МАЛОЛІТНІЙ (Друкується за виданням: Станіславів — Київ, в-во "Бистриця" — "Вернигора", 1924 р.) І. Відколи найстарші люди затямили, була коршма "Під кобилячою головою" або коротко "Кобиляча голова" збірним місцем відпочинку і попасу для тих людей, що вертали з четвергового торгу з міста. Коршма стояла посеред німецької кольонії Кайзерфельду на перехрестю доріг, що там розходилися в ріжні боки. "Кобиляча голова" відбивала від усіх сільських коршмів своєю огрядністю та чистотою так само, як і ціла німецька кольонія відріжнялася цим самим від других сіл. Місцеві Німці називали її не коршмою, а віртсгаузом, ставили до неї инші вимоги, як прочі галицькі селяне до своїх коршмів і вона мусіла примінитися до загальної фізіономії німецького села. Коршма була мурована, але без заїзду у сінях — на два боки. З одного боку сіней — праворуч були дві гостинні кімнати, з другого боку — ліворуч — теж дві кімнати, де мешкав орендар з своєю сім'єю. Друга гостинна кімната була краща першої. Столи були застелені коліровими скатертями, не було тут звичайних коршемних лав на вбиваних в землю ковбицях, лише деревляні ясеневі крісла. Перша кімната була призначена для поспільства і фірманів, у другій приймали дооколичну малоземельну "ходачкову" шляхту, економів, лісничих, та місцевих Німців кольоністів. Орендарем у цій коршмі був під той час Хаім Трахтен. Вже від дуже давного часу сиділи на цім орендарстві Трахтени. Коршма переходила з батька на сина. Теперішній орендар Хаім, або Хаімко, не старий ще чоловік, теж не подобав на звичайних сільських коршмарів. Носився гарно, говорив добре кількома мовами, ходив у чистій сорочці, в шовковій ярмурці, носив коротенькі пейсики, а для своїх гостей був незвичайно чемний. Орендарство не було його одиноким заняттям. То був у його так сказати б інтерес основний, а попри нього вів широку торгівлю збіжем і рогатою худобою. У звичайні дні була коршма звичайно пуста, бо в німецькому селі не було пяниць, котрі з коршми не вилазять. За це в неділі і свята забавлялися тут Німці, а в торговий день ці, що вертали з міста. У Хаіма кромі простої сивухи були инші кращі напитки. Тут можна було дістати ріжних запіканок з корінням і без коріння, меду, вина, пива і чаю з добрим пахучим ромом. Зараз, як тільки стали люди з торгу вертати, площа перед коршмою заповнилася фірами, візками, економськими тарадайками, та бричками, натачанками, якими їздили богатші шляхтичі. Знатніші гості заходили до гостинної з сіней другими дверми і тут засідали при столах, де кому було до вподоби. Тут творилися гуртки знакомих при окремих столах, гуторили, перечились, робили між собою умови, тощо. А коли часом приходило між підхмеленою шляхтою до гострішої суперечки, то зараз являвся там Хаімко між ними, кланявся шовковою ярмуркою і вмів "відразу або якусь нечувану, нераз видуману на борзі новину сказати, або щось веселого доповісти, або чим иншим заговорити, а все так, що суперечка перепинялась. Хаім ніколи не допускав до такого, щоб його дім споганити коршемною бучею або бійкою... Якраз того четверга, коли наша повість починається, сиділо тут пополудни кілька шляхотських гуртків заріцької та підмочарської шляхти і попивали свіже бачинське пиво... Поміж заріцькою шляхтою визначався пан Яким Гринів Тучко. Грубий широкоплечий у шляхотській суконній капоті і шляхотськім округлім кашкеті. То був чоловік певен себе, резонний і дотепний на всю губу. Як він став говорити, то всьо мовчало і пильно слухало. Він був депутатом шляхотської громади Заріче і вертав саме з міста з бецирку, де відбувалася сервітутова комісія над розмеженням пасовиска громади від двора. Він як раз оповідав Зарічанам про сю комісію, як він там обстоював громадську справу, як перечився з адвокатом двора і самим сервітутовим комісаром, поки на свойому не поставив. А тим часом приходило в гостинну чим раз більше шляхти, і кождий приставав до стола до своїх знакомих, витався з ними, казав собі подавати пива. Аж показався на порозі високий кремезний шляхтич пан Михайло Тачинський з Вербинців. Вклонився всім і зараз присів до Тучка, котрий його до себе запросив. Вони були собі кумами, бо Тучко держав до хресту найстаршого сина Тачинського. Тучко не перепиняючись оповідав далі Зарічанам про комісію. Як скінчив, почув з усіх боків слова признання, бо таки для громади виборов більшу пайку, чим усі надіялись... Тачинський, котрий лише кінця дослухався, аж в долоні плеснув: Браво, пане куме, вам справді коморніком бути, не то що. Що й казати, неодного комісари ви би в кут загнали, ми всі це добре знаємо. Ет! Що й казати,— говорив Тучко поправ-ляючи свій кашкет на голові і обтираючи рясний піт із свойого грубого карку цвітистою хустиною,— ко-либ я був покінчив школи... бодай тільки, що ви, куме, шо й до лацінської ходили... а я собі ось так самсучок, але що я знаю, то не лише для себе, але і з другим поділюсь, і другому радою послужу... Та що мені з моєї науки, з моєї лаціни,— каже Тачйнський,— хиба з гусьми та з телятами буду по лаціні говорити... Але маєте, куме, діти, то може і їм із вашої науки дістанеться, а у мене Бог дітей не дав, ні від першої, ні від другої жінки... Не журіться, ще будуть. Ви ще не старі, і ваша "малжонка" теж. Та воно так, що Господь не може людям догодити: одному недогода, що дітей не має, а другий марикує собі, що забогато дітей... Тим зовсім не маєте чого, пане куме, журитися. Дав Бог діти, то дасть і на діти... Шляхта почувши кінець висліду комісії не цікавилась вже більше дальшою розмовою Тучка з Тачинським і стали між собою про инше гуторити. В гостинній настав гамір, а куми вели між собою дальшу розмову, ніким не підслухувані, приблизившись до себе. — Так воно, куме,— каже Тачйнський,— ви правду сказали, і я маю в Бозі надію, що мене з моїми дітьми не покине, а поратує, а всеж таки у мене журба з ума не сходить. У мене дві дочки, вже й процвілі трохи, а нічого їм не трафляється. Доведеться дивитись на старости літ на їх сиву дівочу косу. До того ще треба моїх чотирох хлопців у школу давати, та хоч не всі вони будуть з науки хліб їсти, та підучити таки треба, щоби не схлопіли на селі до разу... — Не журіться, якось воно буде і ви ще добре дочок повіддаєте заміж. Тачинський прикликав Хаімка і казав поставити кварту доброго меду і дві шклянки. — На таке: якось воно буде,— говорить Тачинський,— розумному чоловікови годі спускатися. Треба самому щось робити, а тут ані руш! На торг дівчат вести годі, а у хату ніхто путній не трафля-ється... Тачинський поналивав шклянки медом і торкаючись з Тучком присунувся до його блище. От ви, пане куме, коли б ласка, могли б мені помогти, та якого дебелого зятя висватати. Ви чоловік бувалий, маєте широкі знакомства, то вам при добрій волі не було б важко, а мені ви зробили б велику прислугу. Признаюся вам, куме,— каже Тучко,— що я такими справами не занимаюся. У мене громадських діл доволі, але коли б що доброго попало під руки, то радо послужу, я не від того... Так не говоріть, пане куме,— у вас женихів до вибору. Тому, що ви своїх дітей не маєте, суд заєд-но наставляє вас опікуном. Маєте кількох таких пу-пілів, це всі знають. Ви маєте знакомства скрізь по шляхотських селах, то моглиб якого для моєї дочки вибрати... Тачинський говорив це немовби жартом і знову торкнувся до повної шклянки Тучка. — Гм! Куме, мої пупілі, то ще не женихи, а жов-тодзьоби, а як вже підростуть і стануть повноліт-ними, то я їм вже не опікун і самі про себе промишляють. — А хибаж малолітні не женяться? І так би можна зробити, а я би вам був за це дуже вдячний і знавбися на чемності... У Тучка зачало вже з чуба куритися, бо з міста виїхав по кількох чарках вина від Іцка. Тепер вицідив кілька шклянок доброго хмельного меду. На підпитку Тучко був все добре настроєний, ставав ніжний і любив пожартувати. Тоді він не міг відмовити людям, о що його просили, оскільки це не зачіпало його кишені. Тепер він підкрутив одного і другого вуса і каже: — Добре, я попробую, і ось зараз вам одного такого жениха представлю. Тучко повернувся до Хаімка і казав прикликати з надвору свойого фірмана Андруся. Хаім пішов перед коршму, а Тачинський думав, що Тучко так собі жартує. За хвилю війшов в гостинну молодий головусий хлопець, яких вісімнайцять літ віку з батогом в руці. Він був одягнений в шляхотську полотняну капоту, суконну камізелю і "пасові" шляхотські чоботи. Він зняв з голови кашкет, вклонився шляхті і приступив до Тучка: Вуйко мене кликали? Як ти там лишив бричку? Скрив усе під сидження, а знакомих попросив, щоб уважали на коні... Так, то мені подобається. На, шляхтичу, випий шкляночку меду! — Тучко наляв меду у свою шкля-ночку і подав парубкови...— Пий хлопче, аби тобі пси писки лизали!., і махай до коней. Так звичайно говорив Тучко, коли був на підпитку. Часом любив ще додати: ти гунцвоте оден. Андрусь випорожнив шкляночку і подякував, а опісля вклонився шляхті і вийшов. Тачинський придивлявся йому пильно. У хлопця було гарне лице і розумні очі... ^ А що негарний хлопець? — каже Тучко підморгуючи до Тачинського.— Дівчина як гляне на його, то аж горить... Хлопець справді гарний, та чи не замолодий він для моєї Зосі? Скажіть, куме, правду, бо може я помиляюся, але вашій Зосі буде вже 26 літ? —— Правду кажу, її вже двайцять вісім. Бо то так: перша Анна має вже трийцять не цілих, опісля була Зоська, потому було ще троє, шо повмирали. Ясько, ваш похресник має тепер дванайцять, ну... і так далі... А Андрусеви як раз минуло вісімнайцять. Скажіть мені ще одну правду: чи він вам подобався? Він не то що гарний, але який у його розум? До того й письменний, бо я його через три роки до дяка на науку посилив... Все добре,— каже. Тачинський,— але з оже-ненням йому би ще підождати, а опісля то моя Зоська ще більше відцвите. Видно було, що Тачинський зачинав холоднути. Навпаки Тучко що раз більше запалювався. Пізнав, що коли це склеїться, то Тачинський буде знатися на чемности і перекине йому дещо... — Що молодий?! Не кайся рано вставати, а замолоду женити... Я його таки мушу оженити, щоб хлопець не нівечився. До війська він не піде, бо одинак. Він сирота і вже від десять років живе в добрій господарській шляхотській школі під моєю рукою. Я його випрактикував і пізнав добре. Та бачите, куме, у мене хоч нема своїх дітей, то є ціла копиця громадських справ, і я хочу з тими опіками, які мені зі суду накинули, поволи покінчити і одної за другою позбутися. І так вороги говорять, що я добром ма-лолітного богатію. Отож я оженю Андруся, та хай йде на своє своїм промишляти... Ви куме, як хочете з того користати, то добре, а ні, то я з моїм крамом не накидаюся, а Андруся таки буду женити... Тачинський роздумав собі зараз, що шкода би не скористати, бо кращого зятя хиба що не знайде. За такого зятя варто і дещо заплатити, а Тучко за гроші все зробить. Тепер Тачинський нахилився Тучкови до вуха і шепнув: — Висватайте, куме, за сього хлопця мою Зоську, а не пожалую вам сотки ринських самими сороківцями, з "маткою божою". Тучко, хоч був добре хмельний, тямив на свою користь. Він підморгнув на Тачинського, начеб хотів сказати: "дешевенький з тебе купець" і каже: — Подумайте, куме, Зося від його десятьма роками старша... То інтерес для вас мов цукорок... Хлопець добрий, статочний, роботячий і письменний. Тачинський зрозумів відразу, о що Тучкови ходить. Дам стопятьдесять,— каже. А Тучко говорив далі: Не грає в карти, не п'є, а який господар! го го! під моєю рукою, моспане, вже тільки літ... вісім либонь, вже і забув. А ви знаєте, яка у мене тверда рука і голова не до позолоти, в добрій школі виріс. Вже і двіста дам і можу зараз завдаткувати. Ваше слово мені вистане... А який ви посаг для Зосі призначаєте? Мій Андрусь має свого поля двай-цять моргів опріч огорода. До того всі господарські будівлі, всі в добрім стані, ну — є також інвентар. То все у мене заховане добре, у великому пошанівку... бо то знаєте, у мене сиротинське то святе... У вашім Зарічу є моїх пять торгів пшеничної землі, і я це призначую для Зосі. То, куме, буде мало. Докиньте ще грішми на десять моргів і придане... Тільки не можу,— говорив Тачинський і розвів руками. Ви подумайте, що я, коли просити в суді дозволу на оженення малолітного, мушу виказати як на лопаті у сьому користь для малолітного. Вона старша від його о десять років, то вже з тої причини будуть в суді носом крутити. А тепер: він двайцять моргів, а вона лише п'ять. Якаж пропорція? Я боюся, що суд може відмовити дозволу. А ще одно поміркуйте: ми робимо початок, а з другою, то вже піде як по маслі. Ваша Гандзя старша від Зосі, правда? Два роки. Ви робите брилянтовий інтерес. Пара буде з них добра, бо вона дівчина статочна і розумна і поведе молодого хлопця як на шнурочку, куди схоче. Кажу вам, куме, що більше не можу дати, бо у мене ще суть діти і я маю супроти них обовязки і не можу їх кривдити... Тепер Тучко став побоюватися, щоби Тачинський не відскочив та щоб не пропав такий важкий хабар-чик. — Гм! — каже.— Ми ще про се поговоримо, тай до війта не підемо. Ви зі мною щиро, то і я з вами щиро, але пять моргів, то таки замало, і люди сміялибися. Воно так все водиться, що молода повинна внести в хату більше чим молодий, бодай півтора раза тільки. Я так далеко, задля приязни з вами, не йду, але ви ще таки щось відступите... Вони подали собі руки і поцілувалися. Другі шляхтичі, що це бачили, то хоч не чули, про що вони говорили, догадувались, що між Тучком а Тачинським зробився якийсь інтерес. Тучко, хоч і по пяному, не любив надармо цілуватися, а Тачинський не ставив би надармо аж три кварти меду... — Ну, куме,— каже Тучко,— нам хиба пора вже їхати... Тачйнський не перечився, прикликав Хаімка і заплатив. Опісля стали оба з шляхтою пращатися і вийшли до сіней. На хвилю в гостинній притих гамір, а як вже оба куми були в сінях, оден шляхтич станув на пальцях і, підносячи палець в гору, сказав півголосом: — Заложуся і забожуся, що Тучко знова загнув на якесь шельмовство... Усі стали сміятися. Тим часом куми вийшли перед коршму на площу таки добре хмельні, і держались попід руки. Тучко червоний мов бурак пересунув свій кашкет геть аж на праве вухо дашком. На чорному лиці Тачинського не було сього знати, але його великий ніс був цілком малиновий, а велика бородавка, що мов суниця сиділа на кінчику носа, насторчилась немовби хотіла вискочити з поміж корчика грубих волосків, що її околяли. Свіжий воздух, розігрітий сонцем ще більше їх порозбирав, і вони ледве на ногах стояли. Андрію! сюди, до рапорту,— крикнув Тучко.— Ти гунцвоте оден, пси би тобі писки лизали. Слухаю вуйку! Я присяду з паном Тачинським, бо ми ще маємо поговорити, а ти їдь сам, а у Вербинцях підожди на мене... Махай, щоб тобі пси марша грали..., а вважай, щоб хто покривала з брички не стягнув, бо вуха не твої... Можеби ми ще раз завернули, куме, та по чарці вишняку крвтнули,— каже Тачйнський.— Шельма Хаімко має пишний вишняк... Ні, куме, хиба другим разом... Тепер досить, бо шляхта з нас буде сміятись... Ми так, куме, до Хаіма до помешкання вскочимо... Він узяв Тучка під руку і пішли у двері, де Хаім мешкав, та тут ще вицідили фляшку вишняку. Опісля вже з бідою викараськались на тарадайку Тачинського. Обіцювали собі, що ще богато будуть говорити про своє діло, та обом повертались язики мов у постолах. Вони по кількох на силу пробурмочених словах стали дрімати хитаючись за кождим рухом тарадайки на всі боки. Тучкови злетів з голови кашкет і впав на ноги, а Тачинському зісунувся капелюх на очі. Прокинулись аж за мостом у Вербинцях, де ждав Андрусь і задержав Тачинського фірмана. Тучко з бідою переліз на свою бричку і Андрусь поьіз його додому. II. Яким Гринів Тучко, це така замітна не лише в За-річу, але в цілому повггі особа, що слід з ним блище познакомиться. Ще змалку показував по собі, що він не сотворений по звичайному шляхетському шабльонови на звичайного шляхтича хлібороба. Від малого хлопця був непосидючий, та заєдно йому чогось нового невиданого забагалось. Від господарської праці тікав як міг, а тимчасом до чого другого показував не аби який хист та вдачу. Був дотепний і гострий на язик. На своїх ровесників дививсь як на людей вищої породи. Любив ними послугуватйся для своєї користи, вже тоді, як пас з ними коні та корови. У пятнайцятому році життя покинув батьківську хату і пішов на послугу до інженерів, що ставили цісарську дорогу і побув при них кілька літ. Відтак і їх покинув і вернув додому, ь. навчившись навіть письма. Батько не знав, що з ним робити, бо до нічого не хотів братися. В селі з його сміялися, бо одягався в панську одежу, яку приніс зі собою. Та.він не робив собі з сього нічого, дививсь на всіх з гори і відтинався своїм гострим язиком. Тай тепер не всидів довго. Скоїлось тоді польське повстання 1831 і він пішов туди з иншими охотниками. Так піймали його Москалі в полон, іде заки зайшов на місце і везли в Сибір. Та йому поталанило втечи, як передягся за дівчину. Вернув додому, та тут вже не застав ні батька ні матері... Остало їх четверо. Старший і наймолодший брат пішли до міста вчитися заробляючи самі на себе. Сестра віддалась за місцевого шляхтича. Остала батькова хата порожна. Тепер засів тут Яким і зачав хазяйнувати. Йому було тоді 21 років. Зачав від сього що оженився на другому селі з.молодшою шляхтянкою, котра принесла у віні кілька моргів поля, дві корови і пару коней. Се було конечно потрібне, щоб зачати як так господарити. Та Тучкови і тепер не хотілося братись за роботу, не хотілось ні орати ні сіяти. Введення хазяйства перет дав на жінку і приняв наймита, а сам став промишляти, чим попало. Був баришівником при купні, давав людям поради і збирав зиски, де лише далось. Вертівся коло панів-дідичів, вислугувався дворам. Кож-де діло, колиб лише приносило йому користь, було добре, нічо не смерділо... Молода жінка не могла собі з господарством дати ради. Ізза того виходили ріжні суперечки. Тучко сварив на жінку, лаяв її, а то і побивав. Опісля став Тучко за економа в дворі в Вербинцях, та недовго там усидів. Він так знущався, так гнобив панщинний народ, що аж бецирк у те вмішався і пан мусів платити пошкодованим кари, аж поки начальник повіту не змусив пана — Тучка зі служби відправи. Але пан був дуже з Тучка вдоволений та, хоч під напором влади мусів його відправити, не зривав з зносин. Так дотягнув Тучко 1848 р. Дітей у нього не було. Тоді він перебрався на Угорщину і вступив до польського легіону, що боровся проти Австрії по стороні Угрів. Служив там при артилерії. Колиж Москалі Мадяр присмирили, Тучко втік з другими в Туреччину і осів в болгарському місті Шумлі. Тут він став торгувати, чим попало. Його товариші Поляки, що враз з ним втекли, не знали, як собі дати раду і дуже бідували. В чужому краю, не маючи життєвого досвіду, не знаючи бесіди народа, серед якого прийшлось їм жити, вони були примушені звертатися о поміч до практичного Тучка. Пани стали продавати Тучкови дорогоцінности, які при собі мали: годинники, лан-цюшки, перстені. Тучко навчився за той час трохи по болгарськи та по турецьки. Зразу приймав усе те до продажі, поки не розробив на стільки грошей, що міг сам купувати або брати під застави, котрі невикуп-лені на час, пропадали. Назбиравши того добра більше, він возив це у Ан-дріянопіль або Царгород і там продавав з добрим баришем. Хоч усі бачили, як їх Тучко скубе, не могли без його обійтися. Він став їм дуже потрібний і через це поробив богато знакомств із знатними Поляками, котрі відтак добувши амнестію повернули домів. З цеї загальної амнестії скористав і Тучко і вернув з другими додому. Богато Поляків було у Тучка довжниками і тепер йому все поверталося. За цей час хазяйство Тучка дуже підупало, та він собі дуже того до серця не брав. Привіз гроші і кілька дорогоцінностей, поплатив довги, докупив землі, худоби, коней і міг тепер поміритись з першими дуками в Зарічу. Приймив аж двох наймитів, дві наймички і хлопця поганяча. Сам не господарив і знова полишив все на жінчиній голові, а сам узявся як давніше за инші діла. Заходивсь з панами і всюди мав вступ. Не оден пан, що побував на еміграції в Туреччині, мусів признати, що коли б не Тучко, не дав би собі був ради. Коштувало це богато, але таки діло було зроблене і поратунок знайшовся. Пани вживали Тучка до ріжних довірочних місій, а він вмів із всього брати для себе користь. По більшій части побував поза домом. Жінка господарила сама. За те, що не могла собі дати ради, він її лаяв і побивав. Вона небога взялась з одчаю до горівки і в запою шукала забуття та розради. Опріч цього жінка здавалась йому зовсім чужою людиною, бо на своїй мандрівці від неї відвик, а привик до иншого життя. Вона стала для його непотрі-бом, якого треба конечно позбутися. Напослідок вона виснажена працею і горівкою, топтана і бита чоловіком, знесилилася зовсім, занедужала і вмерла... Сусіди, що бачили її нужденне життя, коли почули про її смерть говорили в оден голос: "Добре, що Господь змилувався над небогою і забрав її до себе, бо якеж її життя було?" І Тучкови начеб світ відкрився, начеб камінь із грудей зсунувся. Зараз по похороні став оглядатися за иншою дружиною, та вже між шляхту на село не заходив. Йому треба було жінки не простої, що не вміє кави зварити, а з панська. Знайшов собі в місті вдову по урядникови якогось нищого чина і не довго залицяючись оженився. Та друга його жінка Тереса була собі з вашеця, письменна, говорила по польськи, вміла по панськи варити, смажити конфітуру і з панами поводитися. А ті пани частенько до Тучка навідувались за своїми ділами. Пани знаючи у Тучка прихильність до польської справи, по заведенню конституції, покликали його послом до віденського парляменту із сільської курії і таки його вибір переперли. Тучко зараз справив собі нову чумару з петлями, польську довгу камізолю начеб жупан, шовковий пояс і конфедератку з чотирма рогами. На злість місцевому священикови, що уходив у Поляків за загорілого святоюрця, одягся пан посол по польськи і пішов до церкви, куди впрочім не заходив. Священик аж скипів із пересердя і став на проповіди лаяти всіх перевертнів. Шляхта підсміхалася, бо всі знали, до кого цей мід пється. Вони сміялись відтак із Тучка та з його рогатої шапки, коли Тучко не витерпівши сьої колючої проповіди, вийшов і попрямував додому. Шляхта, що стояла довкруги церкви, стала жартувати собі з Тучка... Бачите, як пан депутат носа в гору дре? — каже оден. Передягся як дідич... А тямите, який він ходив, коли вернув від індзі-нірів? Акурат як жидик, а тепер що? Зробився великим паном там десь між Турками... Хто то його знає, яким побитом він там доробився... Та, хай би доробився як хоче, Бог з ним,— говорив старий Луць Качкенович,— але не ладно воно покидатися своєї батьківської одежі. Виглядає начеб курку павиними перами пообтикав... Поїхав Тучко до Відня і сидів там так довго, доки реакційне австрійське правительство не розігнало парляменту. Тоді і Тучко вернув з другими додому. Та незабаром Тучко знайшов собі инший інтерес. Поляки стали наладжувати повстання, котре вийшло 1863 р. Тучко відгукнувся перший до організаційної роботи, а пани знаючи його меткість та проворність, радо його до комітету приняли. По цілім краю роз'їздилися емісарі. Тучко приймав їх у себе і перетримував то на оборозі на сіні, то на вижці, то далеко у полі на стіжках з сіном, годував і відсилав ніччю далі. Так само робив відтак з повстанцями. О тім не знав ніхто, кромі жінки і одного наймита Равра, також шляхтича і далекого рідняка. Тучко належав до тайного повітового організаційного комітету, а Поляки бачучи його старанність, уповажнили його збирати народовий податок на ціли повстання. Як ці податки Тучко збирав, хай про те говорить історія, але Тучко попав як раз на свій шлях і був у свойому живлі. Він не вмів ні читати ні писати, то не одно забув, та й воно при йому прилипло. Через цю неграмотність він знова часом два рази почислив це, що раз видав. Иншого разу його зрабували австрійські урльопники, що з наказу старости чатували і переловлювали повстанців, що перекрадались за кордон, а Австрія як дуже льояльна супроти російського царя, перепиняла формування повстанчих відділів. Зноваж раз, як вчинилася в одному селі револьта мужиків проти панів, що у дворі зїхалися, пропали там Тучкови візок і коні і цілий фонд, який зібрав на повстання, а він ледве з душею втік. Він так говорив на комітеті, і божився, що це правда і йому повірили, і розуміється, за бричку і коні звернули шкоду. Він так вмів говорити, що мусілося йому вірити. Тучко брав з повстанчого фонда на ріжні інтендантські видатки для війська, а вже відома річ, що ще ні оден інтендант з голоду не вмер. А коли навіть у правоправній державі мало є таких дурних інтендантів, щоб їх можна на крадіжці перелапати, то воно ще тяжче у повстанців, де всьо мусить вестись потай. По ліквідації сього повстання, коли то Лянгевич скапітулював на австрійській теріторії, всьо пропало, пішло в воду і нікому не хотілося викликати інтендантських процесів, на які по російсько-турецькій війні спромоглась Росія і воловодилась з цим кілька років. Поляки не зважилися того розпорпувати. Із всього остала лише многоязична фама, яка у цілому повіті показувала пальцем на трьох патріотів, а між ними на Тучка, котрі повстання справді "виграли" і добре пошилися. Тучко був у все втаємничений, як бувший ко-мітетовий і для того ніхто з Поляків не важився його зачіпати. На те, що при йому прилипло, треба було махнути рукою, та ще йому пособляти і охороняти його. Він з того користав повними пригорщами, бо ніхто його, правду кажучи, за руку не зловив — і він робив у повіті, що йому подобалося. Оповідали За-річане, що він раз стрінув на селі бідного жида міняйла, і за це, що жид не знаючи його не вклонився, так його побив палицею, що сердегу добрі люди аж на фірі завезли додому на третє село. Иншим разом він стрінув старого мужика, котрий за організацією руських легіонів р. 1848 дістав ордера. Тучко зірвав йому ордера в неділю перед коршмою і припняв собаці до хвоста. Пішло донесення до прокураторії, розпочалось слідство. Тоді Тучко до панів, котрим це дуже подобалось, а вони так справу замяли, що з Тучка зробили пяницю і справа пішла в забуття. Тому, що Тучко мав всюди добрі плечі, його вибирали Зарічане за делегата до всіх громадських справ і комісій. Так само в повітовім суді ніхто з ним не міг справи виграти. Тучко знався на чемйости і вмів пана судію вшанувати натураліями, котрі возив два рази в рік без огляду на це, чи мав під той час який процес, чи ні. Одну шляхтянку, що зважилась з ним процесу-ватися за межу, так спроцесував, що коли б була шляхта не випросила подаровання судових коштів, була б пішла з торбою. Завдяки добрим відносинам Тучка зі судом дісталось йому кілька масних опікунств над богатими сиротами, котрими він вмів так зручно орудувати, що мовляв: беріг майна малолітного, але за себе не забував. Таким то способом дісталася йому опіка і над малолітним Андрусем Гороцьким. По смерти його батька і матери, у котрих Андрусь був одинаком, остало гарне шляхотське хазяйство з двайцять моргами землі, будинками і інвентарем. Вправді у Андруся були близькі свояки, та вони ока-залися судови замало дотепними орудувати таким знатним майном і їх відкинули, а заіменували опікуном Тучка такого крівного, що мовляв, приший кобилі хвіст. Він забрав зараз хлопця з цілим інвентарем і дви-жимостями до себе. Той інвентар за вісім літ, розуміється, трохи перетерся. Землю обробляв Тучко сам, а хату винаймав. Тепер Тучко став паном на шість-десяти моргах землі. Тепер було вже трох наймитів, дві наймички і два погоничі. За третього погонича (Тучко орав тепер трома плугами) був Андрусь, доки не виріс на парубка і сам став плугатором та косарем. Андрусь ходив до дяка на науку через три роки, та лише тоді, як не було пильної господарської роботи. Під рукою опитного наймита Равра, про котрого вже говорилося, жив Андрусь до вісімнайцятого року життя. Правду сказати, що та тверда рука не вийшла йому на зле. Він навчився усякої господарської роботи. Равро до усього був мистець. Крім роботи в полі він знав гарно прясти, сплітати мотузе і ткати пар-тянки на шлиї і уздениці. Того всего навчився Андрусь, та ще заходив до сусіда колодія і придивлявся роботі вісняком, гиблем і долотом. По місцевому звичаєви він кликав Тучка вуйком. • За рахунки з адміністрації майном малолітного Тучко не турбувався, бо складав їх, як сам хотів, а суд не дививсь йому на пальці... Тим часом Андрусь виростав на дуже гарного хлопця. Набрав сили, був із свого положення вдоволений і веселий та гарно співав в крилосі, хоч Тучко не був з сього вдоволений, бо з місцевим священиком жив в незгоді. Так було аж до хвилі, коли Тучко договорився з Тачинським і загадав Андруся оженити з Зосею Тачинською. НІ. Вернувши того памятного четверга до дому Тучко ледви при помочи Андрія і наймички зліз з брички, посіпав жартома Андруся за вухо, сказав йому: ти гунц-воте! і поплівся в чотири боки в хату. Ще відпочав трохи на ґанку на лавці. Пані Тереса була на це приготована, що муж може вернути з міста хмельний і приладила для його постіль вистеливши її перинами і подушками. Тучко витаючись із жінкою поцілував її у . руку, назвав своєю панею, шляхтянкою і аж тепер при її помочи пішов у світлицю. Сказав відразу, що нічого не буде їсти, лише випивби води з цукром. Вона зараз принесла в збанку студеної води, до котрої всипала вишневої конфітури. Тучко випив все відразу, похвалив жінку, що вона така добра хазяйка, що за нього дбає, повернувся до стіни і зараз уснув. Пані Тереса справді знала, чим йому угодити, ніколи з ним не перечилася і тому він жив з нею цілком не так як з першою. Андрієви, що не привик до напит-ків, випитий в "Кобилячій голові" мід та ще на голодний шлунок пішов в голову і він підхмелився теж. Та він знав свій обовязок і не пішов в хату, ні нігде в холод, поки не обійшов як слід коней, напоїв їх, підкинув свіжої трави і не спрятав брички у возівню. На дворі вже смеркалося, в хаті, де челядь зійшлась вечеряти, засвітили світло. Андрусь війшов сюди, звитався з вуйною, цілуючи її в руку. Вуйна зараз по першім слові пізнала, що йому куриться з чуба. — Де ви оба так обпіячились? А деж би? "Під кобилячою головою..." Аз ким? Богато було шляхти? Було богато, як все, та вуйко лише з Тачин-ським забавлялися, навіть разом відтак їхали аж до вербинецького моста. Добре покумались,— каже вуйна і дала йому їсти молочної каші. Андрій був дуже сонний. Зїв кілька ложок і пішов на оборіг спати, де мав ціле літо своє леговисько в сіні. Вуйна ні раз цим' не бентежилась, що муж і його пупіль впилися. Це така звичайна річ між шляхтою, що його ніяк не можна назвати пяничанням, таке "десь колись при оказії". На другий день усе пішло своїм ладом. Андрій устав найранше, обмився студеною водою під керницею, помолився і побудив челядь. Він тепер заступав хазяїна, хоч усім заряджав Равро. Тучко спав до пізна і устав тоді, як вже всі були при роботі. Сьогодня йому дуже ваготіла голова від учорашнього перепсію. Жінка принесла йому кілька квасних огірків, які він схрупав. Але вставати не було чого спішитися. Пані Тереса не питала його про вчерашнє. Як сього буде треба, то він сам скаже, а коли ні, то при спо-сібности довідається. Від Андруся знала вже, що чоловік напивався з Тачинським і сего поки що було для неї досить. Як жінка прийшла у хату і на хвилину присіла, він заговорив сам, Знаєш що Тереню? Андруся треба буде оженити... Чи не замолодий ще? Як зійдеться таких двох жовтодзьобів, то яке то буде господарювання? Тож бо й є, що я не хочу, щоб зійшлись два жовтодзьоби, як ти це добре завважала. Для його треба трохи старшої і статочнішої жінки. Ой! бійся Бога, як такого молодика женити зі старшою, як світ йому вязати. Краще булоб, колиби він ще при нас побув кілька літ, та розуму і статоч-ности набрався. Воно би так повинно бути, та я боюся людських язиків. Вже й тепер плещуть, що я користаю з майна і дорібку малолітнього. А на що мені того? Він ожениться і буде сам господарити, а однак без мого дозволу нічого не зможе зробити, бо моя опіка скінчиться аж з його повнолітністю. Воно все добре, та мені жаль, що хлопець світ собі занапастить. Він сам ще вибирати не знає, бо не має досвіду, а хто зна, на що натрафить... Я вже знаю, якої йому жінки треба і вже я її помітив... Хтож це такий? Ти ще не знаєш родини Тачинських з Вербинців, хиба його самого. Мусимо там незадовго поїхати і роздивитись. Там є дві доньки. Я би вибрав для Андруся молодшу Зоську і з тою його вженимо. Я жадної з них не бачила і не знаю, що казати... Побачиш. Доїдемо там на другу неділю і Андруся візьмемо з собою. Та ти йому не говори про це ще нічого. Він мігби розхляпати по селу і певно знайшлибися такі, що сталиб його відмовляти і баламутити хлопця проти мене. Як сам придивиться, і йому Зося подобається, тоді скажемо. Він не має пристойної одежі. Як такого повеземо в конкури? Я о тім вже думав, і тому відложив нашу поїздку аж на другу неділю. Завтра субота і я пішлю на коні Равра до Підмочарів до кравця Йоська, щоби сюди ставився на понеділок у вечір. В понеділок рано я їду з Андрусем до міста за сукном і шкірою на чоботи. Йоган за тиждень їх зробить, а Йосько зшиє. Про це все я хотів поперед усього з тобою порадитись... — Правду кажучи нема над чим радити, бо так буде як ти хочеш... Такою податливістю пані Тереса всьо зробила з чоловіком, чого хотіла, що розуміється, не спротивлялося його плянам для задуманої користи. Вона і тепер прочувала якусь користь і тому не противилась хоч замір женити Андруся з дівкою о десять літ старшою, видався їй безглуздим. Вона знала що її муж практичний на всі лади не дармо запивав могорич з Тачинським і так сильно підхмелився. Очевидно, що при могоричу вони діло задумали, а в такім разі всі перечення на ніщо би не здались і тільки закаламу-тилиби супружу гармонію... Найблищого понеділка поїхав Тучко з Андрусем до міста. Цим разом не ставали бричкою на вільному місці під голим небом а заїхали до заїзду. Тучко казав Андрусеви попрятати всьо з брички, що могло-би пропасти, віддали нагляд над кіньми якомусь попівському фірманови і пішли оба до склепу. Андрусеви і в голову не прийшло, що вуйко задумує. Вуйко каже: — Йдемо хлопче до суконного склепу. Треба тобі взяти на нову капоту, та камізельку. Нині вечером прийде Йосько з Підмочар і пошиє тобі. Андрусь видивився на вуйка, звідкіля йому на таку щедрість зібралося? До тепер він йому нічого нового не куііив, а все давав перероблювати зі свого переходженого. Вуйко відгадав його думку, і говорив далі: — Ти небоже вже виріс і пора тобі поміж людей, пора зачати працювати самому на себе. Андрусь почухав потилицю. — Хибаж мені зле у вас? Я би собі бажав, щоб так усе було... — Говори здоровий! Вічно парубком тобі не бути. Ти господарська шляхотська дитина і час тобі вже подумати о жінці... Це було для Андрія ще більше несподіваною новиною. На згадку жінки він почервонів мов бурак. Йому здавалося, що вуйко так собі жартує з його. Тому він опамятався і подивився на Тучка питаючо... — Я ні раз не жартую... Тобі треба оженитися, тай годі... Андрій почув тепер, що в йому відбувається в цій хвилі якась переміна, що він перестає бути тим, чим був досі, а переміняється в якусь иншу людину, старшу кілька літ і статочнішу? Він має женитися, стати своїм хазяїном, у своїй власній хаті, там де тепер мешкає за чиншом римар Людвік. До того: з ким він буде женитися, і що робити — він ще не додумався, бо в його голові клубилися думки без ладу і не мав часу їх впорядкувати. Зайшли так до суконного склепу і Тучко казав дати собі сивого сукна на шляхотську капоту-чумарку, позаду густо складану, на штани і камізолю. Відтак пішли дальше по склепах і Тучко купиз шляхетський кашкет 1 шкіру на пару шляхотських "пасових" чобіт. Те все передав Тучко Андрусеви, казав занести до заїзду і добре сховати в бричку, йому самому дав дві шістки на перекуску, а сам пішов ще поладнати, що казала жінка до хати купити... Незадовго поїхали до дому. Андрій їхав мов не при памяти. Його думки ще не впорядкувалися. Тим, що недавно почув від вуйка, він і втішився і страшно йому перед найблищим будучим робилося. Тучко прикликав зараз шевця Йогана, передав шкіру і наказав, щоб до суботи чоботи були готові, а то він йому голову оскубе до посліднього волоска. Над вечером прийшов і Йосько кравець. А що? Приніс з собою всі кравецькі причандали? Ну, ну, певно, що забрав усе, не знаю, чого так пильно? Слухай Йосю. Ось на того молодого шляхтича маєш до шабасу зробити шляхотську чумарку, штани і камізолю. Як не зробиш на час, то не показуйся мені більше на очі. Ну, ну, якось воно буде. Той Йосько, кравець з Підмочар міг повеличатися, що був шляхотським кравцем. Цілу осінь, зиму і весну мандрував зі своїм братом по дооколичних шляхотських селах від хати до хати і шив одяги. Його робота була добра, крій складний і тому шляхта його любила. Як Йосько став брати міру з Андрія, Тучко каже: — Роби трохи на "зріст", бо він ще молодий, роз-ростеся, а сукно добре і так швидко не зноситься. Однак на превелике здивовання стрінувся Тучко перший раз з протестом Андрія. Ні Йосю, беріть міру не на зріст, а так припасуйте добре. Як з сьої чумарки виросту, то справлю собі иншу... Я тобі кажу, що ти того не розумієш, каже Тучко — шкода такого сукна. Це сукно, вуйку, моє і не дароване, а я не хочу виглядати як пудало на воробці, не хочу, щоб капота висіла на мені начеб зі старшого брата. Впро-чім заки я розростуся до сьої капоти, то вона постарі-ється. Але Тучко не любив, щоб з ним перечитись... Так буде, як я кажу, — каже твердо Тучко. Га, коли так, то ця капота не буде для мене, і я її за ніщо в світі не вберу. Андрій хотів вийти з хати. Тучко мусів сим разом уступити. Чекай, варіяте, не відходи, хай вже буде по твойому. Памятайте Йосю, щоби мені капота гарно лежала в поясі і на плечах, бо вам роботи не прийму і між людьми розголошу, що ви "фушер",— каже Андрій. Робота кравецька і шевська була готова на свій час. Та переміна, котру Андрій у собі помітив від першої хвилі, відбувалась у йому дальше. Він ходив мов у хмелю. Робота його не бралась, а в його голові свер-лувало одно питання: з ким хоче його вуйко оженити? Тепер Андрій став у думці перебирати поміж місцевими дівчатами, котраб для його була найліпша? В Зарічу було чимало гарних шляхотських дівчат відданиць. Він був певний, що вуйко полишить йому вибір, або бодай спитається, котра йому до вподоби? До тепер він ще ніякого вибору не зробив. Дівчата були йому байдужі. Він з ними забавлявся, танцював, жартував, але о жениханню навіть не подумав. Серце його ще спало твердим, хлопячим сном. Та вуйко з ним не говорив про те ні слова, а він сам соромився питати. В неділю одягся Андрій в нову одежу і так пішов до церкви і став в крилосі, а відтак на хорах співати. Виглядав дуже гарно і всім подобався. Дівчата соромливо на його зиркали. Ровесники завидували йому такого гарного вбрання, а старі шляхтичі дивувались, звідкіля у Тучка взялась така щедрість? По обіді казав Тучко Ладити наймитови бричку, а Андрієви казав сідати на козлах побіч фірмана. Тучко передягся по святочному. Надів чумару, в якій їздив до Відня, оперезався шовковим поясом і вбрав свою конфедератку. Тучкова одяглась по мі-щанськи, взяла на голову шовковий чипчик, а на груди припняла золоту брошку і на руки золоті брансолєтки. Обоє прикрасили пальці золотими персте-нями. Поїхали так на вдивовижу цілого Заріча. Як раз тоді шляхта по старому звичаю повиходила на село і тут посідала над потічком до сусідської недільної розмови. Го-го! Щось великого в лісі здохло,— говорив до сусідів Лесів Ясьо Слотило, котрий Тучка сердечно не любив,— наш депутат поїхав певно до вер-бинецького пана з своєю магніфікою в гості... Та по що вони возилиби Андруся з собою? Ви бачили? Не їхав як фірман, а як панський син. А бисьте знали, що Тучко Андруся за сина прийме і все йому запише. Бодай так рак свистав, та вош кашляла,— каже опять Ясьо. Не говоріть, не говоріть! В могилу прецінь з собою не забере... То я вам скажу: не говоріть, не говоріть! Я Тучка ліпше знаю, як ви всі. Він би за гріш козу до Львова на ярмарок пігнав. Взяти, то він взявби, але коли йому сказати: дай, то він на те вухо не чує. На гроші то він дуже ласий, і від малолітного не одно при йому прилипне... Ви, Янє, такі лихі на Тучка за той процес, що ви його програли. А бігме, що не правда. Процес процесом. Я може не оден процес програв з другими, а живу з ними по Божому та по сусідськи. Я шляхтич і за процес з ніким не гніваюсь... От я програв процес з Яцевим Петром о межу... Правда Петше? — каже звертаючись до Яцевого Петра.— А опісля то ми оба на одній фірі зі суду вертали, по дорозі могорич випили, а нині живемо по сусідськи. Я не хлоп, щоб із за процесу битись, або гніватися. Але ви всі не знаєте Тучка так, як я, бо ми оба ровесники. Ви всі не знаєте того о!...— він показав рукою в напрямі Тучкової хати...— За гроші він рідну маму продавби... — Та щоби і як любив гроші, то з собою в могилу не забере, а комусь лишить... А старий Семьонів Дмитро Штокало каже: Панє Янє! ви бігме переборщуєте, і осуджуєте чоловіка... Вуйку! Не говоріть. Ви добрий чоловік і кож-дого за доброго вважаєте. А ви мали час за Тучка також дещо знати. Впрочім спитайте Поляків, як то було у Тучка з тими грішми, що в.они на повстання збирали... От краще я замовчу... Ей не говоріть так, Янє, бо як Тучко довідається, то вас завдасть до суду за образу гонору. Най завдає,— горячився Ясьо,— я того хочу, а тоді я покличу свідків на правду, як Бог на небі... Гадаєте, буцім-то він сього не знає, що я таке говорю? Я йому самому сказав це раз у вічі, а не скаржив і сидів тихо. Хоч як догадувалися, та ніхто не вгадав, куди Тучко поїхав. О тім, щоб він поїхав з Андрусем на об-зорини і взагалі, щоб загадав такого дітвака сватати, нікому і на думку не прийшло. Тимчасом Тучки заїхали до Вербинців до Тачин-ського. Вони догадувались, що сьогодня приїдуть гості, бо всьо було приготовлене на їх приняття. Усі були дома. Причепурили хату і приодягнися наче у празник. Посідали всі довкруги стола у світлиці і стали пити каву. До того Тачинська з дочками понаставляли на столі всячини: білого хліба, масла, меду в кришках. Вони хотіли показатися, що ось то вони не які небудь шляхетки, а люди заможні, богатирі, і всього у них подостатком. Зося услугувала гостям і вертілась по хаті. Тачинська сиділа при столі з гостями. Розмова велась на біжучі теми виключно про господарські діла, про сьогорічний урожай, піни на збіже і на худобу. А відтак Тучко завів з Тачинським річ про політику, про недавнє повстання і чому воно не повелось. Тачинському посилав польську газету вербинецький дідич і він богато начитався. Тучко не радо про це говорив і зійшов на те, яке то було повстання на Угорщині, який то був Кошут, котрий кілька разів кликав його до себе і радився, що йому робити, як Москалі прийшли на Угорщину. — Ти, каже Кошут, чоловік бувалий, був вже в повстанню в р. 1831, то скажи будь ласка, чи ті Москалі справді такі небезпечні люди, як про них говорять? — Кажу вам куме, як мене видите живого, що Венгри булиби Австрію розбили, і Москалі булиби не порадили, колиб не зрада того злодія Гергея... Відтак став оповідати про свою еміграцію по Туреччині. А ті Болгаре, то цікавий собі, бачите, народець. Знайте, що вони на Різдво замість пшеничної куті так як у нас, їдять зарений біб... Що ви кажете! З медом? Та де з медом. Я навіть не знаю, чи є у них мід, бо там у Щумлі, де я жив два роки, я ні одної пасіки не видів. А чи то правда,— питає Тачинська,— що Турки мають по кілька жінок на раз? Правда. Хто богатший, то той і більше жінок має, та вони на тім пункті дурні, бо нераз собі чоловік з одною жінкою не може дати ради... От говорите, куме, не так як треба,— говорила Тачинська.— Ви хиба собі жартуєте і не маєте себе самого на думці. Певно, що я не про себе говорю,— поправлявся Тучко, дивлячись на свою жінку,— але знова не я оден жонатий на світі. А з моєю небіжкою, то самі здорові знаєте, як важко мені було жити... За той час сидів Андрусь при столі не знаючи, що з собою робити. В такому товаристві він ще ніколи не бував і не знав поведенції. Робив те, що і другі, поводився так як і вуйко, дивлячись пильно на його. До того він чув, що всі на його дивляться, проверчують очима, особливо Тачинська і панни, а це його ще більше бентежило. Дививсь на його і вуйко і вуйна. Вони бачили як хлопець мучиться і Тучко каже: — Тебе, шляхтичу, наша поважна розмова мало цікавить, хоч ти хлопець статочний. Йди собі поміж панни, а ви панни забавляйте його, як знаєте, щоби не скучав... Андрій встав від стола, а тепер ще більше не знав, що з собою робити. Тепер йому стало ще більше ніяково. Він як живе, ще ніколи з такими дівчатами не забавлявся. В Зарічу дівчата, забави, вечерниці, весілля, де можна потанцювати, заспівати, пожартувати, то зовсім не те... Дівчата взяли його зараз поміж себе, посідали окремо і завели з ним розмову, бо він не знав, як зачинати. Андрій сидів мов на шпильках понизивши очі. — Пан Андрій любить цвіти? Як які. Як вийду весною на сіножатку, то там тільки цвітів, що аж за очі хапає. А так коло хати, то люблю рожі. А танцювати пан Андрій любить? — питала Анна. — Не все. Тоді хиба, як є охота і легкі чоботи... Розмова на тім припинилася, бо не стало їм теми з тим дикунчиком. Але обом паннам хлопець з виду дуже подобався... Тачинська, котра тепер місто дівчат поралась коло гостей, дивилась пильно за молодими. Поміркувала собі, що ті люди з ріжної "сфери" не годні забавлятися розмовою. Вона прикликала до себе старшу дочку і піддала їй, щоб забавлялись в "талярка". Цю забаву вони добре знали, бо не раз забавлялися в талярку у місцевого економа, або лісничого. До тої забави треба більше людей, тому прикликала також і двох старших братів, котрі побували тепер на вакаціях. Тачинська виняла з комоди білесенького таляра і подала дочці. Посідали всі кругом і розпочалася забава. Андрієви пояснила Зося, що біля його сиділа, як йде ця забава і він розрухався. Тепер не треба було говорити. Забава йому подобалась. Частенько доторкався руками Зосіних рук. Зразу воно його бентежило, але опісля йому було любо, кілько разів доторкнувся дрібної руки Зосі. Опісля забавлялись в пожмурки — панаса. І при тім Зося частенько стикалась з Андрієм. Відтак завели дуже модну іграшку "пташка". Обі панни Тачинські дуже гарно співали, у Андрія був теж нічого голосок. Та поки співали пісеньок панських, котрими саме "пташок" начинається, він мовчав. Колиж Зося заспівала своїм милим голоском нашу пісоньку, тоді і Андрій дав себе знати і показав, що вміє. Його голос усім дуже подобався. Ціла сімя Тачинських була співуча і відразу ціла хата залунала співом. Навіть старий Тачинський не втерпів, покинув товариство старших, пристав до гуртка молодих і підтягав баском. Відтак треба було "судити фанти", котрі при пташку назбиралися. Андрусеви присудили за фант танцювати коломийки. Він узяв Зосю. Другі йому приспівували, а він опять дав себе знати. Пішов присюдами, опісля загуляв такого вертака, що у Зосі аж дух захопило. Тучко притупцював ногою до такту, підспівував та підморгував до Тачинського, диви, мовляв, яка з них буде гарна "пара", а в душі собі думав: "вже непри-міння Андрусь засилився". Зося, як і її сестра зовсім не були гарні з лиця. Обі подобали на батька, були чорні мов циганки і обі мали великі носи, горбаті і закривлені, одним словом "вірменські". Але у Зосі була гарна стать, чорні очі та чорне мов смола волосся. Гостина протягнулась до пізна, бо по фантах запросили до вечері, а опісля знова зачались співи і проспівали всі знані пісні. Аж наприкінці всі Тачин-ські заспівали гуртом одну звісну що йно по шляхетських двориках пісоньку, яку привіз Ясьо переписану. Була це пісня з сольом, котре співала Зося, а рефрен співав хор. Сіяв мужик просо, жінка каже: мак! Ой так, чи не так, хайже буде з проса мак... Сіяв мужик жито, жінка каже: гречка! Щоб не була суперечка, хайже буде з жита гречка... Ой мужу, мій мужу, вчини мою волю, Та поскачи козачка ти передімною... Аж тут мій мужище взявся за бочище, Гоп! гоп! жінко моя, хайже буде воля твоя. На загальне бажання мусіли пісню повторити і Андрусь мав нагоду навчитися її зараз і затямити арію. Вже було пізно в кіч, як Тучки вибрались до дому. Тачинські супроваджали їх ліхтарнею аж до вулиці. На дворі було зоряно і ясно. На пращанню стали себе взаїмно запрошувати в гості і Тачинські обіцяли слідуючої неділі приїхати до Заріча до Тучків. Усі були вдоволені. Андріеви шуміло в голові, начеб вода по лотоках билася. Він ще довго не міг заснути на оборозі на свіжому пахучому сіні... IV. Хоч пізно Андрусь заснув, та прокинувся рано, як звичайно ранше всіх і став до своєї буденної роботи. Запорядив між челядю, що треба і поїхав в поле з плугом. Тепер опять почув в собі переміну. Вчера увійшов між таких людей, яких до тепер не знав. Тепер війшов в товариство трохи кращого шляхотського дому буцімто трохи панського. До сьої пори він повертався лише між простою шляхтою, а хоч його вуйко держав себе з вашеця, то гостей у себе не приймав і товариських сходин з Зарічанами не заводив. Тучко підтягнув добре меду і спав довше. Коли прокинувся, жінка зараз принесла йому каву і завели розмову про вчерашню гостину. — Як тобі Зоська подобалась? Нічого собі дівчина, тільки чи не застара вона трохи для Андрія тай... не гарна з лиця. Вигадала ти не знать що... я тобі кажу, що у них будуть дуже гарні діти, бо він гарний хлопець. Впро-чім дуже гарна жінка, то морока, бо треба її перед хлопцями берегти... Мені здається, що Андрусь вже засилився. Ти бачила, як він з нею вчера гопака витинав, аж любо було дивиться? То пара начеб для себе викроєна. Здається, що чорт сім пар постолів сходив, заки таку пару дібрав. Вони і полюбляться, побачиш, а по Тачинських можна поміркувати, що дівчина статочна і господарна, а Андрусеви такої жінки як раз треба. Лише не можна справи засипляти, а треба піддувати огонь, щоб не погас... Андрусь вернув з поля і сказав вуйкови, що нині робилося. Тучко його за це похвалив. А що тобі хлопче по вчерашнім снилося? Не снилося нічого, бо не було на те часу. А подобалося тобі? Чому... я вигулявся, аж ноги боліли... А де ти гунцвоте так гуляти навчився? — Вуйко потермосив його жартом за вухо.— Скажи гіль-таю: подобалась тобі дівчина, і котра з них краща? Краща вони жадна не є, але Зося краще співає, і складно танцює. — То дуже добрі дівчата і з доброго шляхетського гнізда... Придивися тій Зосі ліпше... В найблищу неділю приїхали до Заріча Тачин-ські цілою фірою. І знова сиділа заріцька шляхта над потічком гуторячи. Були тут ці самі люди, що минулої неділі бачили, як Тучки кудись їздили. А що? Не говорив я,— каже Ясьо,— що Тучко щось загадує? Тепер знаємо де він їздив, а тепер той носатий йому церемонію робить... Та що вас, Янє, так чужі справи тай чужі носи обходять?— каже старий Дмитро... Вуйко, вуйко! Краще б ви мовчали. Тучко загнув собі щось, я так нюхаю, а все скропиться на тім біднім малолітнім, кажу вам. Та чейже Тучко не схоче такого молокососа з тою носатою дівкою женити... А звідки ви знаєте, що ні? Хай лише Тачйнський пообіцяє Тучкови "куку в руку" то Андруся з відьмою оженить, не то що. Я його знаю ліпше, як ви всі. Ясьо устав, сплюнув з пересердя і пішов до дому... Тимчасом у Тучків йшла забава ще краще, чим минулої неділі. Тучко розохотився і прикликав музик, і гуляли аж поза північ. Андрусь вже не був такий несмілий, як попереднього разу і вибирав то одну то другу Тачинську аж до утоми. Він поводився як чоловік бувалий. Вже навчився як з дівчатами говорити та забавляти їх. Коли вже гості від'їхали, Тучко запорядив Андру-севи, що на завтра робити, хоч до тепер не дуже цим турбувався, а наприкінці каже: — Слухай, Андрусю, як тобі Зося подобалась, то будемо сватати... — Хибаж вона пішлаби за мене? — Та хиба ти дурний, чи що? А чомуби не пішла? Хиба ти який недоїдок? Ти хлопець на свойому місці і негірший шляхтич від Тачинського, а до того й небідний... Подумай добре, і скажи мені отверто як рідному батькови, а я Зосю за тебе висватаю... Тачинський мусить дати в посагу ту нивку, що в нашім селі за рікою, ну, тай то ще не все, бо дасть більше в грошах і в приданім. Ти маєш, Богу дякувати й свойого досить і відразу станеш першим шляхтичем в селі. Бо я тобі правду скажу, що в Зарічу нема для тебе відповідної пари. Брати тобі до такого господарства яку просту шляхтяночку не ялось. Я знаю це по собі, що значить жінка проста без оглади, а що значить жінка з вашеця. У тебе будуть инші люди бувати і инакше їх приняти треба. До такого якраз Тачинська добра, бо то люди вже трохи з вищого світа... Подумай над цим, а тепер йди спати. Андрій поцілував вуйка в руку і поліз на оборіг, але довго його сон не брався. Він перебирав в голові те, що нині почув. Сватати?.. Він знав, що перед слю-бом треба когось посватати. Знав це від тої хвилі, як йому вуйко купуючи сукно, сю думку піддав, але кого сватати, то він об цім до нині не думав. Тепер вуйко вказав йому панну. Вона не зовсім гарна, бо чорна мов циганка і великий у неї ніс. Та се нічо. За те вона співає гарно мов соловій. Особливо цю пісоньку про мужика, яка йому дуже подобалася і підспівував її ходячи за плугом. Але вона й роботяча мусить бути, бо руки у неї цілком не панські, а такі з мозілями і посідані... Андрій до тепер не знав, що то таке любов? Йому нераз хотіло сміяться, як бачив залюблених старших парубків, що вистоювали цілими годинами попід хати своїх любок, щоби знайти хвилю поговорити. Він того не міг зрозуміти. Питання ще це — булоб не зараз ще у його повстало, колиб йому не підсунули гадки на женихання. Тепер він почував в собі щось неясне, незрозуміле і йому здавалося, що любити то те саме, що ожениться, мати діти, коли вродяться. Вуйко показав йому дівчину, яку треба засватати. З того всего найгарніше було це, що він, як ожениться, стане своїм самостійним господарем, нікого не треба слухати а робити так, як йому буде найкраще здаватися. Тоді він зможе купити собі сідло і підучити коня під верх і купити собі стрільбу. До стрільби він мав велику охоту ще з малку. До тепер не мав спромоги купити собі стрільби, бо не мав за що, а вуйко на це певно не давби грошей. Андрій вже навчився стріляти від Цибульського. Кілька разів стрінув його, як полював на заяці або куропатви, то все випросив собі зо два стріли, а за це давав йому трохи пшениці або огородовини зі свойого власного поля, що не вважав за гріх. Цибульський говорив, що з його буде добрий стрілець, бо має добре око і певно держить стрільбу в руках. А вжеж Цибульський знається на тім, бо сам служив у війську, а тепер веде у себе рушницький варстат і направляє для панів фузії. Коли тепер Андрій роздумував над своєю будуч-ністю, то у всіх його міркованнях на першому місці стояла рушниця, сідло і кінь під верх. Решту уявляв собі як річ побічну, яка головно вела до сьої ціли. З тих його мірковань видно було, як той молодий хлопець задивлявся на супруже життя, на жінку, любов. Він ще був дитиною-хлопцем, його серце ще спало і на глибші почування не було місця. Він ще про одно думав, як його ровесники будуть йому завидувати, що він ранше всіх стане господарем, матиме жінку, їздитиме верхом і стрілятиме з своєї власної фузії. Ці думки держались його тепер мов репях кожуха. Колиб йому тепер хто сказав, що він не буде жениться, або колиб у сьому станула яка перешкода, то він уважавби себе нещасливим і покривдженим. Тепер став також думати і про Зосю. Вона роботя-ча, то правда і певно знає всю господарську роботу. Але він їй не дасть ні коров доїти, ні коло свиней та гусей ходити, бо ось і вуйна сього не робить. Треба буде приймити наймичку до простої роботи, бо шкода до того людини з таким гарним голоском. Як йому буде можна їздити верхом на сідлі і піти на заяці з стрільбою, то і його жінка не повинна бабратись в гною, бо того навіть перша ліпша голопята економка не робить. А що до стрільби, то треба порадиться з Цибуль-ським. Може він сам має що на продаж? Так воно булоб найкраще, бо колиб дещо попсувалось, то за-разби і направив. Ей! Колиб так вуйко ще перед весіллям дав на це гроші! Треба з ним про це при добрій нагоді поговорити. З такими думками він заснув... Через цілий час відтак був Тучко для Андруся дуже добрий і ласкавий. Ні раз на його не крикнув, не сварив, а то була велика невидальщина, бо Тучко як зачне, бувало, за що небудь або таки так нізащо сварити, ганьбити, кричати, то було чутно аж в другий кінець села. Тепер усе, що Андрусь зробив або запорядив в господарстві, було добре і бездоганне. Якось по тижни говорив вуйко Андрусеви: Знаєш, Андрусю, воноб добре було, колиб ти у найблищу неділю поїхав до Тачинських, як що ти рішився там жениться. Не треба дівчини відступати, щоб її часом хто не хопив з перед носа. Добре, то поїдемо знова... Ні, ми не поїдемо. Мені не випадає так часто їх наїздити, але поїдь ти сам і то не бричкою, а на коні, по кавалєрськи... Та я сідла не маю. Візьми моє, те, що на вижці зложене. Воно цілком добре, як нове. Ти поїдь, там тебе гарно приймуть, а ти з паннами забавляйся. Тепер тобі "до сього вже не треба вчителя, бо ти штудерний і вмієш собі дати раду, начеб на сім зуби зїв... Ся думка Андрієви дуже подобалася. Що инше сидіти як околіт соломи на візку, а що инше приїхати на коні, на сідлі з канчуком за холявою. Так можна краще подобатися. Він так і зробив. В найблищу неділю причепурився, осідлав коня і поїхав до Вербинців. Шляхта що його бачила, як виїздив за ворота із Тучкової оселі, звернула на це зараз свою увагу. — Ого! бідна курка перестала вже жити,— говорив Лесів Ясьо. — Яка курка? чия? — спитало кілька голосів. Та вжеж, що не моя, ні ваша, лише Тачинського. Не догадується, що мусіли там курку зарізати на пошановання такого гостя. Та що ви, Янє, говорите так загадками? Говоріть прямо, щоб вас зрозуміти, до кого пєте. Якіж бо ви недогадливі! Боже! Не бачили, як малолітний лише що поїхав на коні в параді? А куди поїхав, то легко відгадати. Тучки з Тачинськими вже від кількох неділь гостюють себе, співають та гуляють. Я кажу, що то нове шельмовство. Може малотітний буде сватати котру з Тачин-ських? Та що говорите? То ще жовтодзьоб, а там дівки вже наче доспілі огірочки. Вже би давно час вибрати та наквасити... Такий доспілий жовтенький огірочок добрий на насіння... Та то й є, що на насіння... Ростіте, та множі-теся, говорить святе письмо. А хиба вже у нас в Зарічу нема своїх дівчат гарних та статочних і молодих, як раз для малолітного під пару? — каже одна шляхтянка, яка собі Андруся вже давно для своєї Марині кмітувала... Захотіли ви, Стефанова, такі курки не для нас бідної простої шляхти. Тучко навчив вже Андруся дерти в гору носа. Така Тачинська, то не наша заріцька шляхтянка... — Слухайте, Янє,— обзивається старий Штока-ло.— У вас дуже гострий язик, і жде як хто на його попадеться, то пропав. Вам все щось привиджується якийсь чорт на стіні мальований. Я вам кажу, що тут нічого нема. Де воно можливе, щоби вісімн&йцять-літного хлопця женити, і до того ще з дівчиною о яких десять літ старшою? Чейже не подуріли... Лесі в Ясьо прижмурив око і перехилив голову як півень, що дивиться на сонце: — Вуйку!? ану заложімся... о що заклад йде? що ви ставите? Я кажу, що висватають Андруся з Тачин-ською, а ви кажете, що ні... Старий Дмитро обрушився, Ет! щось вигадуєте... Я о таке не закладаюся. А видите, а видите,— ви програлиби заклад... Я їх умови не чув, але міркую по тім, що своїми очима бачу, та по тім, хто тут грає... Я ще заложивбися, що Тачинський мусів обіцяти Тучкови добре "хвостове" *, коли та пара зліпиться. Колиби так було,— каже оден шляхтич,— то Тучко запише своє малолітному і прийме його за сина. Смійтеся, з того нічого не буде. То хиба в могилу з собою забере? Комуж це лишиться? Ви забуваєте, що у Тучка цілий гальман ** братаничів і братаниць та все те голодне і на готове ласе. Тепер пішла розмова по гуртках між шляхтою про те, чи можливе, щоби такого молодика женити з дівчиною о десять літ старшою, та до того ще носатою і поганою? Кождий знав покликатись на якісь примі-ри, що так було і то нераз, що старі баби віддавалися за молодих хлопців, котримби мамою могли бути, а десять літ ріжниці в віку, то ще не таке велике айвай. Але мами, що мали у себе відданиць, не були з того раді, що тепер почули. * Баришівне, яке платять від худоби на ярмарку. ** Неозначене число. Тепер усі були тої думки, що Андрусь сватається до одної з Тачинських і така вістка пішла по селі луною. Тимчасом Андрій доїздив до Тачинських. Незнать чому, але під самими воротами зробилося йому якось ніяково під серцем. Почував себе дуже несмілим. Попереднього разу був не сам, а з вуйком і вуйною, і було йому відрадніше. Тепер був полишений сам собі, свому власному дотепови. Тачинські приняли його дуже радо. Старий прикликав наймита і казав взяти від панича коня, а гостя повів у хату. Дівчата довгенько не виходили до гостя, вони прибиралися і чепурилися, бо сьогодні нікого не надіялися. Зараз після кави піддали дівчата думку, щоб піти в садок погуляти, бо справді днина була гарна, а сидіти в хаті зі старими і скучно і душно. Старших хлопців вже не було в дома, бо на цім тижні поїхали вже до школи. В дома були обі дочки і вісімлітний хлопчик. У Тачинського був гарний садок і пасіка, бо він вмів коло того ходити. Овочу сього року було доволі і дуже гарного. Галузя аж згиналося до долу під тяга-ром овочу. Це для Андруся була велика примана, бо ні в його городі, ні у вуйка садовини не було. Молоді розмовляли весело, заїдали спілі яблока і грушки. Андрій осмілився. Роздивляючися по деревах побачив одну однісеньку гарну грушку так високо на дереві, що ніяк не можна було до неї дібратися. Андрій звернув на неї увагу, а дівчата говорили, що ця грушка хиба дротиком привязана, бо що ні трясли деревиною, кидали патиками, та не могли її рушити. А я її зараз дістану,— похвалявся Андрусь. Дуже високо,— каже Ганя. Для мене не високо,— похвалявся Андрусь. Він миттю зняв з себе чумарку, стягнув чоботи і мов кіт поліз на грушку. Знімався що раз вище. Здавалося, що ось ось гиляка під ним зломиться... Він таки дібрався до грушки і зірвав її враз з хвостиком. Хвостик узяв в зуби і так само зліз до долу. Дівчата плескали в долоні і хвалили його меткість. Попробуйте, яка добра грушка, аж розпливається в губі. Для себе я її не доставав,— каже Андрій,— ми зараз побачимо, кому вона дістанеться. Він поклав грушку коло себе на траві і став швидко одягатися. Колиб троянський принц Парис Анхизенко на горі їда у Трої був такий дотепний як Андрій Гороцький, не бувби накоїв Троянцям такої халепи віддаючи яблоко найкращій богині. Андрусь, хоч не знав сьої історії про Париса і трох богинь, зробив розумніше. Взяв дві нерівні стебелинки трави, відвернувся від дівчат, затиснув нерівні кінці в кулак. — Котра панна витягне довше стебельце, тій і грушка дістанеться. Панни взяли за стебельця і потягнули враз. Довше дісталось Зосі. Вона дуже зраділа, що доля для неї показалася така ласкава. — Але ви, пане Андрію, мусите зі мною поділитися, побачите, який то смачний овоч, дайте мені ножика. Вона зараз розрізала грушку і подала половину Андрієви. На це дивилась ізза вугла хати ніким не помічена Тачинська. їй це дуже подобалось, що Андрій так справився, а ще і тому, що грушка дісталася Зосі, та що обоє нею поділилися. Вона вважала це за добру ворожбу для своєї дитини. Вона зараз того четверга довідалася, як Тачинський вернув з міста, що Тучко обіцяв висватати їх Зосю за Андруся. Придивляючись молодому шляхтичеві, вона за кождим разом винаходила в ньому якусь нову прикмету, і раділа, що її дитині таке щастя траф-ляється... Андрій схрупав свою половинку і каже: — Коли підмастили горло, так можеби дещо заспівали? Десь зараз і старий Тачинський в садку зявит^ся, посідали всі на траві і стали переспівувати свій репертуар. Люди ставали на вулиці та слухали. Тачинський виймив цигарку і почастував Андрія... Дякую, я сього не вживаю. Вуйко й сам не курить і мені не позваляє. Та ви вже кавалір, і кожду роботу в хазяйстві вмієте, і до плуга і до коси і до серпа, вам вже можна-би люльочку закурити... Це правда, що я вже кожду роботу роблю, але вуйко не позваляє. А маю я критися на кутах з люлькою, та ще якого нещастя з вогнем наробити, то краще мені не братися до того. Впрочім,— говорив далі підсміхаючись,— вуйка не послухати, то трохи небезпечно. Це вам, пане Єнджею, лише на похвалу виходить,— говорила Тачинська.— Ваші ровесники у своїх батьків інакше роблять, по коршмах гуляють, випити люблять, а що своїх грошенят не мають, то скубнуть який гарнець пшениці у батьків, та у коршму несуть. Ну, ну, хайби так хто вуйкови зробив,— каже Андрусь сміючись.— А вже колиб коршмареви при-йшлось жити з таких, як я, то незадовго пішовби з торбою. Тачинські не знали на радощах, що їм робити. Тачинський обітував собі, що за такого зятя дасть Тучкови кромі обіцяних сороківців, ще і одного російського імперіяла, яких мав кілька схованих ще з того часу, як Москалі переходили через Галичину на Угорщину. Пересиділи так та перебалакали, доки Тачинська не покликала всіх вечеряти. Недаром Лесів Ясьо жалував курки, бо того дня Тачинська аж тром куркам життя вкоротила. До вечері вніс Тачинський меду з льоху. Тачинська вміла добрі вина варити з овочів, а меду і овочів було у них доволі. При вечері було весело, як ще ніколи. Андрій сидів біля Зосі і частенько заглядав в її карі очі. При курятині не міг собі 3 вилками дати ради, то порадив собі так, що взяв курячу лапку в пальці і каже: Вибачайте, панство, але старші пальці чим ві-дельці. Браво, пане Гороцький, от це мені подобається. Ви, пане Єнджею, вмієте собі всюди дати раду. По вечері, по одній чарці меду (Андрій не хотів більше пити) пішли знова дівчата з Андрієм у садок. За хвилю прикликала Тачинська Ганю в хату, а там-ті обоє лишилися самі, і проходжувалися по стежці. Вечір був дуже гарний. Небо було погідне і зоряне. Десь ізза гори била луна від ясного місяця, що ще не вспів усьому мирови показатися. У воздусі розходились пахощі спілих овочів і цвіту. Андрій ішов побіч Зосі, а далі взяв її за руку, і любенько розмовляли. Тепер вже не треба було зачинати розмови від цвітів, як першого разу, бо розмова сама від себе бралася і плила весело, мов жерельний струмочок, якому ніколи води не забракне. — Панно Зосю,— говорив Андрій не зупиняючись на ходу,— мій вуйко Тучко говорив мені, що я мушу неминуче женитися. Чи ви не піднеслиби мені печеного гарбуза, колиби я до вас сватів прислав? Такого питання Зося ще сьогодні не сподівалася. Вона почула, що її лице горить від крови, що у голову набігла, а серце дуже затріпалося. Я вам не противна, колиб лише тато та мама не противились. О цім хиба нема що говорити. Коли мене сюди вуйко привіз, то певно, що вони вже чогось договорилися. Тепер якось так склалося, що їх руки сплелися і вони поцілувались саме під цею грушею, на котру Андрій задля одної грушки так драпався. Та вони й не прочували, як за ними з бючим серцем зорила потай Тачинська. Тепер вона порушила корчем порічок і вони стрепенулись. — Мені вже пора їхати,— каже Андрій,— завтра у мене праця, а вуйко їде до суду. Тачинська поступилась їм з дороги у сторону, а вони нічого не догадуючись пішли в хату. Андрій зараз розпращався і у сяєві місячної ясної ночі вертав до Заріча. Годі змалювати його почування і стан душі того вечера. Він лише це цамятав, що сталося це що мало статися. Вуйко вказав йому дівчину, яку має брати, а він покінчив діло просто з моста. Він освідчився, а вона це приняла. З сього вийде весілля, а він опісля стане своїм хазяїном від нікого незалежним на своїй батьківщині, не мусітиме нікого слухати, а навряд він сам буде приказувати... З цього він був вдоволений. Бо від хвилі, як вуйко піддав йому думку женитися, опіка стала для него важкою і рад би з під неї освободитися. Розуміється, що при тому не сходило йому з думки сідло, верховий кінь і стрільба. На сідло ще час, доки може вуйкового вживати, але про стрільбу вже й тепер можна подумати. Як вернув до дому, то вже всі спали. Обійшовши коня він поліз на оборіг і зараз заснув. Тачинська, коли вже гостя виправили, шепнула чоловікови, що сталося. Він аж перехрестився, бо його задушевне бажання було близьке до сповнення. Зося вийде заміж за такого чоловіка, що кращого не можна було собі вимріяти. Нічого казати,— говорила Тачинська,— хлопець мов мальований... А який він статочний! Прошу мені такого другого показати,— щоби не курив, не пив, не грав в карти... А справний на всю руку. Тучко говорив мені, що він в дома знає сам всьо зладити, що треба при господарстві. Зося, коли потрафить ним покермувати, буде з ним щаслива. Вже я її навчу, як має робити. Треба конче до того довести, щоби вона ним кермувала, а не він нею, бо він ще молодий і недосвідний. Тепер під твердою рукою Тучка то він добрий і слухняний, отож місце Тучка мусить заняти Зося. Тільки ви обі вважайте, щоб не переборщити, бо як раз не поведеться і він вирветься з під її впливу, то всьо пропало. Ти знаєш мій досвід і практичний розум і знаєш мене. Всі бачуть і говорять, що наші дочки на тебе похожі з лиця, а на мене похожі вони із вдачі. Я вже знаю, як робити, а Зося мою думку перейме і зрозуміє. Вона мусить взяти його під свою руку, поки він ще молодий. Опісля... ти знаєш, що жінки раніш старіють, чим мущини — але за той час він повинен вложитися і привикнути, а тоді всьо буде добре. Тачинські цілком заспокоїлися і спали цілу ніч мов на пахучих рожах. Другої днини Андрій устав як звичайно, виправив плуги в поле покладати, а сам остав дома. Йому пильно було сказати вуйкови, що сталося і тому ждав в дома, доки вуйко не прокинеться. З того вуйко певно буде вдоволений, а це треба використати і про стрільбу заговорити... Тучко здивувався вставши, коли побачив Андрія в дома. Він повинен був поїхати з третим плугом. Тучко поморщив чоло... Добрий день вуйкови! Я вчера був у Тачинських. Ну і що? — Всьо гаразд! Я вчера вечером поговорив собі з Зосею розумне слово... — Яке ж це розумне слово? — А вжеж так, як вуйко хотіли. Коли вже маю її брати, то я її спитав, чи не дістану гарбуза, коли старостів пришлю... — Ти справді так сказав? А вона що? — А як я мав сказати інакше? Я думав собі: як не схоче, то скажу їй "падам до нуг" тай перестану воловодитись, і зачну шукати за иншою. Але вона не відмовила мені, лише покликалася на волю тата і мами, а то значить, що гарбуз не дістану. Я їй сказав на це, що це вже буде вуйкова річ з татом та з мамою поговорити, бо я собі гадаю, що вуйко даремне мене там не посилали... — А що далі? — Нічого. Ми поцілувалися, а зараз опісля я поїхав до дому. Чоло вуйка цілком розхмарилось. Андрусю, ти гунцвоте оден, давай вухо, хай тебе потермошу, бо не витримаю. Термосіть, скільки вам завгодно, лише не відорвіть, бо відтак Зося на безвухого і дивиться не схоче. Тучко був радий, начеб його на сто коней посадили. — Ось так, то я люблю,— каже Тучко цілуючи його.— Так то по шляхоцьки і по кавалєрськи. На що це довгих церегелів та мявкання мов у котів в марті... Тереню! ходи-но сюди, а живо,— кликав Тучко у двері до кухні...— Чи ти знаєш, що той гільтай вже вчера освідчився Зосі і не дістав гарбуза... — Яз сього дуже рада. Боже благослови! Вони обоє стали Андруся цілувати. Тепер Андрусь хотів використати таку радісну для Тучка хвилю і добрий його настрій душі. — Яби щось вуйка просив... Я вже давно хотів це зробити, та якось не смів... — Говори, коли зможу, то певно тобі не відмовлю... — Яби просив дати мені трохи грошей, бо я хочу собі купити фузію... — Що? Фузію? А це на що? А вжеж, стріляти. Бігме тільки заяців бігає по полі, аж просяться: стріляй. Цибульський що дня щось сгіолює, бодай яку куропатку, а я дивлюся та лише слинку проковтую... Добре. Дам гроші на фузію і сам поможу купити... Я розпитаю Цибульського, може у него буде яка на продаж... Добре. Питай Цибульського, але без мене не купуй... Андрусь подякував, і хотів вже іти до Цибульського, та вуйко його здержав: — Гов! Підожди! Я маю нині їхати до суду, чи коні готові? Та Андрій сьогодня рано забув о суді зовсім. Він стурбований став сіпати себе поза вухо. — Я цілком забув і жадних коней в дома не лишив. Давніше бувби вуйко такого забуття не пустив безкарно, та бодай накричав, коли й не вибив. Тепер не сказав ні слова. Андрій метнувся до сусіда Стефано-вого Михася і за пів години привів синок Михасів пару вже з упряжжю. Лише причепити до візка та їхати. Вуйку! вже можна їхати. Візьми там з комоди судове візвання. Андрій взяв візвання і прочитав. Вуйку! це візвання аж на завтра... Ей? ану придивись ліпше. Таки так, що завтра. — Ми перерахувались, тай годі. Добре, що завчасу схаменулись, а то бувби я даремнісенько їхав. Хлопця з кіньми відправили до дому, а Андрій пішов просто до Цибульського. Там була справді на продаж рушниця двоцівка, котру Цибульський дуже захвалював. То не була його, а дав її Цибульському продати лісничий з сусіднього двора. Андрій аж горів і питав за ціну та сказав, що купувати прийде сам вуйко, а коли б дуже торгувався, то най Цибульський поступиться, а він додасть йому відтак від себе. Того дня двоцівка була справді куплена. Андрій купив собі ще трохи пороху, шроту і капслів, а під вечір пішов вже за ріку. О тій порі виходили заяці на жир не знаючи нічого про це, що Андрій освідчився Зосі і за свою проворність добув від вуйка гроші на фузію. Андрій присів під межею за корчем бознику. Оден стріл, і заяць, що скакав собі легенько в капусту, простягся. Більше того дня не було полювання. Андрій повернув зараз до дому похвалитися до-биччю. В хаті вже світилося. Андрій приніс ще теплого зая-ця і поклав на столі. А це коли? А лише що. Я хотів випробувати стрільбу. Бє дуже добре і не розкидає шроту. Де ти того навчився? Від людей — не святі горшки ліплять... Тереню! візьми це, та зроби з цим, що знаєш... Хай вуйко візьмуть для мене в бецирку вафен-пас на стрільбу. — І ще чого! Ти знаєш, що я зі всіми жандармами знаюся, і жаден тобі стрільби не відбере. Шкода видавати на штемпель. Від тепер справді не було дня, щоб Андрій вертаючи з поля не приніс до хати заяця, куропатви або утки... V. Тепер треба було думати о сватанню та заручинах, та списанню передслюбного договору. Треба було ще добути у суді дозвіл на вінчання для малолітного. На сватів вибрав Тучко двох найповажніших шляхтичів з поміж своїх сторонників: Ясевого Даня Прич-ка і Миколу Михасевого Качкеновича. Обом їм не першина було сватати. Вони не питали нічого, не робили ніяких заміток, лише взяли з собою Андрія і поїхали бричкою Тучка до Вербинців. У такому сватанню вони не виділи нічого незвичайного. І Андрусь добрий шляхтич, і Тачинський теж шляхтич з діда-прадіда. Як їдуть сватати, то і старостами будуть. А староста на такім весіллю, цеж не що будь. Такі богацькі весілля протягаються на цілий тиждень, а вже їсти і випити буде що... Сватання відбулося як слід, Андрій вернув з шовковою хустиною від молодої, а свати з подарунками. Всі вернули вдоволені. Свати не вважали потрібним робити з сього секрету і того ще дня рознеслася по селу вістка, що Андрусь Гороцький, якого всі звали малолітним, засватав Зосю Тачинську, а в осени має бути весілля. Лесів Ясьо аж руки з радости затирав, що він так гарно всьо виворожив і відгадав зараз до чого воно йде. Жалував, що не міг старого Штокала підбити на заклад. Зараз таки побіг до старого. А що вуйку? Шкода що ми не заложилися. Нині малолітний засватав Зоську Тачинську. Вже по слові. Я тому не вірю... Як? Не вірите? Даньо з Миколою лише що вернули бричкою Тучка з Вербинців... Га! То хиба подуріли всі. Такого молокососа женити, і то ще з старшою о десять літ дівкою. Ні, я мушу сам піти до Тучка і розтолкувати йому, що це дурниця. Вуйку! Даремне не ходіть, бо шкода вашого труду та слів. Тучко, як що робить, то роздумає добре, а він промишляє лише над цим, у чому користи сподівається. Це певно, що він за це сватання візьме неаби якого хабара. Впрочім, яке вам діло до того мішатися? Я гадаю, що тут о якійсь користі не може бути мови. Навряд, коли він хлопця оженить, буде мусів пустити його на своє і віддати поле і всьо, та ще і рахунки зложити — ну ні? Тої користи він не покинеться, а кромі того, ще і хабара дістане. Як він це зробить, того ні моя ні ваша голова не видумає. Поживемо, то побачимо... Та старий Дмитро таки не дався від сього відвести, щоб не піти і з Тучком не поговорити. Це вважав він за християнський обовязок. До того ще він жив в приязні з покійним батьком Андруся... "Та це недорічність, дурнота",— бурмотів старий сам до себе надягаючи капоту. Добрий день панє Якімє! — каже війшовши в хату. — Дзінь добрий! сідати просимо... Рідкі гості. Старий сів на кріслі і підпер бороду палицею. — Я до вас, сусідо, не в своїй справі приходжу, а так сказати б христіянській та людській. Бо св. писання говорить що як твій брат блудить, то ти повинен його остерігати, тай на добру дорогу справити... Я справлюся з моїм ділом коротко, та спитаюся вас, сусідо і брате, чи правда тому, що язики по селу мелють, немов то ви засватали Зоську Тачинську за малолітнього Андруся Гороцького? Правда, або що? Бо то видите таке: покійний Юрцьо Гороць-кий, батько Андруся був мені, як знаєте, і свояком, і добрим сусідом і приятелем. Я був при його смерті і я йому отсими руками очі замкнув. Покійний умирав при памяті. Цей то на смертній постелі просив мене, щоби його дитиною я заопікувався, і я йому це обіцяв і слюбував шляхоцьким словом, що буду за Андрусем пильно зорити. Я повинен бути йому опікуном, та ви мене перебігли, і вас наставив суд опікуном. Я з цим не перечився, бо я гадав, що ви краще мене цим заорудуєте, бо ви проворніші, розумніші... молодші. Я вже над гробом. Але я мій обовязок хочу сповнити бодайби моєю старечою доброю радою, хоч я ваш розум шаную. До тепер я у вашу опіку не мішався, бо не було потреби. Признаю вам, що ви вели хлопця добре, твердо, а молодому цего й треба. Та тепер коли таке зайшло, що дотикає цілого життя цего хлопця, то я відповідаю перед Богом, якби я мовчав... Хочете женити Андруся з Зоською Тачин-ською. Не перечу, що це добрий шляхотський дім і рід. Але змилуйтеся: що це за пара буде? Вона і не гарна і десять літ старша від його. Вона ранче від його постаріється, а за десять літ буде таки добре стара і погана, а він тоді буде як раз в силі свого віку. Чи ви не рахуєтеся з цим, що з цего вийде? Тоді і він не встоїться покусі і буде за иншими спідничками бігати. Образа Бога, сором і для шляхотського імени, ганьба... Андрусь сам вибрав, сам цего хотів, і я не вид-ясу причини йому цего перечити... Вибрав! вибрав! що такий жовтодзьоб має вибирати? Ви йому показали дівку, а він побіг за нею як бичок за коровою... А хочби і сам так зробив, то ви його опікун повинні були звернути його увагу на не-дорічність такого кроку, а навіть спротивитися цему, колиб само розважне слово не вистарчало. Він ще не переходив того, що називається любов, що кождий з нас переходив, і він мусить перейти. Тепер ще йому не пора на це. Це ще не любов, а якась безглузна примха, а ця примха, то мов мартова погода. — Я так чорно на цю річ не дивлюся. Поживуть з собою, пізнаються блище, то і полюбляться... Старий став хитати головою і каже: Пізнаватися, полюбитися аж по слюбі? І це я від вас чую Якиме? А що буде, коли пізнавши себе зненавидить одно другого? Не буде тоді вже за пізно завертати? Хайби перед цим пізналися та полюбилися. Але це також не можливе. Вона з кождим днем буде старша і поганіша, а він кращим і певно до любови не прийде, а навряд... Звертати вже не можна, коли вже сватів посилалося, а пословиця говорить, що не кайся рано вставати, а за молоду женитись... Знаю цю пословицю, і вона правдива. Але це "за молоду" не може сягати аж до колиски, мусить бути якась пора установлена, звідки воно має зачинатися, а Андрусь ще дуже від колиски не відбіг. Не можна завертати, кажете, а на що було так спішитися зі сватами? Оженитися, це не дощеву хвилю перестояти, цеж на ціле життя. Ось я вам наведу такий оден примір нерозважного женення... вас самих... Чи не правда? Чи не жалували ви нераз свого нерозважного кроку? Тучко зморщив брови: Краще би моєї особи в примір не наводити... Навряд. Коли з сього має вийти наука і осторога для другого, то можна і на королівський примір вказувати, не то що. Чимже ви обиджеєтесь? Хиба це не правда? Ну, а по вашому, то що мені тепер з Андрусем робити? Перепросити Тачинського і розтолкувати йому, що так булоби зле і для його дитини. Андрусь молодий, дітвак, мусить ще перекипіти і вишуміти. На це треба часу, а молодість не стоїть і розвивається. Він буде розвиватися в гору, бо він молокосос, а вона знова розвиватися буде в долину, бо вона вже трохи переспіла. Я слова касувати не буду і на таке не позволю,— каже Тучко. Дмитро Штокало дивився довго на його своїми бистрими розумними очима. Ці одні очі у його не по-старілись, хоч був вже сивий мов голуб. Вони сіяли великим розумом і погідністю душі. А він вмів так дивитись, що либонь бачив це, що на самім дні душі діялось у того, на кого він дивився. Дививсь, і хитав головою. — Якиме! Fie прогнівайтесь на мене за правду, але я ціле життя любив правду говорити. Либонь це буде правда, що люди по селу говорять, що ви за це сватання взяли від Тачинського куку в руку... Тучко скочив, мов його оса вжалила. Він крикнув: Хто таке сміє говорити? Скажіть! Хто говорив, я сього не скажу, бо я вже застарий, щоби по судах свідкувати. Ви наставте вухо, то самі почуєте, бо неоден так говорить... і я сам по нинішній нашій розмові зачинаю в це вірити... Тучко ще дуще стягнув брови і поморщив чоло. У його стали дріжати губи і розширилися ніздря, а це показувало, що він дуже лютий. — Панє Дмитше! Шаную ваш старечий вік, але кажу вам, що так небезпечно до мене говорити, бо можна вийти з моєї хати без зубів... Старий встав і випрямився. — Я прийшов сюди без зубів і без зубів вийду, бо у мене їх давно нема, але я остерігаю вас, що ви своєю совістю відповісте перед Богом за кривду цего хлопця. Того великого судію там високо ніхто не обманить і перед ним не викрутиться... Бувайте здорові, а більше моя нога у вашій хаті не стане...— Старий вийшов не оглядаючись. Тучко не сказав більше ні слова. Тучко був дуже лютий. Який біс підглянув його роботу і по селу розніс? Ці шельми не мають що кращого робити, як в не своє діло мішатися. І той старий хрін сміє сюди втикати свої "три гроші"! Колиб не це, що зневаживши старого, загально між шляхтою пова-^ жаного і любленого Дмитра, він піднявби більшу часть зарічанської шляхти проти себе, він бувби його певно не випустив, не помнявши йому ребер. — Лайдаки, шельми! — кричав Тучко, бо не міг інакше зігнати злости, яка ним трясла,— не перестають собі мною зубів теребити і слідять за мною, що я роблю. Воно так буде, аж доки я когось не при-ловлю і розідру йому пащеку від уха до вуха... Він почував себе тепер як злодій, якому дивляться на пальці і не дають вкрасти наміченої річі... — Зачнуть ще шельми перед Тачинським кракати, та відмовлять його, а тоді моє пропаде. Треба спішитися і списати чим швидше інтерцизу передслюбну, щоб запевнитися, а відтак приспішити весілля. Тучкова почула крик чоловіка і прибігла зі стодоли. — На кого ти тут кричав, що сталося? Він відповів не зараз, бо цілий дріжав і важко сопів: Приходив сюди цей старий дурень Штокало і став мені говорити проповідь, по що я Андруся з Та-чинською сватаю? Він мені науки дає. А йому що до сього? Я йому це саме сказав, що кождому зась від мене і від того що я роблю.— За проче Дмитрове говорения не хотів жінці сказати. Бачиш, якими ворогами я оточений зі всіх боків? Я це бачу не від нині і дивуюся, як ти можеш таке стерпіти? Ну щож пораджу на це? Писків не позамикаю людям на колодку. Це ні, але я так зробилаби, як тобі вже нераз казала. У нас дітей нема, з цего, що є можнаби вигідно вижити до смерти. Продай усьо і підемо жити до міста з процентів від цих грошей, котрі візмеш за твою оби-тацію. Вона нераз на це чоловіка намовляла, бо їй навку-чилось життя на селі серед простих людей. Вона виходячи за Тучка думала собі, що вона чоловіка пере-мовить і вернеться враз з ним у своє міщанське житло. Тучко цим разом не відповів нічого. Вже нераз таке чув, та не хотів жінці того тол кувати, що у місті він ніколи тільки не буде мати, що на селі. Впрочім він тут у гонорах, він тут перший, а в місті, то ніхто на його і не подивиться. Штокало хоч вийшов від Тучка з нічим, не хотів Ще покидати повзятої думки, щоби не допустити до сього безглуздого вінчання. Лесів Ясьо добре йому говорив, що піде даремно Тучка уговорювати і нічого не скірає *. Але він поговорить ще з Андрусем. Чейже його на аркані під вінець не поведуть. Ще й в церкві буде міг сказати: не хочу і біді край. Штокало став чатувати на Андруся доки його таки не стрінув і не попросив в хату. — Щож ти Андрусю такий гордий став, що ніколи мене старого не відвідаєш? А це булоби з великою ко- Не скористає. ристю для тебе, бо я тобі певно не воріг. Ти ще може не забув, як я приятелював з твоїм покійним батьком, хоч він молодший був від мене, нераз я тебе на руках носив. А твій покійний батько, царство йому небесне, на моїх руках вмер і я йому очі закрив. А ти лише того не будеш тямити, що покійний тато нічого не зробив не порадившися мене. Я багато дечого тямлю, та у мене ніколи часу нема, все я при роботі... Ні в неділю, ні свято? — питав старий дивлячись Андрусеві в очі. Андрій засоромився і понизив зір. Я тобі скажу чому? Бо ти залицяєшся до Та-чинської і тому часу не маєш. То правда,— сказав Андрій і спаленів на лиці. За правду, що до неї признаєшся, хвалю, мій сину. Ти маєш женитися. А чи знаєш ти небоже, що воно значить женитися? Ти ще дуже молодий і сього навіть зрозуміти не можеш, що женячись ти вяжешся на ціле життя і по слюбі вже розженитися не можна. У сьому ярмі треба йти вже аж до смерти. Ти приймаєш на себе важкі обовязки, а коли чоловік цих обовязків не сповнить як треба, то це велика образа Бога, великий гріх на душі. Я тебе спитаю так: чи ти давно знаєш Зоську Тачинську? Небільш як пять неділь. До того часу я зовсім не дививсь на неї. Це дуже мало. Треба свою будучу жінку знати довше і добре їй придивитися. А ти її бачив хиба по неділям, коли вона гарно причепурилась. Тобі подивитибся на неї у будень, яка вона при праці при господарстві, бож вона буде не все чепуритись, як ляля. Требаби її пізнати, як вона думає. Яка до людей... А ще одно: чи ти її любиш? Я не знаю. Мені здається, що так. Тобі так здається, а ти сього напевно не знаєш. Та я тобі скажу, що ти її не любиш, бо ти і не можеш зрозуміти, що це любов. Ти ще молодик, і на тебе ще той час не прийшов. Отож ти женивбися без любови. Без любови женяться старі лисі парубки, або вдівці, яких інтерес цего вимагає. Ці вже давно перелюбилися, і більше таке на них не зайде. Але тобі молодикови цього не виминути, бо кождий мусить таке перейти. Ти ще не мусиш женитися, і ніякий інтерес тебе до женення не принаглює. Отож слухай! Що буде, коли на тебе прийде час кохання, а ти полюбиш иншу? Тоді не зможеш, не смієш сказати: йди собі Зосю геть від мене, бо я люблю иншу. Бо тоді ти вже будеш по слюбі, по присязі перед Богом. Ти чув, як священик говорить при слюбі: яже Бог сочита, человік да не розлучаєть? І що тоді буде? — Я не знаю... — Отожбо й є, що ти сього не знаєш. А чогож ти так поспішився з цим сватанням? — Бо так хотів вуйко... — Але ти для вуйка не женишся, лише для себе. Треба старших слухати, але в такій справі, то ти слухай свого серця, бо воно старше від вуйка... Але тобі твоє серце ще нічого не скаже, бо воно ще того також не розуміє. Чи ти поміркував це, що Зося від тебе старша о десять років, а ти ще молодик? їй вже давно був час вийти заміж, а тобі ще далеко не час женитися. Ти поміркуй, що за десять, літ в гору тобі буде доходити до трийцятки, найкращий вік у мущини, а їй тоді буде сороківка туй-туй. Така жінка вже тебе не задоволить, а з роками далі буде ще гірше. Не без цього, щоб ти не поглянув бодай за молодшою, а вона побачивши це буде мучитись заздрістю. І буде в твоїй хаті пекло і гріх. Заведеться пекло у цій хаті, де твій батько прожив з твоєю мамою у згоді, любві під Божим благословенням. Я тобі, синку, коли ти вже так далеко забіг, таке порадивби, щоби ти відложив твоє весілля на пізніше. Ти підожди, роздивись між иншими дівчатами. Краще воно, щоб тобі яка дівчина подобалась перед весіллям, чим опісля. Бо як вже раз піп скаже: амінь! то вже всьо пропало. А тобі не вільно так тяжко грішити і сором заводити з другими, бо твій батько повернувбися в гробі і прокляв тебе. Ці слова виговорив старий грізно і це зробило на Андрія вражіння. Та мені булоби на думку і не прийшло женитися, колиб мені вуйко сього не піддав... Я в це не входжу, чому вуйко таке зробив, але це нездале і воно станеся причиною великого нещастя і для тебе і для Зосі. Та тепер вже зривати не можна, коли ми по слові... А я кажу, що можна. Заручини можна зірвати, а слюб ні. Та ти поки що не зривай, а лише весілля відложи бодай на рік. Може бути, що за той час ти Зо-сю справді полюбиш... Може справді Бог призначив вас для себе?.. Я тобі так по приятельськи раджу ізза памяти на твойого батька. Андрій поцілував старого в руку і пішов. Що йому тепер робити? Старий говорив розумно, але його рада йому не подобалась. Відкладати весілля на рік? Чимже це виправдати? Це так само, як колиб і зірвати, а сього, йому як словному шляхтичеви не вільно. А через той цілий рік то треба свободи зречися і зно-ва слухати приказів та примх вуйка, які йому вже страшно надоїли... Тай це все страхіття, яке старий йому змалював, не таке страшне. Хтоби там журився цим, що буде за десять літ! Може і жити так довго не буде. От колиб тепер було добре. А добре йому буде, як стане своїм господарем у своїй хаті, на власнім сміттю. Впрочім, чи знайде він ліпшу жінку між простими шляхтянками? А у Тачинських не так спроста, як у других. Богато таких шляхтянок, що не вміє добре їсти зварити, а про каву, то й не говорити. За таких простих, то аж соромно поміж людьми. І зараз нагадав собі Андрій, як одна шляхтянка, коли їй ін-жінєр, дав коробку з кавою, щоб йому зварила, вона небога висипала всьо в горнятко, присмажила та підмастила маслом і так принесла на тарілці. З сього було сміху на цілу околицю, а інжінєр розказував про це панам. Таке чув він раз від вуйни. На що йому такої? А саме що Зося не з таких, і сорому перед людьми йому не буде. Так міркував собі Андрій, як вийшов з хати від Штокала. Та зараз пригадав собі, що вчера бачив у капусті Петрового Яся два заяці, та не мав при собі шроту, щоб їх справити. От тепер поступить до дому і візьме фузію. Вони певно і до нині сидять на тому самому місці. Він завернув до дому. На його начеб ждав Тучко, бо він добре бачив, як його стрінув Штокало і потягнув до себе у хату. Тучко знав, що знайдуться люди, котрі будуть його бунтувати і відмовляти і тому зорив за ним пильно і сам і через вірного собі Равра. Тучко прикликав зараз Андрія в хату. Був нахмарений і злий. Чого тебе той старий хрін до себе кликав? Відраджував мені з Зосею женитися, або бодай з весіллям зачекати радив. А ти йому що на це сказав? Я сказав, що заручин зривати не можу, бо дав шляхотське слово, а відкладати весілля, то не моя голова в тому. Лице Тучка відразу розяснилось. — Ти добре сказав і розумно, а я тобі ще скажу, що шкода слухати тих людських теревенів. Ти скажи кождому, що тебе буде зачіпати, що най пильнує свого носа, а не чужого проса. Щоби раз відняти людським язикам роботу, то таки в осени зробимо весілля. Але посторонні люди не мали охоти мішатись у не своє діло. Оден лише шляхтич, Лесів Ясьо, що із серця не любив Тучка, не втерпів, щоб не поговорити з Андрієм. Раз вони орали за рікою недалеко себе і Ясьо завів розмову. Слухай Єнджею, а коли твоє весілля буде? Буде сьої осени, а дня то я не знаю.— Андрій зараз собі подумав, що й той буде до його присікатися, та відраджувати і вже мав готову відповідь, яку йому піддав вуйко. Але Ясьо над сподівання зачав відразу з иншої бочки: — З доброго гнізда береш жінку. Вона і господарча і статочна. Андрій зачудувався почувши таке, хоч чого иншого сподівався. Тільки той твій... буцім то опікун, а буцім вуйко, ладного хабара за тебе візьме... Що ви Янє говорите? Якого хабара? Говорю це, що чуєш. Як би ти небоже міг тої опіки позбутися, то тобі дуже на здоровля вийшло... Також щось вигадуєте! Я правду говорю нічого не вигадую. Того твого опікуна я ліпше знаю, як лихий гріш. То шельма над шельмами. Не працею він доробився майна, а циган-ством та шахрацією, та чужою кривдою. Ці ріжні депутації не мало йому принесли. А польське повстання? гого! моцний Боже, що при нім польських грошей прилипло. Цілий світ це знає. А скільки він із твого нассався, тай ще побачиш, як тебе на прикінці злупить. Андрієви ніяково було таке слухати на вуйка. Він каже: — Вуйко говорить, що складає за мене судови рахунки,..— і рушив плугом далі. Та при завороті плугами — вони орали в противні боки — Ясьо говорив знова: Дурний ти небоже, та недосвідний. Знаю, я, як ці сиротинські розрахунки такі вуйки складають: одно тобі, а двоє мені. Це не бувби Тучко, як давби себе за руку зловити. Впрочім треба добре жити зі судом, завести пану сендзьому дещо масного та смачного, а рахунок піде як по маслі. Дайте мені спокій, я нічого про це не знаю. Ти не знаєш, але Равро певно знає дещо більше, бо ВІН возинь. Роз'їхались знова, а при слідуючім навороті Ясьо каже: Отже тобі треба знати, що і при твоїм весіллю Тучко чимало видре у Тачинського для себе. Ти держи відкриті очи і пильнуйся. Як це не правда буде, то назви мене не шляхтичем, а шельмою і плюнь мені у вічі. Кажу вам Янє, дайте мені спокій і не говоріть до мене. Або я до тебе говорю? Я говорю до моєї сліпої кобили. А це мені вільно. Вона теж стара, і не одно бачила, доки не осліпла — вйо гніда! При цій розмові був і погонич, що з Андрієм орав. Андрій чув вже не одно погане про вуйка, та не зважав на те, бо воно не говорилося до його прямо. Тепер ці слова говорив Лесів Ясьо таки до його у вічі, і ще при погоничу. Його це вправді вкололо глибше і справді збудило підозрівання. Тепер, коли він мав стати своїм господарем, в йому прокинулась гадка самооборони супроти кождого, хто посягнув на його майно. Коли прийде відповідня пора, то таки треба буде порадитись з Тачинським. Годі давати себе так скубати і треба буде зажадати від вуйка порядних рахунків, хочби при-йшлося йти з цим аж до адвокатів. Він працює вуйкови мов наймит за це хиба що з'їсть, бо до тепер не дав йому ні грейцара і нічого не справив. До того ще вуйко вживає його поле, інвентар затратився кудись, що ні сліду. Та з вуйком він сам не дасть собі ради і треба йому до помочі якоїсь розумної голови. Тим дорадником може бути Тачинський і саме це спонукує його чим ранше подружитися з Зосею. Та розмова з Ясем Луцевим відразу розкрила йому очі на поступовання вуйка. Усе що почув, і що ранче довідався від старого Дмитра зложилося на оден образ, що вуйко лихий чоловік не лише до чужих посторонних людей, але і до його самого, бо з його найбільше користає. Андрій чудувався собі, чому він ранше того не бачив і давав себе так дурити. Але тому треба покласти край, а це станеться, коли він стане твердою ногою на свойому і вирвесь з під опіки того злого чоловіка. А щоб це осягнути, треба непремінно оженитися і то не з ким другим, а з Тачинською, щоб знайти опору в старім Тачинськім. Як Андрій вернув у вечір з поля, то вуйко вже знав, що Ясьо з ним при оранню щось балакав. А той Ясьо, то його найбільший воріг. Йомуби вже давно був Тучко скрутив вязи, лише що той шлятич, хоч і худо-пахолок, мав пів села крівних, а між ними і старого Дмитра Штокала. Такого чоловіка та ще з таким гострим язиком небезпечно було зачіпати. Андрій надумувався над цим, чи сказати вуйкови про це, що йому Ясьо говорив чи ні. Коли б він лише сам це чув, бувби мовчав і задержав це для себе. Але це чув і погонич і він певно Тучкови скаже, щоб зєдна-ти собі його ласку. Та заки Андрій роздумав гаразд, що йому робити, як Тучко вже його сам про це спитав: Що тобі Ясьо нині говорив? Чи також відраджував? Ні не відраджував, а навряд говорив, що беру жінку з доброго гнізда. Це видалось Тучкови неімовірним. — Ов! А чи не брешеш ти часом? Андрій спаленів мов бурак і обрушився. Я ніколи не брешу. Так говорив, як я кажу, та ще сказав, що ви вуйку багато грошей на моїм сватанню у Тачинського заробите... От шельма! А він ті гроші рахував? З його говорения виходило, що вуйко, возьме гроші, аж інтерес зробиться, отже тих грошей, ще ніхто не рахував. Тучко не мав вже охоти питати далі, та Андрій сам договорив. — Він ще казав, що вуйко взяв багато грошей з того польського повстання.— Андрій попав в досаду і повторив цілу бесіду Яся. Тучко почервонів мов бурак. Його ці слова вкололи в найболючіше місце, котре він змагався перед усіми закрити. У його тепер стягнулися брови, що аж глибокі борозди на чолі повстали, губи дріжали, а ніздря роздулись. Це було познакою найбільшого гніву. А ти що йому на це сказав? Нічого, я лише слухав, бо мусів, а коли я йому казав, іцоб мені такого не говорив, то мені на це відповів, що говорить це до своєї сліпої кобили, а не до мене. Того шельму мушу пізвати до суду, а ти будеш мені свідком... Не лише я буду свідчити, але і Микола, що зі мною орав, бо він також чув... Тучко найбільше сердився цим, що люди знають, що Тачинський обіцяв йому хабара. Звідки вони можуть це знати? Хиба Тачинський де виговорився? Але це також неможливе, бо він через це і себе осмі-шивби. А може хто підслухав їх розмову в коршмі на кобилячій голові? Оба вже були на підпитку і заголосно говорили, бо вони лише той однісенький раз про це говорили. Тепер Тучкови стало ясно, чому Дмитро не хотів сказати від кого він це чув, бо вони свояки з Ясем. Але Тучко й не думав позивати Яся за це до суду, Моглаби справа розяснитися, а тим він опублічивби себе. Краще буде зробити самому справу десь так в тісній вулиці і вибити порядно так, щоб собі раз на все замкнути хавку. Від тепер Тучко чатував на Лесьового Яся аж поки одного дня в ранці, як людей на вулиці не було видно, вони стрінулись оба сам на сам. Слухай, ти щенюку,— каже до Яся,— як ти не перестанеш на мене гавкати і зубів собі мною теребити, то так тебе провчу, що руський місяць будеш вилизуватися з ран. Я полежу руський місяць, бо я Русин, але ти полежиш собі три польські місяці, бо ти перевертень, ребелянт, дідько знає що, бо ти тому лише Поляка вдаєш і в рогатій шапці ходиш, бо з Поляків маєш користь. Брешеш шельмо, бо ти цих грошей не рахував... А на що мені цього? Як польські повстанці не моглися цього дорахувати, що ти у них вкрав, то яке мені діло? Ти ще й тепер смієш? Твій тато жидівські коні пас... Може і пас, але їх не вкрав, а тобі своїх коней ніхто навіть не повіривби... Ти хаме, драбе, гільтаю, свинопасе...— шипо-тів крізь зуби Тучко. Ти ребелянте, ти злодію, ти вуйку громадський,— кричав Ясьо. Він хотів мати як найбільше свідків. Тучко плюнув в кулаки і став поволи приступати до Яся, затиснув зуби і дививсь на його, начеб хотів провертіти очима на скрізь. Ясьо засукав рукави сорочки і відступився під пліт. — Не приступай до мене блище, бо як тебе заціджу межи очі, то тобі жовток носом вискочить... Від Ясевого крику зробився в селі гамір і рух. Стали виходити із хат люди. Вони нераз бачили як шляхтичі посварилися та почубилися. Тепер було трохи цікавіше бачити, як не хто будь, а перший дук в селі Тучко, бучу заводить... Тучко бачучи це, ще більше скипів. Він вже й не тя-мився, що робить. Прискочив до Яся, та хотів його зацідити кулаком межи очі. Ясьо в саму пору відхилив голову і хопив Тучка за горло. Тучко затопив свої пальці в густу чуприну Яся, а цей валив кулаком навмання і кричав на ввесь рот: — Ребелянте, злодію сирітського добра, розбійнику, як смієш порядних людей на вулиці нападати... Тепер оба схопились за півперек і оден другого змагався повалити на землю. По селу залунав крик і люди стали збігатися як на пожар. Ясьова жінка бігла селом і пищала: — Люди, ратуйте, не дайте; розбійник, ребелянт, злодій, чоловіка мені забє, ратуйте!.. Позбігалася шляхта і хотіла їх розвести, та це не було легко. Шляхтичі змагались їх уговорити і успо-коїти. — Фе! шляхта! встидайтеся таку публіку заводити в селі... Тучкови плила кров з розбитого носа по сорочці і камізельці, у Яся було 'подрапане лице і трохи волосся лишилося між пальцями Тучка. Коли не могли їх уговорити, кількох сильніших шляхтичів похапали їх за руки, і таки на силу розвели. — Панове шляхта, не публічтеся, так не ладно! — Та вони все скакали до себе мов когути. їх зараз розвели геть від себе. Тучка повели до сусідньої хати і спинили кров з носа, та обмили лице. Зараз їду до суду робити віс-репорт *, я його провчу — відгрожувався Тучко. Певно, що так треба зробити,— говорили сторонники Тучка. Але у Яся теж покалічене лице і вимикане волосся — говорили сторонники Яся.— Він не зачіпався, а йшов спокійно вулицею. Але знайшлись поважніші люди, котрі не хотіли до сього допустити, і радили, щоб судови дати спокій, не публічитися далі, і не поганити шляхотського імени, а суперечку полагодити таки в селі. І вони таки доконали свого. Тучко поміркував, що кров з носа нічого такого важного, а два знаки на чолі то також нічого. Впрочім він не хотів своїх справ перед суд виволікати, бо він сам розпочав бучу, сам зачепив. За обиду чести також небезпечно було зачіпати, бо колиб так Тачинського притиснули присягою, то мігби признатися, а тоді пропали його сороківці з маткою боскою... Ясьо знова був худоцалохок і також боявся заходити в право з таким крутієм як Тучко, і тому також дав себе намовити до згоди. Він знав також, що такі шляхотські бучі кінчаться в суді злагодою, а то й могоричем. Це нагадав йому оден з його сторонників, і закінчив так: — Має який там арендар в місті заробити на могоричу, котрий заплатить Тучко, то краще хай заробить свій арендар шляхотський жид Мошко. Зібрана шляхта повела попід руки обох противників просто до місцевої Заріцької коршми. По дорозі ще сипали на себе погрозами і лайкою, та шляхта зацитькувала їх як могла, навіть затикали їм руками роти. — Мошку! — крикнув з порога шляхтич, що прийшов перший,— став шабасівку, а то пейси не твої. * Лікарські оглядини. Мошко знав добре шляхотські звичаї. Як лише почув в селі крик, догадався, що щось буде, а коли побачив зближуючуся громаду, то прилагодив зараз усьо: горівку, вишняк, рум, гугель, сир, сметану, кришену цибулю. Тепер усе це появилося в мить в коршмі на столі і Мошко стояв готовий до послуги. Павло Федькович Стефанів узяв перший чарку з го-рівкою в руку і говорив голосно: Панове шляхта! Мир вам і вашим хатам і вашим малжонкам і всім христіянам. До вас пю панє Якимє, на згоду і братерство, моспаненьку. Поперечились як це нераз між шляхтою трафляється, а тепер помирились як треба, як пристоїть добрій шляхті з діда прадіда, моспаненьку, віват! Хай вся сварка, колотнеча і так далі,— моспаненьку — всяке — моспаненьку — діявольське ізображеніє йде на ліси, на гори, на болота непроходимі, недоступні, де — моспаненьку — перець не росте, а когутячий голос не доходить. Ми все — моспаненьку — поладнували, шляхотські непорозуміння між собою, і від прадідних звичаїв — моспаненьку — ми не відступимо. Суд хай буде для хлопства, а не для нас. Ніхто, а цим менче який там писарчук — моспаненьку — не сміє знати, що в нас у селі робиться і як ми живемо, а то візьмуть нас люди на язики... любімся і мирімся — моспаненьку... Віват! — кричала шлята, і чарка пішла кругом. Було ще рано, і кождий випив радо і став закусувати. Мова Федьковича всім подобалася. Оден Даньо Проч-ко не був з того вдоволений, бо це він ладився говорити, він же був в селі найбільше письменний, бо ходив до міста в школу і знав по німецьки, а Федькович його перебіг. Він не хотів свого подарувати і зараз при другій чарці заговорив: . Та панове, панє дзєю, як шляхта почубиться, то не є ніц ані раз. Бо де чубляться, там любляться, а можна сказати "віцеверза", де любляться, там чубляться, панє дзею. А нам треба любови і братерства, панє дзєю, щоб із нас хлопство не сміялося. А то булоб дуже зле, панє дзєю — коли хлопство схоче з нами за панєбрацє — свиня з пастухом. Згода і братерство! віват! Та цеї промови вже ніхто не слухав, бо кождому було пильно випити і закусити. Чарка кружляла без-впинно. По довгих припрошуваннях і намовах та ну-кан-нях противники вкінці подали собі руки і пішли собі в обійми. Поцілувалися на згоду і братерство. На цім скінчилася церемонія перепросин таких звичайних поміж шляхтою, яку треба було основно запити. Тепер. сиділи погоджені противники побіч себе за столом, товкались чарками і цілувалися частенько, та слюбо-вали собі вічну згоду і братерство. Оба були дуже з цього раді. Тучко з цього, що тепер Ясьо замкне собі хавку раз на все і буде з ним спокій. Зноваж Ясьо не матиме ворога в такім дуку, як Тучко, котрий може йому в дечім помогти. От цеї осени його син ставати буде до рекрутації, а Тучко як поговорить за ним, то певно його не візьмуть. По селу пішла гомоном вістка, що Тучко з Я сем помирились і тепер у Мошка запивають згоду. А ви не йдете там подивитися? — каже Владко Гринів до старого Штокала, що стояв на воротах своєї оселі. А мене там чого? Оден чорт їх посварив, а тепер другий розпиває. Чи одно, чи друге, то образа Божа. Запивання, або як шляхта каже, напиваннє протяглось до полудня. Мошко все, що давав, записував крейдою на дверах в алькири із середини. Це всьо буде платити ІГучко, котрий в таких разах не дасть себе засоромити такому худопахолкови як Лесів Ясьо. Вкінці котрийсь шляхтич заспівав всегласно: Час до дому час; Не треба тут нас. Буде мене жінка бити, Нема кому боронити... Час до дому час... Другі за ним підтягали. Кождому нагадалося, що сьогодня робучий день, а він його змарнував, і справді час йти до дому. Тучко вертав до дому під руки з Лесевим Ясьом, котрий так собі підтягував, що не міг на ногах рівно устоятись. У Тучка була голова міцніша і держався прямо. Знаєте, браця Якиме — вигралисьте у мене межу, ну щож? вона ваша... та я вам ще вдруге тільки відступлю... бігме так правда, як я шляхтич гербу Сас... Зараз завтра відорю власним плугом при свідках... Ось бачите, який я, моспане... далебі! Абим так здоров був... Як братерство, то братерство. Ні, брацє Янє... що я виграв, то виграв, але зараз нині я вам кажу те саме відорати, а кошта процесу, що ви мені заплатили, то зараз зверну... Абим так Бога при сконанню видів... Не хочу, щоб на мені було тільки чужого, о! — Він став зараз шукати по кишенях за своїм гаманцем, та Ясьо його зупинив за руку. Ні, брацє, я того не хочу. Заплатив, то заплатив... пропало, що з воза впало, а право таке, що хто програє, той платить. Підійшли так під хату Лесьового Яся і тут розпрощалися. Ясьо держачись плота поплівся в хату, а Тучко насунув кашкет на вухо і попрямцював до себе. Жінка вже знала, що сталося. Він поцілував її в руку — Я на підпитку, нічого не буду їсти, а йду спати... Ти моя малжонка, моя пані, шляхтянка, ось що... Він зараз при помочі жінки роздягся, а за хвилю хропів на всю хату. Андрієві сказали на полі, де копав картофлю, що Лесів Ясьо геть побив і покалічив вуйка, що в селі така буча завелась між сторонниками одного і другого, що вуйко ледве живий з того вийде. Андрій покинув роботу, узяв від наймита, що недалеко орав їсник і побіг в село навпростець через ріку. Та зараз при першій хаті довідався правди, що тепер як раз запивають згоду у Мошка. Він лише махнув рукою і вже навіть до дому не поступав, а завернув в поле до роботи. Сеж було таке звичайне, буденне між шляхтою, що й говорити не було варта. От добре, що ті два в селі помирились, то тепер вже Ясьо не буде язиком молоти. Андрій кождого разу, коли їхав в поле брав з собою рушницю. Може що трафиться. Над вечером йому сказали хлопці, що пасли корови на стерниску, що на мочарах присіло стадо диких гусей. Він не видержав, щоб не піти там, хоч то було досить далеко. Криючись так поза корчами ловини підкрався аж до мочариска, поки не скрився за копицею сіна. Тут викрутив з рушниці дрібний шріт, відірвав від камізель-ки сталевий округлий гузик та налаштував рушницю. Незамітно висунув її з поза копиці і стрілив між гусей. Одну вбив на місці, другій проломив крило, а відтак добив цівкою. Решта гусей підняла тужливий гвалт і відлетіла. Андрій приніс у вечір дві гуски повязані за ноги. Вуйко ще спав. Вуйна порадила йому, щоби одну гуску післав Тачинському. Післанця по дорозі стрінув вербинецький дідич і дуже дивувався такій штуці, бо йому ще ніколи не поталанило підійти дикої гуски. Пан приобіцяв собі, як лише стріне Тучка, сказати йому, що хоче блище пізнати того малолітного, що так добре стріляє. Заки ще дали за заповіди, поїхав Тучко з Тачин-ським до міста списати у нотаря предслюбну грамоту. Зося мала дістати нивку за рікою, три корови, пару коней, ллуг, борону, віз, візок і ціле придане. Для себеж вимовив Тучко — але це вже поза письменною умовою — обіцяних вже двісті ринських сороківцями з маткою боскою, російського імперіяла, а надто Тачинський обіцяв шляхотським словом, що Андрій, як стане повнолітним, не буде наставати на складання рахунків з опіки. Тучко знав, що коли Тачинський не піддасть тої думки Андрієви, то ніхто другий того не зробить, а сам суд того не буде жадати, бо Тучко сам о це постарається. Коли з Андрієм розстанеться добре, то він із самої вдячности і пошани для його особи про рахунки нічого не згадає. Тепер треба було подумати о полагоді ріжних формальностей* в суді, і це взяв Тучко на себе. Розуміється, що кошта сих заходів мав понести Тачинський. На ці кошта порахував Тучко два повні міхи гарних, вибраних зимових яблок зі саду Тачинського, котрі завіз Равро до пана судії за дозвіл на женення. Андрій пригадував вуйкови, що тепер під осінь тре-баби виладити хату, в якій сидить римар Людвік, і треба його звідтам усунути... — З цим нема так чого спішитися,— говорив Тучко,— на це ще досить часу, бо я його раз-два з хати викину. Я вже Людвікови сказав, щоб собі шукав ин-шої хати. Впрочім він сам знає, що ти женишся і хати тобі треба. Остаточно вуйко післав до Людвіка Равра з приказом, щоб до тижня опорожнив хату. Та Людвік сказав від разу, що ані не думає перед зимою перевозитися, а коли вуйкови це не влад, то хай його подає до суду. Тоді пішов Тучко сам з Андрієм до Людвіка. илухай, Людвіку! Мені цеї хати потреба для власника, котрий жениться незадовго. За дві неділі має мені бути хата порожна, а ти шукай собі иншої. Мені також цеї хати треба і не гадаю уступатися. Чинш я плачу правильно, хати не руйную, і чогож більше від мене хочете? Що? Ти смієш зі мною перечитися? Тобіж кажу, що хата потрібна для власника і фора зо двора. Прошу мені тут не робити криків, бо як я за хату плачу, то я в ній пан. Ти волокито! — кричав Тучко і тупотів ногами.— Виносися мені зараз на сміття з своїми ба-хурами, а хата має мені бути порожна... Ані мені сниться; мені ще рік не вийшов. Андрій не міг з дива вийти, де у того бідного покірного римара тільки зухвалости набралося ставати з язиком проти всемогучого Тучка. Вийшли оба на двір, а Тучко каже: — Чи ти чував таке? І я буду мусів з цим лапсердаком волочитися по судах! Але не журися, це скінчиться в суді раз-два. Андрій справді повірив сьому, що як Тучко візьметься до нього, то справа скінчиться раз-два і добре. Але йому було пильно, бо хата облетіла і треба її було до ладу привести, ще поки настануть осінні слоти. Андрій горячився. А можеби ми так його без суду з хати викинули? — Він ріжні штуки бачив у вуйка. Е! так не можна, то булаби кримінальна справа... Але я його провчу, що мене попамятає... Але в суді може справа проволочися над всяке сподівання і може треба буде з цеї причини і весілля відл ожити... Не журись! Весілля не треба буде відкладати, а ти з жінкою на вулиці жити не будеш. Колиб цей дурний процес не скінчився, будете мешкати у мене. В мене хата простора і для вас буде доволі, місця в алькирі, де вам поставиться велике ліжко, стіл і кілька крісел. Це не на довго, і буде з вас досить. Андрія начеб студеною водою обляв. Йому це не подобалося. Він мріяв про це, що по весіллю стане незалежним господарем в своїй хаті, а тут ось що виходить! Треба буде жити в комірнім хто зна, як довго, найменше через зиму. І чимже його доля п