На шлях свій сонце підвелось,<br />
Подався вітер поміж трав,<br />
Та я на заході впізнав,<br />
Як там лице являє хтось.

На гілці глоду кожну мить<br />
Вільшанка славить у весни<br />
І цвіт рясної бузини<br />
Радіти дню новому вчить.

Здійнявся жайворон і зник,<br />
Немов трави незловний сон<br />
В суцільній синяві запон,<br />
Які закрили Божий лик.

Верба нашіптує без фраз,<br />
Що смерть — новий життя город<br />
І що пусті слова незгод<br />
Ганьблять померлих раз у раз.

Я глоду наламав гілок,<br />
Залитих квітом у росі,<br />
І тисом їх зв'язав усі,<br />
Щоб ним прикрасити вінок.

Поклав я квіти, де Він ліг<br />
(На камінь теплі квіти ті),<br />
Це рай — побути в самоті,<br />
Аж дійде мла до віч твоїх,

Аж поспіль убрання нове<br />
Хмарки для Бога доплетуть,<br />
І в тиху пурпурову путь<br />
Галера сонця відпливе.