Коли світало
Коли світало
Балада
Вони його спіймали край вокзалу<br /> і кинули, безсилого од ран,<br /> в глухий підвал... Водою і металом,<br /> як люті пси, вони його терзали,<br /> а він мовчав, маленький партизан.
Вони по нім підборами гриміли,<br /> мов крізь туман, звучав глузливий сміх...<br /> І як його не мучили, не били, —<br /> він повен був для них страшної сили,<br /> не видав він товаришів своїх.
Минала ніч, пливли години хмурі,<br /> а він в кутку скривавлений стогнав,<br /> пригадуючи дні свої безжурі...<br /> "Прощай, Вітчизно!.." на холоднім мурі<br /> він перед смертю кров'ю написав.
І бачив він в останнюю хвилину,<br /> коли спиняло серце кволий біг,<br /> усю в квітках щасливу Батьківщину<br /> і радісних ровесників своїх...
Вони з книжками йдуть до школи тої,<br /> де вчився й він, і чутно їхній спів,<br /> що у садах віддзвонює луною...<br /> Їх школа жде привітно під горою,<br /> Своє життя за них він положив.
Помер маленький... Почало світати...<br /> Він, як живий, біля стіни лежав...<br /> Йому на грудях рук не склала мати.<br /> Лиш сонця промінь крізь залізні ґрати<br /> на мертвий пальчик, як сльоза, упав.<br /> 1948