Мауглі

Джозеф Редьярд Кіплінг
МАУГЛІ
Переклад Всеволода Прокопчука
БРАТИ МАУГЛІ
На крилах у Чіля ніч темна спочила,
Кажан виринає з пітьми,
Худобу в хлівах охоплює страх,
Бо вільні до ранку ми.
Роззявивши пащі, женемо крізь хащі
Ми жертву до самого скону.
І клич наш лунає: — Всім щастя бажаєм,
Хто Джунглів пильнує Закону![1]
На Сіонійські гори спав тихий, задушний вечір. Була вже сьома година, коли Батько Вовк прокинувся після денного спочинку, почухався, позіхнув і розправив одну за одною лапи, щоб навіть кінчики позбулися сонної млявості. Мати Вовчиця лежала, уткнувшись великою сірою мордою в чотирьох вовченят, що перекидалися коло неї і скавчали. Вхід до їхньої печери був залитий місячним сяйвом.
— Грр! — прогарчав Батько Вовк. — Знову час на лови. Він уже збирався стрибнути з горба вниз, як раптом маленька тінь з пухнастим хвостом загородила вхід і проверещала:
— Щасти тобі в усьому, о Найсіріший з Вовків! Хай доля пошле щастя твоїм шляхетним діткам і дасть їм міцні та білі зуби, і хай не забувають вони ніколи, що на світі є убогі та голодні!
То був шакал Табакі, Блюдолиз, а вовки індійських лісів зневажають Табакі: він тільки й знає, що нишпорить скрізь, робить різні капості, розносить плітки та їсть ганчір'я й обрізки шкіри на смітниках коло сіл. Але разом з тим усі вони й бояться Табакі, бо між іншими звірами в Джунглях він найбільше схильний до сказу; і тоді вже він забуває, що сам кожного боявся, бігає лісом і кусає всіх, хто попадеться йому дорогою. Навіть тигр тікає і ховається, коли маленький Табакі скаженіє, тому що сказ — найганебніша річ, яка тільки може статися з диким звіром. Ми, люди, називаємо цю хворобу водобоязню, а звірі звуть її девані, сказом, і тікають не оглядаючись.
— Ну що ж, заходь, пошукай, — похмуро буркнув Батько Вовк. — Але тут нема нічого поживного.
— Для вовка нема, — відповів Табакі,— а для такої нікчемної особи, як я, всяка обгризена кістка — вже справжній бенкет. Хто ми такі, Гідур-Логи (Плем'я Шакалів), щоб перебирати чи вередувати!
Табакі миттю кинувся у глиб печери, знайшов там кістку оленя, на якій ще лишилося трохи м'яса, присів і почав розкошувати.
— Дякую вам за смачну страву, — сказав він, облизуючись. — Які ж вродливі ваші шляхетні дітки! Які великі в них очі! А самі ж іще зовсім малята! Звичайно, звичайно, як же це я забув, адже діти царів — з першого дня дорослі!
Певна річ, Табакі, як і кожен інший, знав, що не слід хвалити дітей у вічі, аби їх не зурочити, і дуже зрадів, побачивши, що вовки — Батько й Мати — незадоволені його словами. Табакі посидів, радіючи зі своєї капості, а потім єхидно зауважив:
— Шер-Хан, Великий, змінив місце ловів. Наступного місяця він полюватиме в тутешніх горах — так сказав він мені!
Шер-Хан — це тигр, що жив за двадцять миль звідси, на березі річки Вайнгунги.
— Він не має права! — сердито почав Батько Вовк. — За Законом Джунглів, він не має права міняти місце ловів без завчасного попередження. Він розполошить усю дичину на десять миль навколо, а мені… мені треба ловити у ці дні за двох!
— Недарма Шер-Ханова мати прозвала його Ленгрі (Кульгавим), — спокійно зауважила Мати Вовчиця. — Він змалку шкутильгає на одну лапу і через те вбиває лише селянську худобу. Люди коло Вайнгунги сердиті на нього, і він тепер іде сюди, щоб розгнівати й наших сусідів. Через нього вони почнуть прочісувати Джунглі. Сам він утече, а от нам з нашими дітьми доведеться перебиратися звідси, коли люди підпалять траву. Ні, дякуємо за це Шер-Ханові!
— Переказати йому вашу подяку? — спитав Табакі.
— Геть звідси! — клацнув зубами Батько Вовк. — Геть! Іди полювати до свого покровителя. Для однієї ночі ти вже накоїв досить лихого.
— Я йду, — спокійно відповів Табакі. — Ви почуєте голос Шер-Хана внизу, у хащах. Я міг би не завдавати собі клопоту, щоб принести вам цю новину.
Батько Вовк прислухався і з глибини долини, що прилягала до маленької річки, почув сухе, зловісне, монотонне гарчання тигра, від якого, певне, втекла здобич і якому було зовсім байдуже, що про це дізнаються всі Джунглі.
— Дурень! — промовив Батько Вовк. — Нічні лови починати таким галасом! Невже він гадає, що наші олені такі ж, як його гладкі воли з села коло Вайнгунги?
— Тс-с-с!.. Цієї ночі він полює не на вола й не на оленя, — сказала Мати Вовчиця. — Це полювання на Людину!..
Виття тигра перейшло в приглушене гарчання, що, здавалося, лунало звідусіль. Це був той звук, який нагонить жах на лісорубів і циган, що ночують просто неба, і примушує їх іноді кидатися в самісіньку пащу титрові.
— Людина! — промовив Батько Вовк і вищирив свої білі зуби. — Тьху! Хіба мало комах та жаб у болоті, що йому треба ще їсти Людину, та до того ж у наших володіннях!
Закон Джунглів, який ніколи не наказує нічого безпідставно, забороняє полювати на Людину, за винятком тих випадків, коли звір учить своїх дітей забивати. Але тоді він мусить полювати за межами ловецьких угідь своєї Зграї чи Племені.
Справа в тому, що вбивство Людини рано чи пізно викличе прибуття білих людей з рушницями верхи на слонах і кількох сотень темношкірих людей з барабанами, ракетами та смолоскипами. І тоді кожен у Джунглях зазнає лиха.
Звірі ж пояснюють між собою цей закон інакше: на їхню думку, Людина — це найслабша і найменш захищена істота, і тому чіпати її "не личить мисливцеві".
Вони кажуть також — і це правда, — що той, хто їсть людей, шолудивіє і в нього випадають зуби.
Гарчання розлягалося все дужче й дужче і нарешті скінчилося громовим "аррр!" тигра, який кидається на здобич. Потім почулося виття Шер-Хана, виття, в якому було мало тигрового.
— Не спіймав, — сказала Мати Вовчиця. — Що ж це таке?
Батько Вовк пробіг кілька кроків уперед і почув дике гарчання й сопіння Шер-Хана, який, мов скажений, метався у зарослях.
— У цього дурня тільки й вистачило вміння ускочити в лісорубове багаття та обсмалити собі лапи, — пробурчав Батько Вовк і додав: — Табакі коло нього.
— Хтось іде вгору, — зауважила Мати Вовчиця, наставивши одне вухо. — Приготуйся!
У кущах щось стиха зашелестіло; Батько Вовк присів на задні ноги і весь підібрався, готуючись до стрибка. І тут стороннє око могло б побачити найдивовижніше в світі видовище — вовка, що зупинився посеред стрибка! Власне, він уже стрибнув, ще навіть не бачачи, на кого, а потім зробив неймовірне зусилля, щоб зупинитись. І вийшло, що він лише підскочив на чотири або п'ять футів у повітря і впав майже на те саме місце, звідки стрибнув.
— Людина! — вигукнув він, клацнувши зубами. — Людське дитинча. Дивись!
Просто перед ними, вхопившись за низьку гілочку, стояла гола смаглява дитина, що тільки-но починала ходити, — ніколи ще до вовчого лігва не приходила (та ще вночі!) така слабенька й така ніжна крихітка. Дитина глянула в очі Батькові Вовкові і засміялася.
— Невже це Людське дитинча? — спитала Мати Вовчиця. — Я ще ніколи їх не бачила. Принеси його сюди.
Вовки звикли переносити своїх дітей і можуть, якщо треба, перенести в пащі яйце, не роздушивши його; хоч щелепи Батька Вовка міцно стулилися на спині дитини, він приніс її і поклав поруч із своїми щенятами, не лишивши на шкірі жодного знаку від зубів, навіть найменшої подряпини.
— Яке малесеньке! Воно зовсім голе… і яке сміливе! — ніжно промовила Мати Вовчиця.
Дитинча розштовхувало вовченят, протискаючись до теплого боку Вовчиці.
— Дивись! Воно їсть разом з іншими! То он яке Людське дитинча! Скажи мені, чи міг коли-небудь вовк похвалитися тим, що в нього поміж вовченят лежить Людське дитинча?…
— Я колись чув про щось подібне, але це було не в нашій Зграї і не в мій час, — сказав Батько Вовк. — Боно зовсім без волосся, і я міг би його розчавити, торкнувшись лапою. Але поглянь, воно дивиться просто на мене і зовсім не боїться.
Місячне світло, що сіялося крізь отвір печери, раптом померкло: величезна квадратна голова і плечі Шер-Хана загородили війстя. Табакі, ховаючись позад нього, пищав:
— Владико! Владико, він зайшов сюди!
— Шер-Хан робить нам велику честь, — промовив Батько Вовк, але очі його палали гнівом. — Що потрібно Шер-Ханові?
— Мою здобич. До вас прибилося Людське дитинча, — сказав Шер-Хан. — Його батьки втекли. Віддайте його мені!
Шер-Хан справді, як і гадав Батько Вовк, ускочив у багаття якогось лісоруба і, обсмаливши лапи, тепер лютився з болю.
Але Батько Вовк знав, що вхід у печеру завузький і тигр не пролізе. Все тіло Шер-Ханове звивалось як у корчах: він нагадував людину, що намагається протиснутись у вузьку діжку.
— Вовки — Вільне Плем'я! — відповів Батько Вовк. — Вони приймають накази тільки від Ватажка Зграї, а не від якогось смугастого вбивці людської худоби. Людське дитинча належить нам; його вб'ють лише тоді, коли ми самі того захочемо.
— Захочемо, захочемо! Яке мені діло до вашого хотіння! Присягаюся биком, якого я вбив, це вже занадто! Чи довго ще я стоятиму тут, уткнувши носа в ваше собаче лігво, поки ви задовольните мої законні домагання? Це я, Шер-Хан, розмовляю з вами!
Рев тигра, мов грім, заповнив усю печеру. Мати Вовчиця скинула з себе вовченят і стрибнула вперед; очі в неї спалахнули, мов дві зелені зірки в пітьмі. Вона сміливо глянула в розлючені очі Шер-Хана.
— А це я, Ракша (Сатана), відповідаю тобі! Людське дитинча моє! Чуєш ти, Кульгавий, — тільки моє! І його не вб'ють! Воно житиме й бігатиме в нашій Зграї, полюватиме разом з нами. І зрештою, — стережись ти, мисливцю на маленьких голих дітей, ти, що ковтаєш жаб та вбиваєш рибу, — воно полюватиме на тебе! А тепер забирайся звідси, бо, присягаюся Самбгуром, якого я вбила (адже я не їм охлялої худоби!), ти повернешся до своєї матері, обсмалена скотино Джунглів, ще кульгавіший, аніж з'явився на світ! Геть!
Батько Вовк здивовано слухав ці слова.
Він уже майже забув той час, коли відвоював Матір Вовчицю у чесній бійці з п'ятьма іншими вовками, коли вона ще бігала в Зграї і коли тільки з чемності не називали її Сатаною.
Шер-Хан ще міг позмагатися з Батьком Вовком, але не встояв би супроти Матері Вовчиці: він розумів, що в такому місці всі переваги будуть на її боці і що вона битиметься на смерть. Тому він з гарчанням витяг голову і, трохи одійшовши, прогарчав:
— На своєму подвір'ї і собака пан! Побачимо, що скаже Зграя. Людське дитинча — моє, і рано чи пізно йому не минути моїх зубів, о злодії з кудлатими хвостами!
Мати Вовчиця, ледве переводячи подих, кинулась на землю посеред своїх дітей, а Батько Вовк поважно мовив:
— Воно Шер-Хан каже діло. Маля треба показати всій Зграї. Ти хочеш лишити його в себе, Мати?
— Лишити у себе?! — важко дихаючи, відповіла Мати Вовчиця. — Воно прийшло до нас само серед ночі, зовсім голе і дуже голодне; але воно не боялося! Поглянь, воно вже відштовхнуло одне моє маля зовсім убік. Цей кульгавий різник убив би його і втік до Вайнгунги, а потім тутешні селяни почали б мститися всім нам і вигнали б нас із наших притулків. Лишити його коло себе? Авжеж, лишу! Лежи спокійно, Жабеня. О Мауглі,— бо Мауглі-Жабеням я тебе називатиму, — настане час, коли ти почнеш полювати на Шер-Хана, як він полював на тебе.
— Але що скаже наша Зграя? — зауважив Батько Вовк.
Законом Джунглів чітко встановлено, що кожний вовк після одруження може відокремитись од своєї Зграї; але як тільки діти його підростуть і зіпнуться на ноги, він мусить привести їх на Племінну Раду, яка звичайно збирається раз на місяць у найсвітлішу ніч, щоб усі вовки могли уважно роздивитися дітей. Після таких оглядин вовченята можуть вільно бігати де завгодно, і, аж поки вони заб'ють свого першого оленя, ніхто з дорослих вовків Зграї не сміє їх чіпати. Ніякої милості тому дорослому вовкові, що вб'є вовченя! Кара — смерть на місці. І якщо гарненько подумати, то стане ясно, що так воно й повинно бути.
Батько Вовк дочекався, коли його діти навчились бігати, і тоді в ніч Племінних Зборів повів їх, Мауглі і Матір Вовчицю на Скелю Ради. Це була вершина горба, усіяна рінню та уламками скель, де могло розміститися з сотню вовків.
Акела, великий сірий Самотній Вовк, що керував Зграєю завдяки своїй великій силі та розуму, лежав на Скелі Ватажка, простягтись на весь свій зріст; внизу сиділо сорок чи більше вовків найрізноманітнішої масті і зросту, від сивих ветеранів, які могли сам на сам управитися з оленем, до молодих чорних трилітків, які тільки гадали, що можуть це зробити. Самотній Вовк водив Зграю вже багато років. За своєї молодості вів двічі попадав у вовчу пастку, а одного разу його жорстоко побили і кинули, вважаючи вже мертвим. Отож він з власного досвіду знає вчинки та звичаї людей.
Розмов біля Скелі майже не було. Діти бавились, перекидалися всередині кола, де сиділи їхні батьки й матері; дорослі вовки поволі підходили до того чи іншого вовченяти, уважно оглядали його, а потім тихенько поверталися на своє місце. Час від часу яка-небудь мати виштовхувала своє вовченя на осяяне місячним світлом місце, аби його теж побачили, не забули.
А Акела кричав із своєї Скелі:
— Ви знаєте Закон, вам відомий Закон! Придивляйтесь уважніше, о вовки!..
І стурбовані матері підхоплювали заклик:
— Дивіться уважніше, о вовки, дивіться уважніше!
Нарешті настав час показати всім хлопчика, і шерсть на шиї Матері Вовчиці одразу настовбурчилась. Батько Вовк виштовхнув Мауглі-Жабеня — так вони його звали — на середину кола, де він сів і, сміючись, почав бавитись камінцями, що виблискували у місячному сяйві.
Акела не підводив голови, що лежала на передніх лапах, але продовжував одноманітний заклик:
— Дивіться уважніше!
Глухий рев долинув з-за скель — то був голос Шер-Хана.
Він кричав:
— Дитинча моє! Віддайте його мені! Навіщо Вільному Племені Людське дитинча?
Акела навіть оком не моргнув; він тільки промовив:
— Дивіться уважніше, о вовки! Яке діло Вільному Племені до будь-чиїх наказів, крім Вільного Племені! Дивіться уважніше!
З усіх боків чулось приглушене гарчання, і молодий чотирилітній вовк повторив Акелі Шер-Ханове запитання:
— Навіщо Вільному Племені Людське дитинча?
Закон Джунглів передбачає, що в тих випадках, коли виникає незгода, чи приймати щеня до Зграї, за нього повинні заступитись принаймні два члени Зграї, окрім батька та матері.
— Хто виступає за дитинча? — спитав Акела. — Хто з членів Вільного Племені бере слово?
Відповіді не було, і Мати Вовчиця вже приготувалась до бійки; вона знала, що це була б її остання бійка, якщо до цього дійдеться.
Тоді єдиний звір іншої породи, допущений на Племінну Раду, — Балу, сонливий бурий ведмідь, який навчав вовченят Закону Джунглів, старий Балу, що мав право блукати скрізь, де йому заманеться, бо він їв лише горіхи, коріння та мед, — звівся на задні лапи й прогарчав:
— Людське дитинча! Людське дитинча! — сказав він. — Я заступлюся за Людське дитинча! Людське дитинча не принесе нам ніякої біди. Я не вмію говорити красномовно, але кажу правду. Хай воно бігає в Зграї і ввійде до неї разом з іншими. Я сам буду його навчати.
— Потрібен ще один голос, — промовив Акела. — Говорив Балу, а він наставник нашої молоді. Хто ще, крім Балу?
Чорна тінь упала посеред кола. То була Багіра, чорна пантера, вся чорна, як сажа, але з чудовими плямами на хутрі, які вилискували у світлі місяця, мов намальовані. Всі знали Багіру, і ніхто не наважувався ставати їй на дорозі, бо вона була хитра, як Табакі, смілива, як дикий буйвол, і нестримна, як поранений слон. Але голос у неї був солодший за дикий мед, і шерсть — м'якша за пух.
— О Акело, й ви, Вільне Плем'я! — замурчала вона. — Я не маю права бути на вашій Раді; але за Законом Джунглів, коли виникає сумнів щодо нового щеняти і йому загрожує смерть, життя цього щеняти можна викупити. І Закон нічого не каже про те, хто має, а хто не має права вносити викуп. Чи так я кажу?
— Так! Добре! — закричали молоді вовки, які ніколи не бувають ситі. — Слухайте Багіру! За дитинча можна внести викуп. Так говорить Закон.
— Я знаю, що не маю права тут говорити, але якщо ви дозволите мені…
— Говори, говори! — гаркнуло двадцять горлянок.
— Убивати голе дитинча — просто ганьба. Крім того, воно може стати вам у пригоді, коли підросте. Балу виступав на його користь. До слів Балу я докладу бика, і то жирного й тільки що вбитого (він лежить не далі як за півмилі звідси), коли ви згодні прийняти Людське дитинча до своєї Зграї, як велить Закон. Чого ж тут вагатись?
Десятки голосів завили:
— То в чім же річ? Воно однаково помре під час зимових дощів.
— Сонце спалить його!
— Яку шкоду нам може зробити голе жабеня?
— Хай собі бігає в нашій Зграї!
— Де бик, Багіро? Нехай його приймуть…
І знову Акела завив басовито:
— Дивіться ж уважніше! — кричав він. — Уважніше дивіться, о вовки!
А Мауглі грався собі своїми камінцями і не звертав ніякої уваги на вовків, які підходили один за одним, щоб роздивитись його. Нарешті всі вони подалися з гори в долину до мертвого бика, лишилися тільки Акела, Багіра, Балу та вовки, які усиновили Мауглі.
Шер-Хан ревів у пітьмі безперестану: він-бо страшенно розлютився, що йому не віддали Мауглі.
— Довше реви, — промурчала собі в вуса Багіра. — Настане час, коли це голе створіння примусить тебе ревти по-іншому, або я зовсім не знаю людей.
— Зроблено добру справу, — промовив Акела. — Люди і їхні діти дуже розумні. З часом він може стати нам у пригоді.
— Твоя правда, він стане в пригоді скрутної хвилини, бо ніхто не може увесь свій вік бути на чолі Зграї,— зауважила Багіра.
Акела не відповідав. Він думав про той час, який настає для кожного ватажка будь-якої зграї, коли він підупадає на силах, слабшає і слабшає, аж поки, нарешті, вовки вбивають його і новий ватажок заступає чільне місце, щоб у свій час зазнати тієї ж долі.
— Забери його, — звернувся він до Батька Вовка, — і виховай, щоб він був гідним сином нашого Вільного Племені.
Ось так і прийняли Мауглі до Сіонійської Зграї — ціною забитого бика та доброго слова Балу.
. . . . . . . . . . . .
А тепер хай читач перескочить через десять-одинадцять років і лише уявить, яке дивовижне було життя Мауглі серед вовків, бо коли б ми надумались усе те описати, нам довелося б заповнити дуже багато томів. Мауглі ріс і виховувався разом з вовченятами, хоч вони, звичайно, стали дорослими вовками раніше, ніж він хлопчиком-підлітком. Батько Вовк навчав його, пояснюючи значення і суть кожної речі в Джунглях, аж поки найменший шелест у траві, найтихше зітхання теплого нічного повітря, кожний крик сови над головою, кожне дряпання кігтя кажана, що вчепився для відпочинку за гілку, і кожен сплеск маленької рибки в озері стали для нього такі ж зрозумілі, як робота установи діловій людині. Коли Мауглі не вчився, то вигрівався на сонечку, спав, їв і знову лягав спати; коли йому було жарко чи траплялося забруднитися, він купався в лісових озерцях; а коли хотів меду (від Балу він довідався, що мед і горіхи така ж смачна їжа, як і сире м'ясо), він видирався за ним на дерево, чого навчила його Багіра. Багіра простягнеться, бувало, на гілляці і кличе:
— Йди сюди, Братику.
Спочатку Мауглі лазив не краще за лінивця, але потім навчився стрибати між гілками дерев майже так само сміливо, як і сірі мавпи. Був він завжди й на Скелі Ради, коли збиралася Зграя; і там він, між іншим, помітив, що варто йому пильно подивитись в очі будь-якому вовкові, і той одразу ж їх опускає; це йому сподобалось, і він не раз так робив. Хлопчик часто виймав довгі колючки з лап своїх друзів, — вовки дуже потерпають від цих колючок та реп'яхів, що чіпляються їм у хутро. Ночами він любив сходити з горба на засіяні ниви, і з цікавістю стежив за селянами в їхніх хатинах. Але до людей він ставився недовірливо: якось Багіра показала йому скриню з ґратчастими самоопускннми дверцятами, заховану в Джунглях так уміло, що він ледве не попав у неї, і сказала, що то пастка.
Більш за все йому подобалось ходити з Багірою в темну й теплу лісову хащу і засинати там на весь задушний день, а вночі стежити за тим, як Багіра полює. Коли Багіра була голодна, вона била праворуч і ліворуч; те саме робив і Мауглі — за одним лише винятком. Коли він підріс і порозумнішав, Багіра пояснила йому, що він ніколи не повинен чіпати людської худоби, бо сам був прийнятий до Зграї ціною життя бика.
— Всі Джунглі твої,— казала Багіра, — і ти можеш вбивати все, що тільки подужаєш, але заради бика, який тебе викупив, ти не повинен убивати і їсти худоби — ані молодої, ані старої. Такий Закон Джунглів.
І Мауглі беззаперечно слухався.
Він усе ріс та ріс, як тільки може рости хлопець, що не знає ані уроків, ані навчання, все дужчав і дужчав, і ні над чим у світі не замислювався, крім того, як роздобути їжу.
Мати Вовчиця разів зо два казала йому, що Шер-Ханові не можна довірятись і що рано чи пізно він, Мауглі, повинен убити Шер-Хана.
Молодий вовк запам'ятав би цю пораду назавжди, а Мауглі забув: адже він був тільки хлопчик, хоч і назвав би себе вовком, коли б умів розмовляти людською мовою.
Шер-Хан завжди намагався перетяти йому шлях у Джунглях; користуючись тим, що Акела дедалі все більше старішав і слабішав, кульгавий тигр міцно затоваришував з молодими вовками, які бігали за ним підбирати його недоїдки, чого ніколи не дозволив би Акела, коли б наважився поширити свою владу до належних меж. А Шер-Хан облещував їх і часто висловлював свій подив, що такі хоробрі молоді ловці дозволяють, щоб ними попихали вмирущий вовк і Людське дитинча.
— Я чував, — часто казав Шер-Хан, — що на Раді ви не насмілюєтесь глянути йому в очі.
І молоді вовки настовбурчували шерсть і починали гарчати. Багіра, яка все чула і все бачила, довідалась і про це й кілька разів застерігала Мауглі, що коли-небудь Шер-Хан уб'є його. Але Мауглі сміявся і відповідав:
— За мене Зграя, за мене ти; та й Балу, хоч він і ледачий, все ж таки захистить мене. Чого ж мені боятись?
Одного дня у літню спеку до Багіри дійшли нові чутки, трохи схожі на ті, що вона їх уже чула. Переказав їх, мабуть, Сагі, дикобраз. Бона знову почала розмову з Мауглі, коли вони сховалися в гущавині і хлопчик ліг, поклавши голову на чудову чорну шкуру Багіри:
— Братику, скільки разів я говорила тобі, що Шер-Хан — твій ворог?
— Стільки разів, скільки на отій пальмі горіхів, — відповів Мауглі, який, звичайно, не вмів лічити. — Ну то що з того? Я хочу спати, Багіра, а в Шер-Хана тільки і є, що довгий хвіст та гучний голос — як у Мора, павича!
— Але зараз не можна спати! Балу знає про це, я це знаю, Зграя знає, та навіть і дурні безголові сарни знають. І Табакі те саме тобі казав.
— Хо! Хо! — відповів Мауглі. — Табакі нещодавно прийшов до мене і почав говорити нечемності: нібито я — голе Людське дитинча і не годен навіть земляні горіхи копати. Але я вхопив Табакі за хвіст і двічі ударив об пальмовий стовбур, щоб навчити його пристойної поведінки.
— То була дурість, бо хоч Табакі і капосник, він міг би розповісти тобі деякі речі, що тебе стосуються. Протри свої очі, Братику! Шер-Хан не сміє вбити тебе в Джунглях; але пам'ятай: Акела дуже старий; скоро настане день, коли він не зможе вбити свого оленя, і тоді вже він не буде Ватажком. Більшість тих вовків, які оглядали тебе, коли ти вперше прийшов на Раду, також постаріли, а молоді вовки вірять Шер-Ханові, який каже їм, що Людському дитинчаті не місце в Зграї. Хоч незабаром ти вже станеш дорослою Людиною.
— А що таке Людина? Хіба вона не може бігати разом з своїми братами? — заперечив Мауглі. — Я народився у Джунглях. Жив, як велить Закон Джунглів, і нема жодного вовка між нашими, якому б я не виймав з лап колючок. Звичайно, вони мої брати!
Багіра витяглась на весь свій зріст і примружила очі.
— Братику, — промовила вона, — помацай моє підборіддя.
Мауглі простяг свою дужу смугляву руку і якраз під шовковистим підборіддям Багіри, де під лискучою шерстю ховались великі пружні м'язи, намацав невелику лисину.
— Ніхто в Джунглях не знає, що я, Багіра, ношу цю позначку — слід нашийника; а я, Братику, народилась поміж; людей, і там померла моя мати — в клітці князівського палацу в Удейпурі. Ось чому я внесла за тебе викуп на Раді, коли ти був ще зовсім маленьке голе дитинча. Так, я теж народилася поміж людей і ніколи не бачила Джунглів. Мене годували крізь грати з залізної миски, аж поки однієї ночі я відчула, що я, Багіра, — пантера, а не людська забавка. Тоді я з одного маху розбила лапою дурний замок і втекла. А оскільки я вивчила людські звички, то в Джунглях мене вважають страшнішою за Шер-Хана. Хіба не так?
— Аякже! — відповів Мауглі. — Всі в Джунглях бояться Багіри; всі, за винятком Мауглі.
— О, ти справжнє Людське дитинча! — ніжно промовила чорна пантера. — Знай, що коли-небудь ти повернешся до людей так само, як я повернулась у рідні Джунглі, повернешся
до людей, які доводяться тобі братами, — звичайно, коли тебе не вб'ють на Раді…
— Але за що, за що мене хочуть убити? — спитав Мауглі.
— Поглянь на мене, — сказала Багіра. І Мауглі пильно подивився їй у вічі. Через півхвилини велика пантера одвела голову вбік.
— Ось за що! — промовила вона, зариваючись лапами в листя. — Навіть я не можу витримати твого погляду, а я ж народилася поміж людей і люблю тебе, Братику! А інші ненавидять тебе за те, що не насмілюються зустрічатися з тобою поглядом, за те, що ти розумний, за те, що ти виймав колючки з їхніх лап, за те, що ти — Людина!
— Я цього не знав, — сумно промовив Мауглі і насупив свої густі чорні брови.
— Що каже Закон Джунглів? Спочатку бий, а тоді подавай голос. Вже з самої твоєї безтурботності вони знають, що ти — Людина. Тож будь розсудливіший. Серце підказує мені, що, як тільки Акела схибить на полюванні,— а олень з кожним разом дістається йому все важче, — Зграя повстане проти нього й проти тебе. Вони скличуть Раду Джунглів на Скелі, а потім… потім… Ось що! — вигукнула Багіра, скочивши з місця.— Іди мерщій у долину, до людських осель, і візьми там трохи Червоної Квітки, яку вони у себе розводять; коли настане той час, ти матимеш товариша, сильнішого навіть за мене чи Балу або тих із Зграї, хто любить тебе. Здобудь Червону Квітку!
Кажучи про Червону Квітку, Багіра мала на увазі вогонь. Але жодна істота в Джунглях не назве вогонь справжнього назвою. Всі вони відчувають перед ним смертельний жах і шукають сотні способів описати його.
— Червону Квітку? — повторив Мауглі. — Ту, що в присмерках зростає коло їхніх хатин? Я здобуду її.
— Оце вже говорить Людське дитинча! — з гордістю сказала Багіра. — Тож пам'ятай, що Квітка та росте в маленьких горщечках. Дістань її скоріше і тримай у себе до слушного часу.
— Гаразд! — сказав Мауглі. — Я іду. Але чи певна ти, моя Багіро, — він міцно обняв її за розкішну шию і пильно подивився у великі очі пантери, — чи певна ти, що все це Шер-Ханові підступи?
— Присягаюсь тобі поламаним замком, який звільнив мене, що я цілком того певна, Братику.
— Тоді і я присягаюсь тим биком, який мене викупив, що я повністю відплачу Шер-Ханові за це, відплачу йому з верхом! — сказав Мауглі і гайнув крізь гущавину.
— Це Людина, це вже справжня Людина! — промовила сама до себе Багіра, знову лягаючи на землю. — Ох, Шер-Хане! Ні одне полювання не принесе тобі стільки лиха, як те, що ти його розпочав десять років тому на оце маленьке Жабеня!
Мауглі біг лісом усе далі й далі, і серце його калатало в грудях. До печери віл прийшов уже тоді, коли над землею піднявся вечірній туман. Він зітхнув і озирнув долину. Вовченят не було вдома, але Мати Вовчиця з глибини печери почула, як він дихає, і здогадалася, що її Жабеня чимось стурбоване.
— Що сталось, синку? — спитала вона.
— Та все дурні Шер-Ханові балачки, — відповів він, — Сьогодні вночі я полюватиму на зораних полях.
І він подався поміж кущами до річки, що протікала глибоко в долині. Там він зупинився, бо почув виття Зграї на ловах, почув рев оленя, якого женуть вовки і який одчайдушно захищається. Потім до нього долинули злі, єхидні вигуки молодих вовків:
— Акело! Акело! Хай Самотній Вовк покаже свою силу! Дорогу Ватажкові Зграї! Стрибай, Акело!
Самотній Вовк, очевидно, стрибнув, але схибив, бо Мауглі почув, як клацнули його зуби, а потім розляглося скавучання: Самбгур ударив Акелу передньою ногою.
Мауглі не чекав більше і кинувся вперед; завивання все слабкіше долинали до нього в міру того, як він наближався до ланів, де жили люди.
— Багіра казала правду, — задихано прошепотів він, ховаючися в копицю сіна під вікном хатини. — Завтра може стати останнім днем для мене й для Акели.
Він припав обличчям до вікна і почав стежити, як горить вогонь у печі. Він бачив, як господиня вставала вночі і підживляла вогонь чорною деревиною. А як настав ранок і туман побілів та схолов, він побачив, як хлопчик селянина взяв плетений горщик, обмазаний зсередини глиною, наповнив його розжареним приском, засунув собі під ковдру і пішов у хлів доглянути худобу.
"І то все? — подумав Мауглі. — Коли таке дитинча може з ним упоратись, то мені боятись нічого!
Він подався за хатину, перестрів хлоп'я, вихопив у нього з рук горщик з вугіллям і зник у тумані, а хлопчик заплакав з переляку.
— А вони дуже схожі на мене, — промовив Мауглі, дмухаючи в горщик точнісінько так, як це робила жінка. — Ця штуковина помре, коли її не годувати.— І він кидав сухі гілочки та кору на червоний жар. На півдорозі до вершини він зустрів Багіру; ранкова роса виблискувала на її шкурі, немов коштовне каміння.
— Акела схибив, — сказала пантера. — Вони вбили б його цієї ночі, але ти теж їм потрібний. Тебе вже шукали в горах, — Я був на зораних полях. Я готовий! Дивись! — І Мауглі підняв горщик в жаром.
— Чудово! Я бачила, як люди стромляли в цю штуковину суху гілку і на її кінці відразу розцвітала Червона Квітка. А тобі не страшно?
— Ні. Чого мені боятись? Тепер я пригадую, якщо це не був сон, що, перш ніж стати вовком, я лежав коло Червоної Квітки, і мені було тепло й приємно…
Весь цей день Мауглі сидів у печері, підтримуючи вогонь. Він стромляв у нього сухі гілки, щоб подивитись, як вони спалахують. Потім знайшов гілку, яка цілком задовольнила його, і ввечері, коли до печери прийшов Табакі й досить грубо переказав, що його чекають на Скелі Ради, він зайшовся реготом. Переляканий Табакі дременув геть. Після цього Мауглі, все ще сміючись, пішов на Раду.
Акела, Самотній Вовк, лежав коло своєї скелі, і це свідчило, що місце Ватажка Зграї лишається вільним; Шер-Хан, оточений вовками, охочими поживитись його недоїдками, походжав тут же і вислуховував безсоромні лестощі. Багіра лежала поруч з Мауглі, який тримав горщик з вогнем у себе між колінами. Коли всі зібрались, Шер-Хан заговорив перший, — зухвальство, на яке він би не наважився, коли Акела був у розквіті сил і років.
— Він не має права, — прошепотіла Багіра. — Скажи йому це! Він собачий син! Він злякається!
Мауглі скочив на ноги.
— Вільне Плем'я! — вигукнув він. — Хіба Шер-Хан керує нашою Зграєю? Яке діло тигрові до наших справ?
— Місце Ватажка Зграї вільне, і мене запросили говорити… — почав був Шер-Хан.
— Хто? — спитав Мауглі. — Хіба ми всі шакали, що будемо підлизуватися до цього вбивці людської худоби? Провід над Зграєю належить самій Зграї.
Знялось багатоголосе виття:
— Мовчи ти, Людське щеня!
— Хай він говорить. Він дотримувався нашого Закону!
І нарешті старійшини Зграї прогриміли:
— Хай говорить Мертвий Вовк!
Коли Ватажок Зграї не вб'є своєї здобичі, то його звуть Мертвим Вовком аж до самої смерті, якої, до речі, йому чекати недовго.
Акела насилу підвів свою стару голову:
— Вільне Плем'я, а також ви, Шер-Ханові шакали! Дванадцять років я водив вас на лови і з ловів, і за цей час ніхто з вас не потрапив у пастку, нікого з вас не покалічено. Тепер я не вбив свою здобич. Ви знаєте, що проти мене була таємна змова. Ви знаєте, що мені запропонували кинутись на незагнаного оленя лише для того, щоб показати мою неміч. Це було хитро підстроєно. Тепер ви маєте право убити мене тут, на Скелі Ради. А тому я питаю: хто візьметься покінчити з Самотнім Вовком? Бо, за Законом Джунглів, я маю право вимагати, щоб ви підходили поодинці!
Запанувала довга мовчанка, бо ніхто з вовків не наважувався битись з Акелою на смерть.
Тоді Шер-Хан проревів:
— Ва! Навіщо нам здався цей беззубий дурень! Він засуджений на смерть! А от Людське дитинча зажилося на світі. Вільне Плем'я! То моя здобич, моя з самого початку. Віддайте його мені. Мені вже обриднув той дурноверхий людинововк. Ось уже десять років од нього немає спокою в Джунглях. Віддайте мені людське поріддя, інакше я полюватиму тут довіку і ви не дістанете від мене навіть кісточки. Він — Людина, Людське дитинча, і я ненавиджу його всією своєю істотою!
Більша частина Зграї заволала:
— Людина! Людина! Що спільного між нами і Людиною? Нехай іде до своїх!
— І підбурить проти нас усіх селян? — заревів Шер-Хан. — Ні, віддайте його мені! Він — Людина, і ніхто з нас не може подивитись йому в очі!
Акела знову підвів голову і промовив:
— Він їв нашу їжу. Він спав разом з нами. Він заганяв для нас дичину. Він ніколи не порушив жодного слова з Закону Джунглів…
— А я заплатила за нього биком, коли ви його приймали. Звичайно, бик небагато коштує, але честь Багіри варта того, щоб за неї постояти, — додала Багіра своїм найласкавішим голоском.
— Бик, яким заплатили десять років тому! — сердито загарчала Зграя. — Яке нам діло до десятирічних кісток?
— І до клятви також? — перебила Багіра, вищиривши свої білі зуби. — Отже, недаремно ви зветеся Вільним Племенем!
— Не може Людське дитинча бігати з Племенем Джунглів! — заревів Шер-Хан. — Віддайте його мені!
— Він брат нам в усьому, за винятком крові,— провадив Акела, — а ви хочете його вбити! Так, я бачу, що справді зажився на світі. Дехто з вас почав їсти людську худобу, а про інших я чув, що з намови Шер-Хана вони ходять ночами викрадати дітей з порогів селянських хатин. Отож я бачу, що ви нікчемні боягузи, і звертаюся до боягузів. Щоправда, я повинен умерти, і життя моє тепер нічого не варте, а то я запропонував би його за життя Людського дитинчати. Але, щоб зберегти честь наглої Зграї — дрібниця, про яку ви зовсім забули, лишившись без Ватажка! — я обіцяю, що коли ви дозволите Людському дитинчаті вільно піти до своїх, то я вас жодним зубом не займу, коли настане мій час умирати. Я помру без бою! Це збереже для Зграї життя принаймні трьох. Більше я нічого не можу зробити. Отже, якщо ви хочете, я можу ввільнити вас від ганьби вбивати брата, який ніякої провини перед вами не має, брата, що був прийнятий до Зграї і за якого внесено викуп на підставі Закону Джунглів!..
— Він — Людина — Людина — Людина!.. — сердито гарчала Зграя, і більша частина вовків почала скупчуватись навколо Шер-Хана, який уже вимахував хвостом.
— Тепер уся справа в твоїх руках, — промовила Багіра, ввертаючись до Мауглі. — Нічого не вдієш, треба битися.
Мауглі підвівся, тримаючи горщик з вогнем у руках. Потім він потягнувся і позіхнув просто в обличчя всій Раді. Він був у нестямі від злості та горя, бо вовки ще ніколи не показували йому, як вони його ненавидять.
— Гей ви, слухайте! — закричав він. — Досить уже цієї собачої гавкотні! Сьогодні ви так часто називали мене Людиною (хоч з вами я залишився б вовком до кінця днів своїх), що я відчуваю справедливість ваших слів. Тому я вже не називаю вас своїми братами, а саг — собаками, як личить Людині. Про те, що ви зробите і чого не зробите, не вам говорити! Це вже вирішуватиму я. А щоб ви краще зрозуміли, в чім річ, я, Людина, приніс сюди трохи Червоної Квітки, якої ви, собаки, боїтесь!
Він кинув горщик з вогнем на землю, кілька розжарених вуглинок запалили купину сухого моху, який відразу зайнявся полум'ям, і вся Рада з жахом відскочила назад від вогняних язиків.
Мауглі встромив суху гілку в полум'я і, коли вона зайнялась та затріщала, почав вимахувати нею у себе над головою в колі вовків, що тремтіли зі страху.
— Тепер ти господар, — сказала йому тихенько Багіра. — Визволь Акелу від смерті. Він завжди був тобі друг.
Акела, старий грізний вовк, який зроду не просив ні в кого ласки, благально позирнув на Мауглі; хлопчик стояв голий, випроставшись на весь свій зріст, з довгим чорним волоссям, яке кучерями спадало йому на плечі, осяяний світлом палаючої гілки, від якого довкола скакали й тремтіли тіні.
— Гаразд, — промовив Мауглі, обводячи їх поглядом, — я бачу, що ви — собаки! Я піду од вас до свого племені — коли то справді моє плем'я. Джунглі закриті для мене, і я мушу забувати вашу мову і ваше товариство; але я буду милосердніший за вас. Я був ваш брат у всьому, за винятком крові, і я обіцяю, що коли стану Людиною серед людей, то не зраджу вас перед ними, як ви зрадили мене! — Він стусонув ногою горщик, і від нього в усі боки полетіли іскри. — Ніякої бійки між нами, членами Зграї, не буде. Але я мушу віддати свій борг перед тим, як піти звідси.
Мауглі подався до того місця, де, тупо кліпаючи на вогонь очима, сидів Шер-Хан, і схопив його за підборіддя. Багіра про всяк випадок пішла слідом за ним.
— Встань, собако! — закричав Мауглі. — Встань, коли говорить Людина, а то я спалю тобі шкуру!
Шер-Хан щільно прищулив вуха і заплющив очі, бо палаюча гілка була вже дуже близько.
— Цей різник нахвалявся вбити мене на Раді, тому що не вбив мене, коли я був маля! Але ось як ми, люди, караємо собак! Поворухни тільки вусом, Ленгрі, і я встромлю Червону Квітку тобі в горлянку.
Мауглі бив Шер-Хана гілкою по голові, а тигр, пройнятий смертельним жахом, жалібно вищав і скиглив.
— Тьху! Обсмалена кішко Джунглів, йди тепер! Але пам'ятай, що коли я знову прийду на Скелю Ради — як приходить Людина, — то шкура Шер-Хана буде у мене на голові. І останнє: Акела може жити вільно, як хоче. Ви не посмієте вбити його, бо на те нема моєї волі! І здається мені, що вам тут нічого більше сидіти, висолопивши язики, немовби ви справді щось путнє, а не собаки, яких я проганяю, — ось так! Геть!
Кінець гілки яскраво палав, Мауглі почав розмахувати нею праворуч і ліворуч, і вовки з вищанням кинулись геть, тікаючи від іскор, що палили їм хутро. Лишилися тільки Акела, Багіра та ще з десяток вовків, що були прихильні до Мауглі.
І тут раптом Мауглі відчув, що в грудях у нього почало щеміти, як досі ніколи не щеміло; дихання йому перехопило, він почав схлипувати, і по його обличчю побігли сльози.
— Що це? Що це? — питав він. — Мені не хочеться кидати Джунглів, і я не розумію, що зі мною коїться. Чи не вмираю я часом, Багіро?
— Ні, Братику. Це тільки сльози, які бувають у людей, — відповіла Багіра. — Тепер я знаю, що ти — Людина і вже не дитинча. Віднині Джунглі справді закриті для тебе. Хай вони ллються, Мауглі. Це тільки сльози.
Мауглі сидів і плакав, і серце в нього наче розривалося; адже до цього часу він ще ніколи не плакав.
— Ну, — промовив він нарешті,— я йду до людей. Але спочатку я повинен попрощатися з Матір'ю! — І він пішов до печери, де вона жила з Батьком Вовком, і знову плакав, притиснувшись до її кошлатих грудей, а четверо вовченят жалібно скавучали.
— Ви не забудете мене? — спитав Мауглі.
— Ніколи, поки здужаємо ходити по сліду, — відповіли вовченята. — Коли станеш Людиною, приходь до підніжжя гори, і ми будемо з тобою розмовляти; ночами ми будемо бігати на зорані поля і там гратимемося з тобою.
— Повертайся швидше! — сказав Батько Вовк. — О мудре Жабеня, повертайся швидше, бо ми вже старіємо, твоя Мати і я!
— Приходь швидше, мій голенький синку! — додала Мати Вовчиця. — Бо знай, Людська дитино, що я люблю тебе більше, ніж будь-коли любила своїх щенят.
— Я неодмінно прийду, — відповів Мауглі.— І коли прийду, то покладу на Скелю Ради Шер-Ханову шкуру. Не забувайте мене! Скажіть усім у Джунглях, щоб вони пам'ятали про мене!
Починало світати, коли Мауглі самотньо сходив з гори до невідомих створінь, які звуться людьми…
ЛОВЕЦЬКА ПІСНЯ СІОНІЙСЬКОЇ ЗГРАЇ
В передранковій тиші Самбгур заревів
Раз, вдруге, знов і знов!
Його подруга вмить, його подруга вмить
Перелякано в хащі від озера мчить, —
Я вистежую здобич для сірих братів
Раз, вдруге, знов і знов!
В передранковій тиші Самбгур заревів
Раз, вдруге, знов і знов!
Я до Зграї іду, я до Зграї іду,
Я на здобич у нетрі братів поведу!
Бий, шматуй пазурами, жени по сліду
Раз, вдруге, знов і знов!
Передранкову тишу наш клич розітнув
Раз, вдруге, знов і знов!
Брате, у Джунглях слідів не лишай!
Темряву світлом очей розганяй!
Ось твоя мова:— Слухай! Шукай!
Раз, вдруге, знов і знов!
ПОЛЮВАННЯ КАА
Он бач, як вилискують плями в пантери,
як роги у буйвола сяють!
Тож знай, що охайність — це прояв снаги,
а сильних завжди поважають.
Якщо бик тебе вдарив рогами
а чи олень ногою копнув —
Не скавчи і не йди нам жалітись;
вже не раз про те кожен з нас чув.
Чужих дітлахів ти не кривди —
вітай їх, мов рідних сестричку і брата:
Хоч самі вони кволі й незграбні,
та ведмедиця, може, в них мати.
"Нема мені рівних!"— піймавши звіринку,
дурне і зухвале щеня вже кричить.
Та Джунглі великі, щеня ж бо маленьке,
Хай згадає про це і мовчить.
З повчань Балу
Все, про що ми тут оповімо, сталось за деякий час до того, як Мауглі вигнали а Сіонійської Вовчої Зграї і він помстився Шер-Ханові. Це було в ті дні, коли Балу навчав його Закону Джунглів. Великий, поважний, старий бурий ведмідь був дуже задоволений а такого спритного учня, бо вовченята вивчають у Законах Джунглів лише те, що стосується виключно їхньої Зграї і їхнього Племені, й одразу розбігаються, як тільки можуть повторити Мисливський Вірні: "Ноги, що ступають нечутно, очі, що бачать у темряві, вуха, що чують найменший подих лісового вітру з глибини свого лігва, і гострі білі зуби — все це ознаки наших братів, окрім шакала Табакі та гієни, яких ми ненавидимо". Але Мауглі, Людському дитинчаті, довелось вивчити набагато більше. Іноді Багіра, чорна пантера, гуляючи Джунглями, забігала глянути, що поробляє її улюбленець, вона муркотіла й слухала, притуливши голову до дерева, як Мауглі відповідає Балу свій щоденний урок.
Хлопчик лазив по деревах майже так само добре, як плавав, а плавав майже так само добре, як бігав. Тому Балу, законовчитель, навчав Його тепер усіх Законів лісу й води: як відрізнити суху гілку від здорової; як з пошаною розмовляти з дикими бджолами, коли лізеш до їхнього вулика на п'ятдесят футів від землі; що казати Мангу, кажанові, коли ненароком потурбуєш його на гілці вдень; як попереджати водяних гадюк, перед тим як стрибнути в озеро. Ніхто в Джунглях не любить, щоб його турбували, і всі вони завжди готові дати гарту непроханому гостеві. Мауглі вивчив також Ловецький Клич Чужинця, який треба голосно повторювати доти, поки одержиш на нього відповідь, — це в тих випадках, коли хтось iз мешканців Джунглів полює поза межами своїх володінь. У перекладі цей Клич означає: "Дозвольте мені тут пополювати, бо я голодний". А відповідь звичайно така: "Полюй, але не для забави, а тільки для їжі".
Самі бачите, як багато доводилось Мауглі вчити напам'ять, і він дуже стомлювався, повторюючи те ж саме сотні разів. Одного разу, коли Мауглі одержав від свого вчителя доброго ляща, й, сердитий, втік у ліс, Балу сказав Багірі:
— Людське дитинча — це Людське дитинча, і воно повинне вивчити всі Закони Джунглів.
— Але поглянь, яке воно маленьке! — заперечила чорна пантера, що напевно розпестила б Мауглі, коли б виховання доручено їй. — Як може його маленька голова вмістити всі твої довгі речення?
— А хіба є в Джунглях настільки мале створіння, що його не можуть убити? Нема. Ось чому я вчу його всіх наших Законів і б'ю легенько, коли він забуває.
— Добре собі легенько! Хіба ти з твоїми залізними лапами розумієш, що таке легенько? — промурчала Багіра. — Сьогодні в нього все обличчя у синцях від твоїх легеньких дотиків. Соромся!
— Краще нехай я, люблячи, наставлю йому синців, аніж він постраждає коли-небудь через своє неуцтво, — запально відповів Балу. — Тепер я вчу дитинча Владичного Слова Джунглів, яке захистить його від птахів, гадюк і всіх чотириногих мисливців, крім його власної Зграї. Якщо тільки він запам'ятає ці слова, то зможе зажадати захисту у кожної істоти в Джунглях. Хіба це не варто легенького стусана?
— Ну, гаразд, але гляди ж не вбий Людського дитинчати. Це тобі не стовбур, щоб гострити об нього свої тупі пазури! А що то за Владичні Слова? Я хоч і звикла сама допомагати, а не просити допомоги, але мені цікаво було б їх почути.— І Багіра, піднявши лапу, з гордістю подивилась на свої сталево-сині, чудово загострені пазури.
— Я покличу Мауглі, і він тобі їх скаже, якщо схоче. Йди сюди, Братику!
— У мене в голові гуде, як у бджолиному дуплі,— відповів зверху похмурий голос, і Мауглі, дуже сердитий, обурений, сковзнув з дерева. Ставши на землю, він додав: — Я зліз заради Багіри, а зовсім не заради тебе, старий, гладкий Балу!
— А мені байдуже, — сказав Балу, хоч слова хлопця образили і засмутили його. — Ну, повтори Багірі Владичні Слова Джунглів, яких я навчив тебе сьогодні.
— Для якого племені? — спитав Мауглі, радіючи, що може визначитись. — У Джунглях багато мов. Я знаю їх усі!
— Дещо ти знаєш, але далеко-далеко не все. От бачиш, Багіро, від них не сподівайся дяки. Не було ще випадку, щоб хоч одне вовченя прийшло до Балу подякувати за науку! Ну ти, великий вчений, скажи мені Слово всіх Ловецьких Племен.
— Ми з вами однієї крові — ви і я, — сказав Мауглі, вимовляючи ті слова по-ведмежому, як то звичайно роблять Ловецькі Племена.
— Добре. Тепер — Пташиних.
Мауглі повторив ті самі слова і свиснув шулікою в кінці речення.
— Тепер для Зміїного Племені! — попросила Багіра.
На відповідь почулося сичання, яке зовсім неможливо змалювати. А потім Мауглі, радіючи, що так відзначився, підстрибнув, заплескав у долоні, скочив Багірі на спину, сів там боком і почав лупцювати ногами по лискучій шкірі, перекривляючи на всі лади Балу.
— Славно, славно! Це варте легеньких стусанів, — ніжно промовив бурий ведмідь. — Настане час, коли ти мене добрим словом згадаєш.
Потім він обернувся до Багіри й почав розповідати їй, як він випросив Владичні Слова у Хаті, дикого слона, який добре знався на Законах, і як Хаті водив Мауглі до озера, щоб він перейняв там Зміїне Слово від водяної змії, бо сам Балу не міг його вимовити; тепер уже Мауглі забезпечений від усяких випадковостей у Джунглях; ні змія, ні птах, ні звір не скривдять його.
— Тепер йому нікого боятись! — закінчив Балу, поважно плескаючи себе по гладкому волохатому череву.
— Окрім власного племені,— промурмотіла собі під ніс Багіра, а потім голосно озвалась до Мауглі: — Побережи мої ребра, Братику! Чого це ти гопцюєш?
Мауглі намагався привернути їхню увагу, щоб вони його вислухали. Він смикав за хутро на плечах Багіри і щосили лупцював її ногами. Коли ж Балу і чорна пантера замовкли, він загорлав на весь голос:
— У мене буде своя славна Зграя, і я водитиму її по деревах цілими днями.
— Це що за дурна витівка, маленький вигаднику? — спитала Багіра.
— Так, і ми будемо кидати гілля і всяку негідь на старого Балу, — продовжував Мауглі. — Вони мені обіцяли. Ой!
— Ух! — величезна лапа Балу стягла Мауглі із Багіриної спини, і хлопчик, лежачи між передніми лапами ведмедя, побачив, що Балу розлютився.
— Мауглі,— сказав Балу, — ти мав розмову з Бандар-Логами, з Мавпячим Племенем?
Мауглі глянув на Багіру: чи не сердиться й вона? І побачив, що очі пантери світяться, мов два нефрити.
— Ти був у Мавпячого Племені — у сірих мавп, що не визнають Закону і їдять все? Яка ганьба!..
— Коли Балу вдарив мене по голові,— промовив Мауглі (він усе ще лежав на спині), — я втік; сірі мавпи злізли з дерев і пожаліли мене. Нікому іншому не було до мене діла…
Він стиха сьорбнув носом.
— Тебе пожаліло Мавпяче Плем'я! — закричав Балу. — О спокій гірського потоку! О прохолода літнього сонця! Ну, а далі, далі що було, Людське дитинча?
— А потім… потім вони дали мені горіхів та інших ласощів і… і взяли мене за руки та й понесли аж на верхівку дерева. Вони казали, що я їм брат по крові, тільки без хвоста, і ще казали, що я коли-небудь стану в них Ватажком…
— У них не буває Ватажка, — відповіла Багіра. — Вони брешуть. Вони завжди брешуть!
— Вони були такі приязні й запрошували, щоб я знову до них прийшов. Чому мене не пускають до мавп? Вони так само, як і я, стоять на двох ногах! Вони не б'ють мене боляче лапами. Вони бавляться цілими днями. Пустіть мене до них! Бридкий Балу, пусти мене! Я хочу з ними ще побавитись!
— Послухай-но, Людське дитинча! — почав ведмідь, і голос його розлігся, як грім задушливої ночі. — Я навчив тебе Закону Джунглів, спільному для всіх племен, за винятком Мавпячого Племені, що живе на деревах. У них немає Законів. Вони — вигнанці. У них немає навіть власної мови, і вони користуються краденими словами, які підслуховують, сидячи вгорі на гілках і підглядаючи: за нами. Наші шляхи різні. Вони живуть без Ватажка. Вони нічого не пам'ятають. Вони чваняться, верзуть дурниці і думають, що вони — велике плем'я, покликане зробити великі діла в Джунглях, а впаде горіх, і настрій їхній одразу змінюється, вони починають реготати й забувають про все на світі. Ніхто в Джунглях з ними не спілкується. Ми не п'ємо там, де п'ють мавпи; ми не ходимо туди, куди вони ходять; ми не полюємо там, де вони полюють; ми не вмираємо там, де вони вмирають! Чи чув ти коли-небудь, щоб я хоч словом згадав цих Бандар-Логів?
— Ні,— прошепотів Мауглі, бо як тільки Балу скінчив, у лісі запанувала мертва тиша.
— Мешканці Джунглів ніколи про них не думають і не говорять. Їх дуже багато, вони злі, неохайні, безсоромні і бажають, — якщо тільки в них є яке-небудь постійне бажання, — звернути на себе увагу мешканців Джунглів. Але ми не помічаємо їх навіть тоді, коли вони жбурляють нам на голови горіхи і всяке паскудство…
Балу не встиг цього промовити, як зверху сипнула ціла злива горіхів та гілок, і вони почули верещання, виття і побачили, як високо між тонкими гілками плигають розлючені мавпи.
— Мавпяче Плем'я заборонене, — сказав Балу, — заборонене для мешканців Джунглів. Пам'ятай про це!
— Заборонене, — додала Багіра. — Але я була певна, що Балу давно вже тебе попередив…
— Я… я… Та мені й на думку не спадало, що він буде бавитись з такою поганню. Бандар-Логи! Тьху!
Знову злива горіхів та гілок посипалась їм на голови. Балу і Багіра швидко подалися геть, захопивши з собою Мауглі.
Все, що Балу сказав про мавп, була чистісінька правда. Вони живуть на верхівках дерев, а оскільки звірі дуже рідко дивляться вгору, то мавпам не доводиться стикатися з мешканцями Джунглів. Зате, коли мавпам трапляється побачити хворого вовка, чи пораненого тигра, чи ведмедя, вони його мордують, кидають на звірів горіхи й гілки, аби якось розважитись і разом з тим звернути на себе увагу. Потім вони починають верещати, горланять свої безглузді пісні, кличуть мешканців Джунглів до себе на дерева, хай, мовляв, спробують помірятися з ними силою; або через якусь дурницю починають бійку між собою і лишають своїх мертвих родичів там, де їх могли б побачити мешканці Джунглів. Вони весь час збираються обрати собі ватажка, виробити свої власні закони і звичаї, але ніколи цього не роблять, бо на другий день усе забувають; от вони й вигадали на велику втіху собі приказку: "Те, про що Бандар-Логи мріють сьогодні, Джунглі зрозуміють завтра". Жоден звір не може дістатися до них, але, з другого боку, ніхто й не звертає на них уваги. Ось чому вони були такі задоволені, коли Мауглі прийшов до них побавитись і коли: пізніше почули, як розгнівався на хлопчика Балу.
Все й скінчилось би на цьому, бо вдача Бандар-Логів така, що зацікавити їх надовго ніщо не може, але одній мавпі спала на думку, як їй здалося, чудова ідея, і вона почала запевняти інших, що Мауглі буде надзвичайно корисний їхньому племені, бо він уміє сплітати гілля докупи для захисту од вітру: отже, коли вони його спіймають, то він навчить і їх те робити.
І справді, Мауглі несвідомо перейняв навички свого батька-лісоруба і часто майстрував іграшкові хатинки з опалого гілля, не замислюючись навіть над тим, як він навчився цього. А мавпи, стежачи за ним з дерев, страшенно захопились такою грою. Тепер, казали вони, у них неодмінно буде свій ватажок, і вони стануть найрозумнішим племенем Джунглів, таким розумним, що всі звернуть на них увагу і заздритимуть їм!
Надумавши це, вони почали дуже тихо пробиратись крізь Джунглі за Балу, Багірою та Мауглі, аж доки ті лягли опівдні спочивати. Мауглі, якому було дуже соромно за свої вчинки, заснув між Багірою і Балу, вирішивши не мати більше до діла з Мавпячим Племенем.
Раптом він крізь сон відчув, як чиїсь сильні, шорсткі, маленькі руки вхопили його за руки й ноги; перед очима промайнули зелені галузки; і нарешті Мауглі здивовано побачив крізь розгойдані гілки дерев, як Балу підхопився на ноги з таким страшним ревом, що, мабуть, сполошив усі Джунглі, а Багіра, вищиривши зуби, стрибнула на дерево.
Бандар-Логи радісно заверещали і кинулись на верхні гілки, куди Багіра не могла дістатись. Всі вони кричали:
— Вона звернула на нас увагу! Багіра звернула на нас увагу! Всі Джунглі захоплені від нашої спритності й винахідливості!
Потім вони почали свій політ, а стрибки мавп з дерева на дерево — це така річ, яку неможливо описати. Вони мають там свої постійні шляхи вздовж і впоперек, свої спуски й підйоми, прокладені на висоті п'ятдесяти — сімдесяти, а то й цілих ста футів над землею; по них мавпи можуть мандрувати, коли потрібно, навіть уночі.
Дві найсильніші мавпи підхопили Мауглі під руки, і пострибали з однієї верхівки дерева на іншу, за кожним стрибком відміряючи не менше двадцяти футів. Коли б вони були без нього, то могли б просуватися вдвоє швидше, але важкенький хлопець їх затримував.
Мауглі паморочилось у голові, але він мимоволі тішився цим шаленим бігом, хоч його до смерті лякало те, що земля так далеко внизу. За кожним стрибком його так сіпало й підкидало, що, здавалося, з нього душа вилетить.
Його провідники здиралися з ним на самісіньку верхівку дерева, аж поки тоненькі гілки тріщали й згиналися під ними, а потім, кашляючи і верещачи, плигали, щоб сягнути дальшого дерева, хапаючись руками або ногами за найнижчі гілки. Часом він бачив принишклі зелені Джунглі на багато-багато миль. Вони простягалися перед ним, як безкрає море перед матросом, що видерся на вершечок щогли; а потім знову гілля та листя стьобали його по обличчю, і він з двома своїми вартовими знову спускався майже до землі. Так стрибаючи, з тріском, гиканням і верещанням все Плем'я Бандар-Логів мчало по деревних дорогах з своїм полоненим Мауглі.
Спочатку він боявся, що його впустять, потім розсердився, але розуміючи, що про боротьбу нема чого й думати, нарешті, почав розмірковувати. Перша думка його була — знайти кого-небудь, хто сповістив би про нього Балу й Багіру. Мауглі знав, що його друзі не встигнуть за мавпами, які летіли з неймовірною швидкістю. Але марно було шукати когось внизу, бо він бачив тільки густе листя. Тому Мауглі почав дивитися вгору і побачив далеко в синяві неба шуліку Чіля, який то шугав, то погойдувався на крилах і оглядав Джунглі, шукаючи падла. Чіль помітив, що мавпи щось тягнуть, і спустився на кількасот ярдів униз, щоб довідатись, чи їстівна та річ. Якраз у цей час мавпи витягли Мауглі на верхівку дерева, і Чіль аж скрикнув від здивування, коли побачив хлопця й почув звернуте до нього Владичне Слово Шулік: "Ми однієї крові — ти і я!.." Хвилі листя і гілок закрили хлопчика, але Чіль підлетів до сусіднього дерева якраз тоді, коли знову з'явилося маленьке смагляве обличчя.
— Запам'ятай мій слід! — кричав Мауглі. — Розкажи Балу з Сіонійської Зграї і Багірі із Скелі Ради!..
— Від кого, Брате? — Чіль бачив Мауглі вперше, хоч, звичайно, не раз чув про нього.
— Від Мауглі, Жаби! Вони зовуть мене Людським дитинчам! Запам'ятай мій слі-і-ід!
Останні слова він вигукнув уже тоді, як мавпи знову підняли його в повітря; але Чіль кивнув головою і знявся вгору так високо, що здавався завбільшки з порошину. Там він повиснув на крилах і почав стежити своїми далекозорими очима, де саме нахилялись верхівки дерев од мавп, що несли Мауглі.
— Вони далеко не втечуть, — сказав сам собі Чіль і посміхнувся. — Вони ніколи не доводять до кінця свого діла. Бандар-Логам завжди кортить скуштувати чогось нового, але цього разу, якщо зір мене не зраджує, вони скуштують лиха, бо Балу не любить жартів, а Багіра, наскільки мені відомо, б'є не самих лише кіз…
Він погойдувався на крилах, підібравши під себе лапи, й чекав.
А в цей час Балу і Багіра нетямилися з гніву та горя. Багіра лазила, як ніколи в житті, але тонке гілля ламалось під її вагою, і вона стрибала на землю, набравши повні пазури кори.
— Чом ти не попередив Людського дитинчати? — рикала вона на бідного Балу, який незграбно намагався бігти тюпцем, сподіваючись наздогнати мавп. — Навіщо було бити його мало не до смерті, коли ти навіть забув попередити про таку небезпеку?
— Швидше! О швидше! Може… може, ми ще доженемо їх, — задихався Балу.
— Такою ходою? Ми не наздоженем навіть пораненої корови! Вчителю Законів, щедрий на стусани дітям, іще одна миля такого шкандибання, і ти простягнеш ноги. Сідай краще та подумай! Розробимо план. Тепер не час ганятись за мавпами. Вони можуть кинути його додолу, коли ми будемо їх наздоганяти.
— Аррула! Гуу! Може, вони вже й кинули його, стомившись нести. Хіба можна довіряти Бандар-Логам? Нехай посиплються мені на голову дохлі кажани! Годуйте мене чорними кістками! Напустіть на мене хмари диких бджіл, хай закусають мене до смерті, і поховайте мене разом з гієною, бо я найнещасніший з усіх ведмедів! Арулала! Вагуа! О Мауглі, Мауглі! Чом я не попередив тебе про Мавпяче Плем'я замість того, щоб товкти по голові… Може, й зараз я вибив у нього з пам'яті сьогоднішній урок, і він буде самотній у Джунглях без Владичних Слів!
І Балу, обхопивши голову лапами, зі стогоном покотився долі.
— Але ж він іще зовсім недавно повторював мені усі Слова правильно! — нетерпляче перебила його Багіра. — Балу, в тебе ні пам'яті, ні пошани до себе! Що подумали б Джунглі, коли б я, чорна пантера, почала вихилятись, немов який-небудь Сагі, дикобраз, та ще й вила при цьому?
— А яке мені діло до того, що подумають Джунглі! Може, він уже загинув!
— Якщо тільки вони не скинуть його з дерева, щоб побавитись, або не уб'ють, коли їм набридне тягати його за собою, то я аніскілечки не боюсь за Людське дитинча. Мауглі розумний, багато чого навчився, а крім того, у нього такі очі, які наганяють страх на всі Джунглі. Але біда в тому, що він попав до Бандар-Логів, а мавпи, мешкаючи на деревах, не бояться нікого з нас…
Багіра замислено лизнула передню лапу.
— Дурень, от я хто! Товстий, бурий дурень, який тільки й уміє копати коріння! — закричав Балу, підскочивши з землі. — Правду казав Хаті, дикий слон: "Для кожного — свій страх". А вони, оці Бандар-Логи, бояться Каа, кам'яного змія. Він лазить не гірше за них. Нічної пори він викрадає молодих мавп. Від одного його імені, вимовленого пошепки, в них холонуть їхні підлі хвости. Ходімо до Каа!
— Що він зробить для нас? Він не нашого племені, без ніг і з такими лихими очима, — сказала Багіра.
— Він дуже старий і дуже хитрий. Крім того, він завжди голодний, — промовив Балу з надією в голосі. — Пообіцяй йому багато кіз!
— Він спить цілий місяць після того, як добре наїсться.
Може, він і зараз спить, а якщо навіть і прокинеться, то що, коли він захоче пополювати своїх кіз?
Багіра мало знала Каа, тому й ставилась з недовірою до слів Балу.
— Ну, в такому разі, старий мисливцю, ми разом постараємось його умовити.
Балу потерся своїм вилинялим бурим плечем об пантеру, і вони пішли розшукувати Каа, кам'яного пітона.
Каа лежав на гарячому прискалку, вигріваючись на південному сонці і милуючись своєю чудовою новою шкірою, бо останні десять днів він провів на самоті, міняючи шкіру, і тепер мав справді розкішний вигляд: витягнувши по землі тупоносу голову, він згортав тридцять футів свого тіла у фантастичні вузли та звивини і облизував губи, думаючи про наступний обід.
— Він ще не їв, — промовив Балу, полегшено зітхаючи, коли побачив чорну, в коричневих та жовтих плямах, шкіру. — Будь обережна, Багіро! Він завжди трохи недобачає після линяння і нападає раптово.
Каа не був отруйна змія — до отруйних гадюк він ставився навіть з презирством і вважав їх за боягузів, — але мав страшну силу, ї коли вже обвивав кого-небудь своїми величезними кільцями, то марно було сподіватися визволення.
— Щасливого полювання! — закричав Балу, присідаючи на задні лапи. Як і всі змії його породи, Каа був трохи глухуватий і не одразу розібрав слова привітання. Він на всякий випадок скрутився і ще нижче нахилив голову.
— Щасливого полювання всім нам, — відповів він нарешті. — Ого, Балу! Та ти що тут робиш? Щасливого полювання, Багіро! Принаймні один між нами голодний. Чи не принесли ви новини про дичину? Може, десь поблизу є лань або молодий олень? У мені зараз порожньо, як у тому колодязі, що зовсім висох.
— Ми йдемо на полювання, — недбало відповів Балу. Він знав, що підганяти Каа не слід, бо той занадто довгий.
— Дозвольте й мені приєднатись до вас, — сказав Каа. — Який-небудь зайвий удар нічого не вартий для тебе, Багіро, або для тебе, Балу, а я… я мушу чекати й чекати цілими днями на лісовій стежці і повзати мало не до півночі, щоб спіймати якусь молоденьку мавпу! Ех! Та й дерева тепер не ті стали, які були за моєї молодості. Все попадаються якісь трухляві гілки та сучки.
— А може, це тому, що ти дуже важкий, га? — зауважив Балу.
— Так, я справді довгий, дуже довгий! — відповів гордовито Каа. — Але все ж таки в усьому винен оцей молодий ліс. Вірите, я мало не впав на землю під час останнього полювання — справді, трохи-трохи не впав. Хвіст мій не щільно обкрутився круг дерева, я посковзнувся, розбуркав Бандар-Логів, і вони облаяли мене всякими непристойними словами.
— Безногим жовтим земляним хробаком, — процідила крізь вуса Багіра, ніби намагаючись щось пригадати.
— Сссс! Невже вони й так мене обзивали? — спитав Каа.
— Щось подібне кричали вони нам минулої ночі, але ж ми ніколи не звертаємо на них уваги. Вони верзуть усякі дурниці, кажуть навіть, що в тебе повипадали усі зуби, і тепер ти ловиш тільки козенят, бо, мовляв (справді ж, вони забули всякий сором, оці Бандар-Логи!), боїшся цапових рогів, — провадила Багіра солодким голосом.
Змії, а особливо такі, як старий обережний пітон Каа, дуже рідко виявляють свій гнів, однак Балу й Багіра помітили, як тремтіли і роздувались величезні ковтальні м'язи обабіч горлянки Каа.
— Бандар-Логи подалися на нові місця, — спокійно промовив пітон. — Коли я сьогодні виповз на сонце, я чув їхні крики на верхівках дерев.
— Ми… от ми і йдемо слідом за Бандар-Логами, — почав був Балу, але слова застрягали йому в горлі: за його пам'яті це вперше мешканець Джунглів зізнався в тому, що його цікавлять мавпи.
— Що ж, певне, не якась там дрібниця примусила двох таких відважних мисливців, безсумнівно, вожаків у себе в Джунглях, бігти слідами Бандар-Логів, — ввічливо сказав Каа, навіть піднімаючись від цікавості.
— Звичайно, — почав Балу. — Я лише старий, а часом і дурний учитель Закону у Сіонійських вовченят, а Багіра…
— Лише Багіра, — перебила його чорна пантера і, зціплюючи рот, голосно ляснула зубами: вона не любила самоприниження. — Справа от у чому, Каа. Оці крадії горіхів та збирачі пальмового листя украли наше Людське дитинча, про яке ти, мабуть, чув…
— Дещо я чув від Сагі (голки зробили його нахабним) про Людське дитинча, яке нібито прийняла до себе Вовча Зграя, але я не вірив. У Сагі завжди повно-повнісінько різних історій, які він чув лише краєм вуха і до того ж дуже погано переказує.
— Але це правда. Це таке Людське дитинча, яких ще ніколи не було! — промовив Балу. — Найкраще, наймудріше і найсміливіше з усіх людських дітей, мій власний учень, який прославить ім'я Балу по всіх Джунглях; а крім того, я… ми… ми його любимо, Каа!
— Ссс! Ссс! — відповів Каа, вигинаючи на всі боки свою голову.— І я знав, що таке любов. Я міг би розповісти вам…
— Почекаємо місячної ночі, коли всі ми будемо ситі, щоб слухати тебе з належною увагою, — швидко перебила його Багіра. — Наш хлопчик зараз у лапах Бандар-Логів, а ми знаємо, що в усіх Джунглях мавпи бояться тільки Каа…
— Вони бояться тільки мене. І мають на це поважні причини, — промовив Каа. — Брехливі, дурні і чванливі — чванливі, дурні і брехливі — от хто такі мавпи! Але хлопчикові серед них не солодко буде. Їм набридає збирати горіхи, і вони кидають їх униз. Вони півдня носяться з якою-небудь гілкою, сподіваючись натворити з нею великих справ, а потім ламають її надвоє. Так, хлопчикові не позаздриш. І вони обзивали мене жовтою рибою, чи як?
— Хробаком, хробаком, земляним хробаком, — сказала Багіра, — а також іншими словами, які мені соромно навіть вимовити.
— Ми їх навчимо з пошаною говорити про свого владику! Ааа-ссс! Щоб краще пам'ятали! Але куди ж вони подались з дитинчам?
— Одним Джунглям це відомо. Мені здається, на захід, — відповів Балу. — Ми гадали, що тобі це відомо, Каа.
— Мені? Звідки ж! Я ловлю їх, коли вони трапляються на моєму шляху, але я не полюю на Бандар-Логів так само, як не полюю на жаб чи зелене баговиння гнилих баюр.
— Вгору, вгору! Вгору, вгору! Гілло! Ілло! Ілло, поглянь вгору, Балу з Сіонійської Вовчої Зграї!
Балу глянув угору, щоб довідатись, звідки лине голос. Шуліка Чіль спускався вниз, і краї його піднятих крил були осяяні призахідним сонцем. Вже наближався час його відпочинку, а він усе літав над Джунглями, шукаючи Балу, якого важко було побачити крізь густе листя.
— Чого тобі? — спитав Балу.
— Я бачив Мауглі серед Бандар-Логів. Він просив сповістити вас. Я простежив. Бандар-Логи потягли його за річку, у своє місто — в Холодні Печери. Вони пробудуть там ніч, або десять днів, або одну годину. Я наказав кажанам стежити за ними, коли смеркне. Ну, а тепер я зробив усе, що треба було. Щасливого полювання всім вам внизу!
— Повного вола й глибокого сну тобі, Чілю! — закричала Багіра. — Я не забуду про тебе, коли спіймаю здобич, і залишу тобі, о найкращий з-поміж шулік, цілу голову!
— Не варто подяки! Не варто подяки! Хлопчик знав Владичне Слово. Я не міг вчинити інакше! — І Чіль великими колами полетів до гнізда.
— Науки він не забув, — гордовито усміхаючись, промовив Балу. — Би тільки уявіть собі: таке мале, а пригадало Владичне Слово для Птахів навіть у ту мить, коли його тягли по деревах!
— Міцно ти його вбив йому в голову, — зауважила Багіра. — Але я пишаюсь ним. Ну, а зараз треба йти до Холодних Печер.
Всі знали, де вони, але мало хто з мешканців Джунглів заходив туди, бо те, що вони звали Холодними Печерами, було не що інше, як старе, напівзруйноване місто, давно покинуте й поховане в Джунглях. А звірі взагалі рідко бувають у тому місці, де колись жила людина. Дикий кабак ще іноді навідувався туди, але мисливські племена — ніколи. Крім того, там мешкали мавпи, — якщо взагалі можна сказати, що вони десь постійно меншають, — і тому ніхто із звірів, які поважають себе, і близько не підходив до цього місця, хіба що в велику посуху, коли там у напівзруйнованих колодязях та водоймищах можна було знайти трохи води.
— Півночі скаженого бігу! — сказала Багіра, а Балу про щось замислився.
— Я бігтиму скільки сили! — промовив він з тривогою в голосі.
— Нам ніколи на тебе чекати. Біжи за нами, Балу. Я і Каа повинні бігти з усіх чотирьох!
— З чотирьох чи зовсім без ніг, але від тебе я не відстану, чотирилапа! — коротко зауважив Каа.
Балу спробував бігти разом з ними, але скоро захекався і мусив сісти. Багіра і Каа залишили його, умовившись, що він прибуде до міста пізніше.
Багіра помчала вперед великими пантерячими стрибками, проте, хоч як вона поспішала, величезний кам'яний пітон ні на крок од неї не відставав. Коли вони наблизились до гірського потоку, Багіра трохи випередила Каа: вона просто перестрибнула через потік, тоді як пітон плив, висунувши з води голову і два фути шиї; але на рівному Каа знову наздогнав її.
— Присягаюсь зламаним замком, що викупив мене, — вигукнула Багіра, коли почало смеркати, — ти таки вмієш ходити!
— Я голодний, — відповів Каа. — До того ж вони обізвали мене рябою жабою.
— Хробаком, земляним хробаком, та ще й жовтим!
— Все одно. Гайда вперед!.. — І Каа наче полився по землі, вибираючи своїми гострими очима найкоротший шлях.
Мавпяче Плем'я в Холодних Печерах і не думало про друзів Мауглі. Воно принесло хлопчика в забуте місто і було дуже задоволене собою.
Мауглі ще ніколи не бачив індійського міста і, хоч це були майже суцільні руїни, воно здалось йому надзвичайним, чарівним.
Місто збудував на горбі якийсь князь у незапам'ятні часи. Ще можна було помітити вимощену камінням дорогу, що вела до зруйнованої брами, де рештки трухлявої деревини висіли на завісах, сточених іржею. Дерева росли на стінах і крізь стіни; зубці пообвалювалися і покришилися, дикі повзучі рослини звисали густими гронами з вікон веж.
На верхівці горба стояв величезний палац без покрівлі; мармур вимощених дворів та водограїв потріскався і вкрився червоною та зеленою пліснявою; навіть бруківка двору, де колись жили князівські слони, потріскалася і повиверталася від буйної прорості трав та дерев. З палацу було видно нескінченні ряди будинків без дахів — вони нагадували порожні бджолині стільники; кам'яну брилу, що колись була ідолом на площі, де перехрещувались чотири шляхи; ями та вибоїни на розі вулиць, де колись були громадські колодязі; зруйновані бані храмів, що поросли з боків дикими фігами.
Мавпи називали все це своїм містом і удавали, що з презирством ставляться до мешканців Джунглів, які живуть у лісі. А проте вони зовсім не розуміли, ані навіщо ті будови, ні того, як їх використовувати. Вони сідали колом у залі князівської ради, чухались, ловили бліх і уявляли, що вони люди, або бігали в будинки без дахів, збирали і складали по кутках шматки облупленого тиньку та стару цеглу, потім забували, куди вони все те заховали, сварились, верещали, бились, після чого величезними зграями бродили по терасах князівського саду, де трусили трояндові кущі та апельсинові дерева тільки для того, щоб подивитись, як падають квіти й плоди. Вони обнишпорили всі коридори, темні підземні ходи палацу і сотні маленьких темних кімнат, але ніколи не пам'ятали, що бачили, а чого не бачили. Так вони блукали поодинці, парами або збирались купками і казали один одному, що роблять усе, як люди. Пили вони з водоймищ, засмічували й каламутили воду, а потім бились за неї, збирались величезними зграями і кричали:
— Нема нікого в Джунглях, хто розумом, добротою, спритністю, силою і шляхетством міг би зрівнятися з Бандар-Логами!..
І все починалось спочатку, аж поки їм надокучало жити в місті. Тоді вони повертались на верхівки дерев, сподіваючись, що мешканці Джунглів все-таки звернуть на них увагу.
Мауглі, навчений Законів Джунглів, не розумів такого життя, і воно йому не подобалось. Мавпи притягли його до Холодних Печер під вечір, але замість того, щоб лягати спати, як зробив би Мауглі після такої далекої подорожі, вони побралися за руки і почали танцювати та співати своїх дурних пісень. Одна мавпа виголосила промову, в якій звернула увагу своїх товаришів на те, що захоплення Мауглі відкрило нову еру в історії Бандар-Логів, бо Мауглі навчить їх сплітати гілки дерев і очерет на захист від дощу та холоду. Мауглі зірвав кілька повзучих рослин і почав їх сплітати, а мавпи намагались наслідувати його; та вже через кілька хвилин їм це набридло, і вони почали смикати одна одну за хвости і, кашляючи, стрибати рачки.
— Я хочу їсти, — сказав Мауглі. — Я тут чужий, у цій частині Джунглів. Принесіть мені чого-небудь попоїсти або дозвольте сходити на полювання.
Двадцять чи тридцять мавп тієї ж миті кинулись по горіхи та дикі плоди, але дорогою вони побилися, а повертатися з тим, що у них після бійки лишилося, було вже не варто. Мауглі, невеселий і злий від голоду, блукав вулицями мертвого міста і час від часу кидав Ловецький Клич Чужинця, але ніхто не відповідав йому, і він зрозумів, що опинився у дуже поганому місці. "Все, що Балу казав про Бандар-Логів, цілком справедливе, — думав він. — У них немає ані Закону, ані Ловецького Кличу, ані Вожаків — нічого, крім дурних слів та маленьких злодійкуватих рук. Коли я помру тут з голоду або вони мене вб'ють, то я сам буду винен. Але спробую повернутись у рідні Джунглі. Балу, звичайно, поб'є мене, але це все-таки краще, ніж ганятись разом з Бандар-Логами за пелюстками троянд".
Та як тільки він наблизився до міського муру, мавпи знову потягли його назад, докоряючи, що він не цінує свого щастя; а щоб розбудити в нього почуття вдячності, вони його щипали. Мауглі зціпив зуби і, не кажучи ні слова, пішов за галасливою зграєю мавп до тераси, під якою було водоймище з червоного піщанику, до половини заповнене дощовою водою. У центрі тераси стояв зруйнований літній павільйон з білого мармуру, збудований для відпочинку княгинь, які вже сотні років лежали в землі. Випуклий дах наполовину обвалився і загородив уламками підземний хід з палацу, що ним ходили княгині. Але молочно-білі мармурові стіни все ще були вкриті надзвичайно гарними візерунками, прикрашені агатами, сердоліками, яшмою, ляпіс-лазур'ю. І коли з-за гори виплив місяць, його світло, пробиваючись крізь ажурні стіни, відкинуло на землю тіні, схожі на чорне оксамитове мереживо.
Хоч Мауглі й був зморений, голодний і сонний, але він не міг утриматись від сміху, коли Бандар-Логи, по двадцять мавп разом, почали запевняти його, які вони великі, розумні, сильні та шляхетні і який він дурень, що хоче піти від них.
— Ми величні! Ми вільні! Ми прекрасні! Ми найчудесніше з усіх племен у Джунглях! Ми всі так кажемо — отож це правда! — кричали вони. — Оскільки ти ще нічого про нас не знаєш і при нагоді зможеш переказати наші слова всім Джунглям, щоб вони помічали нас у майбутньому, то ми розповімо тобі, які ми видатні!
Мауглі не заперечував, і тисячі мавп збіглися на терасу, щоб послухати своїх промовців, які вихваляли Бандар-Логів. Коли ж якийсь промовець спинився на мить, щоб перевести подих, вони кричали всі разом: "Це правда! Ми всі так кажемо!
Мауглі кивав головою, кліпав очима і казав "так", коли його щось питали; але в голові в нього все йшло обертом від галасу.
"Напевне, Табакі, шакал, усіх їх покусав, — думав він, — і тепер вони показилися. Звичайно, вони скажені! Невже вони ніколи не сплять? Ось хмарка хоче насунутись на місяць. Ах, коли б хмарка була більша, я скористався б темрявою і втік від них. Але як я стомився!"
За цією ж хмаркою пильно стежили Й двоє його добрих друзів у зруйнованому рові під муром: Багіра і Каа добре знали, які небезпечні мавпи, коли їх багато, а тому й не хотіли ризикувати. Мавпи ніколи не б'ються менше сотні проти одного, і. мало хто в Джунглях на це зважується.
— Я подамся до західної стіни, — прошепотів Каа, — і швиденько злізу: схил іде в той бік. На мене вони не накинуться, хоч би їх там були сотні, але…
— Я знаюо, — відповіла Багіра, — хоча б цей Балу швидше прийшов. Але ми повинні зробити, що можемо. Як тільки ця хмарка закриє місяць, я побіжу на терасу. У них там якась нарада про хлопчика.
— Щасливого полювання! — похмуро сказав Каа і поліз до західної стіни. Як на гріх, вона була зруйнована менше, ніж інші, і величезному пітонові довелося змарнувати чимало часу, відшукуючи зручного перелазу.
Хмарка затулила місяць; Мауглі мовчки стежив, що буде далі: і тут він раптом почув легкі кроки Багіри по терасі. Чорна пантера майже безшумно вибігла схилом і тепер била (вона не мала часу пускати в діло свої зуби) праворуч і ліворуч мавп, що тісно сиділи навколо Мауглі в п'ятдесят або шістдесят рядів. Вони залементували з болю і жаху, але коли Багіра спіткнулася, ступаючи по тілах мавп, що звивалися і борсалися під її ногами, одна якась мавпа закричала: "Тут лише одна! Бийте її! Бийте!"
Мавпи щільною зграєю кинулись до Багіри і оточили її, кусаючи, дряпаючи та скиглячи, а п'ятеро чи шестеро підхопили Мауглі, витягли його по стіні літнього павільйону і штовхнули в пролом напівзруйнованого даху. Коли б Мауглі виріс серед людей, то він неодмінно б розбився, тому що летіти довелося добрих п'ятнадцять футів; але Мауглі упав так, як учив його Балу, і торкнувся землі ногами.
— Почекай там, — закричали мавпи, — поки ми уб'ємо твоїх друзів, а потім будемо бавитись з тобою, якщо Отруйне Плем'я лишить тебе живим!
— Ми з вами однієї крові — ви і я! — поспішно сказав Мауглі Владичне Слово Змій. З усіх боків руїни почулося шипіння і шелест, і хлопчик про всяк випадок повторив Слово ще раз.
— Хххай так! Спустіть Клобуки! — промовило з півдесятка голосів. (В Індії кожна руїна рано чи пізно стає притулком для змій, і старий павільйон кишів кобрами.) — Не ворухнись, Братику, а то твої ноги нароблять лиха!
Мауглі стояв якомога спокійніше і пильно вдивлявся в ажурні стіни, прислухаючись до шуму запеклого бою, що кипів навколо чорної пантери, до верещання та скиглення мавп і до глухого, хриплого кашлю Багіри, яка крутилась і захлиналась у суцільному натовпі своїх ворогів. Це вперше зроду Багіра билась не на життя, а на смерть.
"Тут десь повинен бути Балу. Багіра сама не прийшла б", — подумав Мауглі і закричав:
— До водоймища, Багіро! Котись до води! Котись і пірнай! Поспішай до води!
Багіра почула його, і цей крик, який свідчив, що Мауглі живий і здоровий, надав їй нових сил. Бона завзято, крок за кроком прокладала собі шлях до водоймища, мовчки гатячи ворогів.
Раптом з поваленої стіни, що межувала з Джунглями, прокотився громовий войовничий поклик Балу. Старий ведмідь біг щодуху, але швидше дістатися не міг.
— Багіро! — крикнув він. — Я тут! Я лізу! Я поспішаю. Агу-вора! Каміння котиться у мене з-під ніг. Ну, начувайтесь, о чортове кодло Бандар-Логів! — Задихаючись, він вискочив на терасу і тієї ж миті з головою поринув у хвилях мавп, але одразу ж звівся на задні лапи і, розставивши середні, захопив ними стільки мавп, скільки могло там вміститись, і почав ними розмірено гатити об землю: гуп, гуп, гуп — чувся ніби плескіт гребного колеса. Сплеск води показав Мауглі, що Багіра пробила собі дорогу до водоймища, куди мавпи не сміли поткнутися. Пантера переводила подих, вистромивши голову з води, а мавпи стояли в три ряди на червоних сходинках і скажено підстрибували, готові кинутись на неї з усіх боків, якщо вона вийде на допомогу Балу. І ось тоді Багіра підвела морду, з якої струминками стікала вода, і в розпачі виголосила Владичне Слово Змій: — Ми однієї крові — ти і я.
Їй здалося, що Каа втік в останню хвилину. Навіть Балу, якого вже мало не задушили мавпи на краю тераси, не міг стримати посмішки, почувши, що чорна пантера кличе на допомогу.
Каа в цей час переповз через західну стіну; він кинувся на землю з такою силою, що збив у рів зубець із стіни. Пітон не мав наміру відмовлятись од переваг своєї позиції і ще двічі згортався та розгортався, щоб переконатись, що кожен фут його довгого тіла перебуває в повній бойовій готовності.
Тим часом Балу бився з нападниками, мавпи вили над водоймищем навколо Багіри, а Манг, кажан, літав туди й сюди, розносячи по Джунглях звістку про великий бій. Ось Хаті, дикий слон, засурмив — із усіх боків здалеку почали збиратися зграї мавп, які попрокидалися й одразу ж майнули деревами на допомогу своїм до Холодних Печер; шум битви розбуркав навіть усіх денних птахів на багато миль навкруги, Тоді Каа, приготувавшись до бою, кинувся вперед. Бойова сила пітона полягає в страшних ударах головою, в які він вкладає силу і вагу всього тіла. Уявіть собі спис, таран або молот вагою приблизно в півтонни, яким керує холодний спокійний розум, що живе в його держалі, і ви зрозумієте, що являв собою Каа під час бою. Пітон завдовжки чотири-п'ять футів може вибити дух з людини, коли вдарить її просто в груди, а Каа, як відомо, мав цілих тридцять футів. Першим ударом, мовчазним, беззвучним, він урізався в зграю, що юрмилася навколо Балу, і бити вдруге вже не було потреби. Мавпи сипнули в усі боки з криком:
— Каа, це Каа! Тікайте! Рятуйтесь!
Аби мавпенята слухалися й шанувалися, батьки з покоління в покоління лякають їх оповіданнями про Каа, нічного злодюгу, який може лазити по деревах тихше, ніж росте мох, який може стягти найдужчу мавпу, про старого Каа, який може прикидатись сухою гілкою або гнилою колодою, та так, що найрозумніша мавпа нічого не запідозрить, аж поки гілка або колода обхопить її. Мавпи бояться Каа понад усе на світі, бо жодна з них не могла навіть уявити собі всієї його сили, жодна не насмілювалась подивитися йому в очі, жодна не виривалась жива з його обіймів. І тому вони зараз тікали, пройняті смертельним жахом, на стіни й дахи будинків, а Балу глибоко її полегшено зітхнув. Шерсть у нього була набагато густіша, ніж у Багіри, але й вона порідшала під час бійки.
Тоді Каа вперше за весь цей час розкрив пащу і вимовив тільки одне довге шипляче слово, і навіть ті мавпи, що здалеку поспішали на допомогу до Холодних Печер, прикипіли на місці від жаху, так що аж гілки під ними позгинались і затріщали. Мавпи, які сиділи на стінах і в порожніх будинках, замовкли, і в мертвій тиші, що оповила місто, Мауглі почув, як Багіра, вийшовши з водоймища, обтрушувала з себе воду. Потім знову почувся галас та стогін мавп. Вони дерлися все вище на стіни, чіплялися за шиї великих кам'яних ідолів і з пронизливим верещанням метушилися серед стінних зубців. Дивлячись на це, Мауглі на радощах танцював у літньому павільйоні. Він припав оком до ажурної стіни і кричав на знак презирства та глузування по-совиному крізь передні зуби.
— Витягни хлопчика з цієї пастки; я вже зовсім змучилась, — промовила Багіра. — Заберімо Людське дитинча і ходімо звідси. Вони можуть знову напасти.
— Вони не рушать з місця, аж поки я їм дозволю. Сссстійте! — просичав Каа, і в місті знову запанувала мертва тиша. — Я не міг прибути раніше, Сестрице, але мені здалося, що ти гукала, — додав він, звертаючись до Багіри.
— Мо… може, я й крикнула щось під час бійки, — відповіла Багіра. — Чи ти не поранений, Балу?
— Я не певен у тому, що вони не викроїли з мене сотні ведмежат, — відповів Балу, важко струшуючи то одну, то другу лапу. — Бау! Мені болить скрізь. Каа, я гадаю, що ми з Багірою завдячуємо тобі своїм життям…
— Пусте!.. А де ж дитинча?
— Тут, у пастці. Я не можу вилізти! — кричав Мауглі.
Зруйнована баня павільйону була зависоко над його головою.
— Заберіть його звідси. Він скаче, як Мор, павич, і може подушити наших дітей, — почулися голоси кобр зсередини.
— Ага! — сказав Каа з усмішкою. — Цей малюк скрізь має друзів! Відійди, дитинча, а ви сховайтесь, Отруйне Плем'я! Я ламаю стіну!
Каа уважно оглянув стіну і, знайшовши щілину в мармурі, яка показувала, що стіна тут неміцна, злегка ударив кілька разів головою, щоб розрахувати відстань. Потім він підняв шість футів свого тіла над землею і зробив з півдюжини могутніх ударів, б'ючи носом, мов тараном. Стіна тріснула і повалилась, здійнявши хмари пороху й сміття. Мауглі вискочив крізь пролам, кинувся до Балу та Багіри і став між ними, обнявши руками їх за товсті шиї.
— Ти не поранений? — спитав Балу, ніжно притиснувшись до нього.
— Мені дуже прикро, я голодний і добре подряпаний. Але ж як люто вони побили вас, мої Брати. Ви сходите кров'ю!
— Інші теж, — сказала Багіра, облизуючись і позираючи на мертві тіла мавп, що валялися скрізь по терасі і навколо водоймища.
— Це дурниці, це все нічого, аби ти був живий та здоровий, Жабеня, гордість моя, — промимрив Балу.
— Про це ми поговоримо потім, — досить холодно зауважила Багіра.
Це Мауглі не сподобалося.
— Ось Каа, завдяки якому ми перемогли і ти лишився живий. Подякуй йому, Мауглі, так, як велять наші звичаї.
Мауглі обернувся і побачив величезну голову пітона, що коливалася на фут вище його голови.
— Так от яке це дитинча! — промовив Каа. — У нього дуже ніжна шкіра, і його важко відрізнити од Бандар-Логів.
Стережись, хлопче, щоб я у темряві помилково не прийняв тебе за мавпу. Я погано бачу в той час, коли міняю шкіру.
— Ми однієї крові — ти і я, — відповів Мауглі. — Цієї ночі ти врятував мене від смерті. Моя здобич буде твоя здобич, коли ти будеш голодний, о Каа!
— Дякую, Братику, — відповів Каа, хоч ув очах йому блимнула посмішка. — А що може забити такий сміливий мисливець? Я питаю це, бо, може, піду з ним наступного разу на полювання!
— Я нічого не вбиваю, бо я ще малий, але заганяю кіз до тих, хто полює на них. Коли будеш голодний, приходь до мене і побачиш, чи правду я кажу. У мене є деяка вправність ось тут, — він простягнув уперед руки, — і якщо ти коли-небудь попадеш у пастку, я зумію сплатити свій борг тобі, Багірі, Балу. Щасливого полювання всім вам, мої повелителі!
— Добре сказано, — пробурмотів Балу, бо Мауглі й справді досить гарно висловив подяку. Пітон легко поклав свою голову на плече Мауглі і потримав її хвилину.
— Хоробре серце і ввічлива мова, — сказав він. — Вони далеко поведуть тебе в Джунглях, дитинча! А тепер швидше йди з своїми друзями. Йди і лягай спати, бо місяць уже заходить. Не треба, щоб ти дивився на те, що зараз тут відбудеться…
Місяць ховався за гори, і перелякані мавпи висіли скрізь по стінах і зубцях, ніби клоччя подраної торочки. Балу пішов до водоймища напитись, а Багіра почала прилизувати своє хутро, коли Каа вислизнув на середину тераси і лунко ляснув щелепами. Очі мавп звернулися на нього.
— Місяць сховався, — мовив він. — Чи видно вам? Чи бачите мене?
Зі стін долинув жалібний стогін, ніби вітерець війнув по верхівках дерев:
— Ми бачимо, о Каа!
— Гаразд. Тепер починається танець — Танець Голоду Каа. Сидіть тихо й дивіться!
Спочатку він зробив два чи три великі кола, нахиляючи голову то праворуч, то ліворуч, потім його тіло почало скручуватись у вузли та кільця. Ці кільця і вузли то сходились докупи, то розходились, то здіймалися один над одним, змінялися в якісь фантастичні форми, то зовсім щезали. І ні на хвилину не затихала його глуха, одноманітна, дзюркітлива пісня. Надворі темнішало й темнішало, і, нарешті, безкраї рухливі кільця зникли в темряві, тільки чутно було шелест лускатої шкіри.
Балу й Багіра стояли нерухомо, як кам'яні. Вони тихо гарчали, і шерсть ставала сторч їм на шиях; а Мауглі дивився і дивувався.
— Бандар-Логи! — почувся, нарешті, голос Каа. — Чи можете ви поворухнути рукою або ногою без мого дозволу? Відповідайте!
— О Каа, без твого дозволу ми не можемо поворухнути ані рукою, ані ногою!
— Гаразд! Ступіть до мене крок!
Ряди мавп безпорадно гойднулися вперед, і Балу з Багірою ступили разом з ними затерплими ногами.
— Ближче! — просичав Каа, і всі посунули знову.
Мауглі поклав руки на Балу і Багіру, щоб відтягти їх геть, і ці два великі звірі здригнулись від його дотику, немовби прокидаючись після важкого сну.
— Тримай руку на моїм плечі,— прошепотіла Багіра. — Тримай, а то я рушу вперед, туди, до Каа… Ах!
— Та це ж просто старий Каа виписує кола в поросі! — сказав Мауглі. — Ходімо!
І всі троє вибрались у Джунглі крізь пролам у стіні.
— Ху! — зітхнув Балу, коли вони вже стояли під тихими деревами. — Ніколи не стану більше зв'язуватися з цим Каа, — і він обтрусився з голови до ніг.
— Він знає більше, ніж ми, — тремтячим голосом сказала Багіра. — Коли б я ще трохи постояла, то сама пішла б йому в пащу.
— Багато хто так і зробить, поки знову зійде місяць, — промовив Балу. — Каа добре пополює… на свій лад.
— Але що це все значить? — спитав Мауглі, який не знав про могутні чари пітона. — Я нічого не бачив, крім величезного змія, що по-дурному звивався, аж доки стемніло. Тільки от ніс він собі розбив. Ну, ну!
— Мауглі! — гнівно сказала Багіра. — Коли у Каа розбитий ніс, то винен у цьому ти; мої вуха, боки і лапи, а також шия і плечі Балу покусані також через тебе. Ані Балу, ані Багіра багато днів тепер не зможуть полювати собі на втіху.
— Не біда, — сказав Балу. — Зате Людське дитинча знову а нами!
— Твоя правда, але воно дісталося нам ціною часу, який ми могли б витратити на добре полювання, ціною ран, шерсті — у мене майже півспини вискубли, а головне, ціною честі, бо пам'ятай, Мауглі: через тебе я, чорна пантера, була змушена звернутись по допомогу до Каа, а потім ми з Балу подуріли, як маленькі пташки, зачаровані його Танцем Голоду. Ось, дитинча, що вийшло з твоїх забавок з Бандар-Логами!
— Так, це правда, — сумно відповів Мауглі. — Я погане Людське дитинча, і мені болить душа!
— Гм! Як велить Закон Джунглів, Балу?
Балу не хотів, щоб Мауглі зазнавав нових неприємностей, але він не міг перечити Закону Джунглів і процідив крізь зуби:
— Каяття не рятує від кари. Але пам'ятай, Багіро, він ще дуже малий!
— Я це пам'ятаю, але він накликав біду і повинен дістати кару. Що ти на це скажеш, Мауглі?
— Нічого. Я зробив негарно. Ти і Балу поранені. Це справедливо.
Багіра одважила йому півдесятка стусанів, звичайно, з погляду пантери, ніжних (вони, напевно, не збудили б її власних дітей), але для семирічного хлопчика це була досить важка кара. Коли все було скінчено, Мауглі чхнув і встав, не кажучи ані слова.
— Ну, — сказала Багіра, — стрибай мені на спину, Братику, та подамося вже додому!
Звичаї Джунглів тим гарні, що коли винного покарано, то про Його вчинок вразу ж забувають, і ніхто ні на кого не дметься. Мауглі поклав голову на спину Багіри і заснув так міцно, що не прокинувся навіть тоді, коли друзі принесли його до рідної печери під бік Матері Вовчиці.
ДОРОЖНЯ ПІСНЯ БАНДАР-ЛОГІВ
Як граціозно ми лісом нічним
Просто під місяцем заздрим летим!
Правда, хотіли б ви в коло до нас?
Правда, бракує вам рук повсякчас?
Правда, бажали б ви мати, крім рук,
Хвіст отакий, мов амурів лук?
Сердишся, любий? Та ти постривай…
Брате, хвостом веселіше махай!
Ось посідали ми й диспут ведем,
Голови сушимо, нігті гризем:
Плани складаємо — добрі, корисні,
Мудрі, величні та ще й славнозвісні!
їх неодмінно нам треба здійснить —
Всі… лиш єдиним бажанням і вмить!..
Ах, ми й забули!.. Та ти постривай…
Брате, хвостом веселіше махай!
Все, що ми чули за мандри свої
Бід звіра, від птаха, а чи від змії —
Бід товстошкірих, пернатих, лускатих, —
Все те відтворимо
Дружно,
Завзято!
Браво! Чудесно!
Повторимо знов!
Людям би вчитися з наших розмов!..
Ну й замололи!.. Але постривай!..
Брате, хвостом веселіше махай!
Ось ми які, всі побачать нехай!
Тож не гайтесь, до нас приставайте
І за нами чимдуж поспішайте
Верховіттям дерев, де сплелися в гірлянди ліани!
Сміття, кинуте нами, покаже вам путь,
Співи наші чудові до нас доведуть;
Вірте, вірте, нам вдасться здійснити омріяні плани!
ЯК СТРАХ ПРИЙШОВ
Замовкли струмки, пересохла земля –
Віднині ми друзі — і ти, і я;
Запалені очі, сухі язики
В усіх, що зібрались на берег ріки.
Нема тут ловців, позабуті двобої –
Всі жертвами стали посухи страшної.
Он хижа пантера, і дика свиня,
І тигр, і ведмідь, і мале оленя,
І вовк зголоднілий, і сарна худюща
З одної ковбані п'ють воду цілющу.
Замовкли струмки, пересохла земля –
ми друзями будемо — ти і я,–
Аж поки хмарки не прилинуть сюди
І дощ не розіб'є наш Мир Води.
Закон Джунглів, що набагато старіший за всі інші закони світу, передбачає всі несподіванки, які можуть спіткати мешканців Джунглів. Він і досі такий довершений, який має бути закон, створений часом і звичаями. Якщо ви читали інші оповідання про Мауглі, то, мабуть, пам'ятаєте, що він довго жив серед Сіонійської Вовчої Зграї і вивчив Закон а допомогою Балу, бурого ведмедя. І коли хлопчикові набридало зубрити нескінченні правила, Балу говорив йому, що Закон схожий на гігантську ліану, 6g обвиває кожного, і ніхто не може від нього утекти.
— Коли ти проживеш стільки, скільки прожив я, Братику, то побачиш, що всі Джунглі підкоряються принаймні одному Закону. Але то буде невеселе видовище, — додав Балу.
Його слова влітали в одне вухо Мауглі і вилітали в друге, бо хлопчик, у якого тільки й роботи, що їсти і пити, не думає про біду, аж поки зіткнеться а нею віч-на-віч. Та настав рік, коли слова Балу справдилися, і Мауглі переконався, що всі Джунглі перебувають під владою одного Закону.
Це почалось після тієї зими, коли майже не було дощів, і Сагі, дикобраз, зустрівшися з Мауглі в бамбукових хащах, сказав, що починають сохнути дикі ямси. А всі ж знають — Сагі на диво примхливий до їжі і їсть тільки найкраще і найдостигліше. Мауглі засміявся у відповідь:
— А мені яке діло?
— Тепер тобі немає діла, — сказав Сагі, неприємно потріскуючи своїми голками, — а згодом побачимо. Скажи, Братику, чи можна пірнати у глибокому озері за Бджоляними Скелями?
— Ні, Дурна вода вся втекла, а я не збираюсь розтрощити собі голову, — промовив Мауглі, переконаний, що знає більше, ніж п'ятеро мешканців Джунглів укупі.
— Тим гірше для тебе: через маленьку тріщину в твою голову попало б трохи розуму, — сказав дикобраз і згорнувся, аби Мауглі не смикнув його за вуса. Хлопчик переказав Балу, що говорив Сагі. Балу вислухав дуже серйозно і півголосом пробурмотів:
— Коли б я був сам, то перемінив би місце полювання зараз же, перш ніж похопляться інші. Але полювання на чужих землях закінчується бійкою, в якій можуть поранити моє Людське дитинча. Почекаймо: побачимо, як зацвіте мохва.
Цієї весни мохва — дерево, квіти якого дуже любив Балу, — не цвіло зовсім. Зеленувато-жовті, ніби восковиті квіти спека вбила раніше, ніж вони порозпукувалися, і коли Балу, зіп'явшись на задні лапи, труснув дерево, на нього впало всього-на-всього кілька пелюсток, що неприємно пахли. Поступово, крок за кроком, спека пробиралася в саме серце
Джунглів, забарвлюючи все в жовтий, коричневий і, нарешті, чорний колір. Зелені кущі понад ярами вигоріли і стали наче дріт, укритий скрученим мертвим листям; сховані в хащах озера спадали і висихали; а найлегші сліди край берега, здавалося, були куті з металу; соковиті ліани, що обвивали дерева, упали до підніжжя і там умирали; бамбук висох і дзвенів на гарячому вітрі; мох осипався із скель у глибині Джунглів, і вони ставали такі ж голі й гарячі, як і сині валуни у річищі струмка.
Птахи і мавпи цього року рано переселилися на північ: вони знали, що насувається. Олені та дикі свині втекли далеко на вигорілі селянські поля, і деякі гинули на очах людей, які так ослабли, що не могли їх убивати. Чіль, шуліка, залишився на місці і погладшав, тому що було дуже багато падла; кожного вечора він приносив звірам, надто знесиленим, щоб іти на нові місця, вісті, що сонце вбило Джунглі на три дні льоту навколо.
Мауглі, який не знав досі справжнього голоду, почав їсти трирічний дикий мед, вишкрябуючи його із спустілих вуликів у скелях, — мед був чорний, наче терен, і зверху весь зацукрувався. А ще хлопчик полював на жучків, що жили під корою, і поїдав личинки ос. Вся дичина у Джунглях перетворилась на кістяки, обтягнуті шкурою, і Багірі доводилось тричі на ніч убивати, щоб хоч трохи наїстись. Але найгірше було те, що не вистачало води — адже мешканці Джунглів п'ють хоч рідко, але багато.
Спека все дужчала й дужчала, вона витягла із землі останню вологу, поки, нарешті, головна протока Вайнгунги стала єдиним річищем, в якому між мертвими берегами ще пробивалася струминка води. І коли Хаті, дикий слон, що прожив сто, а то й більше років, побачив посеред річки довге сухе синювате пасмо скель, він упізнав Скелю Миру, підняв хобот і проголосив початок Водяного Перемир'я, як це зробив його батько п'ятдесят років тому. Олені, дикі свині і буйволи — всі хрипкими голосами підхопили його заклик, а Чіль, шуліка, кружляв над Джунглями і, викрикуючи та посвистуючи, попереджував усіх мешканців.
За Законами Джунглів, вбивство поблизу водопою після проголошення Водяного Перемир'я карається смертю. Причина та, що пити необхідніше, аніж їсти. Кожен у Джунглях може якось перебитися, коли не вистачає дичини; але вода — це вода, і коли залишається тільки одне джерело, всяке полювання по сусідству з ним припиняється, тому що мешканці Джунглів ходять туди тільки пити. Звичайної пори, коли води багато, ті, хто приходять напитися до Вайнгунги чи в інше місце, ризикують життям, і цей ризик є одна з насолод нічного життя. Спуститися так, щоб не зашарудів жоден листочок; по коліна бродити у воді, шум якої заглушає будь-який шелест; пити, щохвилини озираючись і напружуючи всі м'язи, щоб на випадок тривоги одчайдушно плигнути; валятися на піщаному березі і, досхочу напившись, повернутися з мокрою мордою до захопленої зграї — все це до нестями приємно молодим оленям з блискучими рогами і, головним чином, тому, що вони знають: Багіра і Шер-Хан кожної миті можуть кинутися на них і розірвати. Але тепер ця гра життям закінчилася, і мешканці Джунглів — тигри, ведмеді, олені, буйволи і дикі свині,— голодні, ослаблі, приходили до висохлої річки, пили каламутну воду і, неспроможні йти далі, лягали тут же.
Олені й дикі свині блукали цілий день, шукаючи чого-небудь поживнішого за суху кору і зів'яле листя. Буйволи не знаходили болота, де можна було б освіжитися, і зелених сходів, щоб там нишком попастись. Змії поприповзали з Джунглів до річки, сподіваючись спіймати яку-небудь заблудлу жабу; вони обвивалися навколо мокрих каменів і навіть не кусалися, коли дика свиня, риючи землю, зачіпала їх рилом. Усі річкові черепахи давно вже поїла Багіра, найспритніша з ловців, а риби позаривалися глибоко в твань. Тільки Скеля Миру тяглась уздовж обмілини, мов довга змія, і стомлені хвильки шипіли, висихаючи на її гарячих боках.
Мауглі приходив сюди щоночі освіжитися і зустрітися зі звірами. Найголодніший з його ворогів навряд чи зачепив би тепер хлопчика. Завдяки голій шкірі, він здавався худішим і нещаснішим за всіх своїх товаришів; волосся вигоріло на сонці і стало схоже на клоччя; ребра стирчали, як прутики в корзині; а через мозолі на ліктях і колінах, які він натер, часто лазячи рачки, його виснажені руки і ноги видавалися вузлуватими стеблинками. Але з-під скуйовдженого волосся дивилися спокійні і холодні очі хлопчика, тому що Багіра, його порадник в цей небезпечний час, навчила Мауглі триматися спокійно, полювати без поспіху і ніколи, ні за яких умов не втрачати самовладання.
— Настала погана пора, — сказала чорна пантера одного гарячого, як піч, вечора, — але вона мине, якщо ми зможемо протриматися до кінця. Чи повний твій шлунок, Людське дитинча?
— В моєму шлунку є їжа, та що з того. Як ти гадаєш, Багіро, дощі забули нас і ніколи більше не повернуться?
— Ні. Ми побачимо ще, як зацвіте мохва і молоді олені погладшають на свіжій траві. Ходімо до Скелі Миру і послухаємо новини. Сідай мені на спину, Братику.
— Тепер не час носити важкі речі. Я ще можу стояти на ногах. Що й казати, не дуже ми схожі на вгодованих биків.
Багіра глянула на свої витерті, вкриті пилом боки і прошепотіла:
— Минулої ночі я вбила вола в ярмі. Я до того опустилася, що не посміла б плигнути на нього, якби він був одв'язаний… Бау!
Мауглі засміявся.
— Так, ми тепер великі ловці,— сказав хлопчик. — Я тепер такий хоробрий, що…, їм червів.
І обоє вони спустилися хрусткими хащами до берега річки, де, ніби мереживо, в усі боки тяглися обмілини.
— Вода не виживе довго, — сказав Балу, наближаючись до них. — Дивись, скрізь сліди, схожі на стежки людини.
У низинах на місці берега жорстка трава повисихала і перетворилася на стоячі мумії. Уторовані стежки оленів і диких свиней, що тяглися до річки, порізали безбарвну низину запиленими коліями, пробитими у високій десятифутовій траві. В цей ранній час на всіх стежках було повно звірів, і кожен з них намагався перший потрапити до води. Чути було, як кашляють олені та їхні малята, задихаючись від їдкої, мов нюхальний тютюн, куряви.
Вище, там, де застояна вода облямовувала Скелю Миру, охоронницю Водяного Перемир'я, стояв Хаті, дикий слон, з трьома своїми синами, великими і сірими при світлі місяця; вони весь час похитувались туди й сюди. Трохи нижче перед ним розташувався авангард оленів; за ними — дикі свині й буйволи, а на протилежному березі, де високі дерева тяглися до самої води, відведено місце для хижаків: тигрів, вовків, пантер, ведмедів та інших.
— Справді, всі ми підкоряємося одному Закону, — промовила Багіра, бродячи по воді й оглядаючи ряди рогів і принишклих очей, де олені і дикі свині, збившись докупи, торсали один одного. — Доброго полювання всім, хто однієї крові зі мною! — додала пантера, витягнувшись так, що один бік її виглядав із води. Потім крізь зуби процідила:— Якби не Закон, можна було б дуже добре пополювати.
Насторожені вуха оленів розчули останні слова, і рядами пронеслося злякане шепотіння:
— Перемир'я! Не забувайте про Перемир'я!
— Тихше там! Тихше! — крикнув Хаті, дикий слон. — Перемир'я, Багіро, триває. Нині не час говорити про полювання.
— Хто ж знає це краще за мене? — відповіла Багіра, дивлячись своїми жовтими очима вверх по річці. — Тепер я їм черепах і ловлю жаб, Нгайах! Якби-то я могла вдовольнитися, обгризаючи гіллячки!
— Ми б цього дуже хотіли, — промекало оленя, яке народилося тієї весни і якому не подобалося багато чого на світі. Незважаючи на те, що мешканці Джунглів перебували в дуже жалюгідному становищі, всі, навіть Хаті, не втрималися від сміху; а Мауглі, спершись на лікті в теплій воді, голосно розсміявся і збив ногами піну.
— Гарно сказано, крихітко безрога, — муркнула Багіра. — Коли скінчиться Перемир'я, я згадаю це, на твоє щастя, — і стала пильно вдивлятися у темряву, щоб краще розгледіти маля і потім його впізнати.
Поволі на водопої заговорили всі. Вже можна було почути хрокання дикого кабана, що просив поступитися місцем; буйволів, які бродили піщаними обмілинами і щось буркотіли між собою, оленів, що розповідали історії про те, як вони збилися з ніг, марно намагаючись знайти їжу. Час від часу вони питалися хижаків, що тупцювали на другому березі, але ті не могли сказати нічого втішного, і пекучий вітер Джунглів дув між скелями та сухим шурхітливим гіллям, збиваючи на воду листя і куряву.
— Навіть люди ї ті мруть біля своїх плугів, — сказав молодий Самбгур. — Я йшов від заходу сонця і, аж поки стемніло, бачив трьох. Вони лежали нерухомо, а поруч — їхні буйволи. Скоро і ми так само лежатимемо.
— З учорашнього дня вода спала ще дужче, — обізвався Балу. — О Хаті, чи бачив ти коли-небудь таку посуху?
— Вона мине, вона мине, — відповів Хаті, обливаючися водою.
— Між нами є один, що довго не витримає,— сказав Балу і глянув на хлопчика, якого він дуже любив.
— Я? — обурено відгукнувся Мауглі, опускаючись у воду. — У мене немає вовни, щоб прикрити мої кістки, але якби здерти хутро з Балу…
Хаті здригнувся від такої думки, а Балу суворо сказав:
— Людське дитинча, непристойно розмовляти так з учителем Закону. Ніхто ще не бачив мене без шкури.
— От тобі й на, я ж зовсім не хотів тебе образити, Балу, я думав тільки сказати, що ти схожий на кокосовий горіх у шкаралупі, а я — на кокосовий горіх без шкаралупи. От якби здерти твою буру шкаралупу…
Мауглі сидів, підгорнувши ноги, і, як звичайно, пояснював пальцями, але підійшла Багіра, простягла м'яку лапу і пхнула хлопчика у воду.
— Дедалі все гірше, — сказала чорна пантера, коли він схопився, обтрушуючись. — Спершу з Балу треба було здерти шкуру; тепер він став кокосовим горіхом. Дивись, щоб він з тобою не зробив те, що роблять стиглі горіхи.
— А що? — необережно спитав хлопчик, хоч це й був один із найстаріших жартів у Джунглях.
— Дивись, щоб він не розбив тобі голову, — спокійно відповіла Багіра і знову пхнула його у воду.
— Негарно сміятися з учителя, — озвався Балу, коли Мауглі занурився втрете.
— Негарно? А чого ж ви чекали? Ця гола істота вештається всюди, кривляється, як мавпа, передражнює колишніх славних ловців і жартома смикає кращих із нас за вуса! — Це говорив, чвалаючи до води, Шер-Хан, кульгавий тигр.
Він чекав з хвилину, втішаючись враженням, яке він справив на оленів на протилежному березі; потім опустив свою квадратну пухнасту голову й почав хлебтати і гарчати:
— Джунглі перетворилися на притулок для голих малят. Подивись на мене, Людське дитинча…
Мауглі пильно, якомога зухваліше, глянув на нього, і через хвилину Шер-Хан одвернувся.
— Людське дитинча! Людське дитинча! — загарчав він, знову хлебчучи воду. — Воно зовсім не Людина, і не дитинча, а то б воно злякалося. Наступного разу ще, чого доброго, мені доведеться просити в нього дозволу напитися! Аурррг!
— Можливо, так і буде! — сказала Багіра, не зводячи з нього очей. — Авжеж, що буде… Фу-у, Шер-Хане! Яку нову ганьбу ти приніс сюди?
Кульгавий тигр занурив у воду підборіддя та нижню щелепу, і темні маслянисті смуги попливли вниз по течії.
— Людина! — байдуже промовив Шер-Хан. — Я убив її з годину тому. — Він знову загарчав і замуркотів про себе.
Ряди звірів здригнулися і захвилювалися, знявся шепіт, що потім перейшов у крик:
— Людина! Людина! Він убив Людину! — всі обернулися до Хаті, дикого слона, але той ніби нічого й не чув. Хаті ніколи не робив квапливо, і це одна з причин його довголіття.
— В такий час та вбити Людину! Хіба поблизу не було іншої дичини? — сердито сказала Багіра, вилізаючи з брудної води і по-котячому, як це вона робила завжди, обтрушуючи лапи.
— Я вбив її заради втіхи, а не для їжі.
Знову знявся зляканий шепіт, і уважні білі маленькі очі Хаті повернулися в бік кульгавого тигра.
— Заради втіхи, — ревів Шер-Хан.— І зараз я прийшов сюди попити і вмитися. Хто може заборонити мені?
Багірина спина почала згинатися, як бамбук од вітру, але Хаті підняв хобота і спокійно запитав:
— Ти убив заради втіхи? — А коли питає Хаті, краще відповідати.
— Так. Я мато право, була моя ніч. Ти сам знаєш, о Хаті. — Шер-Хан говорив, мало не підлещуючись.
— Звичайно, знаю, — відповів Хаті і, помовчавши якусь мить, додав: — Ти напився досхочу?
— На цю ніч доволі.
— Тоді йди звідси. Річка існує, щоб пити з неї, а не забруднювати її. Ніхто, крім кульгавого тигра, не хвастався б своїм правом тоді, коли і ми, ї люди однаково страждаємо. Вимився ти чи ні, все одно геть у барліг, Шер-Хане!
Останні слова прозвучали, як срібні сурми, і три сини Хаті ступили півкроку вперед, хоча в цьому й не було потреби. Шер-Хан пішов, не осмілившись загарчати, бо знав, як знають усі, що коли дійде до діла, Хаті — Повелитель Джунглів.
— Про яке право говорив Шер-Хан?.— спитав Мауглі на вухо Багіру. — Убивати Людину завжди ганебно. Так мовить Закон. А Хаті сказав…
— Спитай у нього, я не знаю, Братику. Має він право чи ні, а я провчила б кульгавого різника, коли б не заговорив Хаті. Прийти до Скелі Миру зразу ж після вбивства Людини та ще й вихвалятися цим — на таке здатний тільки шакал. Та й, крім того, він забруднив чисту воду.
Мауглі почекав хвилину, щоб набратися духу (бо ніхто не сміє ні з сього ні з того звертатися до Хаті), потім вигукнув:
— Що за право у Шер-Хана, о Хаті?
Його слова відгукнулися луною на обох берегах, бо мешканці Джунглів дуже цікаві, а біля річки щойно відбулося щось загадкове для всіх, за винятком Балу, який глибоко замислився.
— Це стара легенда, — сказав Хаті,— старіша за самі Джунглі. Замовкніть ви там, на берегах, і я розповім.
З хвилину буйволи і дикі свині штовхалися і струшувалися, потім ватажки зграй один за одним викликнули:
— Ми чекаємо!
І Хаті вийшов наперед і став по коліна у воді біля Скелі Миру. Худий, зморшкуватий, з пожовклими іклами, він видавався тим, за кого його вважали Джунглі,— їхнім Повелителем…
— Ви знаєте, діти, що над усе, — почав він, — треба боятися Людини. — Почувся схвальний гомін.
— Ця розповідь стосується тебе, Братику, — сказала Багіра Мауглі.
— Мене? Так я ж належу до Зграї, я Ловець Вільного Племені,— відповів хлопчик. — Яке мені діло до людей?
— А ви знаєте, чому боїтеся Людини? — провадив Хаті. — Ось чому. Спочатку, як тільки з'явилися Джунглі,— ніхто не знає, коли це було, — ми, Племена Джунглів, паслись разом і не боялися один одного. Тоді не бувало посух, і листя, і квіти, і плоди — все росло на одному дереві, і ми не їли нічого, крім квітів, листя, трави, коренів, плодів і кори.
— Яка я рада, що не народилась у той час, — не стрималася Багіра. — Кора придатна лише для відточування пазурів.
— Повелитель Джунглів був Тха, Перший із Слонів. Він витяг хоботом Джунглі із глибини вод, і там, де він проводив іклом борозни, текли ріки, а де ступав ногою — з'являлися озера з чистою водою, а коли він сурмив у хобот — ось так — дерева. Так Тха створив Джунглі. Так в усякому разі мені розповідали.
— Відтоді розповідь не покоротшала, — прошепотіла Багіра, і Мауглі засміявся, затулившись рукою.
— У ту пору не було ні жита, ні динь, ні перцю, ні цукрової тростини, не було й маленьких хатинок, що їх ото всі ви бачили. Племена Джунглів нічого не знали про Людину, жили всі разом, як одне плем'я. Та ось вони почали сваритись за їжу, хоч пасовищ вистачало для всіх. Вони були ліниві. Кожен хотів їсти там, де лежить, як це іноді трапляються і в нас, коли ллють гарні весняні дощі. Тха, Перший із Слонів, створював нові Джунглі і прокладав річки. Тому він не мав змоги встигати скрізь і призначив Першого із Тигрів Господарем і Суддею над Джунглями, на суд до якого мусили нести свої чвари всі Племена Джунглів. Тоді Перший із Тигрів їв плоди і траву так само, як і всі. Він був такий завбільшки, як я, дуже красивий, а кольором скидався на квіти жовтої ліани. У ті добрі давні часи, коли Джунглі були ще зовсім нові, на шкурі тигра не виднілося ані смуг, ані плям. Усі Племена Джунглів без остраху зверталися до нього, і його слово було Закон. Не забувайте: тоді ми жили одним плем'ям. Та одного разу вночі два олені посварилися за пасовище ї почали битися, як і тепер, рогами й копитами. І от, розповідають, обидва вони прийшли до Першого із Тигрів, який лежав серед квітів, і один ненароком штовхнув його рогами. Перший із Тигрів забув, що він Суддя і Господар Джунглів, кинувся на оленя й зламав йому хребет.
До тієї ночі в Джунглях ніхто ніколи не вмирав, і Перший із Тигрів, усвідомивши, що він накоїв, і знавіснівши од запаху крові, втік на північ, у болота. І ми, Племена Джунглів, залишилися без Судді й почали битися між собою. Тха, почувши гамір, повернувся, але той говорив йому одне" а той — інше. Тха побачив у квітах мертвого оленя і спитав, хто його убив.
Ми ж, Племена Джунглів, не сказали, бо запах крові сп'янив нас так само, як сп'яняє і тепер. Ми бігали туди й сюди, крутилися, брикалися, кричали і трясли головами. Тха наказав ліанам і нижнім гіллячкам дерев позначити вбивцю оленя, щоб потім упізнати його. І спитав Тха:
"Хто хоче бути Господарем Джунглів?"
Вискочила Сіра Мавпа, що жила на деревах, і сказала:
"Я буду Господарем Джунглів".
Тха засміявся і промовив:
"Хай буде так", — і пішов, дуже розгніваний.
— Діти, — провадив Хаті,— всі ви знаєте Сіру Мавпу. Тоді вона була така, як і нині. Спочатку вона прибрала розумного вигляду, але скоро знову почала чухатися, стрибати вниз і вгору; а коли Тха повернувся, то побачив, що вона висить головою донизу і передражнює всіх, хто стоїть під деревом, а ті теж насміхаються з неї. Таким чином, у Джунглях не було Закону, а тільки безглузда пуста балаканина.
Тоді Тха зібрав усіх нас і сказав:
"Перший із ваших Суддів приніс у Джунглі Смерть, а другий — Ганьбу. Тепер треба запровадити Закон і такий Закон, який ви не сміли б порушити. Тепер ви узнаєте, що таке Страх, і, побачивши його, зрозумієте, що він ваш Повелитель, а все інше — прийде разом з ним". І ми, Племена Джунглів, запитували: "Що таке Страх?"
І сказав Тха: "Шукайте, поки знайдете".
І ми блукали по Джунглях, шукаючи Страху, а буйволи…
— Ух, — промовив Міза, ватажок буйволів з піщаної коси.
— Так, Міза, саме буйволи принесли звістку, що в одній печері Джунглів живе Страх, що на ньому немає вовни і ходить він на задніх лапах. Тоді ми рушили за стадом до печери, і Страх стояв біля входу, і на ньому, як і казали буйволи, не було вовни, і ходив він на задніх лапах. Побачивши нас, він закричав, і його голос нагнав на Племена Джунглів такий жах, від якого ми тремтимо і тепер; всі кинулися тікати, спотикаючись і штовхаючи один одного, — так перелякалися… Тієї ночі, так розповідали мені, Племена Джунглів уже не лягли вкупі, як було раніше, а кожне плем'я розмістилося окремо: свині із свиньми, олені із оленями, рогаті з рогатими, копитні з копитними, кожен з таким, як і сам, — і так, тремтячи, спали всі Джунглі!
Лише Першого із Тигрів не було з нами, бо він весь час переховувався в північних болотах. А коли до нього дійшла чутка про того, кого Ми побачили в печері, він сказав: "Я піду до нього і скручу йому в'язи".
І він біг усю ніч, поки дістався до печери. Але дерева і ліани, пам'ятаючи наказ Тха, низько опустили гілля і значили його на бігу, проводячи своїми пальцями-гіллячками по спині, по боках, по лобі та морді. І на його жовтій шкурі, куди тільки вони доторкалися, залишалися плями або смуги. Ці смуги і понині носять його діти! Коли він підбіг до печери, Страх, або Безволосий, простяг руку і назвав його так: "Смугастий, що приходить уночі". Перший із Тигрів злякався Безволосого і, виючи, знову подався в болото.
Мауглі тихо посміхнувся, ховаючи у воду підборіддя. Перший із Тигрів вив так голосно, що Тха почув і запитав:
"За чим ти журишся?"
І Перший із Тигрів, підвівши морду до новсствореного неба, яке нині дуже постарілося, промовив:
"Поверни мені мою могутність, о Тха. Мене зганьбили перед усіма Джунглями: я втік од Безволосого, і він дав мені образливе прізвисько".
"Чому?" — запитав Тха.
"Тому, що я забруднився в болотному баговинні", — відловів Перший із Тигрів.
"Так біжи поплавай, покачайся в мокрій траві, і якщо це баговиння, то воно все зійде", — сказав Тха.
І Перший із Тигрів плавав і качався, аж поки Джунглі закрутились перед його очима, та жодна пляма не стерлася з його шкіри, і, дивлячись на нього, Тха сміявся. Тоді Перший із Тигрів запитав:
"Чим я завинив, що таке найшло на мене?"
І відповів Тха: "Ти убив оленя, і ти вніс у Джунглі Смерть, а в нею прийшов і Страх, і Племена Джунглів стали боятися один одного так само, як ти боїшся Безволосого".
Перший із Тигрів сказав:
"Вони ніколи не боятимуться мене, бо я знаю їх з самого початку".
"Піди і подивися", — відповідав Тха.
І Перший із Тигрів бігав туди й сюди, голосно кликав оленя, кабана, дикобраза і всі Племена Джунглів, але вони втікали від тигра, який колись був Суддя, тому що боялися його.
Тоді Перший із Тигрів повернувся назад, і пиху його як рукою зняло; він бився головою об землю, рив її лапами і промовляв:
"Згадай, що колись я був Господарем Джунглів! Не забудь про мене, о Тха. Хай мої діти пам'ятають, що був час, коли я не знав ані страху, ані сорому".
І сказав Тха: "Я це зроблю, бо ми з тобою бачили, як створювалися Джунглі. Одна ніч на рік буде для тебе і твоїх дітей така сама, яка була, поки ти вбив оленя. Якщо цієї ночі зустрінешся з Безволосим, ім'я якому Людина, ти не злякаєшся його, а він боятиметься тебе так, ніби перед ним господарі й судді Джунглів. Але будь милосердний до нього тієї ночі, бо сам знаєш, що таке Страх.
Тоді Перший із Тигрів одповів: "Я задоволений".
Але на другий день, п'ючи воду, він побачив чорні смуги на боках і на спині; пригадав, як його прозвав Безволосий, і розгнівався. Цілий рік він жив у болотах, сподіваючись, що Тха виконає свою обіцянку. Якось уночі, коли Шакал Місяця (вечірня зоря) яскраво світив над Джунглями, Перший із Тигрів відчув, що настала його ніч, і пішов до печери Безволосого. Тоді сталося так, як обіцяв Тха — Безволосий упав перед ним ниць, і Перший із Тигрів ударив його по спині й убив, бо думав, що на всі Джунглі є лише одна така істота і, вбивши її, він знищить Страх. Коли Перший із Тигрів обнюхував труп, пролунав голос Тха, що повертався з північних лісів, голос Першого із Слонів, той самий голос, який ми чуємо й зараз…
Грім загримів над сухими випаленими горбами, але не приніс дощу, а тільки блискавку, що миготіла над скелями, — і Хаті розповідав далі:
— От цей голос він і почув, і голос сказав йому: "Так оце твоє милосердя?"
Перший із Тигрів облизнувся і сказав: "Що за біда? Я убив Страх".
І Тха відповів: "О сліпець і безумець! Ти зняв пута з ніг Смерті, і вона ходитиме твоїми слідами, доки помреш. Ти навчив Людину вбивати".
Перший із Тигрів, стоячи над своєю жертвою, промовив:
"З ним я вчинив те ж саме, що й з оленем. Страху більше немає, і я знову судитиму Племена Джунглів".
Але Тха сказав:
"Племена Джунглів ніколи не прийдуть до тебе. Ніколи їхні шляхи не перетнуться з твоїми, вони ніколи не спатимуть біля тебе, уникатимуть зустрічі з тобою, не наближатимуться до твого барлога. Один тільки Страх наступатиме тобі на п'яти і невидимими для тебе ударами примушуватиме коритись йому. Він зробить так, що земля розверзнеться під твоїми ногами і ліана обів'є тебе, а стовбури дерев зростуться вище, ніж ти можеш підплигнути; нарешті, він здере твою шкуру і закутуватиме в неї своїх малят, коли ті мерзнутимуть. Не помилував ти його, і ніколи ніхто не помилує тебе".
Перший із Тигрів тримався дуже мужньо, бо його ніч була ще попереду, і сказав:
"Обіцянка Тха є обіцянка Тха. Він не відніме у мене моєї ночі?"
І Тха відповів:
"Одна ніч лишиться, як я сказав, твоя, але ти заплатиш за неї. Ти навчив Людину вбивати, а вона непоганий учень".
І Перший Із Тигрів сказав:
"Ось вона лежить у мене під ногами, я зламав їй хребет. Нехай узнають Джунглі, що я убив Страх".
Тоді Тха засміявся і сказав:
"Ти убив одного з багатьох, і повинен сам розказати про це Джунглям, бо твоя ніч скінчилася".
І от настав день. З печери вийшов другий Безволосий; він побачив на дорозі труп і Першого із Тигрів, що стояв над ним, і взяв загострену палицю.
— Вони й тепер кидаються гострими сокирками, — озвався Сагі, дикобраз, з шелестом спускаючись до берега.
Сагі вважається надзвичайно ласою стравою у гондів[2], які називають його Го-Ігу, і через те йому дещо відомо про злу гостру сокирку гондів, що шугає над галявиною, наче бабка.
— Це був гострий кийок, такий, як ото вони втикають у дно вовчих ям, — провадив Хаті — і, кинувши його, Безволосий тяжко поранив Першого із Тигрів у бік. Все сталося так, як казав Тха. Перший із Тигрів метався по Джунглях з кийком у боці, і всі Племена Джунглів дізналися, що Безволосий може поранити здалека, і стали боятися ще дужче. Так вийшло, що Перший із Тигрів навчив Безволосого вбивати.
Вам відомо, скільки горя принесло це відтоді нашому Племені: петлі і сильця, пастки і ями, літаючі кийки і кусючі мухи, що вилітають з хмаринки білого диму (Хаті мав на увазі рушницю), і Червона Квітка, яка жене нас на відкрите місце. Але все ж одну ніч на рік Безволосий боїться тигра, як і обіцяв Тха, і тигр не позбавляє його страху. Коли тигр зустрічає Безволосого, він убиває його, пам'ятаючи, як той зганьбив першого із Тигрів. А решту часу Страх вільно блукає по Джунглях — і вдень, і вночі.
— Ахі! Аоо! — зітхнули олені, думаючи про страхіття.
— І лише тоді, коли, як і зараз, один Великий Страх охоплює усіх нас, ми забуваємо наші дрібні страхи і сходимося разом, як сьогодні.
— І лише одну ніч Людина боїться тигра? — спитав Мауглі.
— Лише одну ніч, — відповів Хаті.
— Але я… але ми… але всі Джунглі знають, що Шер-Хан убиває людей двічі і тричі на місяць.
— То правда. Але він нападає ззаду і, охоплений страхом, одвертає від неї голову. Якщо Людина гляне на тигра, він утече. Проте з настанням його ночі він сміливо йде в село, блукає між хатами, заглядає в двері, і люди падають ниць, і він вибирає свою жертву, вбиває одну Людину.
— О, — сказав Мауглі сам до себе, дивлячись на воду, — тепер я розумію, навіщо Шер-Хан звелів мені глянути на нього. Та з цього нічого не вийшло, бо він не витримав мого погляду, а… а я, звісно, не впав йому в ноги. Але ж я не Людина, якщо належу до Вільного Племені.
— Ум-м, — муркнула Багіра. — А тигр знає свою ніч?
— Не знає, поки Шакал Місяця засвітиться у нічному тумані. Іноді ця ніч тигра припадає тоді, коли йдуть дощі, іноді в посушливе літо. Коли б не Перший із Тигрів, нічого б не сталося, і ніхто б із нас не знав Страху.
Олені жалібно зафоркали, а Багірині губи скривила недобра посмішка.
— А люди знають цю… казку? — спитала вона.
— Ніхто не знає, крім тигра і нас, слонів, дітей Тха. Тепер ви, хто стоїть біля води, чули мою розповідь, я скінчив.
Хаті опустив хобот у воду на знак того, що не хоче більше говорити.
— Але… але… але, — почав Мауглі, обернувшись до Балу, — чому ж Перший із Тигрів перестав їсти траву, листя і дерева? Адже він лише убив оленя, він не їв його. Що змусило Першого із Тигрів їсти паруюче м'ясо?
— Дерева й ліани затаврували його, Братику, зробили з нього ту смугасту істоту, яку ми бачимо зараз. І він не хотів більше їсти їхні плоди. З того дня він став зганяти свою злість на оленях та інших травоїдних, — сказав Балу.
— Так і ти знаєш цю легенду. Балу? Чому ж я не чув її від тебе?
— Тому, що Джунглі багаті такими переказами. Якщо я почну їх розповідати, цьому й кінця не буде. Пусти моє вухо, Братику.
ЗАКОНИ ДЖУНГЛІВ
Щоб дати вам хоч деяке уявлення про Закони Джунглів, я поклав на вірші (Балу любив повторювати їх речитативом) деякі Закони, що стосуються вовків. Звичайно, в Джунглях існують сотні і навіть тисячі інших Законів, але цілком достатньо й наведених тут, щоб скласти певне уявлення про основні правила поведінки в Джунглях.
Джунглів Закони одвічні й нетлінні,
Як суша й небесна твердь.
Благо вовкові, який їх пильнує,
Доля ослушника — Смерть!
Так, як ліана по стовбуру в'ється,
В Джунглях Закон пробігає,
Зграї могутність — в одному вовкові,
Сила вовкова — в Зграї.
Пий досхочу, але пий тільки в міру;
Тіло щоденно купай.
Ніч — для ловитви, день — для спочинку,
Завжди про це пам'ятай.
Шакал підбирає недоїдки тигра;
Тобі ж, вовченя, треба знати:
Як виростуть вуса, ти — Вільний Ловець,
І харч мусиш сам добувати.
Мирися із Сильними Джунглів —
Пантера то, тигр чи ведмідь —
І не турбуй ні Мовчальника Хаті,
Ні вепра, що смирно лежить.
Як зіткнуться раптом дві Зграї
У Джунглях на стежці вузькій,
Поки Вожак з Вожаком розмовляють,
Ти збоку тихенько постій.
Щоб розбрат не зменшував Зграї,
Ти завжди й таке пам'ятай:
Шукаючи місце для бійки з вовком,
Сторонніх очей уникай.
Знай: лігво вовкове — твердиня;
Нема туди входу нікому:
Ні тим, хто. на Раді керує,
Ні Ватажкові самому.
Лігво вовкове — твердиня;
Коли ж воно надто відкрите,
Рада наказ посилає —
І мусить вовк місце змінити.
Якщо ти забив до півночі,
Криками ліс не буди:
Сполохаєш оленя з паші,
І будуть голодні брати.
Бий лиш для себе й для матки,
І для малого щеняти.
Тільки не бий для забави
Й Людини не смій зачіпати!
Віднявши у слабшого здобич,
Усього ти сам не з'їдай.
"До кволого — жалість!" — каже Закон.
Тож голову й шкуру віддай.
Здобич Зграї належить всій Зграї:
На місці їж, скільки з'їси…
Та під страхом смертної кари
Додому й хряща не неси!
Здобич вовкова належить вовкові,
І порядкує над нею лиш він.
Аж поки сам вовк не дозволить —
Із Зграї не їсть ні один!
Коли ще нема йому року —
Право такого щеняти
Здобиччю будь-кого з Зграї
Вщерть свій живіт наповняти.
В лігві володарка — Мати.
В усіх одноліток своїх
Чверть а туші вона забирає
Для годівлі щенят молодих.
Право печера — за Батьком;
Він сам собі вільно полює,
Зграї своїй не підвладний,
І тільки на Раді звітує.
За вік його, спритність і розум,
За ікла, мов бивні слонові,
В усьому, про що не говорить Закон,
Закон — в Вожаковім Слові.
Такі оце Джунглів Закони:
Одвічні вони й непорушні!
Основа ж, і серце і мозок Закону
В одному:
Вовча послушність!
ТИГР! ТИГР!
— Як полював ти, мислпвцю-смільчак?
— Стомився, від холоду зовсім закляк.
— А де ж тая здобич, що їй вполював?
— У Джунглях пасеться вона серед трав.
— А де ж твоя міць, що пишався ти нею?
— Ох, витекла, брате, із кров'ю моєю.
— А зараз спішиш по чиєму сліду?
— Ох, брате, в барліг помирати іду.
Тепер нам треба знову повернутися до першого оповідання. Коли Мауглі залишив вовчу печеру після сварки зі Зграєю на Скелі Ради, він спустився в долину до зораних полів, де жили селяни; але зупинятись тут не мав охоти: Джунглі були дуже близько, а він нажив там принаймні одного лютого ворога. Тому він поспішав, тримаючись нерівної дороги, що вилася вниз долиною, пробіг не менше двадцяти миль, поки опинився у незнайомій для нього місцевості. Долина переходила в широку рівнину, засіяну скелями і порізану ярами. В одному кінці її стояло маленьке село, а з другого кінця непролазні Джунглі дугою підходили до самих пасовиськ і там уривались, немовби їх відрізали ралом. По всій рівнині паслися зебу і буйволи; коли хлопчики, що наглядали за худобою, побачили Мауглі, вони з галасом кинулись геть, а жовті приблудні собаки, що вештаються біля кожного індійського села, зняли скажений гавкіт. Мауглі все йшов уперед, бо був страшенно голодний, і коли наблизився до царини[3], то побачив, що колючий пліт, яким затуляли на ніч царину, був відсунутий убік.
— Уф! — вихопилось у нього, бо йому часто траплялись такі перешкоди під час нічних полювань. — Виходить, що й тут люди бояться Племен Джунглів!
Він сів коло воріт, а коли до нього підійшов чоловік, устав, роззявив рота і засунув туди палець, показуючи, що голодний.
Чоловік витріщив на нього очі й гайнув вулицею, кличучи жерця — високого, гладкого чоловіка в білому одязі, з червоною те жовтою цяткою на лобі. Жрець прийшов до царини, а разом з ним з'явилось не менше як сто селян, які галасували, сперечались, здивовано дивились на Мауглі і тикали на нього пальцями.
"Які дивні звичаї у цих людей, — подумав Мауглі. — Тільки Сіра Мавпа могла б так поводитись!"
Відкинувши назад своє довге волосся і насупившись, він пильно дивився на юрбу.
— Чого тут лякатись? — сказав жрець. — Погляньте на його руки та ноги — на них сліди від вовчих зубів. Він виріс серед вовків і втік з Джунглів!
Справді, коли Мауглі бавився з вовченятами, вони часто ненароком, але досить боляче його кусали, від чого на руках і на ногах у нього лишилися білі шрами. Але сам він ніколи б не сказав, що то були укуси: він знав, що таке справжні укуси.
— Арре, арре — ах! ах! — закричали в один голос дві чи три жінки. — Бідна дитина, вся покусана вовками! Але він гарненький хлопчик! Гляньте, у нього очі, мов жаринки. Справді, Мессуа, він схожий на твого хлопчика, якого вкрав у тебе тигр!
— Пустіть мене подивитись, — сказала жінка з важкими мідними кільцями на зап'ястках рук і на кісточках ніг. Вона приставила долоню до чола і пильно почала вдивлятися в обличчя Мауглі. — Ні, це не він: він дуже худий. Але очі в нього точнісінько такі, як і в мого хлопчика!..
Жрець був людина спритна, і він знав, що чоловік Мессуа, — найбагатший господар у селі. Тому він на хвилину звів догори очі й урочисто промовив:
— Що Джунглі взяли, те Джунглі дали! Візьми, сестро, хлопчика до себе в хату і не забудь подякувати жерцю за те, що він наперед бачить долю людську!..
"Присягаюсь биком, що викупив мене, — майнуло б думці Мауглі,— всі ці розмови дуже нагадують те, як мене оглядала Зграя. Ну що ж, коли я Людина, то й стану Людиною".
Натовп розступився; жінка, пома�