобі, найвірніша з дружин, Алкіоно,
417] Виклав свій намір. її ж до самих кісток на ту звістку
418] Холод пройняв крижаний. До самшиту зробилось подібне
419] Зблідле обличчя, і сльози рясні покотились по ньому.
420] Тричі вуста розмикала, й слізьми захлиналася тричі.
421] Все ж, виливаючи з серця жалі, переривані хлипом,-
422] "Чим провинилась я,— мовила,— перед тобою, мій любий,
423] Що покидаєш мене? То таке піклування про мене?
424] Вже можеш бути спокійний тепер, Алкіону лишивши?
425] Вже тебе в світ потягло? Вже, відсутня, тобі я миліша?
426] По суходолу принаймні мандруй, щоб тужити й боятись
427] Не довелось водночас, щоби смуток мій був без тривоги.
428] Море лякає мене, темних вод його образ печальний.
429] Край побережжя якось на прогнилі дошки набрела я,
430] Часто читала ймена моряків на гробницях порожніх.
431] Тож не подумай, бува, що безпеку тобі запевняє
432] Те, що твій тесть — Гіппотад, хоч у темні печери він може
433] Буйні вітри заганять і приборкати води бурливі.
434] Хай тільки волю їм дасть, і вони запанують над морем,-
435] їх не вгамує ніщо: беззахисні тоді перед ними
436] Всі суходоли й моря. Навіть хмари турбують у небі,
437] Й, люто зіткнувшись чолом, багрянисті викрешують іскри.
438] Добре їх знала я (знала ж таки: ще маленькою в батька
439] Бачила їх), тому ще раз кажу: не жартуй собі з ними!
440] А як ніякі благання не схилять тебе, дорогий мій
441] Мужу, якщо ти вже твердо поклав за пророцтвом податись,-
442] Мусиш узяти й мене! Будем разом верстати дороги.
443] Буду хоч бачить, на що ми йдемо. Перетерпимо разом
444] Труднощі всі. Попливем і по морю широкому разом!"

445] Так побивалась Еола дочка. Перейнявсь її болем
446] Зоряний муж якусь мить, бо й самого смутила розлука.
447] Все ж не відмовився морем плисти, й Алкіони з собою
448] Взяти ніяк не погоджувавсь у небезпечну дорогу.
449] Як тільки міг, так її заспокоював, та надаремно:
450] Переконати ніяк не зумів. А щоб менше тужила,
451] Врешті, пртішив ще так,— і цим таки вмовив дружину:
452] "Всяка затримка — шкідлива для нас; я тобі присягаюсь
453] Вогнищем дому свого, що вернусь — якщо доля дозволить —
454] Ще перед тим, поки місяць уповні появиться вдруге".
455] Мовивши це й на повернення в неї надію вселивши, [198]
456] Тут же на воду спустити велить корабель свій сосновий,
457] І спорядити його, й завантажити всім необхідним.
458] Вгледіла той корабель — і слізьми залилась Алкіона:
459] Страшно їй стало, немовби в ту мить зазирнула в майбутнє.
460] Мужа в обійми взяла й, невимовну тамуючи тугу,
461] Мовила тихо: "Прощай",— і відразу поникла, зімліла.
462] Та веслярі, хоч Кеїк завагавсь, в два ряди посідавши,
463] Весла до дужих грудей раз по раз притягують, мірно
464] Хвилю морську ними тнуть. Алкіона, прийшовши до тями,
465] Очі звела й на кормі корабельній уздріла крізь сльози
466] Мужа свого: він стояв і прощально махав їй рукою.
467] Тут же й вона помахала йому. А коли щораз далі
468] Берег почав одступать, коли й постать уже розпливалась,
469] За кораблем, поки можна було, вона стежила пильно,
470] Скоро ж і він, оддалившись, розтанув: потому з вітрила,
471] Що лопотіло на щоглі найвищій, не зводила зору.
472] Зникло й воно. Подалась тоді в спальню порожню й на ложе
473] Впала пригнічена. Спальня ж і ложе нагнали ще більше
474] Смутку та сліз: кожна річ мов кричала, кого тут немає.

475] З гавані вийшли вони. Вітерець колихнув уже снасті.
476] Веслами вже не гребе мореплавець — до сонця їх сушить.
477] Рею до щогли прикріплює високо; верхнє вітрило
478] Так розставляє, щоб міг його подув наповнити свіжий.
479] Вже з половину дороги, напевно, при мірному вітрі
480] Проборознило судно. Навсібіч простелялося море
481] Без берегів, коли раптом під ніч забіліла гриваста ,
482] Хвиля й потужніший вітер почав несподівано дути.
483] "Реї високі мерщій опустіть! — у тривозі керманич
484] Крикнув щосили.— Вітрила до щогл попідв'язуйте швидше!"
485] Так повелів, але пізно було: перешкодила буря.
486] Сам своїх слів не почув серед клекоту й реву страшного.
487] Та мореплавці й без того спішать: хто — витягти весла,
488] Хто — укріпити боки корабля, хто — зібрати вітрила.
489] Хвилю вичерпує цей, доливаючи море до моря,
490] Той за похилену щоглу схопивсь. Поки так метушаться,
491] Сила негоди росте. Звідусіль налітаючи, зводять
492] Герці шалені вітри, аж до дна заколочують море.
493] Навіть керманич тремтить; признається, що й сам вже не знає,
494] Як запобігти біді, за що взятись, чого-уникати.
495] Втім, од такої біди не врятує й найкраще мистецтво.
496] Все переплуталось — крики мужів і снастей завивання.
497] Хвиля загрожує натиском хвиль, блискавицями — небо.
498] Дибиться й гребні валів аж до неба, здається, здіймає
499] Море, шмагаючи пінними сплесками хмари набіглі.
500] То, золотавий пісок вигрібаючи з дна, воно злотом
501] Блисне й собі, то зчорніє нараз, наче хвиля стігійська,
502] То якусь мить, опадаючи, стане мереживом білим. [199]
503] Так і трахінське судно ні на мить супокою не знає:
504] То, мов злетівши на шпиль щонайвищий гірської вершини,
505] Бачить низини довкіл, Ахеронт озирає глибинний,
506] То, коли вмить зісковзне у безодню,— з-між хвиль крутобоких,
507] Наче з ущелин аїдових дивиться в зоряне небо.
508] Бік дощаний корабля аж гуде під ударами хвилі,-
509] Так б'є по ньому, як пущені пращею ядра залізні —
510] По оборонній стіні, як таран по них гупає часом.
511] Як ото леви не раз, набираючи сил у розгоні,
512] Ринуть на ратища довгі грудьми, на загострену зброю,
513] Так під напором нестямних вітрів на судно набігала
514] Хвиля, знімаючись високо понад усі його щогли.
515] Вже розхитались клини; вже нема покриття воскового —
516] Згубна вода потекла в корабель крізь широкі щілини.
517] Мить — і потоками дощ із навислої хмари пролився.
518] То наче весь дощовий небосхил опустився на море,
519] То наче море набрякле знялось до похмурого неба.
520] Вимокли всі паруси. В круговерті шаленій змішались
521] Води небесні й морські. Не мигне жодна зірка в ефірі —
522] Буря і ніч водночас навалились на все чорнотою.
523] Пітьму подекуди рве, проливаючи світло разюче.
524] Блискавка. Блиском її миготять розкуйовджені хвилі.
525] Через опуклі боки корабля у нутро його рине
526] Струмінь потужний. Як воїн, бува, з багатьох наймужніший,
527] Хоч і не раз підбігав до стіни оборонної міста,
528] Врешті, на щастя своє уповаючи, спрагнений слави,
529] З тисячі тільки один цю фортецю таки здобуває,-
530] Так, хоча дев'ять валів на високе судно налітало,
531] Розмахом ширший од них був десятий вал, найгрізніший!
532] Той не одхлинув назад, не послабив страшного напору,
533] Поки в судно не ввірвався, як воїн — в захоплене місто.
534] Вслід йому й інші вали: ці й собі на судно напирають,
535] Ті-вже його залили. Мореплавці тремтіли, неначе
536] Жителі міста, коли, розділившись, одним із загонів
537] Ворог руйнує стіну, а всередину — кидає інший.
538] Що тут уміння? Зневірились всі. Скільки хвиль напливає,
539] Стільки, здається, смертей до нещасних із темряви рветься.
540] Цей вже розплакався, той остовпів, а інший хтось заздрить
541] Тим, кого похорон жде. Простягаючи руки до неба,
542] Хоч і не бачить його, хоче дехто богів ублагати,
543] Щоб помогли. Цей братів пригадав собі раптом і батька;
544] Той — своїх діток, і дім, і все, що зосталось у ньому.
545] Перед Кеїком, однак, постає лиш сама Алкіона,
546] Кличе він тільки її. І, хоч думкою лине до неї,-
547] Рад, що відсутня вона. На віддалений батьківський берег
548] Кинути б оком хотів, на домівку востаннє зирнути.
549] Де він і що з ним, не знає, проте: крутежем велетенським [200]
550] Море кипить, і смолистими хмарами щільно вповився
551] Весь небосхил. Навкруги — тільки образ подвійної ночі.
552] Зламано щоглу стрімку в дощовому завихренні хмари,
553] Зламано навіть кермо. Над уламками, здобиччю горда,
554] Хвиля звитяжно стає, озираючи води горбасті.
555] Потім, немовби хто з Піндом Афон із постійного місця
556] Зрушивши, вниз їх пожбурив, на саму середину моря,-
557] Стрімголов так опадає й вона, захопивши з собою
558] В темну безодню й судно. Приголомшена, з ним поринає
559] Більшість людей; на поверхню не випливши, десь у глибинах
560] Моря знайшли свою смерть. За дошки, за потрощені снасті
561] Інші схопились. Кеїк же в правиці, що берло тримала,
562] Стискує куций уламок весла. Захлинаючись, кличе
563] Батька і тестя — дарма! Найчастіше таки Алкіони
564] Ймення в плавця на устах. Щось їй мовить, милується нею.
565] Щоб його тіло прибилося з хвилею їй перед очі,
566] Молить богів, щоб його вшанували могилою друзі.
567] Випірне з хвилі на мить — і повторює, наче молитву,
568] Ймення дружини; прошепче його, й коли хвиля накриє.
569] Та несподівано, схожий на мур, затемнів серед моря
570] Вал; це громадище, гримнувши, вкрило плавця з головою.
571] Був тоді й Люціфер темний, як ніч; його й на світанку
572] Годі було розпізнать: він не міг опуститись з Олімпу,
573] Тож ясносяйне чоло непроглядними хмарами вкутав.

574] Донька Еола в той час, про ті лиха не маючи гадки,
575] Дні відраховує й ночі; вже й одяг йому підбирає, ,
576] Вже розмірковує, як то й самій, щоб зустрінути мужа,
577] Краще вдягтись: на повернення має надію, сердешна!
578] Всім небожителям ладан коштовний тим часом палила,
579] Та найчастіше приходила в храм до богині Юнони —
580] Клала дари на вівтар, щоб її чоловік — потопельник! —
581] Горя в дорозі не знав, щоб додому щасливо вернувся,
582] Палко благала, щоб іншій, бува, не віддав переваги,-
583] З тих багатьох лиш в останньому їй пощастило благанні.

584] Більш не могла вже богиня терпіть, що за мертву людину
585] Просять її. Щоб звільнити вівтар свій од рук удовиці,-
586] "Віснице слова мого найвірніша, Ірідо,— сказала,-
587] Злинь якнайшвидше до Сну, що в печері живе дрімотливій,
588] І повели, щоб Кеїкову тінь він послав Алкіоні,
589] Щойно засне вона, хай їй у снах усю правду розкриє".
590] Мовила. Вісниця тут же вдягається в тисячобарвні
591] Шати й, широкого неба намет позначивши дугою,
592] Миттю помчала до Сну, в оповиту імлою обитель.

593] Неподалік од землі Кіммерійської, ген на відлюдді,
594] В скелі заглибина є, де покоїться Сон бездіяльний.
595] Феб ні ранковим туди, ні південним, ані призахідним
596] Променем не зазирне: перемішані хмари з імлою [201]
597] Там видихає земля; ні то ніч, ні то присмерк панує;
598] Горда дзвінким своїм співом і гребенем, птиця бадьора
599] Там не пробудить Зорі. Не порушать німотної тиші
600] Ні заповзятливі пси, ані гуси, від них ще пильніші.
601] Там не озветься ні звір, ані птах; потривожена вітка
602] Не шелесне, перемовок людських там ніколи не чути.
603] Спокій німий доокіл. І лише, десь у самих глибинах,
604] Тихо дзюркоче летейський струмок; шарудить камінцями,
605] Владно схиляє до сну шелестлива, м'яка його хвиля.
606] Маки розлого цвітуть, заступаючи вхід у печеру;
607] Безліч усякого зілля буяє; солодку дрімоту
608] Ніч з його соку бере й ним орошує тіняві землі.
609] Щоб на завісах не рипнули часом,— у цілому домі
610] Жодних немає дверей, та й порогів ніхто не пильнує.
611] Серед покою на ніжках ебенових темне високе
612] Ложе пухове стоїть, покривалом застелене чорним.
613] Там і простягує тіло розморене сну Повелитель.
614] А побіч нього довкіл — щохвилини у постатях різних
615] Безліч лежить сновидінь; їх не менше, ніж в полі — колосся,
616] В лісі — листків, а піску — на широкому березі моря.
617] Тільки-но діва ввійшла й відмахнулась од снів безтілесних,
618] Що не давали пройти,— її одяг, сяйнувши барвисто,
619] Світлом заповнив покої святі. Повелитель насилу
620] Заспаним оком повів і повіками сонно закліпав,
621] Декілька раз підборіддям, куняючи, вдарив у груди —
622] Поки очуняв. Опершись на лікоть, питає богиню —
623] Зразу ж пізнав її — з чим завітала. У відповідь чує:
624] "Снів Повелителю, наймиротворніший серед безсмертних,
625] Душ неспокійних цілителю, ти, що робочому люду
626] Силу до праці нової даєш, покріпляючи тіло! —
627] Хай сновидіння твої, що наслідуєш ними правдиве,
628] В місто Геракла негайно летять, у Трахіни й, прийнявши
629] Образ Кеїка, про лихо нехай сповістять Алкіону.
630] Так повеліла Юнона сама". Закінчивши, Іріда
631] Вийти спішить: бо не може й вона опиратись потузі
632] Темного сну; поки повністю ще не розслабилось тіло,
633] Високо в небо по тій же дузі різнобарвній майнула.

634] Сон же з юрби незчисленних синів своїх кличе Морфея,-
635] Він-бо міг будь-яку постать майстерно вві сні зобразити;
636] Краще від нього ніхто б не зумів передати так тонко
637] Вигляд — обличчя, ходу, навіть голос; в такій же одежі
638] Він появлявсь уві сні, та ще й слів добирав таких самих.
639] Міг він, однак, лиш людину наслідувать. Другий робився
640] Звіром, чи птахом, чи то довжелезною вився змією.
641] Ікелом бога цього називають боги несмертельні;
642] Люди — Фобетором звуть. Від цих двох відрізняється третій —
643] Фантас: той бог залюбки перевтілитись може у землю, [202]
644] Воду, поліно чи скелю — у будь-яке тіло бездушне.
645] Всі вони звикли царям і вождям серед ночі являти
646] Лиця свої. А до простого люду приходили інші.
647] їх оминув сивочолий і з-поміж братів лиш Морфея,
648] Щоб сповістити йому розпорядження доньки Тавманта,
649] Вибрав — і тут же, розморений млостю солодкою, знову
650] Голову низько схилив і занурився в ложе високе.

651] Ось уже лине Морфей, безшелесно махаючи в пітьмі
652] Темним крилом. За деякий час у краю гемонійськім
653] Він приземлився. Тут крила відклав і прийняв незабаром
654] Образ Кеїка, яким тоді був він,— блідий, синюватий,
655] На бездиханного схожий мерця, без одежі на тілі —
656] Став перед ложем жони безталанної; мокрою в нього,
657] Видно, була борода, та й з волосся ще хвиля струмила.
658] Тут він над ложем схиливсь і, слізьми оросивши обличчя,
659] Мовив: "Кеїка свого впізнаєш, нещаслива дружино"
660] Чи невпізнанним я став після смерті? Приглянься— впізнаєш,
661] Та замість мужа свого — тільки тінь перелітну віднайдеш.
662] Марно богам ти складала обітниці, люба дружино!
663] Я — вже мертвець! Тож усі сподівання твої — надаремні!
664] Бурею впав на судно серед моря Егейського буйний
665] Австер: побавився ним, та й розбив, ошаліло подувши.
666] Поки тебе закликав я раз по раз, мені, Алкіоно,
667] Хлюпала хвиля в уста. Не чужий, не стороння людина
668] Вістку таку принесли, не блукаючий поголос чуєш,-
669] Сам я, зазнавши на морі біди, свою долю звіщаю.
670] Встань же, дай волю сльозам, одягнися в жалобу, дружино,
671] Щоб неоплаканим я не зійшов у безрадісний Тартар!"
672] Ще й таким голосом бог говорив, що від першого слова
673] Мужа впізнала свого, та й сльоза по блідому обличчі
674] Справді котилася; він же так само й рукою поводив.
675] Зойкнула, бідна, вві сні і слізьми залилась. До Кеїка
676] Руки простягує, тіла ж нема: обіймає — повітря.
677] "Милий, куди ти?-гукнула.— Постій! Почекай на дружину!"
678] Й тут, потривожена голосом власним і з'явою мужа,
679] Очі розплющила — й миттю туди їх звертає, де щойно
680] Бачила мужа. Проте, її голос почувши, до спальні
681] Слуги прибігли з вогнем. Не побачивши більше Кеїка,
682] Б'є по обличчю себе, розриває на грудях сорочку,
683] Зранює груди; не дбаючи, щоб розпустити волосся,-
684] Рве його. А годувальниці, що вимагала пояснень,-
685] "Вже Алкіони,— каже,— нема, Алкіона пропала
686] З мужем своїм водночас. Не шукайте для мене розради!
687] В морі Кеїк потонув: його бачила я і впізнала;
688] Щоб не відходив, молила його, простягаючи руки,-
689] Тінню, одначе, він був. Але це — присягнутися можу —
690] Тінь мого мужа була. Та з обличчя, якщо запитаєш, [203]
691] Був не таким, як колись, не ясніли усмішкою очі —
692] Голий, смертельно блідий, з дотепер іще мокрим волоссям
693] Він об явився мені. Навіть місце вкажу вам, де щойно
694] Муж мій стояв (і шукала, сердешна, хоч сліду якогось).
695] Тут було, тут було те, що душа моя передчувала!
696] Чи ж не тебе я благала на милість вітрів не здаватись?
697] Чи ж не хотіла, коли ти по смерть свою все-таки рушив,
698] Разом з тобою плисти? Набагато було б мені краще
699] Вкупі з тобою: тоді б ні на крок, ні на мить я від тебе
700] Не відлучилась — однакову смерть прийняли б одночасно.
701] Нині я гину сама. Мене хвилі саму нині носять.
702] Хоч не на морі я — в морі тону. Я глухіша душею
703] Навіть од хижого моря була б, якби жити хотіла
704] Далі, скорботі такій намагаючись опір чинити!
705] Не опиратимусь, ні! Не покину тебе в твоїм смутку!
706] Вслід за тобою піду, й у могилі, якщо вже не урна,
707] То поєднає нас напис нагробний. Якщо не лежати
708] Поруч нашим кісткам, то хоч наші ймена будуть поруч".
709] Ще говорила б, та біль не давав. Не слова, тільки зойки
710] Чутно було. Час од часу з грудей проривалися схлипи.

711] Ранок настав. Алкіона заплакана, вийшовши з дому,
712] Йде побережжям туди, відкіля проводжала Кеїка.
713] Губиться в спогадах, поки стоїть: "Одчалював звідси...
714] Тут мене ще раз обняв перед тим, як податись у море...
715] Поки на місці пригадує все, поки в далеч безкраю
716] Дивиться,— десь у морській далині, на воді мерехтливій,
717] Бачить, пливе щось, мов тіло якесь. Розпізнати не може,
718] Що б то було. Та коли трохи ближче надплинула хвиля,
719] Хоч не цілком ще близька,— присягнула б, що то чиєсь тіло.
720] Хто це, не знає; та ясно одне: когось море згубило.
721] Знак цей стривожив її. Над чужим побиваючись горем,-
722] "Жаль мені,— каже,— тебе і дружини, якщо ти жонатий!"
723] Тіло вже поряд було. Та чим ближче вона його бачить,
724] Тим їй на серці стає неспокійніше.. Ось, колихнувшись,
725] Тіло торкнулось піску. Вже його й розпізнати не важко...
726] Глянула: це був Кеїк! "Ой лишенько!" — зойкнула й тут же
727] Лиця роздряпує, рве на собі і волосся, й одежу.
728] Руки назустріч йому простягає: "Так ось, мій любий,
729] Так до своєї дружини вертаєшся?" Там хвилеріз був,
730] Створений працею рук; із розгону вдарялись об нього
731] й падали перші вали, шумували приборкані води.
732] Стрибнула щойно туди, й — неймовірно! — нараз полетіла:
733] Вже вона не на землі — вже в повітрі легкому ширяє,
734] Жалісна птиця, крилом білосніжним черкаючи хвилю.
735] Поки летить, час од часу загострений дзьоб розкриває,
736] Тишу морську мовби повним жалю прошиваючи зойком.
737] Ось до німого вона, до безкровного тіла припала, [204]
738] Крилами вже замість рук обняла свого милого шию,
739] Вже не вустами — холодним твердим обціловує дзьобом.
740] Ласку цю мертвий відчув, чи то вдарив прибій, а здалося,
741] Що ворухнулось лице — сумніваються люди; одначе,
742] Він таки справді відчув. Змилостились боги: обернули
743] їх на птахів. Але навіть тоді залишилася з ними
744] Долі покірна любов. І зв'язок, що подружжя єднає,
745] Не перервався в птахів: про потомство піклуються спільно.
746] Взимку погідних сім днів у гнізді, що гойдається легко
747] Прямо таки на воді, Алкіона висиджує яйця.
748] Спить тоді хвиля морська: у ту пору вітрів із печери
749] Не випускає Е,ол, полишаючи море внучатам.

750] Старець один запримітив якось, як вони понад морем
751] Линули в парі, й хвалив їх любов, що межі їй немає.
752] Хтось із присутніх, а може, й той сам,— "Але й цей,— зауважив,-
753] Птах, що ось, бачиш, над морем летить, підібгавши під себе
754] Ніжки,— і пальцем вказав на нирця, довгошийого птаха,-
755] З царського роду пішов. А коли б ти хотів по порядку
756] Ген аж до самих початків дійти, то такі в нього предки:
757] Іл, Ассарак, Гані мед, кого викрав Юпітер на небо,
758] Лаомедонт-володар і Пріам, кому доля судила
759] Бачити Трої загин. Тож для Гектора птах той був братом.
760] Він, якби ще в молодечі роки не зазнав переміни,
761] Слави не меншої, певно б, зажив, ніж осяйливий Гектор.
762] Хоч і було те хлоп'я Дімантіди нащадком, одначе,
763] Кажуть, що Алексіроя, Грані ка дворогого донька,
764] Нишком на світ привела його в заростях вогкої Іди.
765] Міст гомінких він цурався. Не в світлих палатах, а в горах,
766] Серед відлюддя бував, полюбляв заглядати у скромні
767] Села — на збори мужів іліонських не часто з являвся.
768] Та грубіяном не був і не з тих, що глухі до любові.
769] Часто ловив у лісах він Гесперію — німфу прекрасну.
770] От її вгледів якось: розпустивши по плечах волосся,
771] Грілась на сонці вона побіч хвиль свого батька — Кебрена.
772] Німфа сполошена кинулась геть. Так од сірого вовка —
773] Лань; так од яструба качка летить, задалеко відбившись
774] Від озерця. Та троянський герой переслідує німфу:
775] Ту, що від страху швидка, здоганяє швидкий від любові.
776] Раптом, майнувши в траві, зеленава змія утікачці
777] Зубом кривим уразила п яту, затруївши їй тіло.
778] Разом з життям обірвалася й втеча. Обнявши бездушну,
779] Скрикнув нестямно Есак: "О, навіщо тебе доганяв я!
780] Втім, хіба ждав я біди? Чи такої, як ця, перемоги?
781] Вдвох ми тебе, нещасливу згубили: змія — своїм зубом,
782] Нетерпеливістю — я! Од змії, проте, більше злочинний
783] Буду, якщо твою смерть не спокутую смертю своєю!" [205]
784] Мовив — і з скелі, яку під'їдали вали рокітливі,
785] Кинувсь у море. Та, поки летів, змилостивилась Тетіс:
786] Пір'ям його зодягла, й по воді, опустившись легенько,
787] Вже він поплив — не зумів осягнути жаданої смерті.
788] От і гнівиться: не хоче, закоханий, жити насильно —
789] Проти душі постає. Із житла нещасливого прагне
790] Вирватись. Ось уже й крила пружні за плечима він чує.
791] Вже понад водами звився, вже падає знов, але пір'я
792] Робить падіння м'яким — і шаліє Есак, і під воду
793] йде стрімголов, без кінця випробовує смерті дорогу.
794] Він ізмарнів од любовної туги: потоншали ноги,
795] Шия тонка протяглась, голова — віддалилась од тіла.
796] Любить моря і зоветься "нирець", бо пірнає у море".

КНИГА ДВАНАДЦЯТА
1] Батько Пріам за Есаком тужив, як за мертвими тужать;
2] Що перевтіливсь,— не знав. Йому жертви складав на могилі,
3] Хоч і пустій, та позначеній написом, Гектор з братами.
4] Тільки Паріса тоді не було на печальних обрядах:
5] Викравши вдатну дружину собі, він війну довголітню
6] Вніс у вітчизну: за звабником тисяча суден союзних
7] Рушило вслід, а на них — товариство військове пеласгів.
8] Помста швидкою була б, якби суден вітри супротивні
9] Не розметали, якби їх Авліда в землі Беотійській,
10] Рибою щедра, на тихій воді не тримала так довго.
11] Вже готувалися звичаєм предків Юпітеру скласти
12] Жертву благальну, вже древній вівтар запалав, коли раптом
13] Неподалік вівтаря, на платані, уздріли данайці
14] Синю змію, що вилася по стовбуру ген до верхів'я.
15] Там, на вершечку,— гніздо, й пташенят було вісім у ньому.
16] З матір'ю разом, що била крильми над гніздом опустілим,
17] їх, ухопивши, несита змія в одну мить проковтнула.
18] Всі остовпіли, а Тестора син, ясновидець відомий,
19] Ось що сказав: "Переможемо ми! Веселіться, пеласги!
20] Троя впаде; але й наші митарства триватимуть довго!" —
21] Дев'ятилітню війну — було й дев'ять птахів — пророкує.
22] Тільки сказав, а змія, обвиваючи віття зелене,
23] Каменем стала, зміїний свій вигляд у ньому зберігши.
24] Не втихомиривсь, одначе, Нерей,— в аонійській затоці
25] Воїнство все ще стоїть. І вже дехто вважав, що від лиха
26] Трою Нептун береже, адже він її муром обводив.
27] Тільки не Тестора син: він-бо знає і вголос говорить,
28] Що слід робити: дівочою кров'ю власкавити гнівну
29] Діву-богиню. Коли над любов'ю — спільна потреба,
30] Владар — над батьком верх узяли, й, щоб невинну віддати
31] Кров, Іфігенія станула серед жерців посмутнілих
32] Біля жертовника,— зглянулась Діва й, присутнім заславши
33] Зір поволокою, в найурочистішу мить обрядову, [207]
34] Кажуть, ланню жертовною доньку Мікен підмінила.
35] Тож, коли кров ю належною задовольнилась Діана
36] Й разом із Фебою гнів довгочасний приборкала й море,-
37] Тисяча суден, вітрила наповнивши вітром попутнім,
38] Після трудів чималих до фрігійських пісків дотяглися.

39] Між суходолом, повітрям і водами є серединне
40] Місце у просторі — наче межа трьохчастинного світу.
41] Кожну подію відтіль, хоч і віддаль незмірно далека,
42] Видно, й усі голоси проникають у вуха чутливі.
43] Там — Поголоска живе; її дім — на вершині найвищій.
44] Безліч веде туди входів і тисяча отворів різних
45] Є в тому домі; дверей — ні одних ні в одному проході.
46] Навстіж усе там і вдень і вночі. Увесь дім — із дзвінкої
47] Міді, й гуде він увесь, і відлунням повторює звуки.
48] Спокою в ньому нема, жоден закуток тиші не знає.
49] Криків, одначе, не чуть, тільки гамір стоїть невиразний.
50] Море подібно шумить, коли подих його наслухати
51] Здалеку. Відгомін грому такий, коли в хмарі понурій
52] Ще раз, але ніби знехотя вже, загуркоче Юпітер.
53] В передпокоях — роїться юрба. То виходить, то входить
54] Натовп хисткий. Неправдиві й правдиві впереміш повсюди
55] Там сновигають чутки, перепурхують з місця на місце
56] Незрозумілі слова; ці наповнюють вуха дозвільних.
57] Ті — з новиною далі летять. Щораз більшає доля
58] Вигадки: що б не почув,— щось від себе додасть оповідач.
59] Там — Легковірність і Помилка, здатна на все, процвітає,
60] Там і Веселість пуста проживає, й Страхи онімілі,
61] й Розбрат, іще молодий, і не знати ким зроджений — Шепіт.
62] Там озирається пильно довкіл і сама Поголоска:
63] Мусить-бо знати, що діється в небі, на землях, на водах.
64] От сповістила вона, що з загонами воїнів збройних
65] Грецькі до Трої зближаються судна. Отож не зненацька
66] Ворог напав: укріпились троянці й від моря проходи
67] Всі перекрили. Від Гектора перший ти рішенням Долі,
68] Протесілаю, упав. Поріділи данайців загони
69] В перших боях: наштовхнулись на Гектора-мужеубивця.
70] Крові чимало проливши, відчули й фрігійці, що значить
71] Меч у правиці ахейців. Уже побережжя сігейське
72] Кров ю спливало. Вже Кікн, потомок Нептуна, зі світу
73] Тисячу воїнів звів. Уже грізний Ахілл пе'ліонським
74] Списом троянців десятками клав. На Прудкій колісниці
75] Чи то за Ректором він, чи за Кікном шукаючи, врешті,
76] З Кікном зіткнувсь (тому Гектор ще міг десять років прожити).
77] Ось, понукаючи коней, що під хомутом вигинали
78] Спінені шиї, на ворога він скерував колісницю.
79] Списом потряс у могутній руці й до героя звернувся: [208]
80] "Хто б ти, юначе, не був, перед смертю потішся принаймні
81] Тим, що в бою подолає тебе сам Ахілл-гемонієць!"
82] Мить — і спис Еакіда важкий поспішив за тим словом.
83] І, хоч несхибний був спис, хоча пущений був непомильно,
84] Все ж на той раз не домігся свого наконечник залізний.
85] Щойно грудей він легенько торкнувся,— "О сину богині,-
86] Кікн одгукнувся,— не раз-бо чував я, герою, про тебе,-
87] Певно, здивований ти, що нема в мене рани на грудях?"
88] (Списник таки дивувавсь). "Не подумай, що цей мідносяйний,
89] Золотогривий шолом, що цей щит, який маю в лівиці,-
90] Це охорона моя: їх ношу тільки задля окраси.
91] Зброєю звик хизуватися й Марс. І якщо я відкину
92] Це бойове окриття, то й тоді не боятимусь рани.
93] Щось таки важить, що я народивсь не від німфи морської,
94] Не від Нерея дочки: сам Нептун моревладний — мій батько".
95] Гордо промовив і списом в округлений щит Еакіда-
96] Він, розмахнувшись, метнув. Через мідь, через дев'ять бичачих
97] Шкір наконечник проник, та застяг у десятому шарі.
98] Вихопив вістря і списом, що все ще тремтів од удару,
99] Знову розмашисто кинув герой, але ворога тіло
100] Знов без дряпинки було. Так і спис, що був кинутий втретє,
101] Кікна не вклав, хоч той вмисно підставив оголені груди.
102] Гнівом Ахілл запалав, як у цирку, бува, просто неба,
103] Піниться бик, ударяючи рогом страшним у багряну
104] Плахту, розлючений тим, що не тіло — повітря вдаряє.
105] "Може,— подумав Ахілл,— одлетів наконечник залізний?" —
106] Міцно тримався, однак. "То, виходить, ослабла правиця,
107] На одного лиш намарно розтративши всі свої сили?
108] Та не такою раніше була, коли стіни Лірнеса
109] Й Тенеда я розметав, покоривши їх перший, а Фіви,
110] Еетіоновий край, я залив таки їхньою кров ю
111] Вщерть, коли бистрий Каїк, пурпуровий від кровопролиття
112] Плив, коли двічі пізнав, яка міць мого ратища, Телеф!
113] Дужими й тут були руки мої: це ж бо їхня робота —
114] Купи навалених тіл; значить, має ще силу правиця!"
115] Мовив і, наче б у доказ тих слів, чи бува не брехливі,
116] Прямо в Менета метнув, простолюдина з-поміж лікійців.
117] Спис через панцир пробивсь, увігнався нещасному в груди.
118] Поки, вмираючи, падав Менет — головою об землю,
119] Вихопив зброю Ахілл із гарячої рани й промовив:
120] "Ось ця рука і цей спис, що на них я весь час покладався!
121] Хай і тепер, коли в цього метну, мені доля сприяє!"
122] Мовивши так, він у Кікна метнув — і не схибив нітрохи
123] Спис ясеновий: у лівім плечі задзвенів, невідхильний.
124] Тут же відбився, проте, мов од скелі чи муру глухого.
125] Там, куди списом поцілив, одначе, на грудях у Кікна,
126] Крові сліди спостеріг — і зрадів Еакід, та намарно: [209]
127] Рани й тепер не було, це Менет його кров ю оббризкав.
128] Щойно тоді, з колісниці високої вмить зістрибнувши,
129] Кинувсь на все ще спокійного Кікна з мечем блискавичним
130] Лютий Ахілл, але й те надарма: розкололися, бачить,
131] Щит і шолом, а гартований меч не бере-таки тіла.
132] Врешті, не втерпів Ахілл: він опуклим щитом своїм Кікна
133] Бити раз по раз почав навмання — по обличчі, по скронях.
134] Той подається назад, Еакід — насувається грізно,
135] Передихнути не дасть. І жахнувся нащадок Нептуна,
136] Кола в очах попливли, затуманився зір; та не довго
137] Він задкував: наштовхнувсь на валун, що лежав серед поля.
138] Гепнувсь горілиць; на нього ж — Ахілл. Усією вагою
139] Велет його до землі прикував, не дозволив рухнутись.
140] Потім, щитом і колінами груди йому пригнітивши,
141] Міцно шолом затягнув ремінцями, й вони наче в зашморг
142] І підборіддя, і шию взяли, не давали дихнути.
143] Вже нахиливсь Еакід, щоби зброю з полеглого зняти —
144] Бачить: сама тільки зброя лежить. Замінив його тіло
145] В білого птаха з таким же іменням отець моревладний.

146] Після виснажливих, довгих боїв благодатна запала
147] Тиша; на деякий час ворогуючі зброю відклали.
148] Поки одні обставляють сторожею пильною стіни,
149] Другі ж невсипно чатують удовж оборонного рову,
150] День урочистий настав, коли велет Ахілл, переможець
151] Кікна, власкавлював кров ю телиці богиню Палладу.
152] Ось на багряний олтар він розклав їй посвячені кусні,
153] Ось уже й дим, такий милий богам, заклубився в повітрі;
154] З димом — жертовне пішло; що лишилось — було для гостини.
155] . Знатні, прилігши на ложах, уже смаженину пахучу
156] їсти взялись, усмиряють вином і турботи, і спрагу.
157] Та не кіфара дзвінка, не пісні милозвучні, не флейта
158] З буксу дірчастого довга й тонка їм дає насолоду,-
159] Ніч у розмовах пливе. Гомонять про бої, про хоробрість;
160] Хто про своє оповість, хто й про ворога добре озветься.
161] Хто з ким зіткнувся, кого подолав,— їм приємно по черзі
162] Мову вести. А про що б довелось говорити Ахіллу?
163] Що б то хтось інший почав із гостей в товаристві Ахілла?
164] Звісно, цікавила всіх у той час нещодавня поразка
165] Сина володаря вод. Дотепер ще не сходило з думки,
166] Як це так бути могло, що юнацького тіла не брала
167] Зброя — ні меч, ані спис, що залізо щербилось об нього.
168] Сам Еакід лиш плечима здвигав, дивувались ахейці.
169] Втрутився Нестор: "На вашім віку був один тільки воїн,
170] Що не зважав ні на спис, ні на меч, кого криця не брала,-
171] Кікн, а от я в давнину знав такого, що й тисячу ран міг
172] Тілом своїм невразливим прийнять,— перребійця Кенея. [210]
173] Це був той самий Кеней, що, хоробрістю славний, на схилах
174] Отрію жив. Та його з-між усіх виділяє ще й інше:
175] Жінкою він народивсь". Тут усі сивочолого просять,
176] Щоб оповів про це дивнеє диво. Ахілл серед інших:
177] "А розкажи нам таки, бо ж усі ми почути б хотіли,
178] Словом розумним уславлений світоче нашого часу,
179] Хто був Кеней, яким чином зазнав переміни такої,
180] Звідки ти знаєш його, з яких битв, із якого походу,
181] Ким він подоланий був, якщо міг його хтось подолати?"
182] Старець на те: "Хоча заздрісна давність мені на заваді.,.
183] Хоч не одне, колись бачене й чуте, забулося нині,
184] Все ж не одне й дотепер пам'ятаю. Одначе, найкраще
185] З того, що дома було й на війні, саме це я затямив,
186] Що зацікавило вас. І якщо хтось подіями щедру
187] Старість розлогу пізнав, то це я, за чиїми плечима —
188] Двісті років життя, а тепер уже й третя йде сотня.
189] Славилась ясністю вроди Елатова доня — Кеніда,
190] Перша з усіх фессалійських дівчат. У містах того краю,
191] Значить, Ахілле, й твоїх,— бо й ти земляком їй доводивсь,-
192] Безліч — та все надарма — женихів набивалось до неї.
193] Певно б, до неї подався й Пелей, але він у ту пору
194] Матір твою чи то взяв за дружину, чи то — вже не тямлю —
195] Лиш обіцянку йому було дано. Кеніда ж уперто
196] Заміж не йшла. Побережжям гуляла якось на відлюдді,
197] й тут повелитель морів — повідають — її обезчестив.
198] Радий, що так несподівано свіжої звідав любові,-
199] "Сміло,— їй каже Нептун,— попроси, чого серце бажає,-
200] І не відмовлю тобі". (Поголоска й про те сповіщала).
201] "Кривда велика — велике й прохання,— сказала Кеніда,-
202] Хай не зазнаю наруги повік. Хай не буду віднині
203] Жінкою. Цим ощасливиш мене!" Поки так говорила,
204] Мов чоловічим ставав, набираючи мужності, голос.
205] Втім, чоловічим він був: що просила, те й подарував їй
206] Владар безкраїх глибин, а в додачу зробив невразливим
207] Тіло: Кеней відтоді вже не міг полягти від заліза.
208] Щойно домігся свого — й по Пенейських полях походжає
209] Радісний, спраглий занять чоловічих потомок Атрака.

210] З Гіпподамією гучно весілля справляв Іксіонів
211] Син Пірітой. Лиш розставив столи — й запросив хмарородних-
212] Звірів, щоби прилягли в оповиту галуззям печеру.
213] Знать гемонійська була, були й ми там, запрошені гості.
214] Скрізь, куди оком не скинь, гомінлива юрба напливає,
215] Пісня весільна звучить, біля входу димлять смолоскипи.
216] Бачимо, вже й молода, виступаючи серед жіноцтва,
217] Сяє чудовим лицем. "Пощастило ж тобі, Пірітою",-
218] Всі були певні того. Проте мало що не помилились:
219] Бо, найдикіший із диких кентаврів, у тебе, Евріте, [211]
220] Щедрим вином, як і вродою діви, розпалені груди
221] Раптом жагою взялись, божевіллям захмарились пяним.
222] Мить — і веселощів мов не було: столи — вверх ногами.
223] Вже молоду за волосся вхопили; Евріт пориває
224] Гіпподамію; за ним і всі інші — хто яку вибрав,
225] Хто яку міг — потягли, мов у щойно здобутому місті.
226] Зойки жінок залунали довкіл. Ми схопились на ноги.
227] Першим озвався Тесей: "Чи аж так оп янів ти, Евріте,
228] Що при мені, ще живому, посмів ображать Пірітоя,
229] Друга мого, й, над одним наглумившися, двох уразити?"
230] Це не була похвальба: розметавши напасників буйних,
231] Вирвав захоплених дів із шалених обіймів сміливець.
232] Той — ані слова на це, бо що ж міг негідник сказати
233] На оправдання своє? Тож на месника руки здіймає,
234] Мітить, зухвалий, в лице, в благородні цілиться груди.
235] Давній кратер там стояв; довкруги виступала на ньому
236] З міді висока різьба. Той кратер охопивши руками,
237] Ворогу прямо в лице, розмахнувшись, метнув син Егея.
238] Мозок, і кров загустілу, й вино вивергаючи з рани,
239] З рота, що раною став, на вологім піску розпростертий,
240] Б ється Евріт. Роз ярились, побачивши кров свого брата,
241] Звірі двовиді. "До зброї! До зброї!" :-гуртом заревіли.
242] Зваги вино додає. І летять, сповіщаючи бійку,
243] Келихи, й дзбани крихкі, й заокруглі полумиски мідні.
244] Те, з чого їли й пили, несподівано зброєю стало!

245] Син Офіонів Амік із домашнього вогнища перший
246] Речі святі осквернив: ухопивши світильник, що сяяв
247] На вівтарі багатьма смолоскипами, й ним замахнувшись
248] Високо так, наче той, хто бика білосніжного шию
249] Перед жертовником взявся розтяти сокирою з маху,
250] Гримнув в чоло Келадонта, лапіта,— й замість обличчя
251] М ясо криваве на ньому лишив та потрощені кості.
252] Випали й очі з очниць; від удару немов провалився
253] Ніс через місиво те і застряг посеред піднебіння.
254] Ще й не оглянувсь Амік, як його, відірвавши кленову
255] Ніжку стола, вклав Пелат,— і той голову звісив на груди.
256] Поки випльовував зуби, запінений, з темною кров ю,-
257] Ще раз ударив його і спровадив до тіней підземних.

258] Той, хто був поруч, Гріней, на вівтар, що димівся, зирнувши
259] Оком жахним, прохрипів: "Чи не можна б і ним скористатись?"
260] Мовивши те, громіздкий, що вогнем розбуявся, жертовник
261] Велет підняв і метнув на лапітів, що валом валили.
262] Двох придавив: Бротеада й сусіда його — Оріона.
263] Сином Мікали був Оріон; ворожбою ця жінка
264] З неба — кажуть — могла навіть місяць на землю стягати.
265] "Даром не пройде тобі це зухвальство — була б тільки зброя!" —
266] Мовив Ексадій, і тут йому якось потрапили в руки [212]
267] Оленя роги — жертовна окраса високої сосни.
268] Ними й штрикнув він, що сили було, в перенісся Грінею —
269] Той без очей залишивсь: то по рогах вони розтеклися,
270] То по густій бороді, зашкарублій од темної крові.

271] Із вівтаря головешку сливову, пойняту жаром,
272] Рет ухопив і лапіту Хараксу, крутнувшись направо,
273] Нею вгатив по чолі, де нависла чуприна рудава.
274] Стало горіти волосся шорстке; запікаючись в рані,
275] Кров почала страхітливо сичати, мов кусень заліза,
276] Розчервонілий в огні, якщо довгими щипцями з жару
277] Вийме його ремісник і занурить у воду; залізо
278] Люто шипить і свистить, пожираючи, спрагле, вологу.
279] Той тільки чубом зметнув розкуйовдженим, пробував збити
280] Полум я; далі, поріг кам яний від землі відірвавши,
281] Цілого воза вантаж,— на плече його взяв, та жбурнути
282] Так і не зміг: був занадто важкий, і тією плитою
283] Друга свого привалив, що стояв побіч нього,— Комета.
284] Рет, посміхнувшись, на те: "Залишається лиш побажати,
285] Щоб і всі інші з-між вас ось такими були силачами!"
286] З тим почав знову вдаряти напівобгорілим поліном
287] По голові раз у раз, поки швів черепного склепіння
288] Не проломив, поки з мозком рідким не змішалися кості.

289] З ним покінчивши, напав на Евагра, Коріта, Дріанта.
290] Щойно поліг наймолодший, Коріт, чиї щоки взялися
291] Першим пушком,— "Чи не сором тобі, перемігши хлопчину,
292] Ще й похвалятись?" — озвався Евагр. Але Рет йому й слова
293] Мовити більше не дав: головешку, багряну від жару,
294] Поки ще той говорив, через рот увігнав аж у груди.
295] Далі й тебе він, кружляючи полум ям над головою,
296] Наздоганяє, Дріанте лихий. Та не так ти загинув,-
297] Поки він біг, перемогам радіючи, ти йому палю
298] Вбив обгорілу туди, де з плечем сполучається шия.
299] Зойкнув од болю і, вирвавши палю із кістки твердої,
300] Кинувся Рет утікать, обливаючись власною кров ю.
301] Слідом пустились Орней, і Лікаб, і поранений в праву
302] Руку Медон; Пісенор і Тавмант одночасно чкурнули.
303] Хто ж донедавна, змагаючись, будь-кого міг перегнати,-
304] Мермер ледь волочивсь, од важкої знеможений рани.
305] Фол, Меланей і Абант, кабанів усмиритель,— за ними;
306] Й той, хто намарно своїх одвертав од побоїща — віщий
307] Астіл; це він заспокоював Несса, що рани боявся:
308] "Ти не тікай! Для Гераклових стріл береже тебе Доля!"
309] Ні Евріном, ні Лікід, ні Арей, ні Імбрей від загину
310] Все ж не втекли. їх усіх зупинила правиця Дріанта —
311] Спереду рану наніс. Так поранений спереду й ти був,
312] Хоч і навтіки пустивсь, показавши спину, Кренею:
313] Ти озирнувся — і меч тобі вбився між очі в те місце, [213]
314] Де перенісся немов жолобком прилягає до лоба.

315] Посеред гаму та крику того, з головою пірнувши
316] В сон непробудно важкий, розімлілий Афід на кудлатій
317] Шкурі ведмедиці з Осей лежав. У затерплій правиці
318] Досі ще кухоль тримав із вином недопитим у ньому.
319] Здалеку вздрівши його, неспроможного стати до бою,
320] Пальці вкладаючи в ремінь на списі,— "Вино будеш пити
321] Стіксом розмішане",— мовив Форбант і метнув блискавично
322] Спис в юнака. Наконечником, гостро відточеним, ясен
323] Сонному шию пробив, бо й лежав, на нещастя, горілиць.
324] Так і не чув, коли смерть надійшла. Джерелом із гортані
325] Чорна прорвалася кров, полилася на ложе й у келих.

326] Бачив я те, як Петрей, заповзявшись, хотів було вирвать
327] Жолуденосного дуба з землі; та кол#, обійнявши
328] Стовбур, щосили почав то сюди, то туди ним хитати,
329] Спис Пірітоя, пройшовши з розгону Петрею крізь ребра,
330] Груди могутливі прицвяхував до столітнього дуба.
331] Від Пірітоя хороброго впав тоді й Лік,— говорили,
332] Від Пірітоя — й Хромід. Але меншою для переможця
333] Честю ті двоє були, аніж велети Діктід і Гелоп.
334] Гелопа списом прошив; поєднав йому отвором скроні:
335] Спис йому в праве вухо ввійшов, а вийшов — у ліве.
336] Діктід, коли перелякано кинувсь од Іксіоніда,
337] На сідловині гірській похитнувшись, униз головою
338] В прірву стрімку полетів; тягарем свого тіла могутній
339] Ясен зламав — на розчахнутім дереві кишки повисли.
340] Месник підбіг, *Афарей, і, каменю шмат одлупивши,
341] Вже замахнувся, та саме тоді його стовбуром дуба
342] Дужий Егід перестрів, роздробивши кістки величезні
343] Ліктя; й не дбає про те, щоб добити каліку, та й часу
344] Брак на таке: Біенорові-велетню, хто тільки власну
345] Звик відчувати вагу, він стрибнув на плечі й коліном
346] Вперся під саме ребро; ухопивши за гриву ліворуч,
347] Голову рвучко назад відтягнув, а тоді вузлуватим
348] Дубом обличчя страшне розтрощив і, мов з каменю, череп.
349] Дубом Недімна поверг і метальника спису Лі копа.
350] Вклав Гіппасона, якому густа борода захищала
351] Груди, й Ріфея, що буйні ліси перевищував ростом,
352] Також того, хто ведмедів не раз, хоча люто ревіли,
353] З гір Гемонійських тягнув до своєї оселі — Терея.

354] Більше не міг на звитяги Тесея спокійно дивитись
355] Демолеон. Віковічну сосну з кам'янистого схилу
356] Вирвати хоче будь-що, напинаючи м'язи горбаті.
357] З коренем вирвать не зміг — надламану в ворога кинув.
358] Поки уламок летів, ухилився Тесей від удару
359] З волі Паллади — Щоб вірили в те, йому щиро хотілось.
360] Та не намарно впала сосна: мов таран, із розгону [214]
361] Крантору-велетню ліве плече проломила і груди.
362] За зброєносця колись він у батька твого був, Ахілле:
363] Вождь фессалійських долопів, Амінтор, зазнавши поразки,
364] Дав Еакіду його — в запоруку довір'я і миру.
365] Глянув на нього Пелей, як конав од жахливої рани,-
366] Так обізвався: "Прийми, з-між усіх юнаків найдорожчий,
367] Заупокійний мій дар!" І розгонисто в Демолеонта
368] Спис ясеновий метнув, його силу помноживши гнівом.
369] Гостре залізо, ввіткнувшись у бік, мов струна' задзвеніло
370] В кістці твердій. Закривавлене без наконечника древко
371] Ледве що вийняв Пелей: у легенях лишилося вістря.
372] Сили кентаврові біль додає; на противника люто
373] Він постає, затоптать його кінськими хоче ногами.
374] Цей же шоломом дзвінким і щитом зустрічає удари,
375] Плечі від них береже, наготові тримаючи зброю.
376] Вдаривши в спину, він двоє грудей прошив одночасно:
377] Гіла спочатку убив наповал і Флегрея, метнувши
378] Спис віддалік; а в близькому бою— Іфіноя й Кланіда.
379] Слідом за ними Доріл розпростерся, що шкірою вовка
380] Скроні свої покривав і носив замість грізної зброї
381] Вигнуті роги бика, що постійно багрилися кров ю.

382] От я гукнув йому, гнівом розпалений: "Глянь, чого варті
383] У порівнянні з залізом моїм твої роги бичачі!" —
384] Й спис у кентавра метнув. Але він, одхилитись не встигши,
385] Тільки правицю, щоб лоб захистити, підняв мимоволі —
386] Й тут же прибито її до чола. Поки корчився з болю,
387] Поки всі галасували довкола, Пелей — він найближче
388] Був до Доріла — мечем під живіт його з розмаху вдарив.
389] Той аж підстрибнув і, кишки свої поволікши землею,
390] Топче їх, лютий, ногами й потоптані рве, поки, врешті,
391] В них не заплутавсь, не впав на живіт, мов на торбу порожню.

392] Не врятувала, Кілларе, й тебе у побоїщі славна
393] Врода, якщо для двовидих створінь таке слово підходить.
394] Щойно рости почала борода золота; золотаве
395] Хвилями до половини плечей опадало волосся.
396] Юністю лиця цвіли, і рамена, і шия, і груди,
397] Й руки, й усе, що було в його тілі людським, чоловічим,
398] На знамениту скидалось різьбу. Та не гіршою й нижня,
399] Кінська, частина була: ще б голову, шию гривасту —
400] Й Кастор його б захотів! Під сідло так і проситься спина,
401] Випнулись груди від м язів тугих. Увесь — смолянистий,
402] Хвіст — білосніжний, однак; виблискують білістю й ноги.
403] З роду його не одна пропадала за ним. Полонила —
404] Лиш Гілонома, бо чаром таким не втішалася жодна
405] З-між хмарородних жінок, що в залісених горах селились.
406] Тільки вона покорила Кіллара мистецтвом любові —
407] Ласкою вчинків і слів. Хорошиться, наскільки природа [215]
408] Тії дозволяє на це: то розпушує довге волосся,
409] То розмарин, то фіалку дрібну, то троянду пахучу
410] В нього вплете, а не раз — із квіток найбілішу лілею.
411] Миється двічі на день у струмку, що з вершин Пагасейських,
412] Лісом порослих, пливе, в його водах купається двічі.
413] Шкурами звірів, котрі до лиця їй, котрі найцінніші,
414] Лівий прикрашує бік, або ними плече накриває.
415] їх обопільна єднала любов: у лісах та печерах
416] Разом бували вони; й до лапітів, у їхню оселю,
417] Вдвох увійшли, і в страшнім бойовищі стояли пліч-о-пліч.
418] Хтозна-хто ратище зліва метнув; його вістря, Кілларе,
419] Вбилось тобі трохи нижче від місця того, де під шию
420] Клітка підходить грудна. Хоча й легко поранене, серце —
421] Тільки-но вийнято спис — разом з тілом усім похололо.
422] Вмить підхопила його, що в імлу западав, Гілонома.
423] Легко долоню на рану кладе, припадає вустами
424] До його вуст, одлітаючу душу затримати хоче.
425] Бачить, однак, що помер. Із словами, що їх у загальнім
426] Гаморі я не розчув, на залізо, що з тіла стриміло,
427] Впала й мужа свого, зустрічаючи смерть, обнімала.

428] Перед очима стоїть дотеперіще той, хто вузлами
429] Шість пов'язав собі лев'ячих шкур на грудях могутніх —
430] Теокомед, що людину й коня захищав одночасно.
431] Кинув він пнем, що й дві пари волів його не здвигнули б,
432] І в Оленіда, Тектафа, жбурнув, йому череп розбивши.
433] Навпіл склепіння тверде розкололося; і через ніздрі,
434] Через очниці та рот, через вуха рідкий витікає
435] Мозок. Так само відстояне 'через плетінку дубову
436] М'яко струмить молоко; так під натиском сита рідкого
437] Точиться сік, виступаючи, згущений,— через щільніше.
438] Я ж, поки Теокомед хоче зброю з полеглого зняти,-
439] Свідок твій батько, Пелей,— устромив йому меч по руків'я
440] В низ живота. Незадовго за ним од меча мого впали
441] Хтоній і Телебоант. У руці мав рогатину Хтоній,
442] Ратище — Телебоант. Саме ним він завдав мені рану —
443] Бачиш он слід? Скільки часу спливло, а рубець не затерся!
444] Варто б тоді було слати мене на підкорення Трої!
445] Гектора міг я в ту пору якщо не здолать, то принаймні
446] Стримати натиск його. Та тоді він дитям був, а може,
447] Ще й не родивсь. А мене ось пригнічує вік мій сьогодні.
448] Про Періфанта, що виграв двобій із кентавром Піретом,
449] Що я тобі оповім? Чи про Ампіка: списом терновим
450] Без наконечника прямо в лице він поцілив Ехекла.
451] Гостру дрючину під серце ввігнав Макарей Ерігдупу-
452] Пелетронійцю. Та й я розпоров, пам'ятаю, Кімелу
453] Низ живота тим колом, що Несе його в мене пожбурив.
454] Та не подумай, що тільки одним віщуванням займався [216]
455] Мопс Ампікід: від несхибного списа, що Мопс його кинув,
456] Гримнув на землю Годіт, і не міг уже й слова сказати:
457] До підборіддя — язик, підборіддя ж — до горла прибито.

458] Списом п'ятьох продірявив Кеней: Антімаха, Стіфела,
459] Брома, Еліма й Піракма, що замість меча мав сокиру.
460] Не пам'ятаю вже ран, лиш імення та кількість полеглих.
461] Рине, однак, одягнувшись у стягнену зброю Галеза,
462] Вбитого ним же, Латрей, величезний поставою й тілом.
463] Віку середнього був: не юнак вже, але й не похилий,
464] Силу юнацьку ще мав, хоча сивінь засіяла скроні.
465] Гордий мечем, і шоломом осяйливим, і македонським
466] Ратищем гострим, до станів обох повернувши обличчя,
467] Зброєю грізно потряс і, по колу дзвінко промчавши,
468] Так ось, хоробрий, почав, потривоживши тихе повітря:
469] "Маю й тобі потурати, Кенідо? Для мене ти завжди —
470] Жінка, а не чоловік. Чи сама вже не тямиш сьогодні,
471] Ким тебе мати на світ привела та якою ціною
472] Образ оманливий цей, чоловічий, тобі було дано?
473] Ким була зроду, згадай; що знести довелось — і за кошик,
474] Діло жіноче, сідай та покручуй собі веретенцем.
475] Війни мужчинам залиш!" А Кеней, поки так похвалявся,
476] Списом протяв йому бік, що випнутий був під час бігу,
477] В місці, де з мужем поєднувавсь кінь. Ошалівши від болю,
478] Кинун кентавр юнаку фессалійському піку в обличчя.
479] Піка ж одскочила так, мов градина — від плоскої крівлі,
480] Наче дрібний камінець — від напнутої шкіри тимпана.
481] Ближче підходить кентавр і силкується меч гостролезий
482] Пхнути Кенеєві в бік. Але меч не бере його тіла.
483] "Все ж не уникнеш сумного кінця! Полосну тебе зараз
484] Лезом, якщо притупилося вістря!" —— сказав і по боці
485] Навскіс ударив його, скільки розмаху мав у правиці.
486] Аж загуло, задзвеніло довкіл: розламавшись на кусні,
487] Випорснув меч із руки, мовби тіло було мармуровим.
488] Поки той з дива німів, що ворог — живий і здоровий,-
489] "Черга моя тепер,— мовив Кеней,— на тобі перевірю
490] Якість заліза свого!" — й по руків'я кентаврові в плечі
491] Меч смертоносний загнав, ще й рукою всередині тіла
492] Кілька разів ним крутнув, щоб поглибити ранами рану.
493] Ось налітають із криком розлогим півконі-півлюди,
494] Всі завзялись одному продірявити тіло списами.
495] Побіч, відбившись, лягають списи; ні один не лишає
496] Жодного сліду: стоїть собі гордо Кеней-елатеєць.
497] Дива такого ніхто ще не бачив. "Нечуваний сором!--
498] Вигукнув Моніх.— Йому одному лише — мужу з дівиці! —
499] Ради гуртом не дамо! Коли й муж він,— дівицями, значить,
500] Нині зробилися ми! То пощо нам тіла велетенські?
501] Сили подвійні пощо? Надаремно, виходить, природа [217]
502] В нас, наймогутніших, дві воєдино зріднила істоти!
503] Не від богині, як видно, пішли ми й не від Іксіона,
504] Що, на могутність свою уповаючи, й вишню Юнону
505] Брався звести. Ну а ми — півмужчині в бою уступаєм!
506] Скелі й колоди на нього навалюйте, гори зсувайте,
507] В хід пустімо й ліси, щоб цупку з нього вирвати душу!
508] Горло хай ліс пригнітить: від ваги, невразливий, хай згине!"
509] Мовивши, дуба вхопив, що з корінням колись його вирвав
510] Австр ошалілий, і ним у безстрашного ворога кинув.
511] Приклад подав недарма: не минуло й хвилини, як Отрій
512] Голий, без лісу лишивсь, Пеліон — без глибокої тіні.
513] З-під величезного стосу дерев увільнитися хоче
514] Гнівний Кеней, вивертається, двигає, дужий, на плечах
515] Цілі ліси; але стіс виростав і вкривав поступово
516] Голову й рот. І нарешті, не маючи змоги й дихнути,
517] Він омлівати почав. Час од часу на вільне повітря
518] Вирватись пробував ще, та не міг — тільки рухавсь на ньому
519] Щойно повалений ліс. Так і схили високої Іди —
520] Ось перед нами вона — колихаються при землетрусі.
521] Та не відомий кінець: запевняють одні, що в глибини
522] Тартару тіло ввійшло під навалою цілого лісу.
523] З цим не годивсь Ампікід: він помітив, що птах жовтокрилий
524] Злинув з-під купи дерев і в прозорім повітрі розтанув.
525] Я тоді теж того птаха побачив уперше й востаннє.
526] От спостеріг його Мопс, коли той, озираючи табір,
527] М'яко лягав на крило й переповнював клекотом небо,
528] й так, і душею, й очима його проводжаючи, мовив:

529] "Щирі вітання тобі, наша гордосте, славо лапі ті в,
530] Мужу хоробрий, що в дивного птаха тепер обернувся!"
531] Вірою кожен і гнівом пойнявся: усіх-бо вразило
532] Те, що на нього лише одного завзялось ціле військо.
533] Доти давали ми волю мечам, поки з лютих кентаврів
534] Жменька лишилась, та й ті поховались у темряві ночі".

535] Тим закінчив свою оповідь Нестор про те, як лапіти
536] Верх у тій битві взяли. Тлеполему проте заболіло,
537] Що про Геракла не згадано й словом; тому, не змовчавши,
538] Каже таке: "Вельми дивно мені, що Гераклову славу,
539] Старче, мовчанкою ти обійшов! А мій батько, бувало,
540] Сам повідати любив, як істот подолав хмарородних".
541] Сумно пілосець на те: "А чи варто пригадувать давні
542] Лиха й біду, що її затягла вже років поволока,-
543] Те, як я батька твого не злюбив, потерпівши од нього?
544] Невірогідне він звершував справді; заслуги Алкіда
545] Славить весь світ, але я... заперечити б їх намагався.
546] Ні Деїфоба, ні Полідаманта, ні Гектора навіть
547] Не вихваляємо ж ми,— та чи хто свого ворога хвалить?
548] Хто ж, як не славний твій батько, з землею зрівняв оборонні [218]
549] Стіни Мессени? А хто неповинні Еліду і Пілос
550] Розруйнував? Хто з мечем і вогнем до моєї оселі
551] Грубо ввірвавсь? Не кажу вже про інших, полеглих од нього.
552] Нас у Нелея дванадцять було — сини, як соколи —
553] Всіх, окрім мене, твій батько згубив; один я лишився.
554] Втім, це й не диво, що всіх він долав; одне тут є чудо:
555] Перікліменова смерть. Будь-якого він міг набувати
556] Вигляду й знову ставати собою. Таку йому здатність
557] Дав моревладний Нептуп — зачинатель роду Нелея.
558] Ким тільки той не ставав, щоб не датись Алкідові в руки!
559] Врешті, в орла обернувся, що в небі стрімкі блискавиці
560] Носить у кігтях кривих, полюбившись отцеві безсмертних.
561] Сили набувши орлиної,— кігтями, крилами, дзьобом
562] Дряпати, бити, клювати почав він обличчя Геракла.
563] Та тірінфієць напнув проти нього свій лук непохибний
564] І, поки птах, у підхмар я злетівши, повис нерухомо,
565] Вцілив стрілою туди, де крило прилягає до тіла.
566] Рана була незначна. Та залізом підсічені м язи
567] Слабнуть. Ні поруху в них, ані сили до лету немає.
568] Вже не опертись йому на повітря крилом онімілим —
569] Каменем падає вниз, а стріла, що заледве трималась,
570] Тільки-но впав — од самої ваги його тіла проникла
571] Глибоко в бік, а пробилась ліворуч, уже через горло.
572] Досі ще дивно тобі, що діянь твого батька, Геракла,
573] Я не вславляю, прекрасний проводарю суден родоських?
574] Як за братів одімщуся, коли не мовчатиму вперто
575] Про перемоги його? А з тобою ж я вік буду в дружбі".
576] Так закінчив Нелеїд, оповідач солодкомовний.
577] Всі ж, тільки старець замовк, осушивши повторені кухлі,
578] З лож повставали і, поки ще ніч, подались на спочинок.

579] А моревладний Нептун, чий тризубець усмирює хвилі,
580] Вражений тим, що, змінивши свій вид, Фаетоновим птахом
581] Син його став, запалавши злобливим вогнем до Ахілла,
582] Грізного войовника, понад міру завзявся на нього.
583] Вже коло двох п ятиліть вирувала війна, коли так ось
584] Він до Смінтейця звернувсь, до буйноволосого бога:
585] "О наймиліший мені з-між синів мого владного брата,
586] Ти, з ким я марно колись обгороджував стінами Трою!
587] Чи не зітхнеться тобі, коли глянеш на вежі, готові
588] Впасти ось-ось? Чи не жаль тобі тих, що лягли тисячами,
589] Стійко боронячи їх? Чи тебе не тривожить принаймні
590] Гектора тінь, кого коні тягли вколо стін Іліона?
591] Втім, ще й донині живе собі той, хто є втіленням люті,
592] Нашої праці нищитель — Ахілл, що впивається кров ю!
593] Хай лиш потрапить до рук — незабарно відчує велику
594] Силу тризубця мого! Та коли мені стрітись не дано
595] З ворогом,— ти крадькома вкороти йому віку стрілою!" [219]
596] Той головою схитнув. Потураючи дядьковій волі,
597] А водночас і своїй, оповившись у хмару, в троянський
598] Табір Делієць прибув. Серед січі кривавої, бачить,
599] Лук напинає Паріс, час од часу в незнатних ахейців
600] Стріли пускаючи. Бог, об явившись: "Чи варто,— питає,-
601] Зброю ось так марнувать? Коли й справді своїм спочуваєш,-
602] То за братів оді мсти, свої стріли скеруй на Ахілла!"
603] Мовив і сам, на Пеліда вказавши, що юрми1 троянців
604] Так і косив, повернув проти нього Парісову зброю
605] І власноручно стрілу спрямував непомильну, смертельну.
606] Що після Гектора смерті могло звеселити Пріама,-
607] Сталося! Ти, хто стількох переміг, переможений нині
608] Викрадачем боягузливим грецької жінки, Ахілле!
609] Знав би ти, що не боєць, а бабій тобі смерть заподіє,-
610] Від термодонтської, певно, волів би загинуть сокири!

611] Ось він, фрігійців гроза, охорона й окраса пеласгів,
612] Сам воївник Еакід, що не відав у битвах поразки,-
613] В полум і. Бог його зброїв і бог його спалював цей же.
614] Вже спопелився великий Ахілл, і зосталось од нього
615] Так небагато, що нічим наповнити й урни, та слава,
616] Слава — живе й переповнює світ неозорно великий!
617] Ось яка міра Пелідові личить! її осягнувши,
618] Сам він співмірний собі, непідвладний глибинам Аїду.
619] Щит його зваду зчинив, та таку, що й не важко пізнати,
620] Хто його власником був. Щодо зброї — вирішує зброя.
621] Все ж ні Тідід, ні Ойлеїв Еант не посміли ставати
622] До суперечки про щит; ні з Атрідів молодший, ні старший
623] Віком і чином — ніхто. Тільки велетень — син Теламона
624] З сином Лаерта узявсь нагороду славетну здобути.
625] Не захотів Танталід у цю справу невдячну встрявати,
626] Каже аргоським вождям, щоб вони серед табору сіли —
627] З себе на них переклав суперечки цієї розв язку.

КНИГА ТРИНАДЦЯТА
1] Повагом сіли вожді. Простолюддя — вінцем доокола.
2] Першим піднявся Еант — щита семишкірого власник.
3] І, через силу тамуючи гнів, на берег сігейський
4] Зиркнув похмуро, на ряд кораблів і, до неба піднявши
5] Руки, промовив: "Ми тут, перед суднами,— свідок Юпітер! —
6] Хочемо правду знайти. Мій суперник — Улісс-ітакієць,
7] Той, хто від полум я Гектора геть утекти не вагався;
8] Я ж — те полум я збив, одігнав якнайдалі від суден.
9] Отже, безпечніше тут хитромудро словами змагатись,
10] Аніж руками — в бою. Але з мене такий красномовець,
11] Як із того — воївник: що на вістрі жорстокої битви
12] Зброєю можу звершити, те він — язиком на зібранні.
13] Зайве, гадаю, пеласги, про вчинки свої перед вами
14] Мову вести: ви їх бачили. Краще від нього почути.
15] Що він без свідків чинив, якщо ніч не вважати за свідка!
16] Справді великого я домагаюсь. Одначе, погляньте,
17] Хто мій суперник! Хіба ж це не скромно було б для Еанта
18] Взяти нехай навіть.берло, якщо 6 ним Улісс мав пишатись?
19] Ну а для нього й сьогоднішній спір нагородою буде:
20] Піде ні з чим, та позаздрять йому, що з Еантом змагався!

21] Я ж — коли б навіть на мужність мою лягла недовіра —
22] Був би походженням неперевершений: син Теламона,
23] Мужа, що стіни троянські здобув під рукою Геракла
24] І побережжя Колхіди торкнувсь кораблем пагасейським.
25] Батьком його був Еак, безгомінного світу володар.
26] Де еолійцю Сісіфу загрожує скеля нависла.
27] Щодо Еака, то сином своїм визнає його навіть
28] Батько всевишніх богів, тож Еант від Юпітера — третій.
29] Втім, навіть цей родовід не велику приніс би в цій справі
30] Користь, якби не ріднив мене також з Ахіллом великим:
31] Він мені брат; мені — й зброя його! Чи потомок Сісіфа,
32] Схожий, мов крапля води, на свого віроломного предка,
33] Мав би йменами чужими неславити рід Еакідів? [221]

34] Перший я зброю надів, без наказу прибув — і за це ось
35] Ще й не присуджують зброї мені! Вона, бачте, для того,
36] Хто замикав наш похід, хто не квапився, граючи дурня,
37] Йти на війну, поки викрутів тих не розкрив ще хитріший —
38] Та не на користь свою — Навпліад і нарешті не змусив
39] Страхополоха цього й хитруна до військової служби!
40] Той, хто ніякої зброї не брав, нині візьме найкращу?
41] Я ж, кому в ході війни припадали одні небезпеки,
42] Шани і братніх дарів маю бути позбавлений нині?

43] Був би правдивий той шал, чи хоча б ми повірили в нього,-
44] З нами б тоді він сюди, до фрігійських укріплень, не вибравсь,
45] Перший до вчинків лихих спонукач! І тебе, Пеантіде,
46] Не залишили б на Лемносі ми на великий свій сором!
47] Нині — йде поголос — ти, в лісовій заховавшись печері,
48] Скелі зітханнями рвеш і по праву для сина Лаерта
49] Кари благаєш — не марно, хіба що всевишніх немає!
50] Хто з нами йшов у похід, присягавсь на одну з нами зброю,
51] Хто був одним із вождів, кому лук свій і стріли несхибні
52] В спадок Геракл передав,— і голодний, і хворий сьогодні
53] Живиться м'ясом птахів, одягає їх пір'я; на них же
54] Стріли розтрачує ті, що їм суджено Трою здобути.
55] Все ж він лишився живий, бо не був за супутця Уліссу.
56] На самоті й Паламед нещасливий бажав би лишитись!
57] Жив би й тепер, а коли б і загинув, то хоч без провини!
58] Мстивий У лісе — пам ятав-бо, хто вдаваний шал його викрив! —
59] Зраду пришив Паламедові, ще й довести постарався
60] Вигадку: золото сам закопав, сам і виявив потім!
61] Так він підточував сили ахейців і смертю, й вигнанням,-
62] Як тільки міг. Так воює Улісс, так до страху схиляє!

63] Хай красномовнішим буде, ніж Нестор,— мене ж не зуміє
64] Переконать, що цього ж таки Нестора кинути в скруті —
65] Злочином жодним не є, хоча старець благав допомоги:
66] Зранений кінь був під ним, та й самого роки похилили —
67] Друг же руки не .подав. Цього злочину я не придумав! —
68] Хай буде свідком Тідід: він по імені кликав Улісса,
69] Врешті, схопивши, соромив за втечу тремтливого друга.
70] Смертних учинки боги справедливим оцінюють зором!
71] Ось допомоги жде той, що її не подав; хто покинув —
72] Буде покинутий сам: цей закон він для себе ж накреслив.
73] Чую: "Рятуйте!" — кричить. Я підбіг. Ледь живий уже, бачу,
74] Зблідлий од страху, тремтить — неминучої смерті чекає.
75] Щит свій важкий простягнувши над ним, що лежав у пилюці,
76] Душу нікчемну зберіг — не велика це честь! — боягузу.
77] Хоче продовжити спір? Повернімось туди, щоби знову
78] Битва була, й твоя рана, і страх, твій супутник постійний;
79] Словом,— ховайся за щит і за мужність — щита домагайся!
80] От врятував я його від загину, і що б ви гадали? — [222]
81] Щойно від рани конав, а за хвилю — чкурнув, наче олень.

82] Гектор наспів — і з собою богів залучає до битви.
83] Не одного лиш тебе налякав його натиск, Уліссе,-
84] Навіть хоробрий здригнувсь,— таким жахом од нього війнуло!
85] Я ж, поки кров'ю впивавсь він, тягар величезний піднявши.
86] Здалеку в нього метнув-і горілиць герой повалився.
87] Я проти нього'пішов, коли виклик він кинув ахейцям:
88] Кожен-бо в думці благав, щоб на мене впав тоді жереб —
89] І помогли молитви. А якщо вас цікавить сьогодні
90] Хід поєдинку того, то супернику я не піддався.
91] Ось і мечем, і вогнем, заручившись самим Громовержцем,
92] Ворог сягає вже до кораблів: де ж Улісс красномовний?
93] Цими грудьми я зберіг вам повернення: тисячу суден
94] Я захистив. Нині зброї прошу за врятовані судна!

95] Втім, коли правду казать, то не стільки мені, як тій зброї
96] Робиться честь: чи була б вона славна без слави моєї?
97] Зброї більше потрібен Еант, ніж Еантові — зброя.
98] З цим ітакієць хай Реса зрівняє, нікчему Долона,
99] Сина Пріама, Гелена і те, як він викрав Палладу.
100] Сам же — ніщо він при світлому дні без руки Діомеда.
101] Тож, коли зброю давати йому за такі от заслуги,-
102] Краще її розділіть: Діомедові — більшу частину!

103] Для ітакійця яка з неї користь? Він завжди голіруч
104] Ворога брав і бере, та не в чеснім бою, а зненацька.
105] Цей променистий шолом, що виблискує золотосяйно,
106] Тільки завадить Уліссу: принишклого в засідці зрадить.
107] Зрештою, надто обтяжливим для голови дуліхійця
108] Був би Ахіллів шолом. Пеліонського спису важкого
109] Невойовнича рука не могла б, очевидно й підняти.
110] Щит, що на ньому вкарбовано образ широкого світу,
111] Чи для слабкої, що вміє хіба шахрувати, лівиці?
112] Що ж ти, негіднику, мітиш на дар, непідхожий для тебе?
113] Втім, якби дар цей тобі й оддали помилково ахейці,-
114] Ворог тебе б не злякавсь, але мав би що з тебе знімати!
115] Втеча — хоча саме в ній собі рівних не знаєш ти досі —
116] Не врятувала б тебе: не годиться для втечі ця зброя!
117] Зваж і на те, що твій щит, який в ділі був так уже рідко,
118] Досі ще зовсім новий, непошкоджений, а на моєму —
119] Тисяча ран од списів: йому свіжий потрібен господар.

120] Ну, але годі! Слова — це слова. Повернімось до діла:
121] Між супротивників киньте хороброго воїна зброю:
122] Потім зійтися веліть. Переможцю її й подаруйте!"

123] Син Теламона замовк, і з останнім промовленим словом
124] Загомоніла юрба. Та герой, син Лаерта, підвівся.
125] Мить якусь мовчки стояв він, похнюпившись. Потім окинув
126] Зором вождів і, вдихнувши повітря, почав довгождану
127] Мову,— слова попливли, й на цей раз не позбавлені зваби. [223]

128] "Жаль, що не вчуті мої молитви, як і ваші, пеласги,-
129] Хто б сумнівався тепер, кому слід перевагу віддати:
130] Мав би ти зброю свою, ми — тебе нині мали б, Ахілле!
131] Кривдниця Доля, однак, відняла його — в вас, як і в мене
132] (Тут він рукою змахнув, наче зір йому раптом заслали
133] Сльози), то хто б повноправнішим був спадкоємцем Ахілла,
134] Хто, скажіть, як не той, що схилив для данайців Ахілла?
135] Тільки б Еантові впертість безглузда не стала в пригоді;
136] Тільки б мені — винахідливий розум мій не перешкодив,
137] Що прислуживсь вам. А мовлення дар (якщо ним володію),
138] Той, що сьогодні — мене, а, трапляється, й вас виручає,-
139] Хай не пробуджує заздрості: кожен свого хай пильнує!

140] Ну, а походження, рід? Чи моя це заслуга, до чого
141] Жодних зусиль не доклав? Та якщо тут Еант похвалявся
142] Родом високим своїм, то й у мене з Юпітером-батьком
143] Певна спорідненість є: на такому ж я східці від нього.
144] Я — від Лаерта родивсь; Лаерт— від Аркесія; цей же
145] Сином Юпітера був. І ніхто з них не йшов на вигнання.
146] Славний мій рід і по матері: бог красномовний, Кілленій,-
147] Ще одна гордість його. Від богів мої батько і мати.
148] Та не тому, що й по матері я видатніший од нього,
149] Та й не тому, що мій батько не винен у братовій крові,
150] Зброї цієї прошу. Хай заслуги вирішують справу.
151] Те, що братами були Теламон і Пелей, не вважайте
152] За перевагу його. Коли йде про таку нагороду,
153] Міру хоробрості слід, а не знатності міру цінити!
154] Втім, коли взяти родинні зв язки і спадковість найближчу,-
155] Є ж його батько Пелей, є ще й Пірр, його син. Для Еанта ж —
156] Місця нема. Хай у Фтію цю зброю везуть або в Скірос!
157] Єсть іще Тевкр; хоч так само двоюрідний брат він Ахіллу,
158] Зброї не просить, однак. Та хіба, попросивши, б домігся?

159] Тож, коли тільки про наші діла суперечка ведеться,
160] Стільки всього я зробив, що про те й оповісти тут годі
161] Так, нашвидку. Тому спробую викласти все по порядку.

162] Мати, Не рея дочка, щоб од сина біду відвернути,
163] Поміж дівчат помістила його й з усіма підманула
164] Також, Еанте, й тебе,— юнака одягнувши, мов діву.
165] Хто ж, як не я, до дівочих речей, щоб його спонукати,
166] Зброю підклав? Та герой і тоді не відкинув накидки,
167] Хоч у руках уже меч мав і щит, поки знов я не втрутивсь:
168] "Сину богині,— кажу йому,— тільки від тебе залежить,
169] Впасти Пергаму, чи ні! Ти вагаєшся Трою здобути?"
170] З тим на хоробрі діла скерував я хороброго мужа.
171] Вчинки його — це й мої: коли Телеф зі мною боровся,
172] Списом я зранив його; а піддався — я вигоїв рану.
173] Фіви здобуті — заслуга й моя. Я ж і Лесбос, повірте,
174] Й Тенед, і Кіллу, й Хрісею здобув — Аполлона оселі, [224]
175] Й Скірос узяв. Од удару й моєї правиці, вважайте,
176] Стіни Лірнеські стряслись і зрівнялись, упавши, з землею.
177] Я, поминувши все інше, подав вам того, хто мав силу
178] Гектора перемогти — значить, Гектор поліг і від мене!
179] Зброєю, отже, тією, що нею я викрив Ахілла,
180] Зброї прошу: дав живому, від мертвого — знов забираю.

181] Тільки-но біль одного перейняв усіх інших данайців,
182] І поспливалося тисяча суден в Авліду Евбейську,
183] Наче завмерли вітри, а якщо й повівали часами,
184] То супротивні. Велить Агамемнону Доля сувора
185] В жертву невинну дочку принести безсердечній Діані.
186] Він — проти жертви цієї, однак; на богів розгнівився:
187] Владар отецьким пойнявся чуттям, та м якими словами
188] Батьківське серце'зумів я схилити на користь суспільну.
189] Мушу зізнатись,— Атрід хай пробачить мені це зізнання,-
190] Справу я вів нелегку, бо й суддя був небезсторонній.
191] Все ж і суспільне добро, і братова кривда, й найвища
192] Влада схилили його прямувати до слави по крові.
193] Послано й до Клітемнестри мене, де не доказів сила —
194] Хитрість потрібна була. Та послали б до неї Еанта —
195] Ще й до сьогодні б вітри ходові парусів не напнули!

196] Послано й до Іліона мене — відчайдуха-промовця.
197] Гордо ввійшов і побачив я Раду високої Трої.
198] Повно було там мужів. Але, сміло їм дивлячись в очі,
199] Справу я вів, яку Греція спільно мені доручила.
200] Виклав Паріса вину; домагаюсь Єлени й добичі.
201] Згодні були з цим Пріам і Пріамовий родич — Антенор:
202] Сам же Паріс і брати, що в тій кражі йому пособляли,
203] Мало що волі рукам не дали,— чи ж не ти, Менелаю,
204] Свідок цього,— я з тобою був перший тоді в небезпеці.
205] Надто довго б я мусив розказувать, скільки добра вам
206] Рада моя та рука принесли у війні довголітній.
207] Довгий час після перших боїв не хотів покидати
208] Ворог укріплень міських; дочекатись відкритої битви
209] Годі було; вже й десятий під Троєю рік нас застукав...
210] Що ж у той час робив ти, хто лише напролом іти вміє?
211] Користь яку подавав? А якщо запитаєш про мене,-
212] Ворога в сіті беру, оборонні рови укріпляю,
213] Тішу всіляко своїх, щоб війну осоружну, тривалу
214] Легше терпіти могли. Як озброїтись можна, повчаю,
215] Як — добувати харчі. Де сутужно,— мене посилають.
216] Ось, одурманений сном, посилаючись на Громовержця,
217] Владар велить нам кінчати війну, хоч її й розпочато.
218] Легко йому й відстояти наказ: повелів же Юпітер!
219] От хай перечить Еант! Нехай кличе до знищення Трої!
220] Хай повоює, мастак воювать! Та чому ж не зупинить
221] Відступу? Зброї чому не бере та юрби не скерує? [225]
222] Ба! На це здатний лиш той, чиє слово — завжди вагоме!
223] Втім, він і сам відступив! Я бачив, як ти, показавши
224] Спину — й мені стало соромно! — став напинати вітрила!
225] "Гей, зупиніться! — я втрутився.— Чи одуріли ви, друзі?
226] Трою, вже майже здобуту, надумали з рук упустити?
227] З чим — на десятий рік! — ви повернетесь, як не з ганьбою?"
228] Цими й іншими ще, красномовний од гніву, словами
229] Я втікачів зупинив, одвернув, очманілих, від суден.
230] І закликає Атрід переляканих друзів на збори.
231] Син Теламона й тоді, щоби зайвих клопотів не мати,
232] Пари з вуст не пустив. Ганьбувати володарів зваживсь
233] Тільки Терсіт, але я покарав недолугого старця!
234] Виступив я і лякливих на ворога знов піднімаю,
235] Словом своїм повертаю в серця занепалу хоробрість.
236] Тож усе те, чим Еант похвалявсь,— його мужність уявна,-
237] Також заслуга моя: втікача зупинив я, отямив.

238] Хто потребує тебе між данайцями, хто тебе славить?
239] Ну а зі мною й Ті дід свої вчинки погоджує радо,
240] Схвалює те, що роблю, дорожить товариством Улісса.
241] Щось таки важить, що не з однієї лиш тисячі наших
242] Вибрав мене Діомед! Хоч до цього й не змусила доля,
243] Знехтував я небезпеками: ніч була й ворог довкола!
244] З роду фрігійців Долона, що зваживсь на подвиг такий же,
245] Вбив я, але перед тим його змусив усі таємниці
246] Викласти — все, що облудлива Троя для нас готувала.
247] Все я від нього дізнавсь, не було що й вивідувать більше.
248] Міг повертатись уже до своїх, похвали заслуживши.
249] Та, не обмежившись цим, я проник у ту ніч до наметів
250] Реса,— й винищив махом усіх, розпочавши від нього.
251] Тільки тоді, доконавши свого, наче той тріумфатор,
252] Я на здобутому повозі в табір свій гордо в їжджаю.
253] Зброї того, чиїх коней за вихід нічний домагався
254] Ворог,— мені не присудите? Бережете для Еанта?
255] Може, згадати ще й те, як загін Сарпедона, лікійця,
256] Знищив я списом своїм? Умиваючись власною кров'ю.
257] Впали від мене Керан, син Іфіта, Аластор і Хромій;
258] І Прітанід, і Алкандр, і Ноем повалився, і Галій;
259] Херсідамант і Тоон полягли від моєї правиці,
260] З ними — Хароп і Енном, що таку нещасливу мав долю!
261] Далі — й безвісних чимало лягло поза стінами міста
262] Від оцієї ж руки. Є й у мене рубці, громадяни,
263] Як і годиться, на грудях. А щоб голослівним не бути —
264] Гляньте! — І тут він розхристався.— Ось тії груди, що завжди
265] Тільки за ваше трудились добро, задля вашої справи!
266] Син Теламона, проте, упродовж тих років ані разу
267] Крові за вас не пролив! Його тіло не відало рани!

268] Ось і повірте йому, що відстоював судна пеласгів, [226]
269] Що проти Трої й самого Юпітера виступив збройно!
270] Сам заявлю: виступав! Я не з тих, які звикли злобливо
271] Інших відсунути в тінь. Але хай на загальні здобутки
272] Не посягає один. Нехай кожного з вас пошанує!
273] Це ж Акторід ворогів одігнав обладунком Ахілла
274] Від кораблів, що згоріли б таки з їх захисником разом.
275] Певен до того ж Еант, що лиш він міг на Гектора вийти;
276] Ні владаря, ні вождів, ні мене не бере до уваги.
277] Хоч йому жереб сприяв, а піднявся він — тільки дев ятий.
278] Ну а який був вінець, чим скінчивсь, найхоробріший мужу,
279] Ваш поєдинок? Пішов собі, навіть без дряпинки, Гектор!
280] Мушу, хоч як мені важко, згадати "вам той нещасливий
281] День, коли грізний Ахілл, охорона данайців надійна.
282] Впав! Та ні жах, ні ридання, ні смуток мені в ту годину
283] Не перешкодив з землі його тіло піднять божественне.
284] Ось на плечах цих, кажу, на плечах цих Ахіллове тіло
285] Й зброю Ахіллову ніс — і тепер її хочу носити!
286] Є необхідні в мені — для такого спорядження — сили,
287] Єсть і снага, єсть і дух, що належно цю почесть оцінить.
288] І чи для цього богиня морська — лазурова Фетіда
289] Сином пишалась своїм, щоб цю зброю, небесний дарунок,
290] Витвір такого митця, одягнув неотесаний воїн?
291] Що йому скаже різьба на щиті? Чи б зумів розпізнати
292] Де Океан, де Земля, де Плеяди й Гіади вологі
293] Високо в небі зорять, де там Аркт, що не відає моря,
294] Де там є коло яке, де —— осяйливий меч Оріона.
295] Прагне тієї, тупий, на якій і не знається, зброї!

296] Твердить, що я хитрував, од війни ухилявся важкої,
297] Пізно в ряди наші став... Та йому й невтямки, що тим самим
298] Він посягає на честь величавого духом Ахілла.
299] Злочином хитрість назвав; ми з Ахіллом, виходить,— злочинці:
300] Люба дружина — мене; його — мати затримала люба.
301] їм попередні роки присвятили ми, вам же — наступні.
302] З ними спочатку ми разом були, а потому вже — з вами.
303] Що звинувачений я — не біда, коли в злочині цьому ж
304] Навіть Ахілла винять. Ахілла ж, меткий од природи,
305] Викрив Улісс. Та чи може Еант викривати Улісса?

306] Втім, не дивуймось йому, що своїм язиком, недоріка,
307] Так опоганив мене. Він і вам не одне тут закинув,
308] Сорому гідне: якщо Паламеда оскаржив я підло,
309] Значить, не кращі й ви, хто за це йому вирок виносив.
310] Та, щодо цього, то й сам Навпліад, на гарячім піймавшись,
311] Мовити й слова не міг. А про злочин його ви не тільки
312] Чули, а й бачили золото — підкупу доказ найкращий.
313] Що на Вулкановім Лемносі Пеантіад ще й сьогодні,-
314] В тому вина не моя. У цій справі — слово за вами:
315] Ви ж на те згоду дали. Я дораджував тільки, щоб хворий [227]
316] Був оддалік од війни, від доріг та трудів непосильних,
317] Щоб одпочинком зарадити спробував лютій недузі.
318] Вислухав — от і живе! Була щирою наша порада.
319] Врешті, й на користь пішла. Хоча друговії-й щирості досить!
320] Та, якщо тільки йому зруйнувати Пергам віщували,-
321] Не посилайте до нього мене! Хай ось син Теламона
322] Піде й зм якшить того мужа, який од недуги та гніву
323] Геть одурів, хай сюди хитромудро доставить шаленця!
324] їда скоріше розгубить ліси, Сімоент до верхів'їв
325] Хвилю помчить, а троянцям Ахайя подасть допомогу,
326] Ніж перестану грудьми вашу справу святу захищати,
327] Ніж заповзятість тупого Еанта на користь вам піде.
328] Хай, навісний Філоктете, завзявсь ти на мене, на друзів,
329] На владаря; хай прокльони погибельні сиплеш без міри
330] На мою голову вдень і вночі; хай одна в тебе думка:
331] Щоб, коли траплюсь тобі, насититися кров ю моєю,-
332] Щоб опинивсь я на місці твоїм, а ти — на моєму,-
333] Все ж попрямую в той край, і тебе таки витягну звідти,
334] й луком твоїм, якщо Доля сприятиме, заволодію,
335] Як удалось мені заволодіти пророком дарданським,
336] Як розгадав, що боги прорекли, що судилося Трої,
337] Як на виду в ворогів я Мі нерви фрігійської образ
338] Викрав із храму... Й зі мною Еант порівнятися хоче?

339] Без того образу нам не судилося Трою здобути.
340] Де ж видатний ратоборець Еант? Де хороброго мужа
341] Слово гучне? Щось принишк ти тоді. А я, бач, повинен
342] Помацки йти поміж чати ворожі, довірившись ночі,
343] Де звідусюди чигають мечі, й не тільки у Трою —
344] В замок високий проникнути мушу й богиню фрігійську
345] Викрасти з храму її й пронести через пильну сторожу!
346] Що, якби я не зробив цього? Ти й до сьогодні б намарно,
347] Теламоніде, носив у лівиці свій щит семишкірий!
348] В цю вже віддалену ніч я надійну кував перемогу:
349] Трою тоді я здобув, бо її здобуття підготовив.

350] Годі бурчати й кивати мені раз у раз на Тідіда,
351] Друга мого! До діянь тих і він, безумовно, причетний.
352] Ну, але й ти, коли судна щитом захищав, не один був —
353] З цілим загоном стояв. А мені — одного вистачало.
354] Він, якби добре не знав, що кмітливість цінніша від сили,
355] Що не одній лиш правиці твердій нагорода належить,-
356] Сам би її вимагав. Вимагав би й Еант розумніший,
357] І воївник Евріпіл, і славетного син Андремона,
358] Й Ідоменей "або ще й Меріон — його співвітчизник.
359] Міг би й Атріда старшого брат нагороди просити:
360] В кожного сильна рука, ха, хоч б'ються не згірше за мене,
361] В радах, однак, уступають мені! Тобі в битвах правиця
362] Служить; а я от на розум гнучкий покладаюсь охоче. [228]
363] Вся твоя сила — сліпа. На мені — про майбутнє турбота.
364] Ти ведеш бій, але час того бою Атрід визначає
365] Разом зі мною. Одним тільки тілом ти користь приносиш.
366] Розумом — я. І наскільки мистецтво керманича вище
367] Від весляра, а вождя — од вояки простого, настільки
368] Я над тобою піднявсь. Не рука має в тілі моєму
369] Першість, а розум, душа; саме в них — нездоланність Улісса.
370] Тож нагорода, вожді, хай прикрасить того, хто так пильно,
371] Стільки тривожних років був на варті загальної справи.
372] Хай увінчає заслуги мої цей почесний дарунок!
373] Труд уже йде до кінця; на заваді вже й Доля не стане:
374] Врешті здобув я Пергам, бо його здобуття підготовив.
375] Отже, благаю надіями спільними, стінами Трої,
376] Що незадовго впадуть, божествами, які захопив я;
377] Всім, що розважно нам тут доведеться ще, може, зробити,
378] Всім, на що з голим мечем одчайдушно ще кинемось, може,-
379] Звісно, якщо хоч на мить усміхнеться ще Доля троянцям,-
380] Кривди мені не зробіть! Коли все ж не присудите зброї,-
381] Дайте хоч їй!" — і вказав їм рукою на образ Мі нерви.

382] Схвально кивнули вожді. Взяла верх красномовності сила:
383] Хто був меткий на язик, той отримав Ахіллову зброю.
384] Хто ж і на Гектора йшов, і залізо, вогонь та негоду
385] Зносити міг, одного тільки гніву знести не подужав.
386] Біль переміг його, непереможного. Меч ухопивши,-
387] "Може, й на цю навіть,— вигукнув,— зброю Улісс посягає?
388] Нині на себе ж цей меч підніму; хоча кров'ю фрігійців
389] Ще донедавна багривсь, він ороситься власника кров ю.
390] Щоб полягти міг Еант од руки одного лиш Еанта!"
391] Мовивши, в груди, що й досі не відали, що таке рана,
392] Де був для леза прохід, устромив смертоносне залізо.
393] Вийняти меч не здолала рука, та під натиском крові
394] Випорснув з тіла він сам. А з землі крізь багряну вологу
395] Вдарило в небо зелене стебло з пурпуровим на ньому
396] Квітом, що зріс був іще перед тим з ебалійської рани.
397] На пелюстках мають букви накреслені спільні обидва —
398] Хлопець і муж: одного з них імення, а другого — стогін.

399] А переможець пливе вже туди, де жила Гіпсіпіла
400] й славний Тоант, у той край, що мужів стародавніх убивством
401] Слави лихої зажив,— щоби стріли тірінфські здобути.
402] Тільки тоді," коли з власником разом їх грекам'доставив,
403] Під довголітню війну було рису підведено крайню.
404] З Троєю впав і Пріам. Нещаслива дружина Пріама,
405] Втративши все, незабаром утратила й вигляд людини:
406] Загавкотіла нараз, колихнувши чужинне повітря,
407] Де між вузькі береги заганя Геллеспонт свою хвилю.
408] Діє палахтів Іліон. Ще вогонь поривався до неба.
409] Вівтар Юпітера випив до краплі старого Пріама [229]
410] Кров нерясну. За волосся притягнено Фебову жрицю —
411] Марно вона простягала до неба долоні благальні.
412] Поки дарданські жінки вже в охоплених полум'ям храмах
413] До своїх рідних богів, безсловесних зображень, горнулись,
414] Тут же, падкі на красу, почали їх розхапувать греки.
415] Скинуто й Астіанакса з тієї високої вежі.
416] Звідки йому нещодавно показувать мати любила
417] Батька, що збройно стояв і за себе й за прадідів землю.
418] Вже до від'їзду схиляє Борей. Вже, порушені вітром,
419] Снасті риплять. Паруси на попутній скеровують подув.
420] "Троє, прощай! Нас у рабство женуть!" — розридались троянки.
421] З димних виходять осель, до землі припадають устами.
422] На корабель наостанку зійшла,— бо її, розпростерту,
423] Ледве знайшли на могилах синів,— безталанна Гекуба.
424] Хоч за нагробок хапалась вона, хоча прах цілувала,-
425] Все ж дуліхійці її відтягли. Тільки Гектора попіл
426] їй зачерпнути вдалось і за пазуху потай сховати.
427] Гектору ж — дар похоронний скупий — волосок посивілий
428] Та материнську пекучу сльозу на могилі лишила.

429] Де колись Троя була, напроти фрігійського краю,
430] Плем'я бістонців живе. Поліместор колись там багате
431] Мав володіння. Йому, Полідоре, й оддав тебе батько
432] На виховання, щоб ти був подальш од фрігійської зброї.
433] Доброю думка була, якби батько з тобою не вислав
434] Скарбу, що губить людей, на лихе підбиває лихого.
435] Тільки-но впав Іліон — і фракійців безбожний володар
436] Меч оголив і прошив, душогуб, вихованцеві горло.
437] І, ніби з тілом позбутися й злочину міг одночасно,-
438] Труп юнака з прямовисної скелі пожбурив у воду.

439] В гавань фракійську тим часом Атрід завернув свої судна.
440] Жде, щоби море вляглось і щоб вітер тихіше повіяв.
441] Там-от нараз, яким був за життя — велетенського зросту —
442] Встав із землі, що під ним розступилася, й глянув спідлоба
443] Грізний Ахілл, як тоді, коли, сповнений дикого гніву,
444] Несправедливим мечем Агамемнона брГався скарати.
445] "Бачу, забувши мене, від'їжджаєте звідси, ахейці!
446] Видно, зі мною присипали ви й за труди мої вдячність!
447] Не допустіть же цього! Не лишіть мого праху без шани —
448] Кров Поліксени дала б насолоду Ахілловій тіні!" —
449] Мовив. А друзі його, щоб вимогливу тінь задобрити,
450] Від материнських грудей — одиноку опору та втіху —
451] Діву, що в горі зросла й одцвіла без пори, відривають
452] І до могили ведуть — похоронного вогнища жертву.
453] Не розгубилась нітрохи вона й коло вівтаря ставши.
454] Чуючи серцем, на кого чекає обряд страхітливий,
455] Бачачи Неоптолема, що мовчки стоїть побіч неї
456] З голим мечем у руці й тільки оком її поїдає,— [230]
457] "Чи не пора вже,— промовила,— кров благородну пролити?
458] Ось я, готова, стою. Або в горло мені, або в груди
459] Меч устроми! — Й оголивши, підставила груди та шию.-
460] Не слугувала б ніде я й нікому, а так ось собою,
461] Впавши на вівтар святий, хоч якесь божество уласкавлю.
462] От коли б тільки про долю мою не дізналася ненька!
463] Ось що мені не дає своїй смерті радіти; одначе
464] Не над загином моїм — над життям своїм слід їй ридати.
465] Ви ж, аби вільною я завітала до манів стігійських,
466] Геть одійдіть — таке право моє! — Хай рука чоловіча
467] Чистого тіла мого не торкне. Хто б не був той, котрого
468] Смертю моєю власкавити хоче,— прийме він радше
469] Вільної дівчини кров. І якщо на останнє прохання
470] Все ж відгукнетесь,— адже вас Пріама дочка закликає,
471] Не полонянка,— без викупу матері тіло віддайте:
472] Право сумне, щоб дочку схоронить, не за золото купить,-
473] Сльози хіба що проллє, бо яке ж нині золото в неї?"
474] Мовила, й плакав народ, не стримавши сліз, що їх діва
475] Стримала; й навіть сам жрець, мимоволі сплакнувши, насилу
476] Гостре залізо ввігнав у дівочі оголені груди.
477] Легко торкнувшись коліном землі, затуляючи рану,
478] Мить передсмертну свою вона тихо, погідно зустріла.
479] Навіть тоді, коли падала вже, від стороннього ока
480] Вроду ховала свою: соромливо поправила одяг.
481] Мертву троянки взяли. Спогадали при ній Пріамідів
482] Ще раз... Один тільки дім, а стільки полеглих у ньому!
483] Діво, в них ти на вустах, як і ти, нещодавно щаслива
484] Мати й дружино володарська,— Азії образ квітучий!
485] Нині — здобичі доля скупа, що й Улісс переможний
486] Взяти б її й не подумав, якби не родився від неї
487] Гектор. Такого хазяїна — син своїй матері вибрав!
488] Скорбно до тіла, що з духом стійким розлучилось, припавши,
489] Сльози, що їх над вітчизною, мужем, синами ронила,
490] Ллє над дочкою тепер, омиває сльозами їй рани,
491] Ніжно вустами голубить уста, і вдаряється звично
492] В груди, й, по крові зчорнілій поводячи сивим волоссям,
493] Нігтями груди кривавлячи, різне й таке примовляє:
494] "Доню, остання,— бо що ж позосталося? — матері втрато!
495] Доню, лежиш,— і в твоїх я й свої бачу рани глибокі!
496] Ось, щоб ніхто з моїх рідних не вмер без насилля,— сьогодні
497] Вражено, доню, й тебе. Я ж гадала: тобі хоч єдиній
498] Меч не загрожує, ти ж полягла-таки — жінка — від нього!
499] Скільки братів твоїх, нині — й тебе звів зі світу один лиш —
500] Трої нищитель Ахілл, що й мене засудив на самітність.
501] Щойно він впав од стріли — посланниці Феба й Паріса,
502] Легше зітхнулось мені. "Не страшний вже Ахілл нам!" — гадала.
503] Втіха завчасна була: навіть попіл зотлілого тіла [231]
504] Спокою нам не дає; його гнів постає з-під могили.
505] Я для Ахілла зродила стількох! Іліон величавий
506] Впав. До сумної межі підійшло лихоліття народне.
507] Втім, чи дійшло до межі? Ще ж мені над Пергамом ридати!
508] Ще ж бо триває мій біль. Нещодавно щаслива й заможна,
509] В колі дітей, невісток і зятів, біля владаря-мужа,-
510] На чужину йду, раба, від могил одірвана рідних,
511] Щоб Пенелопі служить. Італійським жінкам вона вкаже
512] Пальцем на мене, служницю за прядкою: "Ось вона, мати
513] Гектора славного! Ось вона, гляньте, Пріама дружина!"
514] Ти, хто по втратах стількох лиш одна пригасити б зуміла
515] Біль материнський, тепер... полягла на ворожій могилі!
516] Дар поминальний Ахіллу зродила я! Ще й зволікаю,
517] Наче б із криці була. Чи потрібна мені така старість?
518] Чи не для інших іще поховань розтягнути взялися
519] Вік мій жорстокі боги? Хто подумати б міг, що Пріама
520] Можна тоді, коли Троя в руїнах, щасливим назвати?
521] В смерті — й щастя його, бо загину твого він не бачив,
522] Доню моя; свою владу й життя одночасно покинув.
523] Може, вшанують тебе похованням, володаря дочко?
524] Може, в гробницю тебе покладуть, де лежать наші предки?
525] Ні, не така наша доля, на жаль! Твою тінь заспокоїть
526] Матері щира сльоза та піску чужоземного жменька!
527] Втрачено все... Але ні! Є одне, ради чого могла б я
528] Жити ще деякий час,— найлюбіша для мене дитина,
529] Син Полідор, наймолодший з синів моїх, нині ж — єдиний,
530] В цьому краю він живе, в ісмарійського владаря домі.
531] Горе! Чому я стою? Треба ж кров із запеклої рани
532] Змити дочці і хлюпнути водиці на миле обличчя".

533] Мовила й кроком хистким, розкуйовджена, білоголова,
534] До побережжя бреде. "Дайте кухля якого, троянки,
535] Щоб зачерпнути води!" — проказала, нещасна. Та що це? —
536] Бачить, лежить на піску Полідорове, синове, тіло...
537] Рани на ньому страшні від руки людожера-фракійця.
538] Зойкнули Трої жінки. А вона — заніміла від болю.
539] Навіть не плаче, бо слово й сльозу, поки ще вона в грудях,
540] Спалює, глушить сам біль. Наче камінь твердий, вона раптом
541] Заціпеніла. То в землю, похилена, погляд утупить,
542] То стрепенеться нараз і на небо зирне якось дивно,
543] То, спохватившись, на сина погляне й на ранах зупинить
544] Зір непорушний. А гнів поступово вбивається в силу.
545] Врешті прорвавсь — і поклала вона, володарка недавня,
546] Мститись за сина. Тепер їй одне тільки бачиться — помста.
547] Як скаженіє левиця, бува, коли в неї молочне
548] Викрав мисливець маля, й крадія переслідує нишком,
549] Так, до журби материнської гнів долучивши, Гекуба,
550] Горде завзяття своє пригадавши, про вік свій — забувши, [232]
551] До Поліместора йде — винуватця нелюдського вбивства,
552] Ніби для бесіди: потай, мовляв, показать йому хоче
553] Решту речей золотих, прибережених для Полідора.
554] Не завагався Одріз. Поживитися завжди охочий,
555] В закуті дома стареньку прийняв. Усміхнувшись люб'язно,-
556] "Що ж, я готовий,— сказав,— передай, що там маєш, для сина.
557] Все, що дала ти й що нині даси — присягаюся небом! —
558] Піде до рук Полідора". На кривоприсяжника грізно,
559] Ледве тамуючи гнів, поглядає Гекуба й, раптово
560] Кинувшись на лиходія, троянських жінок закликає,
561] Вже йому пальцями в вічі штрикнула, живцем уже з ямок —
562] Лютість їй сил додає — вириває безбожнику очі.
563] Мало й того їй: в очниці встромивши скривавлені пальці,
564] Навіть не очі — нема ж їх! — а місце очей вигрібає.
565] Вражені станом свого владаря, на шалену троянку
566] Вже почали, позбігавшись, камінням, списами фракійці
567] Кидати. Ця ж, загарчавши, за каменем люто метнулась —
568] Хоче зубами схопить його. З уст замість слова людського —
569] Вирвався гавкіт хрипкий. Про це чудо місцевості назва
570] Свідчить тепер. Пам'ятаючи й далі про всі свої лиха,
571] Довго й тужно вона в сітонійських полях завивала.
572] Всі перейнялися цим — і троянці, й ворожі пеласги.
573] Навіть богів її доля зворушила; всі вони, з ними ж
574] І Громовержця дружина, й сестра співчували Гекубі:
575] Не заслужила ж нічим, щоб аж так потерпіти на старість.

576] Тільки Аврорі одній, хоч вона й спочувала дарданцям,
577] Не до Гекуби в ту пору було, не до скорбної Трої:
578] В неї домашнє, своє, що підточує душу, нещастя —
579] Сина Мемнона-бо втратила. Вгледіла рожеволиця,
580] Як на фрігійських полях він загинув од списа Ахілла,
581] Вгледіла — й ніжний рум'янець, що ним розцвітає погожий
582] Ранок, одразу погас, і захмарилось небо високе.
583] І не могла того мати знести, як Мемнона поклали
584] На похоронний вогонь. Як була тоді, простоволоса,
585] Так на коліна й упала до ніг повелителя світу —
586] Батька богів, і до сліз ось такі ще слова долучила:
587] "Хоч між богами всіма, що в ефірі живуть золотому,
588] Я найскромніша (не часто для мене будують святині),
589] Все ж, несмертельна, прийшла. Та не з тим, щоб у тебе просити
590] Храмів, і днів урочистих, і вівтарів димних для себе.
591] Втім, коли глянеш (хоч я — тільки жінка), як раннього ранку
592] В сяйві новому стою на межі непроглядної ночі,-
593] Гідною шани мене б ти вважав. Не про те нині мова,
594] Стан мій тепер не такий, щоб належної слави жадати:
595] Втративши сина, прийшла.я сюди. Він підняв надаремно
596] Зброю могутню за дядька свого — поліг, безталанний,
597] В розквіті літ — ви хотіли того! — від героя Ахілла. [233]
598] Дай же, владарю богів, хоч якусь йому в смерті розраду,
599] Слізно благаю тебе, хай не ятриться матері рана!"
600] Схвально Всевишній кивнув. І як тільки, спаливши Мемнона,
601] Вогнище впало стрімке й на погідному небі прослались
602] Чорного диму клубки,— як туман, що його видихає
603] Річка і крізь пелену навіть сонце пробитись не може,-
604] Так, закружлявши, збивається сажа й стає поступово
605] Тілом, що має і форму свою й од вогню переймає
606] Душу й життєве тепло; від легкого кружляння — ще й крила.
607] Начебто птиця була. Та за мить таки справдішня птиця
608] Вже лопотіла крильми. Ще хвилина — й кружляло їх безліч,
609] Сестер таких же прудких, що початок однаковий мали.
610] Вогнище тричі вони облетіли і тричі в повітря
611] Голос один подали. На четвертім витку — розділились.
612] Два протилежні тепер табори, два загони зітнулись
613] Не на життя, а на смерть: налітаючи, в гніві сліпому
614] Б'ються грудьми до грудей, себе кігтями ранять, дзьобами,
615] На похоронний — з якого й родилися — теплий ще попіл
616] Падають мертві. Що воїн початок їм дав,— пам'ятають.
617] Навіть ім'я тих новітніх птахів — од хороброго предка:
618] їх Мнемонідами звуть. Щойно сонце промчить повз дванадцять
619] Знаків,— Мемнонову тінь вони знов уславляють боями.
620] Тож, коли інших смутив Дімантіди розпачливий гавкіт,
621] Горя свого було досить в Аврори; вона ще й сьогодні
622] Сльози по синові ллє — цілу землю орошує ними.

623] Та не дозволила Доля на те, щоб із вежами Трої
624] Впали й надії троян: ось на плечі й святині, і батька —
625] Іншу святиню, почесний тягар, взяв герой Кітерейський;
626] З-поміж казкових багатств тільки те, ще й Асканія, сина,
627] Вибрав, побожний. І вже утікач кораблями по морю
628] Мчить від Антандра, минаючи Фракії берег злочинний,
629] Землю, де кров без вини пролилась юнака Полідора.
630] А відтіля при вітрах ходових, на сприятливій хвилі,
631] З друзями в гавань, у край Аполлона, щасливо добрався.
632] Там і в оселі, й у храмі привітливо Аній прийняв їх,
633] Що владарем — для людей, а жерцем був достойним для Феба.
634] Місто він їм показав і відомі святині, й дві пальми
635] Ті, що їх під час пологів Латона колись обнімала.
636] Пахощі склавши в вогонь і проливши на пахощі вина,
637] Нутрощі вбитих биків, як іздавна ведеться, спаливши,
638] Входять вони до палат. Обіпершись на ложа високі,
639] Щедрі Церери смакують дари, запиваючи Вакхом.

640] Мовчанку зрушив Анхіс: "Незрівнянний служителю Феба,
641] В тебе — якщо мені пам'ять не зраджує — син був, а також
642] Четверо дочок — тоді, коли вперше я бачив ті стіни".
643] Той головою, що в стьожки була білосніжні вповита,
644] Сумно схитнувши, сказав: "Твоя правда, герою великий! [234]
645] Ти мене знав ще тоді, коли дітьми п'ятьма я втішався.
646] Нині ж — така вже хистка, непостійна рядить нами доля! —
647] Майже в бездітного ти загостив. Бо яка ж то від сина
648] Поміч, коли його близько нема? В тім краю, що від нього
649] Й названий, в Андросі, владу й поля він посів замість батька.
650] Мовити правду Делієць навчив його; донькам, одначе,
651] Лібер таке дарував, чого важко собі й побажати,
652] Важко й повірити в те, бо до чого б вони не торкнулись,-
653] Перемінялось у хліб та в оливку — Мінерви, богині
654] Жовтоволосої дар, і велика була з того користь.
655] Тільки-но Трої нищитель, Атрід, про те диво дізнався,-
656] Ти не подумай, що відгомін бурі од вашого краю
657] Не докотився й сюди,— моїх дочок він силою зброї
658] Вирвав із батькових рук, і велів їм, щоб цим божественним
659] Даром живили вони кораблі незчисленні аргейців.
660] От і розбіглись вони хто куди: подались на Евбею
661] Дві мої доні, а ще дві — на Андрос, до брата. За ними
662] Воїн прибув, щоб війну розпочати, якщо їх не видасть.
663] Страх переважив братерське чуття, і сестер-утікачок
664] Брат таки видав. Ти б міг оправдати його боязливість:
665] Хто б його край захистив? Ні Енея ж, ні Гектора, з ким ви
666] Десять протриматись років змогли, не було біля нього!
667] Вже полонянкам кували наручники. Ці ж молитовно,
668] Поки ще змога була, вільні руки до неба піднявши,
669] Скрикнули: "Батьку-Ліею, рятуй!" І подав допомогу
670] їхнього дару творець, якщо знищити способом дивним —
671] Значило б допомогти. Але як вони вигляд змінили,
672] Я того знати не міг, пояснити не годен і нині.
673] Знаю, що сумно скінчилося все: в голубів білосніжних
674] Перемінились вони, супровідниць дружини твоєї!"

675] Так і спливав за гостиною час: то про те, то про інше
676] Мову вели. Та відсунуто стіл. Розійшлись усі спати.
677] Щойно на світ зайнялось, подалися до віщого Феба.
678] Велено їм до праматері, до берегів, де почався
679] Рід їх, плисти. Проводжати владар із дарунками вийшов:
680] Скіпетр — Анхісу; Асканію — лук і хламиду; Енею ж
681] Дав він кратер, що його переслав ще раніше для нього
682] З-над берегів аонійських Терсей, побратим його давній.
683] Отже, Терсей переслав; Алкон-беотієць із Гіли
684] Виробив, різні на ньому різьбою представивши речі.
685] Місто було там, і семеро брам вирізнялись у ньому:
686] Що це за місто, не важко було здогадатись по брамах.
687] А перед містом — похід похоронний, вогні та могили,
688] Всюди — жінки, матері, розхристані, простоволосі;
689] Свідчило все про печаль. Навіть німфи, здавалось, ридали
690] Край пересохлих джерел. Одиноко чорніє безлисте
691] Дерево; спрагнені кози снують по жарких крутосхилах. [235]
692] Посеред Фів зобразив той митець Оріонових дочок.
693] Не по-жіночому горло одна з них під меч наставляє,
694] Друга, залізо грудьми зустрічаючи, також одважно
695] Впала за рідний народ. І несуть їх обох через площі,
696] Вогнище палять високе для них на почесному місці.
697] Двоє близнят, юнаків, щоби рід не загинув безслідно,
698] З попелу дів піднялись; їх Коронами — каже переказ —
699] Названо. Матері прах урочисто вони проводжали.
700] Всі ці зображення, славні ще й полиском давньої бронзи,
701] Зверху акант золотавий обводив по вінцях кратера.
702] Не поскупилисл й Трої сини: в свою чергу жерцеві
703] Цінну кадильницю й чашу дали; окрім того, блискучий,
704] Щирого злота вінець у ясних, мов зірки, самоцвітах.

705] Далі згадалося їм, що від Тевкра ведуть свою вітку
706] Тевкри, й на Кріті зійшли. Але небо тутешнє пришельцям
707] Не до вподоби було; того краю сто міст залишивши,
708] До побережжя Авсонського прагнуть— чимшвидше дістатись.
709] Буря, зірвавшись, метає мужів. Ненадійні Строфади
710] їх прийняли, де набралися страху від птиці Аелло.
711] Вже й дуліхійські затоки минули, Ітаку і Самос,
712] І нерітійські поля, що були під лукавим Уліссом,-
713] Далі пливли. Вже й Амбракію, що в давнину через неї
714] Посперечались боги, вже й суддю, що змінився у скелю,
715] Бачать; Актійського Феба тепер там відома святиня.
716] Ось і Додони земля з її дубом пророчим — за ними,
717] І Хаонійська затока, де діти владики Молосса,
718] Крила відчувши нараз, од вогню врятувалися чудом.

719] Потім феаків поля, де сади плодоносять щасливі,
720] їх привітали, а згодом — Епір і Бутрот, що немовби
721] Другою Троєю був, де фрігійський віщун верховодив.
722] Певні свого майбуття,— бо ж усе їм Пріама нащадок,
723] Віщий Гелен, роз'яснив,— відтіля в сіканійську затоку
724] Входять. Сіканія в морі трьома закріпилась клинами.
725] Вістрям один з них, Пахін, до сльотливого звернений Австра.
726] Другий з клинів, Лілібей,— до Зефірів ласкавих, а третій,
727] Пелор,— до Аркта, який не торкається хвиль, до Борея.
728] Тевкри сюди подались. При попутному вітрі й на веслах
729] Саме під ніч допливли до піщаного мису Занклеї.

730] Справа тут Скілла чигає, а зліва — шалена Харібда.
731] Ця то поглине судно, то з нутра свого вивергне знову;
732] Тій — гавкотливі собаки живіт опоясують чорний,
733] Хоч на лице вона — дівчина. І, якщо твори поетів —
734] Це не суцільний обман, то була колись дівою Скілла.
735] Юрмами йшли в її дім женихи, та, гордуючи ними,
736] Скілла до німф поспішала морських — вона їм полюбилась —
737] І про закоханих часто з насмішкою оповідала.
738] їй Галатея, волосся чесати якось доручивши, [236]
739] Слово таке, час од часу зітхаючи глибоко, мовить:
740] "Скільки мужів аж ніяк не лихих домагається, діво,
741] Ласки твоєї, і все ж їх відкинути можеш безкарно!
742] Я ж, хоч мій батько — Нерей, хоч мене народила Доріда,
743] Німфа морська, хоч пильнують мене лазурові сестриці,
744] Тільки з великим трудом утекти спромоглась від Кіклопа,
745] Що закохавсь". Говорити їй тут перешкодили сльози.
746] Скілла богині з лиця білосніжним утерла їх пальцем
747] І, звеселивши її,— "Розкажи, дорога,— попросила,-
748] Що за причина була — довірся мені! — твого болю".
749] А Нереїда таке повідає Кратеїній доні:

750] "Жив тут Акід, що родився від Фавна й сіметської німфи.
751] Хоч насолодою був чималою він батькові й неньці,
752] Більшою все ж — був мені: лиш до мене, вродливий, горнувся.
753] Два восьмиліття тоді він подвоїв, і саме в ту пору
754] Ледве помітний пушок йому ніжні засіював лиця.
755] Я поривалась за ним, а за мною — Кіклоп ненастанно.
756] Може, спитаєш тепер, що сильніше мене розпікало:
757] Чи до Кіклопа ненависть, чи пристрасть до хлопця,— не знаю:
758] Різні були ці чуття. Чи десь є, благодатна Венеро,
759] Межі твоїх володінь? Навіть той неосвічений, дикий
760] Велет, що страх наганя й на ліси, від якого ніхто ще
761] Цілим не вийшов, той лютий хулитель богів та Олімпу
762] Силу любові одчув. Запалавши до мене жагою,
763] Про череду, про печери забув і — дивнеє диво! —
764] Вже хорошитись, кошлатий, почав — подобатись хоче:
765] Вже, Поліфеме, скреблом ти жорстке своє чешеш волосся,
766] Вже розкуйовджену бороду хочеш серпом підрівняти.
767] Глянути в воду на себе спішиш: чи не надто суворий?
768] Тяги до вбивства, дикунства, безмежного прагнення крові —
769] Мов не було. Припливають спокійно й відчалюють судна.

770] Телем тим часом навідався до сіцілійської Етни,
771] Телем, Евріма син, кого птах не підвів іще жоден.
772] До Поліфема жахливого він підійшов і промовив:
773] "Хитрий Улісс тобі вкраде з чола твоє око єдине".
774] "Ти помиляєшся,— той засміявсь,— найдурніший з пророків:
775] Інша вже цілого вкрала мене!" Й віщуванням — намарно! —
776] Знехтував. То велетенські він міряє вдовж побережжя
777] Кроки, то знов до печери вертається, щоб опочити.
778] Клином у море вбивається там гостроверхий і довгий
779] Берег, і хвиля морська з двох боків напливає на нього.
780] Виліз Кіклоп на той берег і сів посередині, дикий.
781] Рунисті вівці туди самохіттю за ним потяглися.
782] Ось він, до ніг собі замість кийка величезний поклавши
783] Стовбур сосни, що й за щоглу правити б міг кораблеві,
784] Склеєну з сотні тростин взяв сопілку, і свисти пастуші
785] Чутно було на всі гори довкіл — близькі, і далекі, [237]
786] Чутно й на морі було. До Акіда свого пригорнувшись,
787] Десь у куточку, за скелею, здалеку я дослухалась
788] До його слів, і почуте не випало з пам'яті й досі.

789] "Ти, Галатеє, біліша, ніж лист білосніжний лігустри,
790] Звабніша від буйноквітих лугів, од тополі стрункіша,
791] Ти осяйніша від скла, від грайливої кізки прудкіша,
792] Гладша від скойки, що хвиля її ненастанно шліфує,
793] Влітку миліша, ніж тінь, од ласкавого променя — взимку;
794] Тонша рум'янцем, ніж яблуні плід, од смереки ставніша,
795] Ти й від льодинки прозоріша, й від виногрона солодша,
796] М'якша, ніж лебедя пух, ніж сир невіддавлений м'якша.
797] І красивіша, ніж росяний сад, якби геть не тікала.

798] Ця ж Галатея, однак, од телиць непокірних дикіша,
799] Від предковічного дуба твердіша, хисткіша від хвилі,
800] Впертіша від молодої верби, від лозини тугіша,
801] Непогамовніша від бистрини і стійкіша від скелі,
802] Від лісової пожежі рвучкіша, пишніша від пави,
803] Від ведмедиці, що родить, лютіша, колючіша терня,
804] Зліша від злої змії під п'ятою, від моря глухіша,
805] І — що найбільше дратує мене — ти тікаєш не тільки
806] Швидше, ніж олень лякливий, коли звідусіль залунає
807] Гавкіт собак, а й од подуву швидше й крилатого вітру.

808] Втім, якби знала мене, то й самій було б сором тікати,
809] Впертість свою прокляла б і за мною сама б упадала.
810] Є в мене посеред гір під навислими скелями схови,
811] Де й у спекотливий день не дошкулює сонце, а взимку
812] Не допікає мороз. Є сади, заряснілі плодами,
813] Є на повзучій лозі мовби з щирого золота грона,
814] Єсть і багряні. І ці маю, й ті, Галатеє, для тебе.
815] В лісі, дозрілі під милою тінню, коли заманеться,
816] Ніжні суниці зриватимеш літом, під осінь — ожину
817] Й сливи; не тільки такі," що від соку темніють, а й інші —
818] Кращі од них, що подібні, дозрівши, до свіжого воску.
819] Підеш за мене"-й каштанів м'яких тобі, й арбута ягід
820] Гори, повір, нанесу. Всіх дерев господинею будеш.
821] Всі ці отари — мої. По долах ще блукає чимало
822] Та по дрімучих лісах, а багато — у стійлах печерних.
823] Може, цікавишся все-таки, скільки їх — годі сказати:
824] Бідним — рахунок вести. А почну ті отари хвалити —
825] Так не повіриш, хіба що сама, завітавши, побачиш,
826] Як череда з переповненим вим'ям заледве ступає.
827] Жвавий ще є молодняк у кошарах затишних — ягнята.
828] Є ще й однолітки їх у сусідніх кошарах — козлята.
829] Є досхочу молока білосніжного; з нього частина
830] Йде для пиття; що лишається — те я на сир відставляю.

831] Та не одні тільки втіхи пусті та буденні дарунки
832] Ждуть, Галатеє, тебе — є тут лані, є зайці й козулі; [238]
833] Зняв я з верхів'я стрімкого гніздо, маю голубів пару —
834] їх підшукав я тобі: буде милій забава — подумав.
835] Схожі, мов крапля води,— було б легко тобі помилитись.
836] На верхогір'ях якось ведмедиці кошлатої діток
837] Я підібрав і радів: збережу-но їх для Галатеї!
838] Годі ж цуратись мене! З лазурового випірни моря!
839] О Галатеє, прийди! Не відкинь моїх щирих дарунків!

840] Знаю обличчя своє: на текучій воді нещодавно
841] Я спостеріг себе, й був задоволений тим, що побачив.
842] Глянь, який велетень я! Сам Юпітер на небі не більший
843] Тілом від мене,— чував я од вас, що якийсь там Юпітер
844] Начебто правити мав. Одтіняючи мужнє обличчя,
845] Аж до плечей, наче гай, моє буйне спадає волосся.
846] Хай не вражає тебе, що на тілі моєму щетина
847] їжиться, темна й густа: чи любили б ми схили безлісі?
848] Що б то за кінь був, якби не росла йому грива на шиї?
849] Пір'я вкриває птахів, а вівцю прихорошує вовна.
850] Мужа красить борода й наїжачений заріст на тілі.
851] Серед чола — в мене око єдине, на щит величезний
852] Схоже, ну й що? А хіба з неосяжного неба велике
853] Сонце не бачить довкіл усього? Чи воно не єдине?

854] Зваж і на те, що мій батько-володар у вашому морі;
855] Свекром він буде тобі. Змилостивсь наді мною нарешті,
856] Вислухай просьби того, хто твоїй лише кориться владі!
857] Що мені небо й Ефір, що Юпітер якийсь із громами?
858] Перед тобою тремчу, бо твій гнів — над усі блискавиці.
859] Легше я зніс би погорду твою, якби разом зі мною
860] Ти погордила всіма. Та чому, відштовхнувши Кіклопа,
861] Любиш Акіда? Чим гірші обійми мої, ніж Акіда?
862] Хай і собою милується він, і тобі буде милий,-
863] Хоч і болить мені те. Але,— хай-но мені навинеться,-
864] Зразу відчує, що в тілі такому є й міць відповідна!
865] Нутрощі вирву живцем, по полях порозкидую кусні
866] Й по твоїх водах — отак і з'єднаєшся з ним, Нереїдо!
867] Весь я горю, потривожений жар палахтить іще дужче,
868] Наче б у грудях своїх із усім її полум ям разом
869] Етну вогненну ношу,— та тебе, Галатеє, не проймеш!"

870] Марно наплакавшись так,— я за ним оддалік поглядала,-
871] Раптом підвівсь і, мов бик у якого забрали телицю,
872] Люто метатись почав,— по яругах, по горах гасає.
873] Врешті й на нас, що такої біди не чекали, зненацька,
874] Дикий, набрів. "Ото знахідка! — рикнув.— Цим разом востаннє —
875] Вже я подбаю про те! — пригортаєтесь так, голуб'ята!"
876] Лиш роз'ярілий Кіклоп на голос такий страхітливий
877] Міг спромогтись. Навіть Етна-гора сколихнулась од нього.
878] Я, перелякана, в воду пірнула — були ми край моря;
879] Ну а сіметський юнак, побережжям пустившись тікати,— [239]
880] "О Галатеє,— кричить,— порятуй! У біді свого сина
881] Не покидайте, батьки! Приховайте в своїх володіннях!"
882] Та здо