Пригріва весняне сонце. В рівчаках біжать струмки. Метушаться за віконцем клопітливі ластівки. Вже останній сніг розтанув. Яся встане вранці-рано та відразу до вікна. — Чом це, мамо, пташенята до вікна летять щомить? Це вони до мене в хату, мабуть, хочуть залетіть?.. Відчини віконце, мамо, хай вони сюди летять. Я дивитимусь — руками я не буду їх займать... Підлетіли. Відлетіли. Тільки крильця — блим та блим. — Це вони будують вміло для своїх маляток дім. Всі працюють безупинно, не марнують, бачиш, час,— грудочки м'якої глини в дзьобах носять раз у раз. Скоро буде тут гніздечко, добре зліплене з землі. В нім лежатимуть яєчка у м'якесенькім кублі. Потім будуть пташенята, ненажери — просто страх. Цілий день їм батько й мати все носитимуть комах... Підростуть в маляток крила, мати їх навчить літати. А тоді настане осінь. Стане зразу холодніш. Рано-вранці білі роси заблищать, неначе сніг... — Взимку ж, мамо, пташенятам буде холодно в гнізді... Правда ж, ти до мене в хату всіх їх впустиш отоді? — В теплий край тоді далеко полетять усі пташки: журавлі, качки, лелеки і маленькі ластівки. А як стане знов на дворі тепло й весело — весна, прилетять пташки з-за моря знов до нашого вікна...