ЛАДА ПРЕКРАСНА (Скорочено) В одній теплій і багатій країні жили могутні, жваві й хоробрі люди, що вічно сварилися, вели поміж собою війни, нікому не хотіли коритися, не визнавали над собою ніякої влади і тільки сонцю високому поклонялися, тільки перед ним схиляли свої голови. І хоч які були вони горді й могутні, та не почували себе щасливими, бо бракувало їм ладу та єдності. Ото і з'явилася між ними Лада Прекрасна. Легка й прозора, як світле марево (1), купалася вона в сонячному промінні, зодягалася в квітки польовії. її присипляли мелодії степових коників та цвіркунів, а співи пташок будили зі сну. Як мрія чарівна, стала з'являтися Лада між молоддю скрізь, де тільки її кликали, і все з піснею величною... І коли вона співала, усе нишкло. Слухало й раділо, і бадьорилося, дивлячись на неї побожними очима в німому зачаруванні. І перш ніж стихала пісня, вона зникала, як білий туман. І ніхто не знав, звідки вона прийшла. Одні казали, що із синього моря, яке обіймало землю і вічно співало їй пісні. Інші — що злетіла своїми бистрими річками з гір високих шумливих, повних краси і звірів. Треті — що народилася із широких степів і з самих надр землі. Та всі помітили, що з її появою люди стали єднатися, брататися. Покинули чвари й війни і склали одну велику всенародну рідню. А коли в цій великій рідні де-небудь і виникали сварки, там зараз же з'являлася Лада Прекрасна і своєю піснею, що проникала в саму глибінь душі людської, відганяла лють і зло, горе й тугу, обдаровувала всіх любов'ю... Тоді запеклі вороги мирилися і схилялися перед її величною красою, мимохіть корилися і самі складали на честь Лади похвальні пісні. Так вона вела людей до щастя, до світла і панувала над ними, як всевладна чарівниця, як вища ідея. Саме тому народ був щасливий. Веселі співи лунали по широких степах, по високих горах і перепливали аж за синє море. А на північ від цих людей були нетрі темні й глибокі. Тут по лісах дрімучих жили похмурі люди... І панував над ними дикий Коструб, що блукав по непролазних нетрях із товстим костуром (2), зігнувши спину, як ведмідь, дивлячись у землю. Одного разу вийшов Коструб зі своїх лісів і помандрував далі й далі, аж на південь, далекий і теплий. Ішов похмурий, як туга... Ненароком побачивши Ладу Прекрасну, Кострубонько остовпів з подиву, бо зроду не бачив такої краси. У дикому божевіллі він постановив узяти її собі у невільниці. Минали роки. І от якось із самих надр землі полилася пісня про Ладу Прекрасну та про злого Коструба. Десь далеко в степах, коло синього моря, де мріють стародавні могили, почув цю пісню юнак, і його гаряче серце запалало полум'ям відваги, а мозок палкий утворив прекрасну мрію, мрію про порятунок Лади. І пішов юнак шукати слідів Лади Прекрасної. Ішов степами, лісами та болотами аж на північ холодну. І зайшов у край далекий, у ліс глибокий та темний, де серед снігу стояв терем, оточений гострим частоколом. Перед брамою в два ряди лежали дванадцять сірих вовків з вогняними очима й блискучими зубами і стерегли терем. Тут юнак у вікні побачив Ладу Прекрасну, і серце його запалало полум'ям гарячим. Полум'я того юнацького вовки так перелякалися, що всі забігли в ліс. Тоді юнак зайшов у терем і привітав Ладу, що була зодягнена у шкури звірячі. Сумна й змарніла, а все ж прекрасна. І в захопленні, у зачаруванні її красою юнак молив і благав: — Вертай до нас, Ладо Прекрасна! Без тебе зорі поблякли, сонце ховається в хмари, степи вкрилися порохом, а ріки пересохли... І Лада відповіла: — Ні, не вернуся! Там люди забули про мене. їм байдуже, що я невільниця в злого Коструба. Вони знову стали жорстокі, знову чвари та війни між ними. — Вернися, Прекрасна! Люди тебе не забули, вони тебе виглядають... Земля бажає порятунку, і вже степи, гори й море співають пісню величну про світлу Ладу... Аж з'явився Коструб. Юнак почав палити його полум'ям свого завзятого серця, та Коструб дмухнув крижаним подихом — юнак упав знесилений, і полум'я його згасло. Умираючи, юнак благав пташок співучих: — Летіть, малесенькі, у край мій рідний, проспівайте там пісню про мою загибель. І коли пташки співучі рознесли вістку по степах, по горах, як загинув юнак у боротьбі за Ладу Прекрасну, зібралося стосот юнаків сміливих і вірних і пішли по його слідах на північ, де ліси темні, щоб визволити Ладу Прекрасну. Побачивши силу непереможну, Коструб утік у глибокий ліс і там сховався у проваллях (3). Та Лада сказала юнакам: — Я повернуся тоді, коли зорі загоряться ясним промінням, коли сонце вийде з-за хмар, коли оживуть ріки, а пустині хвилюватимуть золотим колосом, коли гори зазеленіють, а люди знову стануть великою ріднею. І, сумно похиливши чола, стосот юнаків пішли назад. Дружно почали творити вони нове життя... І от розкувалися ріки, засіялися житом-пшеницею степи, засадилися деревами гори. На ясному небі зійшло сонце, й люди з'єдналися у велику рідню. Коли країна розквітла, як колись, тоді знову виступили в похід стосот юнаків, а перед себе послали гінця до Лади Прекрасної. Вона сиділа біля вікна свого терема, сумна й скам'яніла. І прилітали верхівці один по одному до неї. Перший гінець сказав: — Світла Ладо! Уже зорі в нашому краї стали ясні й променисті! За ним прискакав другий: — Сонце вийшло з-за хмар, і сміється, й радіє! Примчав третій: — Ріки ожили, побігли берегами. Вертайся до нас, Ладо Прекрасна. Четвертий: — Степи вкрилися зеленими рунами (4), час вертатися, Ладо Прекрасна. П'ятий: — Гори зазеленіли, закучерявилися. Іди ж, іди! Шостий: — Понад шляхами, понад стежками, на всіх полях зацвіли барвисті квіти. Іди ж до нас! Сьомий: — Люди об'єдналися у велику родину, тебе виглядають, тебе кличуть, Прекрасна! А стосот юнаків у дорозі за тобою і вже довіку стерегтимуть тебе від злого Коструба. Іди ж бо, іди! Тут Лада вся просіяла, як сонце, покинула сумний терем і пішла з посланцями назустріч юнакам. І коли вступила на степи, повні збіжжя (5) золотого й квітів яскравих, скинула з себе шкури звірів, знов одяглася в польові квіти й заспівала свою величну пісню. Скрізь по степах широких, скрізь по горах високих люди почули ту пісню і радістю переповнилися їхні душі... * * * Лада Прекрасна живе тут і досі, бо вже стосот юнаків сміливих і вірних стережуть її від злого Коструба. Скрізь, де її кличуть, з'являється до людей — світла, мов зоря, прозора, наче марево, чарівна, як мрія. І її веселі співи лунають по всьому краю і перелітають аж за синє море. 1 — Марево: тут: витвір уяви, видіння. 2— Костур — тут: груба палиця, на яку спираються при ходьбі. 3 — Провалля — глибока западина, яма. 4 — Руна — тут: молоді, густі сходи посівів. 5 — Збіжжя — тут: рослини хлібних злаків.