Мама йшла з дому і сказала Мишкові: — Я піду, Михайлику, а ти поводься добре. Не пустуй без мене і нічого не чіпай. За це я подарую тобі великого червоного льодяника. Мама пішла, Мишко спочатку поводився добре: не пустував і нічого не чіпав. Потім він лише підставив до буфета стілець, виліз на нього і відчинив у буфеті дверцята. Стоїть і дивиться у буфет, а сам думає: "Я ж нічого не чіпаю, тільки дивлюся". А в буфеті стояла цукорниця. Він узяв її і поставив на стіл. "Я тільки подивлюся, я нічого не чіпатиму", — думає. Відкрив покришку, бачить — там щось червоне зверху. — Е, — каже Мишко, — та це ж льодяник! Напевне, той самий, що мені мама обіцяла. Він запустив у цукорницю руку і витяг льодяника. — Ого, — каже, — здоровезний! І солодкий, мабуть. Мишко лизнув його і думає: "Посмокчу трошки і покладу назад". І ну смоктати. Посмокче, посмокче і подивиться, чи багато ще лишилось. І все йому здається — багато. Нарешті льодяник зробився зовсім маленький, як сірник. Тоді Михайлик поклав його назад у цукорницю. Стоїть, пальці облизує, дивиться на льодяник, а сам думає: "З'їм його зовсім. Однак мені мама віддасть. Адже я добре поводжуся, не пустую і нічого такого не роблю". Мишко дістав льодяник, засунув у рота, а цукорницю хотів на місце поставити. Узяв її, а вона прилипла до рук — і бух на підлогу. Розбилась на дві половинки. Цукор розсипався. Михайлик злякався: "Що тепер мама скаже?" Узяв він дві половинки і притулив одну до одної. Вони нічого, тримаються. Навіть непомітно, що цукорниця розбита. Вій склав цукор назад, накрив покришкою і обережно поставив у буфет. Нарешті мама приходить: — Ну, як ти поводився? — Добре. — От молодець! Одержуй льодяник. Мама відчинила буфет, узяла цукорницю… Ой!.. Цукорниця розпалася, цукор посипався на підлогу. — Що ж це таке? Хто цукорницю розбив? — Це не я. Це вона сама… — Ага, сама розбилась! Ну, це зрозуміло. А льодяник куди ж подівся! — Льодяник… Льодяник… Я його з'їв. Я поводився добре, ну й з'їв його. От…