ЛЬВІВСЬКІ СОНЕТИ<br />
1

Не бійсь нічого, доки я з тобою,<br />
Іди і правду людям говори!<br />
Не жди ніколи слушної пори —<br />
Твоя мовчанка може стать ганьбою!

Усе, що я тобі даю, бери<br />
І певен будь — твій дух не вб'ють злобою,<br />
Мене ніхто не пом'янув клятьбою,<br />
Хоч я водила в тюрми й на костри.

Лиш забували боягузи кволі,<br />
Що в сто раз гірший від вогню мій гнів,<br />
Що мій проклін — страшніший від неволі.

Я — мати всіх, що згибли за свободу,<br />
Я маю тисячі живих синів,<br />
Я єсть Любов до рідного народу.

1955<br />
2

Коли помер кривавий Торквемада,<br />
Пішли по всій Іспанії ченці,<br />
Зодягнені в лахміття, як старці,<br />
Підступні пастухи людського стада.

О, як боялися святі отці,<br />
Чи не схитнеться їх могутня влада!<br />
Душа єретика тій смерті рада —<br />
Чи не майне де усміх на лиці?

Вони самі усім розповідали,<br />
Що інквізитора уже нема.<br />
А люди, слухаючи їх, ридали…

Не усміхались навіть крадькома;<br />
Напевно, дуже добре пам'ятали,<br />
Що здох тиран, але стоїть тюрма!

1955<br />
3

БЮРОКРАТОВІ В АЛЬБОМ

Напам'ять, наче піп Святе Письмо,<br />
І Леніна, і Маркса він цитує.<br />
В промовах, мов актор, себе тренує<br />
Перед холодним і німим трюмо.

Не оре, не кує і не будує,<br />
Лише гукає: "В комунізм йдемо!"<br />
Даремно в гості ми його ждемо,<br />
Хоч з наших мозолів він гараздує.

Такий на секретарку не лиша<br />
Своїх тихеньких телефонів — де там! —<br />
В них деренчить уся його душа.

Не стійте в нього там, під кабінетом,<br />
Бо кожен з вас, напевно, поспіша<br />
Дзвонить зерном, залізом і сонетом!

1955<br />
4

Тиран помер. Чертог його порожній;<br />
Розсипалися вірні, як горох.<br />
Народ живе. Єдиний справжній бог,<br />
Всезнаючий, всетворячий, всеможний.

Але ж і в нього ти — не скоморох,<br />
А дух неповторенний і неложний,<br />
Що відкривати далечінь спроможний,<br />
Горіти з ним в огні його тривог.

Не потребує він раба ні блазня,<br />
Чия душа дрібна й богобоязна<br />
Випрошує безсмертіє собі.

Він вибирає тих на невмирущість,<br />
Хто віддає свою безмежну сущість,<br />
Своє життя за нього в боротьбі.

1956-1988<br />
5

Було давно це. Ката-короля<br />
Хвалив, як міг, один поет придворний,<br />
Хоч добре знав, що люд — голодний, чорний,<br />
Що крові не приймає вже земля.

Аж раз вночі ударив дзвін соборний —<br />
Народ повстав! Тоді, немов маля,<br />
Злякався кари, вчувши крик здаля,<br />
І втік із палацу брехун проворний…

Та королівські війська замогли<br />
Повстанців неозброєних. В палати<br />
На суд за боягузтво привели

Співця того. Заслуженої плати<br />
Він дочекався за свої хвали:<br />
Його звелів тиран четвертувати!

1956<br />
6

Людське життя — не книги чорновик,<br />
Не вирвеш слова звідтіля ніяк.<br />
А він в душі носив смертельний ляк,<br />
Немов трава, під кожним вітром ник.

Прислужувати, наче кельнер, звик.<br />
За Польщі говорив, що він поляк,<br />
За німців — німець, нині цей підляк<br />
Волає що є сил: "Я — більшовик!"

Мерзенний раб! Не вірте ви йому,<br />
Він рідну матір тричі вже продав,<br />
Він жив, не відаючи про страму,

Безчестя сіяв, вигоди збирав,<br />
Він, боячись потрапити в тюрму,<br />
Людину сам в собі на смерть скарав.

1956<br />
7

Якби я втратив очі, Україно,<br />
То зміг би жить, не бачачи ланів,<br />
Поліських плес, подільських ясенів,<br />
Дніпра, що стелить хвилі, наче сіно.

У глибині моїх темнот і снів<br />
Твоя лунала б мова солов'їно;<br />
Той світ, що ти дала мені у віно,<br />
Від сяйва слова знову б заяснів.

А глухоти не зможу перенести,<br />
Бо не вкладе ніхто в печальні жести<br />
Шум Черемоша, співи солов'я.

Дивитися на радощі обнови,<br />
Та материнської не чути мови —<br />
Ото була б загибель-смерть моя.

1956<br />
8

О Львове, батьку мій правічний, знаю,<br />
Як мучила тебе страшна жада<br />
В бою, коли напасницька орда<br />
Топтала й роздирала Русь безкраю.

Хоч марилась і снилася вода,<br />
Ти не втікав до Вісли чи Дунаю,<br />
Ти не кричав: "Рятуйте, помираю!"<br />
Попалений, немов земля руда.

Там підживляли душу міста лози<br />
Могутніх рік, там ніжились плоди…<br />
А ти ковтав зі смутку власні сльози.

Та вчув Дніпро твій стогін — крик біди,<br />
І в пригорщах крізь вогневійні грози<br />
Приніс тобі цілющої води.

1956<br />
9

Була ціс&#225;рська Австрія міцна,<br />
Та пощадити нас була готова:<br />
Ми мали жити, вмерти мала мова,<br />
Нам душі мала видати казна.

Слова чужі, неначе сарана,<br />
Сідали на сади і парки Львова.<br />
Та зелень оживала знов чудова,<br />
І не загинула Галичина.

Лиш на Личакові ще є гробниці,<br />
Де Габсбургів зотліли слуги ниці,<br />
І слово їх лежить, як пилюга,

На камені могильному твердому.<br />
А біля нашого ясного дому<br />
Лунає наша мова дорога.

1958<br />
10

В Личаківській задумливій діброві<br />
Нерівними рядами вздовж алей<br />
Стоять, неначе шафи мармурові<br />
З хрестами, — пишні спогади смертей.

Стоять гробниці на мужичій крові,<br />
Що обернулась на плодючий глей.<br />
Барони і магістри гонорові<br />
Кістьми лежать в лахмітті із ліврей.

А де могили тих у місті Лева,<br />
Що розтоптала їх стопа сталева,<br />
Що піднімали в небо ці хрести?

Вони — в землі, в деревах понад нами,<br />
А панське тління навіть бур'янами<br />
Не в змозі крізь каміння прорости!

1958<br />
11

Мені, малому, палиця ліскова<br />
Служила за хорошого коня,<br />
Але одного зимового дня<br />
Її мій батько порубав на дрова.

Тепер не коле вже мене стерня,<br />
Я — на хребті осідланого слова,<br />
Дзвенить залізна рима, як підкова,<br />
Прудкий скакун думки наздоганя.

Тобі ж видніше, дорогий читачу,<br />
Чи я на поетичному коні,<br />
Чи просто сам, як у дитинстві, скачу…

Поганих віршів не шкода мені —<br />
Візьми ти їх, як іграшку дитячу,<br />
У грубку кинь і грійся при вогні!

1957<br />
12

Мій добрий друже, що з тобою?<br />
Твоє волосся в сивині.<br />
Чом ти не віддавав мені<br />
Хоч половину свого болю?

Від мене ти в самотині<br />
Ховався з темною журбою,<br />
Мені ж рукою нескупою<br />
Підносив радощі одні.

А я ділився тільки горем;<br />
О, ти зі мною був бадьорим,<br />
Як лікар у розмові з хворим.

Мене ти лікував як міг<br />
І сріблом кучерів своїх<br />
Оплачував цілющий сміх!

1957<br />
13

Біда навчить, кому подати руку,<br />
Від кого в дар прийняти чесний хліб.<br />
Вона за правду ляже сміло в гріб,<br />
З брехні зірвавши маску і перуку.

Ти ж не збагнув її важку науку<br />
І, сонця не побачивши, осліп.<br />
Тепер ти всім схиляєшся до стіп<br />
І перед кожним стелишся в багнюку.

Навіщо ж та нікчемна похвальба,<br />
Що ти із бідняків, а не з магнатів,<br />
Що ти синок не пана, а раба?!

Так, ти вдягав сіряк подертий татів,<br />
Але твій дух від нахилянь згорбатів,<br />
І плазування — це твоя судьба.

1957<br />
14

Як дерево, що не приносить плоду,<br />
Лиш кидає на сад родючий тінь,<br />
Возноситься над ним у височінь,<br />
Бере собі його живлющу воду,

Так ти живеш. Не пропустити моду —<br />
Це найважливіше з твоїх стремлінь.<br />
І схована твоя духовна тлінь<br />
За косметичну, бездоганну вроду.

З твого лиця я змив би вічний грим,<br />
Красі віддав би сяяння принадне,<br />
І стала б ти ясна, мов херувим.

Але боюсь: єство твоє нещадне,<br />
Таке паразитичне й маскарадне,<br />
Мені не одмінити вже нічим!

1957<br />
15

Коли мені підхлібник тисне руку,<br />
Тікаю геть від нього сам не свій,<br />
Мов босою ногою на гадюку<br />
Я наступив на стежці лісовій.

Боюся усмішки його без звуку,<br />
Такої штучної, як у повій.<br />
О, він мене втоптав би у багнюку,<br />
Його слова — отруєний напій.

А він тихенько піде поміж люди<br />
І просичить то тут, то там слівце,<br />
Що з мене вже, мовляв, пуття не буде,

Що повен я погорди та облуди…<br />
Я ж не Христос, що, знавши підлість Юди,<br />
Дав цілувать йому своє лице.

1957<br />
16

Хвала тобі, безсмертний міщанине,<br />
Що не загинув ти в новій добі,<br />
Що ти порозумнішав, що тобі<br />
Вже остогидли лубочні картини!

Не сім слонів, не пухові перини —<br />
Кар'єра — головне в твоїй судьбі.<br />
Ти сміло вгору йдеш там, де слабі<br />
Зриваються з хитливої драбини.

Словами вибухаєш! Говори!<br />
Твої слова — то квіти паперові,<br />
Але вражають, бо летять згори.

Не думай, затинаючись на слові,<br />
Що в слово справжнє треба влити крові —<br />
Це не для тебе, це — для дітвори.

1957<br />
17

Карпати потонули в тишині,<br />
Стоять смереки у сонливій зморі,<br />
І жевріють в небесній вишині,<br />
Як вуглики у згаслій ватрі, зорі.

Мені здається, що стою на дні<br />
У велетенськім, глибочезнім морі,<br />
Вгорі світила бачу маревні<br />
Крізь води тихі, сині і прозорі.

Піщинкою дрібною на землі<br />
Себе я почуваю в ці хвилини…<br />
Та на світанку море ночі схлине,

І перед сонцем, в ранішній імлі,<br />
На цім шпилі вершини знову стану<br />
Володарем земного океану.

1957<br />
18

Стіною чорною іде гроза,<br />
Як постріли гарматні, грім гримить.<br />
У зворах вітер виє-скавулить,<br />
Смереки гнуться, як тонка лоза.

Хтось небеса ножами проріза —<br />
Стуляються на небі рани вмить.<br />
Я чую: в мене на щоці тремтить<br />
Краплина дощова, немов сльоза.

— Тікай! — кричать з колиби вівчарі,<br />
А я стояти буду надворі,<br />
Обидва з громом небо сколихнем.

Вдихну я в груди пломінь блискавиць, —<br />
Щоб перед ворогом не впасти ниць,<br />
Щоб дихати в його лице вогнем!

1957<br />
19

Як налетять рої дошкульних мух,<br />
Тікають геть корови з полонини,<br />
Ховаються в густих кущах ліщини,<br />
Та в лісі не загубить їх пастух:

Він слухає з убогої хижчини,<br />
Як ті дзвінки видзвонюють навкруг,<br />
Що розголошують найменший рух<br />
Його несупокійної маржини.

Людей пильнує правда, а брехня<br />
В темник жене, у нетрі непролазні,<br />
Де човгаються в тьмі отруйні плазні.

Назад! Назад! До сонця — навмання!<br />
Дай знати духу рятівного діла,<br />
Що твоя совість ще не заніміла!

1957<br />
20

Ти сам для себе слідчий, і суддя,<br />
І прокурор, що кари вимагає,<br />
І хитрий адвокат, що захищає<br />
Промовами про злигодні життя…

Пощади ненастанно він благає<br />
Від імені людського співчуття,<br />
За злочин обіцяє каяття —<br />
І знову суд усе тобі прощає.

Ненавидиш те прощення своє,<br />
Але з душі прогнати адвоката<br />
Відваги й сили в тебе не стає.

І серце він обсотує твоє,<br />
Неначе та гадюка сороката,<br />
І кров за послугу із тебе п'є!

1957<br />
21

Безжурні, до нестями балакучі,<br />
У затишку чекаєте собі,<br />
Що ось ростимуть груші на вербі<br />
І молоком проллються білі тучі!

Але не ви, бездумні і слабі,<br />
Підкорите енергії могучі.<br />
Крилата мисль і мозолі пекучі<br />
Єднатись будуть і в новій добі.

Я вірю, що будущина щаслива<br />
Одмінить лож, та не одмінить жнива,<br />
І литиметься завжди піт з чола,

Не стануть святами ніколи будні,<br />
Хоч як би там не мудрували трутні,<br />
Трудитись має кожен, як бджола!

1957<br />
22

Багато їх було, і всі — богове:<br />
Дажбог, Стрибог, Перун і Симаргла.<br />
Та їхня сила, слава і хвала<br />
Розвіялись, як пригорща полови.

Дніпровська хвиля в море понесла<br />
Поганське ідолля страшноголове.<br />
Його змінив розп'ятий син Єгови —<br />
Філософ із юдейського села.

Та в світі не змінилося нічого:<br />
Купались далі в золоті князі,<br />
А закупи і смерди, як до того,

В землі греблись, мов кури у грязі…<br />
О невсипуща муко і тривого,<br />
Народжена для мене на Русі!

1956<br />
23

ЗАМОК НАД ХУСТОМ

Той замок — подвиг давньої людини:<br />
Там кості будівник поклав свої,<br />
Який на гору, наче кінь в шлеї,<br />
Каміння тяг з тисянської долини.

На тім камінні — сірі лишаї,<br />
Уламки стін у зарослях ожини.<br />
В колишніх залах княжої дружини —<br />
Нора лисича, кублище змії.

А я в серпневі дні передосінні<br />
Ходив по занехаяній руїні<br />
І думав про хатини вівчарів.

Не замки, а вони на світі вічні,<br />
Їх символ — труд, а не мечі двосічні,<br />
І завжди в них вогонь життя горів.

1958<br />
24

Поезія — це мова молодих.<br />
О незвичайна, чародійна мово,<br />
Хоч пронеслася молодість громово,<br />
В моєму серці голос твій не стих.

Лицем я чую твій палючий дих,<br />
Ховаюся в твоє гаряче слово,<br />
Хай там зима мурує мармурово<br />
Студений мур на белебнях рудих.

Хоч є такі, що з першого морозу,<br />
Як забринить на скронях сивина,<br />
Готові швидко перейти на прозу…

Я ж буду пити келихи вина —<br />
Твої цілунки під кущами бозу,<br />
Де сніг цвіте і спить озимина.

1958<br />
25

І я в Ірпінь приїхав, де поети<br />
Живуть і вірші ненастанно тчуть,<br />
Серця співають, і слова течуть,<br />
І дзвонять рим сріберних переплети.

Заїхав я за снігові замети<br />
І за ліси, що нишком весну ждуть.<br />
Ну, серце, говори! Яви могуть,<br />
Відкрий свої думки й свої секрети!

А серце так відповіло мені:<br />
— Нема перед тобою в мене тайни,<br />
Лічу тобі ретельно ночі й дні;

Це все — відоме, людське і звичайне,<br />
А те, що є в мені пісеннодайне,<br />
Ти не знайдеш і в славнім Ірпіні.

1958<br />
26

У книги люди, наче бджоли в соти,<br />
Знесли сяйливий, чародійний мед.<br />
Сліпцеві очі ним потри — і вмент<br />
Побачить сонце й голубі висоти.

Оспалий дух відчує думки злет,<br />
Збагне людські страждання і турботи,<br />
І здатний буде кривду побороти,<br />
І вийти із невидимих тенет.

Благословенна та ясна година,<br />
Коли дитя читає "Кобзаря",<br />
І юний зір прозориться, як днина.

Так зі сльози, що світить, як зоря,<br />
Злітає дух над бескиди й моря,<br />
Так з книжки починається людина.

1958<br />
27

Душа — немов коробка сірників.<br />
Ти бавився вогнем, немов дитя,<br />
Та спалені даремно почуття<br />
Жалів, не викидав до смітників.

Обвуглені, нездалі до вжиття,<br />
В собі ховав недогарки чуттів.<br />
Тепер ти пломінь віднайти схотів,<br />
Та вже — не задля гри, а для життя.

Коробка торохтить, немов жива,<br />
Та в ній нема вогненного єства,<br />
Там кожен сірничок — духовний мрець.

Тулися до людей, щоб жити ще,<br />
Та знай, що полум'я чужих сердець<br />
Не гріє, а безжалісно пече!

1958<br />
28

Чи ще далеко нам до роздорожжя,<br />
Де з добротою розійдеться лють,<br />
А з чесністю — підлота зловорожа,<br />
А з правдою — брехня, що в парі йдуть?

Чи без колючок буде гарна рожа?<br />
Чи не загубить людство власну суть,<br />
Як радість пануватиме погожа<br />
Одним-одна, а смуток проженуть?

Я знаю, друже, що на тім розпутті,<br />
Де пари почуттів, що здавна скуті,<br />
Повинні роз'єднатися колись,

Ненависть не розлучиться з любов'ю,<br />
І не водою буде кров, а кров'ю,<br />
І людство не загине, не журись!

1958<br />
29

Що кличе до життя нас на землі?<br />
Говорить розум: "Боротьба і праця".<br />
Та серце зразу прагне сперечаться:<br />
"А де любов? Лиш кров та мозолі…"

Та каже ум — прославлений дорадця:<br />
"Безжурні не полюблять мотилі".<br />
А серце мовить про свої жалі:<br />
"Пропав, хто міг любові відцураться!"

Обоє мають рацію вони.<br />
Життя мінливе, вічне і єдине —<br />
Зима — це білі пелюшки весни,

Вогонь виходить з темної льодини,<br />
Грім дозріває в ложі тишини,<br />
В печаль веде кохання лебедине.

1958<br />
З0

ДРУЖИНІ

Минулося кохання вечорове,<br />
Невинні поцілунки відцвіли.<br />
Ти досі без моєї похвали<br />
Обходилась, ясна моя любове.

Творив я іншим гімни і хули,<br />
Для інших мав римовані промови, —<br />
Для тебе мав я слово лиш прозове,<br />
Та вільно в ньому почуття жили.

І цей сонет не зможе закувати<br />
В свої кайдани золотої ватри,<br />
Що в темнім серці запалила ти.

Це ж тільки знак унимливої шани<br />
За пісню Соломії й Роксолани,<br />
За усміх, що сіяв у дні сльоти.

1968<br />
31

Заходить сонце в золотих лісах,<br />
На стовбурах палахкотить живиця,<br />
Краєчок хмари, наче блискавиця,<br />
Горить у надвечірніх небесах.

Ти на цей світ не можеш надивиться,<br />
Та ніч з нори вилазить, як ховрах.<br />
Невже вона твій зір оберне в прах,<br />
Невже погасне дня твого дивниця?!

Ні! Все на світі буде берегти<br />
Сліди твого палаючого зору,<br />
Якщо він митий слізьми доброти!

Але як ти підносив очі вгору,<br />
Щоб лиш добути блискавку сувору<br />
І залишати згарища… — тремти!

1968<br />
32

Тече Дунай в піснях мого народу,<br />
Я з них прийшов на світ і з них я зріс.<br />
Я в снах не раз ходив крізь темний ліс<br />
На берег золотий шукати броду.

Та ось побачив я дунайську воду,<br />
Поцілував, як очі, повні сліз.<br />
Дунай — свободи голубий проріз<br />
Між скель, що чинять річці загороду.

Де плакали з мого села рекрути,<br />
В тужбі тепер мої брати живуть,<br />
І пісні про Дунай вже їм не вчути.

А їхні сльози в рідний край течуть,<br />
Ріка крізь гори мусить повернути,<br />
Щоб на Вкраїні закінчити путь!

1958-1998<br />
33

Поезіє, призначено тобі<br />
Вливати сили у серця слабі,<br />
Порадницею бути у журбі<br />
І кулею в кривавій боротьбі.

І правду кидати в народний здвиг,<br />
Провісницею бути днів нових,<br />
Натхненням — у змаганнях трудових,<br />
Любов'ю і ненавистю живих

І мертвих славою. А ти<br />
Лежиш по кутиках крамниць.<br />
Хотів до тебе підійти,

Перед тобою впасти ниць,<br />
Та придивився ближче я —<br />
Аж то не ти, лиш тінь твоя!

1957<br />
34

Шановний критику, немов старі монети,<br />
Вже вийшли з обігу карбовані сонети,<br />
Та все ж не гарячись і не свари мене ти<br />
За те, що зв'язую думки в сонетні сплети.

Бо форми вистиглі, в законах слова стислі, —<br />
Не скови-ланцюги, а тільки одіж мислі.<br />
Ті спутують її, котрі в м'якому кріслі<br />
Забули, як болять від праці пучки тріслі.

Не спотикаються у писаній промові<br />
І все відкинути і знищити готові,<br />
Що не змістилося у хайживістські ямби.

Ти роги їм збивай дрючком — хай ходять шуті!<br />
Або хоч не співай ніколи дифірамби<br />
Отим, що тупістю і дурістю надуті!

1957<br />
35

"Що мова? Одежина, й годі!<br />
Ми ж цінимо людей за ум,<br />
За діло, не за той костюм,<br />
Що лиш недавно став у моді.

А ти знімаєш всюди шум,<br />
Що рідне слово мре в народі!<br />
І завжди ти на перешкоді<br />
Нових діянь — немов на глум!"

"Ну, що ж… ясна проблема мовна,<br />
А я й не думав, ти диви!<br />
Тепер картина в мене повна:

Чужого не навчились ви,<br />
Своє забули… Одяг клоуна<br />
На вас від ніг до голови!"

1955<br />
36

Він богом був. Мав сталь в собі.<br />
Залізною рукою вміло<br />
Ділив кайдани, тюрми, трійло,<br />
Віддавши владу шантрапі.

Невже ми всі були сліпі,<br />
І серце аж тепер прозріло,<br />
А досі билося і зріло,<br />
Немов курчатко в шкарлупі?

Та ні, ми всі були видющі,<br />
Але ховались в шкаралущі<br />
І повзали, як слимаки…

А виправдання будуть мати<br />
Лиш ті, що йшли у каземати,<br />
На смерть, в Сибір, на Соловки.

1957-1969<br />
37

Як був я молодим — душа мала і вбога —<br />
Молитися ходив на львівські цвинтарі,<br />
На січових стрільців хрести сумні й старі<br />
Клав квіти і втікав од себе сам щомога.

За мною стежив шпик, як звірина двонога;<br />
А дома я писав о зляканій порі,<br />
Як піднімаються з нужди пролетарі<br />
Побудувати світ без правди і без Бога.

Дорогу я шукав, але не знав мети,<br />
Мій дух порубаний палахкотів, як дрова,<br />
А правду на Сибір вивозили кати…

Прийшов я до Дніпра з уярмленого Львова,<br />
А там — на дні вогонь, горіла даль тернова,<br />
Летіли в небесах січовиків хрести.

2004<br />
38

В консерваторії співала Соломія,<br />
А я студентом був, послухати зайшов.<br />
І голос генія збентежив мою кров,<br />
По жилах пролетів, немов тужби завія.

Я ще не знав тоді, що вся моя любов,<br />
І вся моя душа й мого життя надія<br />
Навік поміститься в маленькім слові Мія,<br />
І буде в ньому ще й моєї смерті схов.

Усе моє життя — до Києва зі Львова,<br />
А з Києва — назад, в оселю юних мрій,<br />
Де прийняла мій дух дитина світанкова.

О серце болісне, не плач, закаменій,<br />
Або збагни, що це — твоя безсмертна мова<br />
У невмирущості двох рідних Соломій.

2004<br />
39

Академічна, 10! Там колись<br />
Збирались друзі на таємну раду,<br />
Там я сонет писав про Торквемаду,<br />
А хтось казав: "Що робиш?! Бережись!"

Я кидався до диспуту, як рись,<br />
Не знав, що КДБ пильнує ззаду,<br />
Записує агент мою тираду<br />
І виповзає з дому, наче слизь.

Моє життя — то не порожні соти,<br />
Там є гіркий полин розчарувань,<br />
Низини темні й світляні висоти.

Та образ мій правдивий — як не глянь —<br />
Намалювала та зрадлива дрань,<br />
Ті львівські запопадливі сексоти.

2004<br />
40

Згасають в пам'яті адреси й голоси<br />
Московські й віденські, чужа зникає мова,<br />
Та кожна вулиця і кожний камінь Львова<br />
Притомні в спогаді на всі мої часи.

Там, на Личакові, де Божі терези<br />
Хитаються, мене спостигла vita nova,<br />
Торкнулася чола тяжка рука Франкова,<br />
І вийшов я на світ, як промінь із сльози.

Народе мій сумний, я — плід твойого чрева.<br />
Я прапор твій підняв над київські врата,<br />
Та ще морозить нас похмура тінь царева.

Кажу тобі: не мий слізьми свої уста,<br />
Не плач, бо доки є на світі місто Лева,<br />
Не пропаде твоя свобода і мета!

2003<br />
УЧИТЕЛЬ

1

Свій біль переливаючи в сонети,<br />
Дивився він з вікна тюрми на Львів.<br />
Де ж ти, свободо без фальшивих слів,<br />
Де ж ви, пісні без мук, без падань злети

Розрадити його камрат хотів:<br />
"На волю, Йване, скоро ви підете,<br />
Забудьте камер сморідні клозети,<br />
Спочиньте! Не для вас цей темний хлів!

Спочить?! О ні! Лежати, мов колода,<br />
Вже краще тут, де мертвіє душа,<br />
Бо там болить, де сум, нужда, знегода

Убогу людність ріжуть без ножа.<br />
Хай буде проклята навік свобода —<br />
Прислужниця багнета і гроша!

2

Учителю, стою перед тобою,<br />
Малий, вчарований до німоти.<br />
Ти нас бентежив, кликав до мети,<br />
Будив могутнім словом, як трубою.

Палюща мрія, що залишив ти,<br />
Навіки стала нашою судьбою.<br />
Але нема кінця стражданню й болю,<br />
Хоч розвалилось царство темноти.

Скажи мені, чи правда запанує,<br />
Чи все те — тільки мрія голуба,<br />
Чи сонце справедливості існує?

Чи каменярська праця й боротьба,<br />
Кривавлячись, провадилася всує?<br />
Чи за граніт міцніший дух раба?

3

Не сумнівайся, ідучи з народом, —<br />
Твою дорогу кров'ю полили<br />
Борці! Вони не вирвалися з мли,<br />
Та шлях позначили перед походом.

Як та вода, що всякла в твердь скали,<br />
Граніт розколе, ставши взимку льодом,<br />
Так сумніви тебе зруйнують згодом,<br />
Якщо вони у душу заповзли.

Та, як не можеш мислі невеселі<br />
Від себе гнать, подібним будь до скелі,<br />
Що падає в безодню з висоти

І, темну хлань заповнивши собою,<br />
Рівняє путь для тих, що йдуть до бою<br />
І кличуть до великої мети.

4

Мовчи на тій дорозі, над якою<br />
Нависла звітрена крихка скала,<br />
Бо можеш, ніби ломом — тахлю скла,<br />
Розбити скелю римою дзвінкою!

Та як з тобою в гори лжа пішла,<br />
Тобі вуста затиснувши рукою, —<br />
Кричи! Обвал камінною рікою<br />
Все перемеле і зітре дотла!

Загинеш ти, але й брехня загине,<br />
Що вибрала тебе в провідники<br />
Через гірські провалля й верховини.

А крик твій не затихне. Навпаки —<br />
Луною він злетить поміж зірки,<br />
Промінням на дорогу людства злине.

1956-2000<br />
У ВІДНІ

1

Тут жив Франко. Мені не віднайти<br />
Слід генія на камені міському!<br />
Чи не в он тій кав'ярні чарку рому<br />
Він випив у годину гіркоти?

А може, в заковулочку вузькому,<br />
Куди нелегко сонцеві дійти,<br />
На виразки й печалі бідноти<br />
Він поглядав з обшарпаного дому?

Він тут проходив. Цісар на коні<br />
Переїжджав. Стрічались їх зіниці.<br />
Живі дивились. Меркли кам'яні.

В поклонах горбилися люди ниці,<br />
Оті робочі, темні, рабськолиці,<br />
Покликані поетом до борні.

2

Тече молитва тихо, як ручай,<br />
В церковці преподобної Варвари.<br />
Він тут бував, коли студентські пари<br />
Вінчалися, як то велить звичай.

Чи він молився? Цього не питай.<br />
Не підглядай за генієм крізь шпари.<br />
Думки горіли, як повстань пожари,<br />
В руках Мойсея пінився нагай…

Червоними пісками йшли євреї<br />
До батьківщини вільної своєї,<br />
Вмирали у пустині без води…

І вчув Франко, як тріскає опока,<br />
Як ллється джерело до ніг пророка,<br />
Як церква каже: "Не спиняйсь, веди!"

3

У Відні грала буря. Прохолодні<br />
Краплини розбивалися, як скло.<br />
Пітьмаво поміж мурами було,<br />
Громи гуділи в небі, як у бодні.

А він стояв, немов на дні безодні,<br />
І вгору піднімав трудне чоло,<br />
Так наче злому духові назло<br />
Читав у блискавках Слова Господні.

Здавалося, він плаче. То вода<br />
Вмивала щоки. Голова руда<br />
Горіла, ще не ткнута сивиною.

Всі бігли: хто в кав'ярню, хто в музей,<br />
Але ніхто не знав, що ось Мойсей<br />
Стоїть між Господом і сатаною.

2000<br />
РОЗВИДНЯЮЩИЙСЯ ДЕНЬ

1

Іде війна. Десь глухо б'ють гармати.<br />
Порожнє місто. Вікна-сліпарі.<br />
Та видно сад о весняній порі<br />
І хмар важких запліснявілі шмати.

Вночі в короткий сон приходить мати,<br />
А в день студентики-секретарі<br />
Щось там плетуть про задуми старі,<br />
Ждуть: може, буде вірші диктувати.

А він мовчить. Далеких канонад<br />
Його тривожать вуркотливі громи,<br />
Як гук травневий сорок літ назад.

Він дивиться крізь цвіту паполоми<br />
Туди, де в неба золоті проломи<br />
Стікає кров із галицьких левад.

2

Трухліє в серці чорна грань отрути,<br />
Розпався посивілий жар думок.<br />
Нема вже сили оком зворухнути;<br />
Як пилюга, на все лягає змрок.

Вмирає він, скалічений пророк;<br />
Студених рук закостенілі скрути<br />
На грудях здиханих… Та ось дзвінок!<br />
В кімнату — гості, молоді рекрути.

І не трутизна смерті, не печаль<br />
В зіницях юних, а порив до бою,<br />
В руках блискочуть кріси, грає сталь.

— Благословіть, поете, нашу зброю!<br />
— Ця зброя, діти, кована ганьбою,<br />
Вона для вас — могила і шпиталь!

З

І він злякався власних слів. Це сором!<br />
Хто кликав ненастанно до борні,<br />
Хто бачив з далини в будучині<br />
Кров революції пророчим зором?

Невже він занепав так серцем хворим?<br />
Невже він зрадив сам себе? Та ні!<br />
Боїться братовбивчої різні<br />
Душа, уже під смертним омофором.

Тут гори повстають, а там — степи —<br />
Вмирати за Вкраїну. "Милий Боже,<br />
Йде брат на брата! Шлях їм заступи!"

Що він в шаленстві цьому допоможе?<br />
І падає поет на смертцеложе,<br />
Мов на старих болінь своїх шипи.

4

Було не раз, він віддавався дневі,<br />
Не думаючи про далінь століть.<br />
Тепер Пора вже перед ним стоїть,<br />
Йдуть юнаки на смерть в гарматнім реві.

"Шпиталь", "могила" — о які дешеві<br />
Слова і примовляння в грізну мить!<br />
"Це ж ти казав, що не пора служить,<br />
Ні, не пора — ляхові й москалеві".

Так, треба йти зі зброєю в руках,<br />
Рабів оружжя завжди правду каже.<br />
"О діти! Викиньте із серця страх!

І смертю вашою (бо не один поляже!)<br />
Онуків Україна зобов'яже<br />
Їй до держави торувати шлях".

5

На віях забіліла, наче сіль,<br />
Сльоза тяжка. Він плаче. Та не годні<br />
Цей плач збагнути небеса холодні,<br />
Що закладають в нього смертний біль.

Ось-ось до Ханаану Ізраїль<br />
Вступити має, та напередодні<br />
Помре Мойсей. Він поглядом безодні<br />
Вдивляється в свою незриму ціль.

Великий Боже, я не розумію,<br />
Чом забираєш ти провідника<br />
В людей, що мають в ньому всю надію?

Чи правда, що коли мета близька,<br />
Ти гасиш нам навмисне маяка,<br />
Щоб розбивались ми об власну мрію?

6

О, скільки крові пролили ви даром,<br />
Пахолки віденського коршака,<br />
І ви, що йшли з-під царського штика,<br />
Брати, чужим затроєні пожаром!

Вклонялися жупанам, шароварам,<br />
Вкраїну будували з гопака,<br />
Не знаючи, та маючи Франка,<br />
Будівника із геніальним даром.

Він помирає. "Господи, прости", —<br />
Возрадується не один святоха,<br />
Сплакнуть у фраках траурних кроти.

Що ж, вам усім не видно з темноти,<br />
Що не відходить з ним його епоха, —<br />
Вона лише збирається прийти.

7

Не раз мені здається, що то я<br />
Стою біля Франкової постелі,<br />
З чужою зброєю, в чужій шинелі.<br />
А в серці — туск і смерті печія.

І, натягнувши рам'я на рам'я,<br />
Лежить він у мовчанні, як у скелі;<br />
Прощаються з ним діти невеселі,<br />
І тихо плаче там душа моя.

За що ми так покарані, Мойсею?<br />
Ти вмер, але Єгошуї нема,<br />
Нема того, хто б ніс твою ідею.

Невже в будущину йдемо сліпма<br />
І, як воли, навиклі до ярма,<br />
Ревем лише за сіном та пашнею?

8

Та ні, він був, і є, і завжди буде,<br />
Цей велетень, цей титанічний дух;<br />
Його вогонь не вигас, не заглух, —<br />
Він вкладений навіки в наші груди.

Нема на нього кулі, ні простуди,<br />
Бо він як сонце шириться навкруг;<br />
Ми з поглядом його йдемо на пруг,<br />
Шукаєм правди людства без облуди.

Помре сьогодні він, цей чоловік,<br />
Забутий і зневажений у смерті,<br />
В лікарню кинутий серед калік.

Але сяйнуть, як небеса роздерті,<br />
Вкраїни стяги, й вийде з круговерті<br />
Його державний, безконечний вік.

9

Несуть його. Солодкий і прозорий<br />
Туман весни в цвітінні молодім.<br />
Та Львів сумний, як вигорілий дім,<br />
Десь там і я, на темний смуток хворий.

Чи можна в трумні поховати грім,<br />
Гучний вогонь з небесних територій,<br />
На правду встановити мораторій,<br />
Лож воскресити в камені старім ?!

Ніхто не знає, як воно стається,<br />
Що згашена і витоптана грань<br />
Новим високим полум'ям береться, —

Знов правда вибухає, де не глянь,<br />
І дух встає із праведного серця,<br />
З болінь життя і страдницьких писань.

10

Ще ненароджений, я був при тому<br />
Світінні правди, мудрості й жалю,<br />
Що в іскри обертає тлін і тлю,<br />
Дає величчя духові малому.

Спадали з неба голубого строму<br />
Зірниці, наче зерна кукілю.<br />
І те чоло, що схоже на ріллю,<br />
Світилося з труни крізь смерті втому.

Я народився, щоб іти за ним,<br />
Та не в знаменні темної скорботи,<br />
А в прапорі з розкриллям молодим.

Вже неживущий, буду смерть бороти,<br />
І всі мої сонця й думок висоти<br />
Ввійдуть в життя франківського нестрим.

11

Злітає цвіту білий пластовень,<br />
Йдуть за труною чорні жалібниці…<br />
Літа мої вже там — високі й ниці —<br />
Виходять із твоїх благословень…

Йдуть за риданнями — ряди пісень,<br />
Робітники ступають журнолиці.<br />
Йде, наче в'язень, пущений з темниці,<br />
Могутній, розвидняющийся день.

Потрібно нам народжуватись тричі,<br />
Щоб прочитати всі твої томи,<br />
Всі твої дні, безсмертні й таємничі!

Візьми ж ти нас в життя своє, візьми,<br />
Всели в нас дух і дай нам ясні кличі,<br />
Як блискавиці, вирвані з пітьми!

1985