Бігла лисиця лісом, шукаючи поживи, бо була дуже голодна. Аж раптом ударив їй у ніс смачний дух печені та свіжого хліба. — О, ще не цурається мене доля! — зраділа лисиця.— Далебі, сьогодні добре пообідаю. Та й помчала на дух, і він привів її до високого дуплистого дуба. З дупла так знадливо пахло, аж у лисиці слинка покотилася. Підійшла вона до дерева, зазирнула в дупло та й побачила — вгорі висять торбинки. — Це, мабуть, залишили пастухи, які пильнують овець на узліссі,— подумала лисиця.— Жаль, що високо, не можна дістати. Хоч як спиналася лисиця, хоч як тяглася вгору — дістати харчу не могла. — Треба залізти в дупло,— надумала лисиця.— Дірка саме по мені. Залізла вона в дупло, поздіймала торбинки та й почала бенкетувати. Яка смачна печеня, а хліб, а яєчка! Який запашний сир! Уминала все те лисиця, аж за вухами лящало. — У кого б іще так поживитися, як не в пастухів,— каже.— Вміють господині їхні готувати. Спасибі їм! Їла-їла лисиця, аж поки й крихти не зосталося. По тому напилася води з барильця, що його брали пастухи з собою, бо поблизу не було джерела. Напхалася вона по зав'язку та й усміхнулася. — Уявляю, які будуть обличчя в пастухів, коли прийдуть обідати! Та й намірилась вилізти з дупла. Виткнула голову й передні лапи, посунулась далі — аж зась! Черево їй роздулося й не пролазило в дірку. Заплакала лисиця, заголосила: — Лиха моя година та нещаслива! Як вилізти з дупла? Як добутися до своєї нори? Так вона жалібно приказувала, аж самій серце краялось. А неподалік саме пробігала інша лисиця. Почула голосіння, підбігла до дерева й, побачивши невдаху, здивувалася. — Сестро, як ти туди потрапила? — гукнула. — Ой, не питай! Влізла, щоби смачно попоїсти, а вилізти не можу. — Що ж там було? — Дві торбинки з хлібом, печенею, сиром та яйцями. Ой сестрице, то був справжнісінький бенкет! Біда тільки, що черево роздулося й не пролазить у дірку. Як не виберусь я звідси — кепсько мені буде. Лисиця знову зайшлася плачем. — Не побивайся,— каже подруга,— зачекай трохи — черево й стухне. Тоді любесенько вилізеш. — Правду кажеш? — Авжеж. За дві-три години черево стане таке, як і було. — А як прийдуть пастухи? — Не бійся. Вони далеко звідсіля — я їх бачила. — Спасибі тобі, сестро, щаслива та година, коли ти мене втішила. Почастувала б тебе, та, на жаль, нема чим. — Та звідки тобі було знати, що я пробігатиму поблизу? З'їла — на здоров'я. — Ну, тоді біжи. Нехай тобі щастить. Приходь колись до мене, побалакаємо про цю пригоду. Лисиця побігла геть, а ненажера залишилася в дуплі. Знічев'я почала перетрушувати торбинки, чи нема там іще чого-небудь. Перегодом знову спробувала вибратись з дупла. Але й цього разу не пролізла. "Ще рано",— подумала вона. Проте за дві години вона легко просунулась крізь дірку та стрибнула додолу. — Ти диви! Правду казала подруга, що треба зачекати. Адже з часом минають скрута та лихо!