(Із Бориса Чичибабіна)

І статуї Христа, і статуї владик<br />
у сяєві колон поникли нині в нішах…<br />
Ти, справді, левів град. Жорстокий ти і пишний.<br />
У тебе пізній хрест. У тебе грізний лик.

О бідне місто лір, навіщо цей обман<br />
в твоїй красі, в її важкім, ворожім дійстві?<br />
Я вірний злидоті урочищ прадідівських<br />
і знаю, що не ти – ясновельможний пан.

Ти на горбах старих миліший був стократ.<br />
Духовніший ти був, хоч менший і бідніший.<br />
Багато доброти в твоїй церковній тиші,<br />
багато висоти від близькості Карпат.

Де молодість твоя? – у бунтах і забавах,<br />
ти віддавав віки бісівським снам, губам…<br />
І бронзовий Ісус,

не судячи неправих,

жаліє всіх, які

повірили в обман.

Мій погляд гіркоти дахи твої не гріє,<br />
та я за кожну ніч – боржник, напевно, твій,<br />
Ти милосердний град. Пощо тобі Росія?<br />
І ми тобі пощо? Пощо ти нам такий?

Мовчать віки твої, немов мерці у склепі.<br />
Німує древній брук, хоч камені живі.<br />
Згадав я, мов крізь сон, подібного до тебе,<br />
що на кістках людських підвівся на Неві.

Ти нам чужий в своїм камінному потопі.<br />
Тут все чуже для нас. Ми тут гіркі й сумні.<br />
Ми сироти кругом.

Немає в нас рідні

в гонорній, набожній, знекровленій Європі.