І

Краю не буде неволі;<br />
Душу знесилили болі;<br />
Годі шукати просвітку...<br />
Слізоньки ллються дрібні:<br />
Крапельку власної долі,<br />
Власного щастя крихітку...<br />
Просять дурні.

Лихо, як ніченька, чорне<br />
Так тебе часом огорне,<br />
Так тебе всього потисне,<br />
Що не дивився б на світ...<br />
Битись? Воно непоборне...<br />
Гей, обірвись, моя пісне!<br />
Скошено цвіт...

Та ж, що коханням братернім<br />
Шлях мій, устелений терном,<br />
Легко б могла озарити,-<br />
Більше немає її...<br />
Маренням стались химерним,<br />
Попелом встигли потліти<br />
Думи мої.

Мовчки броджу по пустині,<br />
Мучусь один в самотині;<br />
Зіронька навіть не мріє;<br />
Згасла — дивись не дивись...<br />
Краще не буде, як нині...<br />
Де ж ти, голубко-надіє?<br />
Де ж ти? Озвись!

ІІ

Не прийде надія, одурить — я знаю,<br />
Бо то вже мій жереб такий:<br />
Без долі вродився, без долі сконаю...<br />
Який же ти, шляху, тяжкий!

Не прийде надія, як перше, одурить<br />
Дурного прихильця свого;<br />
Байдуже про неї: що завжди так журить,<br />
Що змучило душу його?

В безодню розпуки щодальш поринаю...<br />
Надія — то човник хибкий...<br />
Без долі вродився, без долі сконаю...<br />
Який же ти, шляху, тяжкий!