Нізамі Гянджеві<br />
Поема "Лейла і Меджнун"

Перекладач: Л. С. Первомайський

Привід до створення цієї книги у віршах

Мій день у щасті цвів, неначе сад,<br />
І я радів з життя, мов Кейкубад.

Пісень багато я в житті створив,—<br />
Володар щастя, я не хмурив брів,

В свічадо слави я втопив свій зір,<br />
Мене втішав пахких троянд убір,

І ранок мій простер свою ясень,<br />
І повний миру й тиші був мій день.

Палає серце, мов свіча. Я жду.<br />
В буянні — сад, я — соловей в саду.

На вежі слова вився прапор мій,—<br />
Уже я повний був нових надій,

І мислив я: надходить праці час,<br />
Лиш в праці — щастя і спочин для нас,

Допоки ж то скороминущі дні<br />
На бездіяльність витрачать мені?

Дарунків долі й випадку не жди,<br />
Неробі важко на житті завжди,

Бо навіть пес, базарів схудлий гість,<br />
На цій землі недурно хліб свій їсть.

Тож гордий будь і радий, трудівник:<br />
Твій скарб є те, що ти до праці звик.

Так жереб свій шукав, так мріяв я,<br />
А вже зоря зіходила моя.

До мене шах свого гінця прислав,<br />
І він наказ до рук мені віддав,—

Чудово писаний прихильний лист<br />
В собі таїв багатозначний зміст,

Немов росою запахущий сад<br />
Розсіяв лал, туркезу і гранат.

"Ей, Нізамі! Знай нашу ласку ти,<br />
Що мовою зачарував світи!

Із леготу досвітньої пори<br />
Нового слова чудо сотвори!

Я хочу, щоб Меджну&#769;на ти згадав,<br />
Його любов у перли понизав,

Щоб про його кохання до Лейли<br />
Слова такі незаймані були,

Щоб я, читаючи, сказати міг:<br />
"Співець природу пісні переміг!"

Нехай твій твір, присвячений красі<br />
Й коханню, кращий буде над усі,—

Що ж, є слова найкращі поміж слів,<br />
Та лиш добірні прикрашають спів,—

Ти слів фарсі й арабських не минай,<br />
В них наречену юну зодягай

І пам'ятай, що від знавців незгірш<br />
Я між нових старий помічу вірш.

Коли ти майстер ювелірних справ,<br />
Без домішок нехай твій буде сплав,

Не забувай, щоб славу зберегти,<br />
В чиє намисто перли нижеш ти.

На тюркський лад слова не личать нам,<br />
Про наш високий рід ти знаєш сам,

Високі ми шануємо права,<br />
Тому й високі личать нам слова!"

Знов на мені невольницьке кільце!<br />
Кров прилила і вдарила в лице.

Відмовитись? Ні, я цього не смів,<br />
Хоча й не знав дороги до скарбів.

Я розгубивсь від безутішних дум,<br />
Мене в'ялив життя страхітний сум,

Не мав я друга поблизу в ту мить,<br />
Щоб з ним мої вагання поділить.

Та ось прийшов мій Мухамед, мій син,<br />
Моє життя, мій запашний ясмин.

Неначе тінь, він біля мене сів<br />
І розгорнув сувій розрадних слів:

"О ти, що звів до неба слави дзвін,<br />
Коли співав Хосрова і Шірін!

О владарю незлічених скарбів,<br />
Що стільки серць піснями звеселив!

Меджнуна і Лейлу пошли у світ,<br />
Щоб пару мав твій камінь-самоцвіт!

Не сперечайсь — твори. Так хоче шах.<br />
А ми ніщо, ми — пил в його ногах".

Я сина вислухав і відповів:<br />
"Для шаха, може, я й зложив би спів!

Та що робить? Тече часу ріка.<br />
Просторій думці клітка завузька.

Давно протоптано в цю повість шлях —<br />
Кульгає слово по чужих слідах,

Простору вимагає кожен зміст,<br />
Щоб вільно мчав співця по ньому хист.

Про притчу цю розходиться луна,<br />
Але гірка й безрадісна вона.

Веселощі і радість — з цих двох слів<br />
Найкращий міг би я створити спів,

Але про безум, про гризоту й сум<br />
Що може змислити найкращий ум?

Ступаючи на всім відомий шлях,<br />
До тонкощів я не дійду в думках!

В цій повісті ні здійснених бажань,<br />
Ні царських учт нема; куди не глянь —

Сухий пісок, пустеля нежива,<br />
Як виживуть у ній мої слова?

Для слова треба осяйних прикрас,<br />
Щоб вірш заграв, засяяв, мов алмаз.

Гірке кохання і гіркий кінець!<br />
Давно не спокушався ним співець,—

Переказ цей минав складач пісень,<br />
Аж поки мій приспів для нього день.

Ну що ж, за труд, як наказав нам шах.<br />
Хоч завузький для мене битий шлях,

Я знаю до ладу мистецтво слів,<br />
І розпочну, і вивершу мій спів,

Не шаха тільки — хай здивує світ,<br />
Нехай палає, наче самоцвіт,

Щоб навіть мрець пізнав кохання знов,<br />
Коли він не навіки захолов!"

Початок повісті

Так давній повістяр почав свій спів,<br />
Нанизуючи перли дивних слів:

Володар був в арабській стороні,<br />
Чудовим краєм правив довгі дні,

Йому коривсь підвладний амірит,<br />
Вславляв його і разом з ним свій рід.

Немов султан у можності своїй,<br />
Немов Карун іранців — багатій,

Друг біднякові на його путі,<br />
Він був для щастя створений в житті

І міг би гордо піднімать чоло,<br />
Але дитини в нього не було.

Він сина ждав, як нива запашна<br />
Від колоса важкого жде зерна,—

Він так хотів, щоб щастям проросло<br />
З його насіння хоч одне стебло!

Дивись: засох високий кипарис,<br />
Та з кореня його вже інший зріс.

Виходить на галявину фазан<br />
І знову бачить кипариса стан;

Так стелиться до дальніх поколінь<br />
Завжди нова й завжди знайома тінь.

Безсмертний той, хто не зневажив світ<br />
І сином свій продовжив славний рід!

Володар сина ждав, добро творив,<br />
Диргемів не жалів для бідарів,

Красунь шукав і сіяв свій ясмин,<br />
А він не проростав — не сходив він.

Не знав володар, що в собі таїть<br />
Людської долі невідома мить.

Як не знаходиш ти, чого шукав,<br />
То, певен будь, що це не без підстав.

Є добрий чин і є діяння злі,<br />
Все йде до кращого на цій землі.

Один змагавсь — та й він пішов у тьму,<br />
Чи варт було змагатися йому?

Чимало є в людськім житті стремлінь,<br />
Гаразд, що їх вкриває тайни тінь.

Ми прагнемо й шукаємо весь час,—<br />
Чи знає ж хто, що кращим є для нас?

Скрізь, друже, таїна, куди не глянь,—<br />
І де ключі до потаємних знань?

Не йди лихій судьбі наперекір!<br />
Ось час прийшов — і ти знайшов шафір.

Твій син родивсь, розцвівся твій гранат.<br />
Ні, не гранат, а запахущий сад!

Сяйна перлина, сонячна ясень,<br />
Що ніч похмуру обертає в день!

Побачив сина — і замок одбив<br />
Щасливий батько від своїх скарбів,

Обдарував і збагатив усіх<br />
Від радості і від щедрот своїх,

А первістка, дитя палких надій,<br />
Віддав на догляд мамці молодій.

Дитині доля в щедрості сліпій<br />
Рокований призначила напій:

Була у кожній краплі молока<br />
Безмежна вірність і жага палка,

І в кожній другій — шал на все життя,<br />
Безмежно щире й згубне почуття.

Хто б міг сказати в ту далеку мить:<br />
Дитя чи місяць у колисці спить?

Щасливо, день за днем, пливло життя.<br />
Коли два тижні мало вже дитя,

Зійшлися друзі, родичі, сім'я<br />
І Кейса доброго йому дали ім'я.

В саду безвинних гомінких забав<br />
У пестощах він до трьох літ зростав.

Коли ж йому минуло вісім літ,<br />
Розцвівся він, мов фіалковий цвіт,

А в десять років у його красі<br />
Вбачати чудо почали усі.

Як хлопчикові вчитись час прийшов,<br />
Щасливий батько вчителя знайшов,

Віддав йому своїх надію віч,<br />
Щоб піклувався ним і день і ніч.

Тягар наук, щоб не здававсь важким,<br />
Дітей багато поділяло з ним;

Вони збиралися тепер щодня<br />
Вже не для пустощів — для навчання.

У школі з хлопчиків складалось тло,<br />
Але й дівчаток кількоро було

З племен далеких і близьких родин,<br />
Щоб Кейс в гурті учивсь, не сам-один.

З ним на один нанизана разок,<br />
Перлина там вивчала свій урок,—

Красуня, що не знала ще турбот,<br />
Душею чиста, втілення чеснот,

Тонка й струнка, неначе кипарис,<br />
Що біля джерела в пустелі зріс,

Пустунка безтурботна й чарівна,<br />
Скоряла поглядом серця вона.

Її волосся — ніч, і в тій ночі<br />
Палають очі, наче світачі;

Солодкі, щедрі, радісні уста —<br />
Кохання джерело й бажань мета;

Вона могла й завдати серцю ран,<br />
І злікувать його, мов талісман,

Затворниця, чий час ще не наспів,<br />
Касида юності і щастя спів!

Коса її — як ніч. Ім'я — Лейла.<br />
Усі бажання — їй і вся хвала.

Побачив Кейс її — і запалав,<br />
І, наче викуп, серце їй віддав.

З кохання вже палала і Лейла.<br />
Так несподівано любов прийшла

І повну чашу — випити до дна —<br />
Їм молодого подала вина.

Важке вино для тих, хто вперше п'є,<br />
Важке сп'яніння перший хміль дає...

О, як пили й кохалися вони!<br />
Уже не розлучалися вони.

Він полонив її, але страждав,<br />
Бо й сам себе їй у полон віддав.

Так, несвідомі потаємних знань,<br />
Вони стлівали од палких бажань.

Товариші вивчали свій урок,<br />
А їм кохання вже не йшло з думок.

Товариші вивчали слово з книг,<br />
Лейла й Меджнун складали свій словник.

Товариші цвіли в саду наук,—<br />
Вони вивчали мову уст і рук.

Вивчали школярі дієслова,<br />
А в них душа прокинулась жива.

І не збагнули їх товариші<br />
Науки щастя, пристрасті й душі.

Як Лейла і Меджнун кохалися

Так час минав... Минала ніч і рань.<br />
Прийшла пора безрадісних зітхань.

Прийшла любов і сплюндрувала дім,<br />
Пустуючи легким мечем своїм.

Серця в крові. Давно відлинув сміх.<br />
Де спокій їх? Де перша радість їх?

Тим, що у них палав коханням зір,<br />
Про них пішли неслава й поговір.

Мов хто роздер завісу таїни,<br />
Для всіх очей відкрилися вони.

Неначе вітер стогін їх розніс,<br />
Одкрилось джерело пекучих сліз.

О, скільки їх коханці пролили!<br />
Свою любов ховали, як могли,—

Не пригасав і не холонув жар...<br />
Так сонце світить навіть з-поза хмар.

Від заздрісних очей, хоч падай ниць,<br />
Не приховаєш серця таємниць.

Своїм чуттям не маєш волі ти,—<br />
Від цього можна збожеволіти!

Все так і йшло, й так сталося воно,<br />
Як розум їм підказував давно,—

Кейс неминучий передчув загин,<br />
І від кохання став безумцем він.

Краса Лейли зчаровувала всіх,<br />
Лиш він не знав ні радості, ні втіх.

Траплялась зустріч — то співай, радій!<br />
А він каравсь, бо знав: нема надій.

Нема надій! Зник караван в імлі!<br />
Упало серце — сумно на землі!

І ось уже розсудливі осли<br />
Його безумцем вперше нарекли,

А він своїм каранням навісним<br />
Підтвердив присуд і змирився з ним.

Лейли немає,— наче з неба зник<br />
Від поговору місяць-молодик.

Лейли немає. Пащекують пси,<br />
Бо їм не шкода юної краси.

В своїй гіркій самотності Лейла<br />
За Кейсом сльози без кінця лила,

І він сльозам і горю волю дав,<br />
І за Лейлою день і ніч ридав,

Блукав, як тінь, не засинав від дум —<br />
Нудьга в очах, на серці жаль і сум.

Він жив тепер, як у жахному сні,<br />
І не співав — ридав свої пісні,

І вслід йому вже не один жартун<br />
Із реготом гукав: "Меджнун! Меджнун!"

У безумі він кинув поводи,<br />
Він мчав, і сам не знаючи куди,

Гнав по вузькій тропі свого осла,<br />
А прірва вже попереду була.

Він нудьгував, що мила вдалині,<br />
І жить було несила вдалині.

І він палав подібно до свічі,<br />
Вдень — без потреби, і без сну — вночі.

Карався мукою й не міг знайти<br />
Розради для своєї самоти.

Не на один приходив він поріг.<br />
Та хто б його порятувати міг?

Як сонце сходило, а то й раніш,<br />
Пускався він в пустелю босоніж,

Але вночі, співаючи пісень,<br />
Вертавсь туди, відкіль тікав удень,

І цілував одвірки, де жила<br />
Його натхненниця, його Лейла.

До неї він летів, немов борвій,<br />
А повертавсь повільно, сам не свій.

До неї він летів, мов на крилі,<br />
А повертався плазом по землі.

До неї він, як річка, поспішав,<br />
А повертався — з місця не рушав.

Він рвавсь до неї крізь піски страшні,<br />
Хоч пішки йшов, а наче на коні,

Та повертавсь — на серці жаль і сум,<br />
Немов його пекучий гнав самум.

Коли б він міг подумать про спочин,<br />
У рідний край не повертався б він.

Як Меджнун ходив дивитися на Лейлу

У нього вірні друзі ще були,—<br />
Меджнун подався з ними до Лейли;

Він поспішав і сльози лив з-під вій,<br />
Співав пісень і все гукав: "Я твій!"

І ледь долав душі тремтіння він,<br />
Вогнем палав від нетерпіння він,

І серце біль йому нестерпний пік,<br />
Мов кинуло його під ціп на тік.

Неначе хміль бродив в його крові,<br />
Він бив себе чимдуж по голові,

Мов п'яний, брів, забув про зло й добро<br />
І проминув коханої шатро.

На вході сидячи, в цей час Лейла<br />
За звичаєм опону підняла,—

І сум гіркий обох пойняв, коли<br />
Сумний Меджнун наблизивсь до Лейли.

Немов зоря — Лейли чарівний вид,<br />
Меджнун над нею — наче небозвід.

Вона лице відкрила — глянув він,<br />
І у сльозах, як віск, розтанув він.

Неначе в тиху скаргу арфи струн,<br />
У плач Лейли вслухається Меджнун.

Ох, не Лейла! То небо голубе.<br />
Меджнун? Свіча, що спалює себе.

Ох, не Лейла! Рожевий сад розцвівсь.<br />
Меджнун? Він раною увесь розкривсь.

Лейла — зорі ранкової світліш.<br />
Меджнун — над озером хиткий комиш.

Лейла — не сад, це солов'їний спів.<br />
Меджнун сльозами квіти окропив.

Лейла — це пері, що зродив едем.<br />
Меджнун пекельним пойнятий вогнем.

Лейла — весняний запашний ясмин.<br />
Меджнун — зів'яв, немов гіркий полин.

Лейла — зорі ранкової парча.<br />
Меджнун — згоряє, наче та свіча.

Лейла — скорити будь-кого могла б.<br />
Меджнун — давно її покірний раб.

Лейла — напій цілющої роси.<br />
Меджнун — став дервішем її краси.

Лейла — у хвилях запахущих кіс.<br />
Меджнун — криниця невичерпних сліз.

Лейла — п'янить, мов чаша запашна.<br />
Меджнун — сп'янів, хоча й не пив вина.

Він радий тим, що споглядав напій,—<br />
Що він шукав її, вже досить їй.

Лякали їх неслава й поговір,<br />
Вони ховали полохливий зір,—

Кохання крити доля вчила їх<br />
І знов надовго розлучила їх.

Батько сватає Лейлу за Меджнуна

Немов зламали міст через арик —<br />
Шлях до коханої для нього зник.

В тривозі й розпачі Меджнун блукав,<br />
Співав газелі і ночей не спав.

Минала ніч, світанок знов яскрів,<br />
Меджнун із друзями до Неджду брів,—

Гірка жага любові їх вела,<br />
Ішли, не покриваючи чола,

Бо й їм кохання завдало журби,<br />
І їх зробило втіленням ганьби.

Уже на Кейса скаржився весь рід,<br />
Від горя батько і змарнів, і зблід,—

Розрадити Меджнуна він волів,<br />
Багато витратив розумних слів,

Але Меджнун не слухав тих повчань<br />
І не звільнявся від своїх терзань.

Кайдани суму,— як порвати їх?<br />
Жалі батьківські — ліпш не знати їх!

Він синові хотів допомогти,<br />
Та розгубивсь в дорозі до мети,

Чужих людей і родичів питав,<br />
І відповідь одну від всіх дістав,—

Усі йому одне відповіли,<br />
Що гине Кейс з кохання до Лейли.

Поклав нещасний батько будь-що-будь<br />
Своєму синові життя вернуть,

Один знайти для всіх страждань кінець —<br />
Перлиною прикрасити вінець,

Не шкодувати дорогих дарів,<br />
Щоб щастям зір Меджнуна зазорів!

І того ж дня на сватання Лейли<br />
Найстарші шейхи рішенець дали:

"Не гаймося і вирушаймо в путь,<br />
Щоб молоду Меджнунові здобуть!"

Меджнунів батько серцем звеселів,<br />
Він ні часу не витрачав, ні слів,

Узяв з собою почтом весь свій рід<br />
І вирушив з дарами у похід.

Красуні рід привітно їх зустрів —<br />
Назустріч повиходили з шатрів

Старшини, простий люд, старі й малі,<br />
І сиві шейхи з батьком на чолі,

Гостили щедро, як велить звичай<br />
(Уславився гостинністю той край).

Коли ж настав і для розмови час,<br />
Спитали: "Шейх, з чим ти прийшов до нас?

Скажи, чого бажаєш, ми ждемо,—<br />
І все, що маєм, радо віддамо".

І він сказав: "Бажаю я давно,<br />
Щоб два палання ми злили в одно".

І далі мовив батькові Лейли:<br />
"Два серця одне одного знайшли.

Не розлучаймо їх. Твоя дочка<br />
До джерела подібна, до струмка.

Оспраг мій син, знесилився в пісках,<br />
До джерела йому закрито шлях,—

Хай вип'є він цілющої води<br />
І спрагу серця втишить назавжди.

Шукають перли на морському дні,—<br />
Так я кажу, й не соромно мені.

Про мене і про мій славетний рід —<br />
Ти добре знаєш — відає весь світ.

Скарби й розкоші світу маю я,<br />
Шлях помсти й шлях привіту знаю я.

Перлина в тебе є — продай мені,<br />
Не гаючись відповідай мені,

А ціну можеш призначати сам —<br />
Я вдвічі дам тобі і втричі дам!"

У відповідь йому слова були<br />
Від батька нещасливої Лейли:

"Тебе я вислухав, але для нас<br />
Твоє палке бажання не наказ.

Ми прагнемо, але з своїх долонь<br />
Нас доля може скинути в вогонь,

Обійми дружби радо б я відкрив —<br />
Не хочу радувати ворогів!

Нехай твій син з найкращих на землі,<br />
Та щастя він не принесе Лейлі.

Безумець він! Подумай сам, чи слід<br />
Приймати нам безумного в свій рід?

Лікуй його і молитви твори,—<br />
Про вірність і про шлюб не говори!

Перлину з вадою хто б купувати став,<br />
Хто б на разок її низати став?

Прощати похибок араб не звик<br />
Тому, хто сам себе на глум прирік.

Я все тобі сказав. Який почин —<br />
Такий кінець!" І змовк на цьому він.

Після такої мови амірит<br />
Додому повернув свій славний рід.

Ображені, позбавлені надій,<br />
Вертались амірити в табір свій.

Турбота рушила за ними в путь:<br />
Безумцеві як розум повернуть?

Меджнун їх слухав, танучи від сліз,—<br />
Вогню не може погасити хмиз!

"Є наречені в нашому краю<br />
Чудові, наче гурії в раю.

Вуста — рубін, агат — безодні віч;<br />
Лице їх — день; волосся — наче ніч.

Поглянь, немов мальовані вони,<br />
Привітніші від ранньої весни;

Між ними обирай, своїм радій,—<br />
Навіщо ти вклоняєшся чужій?

Дозволь — і ми просватаєм тобі<br />
Найкращу з них, щоб ти не ник в журбі,

Щоб темний день страждань і осоруг<br />
На рай тобі змінив солодкий друг!"

Плач Меджнуна

Наслухавшись гірких порад рідні,<br />
Неначе у розпачливому сні,

Меджнун роздер сорочку на собі,—<br />
Навіщо саван, коли мрець в ганьбі?

Кому і той і цей збайдужів світ,<br />
Того обвинувачувать не слід.

По-тюркськи склавши у сакви добро,<br />
Меджнун полишив батькове шатро

І, як в Азру закоханий Вамік,<br />
Себе крізь гори і піски волік.

Кольчугу він порвав і щит розбив,<br />
Спалив усе, що за життя любив,

Мандрівцем стомленим блукав навкруг,—<br />
І навіть ворог, а не тільки друг,

Гукав, забачивши його, в сльозах:<br />
"О всемогутній, змилуйся, Аллах!"

Куди любов безумця привела?<br />
Він пам'ятав одне ім'я — Лейла!

З чолом невкритим, босий, мов жебрак,<br />
Меджнун позбувсь усіх людських ознак,

І по шляхах його, мов пил, несло,<br />
Забув він про добро, забув про зло

І серед сонцем спалених степів<br />
Про єменську зорю підносив спів!

І кожний вірш, що він із уст ронив,<br />
Всіх чарував і кожного п'янив,

І кожний — здалеку і поблизу,—<br />
Забачивши його, втирав сльозу,

А він людей забув, зневажив світ,<br />
І не гнітив його осуди гніт.

І виписався він із книг буття,<br />
І це було не смерть і не життя.

Знесилений, на камінь він упав,<br />
І камінь на душі його лежав.

Він тілом став прозорий, як зерно,<br />
Коли між жорнами лежить воно;

Мов віск, що біля ґноту розтопивсь,<br />
Неначе птах, що від ключа одбивсь.

На серці — вся печаль, весь сум землі,<br />
Всі муки й горе світу — на чолі.

Стомившись горем, хворий від журби,<br />
Відлюднившись в пустелю від юрби,

Меджнун ридав: "Мені нема надій!<br />
Що діяти? Де порятунок мій?

Відбився я від дому й від рідні,<br />
Забув я путь відому до рідні,—

Мені вже не притулок рідний дім,<br />
І з другом не зустрінусь я своїм...

Упав на камінь і розбивсь сулій<br />
Моєї слави і моїх надій!

Благих вістей не хоче барабан,<br />
Про мій кінець гуркоче барабан!

Я — тільки дичина в очах Лейли,<br />
Мета для тополевої стріли!

Вона мій друг, і я відкрився їй,<br />
Скарби віддав і покорився їй.

"Ти п'яний",— скаже,— п'яно плачу я.<br />
"Безумець",— скаже,— розум трачу я.

Я п'яний і безумний, що й казать!<br />
Де ж розуму в безумного шукать?

Не так мене збентежив любий друг,<br />
Щоб заспокоїть міг мене ланцюг!

Не так мої зруйновано мости,<br />
Щоб міг колись я знову процвісти!

О, коли б швидше на лихих вітрах<br />
Розвіявся, розсіявся мій прах!

О, коли б грізні блискавиці й грім<br />
Мій скарб розбили і спалили дім!

Я течії життя не зупиню,—<br />
Нема для мене смерті і вогню!

Мене минає грізний меч судьби,<br />
І нікуди сховатись від ганьби!

Я став вінцем терновим для батьків!<br />
Я вкрив неславою товаришів!

О друзі днів, як я не знав біди,<br />
Прощайте всі, прощайте назавжди.

З легким вином упав із рук сулій,<br />
І вибіг з нього дорогий напій,

А на дрібні скалки розбите скло<br />
З потоком сліз моїх гірких спливло,

Щоб друг і ворог, щоб ніхто не міг<br />
Поранити побіля мене ніг!

О ви, кого минають горе й біль,<br />
Лишіть мене і геть ідіть звідсіль!

Навіщо вам мене шукати знов?<br />
Що вам з моїх страждань, моїх розмов?

Ви досить кривдили мене в житті,<br />
Тепер лишіть мене на самоті,

Не виганяйте з ваших володінь —<br />
Вже й так осідланий стоїть мій кінь.

Аж ось я вбогий, знищений стою...<br />
Кохана, руку простягни свою!

І серце болем повне вщерть — тобі,<br />
Й життя моє і смерть моя — тобі.

Я в цьому світі тимчасовий гість —<br />
Подай мені привіту й ласки вість!

Не забувай в біді свого раба.<br />
У світі темно, і сліпа судьба.

Врятуй мене, хоч погляд кинь мені<br />
В сухий колодязь, де лежу на дні.

Дивитись байдуже на муки — гріх,<br />
В кутку сидіти склавши руки — гріх.

Чому минаєш ти моє шатро?<br />
Твори добро й зустрінеш ти добро!

Спокійний той, кого минає сум,<br />
Хто спить вночі й важких не знав дум.

Все бачить в світі ситий на свій штиб,<br />
Голодному потроху кришать хліб.

І кажуть правду люди про вогонь:<br />
Без сорому він спалює долонь.

У чому злочин мій, скажи, молю —<br />
Чим согрішив я, що тебе люблю?

Із тисячі ночей усі забудь,<br />
Одну коротку ніч моєю будь!

В твоєму полум'ї я вже згорів,—<br />
Я збожеволів, бо тебе зустрів.

Твоїм життям у світі вславивсь я,<br />
Але від тебе ж і біда моя.

Зустріть тебе — не бачу я надій,<br />
Але я жду й не трачу я надій.

Так і дитина у щасливім сні<br />
Холодну воду бачить в кушині,

Прокинеться — навколо ночі тьма,<br />
Лишилась спрага, а води нема!

Нема води, але криниця є,<br />
В моєму серці таємниця є:

Кохання вічне, народивсь я з ним —<br />
Воно скінчиться лиш з життям моїм".

Так він сказав і так на землю впав,<br />
Хто бачив це, за нього потерпав.

І невідомий друг схиливсь над ним<br />
І в батьківський його спровадив дім.

Кохання, що спливає, наче шум,—<br />
Це забавка юнацьких мрій і дум.

Кохання не минає до тих пір,<br />
Покіль живе закоханого зір.

Воно не мрія, не химерний спів,<br />
А те, що не мине повік-віків!

І тим уславивсь між людьми Меджнун,<br />
Що глибш пізнав любов, ніж ми, Меджнун.

Покіль життя — він ніс тягар її,<br />
Мов рожа, цвів у ньому жар її.

Він серед нас зостався назавжди<br />
Краплиною рожевої води.

Хай пахощі її сповняють світ<br />
І в повісті моїй лишають слід!

Батько везе Меджнуна<br />
до храму Ка'би

Коли кохання переможний стяг<br />
Меджнунові затьмарив світ в очах,

На нього все одвертіше щодня<br />
Гнівитись почала його рідня.

Статечний люд труждався навкруги,<br />
А він порвав турботи ланцюги.

Удар судьби важкий, долонь тверда,<br />
Обпала серце батькове біда,—

Молився і в поклонах гнувся він,<br />
Щоб з ночі в день його вернувся син,

І не було навкіл вже місць святих,<br />
Куди б на прощу він сходить не встиг,

І родичі ходили разом з ним,<br />
Одним стурбовані — шляхом одним.

На безпорадність батькову вони<br />
Порадою озвались: "З давнини

У мудрості своїй говорить люд,<br />
Що Ка'ба розкриває двері скрут —

Вона і неба, і землі міхраб,<br />
Вона й Меджнунові допомогла б!"

Коли прийшов час хадджу, знарядив<br />
Печальний батько дужих верблюдів,

Поклав у ноші сина силоміць<br />
І вирушив до Мекки з рідних місць.

Схвильований надією, коли<br />
До Ка'би амірити прибули,

Меджнунів батько калитки&#769; відкрив,<br />
Розсипав перли на людей пісків,—

І від скарбів, що він приніс до брам,<br />
Скарбницею зробився Ка'би храм.

Сподобившись уздріть її красу,<br />
Не став він марно гаяти часу,

За руку сина лагідно узяв<br />
І в затінкові Ка'би так сказав:

"О сину мій! Твоїм стражданням край!<br />
У Ка'бі твій рятунок, поспішай!

Її святе кільце візьми до рук —<br />
У ньому звільнення твоє від мук.

Благай Всевишнього: "Безумних дій<br />
Позбав мене і мною володій!

Під свій покров святий мене візьми<br />
І виведи на світлий шлях з пітьми!

Я гину від кохання — порятуй!<br />
І від мого страждання порятуй".

Меджнун на ці слова зареготав,<br />
І сльози лити, і ридати став,

Немов змія, з землі ту ж мить схопивсь,<br />
За вказане йому кільце вхопивсь

І заволав, схиляючись над ним:<br />
"І я сьогодні став кільцем дверним!

Ось в зашморзі кохання я стою<br />
Й немиле існування продаю!

"Покинь кохати",— чую раду я,<br />
Але вважаю це за зраду я.

В коханні бачу я життя — не гру,<br />
Коли помре кохання, я помру.

Коханням сповнене єство моє,<br />
В коханні буде торжество моє!

Те серце, що не вимовить "люблю",<br />
Хай змиють хвилі суму і жалю.

О судія! Клянусь життям в імлі<br />
І владою твоєю на землі:

Довершеність, що є в моїм чутті,<br />
Хоч я й помру, залишить слід в житті.

Любові промінь кинь мені з пітьми!<br />
Дай для очей цілющої сурми!

Я п'яний від кохання, та молю:<br />
Зроби, щоб я любив більш, ніж люблю!

Велять мені, щоб не кохав Лейли,<br />
Щоб я забув, немов не знав Лейли!

Навчи мене, правічний судія,<br />
Кохати глибше, ніж кохаю я!

Навіщо жить мені без тями вік?<br />
Продовж Лейлі моїми днями вік!

Хай чаша повниться її вином моя!<br />
Хай знаю я лише її ім'я!

Хай буду жертвою її красі,<br />
І хай простяться їй гріхи усі!

І хоч з журби по ній я спаленів,<br />
Хай без журби по ній не буде днів!

Мого кохання вбить не може світ,—<br />
Воно живе і переможе світ!"

Меджнунові ні слова не посмів<br />
Сказати батько, бо порозумів,

Що загибає від кохання син,<br />
Не ліків хоче, а страждання син.

І повернувся батько в рідний дім,<br />
І гірко родичам сказав своїм:

"Кайдани долі син мій розірвав,<br />
У Ка'бі так він клявся і ридав,

І для благань таких знаходив слів,<br />
Що з горя я, немов Земзем, скипів!

Я думав, він благатиме творця,<br />
Щоб розлучив закохані серця,

А він надії обдурив мої,<br />
Прокляв себе й благословив її!"

Батько Меджнуна довідується<br />
про заміри роду Лейли

І ці слова у світ пішли, як лист,<br />
В якому був палкий і щирий зміст:

Про те, що довела любов палка<br />
До безуму й до сказу юнака.

І множились, і ширились чутки,<br />
В один клубок спліталися плітки,—

І не виходила з шатра Лейла,<br />
І сліз гірких багато пролила.

Два родичі із племені Лейли<br />
До шейха вкрай обурені прийшли.

"Один безумець, бог його скарай,<br />
Неславою укрив наш рід, наш край.

Щодня не сам сюди приходить він —<br />
Безумців за собою водить він,

То починає з горя танцювать,<br />
То кидається землю цілувать,—

Виспівує газелі той юнак<br />
(Він добрий віршотворець і співак),

І замість того щоб його спинить,<br />
Народ газелі ті напам'ять вчить,

Ті вірші безсоромні і гидкі,<br />
Легкі на зміст, солодкі і гіркі!

Самум його жаги Лейлу спалив,—<br />
Нехай на нього упаде твій гнів!"

Шахна&#769;, наслухавшись таких порад,<br />
Склав рішенець, як на злочинця кат,

Схопив меча, не притаївши злість:<br />
"Перед мечем злочинець відповість!"

Якийся невідомий амірит<br />
Про небезпеку сповістив свій рід,

Сказавши так про заміри шахни:<br />
"Біду од сина, батьку, відверни!

В жорстокого шахни рука тверда,<br />
Лихий, мов жар, він бистрий, як вода,—

Боюсь, що про його до помсти хіть<br />
Меджнун довідається в смертну мить.

Ось прірва, батьку, не чекай біди<br />
І порятунок синові знайди!"

Не міг Меджнуна батько не любить,<br />
Він розгубивсь — не знає, що робить.

Покликав друзів, родичів і слуг,<br />
Звелів їм обшукати все навкруг,

Звелів Меджнуна будь-що-будь знайти<br />
Й, не кривдячи, до нього привести.

На розшуки шарпнулися гінці,<br />
Але ні з чим вернулися гінці.

"Чи сам помер він, чи від хижаків,—<br />
Довідатись не можна у пісків!"

І друзі, горем з'єднані одним,<br />
Зітхали й побивалися за ним,

І плакали батьки, й ридав весь рід,<br />
Що загубивсь по юнакові слід,—

А той відлюдник від турбот і справ<br />
Себе, мов скарб, в пустелі заховав;

Від всіх скорбот, що зазнавав в житті,<br />
Він ліки бачив тільки в самоті.

На вгіддях дичини ховався він,<br />
Та тільки пилом вдовольнявся він.

Нехай у вовка й лева сила є,—<br />
Наївшись, він, мов кволий лис, стає.

Голодному й сухий плескач — м'який,<br />
А ситому і білий хліб — гіркий.

Меджнун охляв і з тінню схожий став,<br />
Він, як отруту, свій шматок ковтав.

Він перейшов страждання й горя грань,<br />
Вже гірших бути не могло страждань,

Бо пільга болю й грамота біди<br />
Його від мук звільняли назавжди.

Скарбів шукаючи, Меджнун скорбив,<br />
Але не наближався до скарбів.

Один араб із роду бені-са'д<br />
З пустелі повертався без завад,

Він біля джерела серед пісків<br />
Меджнуна здичавілого зустрів

І зрозумів його, як вірш, як лист,<br />
Де рима зрідка обіймала зміст:

"Самотність — шлях мій і моя мета,<br />
Вивільнює людину самота.

Зігнувся я, та не схилив чола,<br />
Я лук — в молитві, в вірності — стріла,

А знак мого кохання до Лейли —<br />
Пересікання лука і стріли".

Зболілий у біді, гіркий бідак,<br />
Арабові сподобався юнак.

Араб його розпитувати став —<br />
Мовчанкою Меджнун відповідав.

До чого ця мовчанка привела б?<br />
Лишив його й подався в путь араб,

Меджнунового батька розшукав<br />
І про безумця вість йому подав,

Мовляв, ген там, поміж тамтих руїн,<br />
Мов вуж на камені, лежить ваш син,

Безумний, хворий, темний, наче ніч,<br />
Ховається, як див, од людських віч,

Душею зранений, без їжі й сну,<br />
Усіх страждань він знає глибину!

Нещасний батько, ухопивши слід,<br />
Не гаючись, полишив плем'я й рід,

Немало перейшов лихих пустель,<br />
В пісках шукав, в печерах поміж скель

І сина розшукав поміж руїн,<br />
Де на пісок чолом схилився він.

Безумець то сміявся, то ридав,<br />
То вірші про свою любов складав,

То знов криваві сльози серця лив,<br />
Чоло підводив і чоло хилив,—

Вином відречення сп'янілий вщерть,<br />
Він про життя не знав, забув про смерть.

Вжахнувся з того батько, але все ж<br />
З любові й щирості зрадів без меж,

А син, його впізнавши, тільки й зміг,<br />
Як тінь, до батькових упасти ніг.

"О мій вінець! Пробач і зрозумій,—<br />
Мені нести несила осуд мій,

Ти бачиш, як я глибоко упав,—<br />
Такий мені від долі пай припав.

Чи думав я коли, чи я хотів,<br />
Щоб в отакій біді мене ти стрів?

Я спаленів від сорому в цю мить,<br />
Не знаю, як пробачення просить!

Ось підсумок моїх скорбот і мук —<br />
Нить випала давно у мене з рук!"

Батькова порада Меджнунові

Як сина скорб відкрилася йому,<br />
Зірвавши з себе в розпачі чалму,

Заквилив батько, мов ранковий птах,<br />
І день потьмарився в його очах,

І він сказав: "Я прочитав твій лист,<br />
Порозумів його скорботний зміст!

Безумче, де межа твоїх зусиль?<br />
О спалений, палатимеш докіль?

Чий зір лихий на вроду впав твою?<br />
Чий злий прокльон судьбу прокляв твою?

Злигодні є і горе в світі є —<br />
Їх лихо перевершило твоє.

Чи сум тебе і досі не зв'ялив?<br />
Чи до душі тобі глум ворогів?

Чи ще не повне горем серце вщерть?<br />
Чи в судний день ти подолаєш смерть?

Забудь її, ту пристрасть без надій,<br />
Що мій терпець сточила й камінь твій.

В шатрі звичайних радощів і дум<br />
Навіщо нам велике горе й сум?

Хоч, може, й ліпше приховати гріх,<br />
Та люстро друга — краще від усіх.

Воно нам правду каже кожну мить,<br />
Допомагає нам по правді жить.

Йому байдужі і добро і зло,<br />
Все те, що в поросі землі зросло.

Із серця вирви невблаганний біль,<br />
Кувать холодний меч — шкода й зусиль!

Припустім, сину, що безсилий ти<br />
Розлуку перетерпіти й знести,

Але невже й для того ти погас,<br />
Щоб іноді відвідувати нас?

У самоті сп'янів ти без вина.<br />
Бажань твоїх приреченість сумна.

На вітер кинув ти зерно снаги,<br />
Але ж цього й бажали вороги!

Надії гріш у нас ще є в руці,—<br />
Ходім на шлях, покиньмо манівці.

Ти б'єш у руд, а я у груди б'ю,<br />
Ти одіж рвеш, я душу рву свою.

Душа твоя палає від журби,<br />
А в мене жовч стліває від журби.

Та не втрачай надії на зерно,<br />
Надійде час — і проросте воно.

Можливо, що безумний розпач твій —<br />
Це тільки шлях до здійснення надій.

І в безнадії нам надія є.<br />
Минає ніч, і ранок настає.

З щасливими водись, живи, та й край,<br />
Кого життя минає — тих минай!

Не випускай, мій сину, щастя з рук,<br />
Воно для серця краща з запорук;

Воно вузли найтяжчі розрива,<br />
Воно — туркеза в персні божества!

Широке море — невичерпне дно,<br />
З малих струмків зібралося воно.

Ота гора, що майорить в імлі,<br />
Зібралася з малих частин землі.

Терпи, кріпись, змагайся повсякчас —<br />
Кінець кінцем, ти знайдеш свій алмаз,

Розважний будь, бо нерозумні й злі,<br />
Немов черва, плазують по землі.

Навіщо серце віддавати тій,<br />
Що не залишила тобі й надій?

Вона цвіте, а ти лежиш без ніг,<br />
На тебе камінь її серця ліг.

Хто намовляв тебе, щоб ти любив?<br />
Він ошукав тебе й мене зганьбив!

Берись до діла, не тримайсь на злі —<br />
І ти зазнаєш щастя на землі!

Вернись, щоб я спокою мить зазнав.<br />
Ти — найдорожчий скарб, що я надбав!

Що дасть тобі лиха пустеля ця?<br />
Хіба той піт, що упаде з лиця?

Каміння й прірви є на цім шляху,<br />
Дивись та обминай тропу лиху,

Ти мусиш вирватись з облудних пут,<br />
Бо помста й кат тебе шукають тут!

Сповняє сум твоє життя слабе,—<br />
Дивись на меч і бережи себе.

Вернись до друзів, серцем володій,<br />
Живи й, на заздрість ворогам, радій!"

Меджнунова відповідь

Меджнун його слова порозумів<br />
І так на мову батька відповів:

"Коханий батьку! Велетню цноти!<br />
Ти зміг небесну велич осягти!

Ти шах житла, а я твій вірний раб,<br />
Твоїм життям вщасливлений араб.

Я, мов на прощу, йду на твій поріг,<br />
Ти дав життя мені й буття зберіг.

Моє бажання в тім, щоб жив ти вік,<br />
Щоб по тобі й слід існування зник!

Твої поради — скарб. До ран моїх<br />
Ти, наче ліки, прикладаєш їх.

Але ж мій осуд не в моїх руках,<br />
Не сам я обирав для себе шлях.

В заковах я, немов покірний раб,<br />
І тільки доля збити їх могла б,

А сам не скину я своїх заков,<br />
Бо в вироку моїм стоїть любов.

Не я один лежу в пилу, без сил,<br />
Куди не глянь — одні раби навкіл.

На кряж слона й на мураша крило<br />
Веління долі тягарем лягло.

Коли б мені з душі хто зняв печаль,<br />
Невже було б мені за нею жаль?

Я від життя давно не жду добра,<br />
Не змию з себе рабського тавра.

Коли б порадника я в світі мав,<br />
Я став би місяцем, я б сонцем став.

Та ми не владні над своїм життям,<br />
І лиш коритись долі вільно нам.

Безрадісне й гірке життя моє,<br />
Але ж у кого в серці радість є?

Мій сміх — як скута блискавка, боюсь,<br />
Що все спалю, коли я засміюсь.

"Чом не сміється,— кажуть,— цей юнак?<br />
В його гірких сльозах скорботи знак!"

Боюсь, кажу, сміятися, бо сміх<br />
Вогнем впаде з зотлілих вуст моїх".

Притча

"Куріпка в дзьоб схопила мураша,<br />
У бідолашного зайшлась душа.

Але зареготав мураш малий:<br />
"Чом я сміюсь, куріпко, зрозумій?"

Куріпка розсміялася й собі:<br />
"Не зрозумію, друже, далебі!"

Одкрила дзьоб для реготу — і наш<br />
На землю впав і миттю зник мураш.

Так безпідставний, нерозважний сміх<br />
Шага не вартий проти цнот людських.

Невчасний сміх принижує людей<br />
Далеко більш, аніж сльоза з очей.

Шукаючи страждання й самоти,<br />
Як можна спокій у житті знайти?

Старий, нужденний, під'яремний віл<br />
Працює доти, доки стане сил.

Він відпочити зможе лиш тоді,<br />
Коли помре в надмірному труді.

Кохання не жахається мечів.<br />
Закоханих минає долі гнів.

Та місяць мій погас, немов свіча,<br />
І я шукаю сам собі меча.

Хто уникає жертви і страждань,<br />
Той найлютіших гідний катувань.

Від того, що душа моя в вогні,—<br />
Хоч я й безщасний, хороше мені.

Не заважай моїй гіркій журбі.<br />
Облиш мене — навіщо я тобі?"

Коли Меджнун цю повість закінчив,<br />
Схилився батько, заридав без слів.

Вони сиділи мовчки між руїн —<br />
Невтішний батько і безумний син.

І сина батько знов додому взяв,<br />
І сином знову піклуватись став,

А той безумець, з серцем повним мук,<br />
Корився ніжній владі рідних рук.

Так він прожив недовго — два-три дні,<br />
Між друзями, під доглядом рідні,—

Роздер завісу, й повалив стовпи,<br />
І геть подавсь в ущелини й степи.

Він знов карався, мучився, страждав,<br />
Немов не жив, а смерті дожидав.

Коли його п'янив жаги напій,<br />
У Неджд він прямував — у край надій.

В пісках блукав, немов сп'янілий лев,<br />
Немов від спраги спаленілий лев,—

І плакав безпорадно день у день,<br />
І плач його був джерелом пісень,

І люди сходилися звідусіль,<br />
І їх також поймав пекучий біль,

І слухачі, розчулені й сумні,<br />
Розносили його гіркі пісні,

Й закоханих віддалених країв<br />
Збагачував його кохання спів.

Почуття Лейли

Співцям цнотливості — безцінний дар,<br />
В державі звабності могутній цар,—

Семи сяйних небесних сфер намет,<br />
Напоєна вином семи планет,—

Річ заздрості небесної зорі,<br />
Страждання кипарису на зорі,—

Всіх спадкоємиця небесних див,<br />
Чий розум в нардах сьомий хід відкрив,—

Міхраб обожнення і від дитячих літ<br />
Світильня дому й гюлістану цвіт,—

Любові друг, зажура ніжних снів,<br />
Розтратна охоронниця скарбів,—

Окраса дів, одягнених в шовки,—<br />
У щедрості незнана крізь віки,—

Таємний сон і мрія юнаків<br />
І тисячі безумців скорбний спів,—

Лейла в своїй довершеній красі<br />
Вражала всіх — і їй вклонялись всі.

Лілейні перса ніжної Лейли,<br />
Немов дві білі квітки розцвіли,

Мов кипарис, був стан її стрункий,<br />
А фінік уст, немов вино, п'янкий.

В принадному саду вона зросла,<br />
Палила всіх вогнем очей Лейла,

Вклонявсь їй тюрок, а палкий араб<br />
Хилився перед нею, наче раб.

На свій аркан вона ловила всіх,<br />
Але її вловить ніхто не міг.

Як мед — уста, лице її — мов цвіт,<br />
Сабур червоний перед нею зблід.

Віддав їй серце красень не один,<br />
Ждучи лише цілунку навзамін,—

У безмятежності свого чола<br />
Відповідала "бог подасть" Лейла.

Всіх притягав аркан привабних кіс<br />
І відганяв війниць суворих спис.

Та всі ті чари не допомогли —<br />
Скривавилося серце у Лейли.

В задушливій півтемряві завіс<br />
Вона свічею танула від сліз,

Скрадалась потай на високий дах,<br />
До темряви дивилася на шлях,

Меджнуна їй хотілося зустріть,<br />
Хоч би на час, хоч на коротку мить.

Та на дорозі не з'являвся він —<br />
Лиш горем серця залишався він!

За нею стежили підглядачі,<br />
Вона зітхала потай уночі,

А вдень сміялась гірко,— так жила<br />
Під пильним доглядом рідні Лейла

І все вдивлялася у виднокруг,<br />
І все їй снивсь коханий, любий друг.

Вогонь розлуки — та ж таки пітьма,<br />
Ні променя, ні світла в ній нема!

І тільки біля уст свічадо мук<br />
Своїх не відкидало запорук

На теплий подих, на жагу стремлінь,—<br />
Сама ж вона була уже як тінь...

Кому повісти серця біль і жаль?<br />
Завіси знали про її печаль,

А таємницю тільки тінь свічі<br />
Й сусідка, що не спала уночі.

Жінкам приємний веретена спів,<br />
Лежить стріла в сагайдаку царів.

Упало веретено з рук Лейли —<br />
Миліший став для неї звук стріли.

Стрілою в серце вражена Лейла<br />
До веретена взятись не могла.

Не урочистим осяйним вінцем —<br />
Невольницьким прикрашена кільцем,

Лейла, караючись вогнем сумним,<br />
Одним жила і марила одним,—

Вдень і вночі дивилася на шлях,<br />
І виглядала, й ждала вся в сльозах

Того, хто їй на тугу відповість,<br />
Того, хто принесе про друга вість.

Ранковий легіт з Неджду прилітав —<br />
Про вірність він Лейлі розповідав,

А хмарка звідти на легкім крилі<br />
Вологу ніжності несла Лейлі.

Куди б не кидала свій зір Лейла,<br />
До неї пісня звідусюди йшла.

Вертав з базару підліток який —<br />
І про Меджнуна бейт приносив їй,

І в домі батька перехожий гість<br />
Їй віршем подавав про друга вість.

Лейла до віршування мала хист,<br />
Корились вільно їй слова і зміст,

Низалися, мов перли, на разки<br />
В незайманій красі її рядки.

Лейла складала про Меджнуна вірш,—<br />
Він був перлини чистої незгірш.

Меджнун їй відповідь свою складав:<br />
Струмок співав — вогонь відповідав!

Вона писала кров'ю серця лист,<br />
В короткий вірш вкладала довгий зміст

І кидала на шлях з високих стін,—<br />
Так кипарису вість давав ясмин.

Коли листа в пилу знаходив друг,<br />
Він з радості все забував навкруг,

Безумцеві передавав листа,<br />
І спалені Меджнунові вуста

З незайманих невимушених слів<br />
Для милої Лейли складали спів.

Двох солов'їв сп'янілих голоси<br />
Для світу стали втіленням краси.

Луна тих двох тонких шовкових струн<br />
Збудила в сазах гомін інших лун.

І він звучав між гір і між степів,<br />
Як стогін че&#769;нгу, як руба&#769;бу спів.

Співає флейта, тужно ченг бринить,—<br />
Не поривається кохання нить.

Коханців тих вклоняючись красі,<br />
Мутрибами стають довкола всі.

А вороги їх здійняли на глум,—<br />
Лейла й Меджнун ховали в серці сум,

І сльози серця без кінця пливли<br />
З очей Меджнуна і з очей Лейли;

І так у мріях знову рік минув,<br />
І кожен з них на мрію схожий був.

Лейла в саду

В барвистий килим трав вдяглись поля,<br />
Весняним квітом розцвіла земля.

Двокольоровий прапор світ підняв<br />
Троянд червоних і зелених трав.

У зелені бустанів і садів<br />
Гримів, як буря, солов'їний спів.

Коштовні перли впали на луги,<br />
На смарагдові трави й береги.

Гарячою циноброю тюльпан<br />
Оббризкав на світанку свіжий лан.

Полопались бруньки в садах,— навкіл<br />
Терни бриніли, наче вістря стріл.

На землю впали золоті дощі,<br />
В шовки вдяглись трояндові кущі.

Рожеві ненюфари в течію<br />
Без битви зброю кинули свою.

Розкрились гіацинти від тепла,<br />
Троянда їх в обійми прийняла.

Закучерявивсь бук. Гранату цвіт<br />
Уже зав'язував сочистий плід.

Прокинулись нарциси,— шал весни<br />
Закохані порушив їхні сни.

Під сонячним промінням аргован<br />
Вином розбризкав кров із чорних ран.

В ясминній чашечці, що гналась в ріст,<br />
Шипшина молодий обмила лист.

І навіть грай похмурих чорних гав<br />
Щось з піснею не схоже прокричав.

Стліває в куропатки в серці біль —<br />
На нього горлиця сипнула сіль.

В розлогих вітах вікових дубів<br />
Вже чулось вуркотіння голубів,

А соловей в шаленстві не стихав,<br />
Як одержимий, тьохкав і зітхав.

В такий благословенний час Лейла<br />
З своїми подругами в сад прийшла,

Мов запашний вінок, цвіли вони,<br />
І щебетали круг Лейли вони.

У колі з гуріями схожих дів<br />
Ішла вона під солов'їний спів

По свіжих килимах зелених трав,<br />
Де в затінку троянд струмок дзюрчав,.

Щоб келих запахущого вина<br />
З тюльпаном ніжним випити до дна;

Щоб поруч із трояндою цвісти,<br />
Фіалку і нарцис перемогти;

Щоб під ясу і вигуки вітань<br />
З лугів, гаїв і вод узяти дань.

Та ні, то не троянда і нарцис<br />
Лейлу в саду зворушили до сліз,—

Хотіла в місці потайнім Лейла<br />
Зітхати серцем, спаленим дотла,

Оскаржити сумну любов свою<br />
Й відкрити таємницю солов'ю.

Коли б про друга бідного могла<br />
Почути вість зажурена Лейла,

Не так би обпікав їй душу жар,<br />
Упав би з серця у Лейли тягар.

У пальмовий, у мальовничий гай,<br />
Неначе в створений для гурій рай,

З своїми подругами прибула,<br />
Мов пава виступаючи, Лейла.

Вона з'явилась на квітчастий луг —<br />
І безліч квітів розцвіло навкруг,

А лиш злетів зефір із уст її —<br />
Лілеї розцвіли край течії;

А там, де мила руки в джерелі,<br />
Стрункі чинари проросли з землі.

Дів кипарисостанних, молодих<br />
Лунали вигуки, веселий сміх;

Лише Лейла між них була смутна,<br />
Із кола сміху вибігла вона,

Під кипарисом сіла в самоті<br />
На запахущі трави золоті,

І стогін в неї вирвався з грудей,<br />
Мов затужив, заплакав соловей:

"О друже милий, друже вірний мій,<br />
На мене схожий, непокірний мій!

О кипарисе! Скільки терплять мук<br />
Серця гарячі в холоді розлук!

Прибудь, благаю, і з душі, молю,<br />
Вогнем кохання змий тавро жалю!

Побудь зо мною хоч єдину мить —<br />
Он в'яз цвіте, ген кипарис шумить.

Хоч втратив спокій через мене ти,<br />
Хоч одинокий через мене ти,

Але чому хоч раз за довгі дні<br />
Про себе вість ти не подав мені?"

Не змовкла ще луна цих щирих слів,<br />
Як від дороги голос долетів,

Співав мандрівник,— наче вість жива,<br />
Знайшли Лейлу Меджнунові слова:

"Дарма, що ти мій супокій собі без вороття взяла!<br />
Мене надія до воріт твоїх усе життя вела.

Меджнун із серця у журбі жарким потоком кров пролив,—<br />
А ти, що робиш ти тепер, скажи, моє дитя, Лейла?

Меджнун стліває на вогні, він все, що мав в житті, згубив,—<br />
У радощах яких тепер шукає забуття Лейла?

Меджнун блукає по тернах, і серце й ноги зранив він,—<br />
Чи твій колише мрійний сон солодке почуття, Лейла?

Меджнун в риданнях і сльозах в пустелі тане, як свіча,—<br />
Яке ж веселе ти знайшла для себе заняття, Лейла?

Меджнун тавро в душі несе, від горя ізігнувся він,—<br />
В яких садах стріча весну без мук і каяття Лейла?

Меджнун блукає по світах сумним бездольним жебраком,—<br />
Кому ж всміхається тепер, які вдяга плаття&#769; Лейла?

Меджнун безумцем став з журби, з кохання розум стратив він,—<br />
Відрадний сон його життя минув без вороття, Лейла!"

Так плакала Лейла, той вчувши спів,<br />
Що навіть камінь з туги скам'янів.

А подруга була в Лейли одна,<br />
Все чула й зрозуміла все вона,

Чуття Лейли, її пекучий сум<br />
І поривання безнадійних дум,—

Коли ж вони з прогулянки прийшли,<br />
Все розказала матері Лейли,

А мати розгубилась, наче птах,<br />
Що у мисливця опинивсь в руках,

І думала: "Пущу їй поводи —<br />
Ще більшої діждуся я біди.

Пораджу їй позбутися жалю —<br />
Чи цим її не швидше погублю?"

Так думала вона, і сум дочки<br />
Рвав їй зболіле серце на шматки.

Мов таємничий, дивний скарб, Лейла<br />
За стінами у самоті жила,

Зітхала важко, й грізні почуття,<br />
Як меч судьби, втинали їй життя,

І серце рвалось їй, і розум гас...<br />
Кохаючи, хто не журився з нас?

Ібн-Селам сватає Лейлу

В той день, коли Лейла ходила в сад,<br />
Один юнак із роду бені-са'д,

Що тільки щастя бачив у житті,<br />
Зустрів ту квітку на своїй путі.

Шанований від племені й рідні,<br />
В розкошах він свої провадив дні,

І ціну знав привітливим словам,<br />
І прозивався гідно — Ібн-Селам.

Засліплений світильнею Лейли,<br />
Він став на шлях освідчень і хвали,

Не знаючи, що й втратою скарбів<br />
Не поєднать світильню й шал вітрів.

І він скінчив додому довгу путь,<br />
Поклавши серцем ту зорю здобуть,

Але того на думці він не мав,<br />
Що ще ніхто зірок не обнімав.

Він поспішав, він, мов самум, летів,<br />
Знайшов невдовзі й спорядив сватів,

Що мали посередництвом своїм<br />
Лейлу у шлюбі поєднати з ним.

Він хитрував, згинався в три горби,<br />
Він вимагав і розсипав скарби,

Товар дарив, і молитви творив,<br />
І перекрив щедротами царів.

А сват його, щоб досягти мети,<br />
У душу влазив, як усі свати,

І руки цілував, і гнувсь в уклін,<br />
Чим міг, красуні добивався він.

З надією побачили батьки<br />
У цьому порятунок для дочки

І мовили: "Ми згодні, Ібн-Селам,<br />
Та доведеться зачекати нам,

Бо занедужала весна садів,<br />
Як ми зачуєм знову сміх і спів,

Й засяє знов для нас коханий зір,—<br />
Складем одразу шлюбний договір,

У золоті й перловому вінку<br />
Ми віддамо тобі свою дочку".

Так завдяки розсудливим батькам,<br />
З терпінням заручився Ібн-Селам,

І він погнав у рідний край коня<br />
І став щасливого чекати дня.

Ноуфаль приходить до Меджнуна

В степу Меджнун без певної мети<br />
Блукав, не міг спокою віднайти.

Тікав від долі він шляхом сумним,<br />
І тільки дикі звірі йшли за ним.

Він гнав коня, не шкодував зусиль<br />
І в тисячі страждань прославив біль.

На Неджд, на Неджд його жага вела,<br />
До чистого кохання джерела!

О, як лунав його кохання спів!<br />
Яку гіркоту він душею пив!

Коханці, чуючи його, в журбі<br />
Одежу розривали на собі.

Був чоловік, гартований, як сталь,<br />
Що прозивався гідно — Ноуфаль.

Хоч і м'яке, як віск, він серце мав,<br />
Але в покорі свій народ тримав.

Був на війні, як вихор між дерев,<br />
Газель — в коханні, в гніві — дужий лев.

Володар слави й дорогих скарбів,<br />
Він в кожне серце шлях собі пробив.

Відпочиваючи від втомних справ,<br />
В пустелі дикій Ноуфаль блукав,

Поміж печер, і скель, і тишини<br />
Шукав собі спочинку й дичини.

І раптом перетнув Ноуфалю шлях<br />
Зболілий страдник, весь у пухирях,

Пригноблений ударами судьби,<br />
Беззахисний, без сил для боротьби,

Здичавілий від непоправних бід,—<br />
І хижаки в його ступали слід.

Почав людей питати Ноуфаль —<br />
Йому розповіли про біль і жаль,

Про безум і жагу, про тугу й сум<br />
І про любов пекучу, мов самум.

Замисливсь Ноуфаль в тяжкій журбі<br />
І тую ж мить помислив сам собі:

"Звичайна людяність мені велить<br />
Розрадити його і вдоволить!"

З коня він прудко скочив — був той кінь,<br />
Немов бамбук, стрункий, легкий, як тінь,—

Безумного покликав, привітав<br />
І частувати, і гостити став,

В слова свої уклав весь хист, весь блиск,—<br />
І став Меджнун м'який, неначе віск.

Коли Ноуфаль порозумів, що гість<br />
Через любов свою не п'є, не їсть,

Що він жагою до Лейли стліва,<br />
Що прикрі інші всі йому слова,—

Він говорити тільки про Лейлу<br />
Почав з безумцем, що лежав в пилу,—

І страдник від чутливих щирих слів<br />
Немов воскрес і серцем звеселів,

І стишилась душа його смутна,<br />
І з Ноуфалем випив він вина,

Бо вірив Ноуфалю,— для душі<br />
Потрібні віддані товариші!

Душа його палала, він ридав,<br />
Касиди про Лейлу дзвінкі складав,

Солодкозвучні вірші, як колись,<br />
Із уст його, з душі його лились,

Меджнунові Ноуфаль відповідав,<br />
Немов з руїн будову піднімав:

"В розлуці з світочем, що зник вночі,<br />
Не спопелій, подібно до свічі!

Чи золотом, чи владою в свій час,<br />
А чи мечем я поєднаю вас.

Вона, мов пташка, злине в небозвід,<br />
Але я й там знайду красуні слід.

Хай іскрою сховається в скалу —<br />
Залізом звідти виведу Лейлу.

Покіль її тобі я не віддам,<br />
Спокою я не знатиму і сам!"

Меджнун почувсь, мов птиця на крилі,<br />
І другові вклонився до землі:

"Слова твої — бальзам на мозок мій.<br />
Коли ти, друже, не хитруєш,— дій!

Шаленцеві, що плаче ночі й дні,<br />
Добром Лейлу не віддадуть мені.

Хто б у пісках троянду посадив?<br />
Вона — дитя зорі, я — темний див.

Ні, не для мене створена Лейла —<br />
Я не нап'юся з того джерела.

Помічники у мене вже були,<br />
Але нічого ми не досягли,

Хоч витратили срібло все дотла,—<br />
Вітрила чорні доля підняла!

Мені берешся ти допомогти!<br />
Можливо, й справді чудотворець ти,

Але боюсь, що захват твій мине —<br />
На півшляху покинеш ти мене.

Як покладеш ти край моїй журбі,<br />
Вклонюся я з подякою тобі;

Коли ж слова твої лиш тлін і прах,—<br />
Покинь мене в оцих сипких пісках,

Щоб до своїх я повернувся справ<br />
І що зазнати маю — те зазнав!"

Від скарг Меджнуна і ридань таких<br />
Душею Ноуфаль і сам знеміг,

Схилився над знедоленим отим,<br />
Як вірний друг, як щирий побратим,

І так, підвладний щирим почуттям,<br />
Заприсягнувсь пророком і життям:

"Клянусь, що меч свій і свої скарби,<br />
Всі сили я віддам для боротьби!

Не їстиму й не буду знати сну,<br />
Покіль сповна мети не осягну.

Але не зв'язуй по руках мене —<br />
Покинь своє карання навісне.

Чекай спокійно й слово дай тверде,<br />
Що безум знов тебе не обпаде.

Дай відпочинок власному вогню,<br />
А я залізну браму відчиню!"

Меджнун, побачивши такий напій,<br />
У ньому визнав порятунок свій,

Повірив Ноуфалевим словам,<br />
Його не гнав, не шаленів і сам

І вогнище своїх палких бажань<br />
Залив на час водою сподівань.

Він в Ноуфалів стан конем помчав,<br />
Біля Ноуфаля власним станом став;

Сходив у лазню, де не був давно;<br />
Одягся гарно, їв і пив вино;

І вив'язав за звичаєм чалму,<br />
І знову підкорився руд йому;

В піснях, як сонце, зорі і росу,<br />
Прославив він коханої красу.

Ноуфаль Меджнуна щиро полюбив,<br />
Добром дарив, не шкодував скарбів,—

Одягнений коштовно й до ладу,<br />
Меджнун ожив, змінився на виду,

Лице зарожевіло, зжовкле з мук,<br />
І випрямився стан, немов бамбук;

Для нього ранок знов долав пітьму,<br />
І сонце знов всміхалося йому,

І простилавсь зелений килим трав,<br />
І чашу кущ троянди піднімав.

Меджнун у рівновазі тихих днів<br />
На раді розуму в думках зміцнів.

Ноуфаль, великодушний щирий друг,<br />
Звільнив його від мук і осоруг,

Він лиш його в своєму серці мав<br />
І лиш за нього келих піднімав.

Так в радощах, не звіданих давно,<br />
Три місяці вони пили вино.

Меджнун докоряє Ноуфалю

Лилось міцне вино, минали дні,<br />
Лунали й не кінчалися пісні,

Та все ж Меджнун душею не затих,<br />
І Ноуфаль діждався скарг палких:

"Ти, що зостався при своїх словах,<br />
На вітер зради кинувши мій прах!

Де здійснення моїх надій і снів?<br />
Ти й половини клятви не здійснив!

Ти взяв мій мед, пустельний мій ясмин,<br />
А що за них я маю навзамін?

Ти сон мій знищив, спокій одібрав,<br />
На нетерпіння, мов на смерть, скарав!

Мені ти присягавсь, як друг і брат,<br />
Але чи зменшилось у мене втрат?

Сто ран мені словами ти завдав —<br />
Про ліки для душі і не згадав!

Урвавсь терпець, мій розум на межі,—<br />
Я гину, Ноуфаль, допоможи!

Вогонь — кохання, а полова — я.<br />
Не бачу здійснень твого слова я.

Чи це сумісне з дружнім почуттям?<br />
Допомагають друзі краще нам!

Слова невірні йдуть за півціни,<br />
Не гідні мужа й воїна вони.

Покинь мене чи дружбу доведи,—<br />
Я прагну знов цілющої води!

Напитись дай мені із джерела,<br />
Дай скарб оселі, спаленій дотла.

Мене з моїм коханням поєднай<br />
Або безумцем знов мене вважай,—

Верни мені Лейлу, мій рай, мій цвіт,<br />
Чи згине все — і я, й життя, і світ!"

Битва Ноуфаля з племенем Лейли

Тих скарг відчувши непоборний тиск,<br />
Розтанув серцем Ноуфаль, як віск,

В обуренні бурнус зірвав з плеча,<br />
Вдянув кольчугу, вихопив меча,

Сто воїнів — добірну рать свою,—<br />
Легких в сідлі, досвідчених в бою,

Свій розгорнувши стяг, вперед повів,<br />
Мов чорний лев, мов непоборний див.

Як у ворожу землю рать прийшла,<br />
Він вислав до шатрів Лейли посла:

"Ось я і військо, схоже на вогонь!<br />
Ми стоїмо, закуті в грізну бронь.

Віддайте нам свою Лейлу добром<br />
Або ж я кину військо напролом,

Всіх подолаю і повергну ниць —<br />
І дві зорі з'єднаю силоміць!

Тоді оспраглий розцвіте засів<br />
Й віддячиться тому, хто грунт зросив".

І повернувсь посол у табір свій,<br />
Розбився дружби дорогий сулій

Об відповідь: "Ти вихопив меча!<br />
Лице Лейли — зоря, а не кульча!

Ніхто ще з неба не знімав зорі,<br />
То й ти у цій не переможеш грі.

Не віддамо Лейлу поріддю тьми!<br />
Меча твого не боїмося ми".

Хіть-нехіть Ноуфалю посланець<br />
Переказав ворожий рішенець.

"Скажи їм знов,— розгнівавсь Ноуфаль,—<br />
Меч у бою не думає про жаль,

Сталь креше іскри, на ворожу рать<br />
Хайуни прудконогі хутко мчать.

Нехай вони впокоряться цю ж мить,—<br />
Морської хвилі їм не зупинить!"

І знов до ворогів подавсь гонець,<br />
Але новий ворожий рішенець

Знов Ноуфаля не задовольнив,<br />
Вогнем пробивсь йому до серця гнів,—

Мечі із піхов мужі здобули,<br />
Як леви, рушили на рід Лейли,

Та вояки на огирях баских<br />
Стрімкою лавою зустріли їх

І грізні, наче блискавки вночі,<br />
На левів здійняли свої мечі!

Заколихались хвилі людських лав,<br />
Хропіли коні, крик і зойк лунав,

Безжальний меч на спраглу землю нив,<br />
Неначе з чаші, першу кров пролив.

Літає птаство тополевих стріл,<br />
Лягають вояки в кривавий пил,

Січуть мечі, виблискують клинки,—<br />
Уже упали з коней ватажки,

Арабів рев і бойова яса<br />
До місяця здіймались в небеса.

Від блискавиць, що били без завад,<br />
І в камені не рятувавсь булат.

Злітав грози й покари грізний спис,<br />
І ворог ворога душив і тис.

Лютують чорні леви, в'ється пил,<br />
А білі диви не втрачають сил.

Відважний вершник в битву поспіша,<br />
Але в Меджнуна колеться душа.

Боєць жене коня у битви вир —<br />
Меджнун уклінно молиться про мир.

Боєць вражає ворога мечем —<br />
Меджнун себе разить гірким жалем.

Ридав Меджнун, лякаючи бійців,<br />
До миру закликаючи бійців.

Коли б не сором, зма&#769;рив би Меджнун,<br />
На власне військо вдарив би Меджнун.

Коли б ворожих не боявся кпин,<br />
Із власним військом радо бився б він.

Коли б не пік його ворожий сміх,<br />
Стинав би голови братів своїх.

Коли б спромога в Меджнуна була,<br />
У друзів лучила б його стріла.

Коли б корилася йому рука,<br />
Убив би він свого захисника.

Своїх не залишаючи рядів,<br />
Він перемогам ворога радів;

Тут гинули його товариші,<br />
А він за ворога моливсь в душі.

Бійцеві ворог голову стинав,<br />
А він убивці руку цілував!

Скеровуючи спис у ворогів,<br />
Не їм, не їм поразки він хотів,

Бо лиш звитяжили його бійці —<br />
Не міг він лука й стріл втримать в руці;

Коли ж перемагав Лейли загін,<br />
Од радості, мов лев, підводивсь він!

Сказав йому один боєць і друг:<br />
"Мов колесо ганяєш ти навкруг!

Ми задля тебе жертвуєм життям,<br />
А ти допомагаєш ворогам!"

Меджнун сказав: "На меч нема надій,<br />
Коли моя кохана — ворог мій!

Із ворогами битви не страшні,<br />
А з милою — як битися мені?

Ми загибаємо в бою від ран,<br />
Але любов нам сяє крізь туман.

За мого друга б'ється ворог мій...<br />
Хто ж друг мені — збагни і зрозумій?

Віддав своє коханій серце я,<br />
Де б'ється серце — там душа моя.

За милу вмерти — в цім життя моє.<br />
Кохає той, хто душу віддає.

Я душу їй віддав на вічні дні,—<br />
То що до ваших скорбних душ мені!"

В цей час на полі бою Ноуфаль,<br />
Мов п'яний слон, топтав, забувши жаль.

Тонку стрілу пускаючи в політ,<br />
Своїм ударом сотрясав він світ;

З'являвсь — і голови злітали в пил,<br />
І меч точив струмками кров із тіл.

Уже скінчився день, невже й вночі<br />
Щербити воїнам свої мечі?

Коли яскравий день примерх і зблід<br />
І тьмою вкрився синій небовид,

Коли прийшла чорноволоса ніч<br />
І дневі голову зітнула з пліч,—

Спинили битву вороги страшну<br />
Й на полі бою обляглись для сну.

Минула ніч — спочину зодіак,<br />
Нового ранку засміявсь Зохак,

І зміями Зохака у руці<br />
Відчули знов списи меткі бійці.

До табору захисників Лейли<br />
Нові загони свіжі прибули,

Мов хмара, воїни укрили діл,<br />
В озброєнні списів, мечів і стріл.

Ноуфаль порозумів, що тільки мир<br />
Тепер залагодити може спір,—

Він вирядив до ворога послів<br />
Й такі слова сказати їм звелів:

"Хай змовкне меч! Ні слова про війну!:<br />
Я злагодою сватання почну.

Я родичам звабливої Лейли,<br />
Щоб за Меджнуна пері віддали,

Не вдаючись тепер до боротьби,<br />
Віддам з моїх скарбниць усі скарби.

Коли б це сватання ваш рід схвалив,<br />
І ми сп'яніли б від солодких слів,

Коли немає цукру задля нас,—<br />
На оцет годі витрачати час,

Бо що і як полагодять мечі,<br />
Коли не дійдуть згоди діячі?"

Меджнун знов докоряє Ноуфалю

Меджнун, почувши вість про згоду й мир,<br />
Накинувся, немов підбитий звір,

На Ноуфаля, мужнього бійця:<br />
"Так ти з'єднав залюблені серця?

Коли перемогти нема надій —<br />
Чи варто нам розпочинати бій?

Невже для миру військо ти зібрав?<br />
Меч вихопив і в піхви заховав!

Кого ти полонив, кого злякав?<br />
Де пері та, що ти мені шукав?

Даремно мчав твій кінь, як ураган,<br />
Даремно в пустку кидав ти аркан!

Укласти мир — оце ти тільки й міг,<br />
Кого ж, як не мене, ти переміг?

Був з примусу мій друг між ворогів —<br />
Ти ворогом мені його зробив.

Ті двері, що коханням я б відкрив,<br />
Ти заложив на тисячу замків.

Доволі з мене дружніх запорук,<br />
Моє майбутнє зруйнував мій друг.

Ну що ж, відколи ця стоїть земля,<br />
Кінь завжди побиває короля.

І той чабан, що вівці випаса,<br />
Стріляє в вовка, а влучає в пса.

Ти сіяв щедро, де ж твої жнива?<br />
Були слова й зосталися слова!"

В гірких словах почувши тугу й гнів,<br />
Образи Ноуфаль не затаїв.

"Не досить війська я для битви мав —<br />
І з ворогом підступно мир уклав,

У тому не вбачаючи вини;<br />
Я не відмовивсь, друже, від війни.

Ні, я не шкодуватиму зусиль,<br />
Я скличу грізне військо звідусіль

І не змирюсь, покіль мечем мій гнів<br />
Твоїх не упокорить ворогів!"

І від Медіни до Багдада враз<br />
Від Ноуфаля полетів наказ,—

Він готувався вдень, не спав вночі,<br />
Поклав надію на важкі мечі

І, з військом ставши між високих гір,<br />
Для приятеля знов порушив мир.

Друга битва Ноуфаля

Півнеба обложили прапори.<br />
Стрімка вершина Букубейс-гори

Од землетрусу впала — це до лав<br />
Ноуфаль хоробре військо лаштував.

А вороги, почувши клич біди,<br />
Ставали теж у бойові ряди,

І племені ворожого водій,<br />
Що з вежі приглядався до подій,

Побачив степ в кинджалах і мечах —<br />
І світ йому потьмарився в очах!

Від реву сурм, від вигуків бійців<br />
Здригаються серця в тілах мерців.

Не дозволяє розум кров пролить,<br />
А честь на битву знову йти велить.

Кров пролилась на степові горби —<br />
Поток змиває вікові скарби!

Зійшлись загони — сонце вкрила мла,<br />
Вгрузає меч в напружені тіла,

В пісках, зволожених річками сліз,<br />
Кривавник-каріоль в той день проріс.

В живому серці сором вже зотлів,<br />
Вже меч стидався зрубаних голів,

Та Ноуфаль, скривавлений, в пилу,<br />
Як велетень, удрузк трощив скалу,

Немов дракон, з'являвся — меч злітав,<br />
А він убитого конем топтав;

Один удар — і ворог в землю вгруз,<br />
Хоч був міцний, немов гора Альбурз.

Так вирували шал і лють бійців,<br />
Що з тронів стали труни для мерців!

Коли народи у супрязі йдуть,—<br />
Зі скель на ниви воду приведуть,

Але незлагода породить зло<br />
І висушить найглибше джерело.

То був щасливий день — дались взнаки<br />
Бійцям Лейли Ноуфаля вояки!

До Ноуфаля в розпачі прийшли<br />
Старшини й шейхи племені Лейли

І цілували ніг його сліди:<br />
"О судія, правдиво розсуди!

Ти ворога звитяжив і розбив,—<br />
Вважай за мертвих нас, твоїх рабів!

На безоружних не здіймай війни<br />
І руку миру бранцям простягни.

Спинити суд страшний приходить час,<br />
Бо й в небі суд страшний чекає нас.

Коли ідуть на тебе вороги,<br />
Ти мусиш нищити їх до ноги,

А ми ж покидали свої щити,—<br />
Чи й безоружних нищитимеш ти?

Докіль ми будем чути мову стріл,<br />
І лити кров, і падати без сил?"

Ці скарги втишили звитяжця гнів,<br />
І він сказав: "Покару я спинив,

Не буде крові — тільки цюю ж мить<br />
До мене наречену приведіть!"

І горем знищений упав у прах<br />
Красуні батько, як підбитий птах:

"Ти, що мечем поєднуєш серця,<br />
Єдино гідний слави і вінця!

Ось я перед тобою на землі,<br />
Згляньсь, переможче, на мої жалі!

На глум людський себе віддав я сам,<br />
Сам винний, що ім'я мені — аджам!

Вся кров, що пролилась в ці дні сумні,<br />
Лежить важким прокльоном на мені.

За гріх тяжкий, за кров моїх братів<br />
Я спаленіти б на вогні хотів!

Коли б мою дочку ти повелів<br />
Віддать послідньому з твоїх рабів,

Я без вагань тобі скоривсь би враз<br />
І виконав би радо твій наказ.

Коли б Лейлу — журбу моїх безсонь —<br />
Ти, мов алое, кинув у вогонь,

Коли б в колодязь ти її жбурнув<br />
Чи то мечем надвоє розітнув,—

Я б покорився, й слова б не прорік,<br />
І вірно б слугував тобі свій вік!

Але дитя віддать поріддю згуб,<br />
Кому кайдани личать, а не шлюб?

Не здійсниться єднання світла й тьми,<br />
Не змиримо вогню і хмизу ми.

Меджнунів розум полонила тьма,<br />
В безумного майбутності нема,

Без тями він блукає по степах,<br />
В захланності своїй згубивши шлях,

Всіх зневажає він і все клене,<br />
Ганьбою він укриє і мене!

Людині благородній честь велить<br />
Своє ім'я і гідність боронить,

А вже немає вітру в цій землі,<br />
Що глуму не приніс моїй Лейлі.

Коли ти певно вирок свій прорік,<br />
То цим мене занеславиш ти навік.

Щасливіший, кого поглинув змій,<br />
Ніж той, хто у ганьбі лишивсь живий!

Коли мені даєш ти вільну путь,<br />
То й сам на віки вічні вільний будь,

А коли ні, я не схилю чола,<br />
Заприсягаюся — помре Лейла,

Я голову дочці зрубаю сам<br />
І кину в пащу безпритульним псам,—

Нехай в пилу її пожруть вони,<br />
Лиху причину миру і війни".

На батьків жаль, на цей пекучий сум,<br />
Ноуфаль приборкав почуттів самум,

Суворий воїн призабув свій гнів,<br />
Старого батька він з землі підвів:

"Хоч ось стоять за мною вояки,<br />
Та я добром прошу в тебе дочки,

Не буду силою тебе хилить,<br />
Роби лиш так, як серце повелить.

Присилувана жінка — хліб черствий,<br />
Гірка халва, а не п'янкий напій,—

Хоч я для друга рушив на борню,<br />
Й для нього я наруги не вчиню".

І Ноуфалів почет весь і двір<br />
Також обстоювали дружбу й мир:

"Хто втратив розум, той безумцем став.<br />
Хто честь поправ, той сам себе скарав.

Хто пристрасть взяв поводирем своїм,<br />
Господарем не ввійде в шлюбний дім.

Рятунок дай йому і щастя дай —<br />
Він власне щастя поруйнує вкрай.

Коли ти в бій за нього нас послав,<br />
Він перемоги ворогам бажав.

Заради нього ми зламали мир,<br />
А він гукав нам у лице такбир!

Несповна розуму, здається, він,—<br />
То плаче він, а то сміється він.

В поєднанні двох спалених сердець<br />
Завжди заховано лихий кінець.

Не тільки їх лиха недоля жде,<br />
Але й на тебе сором упаде.

Покинь безумного, є честь у нас,<br />
І в ній єдиний твій дороговказ".

Ноуфаль пораду щиро зрозумів<br />
І військо звідти геть своє повів,

Але Меджнун не міг зректись Лейли —<br />
Йому удару в серце завдали,

І він прийшов у Ноуфалів стан,<br />
Клекочучи од гніву, як вулкан:

"О ти, що не жалів для друга слів,<br />
А справжнім ділом дружби не довів!

Коли вже день ішов мені навстріч,<br />
Мене ти кинув в безнадійну ніч.

В мисливця випурхнула дичина!<br />
Ти поміч обіцяв,— а де вона?

Ти до води оспраглого привів,<br />
Та в пекло кинув — спраги не втолив!

Мед розчинив ти у п'янкім вині,<br />
Солодкого ж питва не дав мені.

Сидів я за столом пахущих страв,<br />
А ти мене, як муху, геть прогнав.

Раз мусила вузлом скінчитись нить,<br />
Було б тобі й бавовни не садить!"

І він від Ноуфаля в степ помчав,<br />
Немов його шалений вихор гнав.

Ноуфаль шукав його по всіх шляхах,<br />
Але Меджнун мов згинув у пісках.

Печаль безумного, і жаль, і гнів<br />
Лише тепер Ноуфаль порозумів.

Меджнун звільняє сарни

Коли, не злікувавши серця ран,<br />
Меджнун покинув Ноуфалів стан,

Помчав він по пісках і поміж скель<br />
У прірву сонцем спалених пустель.

Безумний жаль Меджнуна поривав,<br />
Про віроломство друга він співав,

На долю скаржився в гірких піснях...<br />
Гула пустеля. Не кінчався шлях.

Крізь сльози, що лилися з-під повік,<br />
Меджнун сільце побачив зоддалік.

Пустельних хащів милі пожильці,<br />
Заплуталися лані в тім сільці,

І вже до них зближався звіролов,<br />
Щоб кров пролити — безневинну кров.

Меджнуна охопили жаль і гнів,<br />
Мисливця він словами зупинив:

"Згадай про давній звичай, що велить<br />
Тобі із гостем здобич поділить!

Ти хочеш жити? Хочуть і вони!<br />
Створінням вільним волю поверни.

Не убивай безвинного єства,—<br />
І серце є в них, і душа жива.

О полохливі очі й ніжний стан!<br />
"Не гнівайся на них" — велить коран.

Невже, про жаль забувши і про гріх,<br />
Тобі дозволить серце вбити їх?

Будь вищий від нелюдяних бажань,<br />
Найбільший гріх у світі — вбити лань!

В її очах — кохання і весна,<br />
На милу схожа поглядом вона,

Заради днів щасливої весни<br />
І милої очей її звільни!

Цій гордій шийці рівної нема,<br />
Не для ножа вона й не для ярма!

Чи бачив ти таку красу раніш?<br />
Невже ти покладеш її під ніж?

Ці чорні очі ніжністю зігрій,<br />
Гріх їм зотліти у землі сирій.

А білі груди — о, невже їх теж<br />
Ти на вогонь пектися покладеш?

А ніжні ноги, мов стрункий бамбук,<br />
Повір — вони не створені для мук!

Коли ти серцем не затявсь на злі,<br />
Не кидай лані на хребет землі!"

Від повних болю цих благальних слів<br />
Здивований мисливець скам'янів.

"Я догодив би з радістю тобі,<br />
Коли б не мав родини на горбі!

Сьогодні здобич є в моїм сільці,<br />
А часом жду я цілі місяці;

Скажи, чи до краси мені тоді,<br />
Коли живу я у тяжкій нужді?

Ти маєш жаль до ланей? То не плач —<br />
Купи у мене їх, бо ти ж багач".

Меджнунові мисливець уклонивсь,<br />
Безумець легко із сідла схопивсь,

Мисливцеві віддав коня ту ж мить,<br />
Бо він не мав чим іншим заплатить,

Він з ланями зоставсь, а вдалині<br />
Уже зникав мисливець на коні.

Не з жалості, що в серці свому мав,<br />
Безумець ланям очі цілував,

Хоч то й не очі милої були —<br />
Була журба в них, як в очах Лейли.

З молитвою Меджнун сільце розбив<br />
І бідні сотворіння повільнив,

І з ними в степ подався, сам як лань,<br />
З грудьми надірваними від ридань.

Поміж сипких блукаючи пісків,<br />
Меджнун спалав, на пар перекипів,

Зотлів душею на палких вітрах,<br />
Порвав одежі шовк на чагарях.

Вбиралась ніч у чорне піткання,<br />
Приховувало сонце пряжу дня,—

Втрачав безумець лік ночей і днів,<br />
Конав з кохання до Лейли, марнів,

Зчорнів від горя, випаливсь і схуд,<br />
Що вже не міг його впізнати люд.

Задушливих ночей важка пітьма.<br />
Вузька дорога — їй кінця нема.

Мов ящірка, ховався на ніч він<br />
В якійсь норі, в печері між руїн.

Котились перли з-під його повік,<br />
У горлі застрявав болючий крик.

Його вогонь пекельний тлив і гриз,<br />
Немов на вогнищі зотлілий хмиз.

І сон не йшов безумцеві до віч,<br />
І лист його життя зчорнів, як ніч.

Розмова Меджнуна з вороном

Коли благословилося на світ<br />
І пазолоттю вкрився небозвід,

А жовтої троянди сміх розцвівсь<br />
І в синяві з червоним пасмом зливсь,

Меджнун, мов цвіт зів'ялий на вітрах,<br />
Слізьми кропив важкий пустельний шлях.

Він гнав свого човна в журбі й біді<br />
По ріках сліз, як по гіркій воді.

Спалило сонце синю височінь,—<br />
В пустелі вигорілій, мов черінь,

Під деревом, що слало тінь легку,<br />
Меджнун спочити сів у холодку.

Подібно до прозористого скла,<br />
У затінку дерев вода текла,

І похилялась до води трава,<br />
Зелена й запахуща, лугова.

Меджнуна неугавний жар палив,<br />
Він спрагу біля джерела втолив

І відпочив душею від терзань,<br />
Від сліз гірких і марних запитань.

Поклавшись на шовки зелених трав,<br />
Він дерево чудовне споглядав

І враз побачив — на його гілках<br />
Сидить вогненноокий ворон-птах.

Побачивши його, помислив він,<br />
Що з вороном у нього шлях один,

І вимовив: "Душею білий ти,<br />
Як міг ти чорні шати одягти?

Чому твій колір — ніч? Де ж сяйво днів?<br />
З якої ти печалі почорнів?

Адже це я самітний, а не ти,—<br />
Чому ж вдягнув ти колір самоти?

Якщо ти серцем також спаленів,<br />
Чому боїшся ти моїх вогнів?

Чому ти геть летиш, легкий, як пил,<br />
Від того, хто в степу упав без сил?

Чи, може, ти хатиб — читець хутби —<br />
І вдягся в чорне з вироку судьби?

А може, ти невольник, чорний раб,<br />
У котрого в руці дзвінкий рубаб?

Коли я — шах, то ти — мій балдахін,<br />
То як же може буть не чорним він?

Полинь туди, де в самоті мій друг,<br />
Скажи, що я один, що тьма навкруг,

Що я загину на моїй путі<br />
В оцій спустошеності й самоті!

Ти кажеш: "Я тобі допоможу!"<br />
Але я скоро перейду межу,

І мрію запальну, й мою любов<br />
Укриє небуття важкий покров;

Коли не бачать очі вже мети,<br />
Як можуть ліки нам допомогти?

Коли життя ягняті вовк втина,<br />
Чи допоможе лемент чабана?

Байдуже, з чого мур ти змурував,<br />
Коли потік підмурок зруйнував.

Коли засіви спалено давно,<br />
Чи піде дощ, чи ні — вже все одно!"

Так той зухвалець скаржився й ридав,<br />
А птах на нього з гілки поглядав,

Коли ж слова завмерли на устах,<br />
Ударив крилами похмурий птах.

Меджнун почув його захриплий крик<br />
І вже в лихій пустелі ворон зник.

І чорні крила розпростерла ніч,<br />
Кажан прокинувсь, і заплакав сич,

І, наче очі ворога, вгорі<br />
Засяяли небесні ліхтарі.

Упав Меджнун в задушливу пітьму,<br />
Мов очі ворон виклював йому,

І до світання зотлівав вночі,<br />
Подібно до повільної свічі...

Стара жебрачка веде Меджнуна<br />
до шатра Лейли

Коли на обрії мандрівний диск<br />
Розлив гарячий і сліпучий блиск,

Розквітли щирі очі, наче цвіт,<br />
Немов нічний яскравий самоцвіт.

Всі сльози серця виливши вночі,<br />
Меджнун, немов метелик до свічі,

З лихих пісків, що душу облягли,<br />
Подався до коханої Лейли.

Біля її шатра несамохіть<br />
До серця руку він приклав на мить,

Відчувши в грудях болісне биття,<br />
Як мрець, що повертає до життя.

З'явилась жінка тут, стара й страшна,<br />
Вела безумця на цепу вона.

Безумець той кайданами гримів,<br />
Біди своєї мов не розумів.

Побачив їх Меджнун, і заволав,<br />
І так ту жінку богом заклинав:

"Нещасний цей, чому в кайданах він?<br />
З яких країв прийшов незнаних він?"

Сказала жінка: "Коли хочеш знать,<br />
Не в'язень цей безумець і не тать.

Аж ось в біді до чого я дійшла:<br />
Безумця налигала, як вола,

І, щоб здолати злидні та біду,<br />
Лиш засвітає — в жебри з ним іду.

Буває день, але не кожен з днів,<br />
Ми назбираєм жменьку-дві харчів;

Від нього я нічого не втаю,<br />
Мені — моє, йому — його даю,

Ні крихти не лишається між нас,<br />
Отак ми і харчуємось весь час".

Меджнун старій одразу ж в ноги впав<br />
І в розпачі страхітнім проволав:

"Від цих заліз нещасного звільни,<br />
Мені належать, не йому, вони,

Бо збожеволів од кохання — я,<br />
Кайданів вартий і страждання — я!

Налиганий, у скруті і ганьбі,<br />
Слухняно я коритимусь тобі.

Народ тут добрий, щедро подає,<br />
Що ми здобудемо — усе твоє!"

З надією на більші бариші,<br />
Вона взяла його в товариші,

З безумця поскидала ланцюги,<br />
Колодку, й цеп, і драні бесаги,

Усе те на Меджнуна натягла<br />
І зразу ж за собою повела.

А він, радіючи з поно&#769;вних мук,<br />
Під навісний кайданів брязк і грюк,

Зближаючись щоразу до шатрів,<br />
Немов сп'янілий, вірші говорив,

Гукав Лейлу, співав, і танцював,<br />
І лиш нових ударів зазнавав.

По довгих днях блукань вони пройшли<br />
У селище коханої Лейли.

Нова надія — і журба нова!<br />
Схилився до землі, як та трава,

І заридав Меджнун,— немов потік,<br />
Котились сльози рясно з-під повік.

Меджнун об землю головою бивсь:<br />
"Без тебе на ніщо я перевівсь!

Так, я перед тобою завинив —<br />
Ось на кайдани щастя я змінив.

Глянь, як терплю судьби удари я,<br />
Але радий з твоєї кари я!

Коли за те, що я погруз у злі,<br />
Нема мені прощення на землі,

То поклади моїм стражданням край,<br />
Свого раба, як знаєш, покарай!

Ти виграла, а я програв свій бій,<br />
Ти владарка — я полонений твій.

Якщо тобі я боляче зробив —<br />
Одним ударом і себе убив.

Коли тяжкий вчинив я вчора гріх —<br />
Сьогодні вартий я страждань тяжких.

Карай мене, але не зневажай,<br />
Коли убити маєш — убивай!"

І він схопився, коли це сказав,<br />
Кайдани, наче нитку, розірвав,

Страждань і мук нових злякався він,<br />
І в гори від людей подався він.

Його знайшли — і весь побачив рід,<br />
Чого їм бачити було не слід.

У водоверті цих сумних подій<br />
Не залишалось у батьків надій,

Що можна до життя вернути прах,—<br />
Вони Меджнуна кинули в горах,

А він не виривався з кабали,<br />
Усе забув, крім імені Лейли,

Усіх боявся, від усіх тікав<br />
І падав там, де сон його спіткав.

Батько віддає Лейлу<br />
Ібн-Селамові

Що Ноуфаля рать перемогла,<br />
У той же день довідалась Лейла.

В чалмі, надітій з радості навкіс,<br />
Вернувся батько й звістку їй приніс.

Себе він перевершив в похвальбі<br />
І перемогу приписав собі.

"На старість я недурно в бій ходив,—<br />
Тепер покине нас безумний див!

Зачаклував його я, назавжди<br />
З тобою позбулися ми біди.

"Дай спокій людям, май у серці жаль",<br />
Меджнунові порадив Ноуфаль,

І вирішив змиритись син гріха —<br />
На тебе більше він не зазіха".

Від цих нещадних, безсердечних слів<br />
Лейла відчула в серці горе й гнів,

Але напруженням тяжких зусиль<br />
Гіркий від батька притаїла біль.

А як подався він з шатра, Лейла<br />
Пекучих сліз потоки пролила,

Так скаржилась, так плакала без сил,<br />
Що на сипких шляхах прибила пил.

Хто зрозуміє скруту й сум Лейли?<br />
Де друг — сумних розрада дум Лейли?

В затворництві, під наглядом рідні,<br />
Повільно для Лейли минали дні,

Тим часом прославляли навкруги<br />
Її красу і друзі, й вороги.

Шляхетні наречені звідусіль<br />
Шукали, не шкодуючи зусиль,

Ціною всіх скарбів, багатії,<br />
Її краси і ніжності її.

З'явилось безліч балакучих свах,—<br />
З медоточивим словом на устах

Вони трималися за паланкін,<br />
Найкращу прославляючи з перлин.

Дорожчу від уславлених скарбів,<br />
Перлину батько в схованці таїв.

На людях усміхаючись, Лейла<br />
На самоті напій журби пила,

Удень сміялась і, як віск свічі,<br />
Повільно тліла й танула вночі,—

Так для спокою роду і сім'ї<br />
Вона ховала почуття свої.

Зійшлись на шлюбний торг з усіх кінців<br />
Біля шатра Лейли сто покупців.

Коли про те довідавсь Ібн-Селам,<br />
Він вирішив не гаятись і сам,—

Для сватання прибув, а не для гри,<br />
За ним весільні дорогі дари

Ніс на горбах верблюдів караван:<br />
Харвари цукру, амбри безліч ман,

В торбинках мускус, яхонт і рубін,<br />
Небачені скарби гірських глибин,

Легкі серпанки, шалі, та хустки,<br />
І золоту парчу, й важкі шовки.

Вів Ібн-Селам найкращих басунів<br />
З своїх дорогоцінних табунів,

Тим золотом, за котре в битвах мруть,<br />
Він вистилав перед собою путь,

І сила щедрості допомогла<br />
Йому зросить пісок того житла.

З дороги відпочивши кілька днів,<br />
Він справу починати повелів.

Був сват його балакуном таким,<br />
Що камінь перед ним робивсь м'яким,—

Пустивши в хід дари, брехню і льсту,<br />
Він будь-що-будь, а здобував мету.

З дарами, що постачив Рум і Чін,<br />
Той сват меткий з'явився на поклін

До скарбника й віддав йому дари —<br />
І це було лише початком гри,

Де правили до скарбу за ключа<br />
І льстиве слово, й дорога парча.

"З обличчям лева славний бойовник,<br />
Чоло арабів, війська захисник,

Владар підданців і владика цнот,<br />
Що в величі тримає свій клейнот,

За тебе радо кров свою проллє<br />
І золото тобі віддасть своє,—

Схились до Ібн-Селамових благань<br />
І вільний будь від інших домагань!"

Так довго сват нанизував слова,<br />
Що в батька закрутилась голова,—

Як він навколо справи не кружляв,<br />
Але підлесника не подолав,

Погодився на шлюб і тим навік<br />
Свою дочку драконові прирік.

Світання завітало — і Лейла<br />
Джемшида чашу в руки узяла.

Підбилось сонце, ранок запалав,<br />
Весільні килими навкруг поклав;

В оздобах шлюбні гості прибули,<br />
Підвівся батько милої Лейли

І нареченого, що тим радів,<br />
В шатрі на чільне місце посадив,—

Від серця дбав, щоб все було як слід,<br />
Щоб вдовольнити і гостей, і рід.

Коли уклали шлюбний договір,<br />
Все загуло, мов сколихнувся вир,

Свій і чужий на учті звеселивсь —<br />
Тут дощ диргемів на юрбу проливсь.

До шлюбного покою пропливла<br />
По стежці з цукру й крижанців Лейла,—

Ніхто не знав її гірких думок;<br />
Немов алое запашний димок,

Її зітхання одпливали в вись,<br />
І сльози із очей її лились.

У шлюбну ніч світильник не погас.<br />
Минула ніч. Настав від'їзду час.

Не Ібн-Селамові судивсь напій,<br />
Розбився біля уст його сулій.

Як не вколотись, ставши на стерню,<br />
Не опектись, узявши в рот вогню?

Хто на свій рід зухвало постає,<br />
Втрачає гідність і єство своє.

Як в палець вжалила тебе змія,—<br />
Одріж його, бо в ньому смерть твоя.

Є лад і не&#769;лад у житті людей,<br />
Любов і смерть є на путі людей.

Було в Лейли і світло для душі —<br />
Вона ж і злом розквітла для душі.

Ібн-Селам приводить Лейлу в свій дім

Підбилось сонце на блакитний пруг<br />
І сяйвом залило квітчастий луг;

Прокинувсь Ібн-Селам в своїм житлі<br />
І кеджаве&#769; приготував Лейлі,—

Вона ввійшла в закритий паланкін,<br />
І в путь з шанобою подався він.

Він їй вінець і все, чим лиш владав,<br />
Всю владу над добром і злом віддав.

Приборкував гарячий крові тиск,<br />
Щоб стриманістю пом'якшити віск.

Коли дозріти час прийшов плодам,<br />
За фініком потягся Ібн-Селам,—

Та не йому судилась щедра дань!<br />
Не похилилась пальма від страждань,

Свої скарби й щедроти берегла<br />
Від зазіхань набридливих Лейла.

"Коли ти вдруге зважишся на чин,<br />
То тим лише прискориш свій загин!

Клянусь творцем, владикою владик,<br />
Що сотворив мою красу,— повік

Не вдовольню твоїх бажань, хоча<br />
Й загинуть мала б від твого меча!"

Враз Ібн-Селам з цих заповзятих слів<br />
Примарність мрій своїх порозумів,

Упевнивсь Ібн-Селам — надій нема,<br />
Світильник — іншому, йому — пітьма.

Хоч він свої бажання переміг,<br />
Але не думать про Лейлу не міг,—

В дні споглядання й невимовних мук<br />
Своє він серце їй віддав до рук.

І він сказав собі: "Нехай весь вік<br />
Дивитимусь на неї зоддалік,

Все ж споглядання не таке страшне,<br />
Аніж вона покинула б мене!"

Він довго приглядався до Лейли<br />
І гаряче зблагався до Лейли:

"О, не зникай, лишайся при мені —<br />
То й це мої наповнить щастям дні!"

І злагода між ними стала й мир,<br />
Він не чинив Лейлі наперекір.

Лейла щодня виходила на шлях,<br />
Чекала і журилася в сльозах:

Хоч би вітрець, хоч би незнаний гість<br />
Від друга щирого приніс їй вість!

Так сподівалась милого вона,<br />
Так болем повнилась душа смутна,

Так сльози, не ховаючись, лила<br />
Розлучена, засмучена Лейла,

Що таємниця сліз її гірких —<br />
Її любов одкрилася для всіх.

Душа палала, страх із серця зник.<br />
Що батько їй і що їй чоловік!

Як їй було боятися, коли<br />
За золото кохання продали?

Меджнун довідується про шлюб Лейли

Меджнун із серцем, спаленим дотла,<br />
Мов пожилець згорілого села,

Блукаючи без місця й без мети,<br />
Зітхав в сумних кайданах самоти.

Сни про Лейлу, легкі, як вітер, сни,<br />
Були для нього леготом весни,

Той легіт ніжності, той вітер снів<br />
Безщасного гірким вином п'янив.

Меджнун, немов повержений бичем,<br />
Упав під мугиляновим кущем,—

У безумі своєму з давніх днів<br />
Не відрізняв він квітів од тернів.

Тінь вершника зненацька й спроквола<br />
Меджнуна, мов змія, переповзла,

І вершник верблюдиці поводи<br />
Напнув, уздрівши обранця біди,

І, наче у людській подобі див,<br />
Страшним Меджнуна риком розбудив:

"Ти, що в житті блукаєш без мети,<br />
Вклоняючись кумирові, гей ти!

Кохаєш ти й караєшся дарма,<br />
Адже в коханні вірності нема.

У тьмі блукаєш ти, живеш у сні,<br />
А друг твій розкошує вдалині!

Ти осуд сам собі обрав тяжкий,—<br />
Вже краще самота, ніж друг такий!

Краса, якій ти серце віддаєш,<br />
Якій душею вірний ти без меж,

Вона твій потаємний лиходій,—<br />
На неї більш не покладай надій,

Вона на муку віддала тебе,<br />
Забула й зрадила Лейла тебе,

А ти їй віриш і тепер, коли<br />
Твою невірну заміж віддали.

Вона до тебе щире почуття<br />
Забула задля шлюбного життя!

Вона зливає з ним уста в уста,<br />
А твій приділок — вічна самота.

Вона в обіймах розкошує з ним,<br />
А ти від горя свій покинув дім.

Ну що тобі до неї? Сліз не лий!<br />
Кохання чашу об скалу розбий!

Вона не згадує — і ти забудь,<br />
Ти вірний був, віднині вільний будь.

Чи тисячі жінок, а чи одна —<br />
Всім їхнім обіцянкам гріш ціна.

Хотіли вірність приписать жінкам,<br />
Аж тут у писаря зламавсь калям.

У тебе жінка висить на горбі,<br />
Покіль не знайде іншого собі.

Шаги нової шал п'ючи до дна,<br />
Про тебе вже не згадує вона.

Жінки в коханні — наші вороги,<br />
Відомий їм лише закон жаги.

Нещирістю обурюють жінки,—<br />
Бажаючи, обдурюють жінки.

Через жінок страждали ми не раз,<br />
Про інших їхня вірність — не про нас.

Жінки, хоч зброя в них лиш морг та кив,<br />
Підступніші за нас, чоловіків.

В душі — тиранка, з вигляду — раба,<br />
Одверто — мир, а потай — боротьба,

Зненавидить вона — зведе на тлін,<br />
Полюбить — і прискорить твій загин.

І сперечатись з нею марна річ,<br />
Ти скажеш — день, вона одкаже — ніч.

Вона сміється, коли ти в журбі,<br />
І журиться, як весело тобі!

Праворуч — огріх, і ліворуч — гріх,<br />
Чого ж чекати від жінок лихих?"

Меджнун вжахнувсь од цих облесних слів,<br />
Йому вогонь всю душу обпалив,

Неначе вражений стрілою птах,<br />
Від болю в грудях він упав на шлях

І так чолом об камінь бивсь без сил,<br />
Що кров'ю замісив гарячий пил.

І засоромивсь вершник — лютий див —<br />
Своїх жорстоких безсоромних слів;

Меджнуна не покинув він, покіль<br />
Не вщух безумцеві у грудях біль.

І він сказав: "Провина на мені —<br />
Тяжкий і невідплатний гріх брехні.

Мене за ту брехню, за твій одчай,<br />
Якою хочеш карою скарай,

Але я свідчу, що Лейла в журбі<br />
З розбитим серцем плаче по тобі.

Хоч з примусу за нелюба пішла,<br />
Тобі лишилась вірною Лейла.

Твоє ім'я у неї на устах,<br />
Все — прах, лиш ти живеш в її думках.

Крім тебе, у Лейли немає мрій,<br />
Немає сну, щоб ти не снився їй.

Зашлюблена Лейла вже цілий рік,—<br />
Не всолодився нею чоловік,

Вона для тебе береже свій цвіт<br />
І збереже, хоч западеться світ!"

Як відрізнити правду від брехні?<br />
Як знати, в яві ти живеш чи в сні?

Меджнун, мов птах з поламаним крилом,<br />
Кульгав безсило між добром і злом,

Як у подвійне люстро заглядав,<br />
Складав про зраду вірші і ридав,

І в снах його не кидала Лейла,<br />
Але про те не відала Лейла.

Батько відвідує Меджнуна

Меджнунів батько у нічних думках<br />
Вже переходив свій останній шлях.

Засумував в земній він тісноті,<br />
Заслаб, змарнів, зневірився в житті:

Смерть неминуча стане на поріг,<br />
А він свого Меджнуна не зберіг...

Взяв посоха й подався в путь старий,<br />
Розшукувать зорю своїх надій,

Свого Меджнуна, кров свою і плоть,<br />
Усе прийнявши, що судив господь.

Він перейшов і гори, і степи,<br />
Не оминув ні стежки, ні тропи,

Зблукав пустелі і піски сходив,<br />
Та не знайшов ніде його слідів.

Нарешті від людей довідавсь він,<br />
В якій лихій норі конає син,

В якому лігвищі Меджнун лежить,<br />
Поклавши більше між людей не жить,

В якій ховається пекельній млі,<br />
В якій кипить розпеченій смолі,—

І кволий батько, ухопивши слід,<br />
За день пробіг триденний перехід,

Побачив сина на порозі тьми<br />
І вмився кров'ю серця і слізьми!

Меджнун з життям порвав усі зв'язки,—<br />
Лишились тільки шкіра і кістки

Від того, хто себе занапастив,<br />
Коли коханню серце присвятив.

До мрій своїх прикутий на ланцюг,<br />
Забувши слово "брат" і слово "друг",

Програвши з щастям безнадійний спір,<br />
Меджнун в печері жив, як дикий звір,

Він на повільну смерть себе прирік<br />
І втратив глузд, і розум в нього зник.

Нещасний батько біля сина сів<br />
І синове чоло слізьми зросив,—

Неначе з серця пролились вони,<br />
З його скривавленої глибини.

Меджнун схопився, подививсь навкруг,—<br />
Побачив, що над ним схилився друг,

І затремтів — безумця страх стинав,<br />
Він у старому батька не пізнав!

Той, хто забув себе в пітьмі руїн,—<br />
Як пам'ятати інших може він?!

Меджнун сказав: "Як ти мене знайшов?<br />
І хто ти є, і звідки ти прийшов?"

І відповів Меджнунові старий:<br />
"Я — спалений стражданням батько твій!"

Приглянувшись до батькових сивин,<br />
У ноги впав йому безумний син.

Обидва спалахнули, наче хмиз,<br />
І пролили удвох потоки сліз,

І довго цілувались батько й син,<br />
І гірко обнімались батько й син.

Наплакавсь батько і від сліз знеміг,<br />
Оглянув сина з голови до ніг,—

Той голий перед ним в своїй біді<br />
Стояв, як грішник на страшнім суді.

Сакви свої з добром одкрив старий,<br />
Вдягнув Меджнуна у пристойний стрій,

Нові кафші на ноги взув йому,<br />
І пов'язав на голову чалму,

І притчами, яких колись вивчав,<br />
Напучувати сина розпочав:

"О сину мій! Не час дрімати в сні!<br />
На буйних конях пролітають дні!

З шляху, де трави гострі, як мечі,—<br />
Біжи удень і геть тікай вночі!

В облозі ти і до страждання звик.<br />
Минає місяць, і минає рік —

Стріл не шкодує темний небосхил,<br />
І ти, скривавлений, лежиш без сил!

Ти всі страждання зносив дотепер,<br />
Але в'яви, що ти уже помер,—

Коли навіки твій погасне зір,<br />
Тебе пожре, мов падло, хижий звір!

Псом краще бути в рідній стороні,<br />
Аніж поневірятись в чужині.

Ти поспішав, ти біг, допоки міг...<br />
Куди ж прибіг? До смерті на поріг!

Життя не варте горя і страждань,<br />
Ні сліз пекучих, ні тяжких ридань.

Глянь, джерело прозорої води<br />
В сипких пісках зникає назавжди.

Могутні схили дикої гори,—<br />
Дарма, і їх розколюють вітри.

Будь хоч залізний, хоч камінний будь —<br />
В житті тебе на порох перетруть.

Упертістю себе ти вславив скрізь,<br />
Вже треба й заспокоїтись — змирись.

Шаліючи, немов свавільний див,<br />
Ще молодий, ти серце вщент спалив!

Живи й терпи — так розум нам велить.<br />
Умій всміхатися, коли й болить.

І сонце — радість, і трава, й вітрець.<br />
Радіє з радощів малих мудрець.

Хоч мить одну в житті щасливий будь.<br />
Хто знає, як скінчиться наша путь?

Іще сьогодні, поки ти живий,<br />
Правдивий підсумок собі підбий,

Бо завтра, в неминучий смертний час,<br />
Хто вибачить, хто зрозуміє нас?

Тобі до уст в останню мить страждань<br />
Приставлять дзеркало твоїх діянь.

Свого піткання жінка не мине,<br />
І чоловік, що сіяв, те й пожне.

Сьогодні ладан добрих справ пали,<br />
Щоб не почути в смертний час хули.

Свої діяння зважуй за життя,<br />
Щоб в смертний час не знати каяття.

Триває наша радість тільки мить,<br />
І горе свій кінець в собі таїть.

У птаха є гніздо, у пса свій двір.<br />
Людина ти чи здичавілий звір?

Людиною тебе я породив,—<br />
На дива схожий будь, коли ти див,

Коли ж людина з людським серцем ти,<br />
Йди до людей з своєї самоти.

Мій за тобою поспішає кінь,<br />
Моїх стремен від себе не відкинь.

Я твого роду — ми товариші,<br />
Будь втіхою старечої душі.

Вночі від мене поженеш коня —<br />
І вже не знайдеш завтра в світлі дня.

А що тобі важкий тягар цих слів,<br />
Не нарікай — то так господь велів.

Коли приходить смерть — без боротьби<br />
Змирися з кругообігом судьби.

Щасливий будь — кінчається мій лист.<br />
Впивайсь вином — зруйновано мій міст.

Я залишаю світ, нема надій,—<br />
Убитий горем я, а ти радій.

Пожовкле сонце крізь вечірній пил<br />
До заходу схиляється без сил.

Минув мій день, уже я гину, глянь!<br />
Дійшла душа до уст, мій сину, глянь!

Покіль не вдарив Азраїл крилом,<br />
Батьківський дім зігрій своїм теплом.

Боюсь, ти вернешся, як час мине,<br />
Та в ньому не застанеш вже мене.

Впадеш чолом на мій нужденний прах,<br />
Квилити будеш, як підбитий птах,

Та хоч твій подих буде наче дим,<br />
Уже мене ти не зігрієш ним.

Коли ти горем навіть спалиш світ,<br />
Мене не вернеш — вже пропав мій слід".

Меджнунова відповідь батькові

Меджнун зотлів від цих скорботних слів,<br />
Він догодити батькові хотів,

Блукання кинути, себе скорить,<br />
Терпінням біль і тугу обдурить,

Але Меджнун себе не поборов —<br />
Вернулася й перемогла любов.

І він сказав: "О батьку, твій урок<br />
Розплутує вузли моїх думок!

Мій бідний розум — твій слухняний раб,<br />
Душа тобі скоритися могла б,

Але твого світильника вогні<br />
В пітьмі пекельній світять не мені.

Я мушу волю виконать твою,<br />
І ось безсилий, як дитя, стою.

Ти хочеш розум повернуть мені,<br />
Але себе вже не збагнуть мені.

На розум мій упав кохання гніт,<br />
Для мене й шеляга не вартий світ.

Таких ударів долі я зазнав,<br />
Що все забув, що в світі чув і знав,

Всі спомини розвіялись давно,<br />
Зосталось тільки забуття одно...

Спитай у мене, хто я й де мій дім,—<br />
На це тобі "не знаю" відповім.

Що ти мій батько, пам'ятаю я,<br />
Але твого ім'я — не знаю я.

З моєї пам'яті не ти лиш зник,<br />
Від мене й пам'ять подалась навік.

Не знаю, ким і звідки гнаний я,<br />
Закоханий а чи коханий я.

Мене любов нещадно обпекла,<br />
Її вогонь спалив мене дотла.

У курені, в зеленій глушині,<br />
Сухий плескач став наїдком мені.

Млин долі зупинився назавжди,<br />
Немає вже ні збіжжя, ні води.

Згубився в здичавілості Меджнун,<br />
Бо не живе поміж людей дикун.

Кого між звірів оселив одчай,<br />
Той перейняв у звірів їх звичай.

Коли гнилизною береться плід,—<br />
Його від гілки відітнути слід,

Щоб не розносився отруйний прах<br />
Від подуву по молодих садах.

До руйнування думкою я звик,<br />
Тож хай в руїнах мій минає вік.

Гадай, що менше на одне стебло<br />
На щедрій ниві на твоїй зросло.

Забудь той шал, якого ти зазнав,<br />
Вважай, що ти мене не зачинав.

Подумай, що я вмер в п'янкому сні<br />
Й ти сам могилу викопав мені,

І не питай в безумного ума —<br />
Відкіль він зник, вже там його нема.

Ти кажеш, путь кінчається твоя,<br />
Але помру раніш від тебе я.

Живі тебе оплачуть у журбі,—<br />
Що вже від мене, мертвого, тобі!

Батько прощається з Меджнуном

Побачив батько, що загине син,<br />
Переконався, що причинний він,

Що способу нема його зцілить —<br />
Так сплуталась та вузлувата нить.

"В тобі початок мій і мій кінець,<br />
Ти — і ярмо залізне, ти — й вінець!

Я розумію твій гіркий одчай,<br />
І я тобі й собі кажу: "Прощай!"

Дивись, твій батько помирає,— плач!<br />
Надходить ніч, мій день минає,— плач!

Схилися наді мною, сину мій,<br />
На мене воду сліз своїх пролий,

Щоб я останнє омиття здійснив,<br />
Відходячи в колиску вічних снів.

Прощай! Уже в дорогу склався я,<br />
І з білим світом розпрощався я.

З оцього світу, де панує гніт,<br />
Переселився я у кращий світ.

О світло віч, о сонце осяйне,<br />
Прощай! Ти не побачиш більш мене.

Прощай! Я вже зложив свої скарби,<br />
Мій корабель готовий до плавби.

Прощай! Ми розлучаємось в біді,<br />
Зустрінемося на страшнім суді.

Прощай! Вже нас не в'яже наша кров,<br />
Спізнились ми, а караван пішов.

Прощай навіки! Зустрічі не жди!<br />
Ми розлучаємося назавжди!"

Останніх слів гірких гірка пора!<br />
Старий вернувся до свого шатра.

Вже не було для існування сил<br />
В його душі легкій, немов той пил.

Знеможений, він ще прожив два дні<br />
В глибокій самоті — серед рідні,

Аж раптом смерть, як з засідки, одним<br />
Важким ударом покінчила з ним.

Птах долі притьмом вирвався з сільця,<br />
Шукаючи дороги до творця.

Душа його витала в небесах,<br />
І з порохом земним змішався прах.

Щасливий той, хто на шляхах земних<br />
Не мав добра і скарбу не беріг,

Хто не вбивав, не гарбав і не жер,<br />
Мов блискавка, родився і помер.

Ти вічний в'язень, світ — твоя тюрма,<br />
Не дбай про спокій, бо його нема.

Тому, хто оселився в цім селі,<br />
Забути слід про спокій на землі.

Прийшов кінець — не піддавайсь журбі,<br />
Не ти загинув, світ помер в тобі.

Світ — лютий див, він жде на твій загин,<br />
Тебе доконче мусить вбити він.

Сердець чимало в нього в чаші є:<br />
Чекай, ти в ній побачиш і своє.

Світ сіє горе й пожинає біль,<br />
В його траві — мечі, у водах — сіль.

Докіль же нам карать себе плачем,<br />
Брести в неволі, наче під бичем?

Радій же світлом, радістю життя,<br />
Скорботи нас провадять в небуття.

Хто уникає радощів,— не муж,<br />
А в поросі земнім холодний вуж.

Троянди цвіт на запашних вітрах,<br />
Не будь вужем, що пожирає прах.

Життя — мета. Тримайся за життя.<br />
Що після нас лишається? Сміття.

У схованку нічого не складай,<br />
Будь жорном у млині — візьми й віддай.

З пустого воза мита не беруть.<br />
Чи брав харадж із згарища хто-будь?

Хто випасав з тобою табуни,—<br />
Глянь в записи, де ділися вони?

Цвіт одцвітає, одмирає плід,—<br />
Вогнепоклонників пропав і слід.

Де люди гір і де народ степів?<br />
Де Кеяніди? Хто їх заступив?

Остерігайся зла, твори добро —<br />
І прийде щастя у твоє шатро.

Від лиходійства не чекай дарів,<br />
Хто зло створив,— собі його створив.

Створи добро й хоч в прірву кинь — воно<br />
Повернеться до тебе все одно.

Від себе не сховаєшся ніде,<br />
За кожний вчинок нас відплата жде.

Людині, що горі звіряє вість,<br />
Гора тією ж вістю відповість.

Меджнун довідується про батькову смерть

Одного разу пізній звіролов<br />
По здобич поночі у гори йшов.

Меджнун сидів одлюдно на горі,<br />
Подібний до самітної зорі.

Уздрівши лева, добрий чоловік<br />
На нього люто вигострив язик,—

Він сік, немов мечем, і не щадив:<br />
"Гей ти, безрідний, божевільний див!

Чи ти про кого згадуєш коли?<br />
Чи є для тебе хто, окрім Лейли?

Ти кинув батька, кинув рідний край,<br />
О безсоромний, з сорому спалай!

Вже краще б ти в сирій землі зогнив,<br />
О найнегідніший з-поміж синів!

Ти молодий, коли твій батько жив,<br />
З нерозуму ти ним не дорожив,

Немає в тебе батька — він помер,<br />
То ти б хоч пом'янув його тепер.

Ти за життя від нього відрізнивсь,<br />
То хоч тепер труні б його вклонивсь,

Пролив сльозу на похололий прах<br />
І виблагав пробачення в сльозах!"

Слова мисливця зрозумів Меджнун,<br />
Він застогнав, немов дутар без струн,

На землю впав, себе у тім'я бив<br />
В сльозах по найдорожчому з скарбів.

Ще не наплакавсь він, не наридавсь<br />
І на могилу батькову подавсь...

Душа в пітьмі блукала, мов алмаз<br />
В ній притьмом розколовся і погас.

В темницю в'язня вдень приходить ніч,<br />
Вночі недужий не склепляє віч,—

Меджнун весь вік жив під ярмом чуття,<br />
Він бранцем горя був усе життя,—

Гіркого світу під'яремний гість,<br />
Як він переживе сирітства вість?

Хто міг тепер йому допомогти?<br />
Тяжка недоля — осуд сироти!

Меджнун не батька — горб землі спіткав,<br />
Шукав розради і не відшукав,—

Розрадити його не міг ніхто,<br />
В журбі йому не допоміг ніхто,

І стільки він кривавих сліз пролив,<br />
Що кров'ю землю щедро замісив.

"О батьку,— він волав,— невже ти вмер?<br />
Де твій вінець? І де ти сам тепер?

Розраднику, де я тебе знайду?<br />
З ким втишу скорб і поділю біду?

Ти в безсинівстві спокій свій знайшов<br />
І через те у кращий світ пішов.

Мені важкий безбатьківства тягар,—<br />
Страшніших в світі не буває кар.

На поміч! Де ти є? Допоможи!<br />
Кінець мій настає, допоможи!

Мій захисник, моя розрада — ти!<br />
Моя відвага й вища влада — ти!

Моїм наставником завжди був ти,<br />
Моїм притулком од біди був ти.

Від тебе в тьмі відстав я на путі,<br />
Без проводу упав я на путі!

Цей горб землі — гіркий докір мені<br />
За всі мої безумства навісні.

Тебе згадаю — і душа кричить:<br />
О, хто тепер і як мене навчить!

Навчать мене було тобі не лінь,<br />
А я пручавсь, як норовистий кінь.

Ти діяв лиш добро, а син твій — зло,<br />
Я сіяв холод, ти дарив тепло.

Постіль приготував ти запашну,<br />
А твій Меджнун безглуздо зрікся сну.

Для мене розіклав ти килими,<br />
Упав на камінь я — в обійми тьми.

Я згадую твою любов і смерть —<br />
І серце горем сповнюється вщерть.

Я старості твоєї не жалів —<br />
Мене спіткали тисячі жалів.

Ти серцем звав мене,— в хвилину злу<br />
Навіщо ж в серце ти пустив стрілу?

Якщо твоє я серце, то молю —<br />
Не спалюй власне серце без жалю!

Коли мене ти серцем в грудях мав,<br />
Навіщо в землю ти його сховав?

Кров мого серця ти сьогодні п'єш,—<br />
Навіщо ж серцем ти мене зовеш?

В твоєму серці відпалав огонь,—<br />
Мені до серця ти поклав огонь.

Я зруйнував твої надії й сни,<br />
І став я бранцем власної вини.

Але страшну покару ти обрав —<br />
Своєю смертю ти мене скарав!"

Так він ридав, і скарживсь, і волав,<br />
Покіль над світом день не відпалав.

Покіль не розгорнула чорний стяг<br />
Пустельна ніч, кипів Меджнун в сльозах.

Коли ж погасло тьмяне сяйво зір<br />
І сонце обпалило схили гір,

Меджнун облив слізьми могильний прах<br />
І знов на Неджд подавсь по чагарях.

Все втративши, нічого він не ждав,<br />
На волю осуду себе віддав,—

І так минали, як в страхітнім сні,<br />
Його похмурні ночі й темні дні.

Меджнунова дружба з дикими звірами

Творець цієї казки, чародій,<br />
Розповідав про дальший хід подій:

Оплакавши в печалі рідний прах,<br />
Меджнун блукав по горах і степах.

Стежки його до селища Лейли<br />
З вигнання степового привели.

Там він побачив поруч із своїм<br />
Ім'я Лейли на аркуші однім.

Той аркуш нігтями Меджнун роздер,<br />
Своє ім'я лишив, Лейли — зітер.

Спитав у нього хтось з товаришів,<br />
Чом з двох імен одне він залишив.

Він відповів: "Коли кохаю я,<br />
Своє ім'я навік втрачаю я.

Закоханий хай буде раб чи шах,<br />
Лише кохана в нього на устах".

Спитали люди: "Але чому ти<br />
Своє ім'я волієш зберегти?"

І відповів Меджнун: "Чи хто з вас чув,<br />
Щоб безум розуму покровом був?

Лейла мій розум і моя любов,<br />
Вона мій зміст, а я її покров".

Так той безумець серця не беріг,—<br />
Він геть пішов шляхами й без доріг,

Пісні складав і по степах блукав,<br />
Від болю в серці лікаря шукав.

В одлюдності здичавівши украй,<br />
Людей забувши і людський звичай,

Меджнун, мов дикий звір, живитись став<br />
В пустельному степу корінням трав.

Він ніс з собою злагоду і мир,<br />
І не страшив його захланний звір,—

Вовки його охороняли вдень,<br />
І поруч з левом уночі олень,

Лисиця й заєць, тигр і ніжна лань<br />
До нього йшли, як друзі, без вагань.

Коривсь йому тварин і звірів стан,<br />
Він царював над ним, як Сулейман.

Над ним орел простер своє крило<br />
Для затінку, щоб сонце не пекло.

Найбільшого спромігсь він досягнуть —<br />
У звірів зникла їх хижацька лють.

Вівці не пожирав голодний вовк,<br />
І лева рик нічний на вловах змовк.

Осла і пса скінчилася гризня,<br />
Левицю ссало боязке ягня.

Меджнун блукав простором степовим,<br />
А звірі йшли за ним і перед ним.

Де мав Меджнун на спочинок лягти,<br />
Лис поспішав те місце підмести.

Тигр узголів'я владаря стеріг,<br />
Газель лягала в нього біля ніг.

Онагра він за шию обнімав,<br />
А голову на круп оленя клав.

Лев не склепив біля Меджнуна віч,<br />
Чатуючи, як джура, цілу ніч.

Вовк віддано у темному степу<br />
Виходив авангардом на тропу.

Загони вірні допоміжних сил<br />
Оберігали пильно фланги й тил.

Меджнун, як проводир своїх полків,<br />
Сидів у центрі війська хижаків.

Ніхто не смів Меджнуна турбувать —<br />
Страшила всіх його хижацька рать.

Непроханих прибульців на шматки<br />
Захланні розривали хижаки,

Зате коли приходив щирий друг,<br />
Лежали звірі лагідно навкруг.

Без дозволу ні сестри, ні брати<br />
Не сміли до Меджнуна підійти,

Він, як чабан,— без зброї й без хортів,—<br />
Гнав череду свою, куди хотів.

Відколи з хижаками запізнавсь,<br />
Меджнун людей вже більше не боявсь,

А на його орду з усіх усюд,<br />
Немов на чудо, йшов дивитись люд.

Де був закоханий, до нього біг —<br />
Не бачити Меджнуна він не міг.

Побіля нього, не минало дня,<br />
Щоб хтось не зупиняв свого коня,

Приносив хліб чи винограду пліть,<br />
Щоб разом із залюбленцем спожить,

А той прочанин ніжний, світлий див,<br />
Що найхоробріших перестрашив,

Для наїдку свого — для себе — брав<br />
Найменшу крихту з найдорожчих страв,

А інше все своїм захисникам —<br />
Що ланям віддавав, а що вовкам,

І звірі всі схилялись перед ним,<br />
Неначе перед божеством своїм.

Тому, що хижакам добро робив,<br />
Меджнун перетворив їх на рабів.

Коли чаклун собаці кість дає,<br />
Той з відданості кішкою стає.

Оповідання

Про давні дні і випадки старі<br />
Розповідають нам повістярі:

У Мерві древньому всевладний шах<br />
Скажених псів тримав на ланцюгах,—

На кого шах злостивсь, того він сам<br />
На ікла кидав кровожерним псам.

У шаха був улюбленець-юнак,—<br />
Порозумів він з багатьох ознак,

Що приязнь шахова мине, як дим,<br />
Згордує шах улюбленцем своїм.

І псам його призначить залюбки,<br />
Щоб перевірить їхні різаки.

Не маючи надії на царя,<br />
Юнак поклавсь на доброго псаря.

Він на годівлю псів ходив щодня<br />
І сам їм кидав на покорм ягня.

До щедрих ласощів з його руки<br />
Призвикли поступово хижаки,

Йому не лиш корилися вони,<br />
З ним вдячно примирилися вони.

І сталося, як завбачав юнак.<br />
Був день, і шах подав сторожі знак,—

Жорстоким був в тім покиві наказ;<br />
Мов пси, яких обпав у спеку сказ,

Сторожа ухопила юнака —<br />
Вмить закінчилась боротьба тяжка,

Його жбурнули, як різницький крам,<br />
Смердючі пси — на розтерзання псам.

Вже ті вовки з наказу ватажка<br />
Хотіли кинутись на юнака,

Але спинилися, впізнавши враз<br />
Того, хто годував їх довгий час.

І пси навколо юнака лягли,<br />
І лащитись до нього почали,

І не страшний їм був дозорця бич,—<br />
Так день минув, і так минула ніч.

А коли ранок світич засвітив<br />
І ночі шовк вогнем позолотив,

У каятті, з сльозами на очах,<br />
Засмучений, до слуг промовив шах:

"Учора я безвинного звелів<br />
Впровадити в барліг на ікла псів.

Довідайтесь мерщій, що стало з ним,<br />
Покараним улюбленцем моїм!"

Почувши це й погамувавши страх,<br />
Прийшов до шаха псар: "Могутній шах!

Юнак твій — ангел, певно, що господь<br />
Створив йому із благодаті плоть!

Піди й поглянь — не впала навіть тінь<br />
На те найкраще з божих сотворінь.

Його ми кинули в хижацький рів,<br />
Та пси, яким добро він сотворив,

Оті дракони, мов перед святим,<br />
Навколішки упали перед ним!"

Шах наказав псареві тую ж мить<br />
З страшного рову юнака звільнить.

У песький рів біжать воротарі —<br />
І вже юнак у шахському дворі!

Підвівся з місця можновладний шах<br />
І запитав з сльозами на очах:

"Повідай, сину розуму й краси,<br />
Чому тебе не розірвали пси?"

Юнак цареві гідно відповів:<br />
"Не дурно годував я лютих псів.

Я щедро кидав їм смачні шматки<br />
Й тим притупив їх дикі різаки,

Тобі служив я чесно десять літ,<br />
За те й віддячив ти мені як слід!

Ти за ніщо на смерть мене прирік,—<br />
Володар пам'ятать добро не звик.

Пес другом став, ти — недругом мені.<br />
Пес має вдячність, а володар — ні.

За кістку пес лягає радо в прах,<br />
За вірність — зрадою нам платить шах".

І шах порозумів: не зло — мета,<br />
А тільки людяність і доброта,

Він од пихи навік протверезів,<br />
Забув про вчинки, гідні лютих псів.

Цієї притчі зміст навчає світ:<br />
Добро і щедрість — найміцніший щит.

Так добротою і Меджнун зміцнив<br />
Любов і щиру дружбу хижаків.

Коли навчишся й ти добро творить,<br />
Кривавих сліз життя не будеш пить.

Твори добро без винятку усім —<br />
І стане сам халіф рабом твоїм.

Меджнун одержує листа від Лейли

Був день, як промінь, що з висот гірських<br />
Дарує сяйво для очей людських.

Його світання дихало, мов рай,<br />
Під вітром пробудивсь щасливий гай.

Той день підвівся з правої ноги<br />
І щастям все наповнив навкруги.

Те щастя, хоч спізнившись, а прийшло<br />
І розлилось, неначе джерело.

Меджнун, що досі лиш злигодні знав,<br />
Що сіяв серце й муки пожинав,

Між хижаків на недждському горбі,<br />
Один як перст, хилився у журбі —

Аж раптом шлях пустельний закуривсь<br />
І дивний вершник з пилюги з'явивсь,

Шляхетний вершник на баскім коні,<br />
Весь — наче блиск в летючому огні.

На віддалі зіскочив він з коня,<br />
Затьмаривши красою сяйво дня.

Меджнун озвавсь привітом на привіт,<br />
Про вершників дізнавсь шляхетний рід,

Дав звірам знак — великі і малі,<br />
Вони припали нишком до землі,

А сам обійми вершнику відкрив<br />
І так з прихильністю проговорив:

"О зоре Ємену, відкіль твій шлях?<br />
Добро чи зло тримаєш ти в устах?

Твій зір ясний і усмішка м'яка,—<br />
Та як вгадаєш думку хижака?

Хто був змією вжалений колись —<br />
І мотузка звикає стерегтись.

Мене дракон ужалив — не змія,<br />
З жалом в душі живу й караюсь я.

Коли і ти приніс мені відчай,<br />
Даремно, гостю, слів не витрачай!"

Шляхетний гість здолать жалю не міг,<br />
Як тінь, упав Меджнунові до ніг:

"О серед славних вславлений в світах,<br />
Ти вистеляєш ласкою свій шлях!

З вовками ти газелі примирив<br />
І лева гордовитого скорив;

Забудь про сум і жаль, доволі сліз —<br />
Чимало я новин тобі приніс,—

Повір, що я не тільки гість тобі,<br />
Що я приніс таємну вість тобі!

Осідланий мене чекає кінь —<br />
Казать чи ні? Я жду твоїх велінь".

Меджнун сказав, схвильований украй:<br />
"Коли ти щось приніс, то віддавай".

І вісник до кінця йому відкривсь:<br />
"Твоєї долі гордий кінь змиривсь!

Дорогою, далеко від шатрів,<br />
Твою кохану вчора я зустрів.

Подібна до ранкової зорі,<br />
Вона сиділа у легкій чадрі,

Струнка, неначе райський кипарис,<br />
Що в неземних садах принадний зріс.

Як починала мовити Лейла —<br />
Змовкало дзюркотіння джерела.

Очима, що небесне сяйво ллють,<br />
Вона могла б приспати й лева лють.

Її волосся чорне — наче двім,<br />
Стан — аліф, а уста чарівні — мім.

Твоя Лейла — казковий чародій,<br />
Рейхан, що нам дарує пахощ свій;

Солодка, як буття, гірка, як смерть,<br />
П'янким вином сулій налитий вщерть;

Чого ж зігнувсь той стан, стрункий, як спис,<br />
І побілів онікс очей від сліз?

Їй, серцем відданій тобі навік,<br />
Світ зав'язав нелюбий чоловік!

Так плакала і скаржилась вона,<br />
Що душу збурила мою до дна,

І я спитав: "Хто ти і де живеш,<br />
Чому і через кого сльози ллєш?"

Вона відповіла, здолавши біль:<br />
"Твій запит — для моєї рани сіль!

Лейлою нарекли мене колись,<br />
Мої з кохання муки почались,

Меджнуна зір прискорив мій загин,<br />
І я тепер безумніша, ніж він.

І хоч він також до страждання звик,<br />
Але ж за жінку дужчий чоловік.

Відважний на шляху кохання він,<br />
Не мусить крить свого палання він,—

Не тане від тортур, як я в сльозах,<br />
Куди захоче — свій прямує шлях,

А я завжди одна, на самоті,<br />
Без друга і розради у житті...

Ім'я і честь, боюсь, що втрачу я —<br />
І гірко, й безрозсудно плачу я.

Питво моє отрутою стає,<br />
І сон мені спочинку не дає,—

Скорблю за тим, кого я так люблю,<br />
Й щодня від споглядатаїв терплю.

Через міцні дві сув'язці оці,<br />
Неначе пташка, б'юся я в сільці.

Втекти од чоловіка? Дожене.<br />
Не прийме й батько зганьблену мене.

Велить любов: о пташко, не чекай,<br />
Від ворона і яструба тікай!

Та інша думка серце обпече:<br />
Від сокола голубка не втече.

Хоч жінка й піде в бойові ряди,<br />
А жінкою лишається завжди.

Хоч жінка й кров наважиться пролить<br />
А все ж з левиці лева не зробить.

Коли для горя народилась я,—<br />
Своєму осуду скорилась я.

А серце не скорилося в мені,—<br />
Де милий мій, в якій він стороні?

Чиї листи тепер читає він?<br />
Свою Лейлу чи пам'ятає він?

Яким шляхом прямує? Чий він гість?<br />
І де він воду п'є, і з ким він їсть?

Самотній він чи є у нього друг?<br />
Чи лиш пустеля й хижаки навкруг?

Тобі про нього чути довелось?<br />
Про друга розкажи мені хоч щось!"

Яка була в цій мові гіркота!<br />
І я не міг не відімкнуть уста,

І все, що про твоє кохання знав,<br />
Немов печать, на серце їй поклав.

"Боїться сам себе безумець твій,<br />
Без друзів він живе і без надій.

Що в нього є? Лиш вітер у руках!<br />
І тільки ти одна в його думках.

Його палка любов — його одчай.<br />
Смерть батькова його зломила вкрай.

Хисткий, по колючках він править крок,<br />
Все в нього сплуталось в один клубок:

То він оспівує твій сум і жаль<br />
І сльози ллє прозорі, мов кришталь,

То плаче так за батьком, що й граніт<br />
Міг заридати б і струснути світ".

Коли ж твої касиди я згадав<br />
І необачно їх читати став,—

Такий пройняв їй бідній груди жаль,<br />
Таким зітханням вирвалась печаль,

Так затремтіла в розпачі Лейла,<br />
Що я подумав — ось їй смерть прийшла.

Та смерть минула те ясне чоло,—<br />
Нове зітхання груди їй звело,

Заплакала вона, згадавши знов<br />
Твоє карання і твою любов,

Про втрату батька й самоту твою<br />
В степах і горах, в дальньому краю.

Багато сліз пекучих пролила,<br />
Покіль мені довірилась Лейла:

"Я низько впала, зглянься — підведи<br />
Мене з землі і визволь із біди!

В той день, коли ти рушиш звідси в путь,<br />
Мого шатра, мандрівче, не забудь

(Вона вказала на своє шатро),<br />
Коли ти добрий, сотвори добро —

Про все, чим дихають мої уста,<br />
Меджнунові я напишу листа,

А ти лиш досить дружби в серці май,<br />
Моєму другові його віддай".

І зникла, бідна, видивом сумним,<br />
А я також подавсь шляхом своїм.

Рушати в путь мені прийшла пора,<br />
І я наблизивсь до її шатра.

З'явилась в синім одязі Лейла,<br />
Листа мені таємно віддала,

Поклавши на той лист журби печать,<br />
Як тому нас звичай і мудрість вчать".

Листа поцілував незнаний друг<br />
І передав Меджнунові до рук.

Зміст листа Лейли до Меджнуна

"Цей ніжний лист, мій страднику, тобі<br />
Від полонянки, що живе в журбі,

Від бранки, що в ув'язненні сидить,<br />
До тебе, що зумів розбити кліть.

О друже старовинний мій, де ти?<br />
О світочу єдиний мій, де ти?

О дружби й відданості вартовий,<br />
Ти, що віддав коханню відблиск свій!

О джерело надії в царстві тьми,<br />
Метелик вранішній поміж людьми!

Ти, через кого сколихнувся світ,<br />
Кому приносять звірі свій привіт!

Мета моїх докорів і надій,<br />
В час воскресіння душ супутник мій!

О ти, що тіло до страждань прирік,<br />
Вогонь на власний свій пустивши тік!

Ти — вірний стражця дум і снів моїх —<br />
Став притчею на язиці у всіх!

Що дієш ти? З ким справу маєш ти?<br />
Люблю тебе... Кого кохаєш ти?

Безщасний ти — живу в розлуці я.<br />
Твоя кохана — в вічній муці я.

Мій лал в журбі я бережу для нас.<br />
Його нічий ще не торкавсь алмаз.

Я мов скарбниця перлів. Садівник<br />
Ще не плекав мій росяний квітник.

Хотіла б я, коли настане мить,<br />
Моє гніздо з тобою розділить.

Коли ж удвох не можна жити нам,<br />
Кохання іншому я не віддам.

Твоє кохання — цілий світ мені,<br />
З твого шляху тернина — цвіт мені.

Я — лиш зоря, ти — сонце в висоті,<br />
Здаля тебе я бачу на путі.

Коли помер шляхетний батько твій,<br />
Роздерла я в скорботі одяг свій.

О смерть жахна, що діять нам тепер?<br />
Мені здалось, що батько мій помер.

Мої зіниці пропалив одчай,<br />
Мій одяг — синій, як велить звичай.

Із співчуттям, як подруга твоя,<br />
Обряд жалоби виконала я,—

Що ж не могла до тебе підійти,<br />
Не винна я — чудово знаєш ти.

Хоч доля нас зуміла розлучить,<br />
Душею я з тобою кожну мить.

Я добре знаю твого серця біль.<br />
Терпи, бо шлях життя тяжкий суціль.

В корчмі цього життя що діять нам?<br />
Коритися жорстоким хазяям.

Не литиме розумний сліз гірких,<br />
Бо їх здіймають вороги на сміх.

Мудрець не згадує про лихо все,<br />
Що недругові радість принесе.

Дехкан у землю кидає зерно,<br />
І проростає навесні воно.

На ріст повільний пальми не зважай<br />
Вона ще принесе тобі врожай.

Та брунька, що на гілочці тремтить,<br />
Вона також розквітне в слушну мить.

О, не сумуй з своєї самоти!<br />
З тобою я, зо мною вічно — ти.

Мов блискавка, нас попелить одчай.<br />
По батькові, мов хмара, не ридай.

Вмирає батько — зостається син,<br />
Запала рудня — залишивсь рубін!"

Від цих надійних, життєдавчих слів<br />
Меджнун, неначе рожі цвіт, розцвів,

Сліз пролилась пекуча течія,<br />
Він лиш повторював Лейли ім'я,

І так тривало декілька годин,—<br />
Не міг від щастя спам'ятатись він

І вісника від себе не пускав,<br />
Йому і руки, й ноги цілував.

Пора складати відповідь, пора!<br />
Немає ні паперу, ні пера...

А вісник вже схилився перед ним,<br />
Немов векіль, з пуделком поясним.

Меджнун схопив до рук швидкий калям,<br />
Почав думки свої звірять словам,

І сотні скарг, і тисячі жалів<br />
Він, мов разок намиста, переплів,

Скінчив листа Меджнун, поклав печать<br />
І ледве зваживсь віснику віддать...

І вісник вже з листом, як вітер, зник,<br />
І до Лейли примчав той чоловік.

Взяла із рук його Лейла листа.<br />
Й слізьми своїми облила листа.

Лист Меджнуна до Лейли

"Володарці своїх думок і справ<br />
Цього листа безумець написав.

Холоднокровній — від шаленця лист!<br />
В яких словах я викажу свій зміст?

Шле джерело, заковане в скалі,<br />
Лист тій, що має всі скарби землі.

Я прах земний, мене гнітить біда,<br />
Ти — шахська, найпрозоріша вода.

До ніг твоїх несу я сум чола,<br />
А ти кому обійми простягла?

Я поділяю твого серця біль,<br />
А ти мені на рани сиплеш сіль.

Я Ка'би віч твоїх покірний раб,<br />
Поріг твого житла — ось мій міхраб

Моє одужання й моя бадьорість — ти,<br />
Для мене ліки — ти, і хворість — ти.

О ти — вінець не на моїм чолі,<br />
Докіль страждатиму я на землі?

О скарбе милий, ти в чужих руках,<br />
А у моїй скарбниці — тільки прах.

Ти — замкнутий на ключ Іремів гай,<br />
Ти — недосяжний і незримий рай.

Ключ од моїх кайданів маєш ти,<br />
Але мене не визволяєш ти.

Подай мені надію хоч малу,<br />
Я біля ніг твоїх лежу в пилу.

Пригорнеш ти — і розцвіте весна,<br />
Пораниш — зразу ж одцвіте вона,

Уважним мусить бути садівник:<br />
Він ніжністю викохує квітник.

Я голову свою тобі приніс,—<br />
Зроби, щоб я позбувсь жалю і сліз.

Коли зникають сорому сліди,<br />
Приходить безсоромність назавжди.

Уславивсь я покорою тобі:<br />
Мене ти робиш ворогом собі.

Я — раб твій, на мені — ярмо раба,<br />
Я не звільнюся від свого горба.

З тобою я — і я тобі корюсь,<br />
Мене ти кинеш — я за меч візьмусь.

Отож своєї зброї стережись,<br />
Свавільно з власним військом не сварись.

Володар той, хто ласкою зумів<br />
Перетворити вільних на рабів.

Хвала, коли куповані раби<br />
Володарям не завдають ганьби.

Хто нехтує звичаєм давнім цим,—<br />
Не має влади над рабом своїм.

Хто ж добрість правилом своїм зробив,<br />
Той має некупованих рабів.

Я в вільнім рабстві в тебе, пам'ятай,—<br />
Не проганяй мене, не продавай.

Ти під чужим крилом тепер навік,<br />
Твій вільний обранець — твій чоловік.

Ти не для мене берегла сулій,<br />
І не мені припав п'янкий напій.

Мій день на ніч перевертаєш ти,<br />
Поранила мене й зітхаєш — ти!

Ти в мене серце підступом взяла,<br />
Ще й душу візьмеш, спалену дотла?

В нещирості твоїй моя біда,<br />
Я — полум'я, ти — крижана вода.

Не кожний красномовності владар<br />
Від себе може відвернуть удар.

Згадай оту лілею, що з плачем<br />
На лезо впала, бавлячись з мечем.

Коли приходить дружній покупець,<br />
Він підозрілість зводить нанівець,—

А що чекать від тебе маю я,<br />
Коли думок твоїх не знаю я?

Ти присягалася мені, Лейла,<br />
Але під владу іншого пішла.

Мені несеш ти слів нещирих дань,<br />
Ти віддана раба його бажань!

Коли мене ти любиш, як колись,<br />
Чом наші душі досі не злились?

Коли немає відгуку мені,<br />
Це — панування, не кохання, ні!

Я серце втратив — байдуже тобі.<br />
Ти — в радощах, я — ночі й дні в журбі.

До тебе погляди очей моїх.<br />
Я голову поклав на твій поріг.

Спокійний той, хто зрить красу твою,<br />
А я неспокій у душі таю.

Твій чоловік багач, бо має він<br />
Поміж скарбів своїх і твій рубін.

Що ж, солов'ї оспівують сади,<br />
А вороння розкльовує плоди.

Не до ладу влаштовано цей світ —<br />
В землі, в пилу найкращий самоцвіт!

Чи я діжду колись, що мій шафір<br />
На волю виб'ється з тісноти гір?

Чи звільниться зоря очей моїх<br />
Із пазурів драконових страшних?

Усе дарма, зруйновано мій храм,—<br />
Хай довгий вік живе твій Ібн-Селам!

Моє добро і зло навіки — ти,<br />
Мій біль тяжкий і кращі ліки — ти.

Без тебе зник для мене зміст життя,<br />
Мій шлях веде до самозабуття.

Любов без відгуку, любов смутна<br />
Не варта і найменшого зерна.

Хай буде так. В крові душа моя.<br />
А ти живеш — і тим щасливий я".

Дядько Меджнуна Селім Амірит<br />
прибуває до нього на побачення

З тих, хто тримає на собі весь рід,<br />
Меджнуном піклувавсь поважний дід

Меджнунів дядько, знаний чоловік,<br />
Що й владувати, і коритись звик.

Селімом звавсь шляхетний Амірит,<br />
Що вславивсь розумом на цілий світ.

Засмучував його безумця стан,<br />
Він був бальзамом небожевих ран,

Щомісяця сідав він на коня<br />
І віз в пустелю їжу і вбрання.

Одного разу верхи, сам-один,<br />
На розшуки в піски подався він.

Із долу в діл, поміж сипких пісків,<br />
Він мчав і сіяв іскри з-під підків,

Покіль знайшов в ущелині гірській<br />
Відлюдника, що втратив супокій.

Чужий життю і клопотам землі,<br />
Меджнун сидів між звірів на скалі.

Злякавшись звірів, дядько зупинивсь<br />
І зоддалік Меджнунові вклонивсь.

Сумний Меджнун його селям прийняв,<br />
Відкіль прибув і хто він, запитав.

"Я звусь Селім,— озвався Амірит,—<br />
Пограбував мене жорстокий світ:

Мій небіж, рідний і близький мені,<br />
Не хоче знать ні роду, ні рідні!"

Коли Меджнун пізнав його — зрадів,<br />
Провів од звірів, поруч посадив,

Почав про свій розпитувати рід,<br />
Неначе знову народивсь на світ.

Селім не витрачав даремно слів —<br />
Весь одяг на Меджнунові зотлів,—

Свої сакви він розмотузував<br />
І ввічливо безумцеві сказав:

"Цей одяг носять в нашій стороні,<br />
Вдягни його, будь щирий до рідні".

І відповів Меджнун: "Цей одяг — дим<br />
Над бідним тілом спаленим моїм.

Я можу одягти його на мить,—<br />
Однаково він на мені згорить".

Але наполягати став Селім,<br />
І він змирився з одягом новим.

І знов Селім розкрив свої сакви,<br />
Здобув припасу — хліба і халви,

Став щедро частувати юнака,<br />
Та не спожив Меджнун ані шматка.

Він більше їжі не потребував<br />
І все, що брав, те звірам віддавав.

Спитав Селім: "О бідний хлопче мій,<br />
Якщо людина ти — чим ти живий?"

Сказав Меджнун: "Тепер живий я тим,<br />
Що чую дружній твій привіт, Селім!

Без їжі висох я, немов ковил,<br />
І їсти й пити вже не маю сил.

Мій хліб гіркий і непоживна сіль,<br />
І викликає кожна крихта біль.

Так я знеміг, так змучився, так схуд,<br />
Що годувать мене — даремний труд.

Та я не відхилю твоїх дарів<br />
І нагодую тих, кого скорив.

Вже звик я споживати день у день<br />
Отого наїдку, що їсть олень".

Меджнунові Селім не дорікав,<br />
А лиш сказав споживачеві трав:

"Чим радше пташка на зерно летить,<br />
Тим швидше бідна потрапляє в сіть.

У кого більш бажань на цій путі,<br />
У того більш і небезпек в житті.

Хто ж впав у прах і прославляє прах,<br />
Той у твоєму світі — падишах".

Оповідання

"Могутній цар, відомий між царів,<br />
Раз мандрував звичаєм владарів.

В дорозі він уздрів відлюдний скит,<br />
Де жив пустельник, що покинув світ.

Цар здивувавсь: з якої це біди<br />
Подавсь бідар в пустелю назавжди?

Спитав у почту владний падишах:<br />
"Цей чоловік, як він обрав свій шлях?"

Відповіли йому: "Цей чоловік<br />
Від їжі і від сну давно відвик,

Байдужий він до наших людських справ<br />
І горе, й біль терпінням подолав".

Цар зброєносця вирядив у скит,<br />
Той ґречно склав пустельнику привіт,

І отака розмова в них зайшла:<br />
"Ти, що обрав руїну для житла,

Що робиш ти без допомоги тут,<br />
Коли прожить немає змоги тут?"

Пустельник зброєносцеві подав<br />
Послідок стравлених козою трав

І відповів: "Оце вже довгий час<br />
Мій наїдок і мій увесь припас".

Змінився зброєносець на виду:<br />
"Навіщо терпиш ти таку біду?

На царську службу стань — замісто трав<br />
Ти будеш мати безліч різних страв!"

І він почув пустельника слова:<br />
"Та це ж квітковий мед, а не трава!

Коли б ти міг цю тайну зрозуміть,<br />
То зрікся б служби царської ту ж мить".

Слова пустельника почув і шах,<br />
І він упав перед святим у прах,

Молився ревно й сльози проливав,<br />
І бідакові ноги цілував.

В відреченості вища велич є,<br />
Сама величність їй рабом стає".

Меджнун цій притчі, як дитя, зрадів,<br />
Схопивсь на ноги й потім знову сів,

Про друзів і про родичів питав<br />
І заридав, бо матір пригадав:

"О бідна птиця з трудними крильми!<br />
Як їй без чоловіка між людьми?

Невдячний син, я став слугою мрій,<br />
Хоч мав, як раб, служити вічно їй.

У рідний край летять думки мої,—<br />
Коли б я міг побачити її!"

Селім зрадів, коли ж запевнивсь він,<br />
Що рідну матір щиро любить син,

То не позбавив бідака скарбів<br />
І матір з ним побачитись привів.

Побачення Меджнуна з матір'ю

На сина матір глянула — і враз<br />
Їй серце розкололось, мов алмаз,—

Так перецвівсь її рожевий цвіт,<br />
Так в дзеркалі душі затьмився світ!

Зломився стан її, стрункий колись,<br />
І руки, й ноги притьмом віднялись,

Мов літеплом, сльозами почуття<br />
Обмила мати дороге дитя,

Перев'язала рани й пухирі<br />
Своєму синові — своїй зорі;

Олії трохи в слоїку було —<br />
Вмастила сонцем спалене чоло;

Терни далеких і важких доріг<br />
Із синових повибирала ніг;

Вона усе зробила, що могла,<br />
І до Меджнуна руки простягла,

І мовила: "Вернись в свій дім, пора!<br />
Кохання — гра, але життя — не гра.

Меч смерті наді мною вже завис,<br />
А ти ще й досі п'єш похмілля сліз.

Зі скаргою на тебе батько вмер,<br />
Надходить вже й моя черга тепер.

Встань і вернись зо мною в рідний дім.<br />
О, не руйнуй свого гнізда, ходім!

Адже і лютий звір, і дикий птах<br />
В своє житло вертають по ночах.

Знаходить кожна ніч мету свою,<br />
І знає кожен птах гніздо й сім'ю.

А ти, докіль ховатимешся ти<br />
Від сну й спочинку, від сім'ї й мети?

Короткі дні життя, минуть вони,—<br />
В своєму ліжку ноги простягни.

Докіль ти матимеш притулок свій<br />
В печерах темних між вужів та змій?

Життя лиш раз дається нам, спочинь!<br />
Не ворогуй з своїм життям, спочинь!

Жени з душі і серця сум і жаль:<br />
Не камінь — серце, і душа — не сталь".

І скарги матері Меджнун почув,<br />
І полум'ям на вітрі спалахнув:

"Ти — мій вінець, і щастя, і краса,<br />
І сонце ти для мене, і роса!

Одним один у тебе, мати, син,<br />
Чи ж винний він, що нерозумний він?

Повір, провина в тому не моя,<br />
Що в тім'я вжалила мене змія.

Карай мене жалем чи не карай:<br />
Що мало статись — сталося. І край.

Таке гірке кохання, як моє,<br />
В житті не випадково постає.

В той час, коли душі моєї птах<br />
З одної клітки рветься, ти в сльозах

У другу звеш мене — у свій куток,<br />
Щоб став я полоненим двох кліток.

Не клич, я не вернуся в рідний дім,<br />
Бо вб'є мене — боюся — рідний дім.

Я хворий безнадійно, йди відсіль,<br />
Лиши мені моє страждання й біль".

Меджнун, мов тінь, чолом на землю впав<br />
І ноги матері поцілував.

І подалася мати в рідний край,<br />
А він вернувся в свій пустельний рай.

І серце болем виповнилось вщерть,<br />
І час прийшов — її прибрала смерть.

О невблаганний осуд! Плач не плач,<br />
Він, наче землероб, отой сівач,

Що зерна кидає в ріллю свої<br />
І пожинає щедрі врожаї.

Меджнун довідується про смерть матері

Коли державний вершник ворогів<br />
На полі небозводу розгромив,

Розверзлася блакитна глибина<br />
Й на небо викотився глек вина,—

Бентежний ранок вже чекав давно,<br />
Розбив той глек, і розлилось вино...

Меджнун не спав, співав своїх касид,<br />
А барабан вже віщував похід,—

Про бідну матір звістки він не мав.<br />
Вона померла. Він цього не знав.

І вдруге доброзичливий Селім<br />
Прибув до того, хто забув свій дім,

Вдягнув, нагодував, на землю сів<br />
І голосильником заголосив:

"Живи, о мій Меджнуне, безліч літ!<br />
Без тебе мати залишила світ.

Коли посиротив твій батько дім,<br />
Зібрала скарб вона й пішла за ним".

Меджнун в скорботі похилив чоло,<br />
І серце сина кров'ю підпливло,

Мов на світанні ченг, він заридав,<br />
На камінь, наче скло тонке, упав.

За батьком і за матір'ю в сльозах<br />
Подався він одвідать рідний прах,

Припавши на могилах до землі,<br />
Він виливав свої гіркі жалі.

Погасло сонце, закінчилась путь,—<br />
І після смерті ліків не дають!

На плач його увесь зійшовся рід.<br />
Побачивши, як схуд Меджнун, як зблід,

Як він знеміг і як стомився жить,<br />
Як в розпачі важкім в пилу лежить,—

Хто б стримати криваві сльози міг?<br />
І впали родаки йому до ніг.

Коли ж прочутивсь він, його звели<br />
І від душі благати почали,

Щоб він покинув свій одлюдний світ,<br />
І знав свій дім, і шанував свій рід.

Але Меджнун подався від юрби,<br />
Рятуючи самотності скарби.

В пустелях він блукав і по ярах<br />
З журбою в серці, з тугою в очах,—

Не ворог людям, та й собі не друг,<br />
І звірі йшли за ним і наокруг.

Він молитовний килим свій роздер,<br />
Добра в тім злі не знаючи тепер,

І поспішив чимдуж, без вороття,<br />
Від блискавки короткої життя.

Життя, що лиш руїн лишає слід,<br />
Пусте — хоч би й тривало сотні літ.

В народженні присутня смертна вість,—<br />
Яка ж тоді нам від життя користь?

О безтурботний, зваж на свій кінець:<br />
Зжинає душі невблаганний жнець.

Допоки хизуватимешся ти?<br />
Припасу мало, а далеко йти.

Невже не бачить мисль твоя, куди<br />
Ти квапишся, щоб зникнуть назавжди?

Величні гори й атоми малі —<br />
Все має міру на оцій землі.

А ти, одну коротку мить живий,<br />
Ти лиш стебло на ниві світовій.

Ось небозвід у величі й красі,—<br />
Що перед ним твої страждання всі?

Покинь надію і печаль облиш —<br />
У всесвіті ти порошинка лиш.

На власну долю найпильніше глянь:<br />
Твоє життя мала й коротка грань.

Переступи цю жалюгідну вись —<br />
І не помислиш, що ти жив колись.

Ти — прах і ляжеш в прах, тож кинь журбу,<br />
Прах все прикриє — горе і ганьбу.

Ти зможеш слави досягти завжди,<br />
Коли байдужим будеш до нужди.

Живи, працюй і лиш собі корись,<br />
На пса за кістку не перетворись.

Своїм вогнем палай, мов смолоскип,<br />
Гори, як свічка, їж завжди свій хліб,

Тоді ти переможеш в боротьбі<br />
Й султани світу вклоняться тобі.

Заклик Лейли до Меджнуна

Лейла, о ні, ув'язнена краса,<br />
Під згубним сонцем вранішня роса,

Діставши лист безумця, вчула біль,<br />
Неначе опекла їй рану сіль.

Її володар у пітьмі ночей<br />
Зі свого скарбу не спускав очей,

Він пильнував Лейлу, як тільки міг,<br />
Сп'янілу від похмілля він беріг,—

Із співчуття до неї Ібн-Селам<br />
Готовий був пожертвувать життям,

Вона ж дивилась холодно в той бік,<br />
Де скнів її нелюбий чоловік.

Раз уночі, коли поснули всі<br />
І місяць згас, як іскорка в росі,

Лейла, зборовши в серці тугу й страх,<br />
За селище пройшла на битий шлях

І зупинилась в сутінках нічних<br />
На віддалі від ворогів своїх,—

Можливо, пройде подорожній гість<br />
І щось їй про Меджнуна розповість.

І на шляху з'явився верхівець,<br />
Що проїздив той край з кінця в кінець,—

Неначе Хизр, на дужому коні,<br />
Перемагав він відстані земні.

Звернулася Лейла до верхівця:<br />
"Що чув ти про роз'єднані серця?

Що кажуть люди на твоїй путі<br />
Про юнака, що гине в самоті?"

"О зоре,— відповів їздець старий,—<br />
Юсуф і досі ще в криниці твій,

В тяжкій журбі гукає він: "Лейла!"<br />
Лише тебе шукає він, Лейла,

Бо тільки ти живеш в його думках,<br />
Бо шлях Лейли — того безумця шлях".

Лейла почула про Меджнунів стан,<br />
Мов очерет, її хитнувся стан,

Зачувся плач, і від пекучих сліз<br />
Почервонів її очей нарцис.

"Я та, кому Меджнун життя віддав,—<br />
Він через мене одержимим став.

Хоч я також не вільна від страждань,<br />
Але нас відрізняє зрима грань:

На дні криниці я, де твань і слизь,<br />
А він в пісках і горах — вільний скрізь".

Ковтки перлові із ушей Лейла<br />
Старому вершникові віддала:

"Візьми ці перли і подайсь мерщій<br />
В ті гори, де страждає милий мій;

Вернися з ним сюди, на край села,<br />
Щоб я те сяйво бачити могла.

Де буде він, у полі чи в саду,<br />
Звісти мене — і потай я прийду,

На нього погляд кину хоч один<br />
І знатиму, чи й досі вірний він.

Можливо, заспіває він мені<br />
Так, як співав в щасливі давні дні,

І щира пісня, сповнена снаги,<br />
Мої важкі розірве ланцюги".

У пояс перли загорнув старий<br />
І, наче вихор, наче буревій,

Помчав чимдуж між гір і між долин,<br />
Повз селища і поблизу руїн.

Здається, був він близько від мети.<br />
А все не міг безумного знайти.

Їздець спинився пізньої пори<br />
Біля підніжжя дикої гори.

Меджнун лежав, як мрець, серед пісків<br />
У невсипущім колі хижаків.

Побачивши старого зоддаля,<br />
Потягсь до нього, наче немовля,

Гукнув на звірів — звірі одійшли<br />
І осторонь слухняно полягли.

Їздець, що змірив довгий шлях в сідлі,<br />
Меджнунові вклонився до землі,

За давнім звичаєм хвалу воздав<br />
І з вибачень та величань почав:

"О ти, володарю держави мрій!<br />
Покіль живе кохання — будь живий!

Окраса світу в любощах — Лейла<br />
За тебе радо душу б віддала.

Давно замовк її веселий сміх —<br />
Вона бажає слова з уст твоїх,

Забути хоче тугу навісну,<br />
Побачити тебе на мить одну!

Ходім зо мною до Лейли — ти теж<br />
Ланцюг розлуки і журби порвеш,

Своїх пісень ти заспіваєш їй,<br />
Ви для нових оживете надій!

В одній долині гай чудовий зріс,<br />
Немов глухий і прохолодний ліс.

До неба підвелися дерева,<br />
Дзюрчить струмок, колишеться трава.

Покинь журбу і самоту свою —<br />
Зазнаєш щастя ти у тім гаю".

Коли старий усе це розповів,<br />
Здобув він одяг із своїх саквів,—

І сперечатися Меджнун не став,<br />
І мовчки пояс згоди пов'язав.

Як від Євфрату спраглий побіжить?<br />
Хто занедбає свого щастя мить?

До джерела цілющої води<br />
Прослались по пісках його сліди.

Покірні слуги — звірі — йшли за ним,<br />
Мов вірне військо за царем своїм.

Скорилась доля, затишів одчай!<br />
Меджнун прибув у визначений гай,

Під пальму сів, чекаючи Лейли,<br />
І вірні звірі поруч з ним лягли.

Тим часом розповів Лейлі старий<br />
Про здійснення її таємних мрій.

Окраса світу, що в шатрі жила,<br />
Полинула у гай — на край села.

В чеканні все завмерло наокруг —<br />
Вона летить, її чекає друг!

"Спинись на мить, старий, не поспішай,—<br />
Я душу й серце вичерпала вкрай.

Коли я так палитиму свічу,<br />
Згорю, покіль до нього долечу.

Загибель жде мене в ділах моїх,<br />
Переступить закон кохання — гріх.

Від грішних слів, судьбі наперекір,<br />
Хай чистим мій залишиться папір,

Щоб в час, коли покличе судія,<br />
Від сорому не спалахнула я.

Меджнун — довершено кохає він,<br />
Гріха в коханні не шукає він.

Нехай він пригадає давні дні<br />
І, як колись, присвятить вірш мені.

Він заспіває — серце затремтить,<br />
Він дасть мені вина — я буду пить".

І знов із царства снів у царство мрій<br />
З цим закликом подавсь чимдуж старий.

Меджнун лежав півмертвий на землі<br />
І дотлівав, неначе жар в золі.

Старий підвів його, в обіймах стис,<br />
Безумця окропив водою сліз,

Переказав Меджнуну вість Лейли.<br />
І зчутився коханий гість Лейли,

І пролунав закоханого спів<br />
У тишині розчулених гаїв.

Меджнунова пісня для Лейли

"Я жду тебе! О, де ти, світич мій?<br />
Кому належиш ти? Я завжди твій!

Єдиний скарб віддав би я — пісні,<br />
Коли б я знав, що віриш ти мені.

За щиру душу — я купив біду,<br />
В дранті, а не в шовках життям бреду.

Та не корюсь я, не боюсь біди,<br />
Ми побратими з лихом назавжди.

Оспраглий — у сльозах втопаю я.<br />
Сліпий — із сонцем розмовляю я.

З дороги збився я, сумний водій,—<br />
Володар селищ, де ж притулок мій?

Тобі в думках звіряю я свій жаль —<br />
І радісна мені моя печаль.

"Помри за мене!" — чую я твій клич<br />
І кожний день вмираю, кожну ніч.

Але життя й скорбот не вічний бран,<br />
Я незабаром вдарю в барабан.

"Добраніч" не кажи мені, не смій,—<br />
Як бути доброю без тебе їй?

Не живши, як вмирать? — питаю я.<br />
Не сіявши, як жать? — не знаю я.

О душе, чом не прийдеш хоч на мить?<br />
Двом душам в тілі одному не жить.

Покіль живе душа в мені, потіль<br />
Не прийдеш ти,— і мій не згасне біль.

Ти безліч маєш на землі рабів,<br />
Я ж сам себе твоїм рабом зробив.

Покіль про тебе пам'ятаю я,<br />
Спокійна й радісна душа моя.

Тебе забуду — тую ж мить моє<br />
У грудях серце каменем стає.

За тебе серце радо я віддам.<br />
На двох одного серця досить нам.

В твоєму скарбі всі скарби&#769; мої,<br />
Думки про тебе — ось раби мої.

Владичице! Який посміє тать<br />
Своє ім'я в диргем твій вкарбувать?

Душа моя, немов швидкий загін,<br />
Мчить за тобою, не за мною він.

О, скільки б снів здійснилось, скільки мрій,<br />
Коли б озвалась ти на поклик мій!

В ніч місячну, прозору і дзвінку,<br />
Сиділи б ми з тобою в квітнику,

Устами б я торкавсь твого чола,<br />
Ти б радісно моє вино пила,

Очей твоїх мене п'янив би хміль,<br />
В мені б замовк мій невсипущий біль!

Сядь поруч мене, другом будь моїм,<br />
Свою журбу тобі я розповім.

Життя, мов друг, всміхається до нас.<br />
Зроби, щоб мій вогонь горів, не гас!

Від спраги по твоїй красі, Лейла,<br />
Забув я інші думи всі, Лейла!

Ні зерна радості в душі нема,<br />
Лиш безнадія та пекельна тьма.

Без тебе я в тяжкій журбі знеміг,<br />
А я вино з тобою пити б міг,

Бо ти — мій рай, а сказано давно,<br />
Що дозволяється в раю вино!"

Скипіла у Меджнуна в серці кров,<br />
І він в піски пустель подався знов,

І, наче в сні тяжкому, побрела<br />
В своє шатро знеможена Лейла.

Смерть Ібн Селама, чоловіка Лейли

До слова, що в собі вміщає суть,<br />
Стремління волі владно нас ведуть.

У світовому русі є мета,<br />
З якої зміст конечний вироста.

Поділено на дві сторінки лист,<br />
На кожній списано окремий зміст.

На одній — список замірів і мрій,<br />
На другій — підсумок підбито твій.

Чи в підсумку хто помічав колись,<br />
Щоб наміри і звершення зійшлись?

Троянду любимо за пелюстки —<br />
І наражаємось на колючки.

Але ж зелена виноградна пліть<br />
Солодку зрілість у собі таїть,

Буває, й голодом у слушний час<br />
Розумні лікарі лікують нас.

На протиріччя ці зважати слід,<br />
Коли ти хочеш зрозуміти світ.

Щоб ухопити цього твору суть,<br />
В'яви, що оцет може медом буть.

Для інших скарб — довершений клейнот,<br />
Для себе — джерело гірких скорбот,

Лейла каралася на самоті,<br />
Мов лал, похований в гірськім хребті.

І пильнував красуні чоловік,<br />
І потерпати біля неї звик,—

Але й вона терпіла біль і жах,<br />
Мов пері у залізних ланцюгах.

При мужі усміхалася Лейла,<br />
Без нього — сльози без кінця лила.

Оплакати одверто осуд свій<br />
Сміливості не вистачало їй.

Вбиває душу потаємний біль,—<br />
Лейлу обстало горе звідусіль,

Постійний сором і постійний жах<br />
Тривогою жили в її очах.

Коли нічна приходила пора,<br />
Лейла на шлях виходила з шатра,

І тільки глупа ніч і темний гай<br />
Довідувались про її одчай,

Бо, тихий крок зачувши вдалині,<br />
Вона ховала сльози, як в труні,

Лунав прозорий безтурботний сміх —<br />
Вона дурила родичів своїх.

Отак жорстоке небо завчасу<br />
Вбивало ту незайману красу,

І в серце їй врізав кривавий слід<br />
Невпинний кругообіг днів і літ.

Немилий був красуні чоловік,<br />
Їх дивний шлюб тривав уже не рік,

І тяжко занедужав Ібн-Селам;<br />
В могутнім тілі стався прикрий злам,—

Від п'ят вогонь піднявся до чола,<br />
І лихоманка мозок сповила.

З'явився лікар, наче добрий див,<br />
Хворобу Ібн-Селама дослідив,

Його оглянув з голови до ніг,<br />
Узявсь до справи й справі допоміг.

Минула в'ялість в тілі, жар прочах,<br />
Вже одкривався до здоров'я шлях,

Та коли хворий розпочав ходить<br />
І схудле тіло стало вже повніть,

Не постерігся лиха Ібн-Селам<br />
І свій сумний кінець прискорив сам.

Хоч він прожив ще в світі кілька днів,<br />
Та смертний час його уже приспів.

Огнисті очі заволік туман,<br />
Об камінь він розбив свій повний дзбан,

Розкидав руки, затремтів, затих —<br />
Душа звільнилась від тортур земних.

Як він помер, так помремо і ми.<br />
Боргів не має смерть перед людьми.

А в тебе є борги перед життям?<br />
Воно нічого не прощає нам.

Що набір брав,— не гаючись, віддай<br />
І сміливо останню мить стрічай.

Коли на світовому гармані<br />
Щоранку загораються вогні,

Коли щоночі над житлом земним<br />
До неба зводяться вогонь і дим,—

Це вірний нагад, і говорить він,<br />
Що все на цій землі — лиш прах і тлін.

Спалала, наче на вогні, Лейла —<br />
Скорботна вість їй радість принесла,

Для неї одкривався шлях надій,<br />
Але не личило радіти їй.

Оплакувала Ібн-Селама прах,<br />
А потай був Меджнун в її думках.

Для перлів, що ронила з-під повік,<br />
Був приводом нелюбий чоловік,

Вона ридала, і ніхто навкруг<br />
Не знав, що в неї в серці — любий друг.

Лейлу кохання сповнювало вщерть:<br />
Це знов життя перемагало смерть.

Прихід осені і смерть Лейли

Вітрів у листопаді свист і рев,—<br />
Криваві сльози падають з дерев,

Темніють очі зимної води,<br />
І пажовтю вкриваються сади.

Галуззя почорніло, все в вузлах,<br />
Стліває листя золоте на прах.

Зіходить з трону бук. Блідий нарцис<br />
Прощається і не ховає сліз.

Ясмин обсипавсь. У троянди з рук<br />
Рве листопад листа осінніх мук.

На лузі й на дорозі степовій<br />
Стемнілий пил клубочиться, як змій.

Коли летять вітри в осінню даль,<br />
Опале листя викликає жаль,

Мов мореплавці, що під час плавби<br />
У хвилі кидають свої скарби.

Прив'ялі квіти ледь тамують біль,<br />
У виноградних лозах визрів хміль,

І садівник-індієць входить в сад<br />
І відтинає стиглий виноград,—

Вже грона він на палі почепив,<br />
Мов голови відтяті ворогів.

Вже яблуко дозріле на гіллі<br />
Схиляється повільно до землі.

Гранат розкрив, мов рану, пружний бік<br />
І ронить, наче кров, червоний сік.

На полі бою квіти полягли,<br />
А сонце ледь підводиться з імли.

В ці дні з престолу впала і Лейла,<br />
Затих криштальний гомін джерела,

Зів'яв її весняний сад давно,<br />
Сулій розбився, розлилось вино.

Колишньої красуні стан стрункий,<br />
Мов привид, став прозорий і легкий,

Сум серця мозок бідній пронизав,<br />
А безум мозку в серце їй запав.

Жар Тамуза зв'ялив квітучий сад,<br />
Оббив його і потолочив град.

Як в бурю кипарис, зломився стан,<br />
На землю з нього впав її фазан.

Упав, немов зернина із стебла,—<br />
Передчувала свій кінець Лейла.

І тайну серця матері одкрить<br />
Наважилась вона в останню мить.

"О мамо, що тепер з твоїх зітхань,<br />
Благань до бога і гірких волань!

Мій караван уже збиває пил,<br />
Не дорікай мені — не маю сил.

Лише страждати — що це за чуття?<br />
Душа вмирає... Що це за життя?

Так довго я каралась в таїні,<br />
Що серце піднялось до уст мені.

Душа уже в дорозі — йду відціль,<br />
А на душі моїй кохання й біль.

Завіса впала. Те, що знаєш, знай.<br />
Уже ми не побачимось... Прощай!

В ту мить, коли скарби свої зберу<br />
І від розлуки з другом я помру,

Пахкий бальзам із жовтих рож знайди,<br />
Дощем зітхань мене охолоди,

Скропи мій саван, адже я — шахід,<br />
Мене в святковий колір вбрати слід.

Як наречена, в білому вбранні<br />
Лежатиму я в темній глибині.

Коли дізнається мандрівник мій,<br />
Що я пішла в мандрівку без надій,

З пустелі навісної прийде він<br />
Оплакати невчасний мій загин;

Впаде Меджнун у мене в головах,<br />
Шукатиме зорю, а знайде — прах.

Він заридає над моїм горбом<br />
З недолі, що судилась нам обом.

Хай той, кого любила я в журбі,<br />
Мене завжди нагадує тобі.

Його не зневажай презирством ти<br />
І за добро добром йому сплати.

Шукай мене у ньому і знайди.<br />
Його любила вірно я завжди,

Були у ньому всі мої скарби,—<br />
Шануй і, як мене, його люби.

Скажи йому: "Рвучи життя кайдан,<br />
Лаштуючи в дорогу караван,

Лейла любов заповіла тобі<br />
І чисту душу віддала тобі.

А як вона вмирала — не питай,<br />
Знай, що кохала й що страждала, знай.

Покіль у світі трудному жила,—<br />
Що, окрім смутку, відала Лейла?

Убив кохану за тобою жаль,<br />
Вона й в труну взяла з журбою жаль.

В той край, куди короткий шлях веде,<br />
Лейла тебе на переправі жде,—

Навкруг пітьма і тишина німа,<br />
Вона чекає, а тебе нема.

Звільни її, врятуй від самоти,<br />
В її обіймах спокій знайдеш ти!"

Останніми слізьми порвала грудь<br />
І хутко подалась в далеку путь.

Так, вичерпавши душу всю до дна,<br />
З душею розлучилася вона.

Плач Меджнуна за Лейлою

Коли довідавсь Кейс про смерть Лейли,<br />
Він захитавсь подібно до скали —

Розбилось серце, світ померх вочу...<br />
Та хто ж прожив у світі без плачу?

Горбок землі — коханий привид зник!<br />
Не плач стрясав Меджнуна вже, а крик,

Мов хвиля крові, сльози пролились —<br />
У розтіч люди з жаху подались,

А він звивавсь на скорбному горбі,<br />
До крові душу краючи собі.

Він спалював себе, немов свічу,<br />
Уста палали в полум'ї плачу,

На склеп красуні голову схилив<br />
І з болем в серці гірко проквилив:

"О вбитий осінню троянди цвіт!<br />
Не знавши світу, ти лишила світ!

Чому ти зникла в замогильній млі?<br />
Чому забрав тебе полон землі?

Де чорна, наче ніч, твоя коса?<br />
Де лагідних очей твоїх краса?

Що стало з пелюсткових уст твоїх,<br />
Де голос тихий твій і де твій сміх?

Яких прикрас чекаєш ти в цю мить?<br />
Який вогонь тобі вночі горить?

Турботою чиїх ти стала снів?<br />
Чий бідний мозок по тобі сп'янів?

Де хилиться твій кипарисний стан?<br />
В якому лузі квітне твій тюльпан?

Які терни у тебе на шляху?<br />
Чом ти в печеру забрела глуху?

В печерній темряві — притулок змій,<br />
Для чого й як ти оселилась в ній?

О скарбе мій, захований в землі,<br />
Тебе знайти — надії замалі!

Дорогоцінний скарб од людських віч<br />
Охороняє змій і день і ніч.

Ти скарб у тьмі печерній, я — твій змій,<br />
Тебе охороняти — осуд мій.

Нахвилювалася ти на віку,<br />
Тепер ти стихла, як вода в ставку.

Моя зоря, ти мерехтиш мені,<br />
Долаючи простори неземні.

Не владні над коханням смерть і час —<br />
І відстані немає поміж нас.

В моєму серці ти, в душі моїй,<br />
В гіркій розлуці, в зустрічі новій.

Хоч ти й пішла в недовідому даль —<br />
Ти житимеш, покіль живе мій жаль".

Меджнунова смерть на могилі Лейли

Так вславлений поміж повістярів<br />
Кінець цієї повісті розкрив:

Тяжкого осуду Меджнун не зніс,<br />
Він током став від урожаю сліз.

На дерть його порушив долі млин.<br />
Уже навік з життям прощався він.

В риданні був його щоденний труд,<br />
Ще більше він змарнів, ще більше схуд,

Від стогону до уст душа дійшла,<br />
Ніч зайнялася — день згорів дотла.

Ніхто не бачив і не знав, коли<br />
Прийшов Меджнун до мертвої Лейли,

Упав як стій — і збурилась до дна,<br />
Поглинула вода його човна.

Зронив сльозу останню в темний пил,<br />
Останній вірш прошепотів без сил,

До неба руки в смертній тузі звів<br />
І, в путь відходячи, проговорив:

"О створеного всеблагий творець,<br />
Стомився я — пошли мені кінець!

Звільни мене від невимовних мук,<br />
Дай бути там, де жде мене мій друг!

Зніми з душі моєї гніт буття<br />
І воскреси для іншого життя!"

І він схиливсь обличчям до землі,<br />
Неначе в ноги уклонивсь Лейлі,

Обняв її могилу в тьмі нічній<br />
І вмер, промовивши: "О друже мій!"

По переправі цій пройшов і він.<br />
Усе на світі тільки прах і тлін.

Ніхто не порятується з біди:<br />
У небуття йде людський шлях завжди.

Нема тих ран, щоб світ нам не завдав,<br />
Щоб не ридав ти в ньому, не страждав.

О ти, кульгавий, мов осел в млині,<br />
Навіщо молиш ти про довгі дні?

Раз назавжди покинь цей світ, цей млин.<br />
Тебе уб'є, а не врятує він.

Потік життя твій підмиває дім,<br />
Не озирайсь і не барись, ходім!

Покіль не впав ще під тобою міст,<br />
Покинь оцей, хоч і з журбою, міст!

І не плазуй в пилу, бо ти не змій,<br />
Ти — іскра, полум'я дрімає в ній.

Під ноги кинь своє добро й майно —<br />
Тобі безсмертя не дає воно.

На мить прийшов ти в умирущий світ,<br />
Тож не обожнюй цей минущий світ.

Меджнунове плем'я<br />
довідується про його смерть

Меджнун покинув світ гірких страждань<br />
І вільний став од людських дорікань.

Біля колиски милої Лейли<br />
Меджнун заснув — і муки відійшли,

Хоч ще вогнем і димом повнивсь двір,<br />
Нарешті спокій він знайшов і мир.

Спливав ночей і днів повільний лік,<br />
Минув не день, не місяць — довгий рік,

Не знав про те ні ворог, ані друг —<br />
Блукали хижаки його навкруг.

Меджнун лежав, як в паланкіні шах,<br />
А кожного проймали туга й жах —

Шляхи до цвинтаря, сумні піски,<br />
Захланні вартували хижаки.

І хто ту охорону споглядав,<br />
Як завжди, про безумного гадав,

Що він сидить, покинувши свій дім,<br />
На самоті за звичаєм своїм,

А звірі — найвірніша з охорон —<br />
Вдень і вночі пильнують шахський трон,—

І довго ще ніхто не знав, що шах<br />
Уже давно перетворивсь на прах,

Що і його спіткав гіркий кінець —<br />
І сам зотлів він і його вінець.

Покіль стояла варта хижаків,<br />
Ніхто не наближавсь до тих пісків,

Та рік минув і звірі розбрелись,<br />
По кров пішли в пустелю, як колись,—

До цвинтаря одкрився вільний шлях,<br />
Прийшли сміливці, подолавши страх,

І на могилі страдниці Лейли<br />
Кістки коханця вірного знайшли.

Почувши скорбну вість, зійшовся рід —<br />
І молодий юнак, і сивий дід,—

І всі в гірких сльозах, в тяжкій журбі<br />
Пороздирали одяг на собі,

І рискалями землю підняли,<br />
І ліг Меджнун в могилу до Лейли...

Що їм тепер до людських осторог!<br />
Поснули до страшного суду вдвох.

Прийшла весна, і чулий садівник<br />
На тій могилі посадив квітник.

До квітника Меджнуна і Лейли<br />
Закохані, немов на прощу, йшли,

І хто схилявсь до їхнього горба,<br />
Того минали горе і журба.

О цвіт життя, гіркий кохання цвіт,—<br />
Стражданням ущасливлюється світ!