Марія
Марія
ПОЕМА
Радуйся, ты бо обновила еси<br /> эачатыя студно.<br /> Акафіст пресвятій богородиді<br /> Інос 10.<br /> Все упованіє моє<br /> На тебе, мій пресвітлий раю,<br /> На милосердіє твоє,<br /> Все упованіє моє<br /> На тебе, мати, возлагаю.<br /> Святая сило всіх святих!<br /> Пренепорочная, благая!<br /> Молюся, плачу і ридаю:<br /> Воззри, пречистая, на їх,<br /> Отих окрадених, сліпих<br /> Невольників. Подай їм силу<br /> Твойого мученика сина,<br /> Щоб хрест-кайдани донесли<br /> До самого, самого краю.<br /> Достойно пєтая! благаю!<br /> Царице неба і землі!<br /> Вонми їх стону і пошли<br /> Благий конець, о всеблагая!<br /> А я, незлобний, воспою,<br /> Як процвітуть убогі села,<br /> Псалмом і тихим і веселим<br /> Святую доленьку твою.<br /> А нині плач, і скорбь, і сльози<br /> Душі убогої — убогій<br /> Остатню лепту подаю.
У Йосипа, у тесляра<br /> Чи бондаря того святого,<br /> Марія в наймичках росла.<br /> Рідня була. Отож, небога,<br /> Уже чимала піднялась,<br /> Росла собі та виростала<br /> І на порі Марія стала...<br /> Рожевим квітом розцвіла<br /> В убогі й і чужій хатині,<br /> В святому тихому раю.<br /> Тесляр на наймичку свою,<br /> Неначе на свою дитину,<br /> Теслу, було, і струг покине<br /> Та й дивиться; і час мине,<br /> А він і оком не мигне<br /> І думає: — Ані родини,<br /> Ані хатиночки нема!<br /> Одна-однісінька!.. Хіба...<br /> Ще ж смерть моя не за плечима?.. —<br /> А та стоїть собі під тином<br /> Та вовну білую пряде<br /> На той бурнус йому святешний,<br /> Або на берег поведе<br /> Козу з козяточком сердешним<br /> І попасти і напоїть.<br /> Хоч і далеко, так любила ж<br /> Вона той тихий божий став.<br /> Широкую Тіверіаду<br /> І рада, аж сміється, рада,<br /> Що Йосип сидячи мовчав,<br /> Не боронив їй, не спиняв<br /> На став іти! Іде, сміється,<br /> А він сидить та все сидить,<br /> За струг, сердега, не береться...<br /> Коза нап'ється та й пасеться.<br /> А дівчина собі стоїть,<br /> Неначе вкопана, під гаєм,<br /> І смутно, сумно позирає<br /> На той широкий божий став,<br /> І мовила: — Тіверіадо!<br /> Широкий царю озерам!<br /> Скажи мені, моя порадо!<br /> Якая доля вийде нам<br /> З старим Іосифом? О доле! —<br /> І похилилась, мов тополя<br /> Од вітру хилиться в яру.<br /> — Йому я стану за дитину.<br /> Плечми моїми молодими<br /> Його старії підопру! —<br /> І кинула кругом очима,<br /> Аж іскри сипнули з очей.<br /> А з добрих молодих плечей<br /> Хітон полатаний додолу<br /> Тихенько зсунувся. Ніколи<br /> Такої божої краси<br /> Ніхто не узрить! Злая ж доля<br /> Колючим терном провела,<br /> Знущалася над красотою!<br /> О доленько! — Понад водою<br /> Ходою тихою пішла.<br /> Лопух край берега найшла,<br /> Лопух зорвала і накрила,<br /> Неначе бриликом, свою,<br /> Свою головоньку смутную,<br /> Свою головоньку святую!<br /> І зникла в темному гаю.
О світе наш незаходимийі<br /> О ти, пречистая в женах!<br /> Благоуханний сельний крине!<br /> В яких гаях, в яких ярах,<br /> В яких незнаємих вертепах<br /> Ти заховаєшся од спеки<br /> Огнепалимої тії,<br /> Що серце без огню розтопить<br /> І без води прорве, потопить<br /> Святії думоньки твої?<br /> Де ти сховаєшся? Ніде!<br /> Огонь заклюнувся вже, годі!<br /> Уже розжеврівся. І шкода,<br /> Даремне сила пропаде.<br /> До крові дійде, до кості<br /> Огонь той лютий, негасимий,<br /> І, недобитая, за сином<br /> Повинна будеш перейти<br /> Огонь пекельний! Все пророчить,<br /> Тобі вже зазирає в очі<br /> Твоє грядущеє. Не зри!<br /> Сльозу пророчую утри!<br /> Заквітчай голову дівочу<br /> Лілеями та тим рясним<br /> Червоним маком. Та засни<br /> Під явором у холодочку,<br /> Поки що буде.
Увечері, мов зоря тая,<br /> Марія з гаю вихожає<br /> Заквітчана. Фавор-гора,<br /> Неначе з злата-серебра,<br /> Далеко, високо сіяє,<br /> Аж сліпить. Підняла<br /> На той Фавор свої святії<br /> Очиці кроткії Марія<br /> Та й усміхнулась. Зайняла<br /> Козу з козяточком з-під гаю<br /> І заспівала:<br /> "Раю! раю!<br /> Темний гаю!<br /> Чи я, молодая,<br /> Милий боже, в твоїм раї<br /> Чи я погуляю,<br /> Нагуляюсь?"<br /> Та й замовкла.<br /> Круг себе сумно озирнулась,<br /> На руки козеня взяла<br /> І веселенькая пішла<br /> На хутір бондарів убогий.<br /> А йдучи, козеня, небога,<br /> Ніби дитину, на руках<br /> Хитала, бавила, гойдала,<br /> До лона тихо пригортала<br /> І цілувала. Козеня,<br /> Неначе теє кошеня,<br /> І не пручалось, не кричало,<br /> На лоні пестилося, гралось.<br /> Миль зо дві любо з козеням<br /> Трохи, трохи не танцювала —<br /> І не втомилась. Вигляда<br /> Старий, сумуючи, під тином,<br /> Давненько вже свою дитину.<br /> Зустрів її і привітав,<br /> І тихо мовив: — Де ти в бога<br /> Загаялась, моя небого?<br /> Ходімо в кущу, опочий<br /> Та повечеряємо вкупі<br /> З веселим гостем молодим:<br /> Ходімо, доненько. — Який?<br /> Який ее гость? — Із Назарета<br /> Зайшов у нас підночувать.<br /> І каже: — Божа благодать<br /> На ветхую Єлисавету<br /> Учора рано пролилась.<br /> Учора, каже, привела<br /> Дитину-сина. А Захарій<br /> Старий нарек його Іваном. —<br /> Так бачиш що! — А гость роззутий,<br /> Умитий, з кущі вихожав<br /> В одному білому хітоні,<br /> Мов намальований, сіяв,<br /> І став велично на порозі,<br /> І, уклонившися, вітав<br /> Марію тихо. Їй, небозі,<br /> Аж дивно, чудно. Гость стояв<br /> ї ніби справді засіяв.<br /> Марія на його зирнула<br /> І стрепенулась. Пригорнулась,<br /> Неначе злякане дитя,<br /> До Йосипа свого старого,<br /> А потім гостя молодого<br /> Просила, ніби повела,<br /> Очима в кущу. Принесла<br /> Води погожої з криниці<br /> І молоко і сир козлиці<br /> Їм на вечерю подала.<br /> Сама ж не їла й не пила.<br /> В куточку мовчки'прихилилась<br /> Та дивувалася, дивилась<br /> І слухала, як молодий<br /> Дивочний гость той говорив.<br /> І словеса його святії<br /> На серце падали Марії,<br /> І серце мерзло і пеклось!
— Во Іудеї не було, —<br /> Промовив гость, — того ніколи,<br /> Що нині узриться! Равві,<br /> Равві великого глаголи<br /> На ниві сіються новій!<br /> І виростуть, і пожнемо,<br /> І в житницю соберемо<br /> Зерно святеє. Я месію<br /> Іду народу возвістить. —<br /> І помолилася Марія<br /> Перед апостолом.<br /> Горить<br /> Огонь тихенько на кабиці.<br /> А Йосип праведний сидить<br /> Та думає. Уже зірниця<br /> На небі ясно зайнялась.<br /> Марія встала та й пішла<br /> З глеком по воду до криниці.<br /> І гость за нею, і в ярочку<br /> Догнав Марію...<br /> Холодочком<br /> До сходу сонця провели<br /> До самої Тіверіади<br /> Благовістителя. І раді,<br /> Радісінькі собі прийшли<br /> Додому.<br /> Жде його Марія<br /> І, ждучи, плаче, молодії<br /> Ланити, очі і уста<br /> Марніють зримо. — Ти не та,<br /> Не та тепер, Маріє, сталаї<br /> Цвіт зельний, наша красота! —<br /> Промовив Йосип. — Диво сталось<br /> З тобою, доненько моя!<br /> Ходім, Маріє, повінчаймось,<br /> А то... — Й не вимовив: — уб'ють,<br /> На улиці. І заховаймось<br /> В своїм оазисі. — їв путь<br /> Марія нашвидку збиралась,<br /> Та тяжко плакала, ридала.
Отож вони собі ідуть:<br /> Несе з торбиною на плечах<br /> Нову коновочку старий:<br /> Спродать би то, та молодій<br /> Купить хустиночку до речі,<br /> Та й за повінчання оддать.
О старче праведний, багатий!<br /> Не од Сіона благодать.<br /> А з тихої твоєї хати<br /> Нам возвістилася. Якби<br /> Пречистій їй не дав ти руку,<br /> Рабами б біднії раби<br /> І досі мерли би. О муко!<br /> О тяжкая душі печаль!<br /> Не вас мені, сердешних, жаль,<br /> Сліпі і малії душою,<br /> А тих, що бачать над собою<br /> Сокиру, молот — і кують<br /> Кайдани новії. Уб'ють,<br /> Заріжуть вас, душеубійці<br /> І із кривавої криниці<br /> Собак напоять.<br /> Де ж подівсь<br /> Дивочний гость отой лукавий?<br /> Хоч би прийшов та подививсь<br /> На брак той славний і преславний!<br /> На брак окрадений! Не чуть,<br /> Не чуть ані його, ані месії.<br /> Аж люди ждуть чогось і ждуть,<br /> Чогось непевного. Маріє!<br /> Ти, безталанная, чого<br /> І ждеш і ждатимеш од бога<br /> І од людей його? Нічого,<br /> Ніже апостола того<br /> Тепер не жди. Тесляр убогий<br /> Тебе повінчану веде<br /> В свою убогую хатину.<br /> Молися й дякуй, що не кинув,<br /> Що на розпуття не прогнав,<br /> А то б цеглиною убили, —<br /> Якби не вкрив, не заховав!<br /> В Єрусалимі говорили<br /> Тихенько люди, що стяли<br /> У городі Тіверіаді<br /> Чи то якогось розп'яли<br /> Провозві стителя месії.<br /> — Його! — промовила Марія,<br /> І веселесенька пішла<br /> У Назарет. І він радіє,<br /> Що наймичка його несла<br /> В утробі праведную душу<br /> За волю розп'ятого мужа.
Ото вони собі ідуть,<br /> Прийшли додому. І живуть<br /> Повінчані, та не веселі.<br /> Тесляр колисочку дебелу<br /> Майструє в сінях. А вона,<br /> Пренепорочная Марія,<br /> Сидить собі коло вікна,<br /> І в поле дивиться, і шиє<br /> Малесеньке сороченя —<br /> Комусь то ще?<br /> — Хазяїн дома? —<br /> Надворі крикнуло. — Указ<br /> Од кесаря, його самого,<br /> Щоб ви сьогодні, сей же час,<br /> Ви на ревізію у город,<br /> У город Віфлеєм ішли.<br /> І зник, пропав той тяжкий голос.<br /> Тільки руна в яру гула.
Марія зараз заходилась<br /> Пекти опрісноки. Спекла,<br /> В торбину мовчки положила<br /> І мовчки за старим пішла<br /> У Віфлеєм. — Святая сило!<br /> Спаси мене, мій боже милий! —<br /> Тільки й промовила. Ідуть,<br /> Сумуючи собі обоє,<br /> І, вбогії, перед собою<br /> Козу з козяточком женуть:<br /> Бо дома ні на кого кинуть.<br /> А може, бог пошле дитину<br /> В дорозі; от і молоко<br /> Сердешній матері. Скотина<br /> Іде пасучися, рядком<br /> Ідуть за нею батько й мати<br /> І починають розмовляти<br /> Поволі, тихо. —Семіон<br /> Протопресвітер, — Йосип мовив, —<br /> Такеє-то пророче слово<br /> Сказав мені: —Святий закон<br /> І Авраама і Мойсея<br /> Возобновлять мужі єсеї.<br /> І каже: поти не умру,<br /> Поки месію не узрю! —<br /> Чи чуєш ти, моя Маріє?<br /> Месія прийде! — Вже прийшов,<br /> І ми вже бачили месію! —<br /> Марія мовила.<br /> Найшов<br /> Опріснок Йосип у торбині,<br /> Дає та й каже: — На, моя дитино,<br /> Поки що буде, укріпись,<br /> До Віфлеєма не близенько;<br /> Та й я спочину. Утомивсь. —<br /> Та й сіли на шляху гарненько —<br /> Полуднувать. Отож сидять,<br /> А сонце праведне швиденько<br /> Додолу котиться. І глядь!<br /> Сховалося, і смеркло в полі.<br /> І диво дивнеє! Ніколи<br /> Ніхто не бачив і не чув<br /> Такого дива. Аж здригнув<br /> Святий тесляр. Мітла з востоку<br /> Над самим Віфлеємом, боком,<br /> Мітла огненная зійшла.<br /> І степ і гори осіяла.<br /> Марія з шляху не вставала,<br /> Марія сина привела.<br /> Єдиную тую дитину,<br /> Що нас од каторги спасла!<br /> І, пресвятая, неповинна,<br /> За нас, лукавих, розп'ялась!<br /> А недалеко край дороги<br /> Отару гнали чабани<br /> Та й їх побачили. Небогу,<br /> Її й дитяточко взяли<br /> І у вертеп свій принесли,<br /> І чабани його убогі<br /> Еммануїлом нарекли.
До сходу сонця, рано-рано,<br /> У Віфлеємі на майдані<br /> Зійшовся люд і шепотить,<br /> Що щось непевне з людьми буде<br /> Во Іудеї. Гомонить<br /> І тихне люд. — О люди! люди! —<br /> Чабан якийсь біжить, кричить.-<br /> Пророчество Ієремія,<br /> Ісаія збулось! збулось!<br /> У нас, у пастирей, месія<br /> Родився вчора! — Загуло<br /> У Віфлеємі па майдані:<br /> — Месія! Іісус! Осанна!<br /> І люд розходивсь. Через час<br /> Чи через два прийшов указ<br /> І легіон з Єрусалима.<br /> Од того Ірода. Незриме<br /> Й нечуте сталося тоді.
Ще діточки сповиті спали,<br /> Ще купіль гріли матері,<br /> Намарне гріли: не купали<br /> Маленьких діточок своїх!<br /> Ножі солдати сполоскали<br /> В дитячій праведній крові!<br /> Такеє-то на світі сталось!<br /> Дивітеся ж, о матері!<br /> Що роблять іроди царі!
Марія навіть не ховалась<br /> З своїм младенцем. Слава вам,<br /> Убогим людям, чабанам.<br /> Що привітали, заховали<br /> І нам спасителя спасли<br /> Од Ірода. Нагодували,<br /> І напоїли, і дали<br /> Кожух і свиту на дорогу,<br /> І, небораки, додали<br /> Ослицю дійну. І небогу<br /> З її дитяточком малим<br /> І посадили й провели<br /> Вночі тайнйми манівцями<br /> На шлях Мемфіський. А мітла,<br /> Мітла огненная світила,<br /> Неначе сонце, і дивилась<br /> На ту ослицю, що несла<br /> В Єгипет кроткую Марію<br /> І народженного месію.
Якби де на світі хоть раз<br /> Цариця сіла на ослицю,<br /> То слава б стала про царицю<br /> І про великую ослицю<br /> По всьому світу. Ся ж несла<br /> Живого істинного бога!<br /> Тебе ж, сердешну, копт убогий<br /> Хотів у Йосипа купить,<br /> Та здохла ти. Мабуть, дорога<br /> Таки завадила тобі?
У Нілі скупанеє спить<br /> В пелюшках— долі, під вербою,<br /> Дитяточко. А між лозою<br /> З лози колисочку плете<br /> Та плаче праведная мати,<br /> Колиску тую плетучи.<br /> А Йосип заходився хату<br /> Із очерету будувати,<br /> Щоб хоч укритися вночі.<br /> З-за Нілу сфінкси, мов сичі,<br /> Страшними мертвими очима<br /> На теє дивляться. За ними<br /> На голому піску стоять<br /> По шнуру піраміди вряд,<br /> Мов фараонова сторожа,<br /> І ніби фараонам знать<br /> Вони дають, що правда божа<br /> Встає вже, встала на землі,<br /> Щоб фараони стереглись.<br /> Марія найнялася прясти<br /> У копта вовну. А святий<br /> Іосиф взявсь отару пасти,<br /> Щоб хоч козу ту заробить<br /> На молоко малій дитині.<br /> Минає рік. Коло хатини<br /> В повіточці своїй малій<br /> Той бондар праведний, святий,<br /> І гадки, праведний, не має,<br /> Барило й бочку набиває<br /> Та ще й курникає. А ти?<br /> Не плачеш ти і не співаєш,<br /> Гадаєш, думаєш-гадаєш,<br /> Як його вчити, навести<br /> На путь святий святого сина<br /> І як його од зол спасти?<br /> Од бур житейських одвести?
Ще рік минув. Коло хатини<br /> Коза пасеться; а дитина<br /> І невеличке козеня<br /> У сінях граються. А мати<br /> Сидить на призьбі коло хати<br /> Та вовну з кужеля пряде.<br /> Аж ось і сам старий іде<br /> З ціпочком тихо попід тином:<br /> Носив у город шапличок<br /> Продать. Йому медяничок,<br /> А їй немудрую хустину,<br /> Собі ж несе на постоли<br /> Ременю доброго. Спочинув<br /> Та й каже: — Доню, не журись.<br /> Царя вже Ірода не стало.<br /> Чогось увечері наївсь,<br /> Та так наївся, що й опрігсь.<br /> Такеє-то мені сказали.<br /> Ходімо, каже, у свій гай,<br /> У свій маленький тихий рай!<br /> Ходім додомоньку, дитино.<br /> — Ходім, — сказала та й пішла<br /> На Ніл сороченята прати<br /> В дорогу синові. Паслась<br /> Коза з козятком коло хати,<br /> А Йосип сина забавляв,<br /> На призьбі сидя, поки мати<br /> На річці прала ті малі<br /> Сорочечки. А потім в хаті<br /> Поморщив добре постоли<br /> Собі в дорогу. Та й знялись<br /> До сходу сонця, по торбині<br /> На плечі взявши, а дитину<br /> Удвох в колисочці несли.
То сяк, то так прийшли додому.<br /> Бодай не довелось нікому<br /> Узріть такеє! Благодать,<br /> Гайочок тихий серед поля, —<br /> Одна єдиная їх доля<br /> Отой гайочок! — і не знать,<br /> Де він кохався, і хатина —<br /> Все, все сплюндровано. В руїні<br /> Їм довелося ночувать.<br /> В ярок Марія до криниці<br /> Швиденько кинулася. Там<br /> Колись-то з нею яснолиций<br /> Зустрівся гость святий. Бур'ян,<br /> Будяк колючий з кропивою<br /> Коло криниці поросли.<br /> Маріє! Горенько з тобою!<br /> Молися, серденько, молись!<br /> Окуй свою святую силу...<br /> Долготерпенієм окуй,<br /> В сльозах кривавих загартуй!..<br /> Небога трохи не втопилась<br /> У тій криниці. Горе нам<br /> Було б, іскупленим рабам!<br /> Дитина б тая виростала<br /> Без матері, і ми б не знали<br /> І досі правди на землі!<br /> Святої волі! Схаменулась,<br /> І тяжко-важко усміхнулась<br /> Та й заридала. Полились<br /> На цямрину святії сльози<br /> Та й висохли. А їй, небозі,<br /> Полегшало.<br /> Єлисавета,<br /> Стара вдова, у Назареті<br /> З малим синком своїм жила,<br /> Таки з Івасем. Та й була<br /> Якась рідня їм. Вранці-рано<br /> Свою дитину, безталанна,<br /> Нагодувала, одягла<br /> І за святим своїм пішла<br /> У Назарет той до вдовиці<br /> В сусіду, в наймички проситись.
Дитяточко собі росло,<br /> З Івасем удовенком гралось.<br /> Уже чимале підросло.<br /> Якось вони собі гуляли<br /> Удвох на улиці, знайшли<br /> Дві палички та й понесли<br /> Додому матерям на дрова.<br /> Звичайні діточки! Ідуть<br /> І веселенькі і здорові,<br /> Аж любо глянуть, як ідуть!<br /> Отож воно, мале, взяло<br /> Другую паличку у Йвася, —<br /> Івась у коники ігрався, —<br /> Зробило хрестик та й несло<br /> Додому, бачте, показати,<br /> Що й він уміє майструвати.<br /> Марія ще за ворітьми<br /> Дітей зустріла, і зомліла,<br /> І трупом пала, як узріла<br /> Той хрестик-шибеннчку. — Злий!<br /> Недобрий чоловік, лихий<br /> Навчив тебе, моя дитино,<br /> Зробить оце! Покинь! Покиньї —<br /> А він, маленький, неповинний,<br /> Святую шибеничку кинув<br /> І заридав, і пролились<br /> Ще в перший раз младенчі сльози<br /> На лоно матернє. Небозі<br /> Ніби полегшало. Взяла<br /> У холодочок завела,<br /> В бур'ян, в садок, поцілувала<br /> Та коржиком погодувала,<br /> Свіженьким коржиком. Воно ж<br /> Попестилось собі, погралось<br /> Та й спатоньки, мале, лягло,<br /> Таки ж у неї на колінах.<br /> Отож і спить собі дитина,<br /> Мов ангеляточко в раю.<br /> А на єдиную свою<br /> Та мати дивиться і плаче<br /> Тихенько-тихо: ангел снить,<br /> То щоб його-то не збудить.<br /> Та й не догледіла. Неначе<br /> Окропу капля як огонь<br /> На його впала, і воно<br /> Прокинулось. Швиденько сльози<br /> Марія втерла, сміючись;<br /> Щоб він не бачив. І небозі<br /> Не довелися одурить<br /> Малого сина. Подивилось<br /> І заридало. Заробила<br /> Чи то позичила вдова<br /> Півкопи тую на буквар.<br /> Сама б учила, так не знала ж<br /> Вона письма того. Взяла<br /> Та в школу хлопця одвела,<br /> У ієсейську. Доглядала ж<br /> Сама його, сама й навчала<br /> Добру і розуму. Івась,<br /> Таки вдовенко, в його вдавсь,<br /> То вдвох собі й ходили в школу<br /> І вчились вкупочці. Ніколи .<br /> Ані пограється з дітьми,<br /> Ані побігає. Самий,<br /> Один-однісінький, бувало,<br /> Сидить собі у бур'яні<br /> Та клепку теше. Помагало<br /> Святому батькові в трудах.<br /> Якось по сьомому годочку, —<br /> Малий вже добре майстрував —<br /> Одпочиваючи в куточку,<br /> Старий на сина дивувавсь:<br /> Який-то з його майстер буде!<br /> Які-то люди з його будуть!<br /> Та взявши відер, кандійок,<br /> І батько, й мати, і воно<br /> Пішли на ярмарок у самий<br /> Самісінький Єрусалим.<br /> Хоч і далеко, так спродати<br /> Дорогше можна. От прийшли,<br /> Розташувались. Батько й мати<br /> Сидять собі та продають<br /> Добро своє. А де ж дитина?<br /> Побігло десь. Шукає сина<br /> Та плаче мати. І не чуть,<br /> Де ділося. У синагогу<br /> Зайшла благать благого бога,<br /> Щоб син її найшовсь. Аж глядь!<br /> Межи равінами дитина,<br /> Її хлоп'яточко, сидить<br /> І научає, неповинне,<br /> Як в світі жить, людей любить,<br /> За правду стать! За правду згинуть!<br /> Без правди горе! — Горе вам,<br /> Учителі архієреї! —<br /> І дивувались фарисеї<br /> І книжники його речам.<br /> А радість матері Марії<br /> Неізреченная. Месію,<br /> Самого бога на землі<br /> Вона вже зріла.<br /> Спродались,<br /> Во храмі помолились богу<br /> І веселенькі у дорогу<br /> Додому рушили вночі<br /> По холодочку.<br /> Виростали<br /> І вкупі вчились, ростучи,<br /> Святії діточки. Пишались<br /> Святії тії матері<br /> Своїми дітками. Із школи<br /> Путем терновим розійшлись<br /> Обидва. Божії глаголи,<br /> Святую правду на землі<br /> І прорекли, і розп'ялись<br /> За воленьку, святую волю!
Іван пішов собі в пустиню,<br /> А твій між люди. А за ним,<br /> За сином праведним своїм,<br /> І ти пішла. В старій хатині<br /> В чужій покинула його,<br /> Святого Йосипа свого!<br /> Пішла тинятись попідтинню,<br /> Аж поки, поки не дійшла<br /> Аж до Голгофи. Бо за сином<br /> Святая мати всюди йшла,<br /> Його слова, його діла<br /> Всі чула й бачила, і мліла,<br /> І мовчки трепетно раділа,<br /> На сина дивлячись. А він<br /> Сидить, було, на Єлеоні,<br /> Одпочива. Єрусалим<br /> Розкинувсь гордо перед ним;<br /> Сіяє в золотім вісоні<br /> Ізраїльський архієрей!<br /> Романський золотий плебей!<br /> І час і два мине — не встане,<br /> На матір навіть не погляне<br /> Та аж заплаче, дивлячись<br /> На іудейськую столицю.<br /> Й вона заплаче, ідучи<br /> У яр по воду до криниці,<br /> Тихесенько. І принесе<br /> Води погожої, і вмиє<br /> Утомлені стопи святі,<br /> І пити дасть, і отрясе,<br /> Одує прах з його хітона,<br /> Зашиє дірочку, та знову<br /> Під смокву піде. І сидить<br /> І дивиться, о всесвятая!<br /> Як син тон скорбний спочиває.<br /> Аж ось і дітвора біжить<br /> Із города. Його любили<br /> Святії діточки. Слідком<br /> За ним по улицях ходили,<br /> А іноді й на Єлеон<br /> До його бігали, малії.<br /> Отож прибігли. — О святії!<br /> Пренепорочнії! — сказав,<br /> Як узрів діток. Привітав<br /> І цілував, благословляя,<br /> Погрався з ними, мов маленький,<br /> Надів бурнус. І веселенький<br /> З своїми дітками пішов<br /> В Єрусалим на слово нове,<br /> Поніс лукавим правди слово.<br /> Не вняли слову! Розп'яли!<br /> Як розпинать його вели,<br /> Ти на розпутії стояла<br /> З малими дітьми. Мужики,<br /> Його брати, ученики,<br /> Перелякались, повтікали.<br /> — Нехай іде! Нехай іде!<br /> Отак і вас він поведе! —<br /> Сказала дітям. І упала<br /> На землю трупом. Розп'ялась<br /> Твоя єдиная дитина!
А ти, спочинувши під тином,<br /> У Назарет отой пішла!<br /> Вдову давно вже поховали<br /> В чужій позиченій труні<br /> Чужії люди. А Івана<br /> Її зарізали в тюрмі.<br /> І Йосипа твого не стало.<br /> І ти, як палець той, осталась<br /> Одна-однісінька! Такий<br /> Талан твій латаний, небого!<br /> Брати його, ученики,<br /> Нетвердії, душеубогі,<br /> Катам па муку не дались, —<br /> Сховались, потім розійшлись.<br /> І ти їх мусила збирати...<br /> Отож вони якось зійшлись<br /> Вночі круг тебе сумувати.<br /> І ти, великая в женах!<br /> І їх униніє і страх<br /> Розвіяла, мов ту полову,<br /> Своїм святим огненним словом!<br /> Ти дух святий свій пронесла<br /> В їх душі вбогії! Хвала!<br /> І похвала тобі, Маріє!<br /> Мужі воспрянули святії,<br /> По всьому світу розійшлись.<br /> І іменем твойого сина,<br /> Твоєї скорбної дитини,<br /> Любов і правду рознесли<br /> По всьому світу. Ти ж під тином,<br /> Сумуючи, у бур'яні<br /> Умерла з голоду. Амінь.
А потім ченці одягли<br /> Тебе в порфіру. І вінчали,<br /> Як ту царицю... Розп'яли<br /> Й тебе, як сина. Наплювали<br /> На тебе, чистую, кати;<br /> Розтлили, кроткую! а ти...<br /> Мов золото в тому горнилі,<br /> В людській душі возобновилась,<br /> В душі невольничій, малій,<br /> В душі скорбящій і убогій,
[11 листопада 1859.<br /> С.-Петербург]