1. Рожеве півколо

РАДІСТЬ<br />
ГОМОНИ! ГОМОНИ!

Із струмком, із промінням ранковим,<br />
В вітровім шелестінні, у хмар миготінні яснім,<br />
З тихим плюскотом хвиль, із прибоєм ланів колосковим —<br />
Гомони! Гомони! Так, як вітер, як промінь, як грім.<br />
Гомони! Гомони!

Не вщухай ані миті, ні хвилі.<br />
Бийся крильцями в небі, поглядом голубій.<br />
Хай над нами в нестямі вітрила пливуть зволожнілі,<br />
Хай над нами в нестямі гойдається дзвін голубий.<br />
Гомони! Гомони!

Із струмком, із промінням ранковим,<br />
У сталевім безхмар'ї, де жайворон сипле сріблом,<br />
У трункім надвечір'ї, в настояній днині, підкованій,<br />
Дзвоном крапель рясних, що дощем гомонять над селом.<br />
Гомони! Гомони!

Там, де бджіл золоте колихання,<br />
Зупинись і замрійся. Та кроки свої не спини.<br />
Добра радість буття! Добра щедрість людського кохання.<br />
Добрі пристрасті. Тож — Гомони! Гомони! Гомони!

РАННІЙ БЕРЕЗЕНЬ

День напина тугі вітрила обважнілі,<br />
Шикує дерева, немов останній бій<br />
Спішить зустріти на передовій,<br />
Коли бійці вже стомлені й спітнілі.

Останній день зими! Він ще в грайливій силі<br />
Скубне за бороди ряди зчорнілих стріх,<br />
Ще ллється долами іскристий добрий сміх,<br />
Та березневий сніг уже тривожно-білий.

Не кличу. Не зову. Весна-бо знає пору.<br />
Та бачиться — стежками сніг прокляк,<br />
Й тополі вибігають аж на гору<br />
Побачити, чи не замаяв шлях.

* * *

Тане гомін, мов туман ранковий.<br />
Гасне захід. Вкруг — анітелень.<br />
Над ланами висне спокій —<br />
Голубливо-фіалковий —<br />
і бадьорий супить брови день.

Пінна хмарка проплива — старою згадкою.<br />
Казкою, що дійсністю жива.<br />
Ми з товаришем накрились<br />
Однією плащ-палаткою.<br />
Надобраніч. Для солдата<br />
Рано сонце устава.

Нахилившись над незвіданою тишею<br />
Серця юного, забудь тривожний струм<br />
Неспокою. Вже розмови рідшають,<br />
Сплять однополчани. Мовкне друг.

Поки ранок нам на сурмі виграють,<br />
Поки день днювальні прокричать.<br />
Навіть в мріях для солдата міра є.<br />
Час. Ховайтесь, зорі. Треба спать.

ДОБРОГО РАНКУ

Замріяно пливе ранкова каламуть.<br />
Спокійні дерева у маренні глибокім<br />
Горять, немов свічки. І часу вічні кроки<br />
Нікому не дано пізнати і збагнуть.

Долина тихо спить. Та неба сиза ртуть<br />
Уже розгойдана. Під парусом високим<br />
Поранок виплива — довічного уроки<br />
Дано пізнати і дано забуть.

Тож стелься знов, дорого невідома!<br />
Хай будуть радощі, і зради, біль і втома —<br />
Усе, як од віків. І втіха голуба...<br />
Хай усміхаються нам обрії незнані,<br />
Хай люблять, зраджують, і люблять знов кохані.<br />
Хай буде бій, хай буде боротьба.

* * *

На розквітлому лузі<br />
Стежка сміється.<br />
Танцюють волошки<br />
Під вітру спокійний прибій.<br />
Спинися на хвилю<br />
Отут, де красується поле,<br />
Де мріє кульбаба,<br />
Спинись.<br />
На розквітлому лузі.

МОТИВИ ТРАВНЯ

Добрий, о добрий дощ<br />
Над містом грозою зринув...<br />
Нехай хоч на хвилю спочине<br />
Гамір вулиць і площ.<br />
Вікна відкрито, груди...<br />
Дощику, припусти!<br />
І дихають небом люди,<br />
Що падає з висоти.<br />
Біжать, біжать перехожі,<br />
За ними — босоніж — дощ!<br />
Наздожене! Спороще —<br />
Хоч-не-хоч.<br />
Травню! Вируй, розітни<br />
Хмари на шмаття<br />
В хвилю зачаття<br />
Голубої весни!

***

О, слова не зрони! Немов закляття, слово,<br />
Коли бентежний струм нам пульс перетина!<br />
В гучнім акорді рветься і струна —<br />
Вона не забринить, не обізветься знову.

Не помарнуй хвилинами густими,<br />
Хай скороплинними. Даруй нам добру мить,<br />
Коли бджола над нами гомонить,<br />
Б'ючись в повітрі крильцями ясними!

* * *

Ти прийшла ясновида.<br />
Ти вся — і любов, і жага...<br />
Я дивлюсь в твої очі<br />
І повнюсь любов'ю.<br />
Але в коси<br />
Конвалію ти заплела.<br />
Будь же чистою,<br />
Квітко цнотлива!

* * *

Вхопився обома руками<br />
За хвилю: винеси мене!<br />
Вже безпорадному, важка мені<br />
Душа, бо, зігнута, не гнеться<br />
Вже далі спина, бо тепер<br />
Мені одна лиш смерть — за друга<br />
Бо вже ні друга, ані крука,<br />
Бо ані ворога тепер.<br />
Тягни мене, бо упаду,<br />
Замало альпініст, замало<br />
Назнав біду: хист замало<br />
Мене провадить по сліду.<br />
Вхопився обома руками<br />
За хвилю: хвиленько, неси<br />
Мене поволеньки, неси<br />
На гострий прибережний камінь.

МАНДРИ

Скресає далина...<br />
Пливуть і думи й хмари...<br />
Пий голубе вино!<br />
Земля сп'яніла — під крилом<br />
Гойднулась хвильно,<br />
Пливе, втікає і зорить<br />
І назирці тримає<br />
Тебе, мов сина...<br />
Земле! Краю мій!<br />
У сизуватій млі,<br />
Там, де розтав вишиваний рукав,<br />
Лишилось серце...

* * *

Квітне вечора трояндне пригасання,<br />
І в яру струмка гортанний звук...<br />
Стільки правди в горлі, стільки мук<br />
Не переповідати до рання.

Вечір, мов сліпий, кістляві руки<br />
Простяга услід мені. Я йду,<br />
І чатують тіні по сліду,<br />
Мовчки стережуть мене, мок круки.

Вже припавши до землі, причах,<br />
Притомившись, вечір. От і маєш:<br />
Сам сліпий, ти в ніч глуху ступаєш.<br />
Хлюпає любов в твоїх очах.

* * *

Радості збережені дороги знову —<br />
Ти прилинула, мов птаха голуба...<br />
Переливами дзвінкими, мов проміння, ллється мова,<br />
Добрий обрій сповиває золота габа.<br />
Зринула, мов ластівка. Легкою тривогою<br />
Тільки чорно-воронове креше синь крило...<br />
Наопашки сповилася вогняною тогою<br />
І страждання в темно-карих у зіницях залягло.<br />
У дитячих пучках принесла ти вітру —<br />
Ти — не птаха невеличка. Ти — заманливий порив!<br />
Лиш почую щебетання — мову любої нехитру.<br />
І доволі. І недолю я уже заговорив.

ВЕРЕСНЕВА ЗЕМЛЯ

Земле моя,<br />
всеплодющая мати!<br />
І. Я. Франка<br />
Я до тебе прийду і змовкну.<br />
І нічого тобі не скажу.<br />
Пожури ти мене,<br />
Пожур —<br />
Вже чи лагідно, чи жорстоко.<br />
Земле рідна! Сором мені —<br />
Що докину до твого золота?<br />
Марно зринули юні дні,<br />
Нині ж сушить мене гризота.<br />
Разом з осінню я догорів,<br />
Листям осені опадаю,<br />
І між млисто-гірких вечорів<br />
Неприкаяний, сам блукаю.<br />
Осінь крилами в груди б'є.<br />
О, Вкраїно моя осіння!<br />
Чом забракло мені уміння<br />
Звеселити серце твоє?<br />
Голубінь моя, голубінь!<br />
Розтривого моя і муко!<br />
Чом не можу я дать тобі<br />
Своє серце — у добрі руки?<br />
О, коли б то, коли б я зміг!<br />
Рідну землю, тривогами краяну,<br />
Проорав би, як переліг,<br />
В ріллях радості неокраїх!<br />
Земле рідна! Тобі одній<br />
Я волів би служить до скону.<br />
До твоїх до прийдешніх днів<br />
Дотягнутися б хоч рукою.

* * *

Минулі мрії видяться майбутнім.<br />
Хай давні привиди заволокла печаль,<br />
Ти серце вигостри і розум свій насталь<br />
Своїх порадників в дорозі й на розпутті.

Напівзабуте напливає в хвилях,<br />
Де пам'ятливість щирості зрідні...<br />
Вмочи свій пензель в вистояні дні,<br />
І сум і радість вихлюпни і вилий.

За давниною дійсне стало сном.<br />
Воно спливає листям за водою,<br />
Ще червіньково краплене любов'ю.<br />
А вже як ранок брязне за вікном

Тоді відкрий вікно. І вже тоді —<br />
Рушай у день, неначе в світ незнаний,<br />
Де розгойдались до останніх граней<br />
Рахманне сонце і рахманна тінь.

* * *

Життя симфонія, "Симфонія весни"<br />
і сатанинський, зойками — Маневич...<br />
Єврей — по горло. І по горло — невір,<br />
по горло — маячний і мудрий сніг.

Пелюсточками, пальцями, руками,<br />
як жалами співучими, — до віт<br />
березових, хистких, бузково-тканних,<br />
в його лірично-фосфоричний світ.

Несила — бачити. Несила — перестать.<br />
Бо де подітись з зрадними очима?<br />
Ховаються за нашими плечима<br />
пиха і гонор. Стали і мовчать.

Мовчіть і начувайтесь. Бо струну<br />
торкне смичок — і раз, і два, і тричі.<br />
І раптом зойком вистрелить у вічі,<br />
рятуючись од змиреного сну.

І вже здасться — ледве вхопить яр —<br />
пливе митець, простерши руки-крила...<br />
І темінь у ногах провалля вирила...<br />
Не упади. Дивися вгору й вір.

Дивися й вір. Увіруй в торжество<br />
бузково-синіх звуків серед тиші.<br />
Нехай хоч розпач до дерзань притишує,<br />
тож рвися вгору з вірою удвох.

Докіль ти сині руки не розкрилиш,<br />
з душі не вирвеш моторошний крик<br />
чуття, котрого не назве язик,<br />
чуття, котрого у словах не виллєш.

* * *

Була ти мрійною... Далеке й призабуте<br />
Зринає в пам'яті, мов видиво легке,<br />
Неначе марення, мереживо хистке,<br />
Котре не зрозуміти, не збагнути.

Не злинуло чуття! Нехай неперечуте,<br />
Невирізьблене і негомінке —<br />
Дай руку мрії! Хороше відчути<br />
її руки стискання нетривке.

Далекий, дивний сон... Неначе сон — трава...<br />
Спинись, потомлений, з непізнаним бажанням.<br />
Вже степ пожовк. За голубим шептанням<br />
Ти не вловив його затаєні слова...<br />
Та добрий час життя, бо в кожній порі року<br />
Ти невідомість пізнаєш високу!

II. Біль Білий день<br />
III. Круговерть

ОПТИМІСТИЧНЕ

Коли ти вірити в добро навик,<br />
то віруй в землю. Віруй в смерть і крики<br />
Тривожні породіль. Нема одвіку<br />
Легкої віри і легких утіх.

Замало й слів, де треба людських рук.<br />
Будинки зводити, мости ладнати,<br />
Чи древні перелоги поорати.

Учися брати віру. Як беруть<br />
Снопи на плечі. Як беруть лопати<br />
Садівники, щоб Землю перерить<br />
І здобрити. Так, як беруть солдати<br />
Гвинтівки в руки — край свій боронить.<br />
Бери у праці втому і печаль,<br />
Глибій у радості, глибій в стражданні,<br />
Звіряйсь на них, немов на пробнім камені,<br />
Загартувавши серце, ніби сталь.<br />
В роботі научайся, як народ.<br />
До скону свято вірити в добро.

* * *

Дерева, вітром підбиті,<br />
Пещені літом і сонцем,<br />
Піднявши вгору долоні,<br />
Пнуться до неба. Зайшлися<br />
У ритуальному танці.<br />
Я заздрю вам, тривожні дерева<br />
Із добрими дитячими очима!<br />
Ви кожен рік оновлюєтесь: Я ж<br />
До цього тільки прагну.<br />
Людино! Коли дерево сторуко<br />
Голубить небо, вітер, і весну,<br />
І день, і ніч, і вечори, і ранки —<br />
Не забувай, що дві твої руки<br />
Не можуть мати спокою ніколи.

* * *

Берези — навтьоки!<br />
Трава напнулась,<br />
Згинаються тополі<br />
В три дуги.<br />
І спересердя<br />
Хмари хтось<br />
Прогупує,<br />
Та гнівно ляскають<br />
Білясті батоги.<br />
З зазубринами грім,<br />
Немов рубель,<br />
Пригнічує<br />
Поважні хмари-гарби,<br />
І часто падають<br />
Їздового удари.<br />
Ушпарить — синій<br />
Пучиться рубець.<br />
Воли притомлені,<br />
Схиливши круто голови,<br />
Щипають на ходу<br />
Шалену зелень.<br />
Та в'юниться,<br />
Немов батіг, їздовий:<br />
— Рушай, гроза,<br />
Під райдужну веселку!

В КОЛГОСПІ<br />
(образок)

Вантажені машини відійшли,<br />
Ми впали на вологе бурячиння<br />
Відпочивать. Згасає повечір'я<br />
Над полем, ніби спорожнілим літом.

Ляга на землю цигарковий дим,<br />
Дівчата щільно туляться. Притихли,<br />
Потомлені: студентки молоді,<br />
До праці до колгоспної не звикли.

І вечоріють. Засинають. Сплять,<br />
У сні коханно розметавши руки...<br />
А вдалині ледь-ледь відчутний гуркіт<br />
Дрімотні перепліскує поля.

І поки котяться вогні згори,<br />
Густою прохолодою віддалені,<br />
Осіннє поле спочива, дозрівши<br />
Дівочими грудьми, немов плодами.

* * *

Щоб я не знеміг од щастя.<br />
В руйнівному ритмі,<br />
Щоб радість мене виповнювала —<br />
а не втоляла жагу,<br />
скажи, що прологом ночі<br />
буває вечір. І потім<br />
ще ж день пригаса!..<br />
Додам я:<br />
— Хай буде це наша ніч.

ВЕСНЯНЕ

Усміхаються глобусові<br />
Школярі на уроках,<br />
І сонце,<br />
Неначе глобус,<br />
Усміхається школярам,<br />
А за вікном<br />
Реве повесіння,<br />
Вантажене снігом і кригою,<br />
Та лісом тріск іде —<br />
Нові проростають проліски.

* * *<br />
1<br />
Я чую — враз зірвусь. Риданням поночі.<br />
І перетягну горло, мов жгутом,<br />
затисненим в кулак промінням місячним.<br />
Затихни. Все одно поганий друг —<br />
твій крик самотній.<br />
В вікні пливе подвоєна ріка<br />
мого прощання. Синь стає густою,<br />
аж фіолетовою. І рушають зорі —<br />
черлено-ярі п'яні близнюки.<br />
Помру — дорання. Вліво заплива<br />
моя кімната. Коситься вікно.<br />
І так, як місяць утіка з-за хмари,<br />
з-під брів мої важкі втікають очі.<br />
Уже моє загоготіло небо.<br />
У пару пневматичних молотків<br />
ударило. Спливають сосон крони,<br />
мов однокрилі ворони — в пітьму.<br />
І залоскоче серце язичок —<br />
маленькою блакитинкою. Раптом<br />
набухле серце підійде під груди,<br />
ти — між землею і його биттям<br />
затиснений, і вдаришся, мов птаха,<br />
заломиш груддям рятівне крило.<br />
Земля моя! Красо моя! Вкраїно!<br />
Віддаленів твій обрій. Відгримів.<br />
Ти ніби й є. Але тебе немає.<br />
Так ніби кратер залива грозою.<br />
Востаннє перехлюпнулась ріка<br />
мого прощання.

2<br />
На дальнім березі — високі тіні.<br />
Високі сосни. І високий крик.<br />
І полум'я промовистий язик<br />
тріпоче полотном, палахкотіє<br />
від жовтого до ярого і до<br />
блакитно-синього. Стоять старцями<br />
і остигають чорними серцями<br />
високі тіні. Дивно-невідомі.<br />
Ось Порив твій. Ось Розпач. Ось Сльоза.<br />
Ось Меч. А це — Зневіра. Це — Завзяття.<br />
А це твоє прочорнене Прокляття.<br />
Воно зіп'ялося, щоб гримкотіти — завтра.<br />
Стоять Пересторогою. Стоять<br />
близ домовини — мов почесна варта.<br />
Їх не минуть. Тож — не втікай, не варто.<br />
Ще — кілька слів напутніх, як проклять.<br />
Я наближаюсь. Я пливу. Я слухати<br />
вас буду, предки. Говоріть мені,<br />
чи задаремно розколовся гнівом,<br />
чи задаремно забаглося вщухнути.<br />
Кажіть мені. Я слухаю. Я весь<br />
востаннє виважусь на спізнених порадах,<br />
на нових кривдах і на ваших правдах.<br />
Мені — нелегко. Таж і вам — невесело.

ДОДОМУ!

В ілюмінаторі<br />
вже труби заводські<br />
і терикони —<br />
головою в хмари.<br />
Аеродром!<br />
Спалахують пожари<br />
далеких домен.<br />
Вже крила вечора<br />
відлопотіли.<br />
Замріли зорі.<br />
День гойднувсь і згас.<br />
А ти гориш,<br />
ти твориш, вічно поривний,<br />
о залізнобетонний<br />
мій Донбас!<br />
Йдем на посадку...<br />
Спраглими грудьми<br />
розкрилений<br />
літак на землю падає.<br />
Я скучив за тобою,<br />
рідний мій,<br />
моя важка,<br />
моя вагома радосте.

* * *

Ми не перші, і не останні<br />
Під розгойданим небом стали...<br />
Ми добою до бурі поставлені<br />
Лицями славними.<br />
Як могутні дуби-запорожці,<br />
Нам кремезними бути хочеться..<br />
Молодий у борні не поточиться —<br />
Молодий повен моці!<br />
Лиш високого неба,<br />
Тільки б льоту високого —<br />
І спочину не треба,<br />
Ані спокою.<br />
Дружньо линути раді ми,<br />
Занедбавши поради,<br />
Проміж звичними правдами<br />
До незвичної правди.<br />
Юнь вируюча! Молодосте!<br />
Нерозважний Ікаре!<br />
Виростаєш ти гордістю,<br />
Літами караною.<br />
Хай не перші і не останні —<br />
Та завзяттям серця насталені...<br />
У міжзорря! До дальніх гаваней<br />
Вирушаймо!

СВІТАНОК У ЛІСІ

Щось бризнуло попереду,<br />
Наринуло і вдарило<br />
У груди подорожнього.<br />
Заледве голубим струмком<br />
Бринів поранок між дерев,<br />
А зараз повінь зринула<br />
І ліс заворожила.<br />
І солов'ї, по горло в ніч<br />
Загорнені, почувши шум<br />
Світання, захлинаються,<br />
аж згіркло в горлі.<br />
Бреде в ранковій синяві<br />
Світанний гомін. Дерева<br />
Стоять, мов коні, що прядуть<br />
Сполохано ушима.<br />
Їх вітер скоро осідла,<br />
І довгі поводи напне,<br />
І пустить чвалом. Зустрічать<br />
До себе сонце в гості.

* .* *

Захмелів землею дуб,<br />
Захмелів коньячним духом,<br />
Почорнівши од натуги,<br />
Золотавіє од дум.

Запорожець — нелинь-дуб<br />
Край борів отаборився.<br />
Дідьком гнаний, вітер нісся,<br />
Шарпав крону, в дупла дув.

Дуб, важкий, неначе дзвін,<br />
Облітає у дзвіночках.<br />
Тільки мало дня і ночі,<br />
Щоби видзвонився він.

Мало років і століть,<br />
Мало зим і хуги мало,<br />
Аби геть пооблітало<br />
Листя із козацьких віть.

Мало років і століть,<br />
І зичливості, і злості.<br />
Він стоїть, простоволосий!<br />
Вітер дме, а він стоїть.

Вітер дме, а він стоїть.<br />
І пірнувши, наче в віру,<br />
В небі горнім, в небі зірнім,<br />
Як вогонь палахкотить.

Наче сонце ще до дня<br />
Свого вершника пускає.<br />
Золота корона сяє.<br />
Тільки — вершник — без коня.

Синій коню! Долинай.<br />
Тільки скоро! Долинай.<br />
Бачиш — поруб? Долинай.<br />
На сю пору.

* * *

Нашорошений пролісок —<br />
Ніби зайчик уважний<br />
До вітрів і до шереху<br />
Розвесіння гіркого!

Нашорошений пролісок,<br />
Туги синій вістуне,<br />
Годі смутку! Землі пора<br />
Молодою квітчатись!<br />
Нашорошений пролісок,<br />
Зупиняй подорожнього,<br />
Хай схиляє чоло своє<br />
У доземнім поклоні.

Нашорошений пролісок —<br />
Мов дитячий несмілий крик:<br />
Бути радості на землі,<br />
Доки проліски дзвонять.

* * *

Їй-богу, так, напевно, має бути,<br />
Щоб наступала ніч і день згасав.<br />
І восени прощальна туга рути<br />
Видзвонювала в позолоті трав.<br />
Щоб я мужнів, мінився і зростав,<br />
І встиг пізнать, любити і забути,<br />
І згадувати у годину скрути<br />
Тебе одну. Котру одну кохав.<br />
А ти прийшла, мов тінь повечорова,<br />
Ледь-ледь торкнувшись стиглого чола...<br />
І відійшла. І скоро відійшла —<br />
В глибінь. За обрій. В морок. У діброву.<br />
І як тепер себе переконати,<br />
Що добре вірити? Що благо — тільки ждати?

* * *

Ловить кожне вікно по сонечку.<br />
Кожні очі людські.<br />
Кожна краплина води.<br />
Кожне крило метелика.<br />
А ще — в косах,<br />
в піснях заплетено.<br />
А високе чоло?<br />
А вологі губи?<br />
А вимиті росами дерева?<br />
А пряжка міліціонера?<br />
А багнет караульного?<br />
А мідні емблеми на<br />
гембльованій голові?<br />
Всюди — сонце.

* * *

Тобою я ввесь проранений.<br />
Вигойдує серце гнів.<br />
Любив. Та любов не вигоює,<br />
Бо й зцілитись не хотів.<br />
Любив — як губив. Як тратив.<br />
І тратами терпко жив.<br />
Намарне чекав розплати.<br />
Даремно. Не заслужив.<br />
Ані прощення. Ні чемної<br />
Відмови — анічогісінько!<br />
Як пісок на зубах — щемів<br />
На серці військо.<br />
Воюйте ж мене, воїтелі!<br />
Вам треба — я можу завити,<br />
Вам треба — я зможу за вітром<br />
Літерами розгубитись між тител.

* * *

В понеділок зустрівся з дівчиною.<br />
У вівторок — поцілував.<br />
За першим разом — образилась.<br />
За другим — мовчала.

В середу освідчувався в коханні.<br />
Доводив довго-предовго,<br />
коли четвер пропливав,<br />
як козацький байрак — порогами.<br />
В п'ятницю не прийшов на побачення.<br />
У суботу згадав,<br />
але<br />
не прийшов і в неділю.

* * *

Накрапив нам дорогу пізній глід,<br />
земля осіння під ногами стогне,<br />
і сонце огненне<br />
лиша на вітті червіньковий слід.<br />
Хай вечір жовтня жовтий і зелений,<br />
та багряніє вечорова даль.<br />
Чиюсь печаль<br />
пронесли на крилі у тренах<br />
останні журавлі...<br />
А ми з тобою палимо багаття,<br />
набравши хмизу. І при цім вогні<br />
виводить тушшю силуети ніч<br />
скорботна і розірвана на шмаття.<br />
І видалося на єдину мить,<br />
що ніч горить, і ми горим, і небо,<br />
розпечене, вже рятувати треба,<br />
бо спалахне й одразу догорить.<br />
Що ніч, мов магма проплива розплавлена,<br />
що й ти, схилившись на моє плече,<br />
шукаєш інших і чужих ночей<br />
і з них у сні, мов риба, виринаєш,<br />
чужа і рідна. Загаса вогонь.<br />
І я один. І ніч самотня тліє...<br />
Боронь мене, печаль моя, боронь<br />
того, хто боронитись не уміє.<br />
Похолодніло. В тебе сон пройшов,<br />
зчорніла ніч нас разом огортає.<br />
— Я так бажаю...<br />
— Завше ти бажаєш, — відповіла, —<br />
і все не знати що.

* * *

Ти мене не жури.<br />
Не треба.<br />
Я не знаю, чи зміг би<br />
Пожурити колись тебе...<br />
А тепер угорі<br />
Стільки скорбного неба,<br />
У провалля котрого<br />
Лиш дуб почорнілий пограбілі руки простер.<br />
Тільки ж холодно. Холодно.<br />
Тільки ж рук йому не зогріти,<br />
Хоч би він дотягнувся<br />
До найдальшої аж зорі...<br />
Ти мене не жури.<br />
Заблукав я у ночі. Забувся...<br />
Нахоплюся — і тихну,<br />
А стану —<br />
І горлом відчую: не можна<br />
Ніч зволожену<br />
На юначих плечах до світання удвох донести.

Ти мене не жури,<br />
Не кажи, що розлукою<br />
Пахне листя і вітер,<br />
Пахне стежка і ліс...<br />
Хочеш — радістю буду,<br />
Хочеш — буду твоєю мукою.<br />
Лиш не треба, благаю,<br />
Тепер —<br />
Ані слів, ані сліз.

Лиш тепер — я не знаю,<br />
Що зі мною, з тобою — не знаю.<br />
Хто печальний ночами<br />
Пише тушшю скорботу мою.

Місяць дуб розколов<br />
І пильнує за нами,<br />
Бо згубити стежину<br />
Я з тобою боюсь.

Тихо. Тепло. І темно.<br />
Увіходиш ти, щемна,<br />
В груди, в очі, у серце,<br />
Як осінній терпкий настій.<br />
Ну, не сердься! Не сердься!<br />
Недаремно,<br />
О, недаремно,<br />
Розпросторивши крила, вересень<br />
Нас уже наздогнав.<br />
Настиг.

ЕССЕ НОМО!

Ніяк не можу зросту я дійти,<br />
І в зрості зупинитися несила..<br />
Я можу все —<br />
Квітчати повесні,<br />
Мов молоду,<br />
Воскреслу землю,<br />
Можу<br />
Спинити річку,<br />
Видовжить життя<br />
Чи вкоротить його —<br />
На все зугарен!<br />
Я можу неба вимірять глибінь,<br />
Як людські груди виміряють кулями.<br />
Пізнать непізнане,<br />
Щоби потому<br />
Його навіки заховати в землю...<br />
Мені життям даровано безсмертя<br />
І вічну молодість.<br />
Я виростав. З землі.<br />
І син землі,<br />
Не можу зупинитись.<br />
Та й спинить<br />
Мене ніхто не може.<br />
Кожен день<br />
Я чую, як болять мене мої<br />
Уміння і звитяги,<br />
Кожен час<br />
Я чую — раптом надірвуться груди,<br />
І серце вискочить, немов гомункул,<br />
І буде глузувати з мене:<br />
— Що<br />
Зробив ти доброго в житті своєму?<br />
Спотворив я,<br />
А не перетворив,<br />
Велику землю,<br />
З людським серцем схожу.

Вона тріпоче<br />
У моїх руках,<br />
Простертих<br />
У світи безкраї...<br />
Погляд<br />
Темніє мій,<br />
І ошелешене<br />
Моє темніє небо<br />
Ніяк не можу<br />
Зросту я дійти,<br />
Не можу вивірить<br />
Свою натуру<br />
Великою любов'ю,<br />
Щоб відчуть<br />
Биття земної магми.<br />
Земле рідна!<br />
Я виросту! Я піднесусь!<br />
Я зможу<br />
Тебе уберегти!<br />
Осінній сад<br />
Свої обтрусить зорі...<br />
І тоді<br />
Прозорий<br />
Од любові й доброти,<br />
Я землю виораю<br />
Для блакитних весен.

СЛОВО

Ми дуже часто од душі,<br />
Од серця мовим...<br />
А слово ж може задушить.<br />
Чи станс слово,<br />
Неначе кістка — не дихнуть,<br />
Не продихнути.<br />
Допоки слова не збагнуть,<br />
Не перечути.<br />
В словах не вихлюпни з грудей<br />
Ти серця свого,<br />
Котре під горло підійде<br />
І мучить довго.<br />
Бо в кожнім покрику гучнім,<br />
У кожнім слові,<br />
Ми наші мрії, наші дні<br />
Згубить готов і...<br />
Свої радіння і жалі,<br />
Свої тривоги.<br />
Велеречивих на землі<br />
Рятуйте, боги.

* * *

Генерали завше дуже добрі<br />
(бо ж поганий — що за генерал?).<br />
Наш — і справедливий і хоробрий.<br />
Кожному — за батька і за брата.

Захотів — зчинив тривогу-паніку.<br />
Ні спочину хлопцям, ані сну.<br />
Постіль — жужмом. І в пітьму нічну,<br />
прихопивши зброю і лопатки,

речові мішки, уривки мрій —<br />
тих, що при солдатськім узголов'ї...<br />
Несемось, немов на безголов'я.<br />
У шеренги вишикує крик

командирів — і пішли гасати<br />
по яругах, по нічних стежках...<br />
— Бадьоріше повертайтесь, братіки, —<br />
генерал, зціпивши зуби, скаже.

Мов чорти, по груддях біжимо.<br />
Візьмем сопку — то заробим грамоту.<br />
Генерал — як батько для солдата.<br />
Начебто за Богом живемо.

* * *

Коли на землю спадає тиша,<br />
коли приморські кручі<br />
затушовує ніч глуха,<br />
Коли близ берега<br />
тільки світло берегового крейсера<br />
та жовчні очі чужих безсонь —<br />
одне море хвилюється,<br />
одне море не може спати,<br />
мов доброволець,<br />
котрий не знає,<br />
як пахне порохом перший бій.

Коли земля повертається від сонця,<br />
ховаючись у тінь капіта-<br />
лістичної сутності тамбережнього материка,<br />
високе небо Аустерліца<br />
чорніє, голубіє, синіє, зеленіє,<br />
а людські очі<br />
виловлюють з цілого спектра,<br />
ніби рибу, впійману на гачок,<br />
окремі кольори.

В білому небі не видно зір.<br />
Зорі — в чорному небі.<br />
Коли на очі спадає сон.<br />
і ми, потрапляючи в одну з облуд,<br />
думаємо: поснув цілий всесвіт,<br />
на планеті<br />
квітневі брості<br />
у глухі барабанять шиби,<br />
карокорі сади<br />
судомляться од земного крику,<br />
затисненого в маленькі<br />
отерплі кулачки,<br />
до болю стислі.

Вишумовує море,<br />
і повняться дерева<br />
неспокоєм магми.

Коли на землю спадає тиша<br />
яріючих мезозойських зір,<br />
коли приморські кручі<br />
затушовує ніч глуха,<br />
коли близ берега<br />
тільки світло чужих безсонь —<br />
планета обертається<br />
так лагідно,<br />
як матері колишуть<br />
приспане дитинча,<br />
планета летить<br />
своїм завороженим колом.<br />
І тільки магма,<br />
і тільки море,<br />
і тільки сосни<br />
побіля урвища<br />
видають неспокій<br />
благісної землі.

* * *<br />
II<br />
То — пантофлі? Довгий халат?<br />
І собаку кімнатного?<br />
І кохати — закабаляти?<br />
Ах, ти така...

Хай щастить. Хай нас Бог простить.<br />
Най нас чорт. Най нас чорні димове.<br />
Відгорілося. Відкурілось.<br />
Перетрушуймо попілець.<br />
Із багать, із брунатних снів,<br />
із довіри в обіруч —<br />
в моногамію? Згага ж днів<br />
повсякчасно мучить?

Прощавай. Мабуть, більше тебе<br />
не побачу. Навіщо — бачити?<br />
Лжива ладо! Швартуйся до берега,<br />
де собака, халат і тапочки.<br />
Розірвеш? Розметеш? — Ущент?<br />
На лахміття? у клоччя? в друзки?<br />
Обійдеться. Аби з очей —<br />
то й із серця зникають друзі.

ВИРОБНИЧИЙ ОБРАЗОК

Робітники сіли обідати,<br />
примостившись у цеховому подвір'ї.<br />
Хто — на лаві, хто — на жорстві,<br />
а хто — так-таки на землі в холодочку.

Дістають — той кефір,<br />
той — ковбасу, той — редьку,<br />
а той, сівши під зіржавілою акацією,<br />
густо посолений хліба шмат.

Лектор лекцію розпочав<br />
під дружній хрумкіт.<br />
Говорив про поезію —<br />
робітники мовчали.<br />
Говорив про культ особи —<br />
мовчали робітники.<br />
Тільки булькало в пляшці,<br />
в пересохлому горлі булькало.<br />
Говорив про робочий клас.<br />
А той сидів, солодко позіхаючи,<br />
і слухняно чекав<br />
кінця.