Літавиця стоїть на воді.<br />
Там, де стала, там — плесо,<br />
щоби кола пішли золоті,<br />
де лице її щезло.

Йдуть на берег з води —

по лісах

і по хмарах — верхами.<br />
Вже загтрали у зір на губах<br />
згубних духів перстами.

Діво, кола ідуть золоті —<br />
не знайду собі місця.<br />
Знаєш тільки ти на воді<br />
місце те,

де вода боїться.

Діво, пустка між нами німа,<br />
лиш на зіроньці грає.<br />
Якщо в світі й нікого нема,<br />
погляд є.

Протинає

лиш тебе (всю? розплетену? ні!),<br />
протинаючи, гине.<br />
Темний нелюд на цій бистрині,<br />
я втомився, княгине.

Як тебе називає потік?<br />
Олениця? Білотка?<br />
Він підняв тебе, як чоловік,<br />
челядино солодка.

Він не знав:

ти — на інший мотив.

Ти не з хащі й не з хати.<br />
Вія не знає. І знать не хотів,<br />
і не буде він знати.

Лиш цілує одіння твоє<br />
в шумовинні, в промінні…<br />
то габою до скелі приб'є<br />
й заридає в камінні.

Ти жива?

Пригадай.

Не тремти.

Бог не скаже ніколи,<br />
чи від тебе,

а чи з висоти

наближаються кола.